Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка3/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Алейнікова О.В.,

к.е.н., доц., докторант

Класичного приватного університету
^ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І ПІДТРИМКИ АГРОПРОДОВОЛЬЧОГО СЕКТОРА

В УМОВАХ РИНКУ
Проаналізовано основні напрями розвитку державного регулювання і підтримки агропродовольчого сектора в сучасних умовах ринку.

^ Проанализированы основные направления развития государственной регуляции и поддержки агропродовольственного сектора в современных условиях рынка.

Main directions of development of the government control and support of agrarian food sector are analysed in the modern terms of market.
Постановка проблеми. Особливості державного регулювання агропродовольчого сектора пов'язані із специфікою його основоположної галузі – сільського господарства. Залежність від природних чинників і яскраво виражений сезонний характер виробництва, відсутність регулярних протягом року достатніх доходів призводять до того, що сільське господарство є найбільш відсталою в техніко-технологичному і уразливою у фінансово-економічному відношенні галуззю економіки.

В той же час рівень сільськогосподарського виробництва безпосередньо впливає на стан продовольчої безпеки держави, його соціальну стабільність. У зв'язку з вказаним, однією з найбільш важливих форм державного регулювання агропродовольчого сектора є державна підтримка.

^ Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемам державного регулювання агропродовольчого сектора присвячено праці українських науковців П. Гайдуцького [1], М. Дем’яненка, І. Демчак [2], С. Зорі, М. Кропивка [3], В. Онегіної [4], Б Супіханова, Н. Фещенко [5], О. Шубравської. Однак питання теоретичного обгрунтування напрямів державного втручання у сільське господарство в дослідженнях науковців залишаються недостатньо розробленими.

^ Постановка завдання. Метою статті є аналіз особливостей розвитку державного регулювання і напрямів державної підтримки агропродовольчого сектора економіки для аграріїв, споживачів і суспільства в умовах глобалізації економіки.

^ Виклад основного матеріалу.

Сільське господарство повільніше за інших пристосовується до економічних і технологічних умов, що змінюються. Це ускладнює швидку його переорієнтацію на виробництво іншої продукції залежно від потреб ринку.

Використовуючи природні і біологічні чинники виробництва, сільгосптоваровиробники повинні враховувати закони природи, що об'єктивно діють, і нести додаткові витрати по відновленню родючості грунту, підтримці екологічної чистоти, забезпеченню розвитку рослин і життєздатності тварин. Значна залежність агропродовольчого сектора від природно-кліматичних умов є ще однією об'єктивною і складною проблемою, що викликає нестійкість фінансово-економічного положення сільгосптоваровиробників, що також вимагає участі держави в підтримці нормальних відтворювальних умов в аграрному секторі.

Крім того, в сільському господарстві часто процес виробництва тісно переплітається з місцем існування людини, що також накладає свій відбиток на цю сферу діяльності, вимагаючи певного державного сприяння для підтримки нормальних умов життєдіяльності населення .

Специфіка агропродовольчого сектора, пов'язана також з зовнішніми і внутрішніми чинниками, що викликають потребу у великій різноманітності мобільної техніки, пристосованої часто до несприятливих умов експлуатації (підвищена вологість, забрудненість, перевантаження та ін.). Проте ці несприятливі чинники знижують термін експлуатації техніки, викликають додаткову потребу в ресурсах на її ремонт і оновлення, знижують можливості впровадження науково-технічного прогресу.

Техніко-технологічна відсталість сільського господарства є гальмом також і для всього агропродовольчого сектора економіки, перешкоджає ефективному розвитку процесів спеціалізації і кооперації, агропромислової інтеграції, концентрації виробництва. Для того, щоб подолати технічну і технологічну відсталість сільського господарства, потрібні значні інвестиції. Тут знов виникає проблема, пов'язана з особливостями сільськогосподарського виробництва. Тривалий технологічний процес, неспівпадання проведених витрат і отриманої продукції, а далі - доходів від її реалізації викликають об'єктивну додаткову потребу у фінансових ресурсах для забезпечення безперебійного відтворювального процесу в агропродовольчому секторі. В той же час забезпечення кредитними ресурсами сільськогосподарського виробництва проблематичне у зв'язку з відсутністю достатньої заставної бази у сільгоспвиробників.

Звідси об'єктивна відсутність коштів у сільськогосподарських товаровиробників для забезпечення виробничого процесу викликає об’єктивну нестачу коштів у організацій, обслуговуючих сільське господарство: агрохімічних, меліоративних, транспортних, ремонтних, ветеринарних та ін. Крім того, сезонність сільськогосподарського виробництва призводить до сезонності виробництва і в обслуговуючих сферах агропродовольчого сектора, що також викликає в певні періоди року додаткову потребу у фінансових, матеріальних і трудових ресурсах.

Нестача коштів у сільгосптоваровиробників призводить до проблем у взаєминах і з підприємствами агропродовольчого сектора, що забезпечують первинну переробку і зберігання продукції.

Крім того, сезонність сільськогосподарського виробництва і залежність його від природно-кліматичних умов, фінансові проблеми сільхозтоваровиробників викликають проблеми і в переробляючих підприємствах агропродовольчого сектора, вимагаючих додаткових сховищ і фінансових ресурсів. Отже, однією з найбільш важливих форм державного регулювання АПК є державна підтримка.

З погляду ряду авторів, державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників - це система заходів, спрямованих на виплату за рахунок державного бюджету грошових коштів безпосередньо сільськогосподарським товаровиробникам в цілях прямого підвищення їх доходів.

Проте в умовах глобалізації економіки, посилення тиску міжнародного ринку на вітчизняних сільгосптоваровиробників, необхідності підвищення їх конкурентоспроможності по відношенню до зарубіжних сільгосптоваровиробників поняття держпідтримки доцільно розширити.

Державна підтримка повинна полягати в наданні агропродовольчому сектору як необхідної матеріальної і фінансової допомоги, так і в забезпеченні сприятливих умов виробництва. Причому вона повинна охоплювати не тільки сільське господарство, але і залежні від нього інші галузі і сфери аграрного сектора економіки:

  • галузі, обслуговуючі сільськогосподарське виробництво;

  • харчову і переробляючу промисловість;

  • мукомельно-круп'яну і комбікормову промисловість;

  • агросервіс (ремонтно-механічні майстерні, транспорт та ін.).

Крім того, в сферу держрегулювання повинні потрапити організації інших галузей економіки, що забезпечують аграрно-промислове виробництво і мають додаткові витрати та підвищені ризики (банки, страхові і інвестиційні компанії). Вказане дозволить залучити інвестиції в АПК, розвивати виробництво на сучасній техніко-технологічній основі, а звідси забезпечити соціальну стабільність і продовольчу безпеку країни і окремих її регіонів.

У зв'язку з цим державна підтримка агропродоольчого сектора повинна складатися з наступних основних груп (рис.1).

  • забезпечення сприятливих умов для виробництва продукції (доступність агрохімічних, меліоративних, ветеринарних і інших послуг);

  • заходи, пов'язані з підвищенням доступності товаровиробникам матеріальних і фінансових ресурсів (енергоносіїв, кредитів, необхідної техніки і технологій );

  • заходи, пов'язані з підвищенням ефективності виробництва (доступністю прогресивних технологій, нової техніки, висококваліфікованих фахівців);






Рис.1. Пропоновані напрями державної підтримки агропродовольчого сектора економіки.


  • підтримка доходів від сільськогосподарської діяльності (виплата дотацій, компенсацій і т. п.);

  • заходи, пов'язані з підвищенням доходів сільськогосподарських товаровиробників від реалізації продукції по цінах, що враховують платоспроможність основної частини населення (для забезпечення населення продовольством по доступних для них цілей);

  • підтримка доходів товаровиробників (пільги по платежах вбюджет і до позабюджетних фондів).

Необхідність створення дієвого механізму держпідтримки агропродовольчого сектора витікає із значущості цього сектора для розвитку економіки і соціальної сфери країни. Важливість в забезпеченні життєдіяльності населення і специфіка АПК не дозволяють йому на рівних брати участь в конкуренції з другими галузями економіки.

Проти заходів державної бюджетної підтримки агропродовольчого сектора виступає безліч опонентів, що виражають незадоволеність втручанням держави в систему ринкових відносин, і високою вартістю цих заходів. Світовий досвід свідчить, що державна підтримка існує у всіх економічно розвинених країнах, які витрачають на її проведення значні кошти. У більшості країн з ринковою економікою діють ефективні системи держрегулювання агропродовольчого сектора. Їх основні завдання :

  • підтримка продовольчої безпеки, стабільної економічної ситуації в сільському господарстві, стабілізація ринкової кон'юнктури і мінімізація коливань прибутковості в галузі;

  • запобігання небажаним міграційним процесам;

  • фінансування програм, допомога товаровиробникам в адаптації до нових умов, захист внутрішнього ринку;

  • забезпечення конкурентоздатної участі товаровиробників в міжнародному розподілі праці і т.п.

Державна підтримка агропродовольчого сектора - це один з пріоритетних напрямів економічної політики в багатьох країнах світу, яка розглядається як необхідний інструмент аграрної політики держави в умовах ринку.У цих цілях застосовують гарантовану скупку надлишків продукції по знижених цінах, закупівельні і товарні інвестиції на ринку продовольства, специфічні форми пільгового кредитування, митне регулювання (економічне і адміністративне).

Таким чином, для виводу вітчизняного агропродовольчого сектора економіки з кризи, стабілізації і розвитку сільськогосподарського виробництва необхідно здійснити модернізацію існуючих форм і методів державної підтримки, формування нових напрямів і механізмів її реалізації. Система державної підтримки має бути гнучкою, відповідати як поточним, так і довгостроковим потребам аграрного сектора. Для досягнення поставлених цілей необхідно забезпечити також чітку законодавчу регламентацію використання бюджетних коштів, що виділяються на розвиток агропродовольчого сектора.

В даний час, розглядаючи питання державної підтримки агропродовольчого сектора економіки, необхідно зазначити, що державне регулювання може бути прямим, умовно-прямим і непрямим. Той або інший варіант держрегулювання може застосовуватися залежно від правового статусу державного органу або організації. Так, органи представницької влади беруть участь в держрегулюванні за допомогою законодавчих актів. Вони, виходячи з рівня своєї компетенції, повинні займатися законотворчістю, сприяючи найбільш успішному розвитку галузей аграрого сектора.

Виконавським органам доцільно виступати із законодавчою ініціативою, що дозволяє створити необхідні умови для розвитку агропродовольчого сектора, а також виробляти для цього відповідні нормативні документи. Тобто виконавські органи управління можуть надавати умовно-пряму дію за допомогою нормативних документів.

Органам управління державним і муніципальним майном можна також рекомендувати виступ із законодавчою ініціативою, вироблення нормативних документів, що дозволяють створити найбільш сприятливі умови для розвитку агропродовольчого сектора, використовуючи зокрема майно, що знаходиться в їх розпорядженні, і бюджетні кошти. Органи управління аграрним сектором на своєму рівні теж можуть виступати із законодавчою ініціативою, що дозволяє створювати умови для розвитку організацій АПК відповідного рівня; виробляти для цього нормативні документи і брати участь як представники держави в органах управління організацій агропродовольчого сектора.

На думку ряду авторів, державна і муніципальна підтримка аграрного сектора повинні здійснюватися по наступних пріоритетних напрямах:

  • система прямої фінансової підтримки (субсидування і дотування);

  • розширення збуту продукції (впровадження державного і муніципального замовлення);

  • кредитна політика і система страхування;

  • матеріально-технічне постачання (довгостроковий лізинг);

  • здійснення регіональної товарної інтервенції;

  • механізми регулювання земельних відносин.

Джерелами формування доходів місцевих бюджетів районного і поселенського рівня можуть бути: власні доходи; дотації, субсидії і субвенції, що надаються органам місцевого самоврядування на здійснення певних цільових витрат і окремих переданих йому державних повноважень. До форм державної підтримки відносяться також бюджетний кредит; компенсація ставки комерційного банку; бюджетні інвестиції; державні гарантії.

Дотації і компенсації складають найбільш вагому частину витрат на агропродовольчий сектор і у державному, і в регіональних бюджетах.

Практика розвинених країн показує, що підтримка агропродовольчого сектора особливо в період проведення економічних реформ повинна здійснюватися на рівні державного уряду і державного бюджету, а також відповідних регіональних органів і бюджетів суб'єктів України.

До основних напрямів державної підтримки агропродовольчого сектора за рахунок державного бюджету відносяться:

  • пряма бюджетна державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників, що виплачується перш за все у вигляді субсидій, дота­цій і компенсацій;

  • державна підтримка короткострокового грошового кредитування сезонних витрат товаровиробників аграрного сектора на пільгових умовах (на возвратній основі), а також вперше передбачені такі форми державної бюджетної підтримки, як відшкодування різниці у процентних ставках по кредитах сільськогосподарським товаровиробникам в банках, і кошти на формування фінансово-кредитної системи обслуговування товаровиробників агропродовольчого сектора;

  • державна підтримка забезпечення підприємств і організацій агропромислового комплексу машинобудівною продукцією на основі довгострокової оренди або лізингу (на зворотній основі);

  • спеціалізована державна підтримка по окремих напрямах: розвиток фермерства, створення сезонних накопичень запасних частин, державного фонду насіння ;

  • державне безповоротне фінансування капітальних вкладень, інвестицій у рамках федеральних цільових програм;

  • державне фінансування капітальних вкладень, а також надання державних гарантій по інвестиційних кредитах.

Таким чином, в цілому державний бюджет є системою грошових відносин по утворенню і використанню централізованого грошового фонду держави. Вказане означає, що теоретично кожна галузь економіки і кожен регіон повинні мати свої певні долі як джерела формування бюджету, так і споживача коштів. Проте на практиці вказані долі часто не збігаються. Це стосується агропродовольчого сектора в цілому і сільського господарства зокрема. Частка витрат на сільске господарство у державному бюджеті з року в рік скорочується і в останні роки не перевищує 0,3 % валового внутрішнього продукту (ВВП), що значно менше його внеску у ВВП країни (близько 6,5 %).

Витрати на сільське господарство по регіонах слабо залежить від аграрного потенціалу області і частіше визначаються місцевою аграрною політикою, націленістю на протекціонізм. У ряді регіонів дотації сільському господарству є своєрідною формою соціальної підтримки сільського населення, а не засобом розвитку регіонального агропродовольчого сектора.

Участь держави в забезпеченні сприятливіших умов для АПК пов'язана з тим, що система кредитування, що існує в країні, орієнтована на галузі з високою оборотністю капіталу і прибутковістю. Специфіка сільського господарства і інших галузей АПК, їх складне фінансово-економічне становище, високі процентні ставки по кредитах не дозволяють товаровиробникам аграрного сектора нарівні з іншими галузями народного господарства брати участь на ринку кредитних ресурсів. Для підприємств агропродовольчого сектора економіки кредитна система на сучасному етапі, повинна включати пільгове кредитування, що передбачає:

  • збільшення частки довгострокових кредитів;

  • зниження процентних ставок;

  • розвиток заставних операцій;

  • розвиток іпотечного кредиту;

  • створення системи кредитних кооперативів.

Залучення інвестиційних ресурсів в агропродовольчий сектор є важливою умовою, його розвитку. Зважаючи на специфіку АПК, необхідна державна підтримка залучення інвестицій в цю сферу виробництва. Вона повинна виражатися в створенні законодавчо-нормативних механізмів, регулюючих відносини між суб'єктами підприємницької діяльності, розробці механізмів страхування інвестицій, в створенні системи пільг, яка б забезпечувала привабливість інвестицій в АПК.

Наступною мірою державної підтримки є субсидування процентної ставки по кредитах для сільськогосподарського виробництва. Частина процентної ставки виплачується за рахунок бюджетних коштів, останнє платить виробник. Кредити при цьому розподіляються на ринкових умовах, що призводить до підвищення ефективності даної програми і не порушує механізми функціонування ринків. При цьому здійснюється підтримка найбільш ефективних виробників, збільшується поверненість кредитів.

В цілях подолання негативних сторін «пропорційного розподілу» бюджетних ресурсів останніми роками реалізується принцип «виділення бюджетних коштів ефективно працюючим господарствам». Кошти субсидій і субвенцій, фонду пільгового кредитування і лізингового фонду прямують перважно в сильні господарства, здатні забезпечити їх повернення. Проте фінансово стійкі в даний час сільськогосподарські підприємства – це, як правило, ті, які ще в дореформений період мали могутню матеріально-технічну і соціальну базу, швидше інших адаптувалися до ринку, зберегли кваліфіковані кадри, відновили платоспроможність.

Звідси, концентрація коштів державної підтримки в передових господарствах протиречить завданню відновлення платоспроможності основної маси господарств, виводу їх з економічної кризи, принципу оптимізації економічної ефективності. В той же час багато з числа слабких господарств при забезпеченні необхідних умов здатні досягти вищої віддачі на 1 грн. державної підтримки, чим передові сільськогосподарські підприємства. В той же час механічний перерозподіл засобів державної підтримки на користь слабких господарств, так само як і пролонгація їх боргів, також не зможе дати позитивного результату. Треба враховувати, що в цих сільськогосподарських підприємствах часто немає кваліфікованих, ініціативних керівників і фахівців, здатних організувати інноваційне виробництво і сучасний маркетинг.

Висновки.

Таким чином, необхідно зазначити, що державні структури можуть і повинні відповідно рівню своєї компетенції в тій або іншій формі брати участь в держрегулюванні і розвитку агропромислового виробництва, забезпеченні державної підтримки господарюючих суб'єктів агропродовольчого сектора економіки. Зважаючи на складність проблем державної підтримки і необхідність забезпечення, виходячи з соціально-політичних і економічних умов, балансу податкового, фінансово-кредитного і цінового регулювання, урахування вимог ринку і інших чинників, особливу увагу необхідно звернути на рівень компетентності органів управління агропродовольчого сектора, на готовність організацій до сприйняття встановлених правил, використання наданих ним можливостей; а також на наявність і вірне використання наявних державних ресурсів. Все вказане вимагає наукового підхода до питань державного регулювання і підтримки господарських структур агропродовольчого сектора економіки.
Використані джерела інформації:

  1. Гайдуцький П. І. Про основні засади реформування системи державної підтримки сільського господарства та сільської території // Економіка АПК. – 2005. - №11.-с. 43-48.

  2. Демчак І. М. Ситуація в аграрному секторі економіки та заходи Уряду щодо державної підтримки розвитку АПК // Економіка АПК. – 2005.- №11. – с. 12-19.

  3. Кропивко М. Ф. Методичний підхід до формування організаційно-економічного механізму державної підтримки розвитку сільського господарства // Економіка АПК. – 2006. - №11. – с. 13-18.

  4. Онегіна В. М. Державне регулювання цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників: Монографія. – К.: ННЦІА, 2007. – 590с.

  5. Фещенко Н. М. Окремі аспекти державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників // Агроінком. – 2006. - №3-4. – с. 10-12.


Рецензент:Корецький М.Х.., д.держ.упр., професор
УДК 338.22.021.2+336.581

Бова Т.В.,

к.е.н., доц., докторант

Донецького державного

університету управління
^ УДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМ РЕАЛІЗАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОГРАМ В УКРАЇНІ
Обґрунтовано послідовну реалізацію системи взаємопов’язаних економічних та організаційних заходів, щодо захисту інвестицій. Визначено заходи для створення привабливого інвестиційного клімату в державі і пожвавлення інвестиційної діяльності що сприятиме залученню інвестицій в економіку України.

Обоснована последовательная реализация системы взаимоувязанных экономических и организационных мероприятий, относительно защиты инвестиций. Определены мероприятия для создания привлекательного инвестиционного климата в государстве и оживление инвестиционной деятельности, что будет способствовать привлечению инвестиций в экономику Украины.

Successive realization of the system of linked economic and organizational measures is grounded, in relation to defence of investments. Measures are certain for creation of attractive investment climate in the state and revival of investment activity that will be instrumental in bringing in of investments in the economy of Ukraine.
^ Постановка проблеми. Аналіз поточних економічних показників свідчить про складне економічне становище країни. Спостерігаються припинення відтворювального циклу в економіці в цілому, низька ефективність та повільність темпів структурної перебудови економічного комплексу, прискорюється старіння основних фондів. Помітно не покращується ситуація з відновленням науково-технічного потенціалу, відродженням вітчизняного високотехнологічного виробництва, впровадженням новітніх та ресурсозберігаючих технологій. Це все більше знижує конкурентоспроможність вітчизняної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках через постійне зростання її собівартості на відміну від аналогів у розвинених країнах. Незадовільне фінансове становище більшості суб’єктів господарювання, зменшення інвестиційних можливостей бюджетів усіх рівнів, неефективність податкової системи та недосконалість амортизаційної політики, відсутність дієвих механізмів для залучення коштів з недержавних джерел фінансування зумовлюють скорочення обсягів внутрішніх інвестицій.

Недосконалість законодавчої бази, відсутність досвіду і практики проведення позик, нерозвиненість інфраструктури ринку цінних паперів, недостатні правові гарантії для інвесторів стримують акумулювання інвестицій.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

При дослідженні питань створення фінансових передумов для пожвавлення модернізаційних проектів в економіці України, забезпечення державної підтримки пріоритетних інвестиційно-інноваційних проектів опрацьовані наукові публікації С.О.Білої, О.Г.Білоруса, І.Д.Бурковського, А.С.Гальчинського, В.М.Гейця, О.О.Галушка, О. І.Дзюблюка, М.І.Зверякової, Є.В.Іванова, Б.Є.Кваснюка, Т.Т.Ковальчука, В.І.Кравченка, І.О.Крюкової, О.О.Любича, В.Г.Мельничука, О.М.Мозгового, В.І.Міщенка, А.М.Мороза, В.Є.Новицького, С.С.Осадця, Ю.М.Пахомова, О.Н.Плотникова, А.П.Рум’янцева, М.І.Савлука, В.М.Суторміної, В.П.Ходаківської, В.М.Шелудько, А.О.Федоренка.

^ Постановка завдання:

– обгрунтувати послідовну реалізацію системи взаємопов’язаних економічних та організаційних заходів, щодо захисту інвестицій;

– визначити заходи для створення привабливого інвестиційного клімату в державі і пожвавлення інвестиційної діяльності що сприятиме залученню інвестицій в економіку України.

^ Виклад основного матеріалу.

Залученню іноземних інвестицій в економіку України перешкоджають часті зміни законодавства та відсутність надійних гарантій захисту для іноземних інвесторів, занадто високий рівень ставок оподаткування, повільні темпи приватизації. Серйозність проблеми вимагає прийняття рішень, розрахованих на перспективу, розробки відповідної стратегії, активізації структурних зрушень в економіці, створенням умов для збільшення інвестицій.

Сучасна економічна ситуація вимагає створення сприятливого інвестиційного клімату. Для цього необхідно:

  • забезпечити довготерміновий і передбачуваний характер економічної політики, спрямованої на досягнення політичної стабільності в державі, макроекономічної стабілізації, запровадження ефективних економічних форм державного регулювання у стратегічно важливих секторах економіки, збереження керованості фінансовою ситуацією, зменшення внутрішньої та зовнішньої заборгованості, зниження вартості обслуговування кредитних ресурсів, підтримки вітчизняних експортерів;

  • лібералізувати умови пересування капіталів і товарів;

  • створити умови виробництва і торгівлі, які б відповідали світовим стандартам, і правові гарантії захисту права власності.

Позитивними факторами формування інвестиційного клімату в Україні, що сприятимуть цьому процесу, є відносно багатий природний потенціал, кваліфікована робоча сила, велика ємність внутрішнього ринку. Тобто необхідно ефективно використовувати наявний природний й виробничий потенціал і кваліфіковані трудові ресурси [1, c. 313].

Характеризуючи людські ресурси України, насамперед слід відзначити високий освітній рівень робочої сили. Майже всі зайняті у виробництві робітники та службовці (23 млн. чол.) мають спеціальну професійну освіту. Кількість студентів, що навчаються в закладах вищої освіти становить більше 300 осіб на 10 тис. населення. Цей показник значно перевищує відповідні показники Великобританії (118), Італії (135), Німеччини (142), Франції (164), Японії (150). Серед працюючих понад 14 % мають вищу освіту, близько 24 % – середню професійно-технічну [2, с.76].

Найвищий рівень технологічних досягнень України існує в ракетній, космічній і військовій галузях. У міжнародному проекті “Морський старт” наша країна представлена ракетою “Зеніт”. Набули світового визнання науково-технологічний комплекс з конструювання літаків ім. О. Антонова – АН-22 “Антей”, АН-225 “Мрія”, АН-74; “Мотор січ” – завод з виробництва авіаційних двигунів (один з найбільших у Європі і в світі); суднобудівний комплекс, що виробляє морські та річкові судна різноманітного призначення; військово-промисловий комплекс, зокрема танкобудування.

Земельні ресурси – це найбільше багатство України, що становить приблизно 45 % загального природно-ресурсного потенціалу, це чверть світових запасів чорноземів.

Україна багата на корисні копалини, серед яких налічується близько 8 тис. покладів і понад 80 запасів копалин. Запаси багатьох з них перевищують потреби держави і можуть експортуватися в інші країни.

Таким чином, доходимо висновку, що в Україні наявний ресурсний потенціал. Однак окремі його складові або неефективно використовуються, або знаходяться на межі вичерпання. Для того, щоб налагодити в країні систему ефективного інвестування, потрібно вжити певні заходи.

Поліпшенню інвестиційного клімату сприятиме усунення недосконалості і нестабільності законодавства, тобто створення ефективної правової бази.

Важливим засобом державного регулювання надходження інвестицій є система оподаткування. У цій галузі слід активізувати приведення норм внутрішнього податкового законодавства у відповідність із загальноприйнятими міжнародними стандартами, зменшити кількість податків та спростити податкове законодавство, забезпечення його стабільності й ліквідувати існуючі недоліки, суттєво послабити податковий тиск на товаровиробника і запровадити податкове заохочення інвестиційної діяльності.

Спрямування інвестиційних ресурсів бюджетів усіх рівнів, а також кредитних коштів, що залучаються під гарантії уряду, на розвиток пріоритетних та ефективних секторів економіки, реалізацію широкомасштабних проектів, передусім у високотехнологічних галузях економіки, концентрація інвестиційних ресурсів на вирішення найгостріших соціальних проблем територій шляхом розроблення довготермінових інноваційно-інвестиційних програм їх розвитку дасть змогу підвищити регулюючу роль держави щодо відновлення інвестиційного процесу.

Особливу увагу слід приділити створенню відповідного законодавчого поля з метою підвищення економічної ефективності приватизації, збільшення надходження коштів від приватизації з подальшим їх спрямуванням до бюджету та на інвестування, реконструкцію і розвиток приватизованих підприємств, поповнення їх обігових коштів. Важливими факторами залучення інвестицій має стати децентралізація управління інвестиціями шляхом подальшого розмежування повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади, стимулювання підприємств усіх форм власності у використанні амортизаційних відрахувань за цільовим призначенням; централізація у державному бюджеті частини амортизаційних відрахувань з цільовим їх використанням на фінансування пріоритетних виробництв та на підвищення ролі амортизації як внутрішнього джерела інвестування [4, c. 86].

Важливого значення набуває вдосконалення механізму створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ) у контексті структурної перебудови економіки України, раціональне розміщення продуктивних сил, зайнятість населення, залучення інвестицій в розвиток інфраструктури зон, удосконалення механізмів управління економічними зонами та реалізації конкретних інвестиційних проектів на їх території [5, c. 90].

Розглядаючи питання створення та функціонування спеціальних економічних зон в Україні зауважимо, що якщо 3а даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції на Україні станом на 1 листопада. 2001 року, було зареєстровано: 11 СЕЗ і 9 ТПР. Загальна територія, на яку поширювався режим СЕЗ та ТПР - 6360 тис. га, або 10,5 % території України (кількість областей України, на які поширювався режим СЕЗ та ТПР – 12; кількість районів України, на які поширюються режими СЕЗ та ТПР – 41; кількість міст України, на які поширюються режими СЕЗ та ТПР – 58), то за даними Державної податкової адміністрації України (ДПА), фактично діяло сім СЕЗ i сім ТПР в яких було затверджено 412 інвестиційних проектів, кошторисною вартістю 1,659 млрд. дол. США; залучено інвестицій на суму 543,5 млн. дол. США та створено і збережено 62,4 тисячі робочих місць.

На сьогодні в Автономній Республіці Крим та 12 областях України утворено 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ) та 72 території пріоритетного розвитку (ТПР) зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності. Перелік спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ) та територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності (ТПР).

Аналіз створення і функціонування вільних економічних зон в Україні свідчить про наявність як позитивного, так і негативного досвіду.

Позитивний досвід функціонування вільних економічних зон перш за все пов'язаний з ефективністю використання преференційних режимів в ВЕЗ „Закарпаття”, „Яворів” і ВЕЗ „Севаш”, що сприяло поліпшенню зовнішньоекономічних показників регіонів, пожвавленням інвестиційної діяльності, соціально-економічним розвитком окремих, часто депресивних, територій.

З другого боку негативний досвід характеризується тим, що багато проектів вільних економічних зон не відбулися унаслідок відсутності єдиного законодавства у сфері надання преференційних режимів, обмеженості існуючих нормативних актів і відсутності якої-небудь регіональної політики на державному рівні в період створення вільних економічних зон. Варто також відзначити, що перші ВЕЗ в Україні створювалися в перехідний період, при відсутності чіткого нормативно-правового поля, спаді виробництва, посиленні дезінтеграційних тенденції, протистояння регіонів і центру.

Противники розвитку спеціальних економічних зон аргументують свої переконання наступним:

1. СЕЗ і ТПР займають 10% території України. Проте обсяг виробництва продукції підприємств, розташованих у СЕЗ, 2002 року становив лише 4% від загального обсягу продукції, виробленої на підприємствах України. На територіях, де діють спеціальні режими інвестиційної діяльності, – 7,7%.

2. „Спеціальні економічні режими можуть руйнувати конкурентний порядок у державі, спотворюючи цим самим роботу цінового механізму”, – вважають в Інституті реформ. Цю думку підтверджують події в м’ясопереробній промисловості, коли уряд рекомендував м’ясокомбінатам, які працюють поза «зонами», ініціювати антидемпінгове розслідування стосовно їхніх конкурентів, які працюють через СЕЗ і ТПР, адже останні отримують імпортну сировину, яка на 20% дешевша, ніж українська.

3. За даними Мінекономіки, сума наданих „зонам” пільг за підсумками 2002 року вперше перевищила надходження від них у бюджет: за 6 місяців 2002 року „мінус” 156,4 млн. грн. Водночас хронічно збільшується частка імпортного мита в загальній сумі недоотриманих коштів. „Спеціальний інвестиційний режим перетворюється на своєрідний коридор безмитного ввезення імпортних товарів. Особливо гостро це питання стоїть щодо продовольчих товарів (м’ясо, молочна продукція, цукор)”, – роблять висновок фахівці Інституту реформ.

4. Використання СЕЗ у світовій практиці можна порівняти з голковою терапією, коли за рахунок невеличкої території пожвавлюється економіка певного регіону. В Україні суттєвого пожвавлення інвестиційного клімату не спостерігається ні в більшості „зон”, ні загалом в країні.

5. За даними Інституту реформ, ніде у світовій практиці, крім Росії, СЕЗ не створювалися для розвитку депресивних територій, оскільки інвестори не бажають вкладати кошти в інфраструктуру, а воліють приходити на все готове, адже світова практика свідчить, що для створення привабливої „зони” держава має вкласти від 20 млн. дол. США до 70 млн. дол. США на квадратний кілометр такої зони.

6. Крім того, існує думка, що працювати в можуть тільки обрані. Конкретних фактів про те, що комусь не дали вкласти капітал у СЕЗ, не наводять, але слова Президента про «обраність» тих, хто працює в зонах, не можна заперечити. Крім того, експерти як приклад наводять той факт, що в деяких «зонах» віднедавна не зареєстровано жодного нового підприємства 3.

На користь ВЕЗ говорить той факт, що їх створення могло б стати одним із способів виходу господарюючих суб’єктів з тіньової економіки. Інакше кажучи, вихід із ситуації, за якої господарюючі суб’єкти тіньової економіки сплачують лише окремі податки, а офіційному сектору економіки доводиться нести на собі основний фіскальний тягар.

Також залученню в економіку України як власних, так і зовнішніх інвестицій сприятимуть:

  • оздоровлення та зміцнення банківської системи, збільшення капіталізації банків, підвищення їх надійності та платоспроможності шляхом залучення ними додаткового акціонерного капіталу;

  • капіталізація прибутку банків та їх реорганізація шляхом злиття або приєднання, реструктуризація їх активів;

  • відпрацювання механізмів підвищення економічної зацікавленості комерційних банків у кредитуванні проектів, пов’язаних із випуском високоефективної експортоспроможної продукції, а також механізмів збільшення обсягів довготермінового кредитування з метою активізації інвестиційної діяльності;

  • усунення недоліків у механізмі надання гарантій та контролі за своєчасним поверненням кредитів;

  • прискорення концентрації банківського капіталу і спрямування його у реальний сектор економіки;

  • створення системи страхування та перестрахування українських експортерів від ризиків комерційного та політичного характеру, призначеної для розширення можливостей фінансування експорту продукції з високою доданою вартістю, впровадження практики страхування іноземних кредитів.

Послідовна реалізація системи взаємопов’язаних економічних та організаційних заходів, щодо захисту інвестицій, створення привабливого інвестиційного клімату в державі і пожвавлення інвестиційної діяльності сприятиме залученню інвестицій в економіку України.

Питання залучення інвестицій на виконання міжнародних угод є важливим для, як для України, так і для багатьох країн світу. Можна з впевненістю сказати, що сьогодні йде формування основ та міжнародних традицій у цій сфері і тому обов’язково необхідно, щоб Україна виступала на ведучій позиції у світі з цих питань.

Для того, щоб Україна стала активним учасником міжнародних інвестицій потрібно здійснити певні заходи як на державному так і на регіональному рівнях.

З метою участі у міжнародних проектах на рівні регіону вже сьогодні необхідно впровадити екологічну паспортизацію підприємств, яка б проводилася згідно міжнародної методики ІРСС.

Для вирішення завдань пов’язаних з виконаням Кіотського протоколу необхідно формувати регіональні програми дій. Передбачаємо, що реалізація положень регіональних програм може бути доручена Центру підготовки і реалізації інвестиційних проектів спільного здійснення. Форма власності такого центру і його підпорядкованість можуть бути різноманітними, але їх діяльність має координуватися з органами регіональної влади.

Основні напрямки діяльності Центру підготовки і реалізації інвестиційних проектів спільного здійснення – ідентифікація проектів і залучення інвестицій для їхнього здійснення, включаючи:

  1. Інформаційне забезпечення:

  • інформування державних органів, підприємств і неурядових

  • організацій про можливості і досвід реалізації проектів спільного здійснення;

  • розробка формату представлення даних про вихідний рівень викидів парникових газів на регіональному рівні і для реалізації конкретних проектів із використанням стандартів IPCC;

  • розробка формату представлення даних про результати, отриманих у ході моніторингу реалізації конкретних проектів із використанням стандартів IPCC;

  • надання послуг по підготовці звітів про вихідний рівень викидів і досягнутих результатах.

  • Правове забезпечення:

  • аналіз існуючої нормативної бази по скороченню викидів парникових газів із залученням наших фахівців і закордонних експертів;

  • розробка проектів нормативних актів і передача їх на обговорення до центральних і місцевих органів виконавчої і законодавчої влади;

  • надання послуг по правовому супроводу конкретних проектів.

  • Технічне забезпечення:

  • аналіз використання сучасних технологій для реалізації проектів по скороченню викидів парникових газів;

  • узгодження формату бази даних проектів по скороченню викидів парникових газів і створення такої бази даних;

  • надання послуг по оцінці технічної спроможністі проектів і підготовці технічної частини проектів.

  1. Економічне забезпечення:

  • узгодження і підготовка методики аналізу економічної ефективності проектів, запропонованих для спільного здійснення;

  • надання послуг по підготовці техніко-економічних обгрунтувань проектів, пошуку інвесторів і узгодженню умов фінансування.

  1. Управлінське забезпечення:

  • підготовка і навчання персоналу, спроможного ідентифікувати, оцінювати й управляти проектами в сфері міжнародного співробітництва по скороченню викидів парникових газів;

  • надання послуг по управлінню поточними проектами.

Висновки.

Сьогодні на регіональному рівні треба шукати та впроваджувати пілотні проекти на виконання Кіотського протоколу між підприємтсвами різних країн та всіляко підтримувати ініціативи по посередницькій діяльності у цій сфері.

Вважаємо, що впровадження вище перелічених заходів зробить інвестиційний клімат в Україні більш привабливим та дозволить в найближчий час значно пожвавити інвестиційний процес як на загальнодержавному так і на регіональному рівнях.
^ Використані джерела інформації:

  1. Коваленко В.М. / В.М.Коваленко // Іноземні інвестиції як фактор глобалізації світової економіки // Міжнародний управлінський форум „Управління сьогодні та завтра” 15-16 травня, 2008 / Університетські наукові записки: Часопис Хмельницького університету управління та права. 2008. – № 3 (ІІ) спецвипуск. – Хмельницький, 2008. – С. 313-314.

  2. Кочетов Э.Г. Осознание глобального мира// Мировая экономика и международные отношения / Э.Г.Кочетов.  2007.  №5.  С. 71-77.

  3. Матеріали круглого столу „Стан та перспективи розвитку фондового ринку в Україні” від 19 січня, 2006 р.– Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.ier.kiev.ua/Ukraine/news_ukr.cgi

  4. Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах глобалізації економічного розвитку: монографія / За заг. ред.. Д.Г.Лук’яненко, А.М.Поручник. – К.: КНЕУ, 2006. – 816 с.

  5. Федуняк С.Г. Європейські виміри безпеки на пострадянському просторі /С.Г. Федуняк.  Чернівці: Рута, 2005. 336 с.


Рецензент:Дацій О.І.,д.е.н., професор


УДК 35 Васильєва Н.В.,

к.е.н., доцент кафедри державних

та місцевих фінансів

Академії муніципального управління, м. Київ
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи