Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка23/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33

Гришко Є. М.,

аспірант Національної академії державного

управління при Президентові України
удосконалення правових форм державного управління в сфері примусового виконання рішень юрисдикційних органів
В статті досліджується удосконалення правових форм державного управління в сфері примусового виконання рішень юрисдикційних органів. Висвітлено практику застосування адміністративних договорів в діяльності державної виконавчої служби та проаналізовано можливості розширення їх використання.

В статье исследуется усовершенствование правовых форм государственного управления в сфере принудительного исполнения решений юрисдикционных органов. Освещено практику применения административных договоров деятельности исполнительной службы и проанализировано возможности увеличения их использования.

In this article is investigated the improvement of public administrtionlegal forms in the field of the jurisdictional organs decision enforcement. It findsout the practice of administrative agreements use on the public executive srveceand it analyse possibilities of its extension in use.
^ Постановка проблеми. Підвищення ефективності державного управління зумовлює об‘єктивну потребу в удосконаленні форм управлінської діяльності. Повною мірою це стосується й діяльності органів юстиції до складу яких входять органи державної виконавчої служби, адже від правильного вибору ними форм управлінської діяльності багато в чому залежить ефективність примусового виконання рішень юрисдикційних органів.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика правових форм державного управління була предметом дослідження багатьох представників науки державного управління, адміністративного права, зокрема, Атаманчука Г. В., Аверьянова В.Б., Афанасьєва К.К., Алексєєва С.С., Битяка Ю.П., Бахраха Д.Н., Курашвілі Б.П., Колпакова В.К., Старилова Ю. Н., Тихомирова Ю.О. та інших. Однак дослідженню саме правових форм діяльності органів системи юстиції, органів державної виконавчої служби (далі – органи ДВС) у спеціальній літературі приділено небагато уваги. Ці питання частково розглядав Ф.В. Бортняк, приділивши основну увагу класифікації форм управлінської діяльності ДВС, але при цьому питання їх удосконалення не розглядалися.

Отже, метою даної статті є обґрунтування необхідності удосконалення правових форм управлінської діяльності. Для цього необхідно з‘ясувати форми управлінської діяльності в сфері примусового виконання рішень юрисдикційних органів, визначити напрямки їх удосконалення та дослідити перспективи застосування адміністративних договорів в сфері примусового виконання рішень юрисдикційних органів (далі – виконання рішень) загалом, і в діяльності ДВС зокрема.

^ Основний виклад. Форма державного управління є важливим елементом, яка характеризує зовнішній вияв державного управління в сфері примусового виконання рішень. Органи державного управління в межах своїх повноважень здійснюють певні завдання та функції держави, які реалізовуються у відповідних формах управлінської діяльності. Повною мірою це стосується і органів державного управління в сфері примусового виконання рішень юрисдикційних органів.

Під формами державного управління сьогодні зазвичай в сучасній теорії адміністративного права, державного управління зазвичай розуміють "зовнішнє організаційно-правове вираження конкретних однорідних дій органів виконавчої влади та інших суб’єктів державного управління, що здійснюються ними в межах їх компетенції з метою виконання поставлених перед ними управлінських завдань і функцій" [1, с.64].

Різноманітність завдань та функцій органів державного управління зумовлює потребу використання різних форм управлінської діяльності. Як слушно підкреслює Д.Н. Бахрах, "ефективність функціонування виконавчої влади багато в чому залежить від вмілого поєднання різних форм діяльності" [2, с.131]. Не є винятком й Міністерство юстиції та його органи, оскільки ефективність примусового виконання рішень значною мірою залежить від правильного вибору ними форм реалізації компетенції.

Так, зокрема, розрізняють правові та неправові форми державного управління. До основних правових форм управління слід віднести такі:

  1. видання правових актів управління (нормативного й індивідуального характеру);

  2. вчинення (здійснення) інших юридично значущих договорів;

  3. укладання адміністративних договорів (угод) [3, с.274].

Виходячи з практики діяльності органів державного управління, доводиться констатувати, що якщо перші дві форми широко використовуються в їх діяльності, то інститут адміністративного договору сьогодні не отримав широкого застосування. Повною мірою це стосується і органів ДВС, які нині практично не використовують договірних форм у сфері примусового виконання рішень.

Використання адміністративних договорів органами юстиції, органами ДВС в їх діяльності, обумовлено низьким рівнем примусового виконання рішень та є перспективним напрямком удосконалення державного управління в сфері примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів. Якщо раніше договірні відносини були характерні виключно галузям приватного права, то сьогодні все частіше вони застосовуються в адміністративному праві як засіб саморегуляції сторін, що обумовлено розвитком договірних засад в регулюванні публічно-правових відносин.

Слід погодитися з А.П. Альохіним, Ю.М. Козловим, що "адміністративно-правовий договір – це нове та ще недостатньо осмислене явище, оскільки сама природа державного управління передбачає імперативність односторонніх юридично-владних волевиявлень, а договірні зв‘язки виходять із рівності сторін" [4, с. 218].

В теорії адміністративного права, державного управління досі не вироблено єдиного розуміння адміністративного договору. Однак, хоча договірні зв‘язки не отримали в державному управлінні широкого застосування, розвиток державного управління в Україні позначається на розвитку правових форм реалізації виконавчої влади та суттєво розширює сферу застосування адміністративних договорів в управлінський діяльності.

У науковій літературі наводяться різні визначення адміністративного договору. Так, О.П. Корнєв, О.А. Абдурахманов розуміють адміністративний договір, як "засновану на нормах адміністративного права угоду, яка розуміється як взаємний та узгоджений прояв волі сторін відносно єдиної мети між двома або більше формально рівними суб‘єктами, предметом якої є здіснення управлінських або розпорядчих дій, в яких хоча б одна із сторін є органом державного управління або його законним представником" [5, с.86]. В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко визначають адміністративний договір як "систему взаємних забов'язань, між на­званими в акті управління суб'єктами, формулювання і виконання яких має метою вирішення визначених державою завдань" [6, с.208]. Д.М. Бахрах під адміністративним договором розуміє "заснований на адміністративно-правових нормах і вироблений у результаті добровільного погодження волі двох (або більше) суб‘єктів адміністративного права, одним із яких завжди виступає суб‘єктом адміністративної влади, багатосторонній акт, який встановлює (припиняє, змінює) взаємні права і обов‘язки їх учасників" [2, c.163]. О.І. Харитонова "адміністративний договір — це угода, укладена суб'єктами адміністративного права на підставі адміністративно-правових норм у загальнодержавних та інших публічних інтересах, правовий режим якої визначається змістом владних повноважень, носієм яких є обов'язково одна зі сторін" [3, с.91].

В свою чергу, Ю.М. Козлов оцінюючи проблему адміністративних договорів вважає, що вони лише виступають як юридичні факти, що породжують конкретні адміністративно-правові відносини. Виходячи з цього, вони передують власне юридично-владній формі реалізації виконавчої влади, при цьому не є такою по суті [7, с.143]. У випадку укладення договору, необхідно відповідне волевиявлення владного суб‘єкта. При цьому, Л.Л. Попов в якості власне адміністративно-правових договір виділяє виключно договори між суб‘єктами виконавчої влади з приводу об‘єму їх повноважень щодо їх практичної реалізації [7, с.143].

А.П. Альохін, Ю.М. Козлов звертають увагу на те, що й досі адміністративні договори" не стали реальною правовою формою реалізації виконавчої влади" [4, с. 221].

В той же час Кодекс адміністративного судочинства України [3] дає офіційне визначення адміністративного договору – це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди.

За юридичними властивостями адміністративні договори в науковій літературі [1, с.464; 5, с.89; 8, с.431] розрізняють на адміністративні договори нормативного характеру (правоустановчі) та адміністративні договори правозастосовного характеру.

Договори правоустановчого характеру приймаються державними органами, які наділені правом приймати нормативно-правові акти, з метою «врегулювання управлінських відносин, що знаходяться за межами впливу одного органу державного управління або регулювання даних відносин одним органом управління є неефективним» [5, с.89]. Зокрема, до них відносять спільні нормативно-правові акти державних органів. Нормативно-правові акти видані Мін‘юстом спільними з іншими органами державної влади широко застосовуються в діяльності ДВС, зокрема, ними врегульвано взаємодія органів ДВС з іншими державними органами, а саме: митними органами, органами Мінприроди, органами державної податкової служби, податкової міліції, Пенсійним Фондом України, органами внутрішніх справ України при примусовому виконанні рішень. Однак, навряд чи можна зазначені акти ідентифікувати саме як адміністративні договори. Дійсно, вони приймаються не в порядку одностороннього волевиявлення, а саме шляхом узгодження волі двох (або більше) суб‘єктів, однак видання таких спільних актів не супроводжується встановленням взаємних прав та обов‘язків суб‘єктів видання. Це є прикладом прояву горизонтальних управлінських відносин, що передують прийняттю нормативного акта. Вони є передумовою виникнення вертикальних відносин і призначені створити умови для прийняття одностороннього юридично-владного рішення 3, c.179.

Адміністративні договори правозастосовчого характеру конкретизують права і обов‘язки сторін щодо реальних відносин в державному управлінні. На відміну від правоустановчих укладення правозастосовчі договори в діяльності ДВС сьогодні практично не застосовуються. Єдиним прикладом застосування адміністративного договору ДВС може бути лише договір про реалізацію арештованого майна на аукціоні реалізація арештованого майна, який укладається відповідним відділом ДВС із спеціалізованими організаціями, що залучаються на тендерній (конкурсній) основі, відповідно до частини першої статті 61 Закону «Про виконавче провадження». Аналіз предмету та змісту цього договору свідчить про те, що його можна віднести саме до адміністративних, а не цивільно-правових договорів.

Загалом предмет адміністративного договору не може випливати з прямих повноважень органу виконавчої влади, у даному випадку, органів ДВС, оскільки, її завданням є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Однак це не виключає можливості його укладення з окремих питань. Наприклад, державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії по виконанню рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а по виконанню рішення немайнового характеру - у двомісячний строк (частина друга статті 25 Закону "Про виконавче провадження"). Між стягувачем і органом ДВС може укладатися договір стосовно скорочення строку здійснення виконавчого провадження. А це в свою чергу дозволяє встановити плату за дострокове закінчення виконавчого провадження.

Ще одним прикладом адміністративного договору в діяльності ДВС може бути укладення багатостороннього договору між стягувачем, боржником та органом ДВС щодо продажу арештованого майна. Умовами такого договору може встановлюватися інший порядок реалізації майна ніж той, який передбачений сьогодні Законом «Про виконавче провадження». Наприклад, продаж арештованого майна може здійснюватися кредитором або боржником самостійно чи іншим суб‘єктом узгодженим сторонами договору. Зміст цього договору носитиме організаційно-управлінський характер, оскільки сторони врегульовують питання пов‘язані із управлінської діяльністю органів ДВС.

В будь-якому випадку, при з‘ясуванні правової природи адміністративного договору в діяльності ДВС необхідно виходити із змісту, мети й предмету договору. Метою такого адміністративного договору є врегулювання управлінських відносин. За допомогою такого договору досягається інтерес не стільки «приватної» сторони, скільки публічний інтерес, а саме забезпечується виконання рішення юрисдикційного органу. Як вірно зазначають з цього приводу В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко в адміністративному договорі "сторони домовляються не з питання встановлення або не встановлення між ними правових відносин і визначення цілей діяльності, а щодо відшукання засобів, які б дали змогу об’єднаними зусиллями вирішити завдання, поставлені перед ни­ми державою" [6, с.207].

Використання адміністративних договорів правоустановчого характеру у ході примусового виконання рішень може мати наступні переваги:

  • сприятиме реалізації суспільного, публічного інтересу у виконавчому провадженні;

  • зближення публічно-правових і приватноправових засад у виконавчому провадженні;

  • ґарантування захисту прав стягувачів у виконавчому провадженні у відносинах з органами ДВС;

  • забезпечення ефективного судового захисту учасників адміністративних договорів у випадку порушення прийнятих зобов’язань, у тому числі "владною" стороною;

  • можливість узгодження інтересів боржника і стягувача у виконавчому провадженні, оскільки метою виконавчого провадження має бути не сам процес примусового стягнення, а відновлення порушеного права стягувача.

Висновки.

Впровадження адміністративних договорів в практику діяльності органів ДВС, на нашу думку, можуть бути перспективним напрямком удосконалення державного управління в сфері примусового виконання рішень юрисдикційних органів у сучасних умовах. Договірний напрямок може стати домінуючим для забезпечення прав людини та громадянина, інтересів юридичних осіб у виконавчому провадженні. Використання адміністративних договорів сприятиме подальшому розвитку тенденції узгодження інтересів суб’єктів виконавчого провадження. Саме укладення адміністративних договорів у сфері примусового виконання рішень юрисдикційних органів дозволить вирішити багатьох проблем, які існують в цій сфері, зокрема, затягування строків здійснення виконавчого провадження, незацікавленість державного виконавця у здійсненні виконавчого провадження, обмеженість доступу стягувача до матеріалів та власне самого доступу до процесу здійснення виконавчого провадження, тощо.

^ Перспективи подальших досліджень. В той же час, на наш погляд, забезпечення гармонізації інтересів суб‘єкта, який здійснює примусове виконання рішень юрисдикційних органів та суб‘єкта на користь якого воно здійснюється у повній мірі сприятиме впровадження інституту так званих приватних судових виконавців. Саме це повинно стати пріоритетним напрямком удосконалення державного управління примусовим виконанням рішень юрисдикційних органів в Україні.
^ Використані джерела інформації:

  1. Старилов Ю. Н. Курс общего административного права. В 3 т.: Т. II: Государственная служба. Управленческие действия. Правовые акты управления. Административная юстиция / Старилов Ю. Н. — М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА—ИНФРА • М), 2002. — 600 с. - ISBN 5-89123-596-Х.

  2. Бахрах Д. Н. Административное право России / Бахрах Д. Н. - М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М), 2000. – 640 с. - ISBN 5-89123-389-4.

  3. Адміністративне право України. Академічний курс  Авер'янов В. Б. Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: (голова). — К.: Видавництво «Юридична думка», 2007. - 592 с. – ISВN 978-966-8602-52-8.

  4. Алехин А. П. Административное право Российской Федерации / Алехин А. П., Кармолицкий А. А., Козлов Ю. М.— М.: ИКД "Зерцало-М". 2003. — 608 с. - ISBN 5-94373-065-6.

  5. Коренев А. П. Административные договоры: понятие и виды / Коренев А. П., Абдурахманов А. А. // Журнал российского права. - 1998. - № 7. - С. 87—90.

  6. Колпаков В. К. Адміністративне право України / В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 544 с. - ISВN 966-667-083-6.

  7. Козлов Ю. М. Административное право. / Козлов Ю. М., Овсянко Д. М.. Попов Л. Л. - М.: Юристъ, 2005. — 703 с. - ISBN: 5-9692-0097-2.

  8. Бахрах Д. Н. / Бахрах Д. Н., Россинский Б. В., Старилов Ю. Н.: Учебник для вузов.— М.: Норма, 2007. — 816 с. - ISBN 978-5-468-00053-3 (в пер.)


Рецензент: Дубенко С.Д., к.ю.н., доцент

УДК 35; 303.032

Завадський М.О.,

магістр права
^ ОСНОВНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ СТРУКТУР ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
На даний період офіційне бачення майбутніх змін у структурі виконавчої влади полягає у тому, що адміністративна реформа має бути органічною складовою більш масштабного процесу трансформації суспільних відносин в Україні. Зважаючи на це у статті здійснено узагальнення основних напрямів реформування організаційних структур виконавчої влади, які доцільно застосовувати при адміністративній реформі.

На данный период официальное виденье будущих изменений в структуре исполнительной власти заключается в том, что административная реформа должна быть органической составляющей более масштабного процесса трансформации общественных отношений в Украине. Ввиду этого в статье осуществлено обобщение основных направлений реформирования организационных структур исполнительной власти, которые целесообразно применять при административной реформе.

On this period official vision of future changes in the structure of executive power consists in that administrative reform must be the organic constituent of more scale process of transformation of public relations in Ukraine. Because of it generalization of basic directions of reformation of organizational structures of executive power, which it is expedient to apply at administrative reform, is carried out in the article.
^ Постановка проблеми. Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Необхідність формування нової системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до останнього часу недооцінювалась. Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи.

^ Сучасний стан проблеми. Існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ.

Мета. Метою роботи є виділення та узагальнення основних напрямів реформування організаційних структур виконавчої влади, які доцільно застосовувати при адміністративній реформі.

^ Виклад основного матеріалу. Зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, у комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя. З іншого - у розбудові деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава. Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересом. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань:

  • формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

  • формування сучасної системи місцевого самоврядування;

  • запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

  • організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

  • створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

  • запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Адміністративна реформа має здійснюватись у кількох напрямках. Перший - це створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні. Другий - це формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління. Третій - це кадрове забезпечення нової системи державного управління. Четвертий - це зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління. П'ятий - це наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

Реформування організаційних структур виконавчої влади є найбільш складною проблемою адміністративної реформи в Україні. Після проголошення державної незалежності в Україні обсяги управлінської діяльності зросли у деяких сферах у 20 - 30 разів, а окремі з них (оборона, зовнішня політика) - були утворені заново. Тому характерний для радянських часів метод реформування апарату управління шляхом його скорочення сьогодні не можна розглядати як ефективний. Тут потрібен, системний підхід, який дозволяє визначати оптимальні для потреб України кількість та структуру органів виконавчої влади.

Як відомо, у ході системних перетворень Україна зіткнулася з проблемами організації виконавчої влади нового типу. Існуюча структура уряду України є однією із перепон на шляху до економічного зростання. Міністерства не змогли виробити і реалізувати ефективну політику, щоб зменшити масштаби тіньової економіки, запобігти погіршенню стандартів у сфері охорони здоров'я та освіти, збільшенню нерівності у розвитку регіонів і зубожінню значної частини населення. Державна служба є неефективною, бо вона ще не повністю трансформована в інституцію, що забезпечує реалізацію державної політики.

Заходи реформування грунтуються на вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади у демократичній соціальній, правовій державі, серед яких ключове значення мають такі:

  • пріоритетність законодавчої регламентації функцій,

  • повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;

  • незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України;

  • здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;

  • відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені;

  • запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами;

  • принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.

Реформування державної служби в Україні покликано забезпечити підбір і розстановку високопрофесійних, чесних і патріотично налаштованих кадрів апарату управління. У ході адміністративної реформи необхідно законодавчо унормувати інститут служби в органах місцевого самоврядування (муніципальної служби).

Виконавча влада, реалізуючи призначення демократичної, соціальної правової держави, створює для реалізації прав і свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, в тому числі управлінських послуг. Держава цілеспрямовано мінімізує своє втручання в життєзабезпечення громадян і бере на себе лише ті послуги, які в даний період розвитку суспільства взмозі гарантувати і неможливо знайти на ринку послуг. Вона постійно прагне дерегулювання, тобто передачі своїх функцій механізмам ринкової саморегуляції і недержавним інституціям. Цей процес має грунтуватися на тому, що:

1) надання послуг з боку виконавчої влади повинно бути спрямовано на задоволення потреб особи і суспільства. Тому потрібно визначити перелік відповідних послуг, які потрібні громадянам, а також критерії оцінки якості та ефективності їх надання;

2) соціальні процеси повинні регулюватися з боку держави лише у разі, якщо це обумовлено інтересами всього суспільства. Відносини між споживачами та постачальниками товарів і послуг регулюються ринком, окрім тих випадків, коли він не може адекватно задовільнити потреби суспільства;

3) управлінські послуги повинні бути платними тільки у випадку, коли громадянин має вибір - чи користуватися, цією послугою, чи ні;

4) управлінські послуги повинні надаватися, насамперед, на низових рівнях структури виконавчої влади, що забезпечить їх наближення до споживачів. У деяких випадках надання послуг на більш високому структурному рівні може бути обумовлено потребами економіки чи вимогами до якості надання послуги.

Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий період її реалізації і включає три етапи.

У ході підготовчого етапу реформи мають бути розроблені та офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та Програма здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв'язуються першочергові питання, пов'язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління.

На другому етапі запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління.

На третьому етапі поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління. На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління.

Адміністративно-територіальна реформа також має бути тісно пов'язаною із судово-правовою реформою. Трансформація виконавчої вертикалі неможлива без створення нової системи адміністративного права. Але для цього необхідно прийняти бодай базові закони «Про судоустрій в Україні», Адміністративний кодекс, сформувати адміністративну юстицію (адміністративні суди) тощо.

Не слід забувати також і про те, що передумовою успішної реалізації адміністративної реформи є ефективні ринкові перетворення в економіці. Адміністративно-територіальна реформа тісно пов'язана з трансформацією політичних процесів, які передбачають встановлення системи відповідальності у масштабі «громадянське суспільство — політичні партії — парламент, обраний на партійній основі — уряд, який несе відповідальність перед парламентом — державні службовці – регіональні та місцеві органи представницької влади». Власне, попри всі заяви і влади, і нової опозиції, підготовка до реформи все ще залишає бажати кращого.

На сьогодні офіційне бачення майбутніх змін у структурі виконавчої влади полягає у тому, що адміністративна реформа має бути органічною складовою більш масштабного процесу трансформації суспільних відносин в Україні. Вона повинна здійснюватися паралельно з іншими реформами: конституційною, судово-правовою, економічною та іншими. Саме необхідність забезпечити конституційні основи для реформування гілок влади, розподілу між ними повноважень і відповідальності, потребують політичної реформи та створення дієвих управлінських важелів для контролю над виконанням реформаторських планів.
^ Використані джерела інформації:

  1. Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні /під ред. О. О. Кордуна/.—К., МАУП, 2000

  2. Загальна теорія держави та права / За заг. ред. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1997р.

  3. Державне управління: теорія і практика /під ред. В. Б. Авер`янова/.—К., „Юрінком Інтер”, 1998р.

  4. Сарапін В. О. Ідеологія системних реформ в контексті стабілізації соціаль­но-економічного та політичного розвитку України на рубежі століть (політо­ло­гічний аналіз) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.03 "Політична культура та ідеологія" / В. О. Сарапін. – К., 2005

  5. Інноваційна стратегія українських реформ / [А. С. Гальчинський, В. М. Геєць, А. К. Кінах, В. П. Семиноженко]. – К. : Знання України, 2002.

  6. Щокін Г. В. Управління суспільним розвитком : загальна концепція / Г. В. Щокін. – К. : МАУП, 2005

  7. Мильнер Б. З. Реформы управления и управление реформами : в 2 ч. / Б. З. Миль­нер. – М. : Ин-т экономики РАН, 1994г.

^ Рецензент: Канавець М.В., к.держ.упр.

УДК 35

Кандагура К.С.,

аспірант Одеського регіонального

інституту державного управління

Національної академії державного

управління при Президентові України
^ ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ – ПОСЕРЕДНИКИ У ВЗАЄМОВІДНОСИНАХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ З ГРОМАДСЬКІСТЮ
У статті проаналізовано теоретичні аспекти поняття «громадські організації»; розглянуто соціологічні дані щодо динаміки функціонування громадських організацій та їх співпраці з органами державної влади, бізнес-структурами та громадськістю; виділено основні проблемні питання у взаємовідносинах органів державної влади з громадськими організаціями.

В статье проанализированы теоретические аспекты понятия «общественные организации; рассмотрены социологические данные относительно динамики функционирования общественных организаций и их сотрудничества с органами государственной власти, бизнесс-структурами и общественностью; выделены основные проблемные вопросы во взаимоотношениях органов государственной власти с общественными организациями.

The theoretical aspects of concept «public organizations» are analysed in the article; sociological information is considered in relation to the dynamics of functioning of public organizations and their collaboration with public authorities, businesses and public; basic problem questions are selected in the relations of public authorities with public organizations.
^ Постановка проблеми.У сучасному світі громадські організації виступають одним із чинників, що характеризує наявність та функціонування демократичних принципів в державі. Актуальність питання обумовлена тим, що сьогодні громадські організації - це не лише показники вираження думки громадськості та фактори громадської активності, а і посередники у співробітництві між органами державної влади та громадськістю.

Велика кількість наукових праць, в яких розглядається тематика громадських організацій як окремим блоком, так і у сукупності різноманітних питань [4-13], дала можливість поставити нову проблему, яка ще не достатньо розроблена, а саме: роль та функція громадських організацій у налагодженні взаємовідносин влади з громадськістю.

Переважно громадські організацій виступають об’єктом дослідження в сфері політичних наук [4, 5, 7, 9].

Проте, на нашу думку, дане питання необхідно досконало вивчати і у галузі державного управління з огляду на пріоритетну ціль – побудову громадянського суспільства та більш широку участь громадськості в управлінні державними справами. Враховуючи той факт, що органи державної влади користуються підтримкою громадськості в тому випадку, коли вони активно залучають останню до прийняття та реалізації владних рішень, необхідним є наявність структурованого інституту, який би доносив громадську думку до органів державної влади. Ймовірно можна стверджувати, що таку роль відведено громадським організаціям, які і виступають комунікатором між громадськістю та органами державної влади. Ймовірно тому, в науковій літературі серед основних функцій громадських організацій і зустрічаємо комунікативну, яка полягає у інформаційному забезпеченні, розширенні спілкування, підвищенні ролі громадської думки [5, 13].

Однією з проблем, що сьогодні постала в діяльності громадських організацій є низький рівень фінансування проектів з боку держави та похідна проблема – не достатня кваліфікація працівників громадських організацій. Відсутність або низький рівень співпраці органів державної влади з громадськими організаціями, призводить до залучення фінансових ресурсів від інших донорів, якими виступають міжнародні організації та бізнес-структури, які відповідно через підтримку і контролюють думку громадськості.

З огляду на зазначене, можна зауважити, що актуальним питанням для системи державного управління є вироблення такої стратегії і тактики співпраці з громадськістю через громадські організації, яка б усунула вплив інших зацікавлених сторін на громадську думку та вивела на перше місце взаємовідносини органів державної влади та громадськості, як пріоритетні для системи державного управління.

^ Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми.

У визначеній площині постають певні не вирішенні питання: які методи будуть найбільш результативними у побудові та налагодженні взаємовідносин органів державної влади з громадськістю; які зміни необхідно провести на законодавчому рівні для покращення співпраці; яким чином громадським організаціям залучатися до системи державного управління.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Основні визначення, принципи діяльності та інші установчі норми щодо громадських організацій визначено в міжнародних та вітчизняних законодавчих актах [1-3].

Питання тлумачення термінів, а також становлення та розвиток громадських організацій розглянуто у роботах таких вчених: Матвійчука А.В., Новохацького В.Д., Пащенко В.І., Тинкован О.В. Становлення та розвиток громадських організацій України, Росії та Білорусі досліджено у дисертації Пожидаєва Є.О.

На регіональному рівні даному питанню присвячено дослідження Стойки А.В.

Проблема участі громадських організацій у налагодженні взаємовідносин органів державної влади з громадськістю висвітлена у роботах наступних науковців: Коника Д.Л., Новікова М.М., Усаченко Л.М.

Соціологічні дані та аналітичні прогнози представлені у роботі: «Стан та динаміка розвитку неурядових організацій України 2002-2009 роки», які були отримані шляхом проведення опитування громадських організацій різних районів України. Цікаві практичні та аналітичні матеріали висвітлені на сайті Українського незалежного центру політичних досліджень. Соціологічні опитування щодо тем: громадської активності громадян України, їх участі у діяльності громадських організацій та рівень підтримки громадян України діяльності громадських організацій проводилися соціологічною службою Центру Разумкова. Варто зазначити, що такі проекти фінансувалися переважно з міжнародних джерел та можливо є дещо суб’єктивними, проте альтернативних практичних матеріалів з боку державних структур не представлено, тому в статті автор зважено використовував конкретні дані та надавав чіткі посилання.

^ Мета статті: узагальнивши наукові розробки щодо діяльності громадських організацій, дослідити їх роль у налагодженні взаємовідносин органів державної влади з громадськістю.

З огляду на визначену мету постають наступні завдання: на основі аналізу наукової літератури визначити роль та місце громадських організацій у розвитку демократичних принципів; шляхом аналізу практичних матеріалів, аналітичних прогнозів та соціологічних даних встановити сучасний стан та перспективи розвитку громадських організацій у сфері налагодження взаємовідносин органів державної влади з громадськістю; виділити окремі проблемні питання у діяльності громадських організацій та органів державної влади щодо співпраці.

^ Виклад основного матеріалу.

Аналіз наукових досліджень [4-13], в яких розглядається проблематика громадських організацій демонструє, що існує синонімічне заміщення понять «громадські організації», «неурядові організації», «недержавні організації».

На нашу думку, питання постало тому, що у міжнародних правових актах з проблематики громадських організацій зустрічається термін «неурядові організації». З огляду на те, що у Західних країнах уряд не уособлює в собі державу, існує термін «недержавна організація» і основна проблема полягає у перекладі з англійської мови.

Так у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно правового статусу неурядових організацій в Європі № СМ/Rec(2007)14 (Прийнято Комітетом Міністрів 10 жовтня 2007 р. на 1006-му засіданні заступників Міністрів), термін «неурядові організації» включає в себе добровільні самоврядні об'єднання або організації, створені для реалізації некомерційних завдань їхніх засновників або членів [3].

Вперше міжнародно-правову основу статус громадських об’єднань отримав з прийняттям 10 грудня 1948 року «Загальної Декларації прав людини», в якій почало розглядатися право кожного на свободу асоціації як одне з невід’ємних прав людини [1].

В Законі України «Про об’єднання громадян», зустрічаємо лише одне поняття «громадські організації» - об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів [2].

У виданні «Неурядові організації Європейського Союзу: порівняльний аналіз громадських організацій України» запропоноване наступне визначення терміну «неурядові організації» - це такі організації, які отримані не з метою отримання і розподілу прибутку, а з метою зробити нову справу, досягти позитивних змін в існуючому стані суспільства, допомогти людям незалежно від їх національності, віросповідання, політичних вподобань тощо [6, с. 3].

Привертає увагу думка Тинкован О.В., яка досліджуючи неурядові організації, пояснює, що за період СРСР щодо неурядових організацій вживався термін «громадські організації» чи «масові організації» [12].

Матвійчук А.В. на основі аналізу літературних джерел приходить до висновку, що різноманіття визначень понять «громадські організації», «неурядові організації», «недержавні організації» у більшості є синонімічними. Автор надає наступне тлумачення громадської організації – це формалізоване самодіяльне (неурядове) неприбуткове об’єднання громадян, спрямоване на реалізацію різноманітних колективних інтересів і захист колективних прав [5].

На основі аналізу наукової літератури [4-13] та враховуючи те, що метою статті не визначено тлумачення термінів, пропонуємо в дослідженні використовувати терміни: «громадські організації», «неурядові організації» як синонімічні.

Цікавими є соціологічні дані опитування щодо залучення громадян України до активної громадської діяльності, яке проводив Центр Разумкова у червні 2008 року за регіональним розподілом (рис. 1). Результати підтверджують, що багатоспекторність та чисельність громадських організацій не є умовою участі громадян у процесах державного управління та прийняття державних рішень.



Рис. 1. Рівень залучення громадян до активної громадської діяльності (регіональний розподіл)

Отримані соціологічні дані демонструють, що більшість громадян не вважають себе учасниками активної громадської діяльності. Цей факт обумовлений також тим, що більшість громадян не володіють інформацією про діяльність таких організацій.

Цікавою є думка Пожидаєва Є.О., який при дослідженні громадських організацій України, Росії та Білорусі в умовах системної політичної трансформації пострадянських суспільств, зазначає, що умова існування великої кількості громадських організацій різного спрямування не означає високий рівень громадської активності [10].

Стосовно фінансування громадських організацій, то згідно з даними опитування (рис. 2), проведеного Творчим центром ТЦК у межах проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)» у всіх регіонах України, а також м. Київ та м. Севастополь у вересні 2009 року видно, що найбільша фінансова підтримка неурядовим організаціям (НУО) надавалася через отримання грантів від міжнародних організацій і складає 55%, на другому місці – благодійні пожертви бізнесу (45%), фінансування з державного бюджету складає 36% [8]. Ймовірно такий розподіл вказує також на важелі впливу на неурядову організацію шляхом виділення фінансових ресурсів.



Рис. 2. Джерела фінансування неурядових організацій України у 2008 році
Солонтай О. також зауважує, що фінансова підтримка організацій громадянського суспільства є безсистемною та малоефективною. У 2009 році загальна видаткова частина бюджету становила 274,2 млрд грн, проте лише 0,05% цієї суми – це витрати на підтримку окремих організацій громадянського суспільства (ОГС). За останні 5 років навіть цей незначний показник скоротився на 30%, попри більш ніж дворазове зростання суми Державного бюджету. Автор пропонує запровадити «європейську» модель фінансування ОГС, яка передбачає: переважно конкурсне фінансування діяльності ОГС; проведення конкурсів проектів для всіх типів ОГС; можливість отримання фінансування на адміністративні витрати тощо [11].

Привертає увагу думка Коника Д.Л., який зауважив, що неурядові організації виступають як системи співробітництва з владою, виконуючи при цьому функції: забезпечення постійних контактів урядових структур, представників бізнесу та громадськості; інноваційних центрів, де формуються нові ідеї щодо шляхів поліпшення економічного становища, забезпечення екологічної безпеки та соціального захисту, підвищення життєвого рівня населення, каталізатора та посередника у створенні, підтримці та використанні ініціатив щодо послідовних змін у соціальній життєдіяльності населення та громадянському суспільстві [4].

Щодо співпраці органів державної влади з неурядовими організаціями, переважна більшість НУО (97%) зазначила, що організації регулярно (формально чи неформально) контактують з державними структурами. Про щоденну співпрацю між НУО та владними структурами заявили 13% респондентів. Контакт з державними органами принаймні раз на тиждень мають 30% організацій, а на місяць — 27%, щокварталу – 12%. Незначна кількість НУО контактує з державними структурами щороку. Одна п’ята частина представників неурядових організацій співпрацюють з державою нерегулярно [8].

На думку Пожидаєва Є.О.: «принципами стабільної взаємодії виконавчої влади та структур громадянського суспільства в Україні мають бути: відкритий та збалансований механізм прийняття рішень, прозорість прийняття рішень; забезпечення вільного доступу громадян і громадських організацій до інформації про діяльність та рішення органів державної влади; громадський контроль за органами виконавчої влади та їхня підзвітність суспільству; участь громадських організацій на всіх етапах підготовки, ухвалення та впровадження рішень органів виконавчої влади; субсидіарність як основний принцип організації влади та розподілу між її структурними складовими та рівнями» [10].

Усаченко Л.М. зазначає, що важливими кроками з боку органів державної влади є: розроблення і прийняття державної програми співпраці органів державної влади з неурядовими організаціями; забезпечення нормативно-правової та теоретико-методологічної основи зазначеної діяльності. З боку неурядових організацій необхідним є більш наполегливий підхід до розробки та реалізації державних проектів та програм [13, с. 19].

Аналіз співпраці НУО з бізнес-сектором є ще більш цікавим з огляду на значний відсоток у бюджеті організацій коштів, що надходять з бізнесових джерел. Близько третини НУО (34%) не співпрацюють з бізнес-структурами. Дані дослідження свідчать, що 24% НУО співпрацюють з 1-2 бізнес-структурами, 19% НУО — з 3–5. 18% респондентів зазначили, що вони співпрацюють з більше ніж 5 бізнес-структурами [8].

Не дивним є той факт, що серед основних чинників, які заохочують до співпраці представників НУО з бізнес-структурами є фінансовий та матеріальний ресурс.

НУО потребують стабільної та довготривалої співпраці з громадськістю для заохочення громадянської активності та участі громадян у діяльності організацій.

Представникам НУО було запропоновано визначити рівень обізнаності громадськості з їх діяльністю. 31% респондентів вказали, що громадськість знає про існування НУО, 47% – що громадськість обізнана з їх діяльністю. Ще 17% респондентів відповіли, що громадськість підтримує НУО своєю участю у їх діяльності [8].

Дані, отримані соціологічною службою Центру Разумкова, які відображають думки 2010 респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками, дають дещо іншу інформацію (рис. 3) [14].



Рис. 3. Рівень довіри до громадських організацій (динаміка, 2001 - 2009)
В переважній більшості думки респондентів зупинилися на відповіді «скоріше не довіряю» громадським організаціям. На другому місці процент тих, хто відповів «скоріше довіряю», що не істотно відрізняється від кількості тих респондентів, що повністю не довіряють громадським організаціям. Враховуюче те, що громадські організації по суті мають представляти волю громадськості перед органами державної влади, отримані результати не є втішними.

Висновок. Процес розвитку громадських організацій в Україні, їх співпраця з органами державної влади містить ряд проблемних питань як внутрішнього, так і зовнішнього направлення. Серед них:

  • відсутність законодавчо закріплених норм щодо діяльності громадських організацій;

  • ресурсний потенціал громадських організацій та джерела фінансування;

  • відсутність механізмів взаємодії органів державної влади та громадських організацій;

Слід зазначити, що діяльність громадських організацій сьогодні не є достатньо ефективною. В такому разі, важливим етапом у процесі налагодження методів та форм співпраці органів державної влади з громадськістю через представництво громадських організацій, є формування останніх, як дієвих інститутів громадянського суспільства. Ймовірно найпершим кроком буде доцільно власне громадським організаціям чітко визначити мету своєї діяльності, напрямки роботи та коло учасників, інтереси яких вони будуть представляти. Паралельно все ж необхідно проводити роботу і органам державної влади у законодавчому плані, а саме: прийняття нормативно-правових актів, які будуть регламентувати діяльність громадських організацій. Для ефективної роботи, громадські організації повинні також постійно висвітлювати свою діяльність та залучати нових учасників. Таким чином, лише в активній співпраці можливо досягнути успіху та в подальшому враховувати думки громадян України не лише під час виборів, а і при прийнятті важливих суспільно-значущих рішень органами державної влади у поточній діяльності.

^ Подальші розвідки можуть стосуватися конкретних методів співпраці органів державної влади з громадськістю.
Використані джерела інформації:

  1. Загальна декларація прав людини. – Спосіб доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015

  2. Закон України «Про об’єднання громадян». – Спосіб доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2460-12

  3. Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно правового статусу неурядових організацій в Європі № СМ/Rec(2007)14. – Спосіб доступу: http:// www.ucipr.kiev.ua / modules.php?op=modload&name = News&file =article&sid =6032308

  4. Коник Д.Л. Формування зв'язків із громадськістю в неурядових організаціях України: соціологічний аналіз: Автореф. дис... канд. соціол. наук: 22.00.04 [Електронний ресурс] / НАН України. Ін-т соціології. — К., 2007. — 16 с. — укp.

  5. Матвійчук А.В. Громадські організації як чинник становлення громадського суспільства: автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 [Електронний ресурс] / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2008. — 20 с. — укp.

  6. Неурядові організації Європейського Союзу: порівняльний аналіз громадських організацій України. – К, 2002. – 48с.

  7. Новохацький В.Д. Неурядові організації як фактор розбудови громадського суспільства в Україні: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 [Електронний ресурс] / Дніпропетр. нац. ун-т. — Д., 2005. — 16 с. — укp.

  8. Паливода Л., Голота С. Стан та динаміка розвитку неурядових організацій України 2002-2009 роки. – Київ: ТОВ «Видавничий Дім «КуПол», 2010. – 112 с.

  9. Пащенко В.І. Неурядові організації як інститут громадянського суспільства: методологія дослідження та стан в Україні: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 [Електронний ресурс] / НАН України. Ін-т політ. і етнонац. дослідж. — К., 2005. — 16с. — укp.

  10. Пожидаєв Є.О. Громадські організації України, Росії та Білорусі в умовах системної політичної трансформації пострадянських суспільств: автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04 [Електронний ресурс] / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці, 2009. — 19 с. — укp.

  11. Солонтай О. Державна фінансова підтримка громадських організацій в Україні. – Спосіб доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=603277250&mode=thread&order=0&thold=0

  12. Тинкован О.В. Неурядові організації як суб'єкти вироблення державної політики: дис... канд. наук з держ. управління: 25.00.01 [Електронний ресурс] / ДРІДУ НАДУ при Президентові України. — Д., 2007. — 213арк.

  13. Усаченко Л.М. Форми та методи управління – важлива складова розвитку взаємовідносин органів державної влади України з неурядовими організаціями: Монографія. – Хмельницький: Вид-во ХУУП, 2007. – 176с.

  14. Цент Разумкова. Соціологічні опитування. – Спосіб доступу: http://www.razumkov.org.ua.


Рецензент: Драгомирецька Н.М., д.держ.упр., професор

УДК 351

Кормілецький О.М.,

аспірант Академії муніципального управління

^ ДОСТУП ГРОМАДЯН ДО ІНФОРМАЦІЇ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Робота присвячена дослідженню нормативних актів та законодавства в інформаційній галузі в системі державного управління України. На підставі отриманих результатів дослідження розроблено низку науково-прикладних рекомендацій.

Работа посвящена исследованию нормативных актов и законодательства в информационной сфере в системе государственного управления в Украине. На основании полученных результатов исследования разработано ряд научно-прикладных рекомендаций.

Work is devoted research of normative acts and legislation in informative industry in the system of state administration of Ukraine. On the basis of the got results of research a row is developed scientifically applied recommendations.
^ Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важ­ли­ви­ми науковими і практичними завданнями.

На сьогодні система державного управління в Україні сформована. Визначено рівень міжвідомчої взаємодії між органами державного управління, правова основа їх функціонування. Дуже важливим в цьому аспекті є можливість громадськості дізнатись про діяльність органів влади щодо найбільш суспільно значущих питань розвитку суспільства. Інформаційна прозорість органів державної влади закріплена багатьма нормативними актами та законами України. В той же час, залишається чимало питань щодо правового, інституціонального та організаційного механізмів забезпечення більшої відкритості органів державної влади, які вимагають свого вирішення на науково обґрунтованій основі.

^ Формування мети (постановка завдання).:

Метою дослідження є аналіз нормативно правих актів та законодавства України в інформаційній сфері для подальшого удосконалення механізмів інформаційного забезпечення діяльності органів державної влади та підвищення рівня прозорості в діяльності органів влади.

^ Виклад основного матеріалу.

Права людини як категорія міжнародного права практично стають правами громадянина в конкретнiй державi тодi, коли вони визнаються та закрiплюються внутрiшнiм законодавством певноi країнi.

28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України була прийнята Конституція України, що закріпила основні права і свободи людини і громадянина.

Людство вже упродовж багатьох віків обговорювало і обговорює питання, пов’язані зі свободами.

Це свободи людини, особи і громадянина, свободи економічна, політична і соціальна, свободи при різному державному устрої і в різні часи.

Не останню роль у цій дискусії займає свобода людини на отримання і розповсюдження інформації, обмін інформацією.

З поняття свободи інформації витікає право на інформацію, його трактування в сучасному суспільстві.

Здійснюючи свою діяльність, людина реалізує вибір, вона обирає між відомими їй видами діяльності, обґрунтовуючи свій вибір при цьому на раніше отриманій нею інформації.

Можна сказати, що свобода людини завжди пов’язана з вибором, вибір же обов’язково базується на інформації, яку має людина. Вже з дитинства людина робить свій вибір, попередньо отримавши інформацію.

Інформація життєво необхідна людині, оскільки без неї вона не зможе зробити вибір і як наслідок скористатися своєю свободою.

Сьогодні ми живемо в інформаційному суспільстві, у якому доступ до певних інформаційних ресурсів є визначальним, а сама інформація стала продуктом суспільного виробництва.

В цих умовах право на отримання інформації стає дуже важливим в системі прав і свобод індивіда.

Особливо важливу роль має доступ громадян до інформації про діяльність державних органів влади.

У зв’язку з цим в нашій країні розпочато і продовжується формування правової системи, що забезпечує доступ до інформації про діяльність органів державної влади.

В основі цієї системи лежить Конституція України.

З усіх конституційних прав і свобод значний відсоток можна віднести до власне інформаційних, серед яких:

- право на недоторканність житла (стаття 30);

- право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31).

- право на невтручання в особисте і сімейне життя; на заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (стаття 32);

- право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (стаття 32);

- право на захист у суді, спростовування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (стаття 32);

- право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34);

- право на індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисті звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (стаття 40);

- право знати свої права і обов'язки (стаття 57);

- право на правову допомогу (стаття 59) [1].

На сьогодні можна констатувати, що вітчизняне законодавство в інформаційній галузі у значній мірі дає можливість реалізувати право людини на свободу думки і слова, отримання та доступ до інформації, хоча і потребує ще певних змін, доповнень та розробки нових актів.

Закони України “Про інформацію” (1992 р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992 р.), “Про інформаційні агентства” (1995 р.), “Про телебачення і радіомовлення” (1993 р.), “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій” (1993 р.), “Про власність” (1992 р.), “Про рекламу” (1997 р.), “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” (1998 р.), “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” (1998 р.) та інші створюють широке правове поле, визначають механізми реалізації конституційного права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на інформацію.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи