Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка26/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33

Малюська В.А.,

аспірант кафедри державного управління

Національного університету біоресурсів

і природокористування України
^ МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН

(НА ПРИКЛАДІ ПОЛЬЩІ)
В статті розглянуто міжнародний досвід та особливості державно-церковних відносин в Польщі та зазначено позитивні аспекти даного досвіду для України.

^ В статье рассмотрен международный опыт и особенности государственно церковных отношений в Польше и отмечены позитивные аспекты данного опыта для Украины.

In the article considered international experience and features is considered state church relations in Poland and the positive aspects of this experience are marked for Ukraine.

^ Постановка проблеми. Особливості державно-церковних відносин є однією з складових формування та становлення громадянського суспільства, а також важливим аспектом державного управління. Актуальність даного питання є важливою для утвердження морально-ціннісних пріоритетів суспільства та органів державної влади.

^ Мета дослідження полягає в системному аналізі міжнародного досвіду державно-церковних відносин на прикладі республіки Польща та узагальненні актуальних аспектів з даного питання для України.

^ Аналіз наукового доробку. Серед відомих вітчизняних та зарубіжних вчених, що мають сучасні праці за обраною тематикою дослідження, слід зазначити А.Ю. Григоренко, А.Л. Деркача, В.В. Кравчук, Бурьянов С.В.

^ Виклад основного матеріалу. В даний час населення Польщі складає 39 мільйонів жителів, у тому числі 90 відсотків декларує себе як «віруючі Римо-католицької Церкви», значній кількості проживають в межах Речі Посполитої після об'єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського в результаті, так званою, Кревської, а потім Люблінської унії. З часів правління короля Сигізмунда III Ваза представники духовної еліти знаходилися під потужним впливом Римо-католицької церкви влади Речі Посполитою і активно включилися в реалізацію східної політики Ватикану, остаточною метою якої була ліквідація Православної Церкви і підпорядкування Православного населення Ватикану. Спроби досягти цієї мети принесли православним багато випробувань, особливо під час насильницького насадження, так званої, Брестської унії в 1596 р. і в період між першою і другою світовими війнами, тобто з моменту відродження польської держави в 1918 році до агресії гітлерівської Німеччини на Польщу в 1939 році. У той час польська держава, хоча і не вдавалася до методів терору і репресії, вживаних більшовиками по відношенню до Церкви в СРСР, які на відміну від польської влади застосовували політику утиску, деколи відкритих гонінь, по відношенню до Православної Церкви. Не дивлячись на те, що Православ'я було автохтонною вірою білорусів і українців на їх рідних землях, влада відродженої Польщі спочатку ставилась до Православної Церкви як до установи царської Росії. До 1924 року католики стихійними методами відібрали у православних 215 храмів. За цей час було зруйновано більше 30 храмів, у тому числі собори у Варшаві, Любліні, Каліше. У 1929 році Римо-католицька церква в судовому порядку намагалася відібрати у православних ще 750 храмів, у тому числі собори в Кременці, Луцьку, Пінську, Почаївську лавру. Побоюючись не передбачених кроків з приводу релігійних подій – в межах довоєнної Польщі проживали 4 мільйони православних – влада не зважилася виконати вимоги римо-католиків. Але в 1938 році за допомогою армії і поліції на Холмщині і Підлящі було зруйновано 127 храмів. Застосовувалися і інші методи боротьби з Православною церквою. Виділивши з державної казни значні суми, влада домоглась визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі Константинопольським Патріархом. Церковнослов’янська мова юридичними заходами витіснялася з богослужінь, а російська, українська і білоруська мови з практики проповідей. Всі вищевикладені дії здійснювалися за наявності конституційних гарантій свободи. Але конституційні норми не мали жодного віддзеркалення в законах, що діяли. Чітко проглядався своєрідний правовий вакуум, яким скористалися власті в боротьбі з Православною церквою. Так було після введення Брестської унії, так було в міжвійськовий період і в післявоєнні роки при, так званій, народній владі. Вже на початку 80-х років керівний склад Польської об'єднаної робочої партії, усвідомлюючи політичний крах, що настає, почав процес лібералізації існуючої системи. Зокрема, одним з проявів цього процесу з'явилася зміна відношення держави до релігії: у 80-і роки велося масове будівництво католицьких храмів, близько тисячі яких була зведена в ці роки. Ослаблена комуністична влада вирішила особливим законом гарантувати Католицькій церкві повну свободу. У 1989 році Сейм Польської Народної Республіки прийняв закон про стосунки між державою і Католицькою церквою, відповідно до якого католики отримали гарантії і привілеї досить значні в порівнянні з тими, які були у них перед другою світовою війною. Комуністична влада повернула Католицькій церкві все, що належало їй раніше нерухоме майно, дала церкві право на викладання в школах Закону Божого, а також можливість духовної опіки над віруючими в лікарнях і в'язницях, ведення пастирської роботи в армії. Окремий закон гарантував священикам медичне страхування, а Церква отримала можливість використання суспільних ЗМІ в своїх цілях. Політико-правова ситуація, що склалась у вересні 1989 року розставила інші функціональні аспекти. Уряд на чолі з прем'єр-міністром Тадеушем Мазовецьким пам'ятав про ту роль, яку зіграли Католицька церква і папа Іоан Павло II в процесі нейтралізації комунізму в Польщі. Всі дані законом права і привілеї були реально застосовані. Апріорним є той факт, що навіть були задоволені позови Католицької церкви відносно нерухомого майна, втраченого нею декілька століть назад, – все майно було повернене. У деяких з останніх позовів Католицька церква навіть зажадала повернення декількох будівель Варшавського університету, що викликало певну критику з боку частини польського суспільства. Положення в державі для тих з них, діяльність яких була легальною, регулював закон «Про гарантію свободи совісті». Проте цей закон не гарантував некатолицьким конфесіям всіх прав і привілеїв, наданих Католицькій церкві, зокрема, права власності на храми і повернення конфіскованого нерухомого майна, що було дуже важливим питанням для православних віруючих. Невелика кількість православних прагнула відстояти свої законні права, хоча це здійснити було зовсім непросто. Намагання отримати права такі, які має Католицька Церква, оскільки Православна Церква історично сформувалась на території Польщі і проповідувала протягом тисячі років. Здійснення кроків по переконанню правлячої влади в необхідності нової моделі державно-церковних відносин давала незначні хаотичні результаті, а в більшості виявляли неконструктивний діалог. Оскільки парламент прийняв окремий закон по відношенню до Католицької церкви, необхідним було надання аналогічних гарантій хоч би традиційним, таким, які існують в Польщі з часів Реформації церкви. Така модель не виникла відразу. 9 липня 1991 року т.з. «контрактовий Сейм», 2/3 депутатів якого представляли посткомуністичні партії (як тоді здавалося, зникаючі назавжди з політичної сцени), ухвалив закон про Православну Церкву, який надав православним такі ж права (хоча не всі) і гарантії як і Католицькій Церкві два роки раніше. Після цього впродовж 8 років Сейм ухвалив ще 8 законів про віросповідання – останній про єврейські общини. Всі останні віросповідання отримали гарантії в одному загальному законі. Така досить складна система, що вимагає від парламенту великих зусиль, дозволила вирішити істотне питання, тобто потреба забезпечення належної позиції переважаючої Церкви в Польщі, а саме католикам, і в той же час рівні права нечисленним віросповіданням. Всім відомо, що Церкви, яким належать величезна більшість віруючих громадян даної країни, сформували історичне обличчя християнства в своїх країнах, створили духовну культуру їх народів. Тим, чим була і є Православна Церква для греків, росіян, білорусів, українців, болгар, румун, сербів, Чорногорії, тим для поляків є Католицька церква. Визнаючи цей факт, не претендуючи на роль національної Церкви, інші Церкви і релігійні об'єднання повинні мати подібні правові гарантії. І саме польська правова модель вирішує це питання. У чому полягають основні досягнення православних? Закон гарантує Православній церкві свободу виконання духовної влади і свободу управління своїми справами (ст. 2 ч. 1). Значення викладеної вище частини закону можна оцінити належним чином лише в тому випадку, якщо ми пам'ятатимемо про те відношення до православ'я, яке демонструвалося впродовж всієї історії Речі Посполитої. Відношення польської влади відрізнялося недовірливістю, почасти неприкритою ворожістю, а про відношення Католицької церкви до православ'я проф. Мирослава Папежіньська-Турек пише, що «с часів унії відносини православної і католицької Церкви писалися насильством і навіть кров'ю». Закон визначив співвідношення між державою і Православною церквою, у тому числі її правове і майнове положення. Варто зазначити декілька положень в цьому аспекті. У конституції кожної демократичної країни містяться правові гарантії свободи віросповідання, у тому числі право власності Церков і релігійних об'єднань на храми. Це означає, що Церкви отримують повну гарантію свободи віросповідання в тому випадку, якщо держава дає їм не лише право «володіння храмами», але і право власності, що гарантується конституцією, яка є найвищим законом капіталізму. При Народній Польщі в Православна Церква теж мала право на володіння церквами. Проте в разі виникнення конфлікту між віруючими різних конфесій, частенько спровокованого ззовні, право на володіння древнім храмом переносилося на іншу, часто конкуруючу конфесію. В даний час право власності на храм належить виключно Церкві, яка служить в храмі, і лише вона сама, а точніше кажучи, її центральна влада (в разі православних – Собор єпископів) може його відмінити. Таке рішення дозволило зупинити зухвалі суспільні хвилювання, які завдають значної шкоди Церквам і державі в контексті суперечностей про їх церковне майно. Закон також визначив православних юридичних осіб і їх органи, причому відповідно до положень цього закону церковна влада зобов'язана лише повідомляти державні органи про встановлення і зміну церковних посад. Закон забезпечує Церкві право організувати вчення Закону Божому в державних школах, в притулках, дитбудинках, дитсадках. Церква – в нашому випадку єпископ – визначає і затверджує програму вчення і призначає вчителів. Вчителі отримують зарплату від держави. Церква має право духовно підтримувати хворих в установах охорони здоров'я, ув’язнених у в'язницях і слідчих ізоляторах, військовослужбовців у військових частинах. Священики, військові капелани, отримують офіцерські звання і платню. Закон також наділяє Церкву правом здійснювати благодійну, місіонерську діяльність за допомогою утворених нею організацій, гарантує Церкві доступ до ЗМІ. У ньому також відображені особливості Православної церкви. Він надає православному населенню право відзначати свята за Юліанським календарем (сім днів в році). У ці дні працедавці зобов'язані надавати віруючим відпустку без збереження заробітної плади. Природно, не всі стосунки з державою складаються ідеально. Доказом цього є скарга, подана в 2003 році Митрополитом Варшавським і всієї Польщі Саввою до Європейського суду з прав людини в Страсбурзі. У ній висловлена вимога відміни постанови польського Конституційного трибуналу, у зв’язку з яким Православна церква не отримала права власності на 22 православних храмів, які до 1947 року, тобто до, так званої, акції «Вісла», належали уніатській церкві. В кінці 50-х років минулого століття нечисленні православні українці, що повернулися на батьківщину, відремонтували їх і моляться в них до цих пір, хоча вони є державною власністю. Так само справа йде і на Холмщині, де 70 православних церков після акції «Вісла» були перетворені на католицькі храми. Через закон про відношення держави і Католицької церкви в 1989 році їх власником стала Католицька церква. Православним же відмовили в такому праві. Скарга виявилася дієвою. Уряд і парламент щоб уникнути несприятливої для Польщі постанови Європейського суду з прав людини дуже швидко, вже 4 листопада того ж року, ухвалив закон, про прийняття якого здійснювалось клопотання впродовж 20 років Оскільки в Польщі 2 католицьких університети і 4 вищих церковних школи фінансуються за рахунок державного бюджету, було підготовано і запропоновано парламентською комісією проект закону про фінансування за рахунок держбюджету Православної семінарії у Варшаві.

Висновки. Варто зазначити, що після 80 років правового беззаконня Православна Церква в Польщі отримала закон, який є сучасним правовим актом, що задовольняє стандартам демократичної держави і що створює в Православній Церкві Польщі сприятливі умови для виконання її місії. Зазначений досвід Польщі у сфері державно-церковних відносин є важливим для України і може бути використаний з урахуванням національних особливостей та ментального підходу.
Використані джерела інформації:

1. Довгий О. З історії Української Церкви // Золоті ворота. – 1993. - №5.

2. Домонтович В. Університетські роки // З іменем святого Володимира: У 2-х т. – К., 1994.

3. Соловей С. Служити народові – то служити богові // Старожитності. – 1992. – Ч.4.

4. Шептицький А. Лист до українських православних ієрархів // Київ. старовина. – 1992. - №3. – С.70-71.

5. Шептицький А. Лист до української православної інтелігенції // Пам’ять століть. – 1992. - №2. – С.71-72.

6. Бондаренко В.Д. Релігійне життя в Польщі: стан, проблеми, шляхи оптимізації /В.Д. Бондаренко, В.Є. Єленський. – К., 2009

7. Колодний А.М. Історія релігій в Україні / А.М. Колодний, П.Л. Яроцький. – К., 1999.
Рецензент: Білинська М.М., д.держ.упр., професор


УДК 35

Павлов Олександр,

голова Лисянської районної державної адміністрації Черкаської області
^ АНТИКРИЗОВІ МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Здійснено аналіз сутності кризових явищ в соціально-економічній сфері та принципів антикризового управління, на основі чого визначено пріоритети у формуванні антикризових механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку.

Произведен анализ сущности кризисных явлений в социально-экономической сфере и принципов антикризисного управления, на основании чего определены приоритеты при формировании антикризисных механизмов государственного регулирования социально-экономического развития.

In the article the essence of the crisis phenomena in social and economic sphere and principles of anti-crisis management is analyzed. On this basis the main priorities of the anti-crisis mechanisms of state regulation of social and economic development forming are defined.
Актуальність. Останнім часом українська держава і суспільство все частіше зіштовхуються з кризами, що виникають у різних сферах. Під впливом внутрішніх чинників розвивається політична криза, на подолання якої були мобілізовані значні ресурси, у тому числі управлінські й адміністративні. Під впливом світової економічної та фінансової кризи національна економіка також занурилася в досить глибоку та тривалу кризу, шляхи виходу з якої і досі виглядають неоднозначними за своїми наслідками. У безпосередньому зв’язку з політичною та економічною кризами розвивається криза соціальної сфери, відображуючи наявні у суспільстві соціальні протиріччя. Йдеться про системну кризу в країні. Але найбільш болючою для суспільства та держави виявляється криза соціально-економічна, оскільки саме в цій сфері знаходиться найбільша частка ресурсів, необхідних для розвитку держави. Відтак, на сучасному етапі державне управління має приділяти значну увагу питанням вироблення дієвих та ефективних антикризових механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку, адже в межах основних напрямків удосконалення сучасної моделі антикризового державного управління необхідним є не тільки встановлення нових принципів взаємовідносин економіки і політики, але й визначення нових механізмів поєднання закономірностей ринкової економіки зі зростаючими соціальними запитами, які б відображали основні принципи запобігання та усунення соціально-економічних криз.

^ Аналіз наукових доробок. Дослідження грунтується на аналізі проблем соціально-економічного розвитку в умовах криз, що були здійснені в межах психологічного, структурно-технологічного, соціокультурного підходів такими науковцями як С. Альбрехт, Р. Кохен, Г. Стивенсон, Р. Стюарт, С. Филонович, М. Хаслум, з точки хору економічного та соціального змісту кризи й відповідно її негативного впливу на соціально-економічну сферу, відображеної в працях Г. Александрова, А. Алпатова, Е. Альтмана, А. Грязнова, В. Казакова, С. Попова, Э. Уткина, а також питань державного регулювання соціально-економічного розвитку та формування механізмів державного управління, відображених в працях Г. Атаманчука, В, Князєва, В. Бакуменка, Н. Нижник, Р. Рудніцької та інших дослідників.

^ Метою дослідження є визначення антикризових механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку на основі сучасних підходів до антикризового менеджменту та державного управління.

^ Виклад основного матеріалу. У сучасній управлінській науці існує декілька основних напрямів щодо аналізу кризових ситуацій і, відповідно, визначення антикризових механізмів. Так, спрямованість дослідницької уваги на приватні кризові ситуації (які не мають характеру загальної системної кризи на рівні держави або суспільства, а представлени кризовими станами конкретних економічних або соціальних суб’єктів) дозволяє лише частково експлікувати елементи антикризовго управління на процес державного регулювання соціально-економічного розвитку в умовах криз [1; 12]. З іншого боку, переважна увага до заходів антикризовго управління, які розглядаються як відновлювальні на фоні еконоічної або фінансової санації, реорганізаційних дій щодо адаптації соціально-економічної інфраструктури також може виявитися певною мірою обмеженою, оскільки редукує цілі антикризового управління виключно до виходу системи з кризи, відновлення основних її функцій [13].

Обидва підходи залишають поза увагою можливість антикризового управління на різних етапах розвитку системи, застосування антикризових механізмів, пов’язаних з корегуючим впливом на процес стабілізації соціально-економічної ситуації, а також можливість використання позитивних властивостей кризи, що полягають у інтенсифікації розвитку, набутті системою нових якісних параметрів і характеристик. У даному випадку нехтування стратегічними пріоритетами соціально-еконмічного розвитку держави на фоні прагнення досягти короткотермінових цілей може призвести не до подолання кризи, а до створення умов для її латентного протікання, що знижує здатність перерозподілу ресурсів для досягнення позитивного ефекту в соціально-економічній сфері. Фактично, йдеться про реструктуризацію міжсистемної взаємодії, яка, будучи контрольованою з боку державного управління, має наблизити систему, що опинилася в стані кризи, до зменьшення негативного впливу середовища за рахунок мобілізації антикризових елементів інших систем з притаманною їм ресурсною базою, у тому числі й управлінськими ресурсами.

Варто зауважити, що соціально-економічні кризи, будучи за своєю природою циклічними, обумовлюють дослідницьку увагу саме до сфери вироблення антикризових механізмів їх державного регулювання – ефективних механізмів державного антикризового управління, що можуть бути застосовані на всіх етепах розвитку кризових ситуацій, зорієнтованих на досягнення стратегічних цілей розвитку держави й суспільства.

На нашу думку, доцільно прийняти таке розуміння механізму антикризового державного управління, за яким цей механізм являє собою сукупність принципів, законів та процедур, які забезпечують прийняття та реалізацію управлінських рішень щодо передбачення небезпеки кризи, аналізу її симптомів, заходів для зниження негативних наслідків кризи і використання її факторів для наступного розвитку [2; 7; 14]. Грунтуючись на такому розумінні, можна стверджувати певну універсальність механізмів антикризового державного управління, адже вони будуються на відповідних загальних принципах. Як підкреслює М. Армстронг [3], існують певні загальні принципи, яких можна дотримуватися при кризах, що включають у себе заперечення і конфлікт. Існує також низка засобів управління в кризовій ситуації, які можуть використовуватися в цілому і які можна застосовувати до кожного приватного випадку.

Відтак, вирішення питання формування антикризових механізмів державного регулювання соціального економічного розвитку пов’язано з сутністю та необхідності самого антикризового управління, що розкривається у специфічній функції передбачення загрози кризи, наявності системи методів аналізу її виявів, а також здатності забезпечувати процес державного регулювання різних сфер суспільного життя конкретними заходами щодо подолання негативних наслідків криз поряд із визначенням та використанням їх позитивних якостей в перспективах подальшого розвитку держави й суспільства.

Враховуючи орієнтацію антикризового управління на запобігання кризовим станам та розробку заходів щодо організації ефективної діяльності в умовах криз, що відображається у формуванні конкретної системи управління, яка здатна забезпечити ефективність розвитку всіх сфер суспільного життя, де розвивається криза, стає зрозумілою необхідність конкретизації основних принципів антикризового управління в механізмах державного регулювання соціально-економічного розвитку. Адже, по-перше, саме в соціально-економічній сфері найчастіше виникають та розвиваються кризові явища, що обумовлено активним впливом на неї зовнішнього середовища з його складною динамікою. І по-друге, саме здатність державного управління забезпечувати стабільний розвиток соціально-економічної сфери життя держави й суспільства можна вважати основним показником його ефективності у реалізації стратегічних пріоритетів і орієнтирів суспільного розвитку.

Стратегічна важливість впровадження в державне управління принципів антикризового менеджменту обумовлена можливістю на основі визначення пріоритетних цілей соціально-економічного розвитку розробити певну модель дій в умовах кризи, яка дозволяє підвищити ефективність координації та розподілу основних видів ресурсів, створити адаптивну соціально-економічну інфраструктуру, метою чого є підвищення резистентності до впливу нестабільного або кризового зовнішнього та внутрішнього середовища.

З точки зору державного управління антикризові механізми державного регулювання соціально-економічного розвитку мають бути спрямовані, перш за все, на реалізацію функції координації, забезпечуючи узгодженість всіх процесів, що відбуваються в соціально-економічній сфері, запобігаючи порушенню сталих, ефективних зв’язків між різними секторами національної економіки та зниження загострення соціальних протиріч. Це не суперечить розумінню сутності антикризовго державного управління, яке являє собою сукупність зовнішніх та внутрішніх впливів, що забезпечують на всіх стадіях життєвого циклу системи відновлення та стабілізацію її роботи (якщо вона знаходиться в кризовому становищі) чи запобігання гальмуванню (не зниженню) темпів або обсягів, де існують слабкі ознаки кризового становища [4; 10]. При чому в даному випадку повінстю враховуються складові антикризовго державного управління, до яких належать передкризове або до-кризове управління (виявлення та вирішення проблем з метою запобігання виникненню кризи), кризове управління (визначення чинників дестабілізації системи з метою усунення нестійкого стану та збереження керованості всієї системи), пост-кризове управління або управління процесом виходу з кризи (визначення шляхів ефективного використання ресурсів та мінімізації витрат, необхідних на етапі виходу з кризи).

З іншого боку, антикризові механізми державного регулювання соціально-економічного розвитку дозволяють виявити основні причини розвитку кризи, особливості та імовірність потрапляння соціально-економічної системи в зону ризику за конкретних об’єктивних умов [6; 8; 15]. У даному випадку йдеться про економічний антикризовий механізм державного регулювання соціально-економічного розвитку, який передбачає діагностування та оцінку стану соціально-економічної системи, аналіз зовнішнього середовища та можливих негативних впливів, орагіназцію та управління соціально-економічною інфраструктрою, оптимізацію фінансового забезпечення, формування антикризової інвестиційної політики та планування, вирішення проблем з нерентабельними секторами національної економіки. Якщо пригадати антикризові заходи, що були вжиті урядом Великої Британії за часів М. Тетчер, то стане зрозумілим, що комплексне вирішення проблем у соціально-економічній сфері безпосередньо пов’язане з ефективністю економіки. При чому навіть складні за своїми соціальними наслідками державно-управлінські рішення (наприклад, фактична ліквідація вугільної промисловості, закриття переважної більшості нерентабельних шахт та зростання безробіття внаслідок звільнення їх працівників) виправдовуються економічними пріоритетами.

Як вже зазначалося, до основних механізмів державного регулювання кризових ситуацій в соціально-економічній сфері належать державне регулювання процесів санації економіки, коли держава встановлює певні норми (норми санації) до якості суб’єктів господарчої діяльності, що є критеріями банкрутства та впливають на управління у сфері економіки. Поряд з нормою санації цей механізм також передбачає контроль з боку держави за фінансовими потоками та впорядкованість конкурентного сектору економіки. В сукупності ці елементи встановлюються для всієї системи національної економіки. Враховуючи системний характер соціально-економічної кризи, вплив держави повинен відбуватися не на один з факторів, а на всю їх сукупність, що забезпечує підвищення ефективності як окремого сектору економіки, так і економічної системи в цілому.

Але застосування економічного антикризового механізму має поєднуватися з іншими механізмами, що обумовлено вимогами комплексності державного регулювання соціально-економічного розвитку [5; 11]. Економічний антикризовий механізм органично доповнюється правовими механізмами, серед яких найбліьш доцільними з точки зору державного управління є фінансова санація (перевагою його є те, що органи державної влади отримують можливість контролювати сегменти економіки, що знаходяться у кризовому стані, обмежуючи повноваження основних суб’єктів господарчої діяльності аж до виходу з кризи) та зовнішнє управління (запобігання розвитку кризи за рахунок розробки і впровадження антикризових організаційних та економічний заходів, спрямованих на санацію конкретного сегменту економіки).

Комплексне застосування економічного та правового антикризових механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку дозволяє вказати на важливий дієвий захід, спрямований на подолання негативних наслідків кризи, а саме – на можливість та необхідність, якщо вона об’єктивно існує, реструктуризації соціально-економічної інфраструктури, метою чого є також і відтворення адаптивної здатності соціально-економічної системи протистояти кризам майбутніх періодів. Те значне й глибоке перетворення інфраструктури економіки та управління, що передбачає реструктуризація (у тому числі технологічна і фінансова), має на меті підвищення ефективності функціонування всіх суб’єктів соціально-економічної системи, а також створення дієвих інструментів державного управління в умовах кризи. До останніх можна віднести децентралізацію, а загалом – визначені адміністративною реформою основні цілі та завдання.

Варто підкреслити, що розробка та впровадження в практику антикризових механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку потребує постійного корегування їх відповідно до змін зовнішнього та внутрішнього середовища, що в межах реалізації прогностичної функції вказує на важливість такого антикризовго механізму, як інноваційний. Застосування цього механізму має на меті підвищення адаптивної здатності всієї системи та набуваття нею параметрів антикризової стійкості, що спрямоване на забезпечення можливості досягнення стратегічних пріоритетів розвитку системи в умовах кризи.

В межах державної стратегії соціально-економічного розвитку країни інноваційний антикризовий механізм передбачає прогнозування змін у зовнішньому та внутрішньому середовищі з виділення основних зон ризику (тобто зон, які найбільш слабко протистоять кризам), виявлення необхідних ресурсів для створення антикризових інновацій та визначених пріоритетів соціально-економічного розвитку, які поєднуються в інноваційній стратегії подолання кризи. Складна аналітична робота, що передбачена інноваційним антикризовим механізмом, виправдовується лише з точки зору відповідності витрачених ресурсів реальним результатам збереження позитивної динаміки соціально-економічного розвитку.

Іншим важливим механізмом державного регулювання соціально-економічного розвитку, що безпосередньо поєднується з інноваційним, може вважатися механізм антикризової стійкості [15], який здатен забезпечити відвторення умов, за яких система може повернутися до стану економічної та соціальної рівноваги після кризи. У даному випадку йдеться про розробку заходів щодо забезпечення фінансової, і в цілому ресурсної стійкості, адаптивної здатності організаційної структури управління економікою та державного управління, необхідної динаміки змін у науково-технічному озброєнні національної економіки та її галузей, правове регулювання відносин держави та суб’єктів господарської діяльності, вирішення проблем безпеки.

Головною метою застосування антикризових механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку є створення умов для запобігання економічній експансії у сфері зовнішньоеконмічної діяльності. У цьому випадку одним з головних завдань державного управління в умовах соціально-економічної кризи можна розглядати вироблення відповідної стратегії зовнішньоекономічної діяльності, в якій мають бути визначені шляхи протидії економічній експансії, перш за все, у сфері відновлюваних та виробничих ресурсів. Сбалансованість та незалежність ресурсного розподілу стає запобіжним чинником зняття кризи, що розпочинається, або успішного її подолання у випадку розвитку кризи, факто знижуючи не тільки гостроту протікання кризи, але й створюючи реальну можливість уникнути необхідності застосування складного та неоднозначного за наслідками механізму реструктуризації.

У даному випадку важливим є те, що на основі визначення масштабів та напруженості економічної експансії на внутрішньому і зовнішньому ринках система прогрмано-цільового державного стратегічного управління економікою дозволяє виробити прогнози економічної експансії з урахуванням змін в політиці, науково-технічних досгянень, наявності резервів, необхідності створення запасів матеріальних засобів тощо [9; 16]. Отже, фактично йдеться про можливість аналітичного визначення імовірності виникненя та розвитку криз у соціально-економічній сфері на основі прогнозування змін у ресурсній базі країни. При чому стратегічним пріоритетом у визначенні конкретного антикризовго механізму державного регулювання соціально-економічного розвитку є прогнозування економічних, політичних тощо можливостей певної держави щодо здійснення економічної, політичної та військової експансії як визначних зовнішніх факторів розвитку соціально-економічної кризи.

Висновки. Таким чином, можна зазначити, що вироблення антикризових механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку передбачає створення системи системи державного антикризового та стратегічного управління на всіх рівнях, розробку та впровадження системи якісного моніторингу зовнішнього та внутрішнього середовища, наявність виваженої та дієвої регуляторної і соціально-економічної політики, розроблення в межах антикризових стратегій програм управління соціально-економічними кризами на мікроекономічному рівні. На основі цих складових антикризових механізмів державного управління необхідним є активне застосування в умовах криз комплексу таких механізмів державного регулювання соціально-економічного розвитку, як економічний, правовий, інноваційний, а також механізму антикризової стійкості.
Використані джерела інформації:

  1. Альбрехт С. Мошенничество : Луч света на темные стороны бизнеса / Альбрехт С., Венц Дж., Уильямс Т. ; пер. с англ. – СПб. : Питер, 1995. – 397 с.

  2. Алюшина Н. Управління персоналом / Н. Алюшина, I. Журавльова. – К., 2007. – 180 с.

  3. Армстронг М. Стратегическое управление человеческими ресурсами / М. Армстронг. – М. : ИНФРА-М, 2002. – 328 с.

  4. Астапова Г. Организационно-экономический механизм корпоративного управления в современных условиях реформирования экономики Украины : монограф. / Астапова Г., Астапова Е., Лойко Д. – Донецк : ДонГУЭТ им. М. Туган-Барановского, 2001. – 526 с.

  5. Атаманчук Г. Теория государственного управления : Курс лекций / Г. Атаманчук. – М. : Омега-Л, 2004. – 2004 с.

  6. Войнич Д. Экономическая стабилизация и экономический кризис : Реферат / Н. В. Куликова. – М. : ИНИОН, 1988. – 27 с.

  7. Державне управління : Словник-довідник / За заг. ред. В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка. – К. : Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.

  8. Економічна криза в Україні : виміри, ризики, перспективи : аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/Table/25022009/index.htm. – Заголовок з титулу екрану.

  9. Куприянов В. О теоретико-методологических и научно-теоретических основаниях проектирования системы стратегического программно-целевого управления, базирующейся на учете влияния социокультурного фактора [Електронний ресурс] / В. Куприянов // Экономика. Социология. Менеджмент. – Режим доступу : http://ecsocman.edu.ru/text/16942412/.

  10. Курошева Г. Теория антикризисного управления предприятием : уч. пособ. / Г. Курошева. – СПб. : Речь, 2002. – 372 с.

  11. Нижник Н. Системний підхід в організації державного управління : навч. посібн. / Н. Нижник, О. Машков ; За заг. ред. Н. Р. Нижник. – К. : УАДУ, 1998. – 160 с.

  12. Порфирьев Б. Современные концепции кризисов и принятие управленческих решений / Б. Порфирьев // Российский экономический журнал. – 2004. – № 4. – С. 37-50.

  13. Пушкар А. Антикризисное управление : модели, стратеги, механизмы / Пушкарь А., Тридед А., Колос А.. – Х. : ООО “Модель Вселенной”, 2001. – 452 с.

  14. Рудніцька Р. Механізми державного управління : сутність і зміст / Рудніцька Р., Сидорчук О., Стельмах О. ; За наук. ред. М. Д. Лесечка, А. О. Чемериса. – Львів : ЛІДУ НАДУ, 2005. – 28 с.

  15. Фурман Дж. Предотвращение и смягчение экономических кризисов / Дж. Фурман // Международный журнал социальных наук. – 2000. – № 29. – С. 95-105.

  16. Юрина А. Альтернативные принципы формирования оптимальных стратегий программно-целевого управления ресурсами [Електронний ресурс] / А. Юрина // Экономика. Социология. Менеджмент. – Режим доступу : http://ecsocman.edu.ru/text/16942412/.


^ Рецензент: Руденко О.М., к.держ.упр., доцент


УДК 351.58
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи