Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка30/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Гура С.В.,

аспірант НАДУ при Президентові України
^ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНИМ РОЗВИТКОМ РЕГІОНУ
Розглянуто сучасні принципи та підходи до управління розвитком регіону, які можуть бути застосовані в процесі формування відповідного теоретико-методологічного підґрунтя формування концептуальних підходів до державного управління ресурсним розвитком регіону.

Modern principles and approaches of the regional development management, which can use in the process of forming the theoretical and methodological basis of forming the conceptual approaches in public administration of regional resource development, are considered.
Актуальність дослідження. Сьогодні одне з найбільш важливих місць в розвитку економіки регіону відводиться процесам ресурсного забезпечення та механізмам державного управління ними, зважаючи на те, що розвиток кожного регіону визначається станом використання сукупності взаємодіючих ресурсів, необхідних для здійснення господарчої діяльності. Від обсягу і стану ресурсної бази розвитку залежить вирішення багатьох загальних завдань, пов’язаних із забезпеченням соціально-економічного зростання, відповідності структури капіталу і виробництва кон’юнктурі ринку, зростання життєвого рівня населення та макроекономічної стабільності регіону. Зважаючи на це, очевидним фактом є необхідність забезпечення життєздатності та диверсифікованості місцевих ресурсів, їх спрямування на уникнення ресурсної залежності та забезпечення чіткого розподілу компетенцій між суб’єктами місцевого самоврядування. В ідеальному варіанті при стабільній і розвиненій економіці, яка активно використовує інноваційні рішення, механізми ресурсного забезпечення діють за принципом саморегульованої системи. В Україні на сьогодні цей процес вимагає удосконалення та вироблення комплексного, але диференційованого підходу до механізмів державного управління ресурсним забезпеченням регіону.

Нині окремим функціям механізмів управління ресурсами регіону надається пріоритетне значення, тоді як іншим (матеріальним, енергетичним, виробничим, трудовим, інформаційним тощо) не приділяється належної уваги. Разом з тим, ефективне впровадження зазначених механізмів повинно ґрунтуватися на теоретико-методологічних розробках та науково-обґрунтованих рекомендаціях органам державної влади та місцевого самоврядування.

^ Аналіз наукового доробку. У сучасній науці сформувалися конкретні підходи дослідження проблем регіонального розвитку, пов’язані з різним аспектами, увагу яким приділяли З. Варналій, Б. Гаврилишин, А. Гальчинський, В. Геєць, Б. Данилишин, С. Мочерний, В. Черняк, А. Чухно. І. Дрогобицький, Г. Тіторенко, Ю. Черняк звертають увагу на формування інформаційного забезпечння управлінням розвитком регіонів. Дослідження проблем регіональної економіки здійснювали А. Гранберг, В. Мамонтов, Т. Морозова, В. Юрьєв та інші російські науковці. Методологічні підходи до прогнозування управління соціально-економічним розвитком регіону представлені в роботах Р. Акоффа, А. Агапова, В. Биковського, В. Сєрова та інших дослідників. Проте, більшість досліджень залишає поза увагою питання державного управління ресурсним розвитком регіонів та проблем формування відповідного теоретико-методологічного підґрунтя їх наукового аналізу. Не висвітлені повною мірою також питання застосування комплексного та системного підходів до аналізу процесів державного управління всіх ресурсним комплексом розвитку регіону у зв’язку з розвитком систем державного управління та місцевого самоврядування.

^ Мета дослідження. Зважаючи на це, метою роботи є дослідження теоретико-методологічного підґрунтя розробки та впровадження концептуальних засад державного управління ресурсним розвитком регіону.

^ Виклад основного матеріалу. В сучасній управлінській науковій літературі виділяються декілька основних аспектів, в межах яких здійснюється розробка теоретико-методологічних принципів та підходів до державного управління регіональним розвитком [2; 3; 4; 5; 6]. В основі цих підходів міститься загальна теорія управління регіональною економікою, що дає змогу досліджувати проблеми регіонального розвитку в межах міждисциплінарних підходів, тобто наближувати державне управління ресурсним розвитком регіонів до реальної практики, збагачуючи теоретико-методологічними надбаннями інших, суміжних з державним управлінням, наукових галузей.

До таких принципів, перш за все, слід віднести такі напрями, як інноваційні парадигми та концепції розвитку регіонів, розміщення діяльності (у тому числі й питання розміщення продуктивних сил та державного регулювання цих процесів на регіональному рівні), дотична до розміщення діяльності просторова організація економіки та концепції міжрегіональної взаємодії. Зважаючи на певні спільні крапки та істотні відмінності між цими концепціям, доцільно розглянути особливості кожної з них в аспекті застосування в державному управлінні ресурсним забезпеченням регіонів.

Як вже зазначалося, однією з основних теоретико-методологічних парадигм регіонального розвитку є регіональна економіка, в межах якої закладене розуміння регіону як скупчення природних ресурсів, населення, виробництва та споживання. Таке розуміння притаманне для інноваційних парадигм та концепцій розвитку регіону і є певною мірою класичним [1; 12; 13; 14]. Але з точки зору державного управління ресурсним забезпеченням регіонів одним з важливих недоліків класичних парадигм і концепцій є відокремлення регіону від власне економічних пріоритетів, тобто регіон переважно залишається поза власних економічних інтересів і не є суб’єктом економічних відносин.

На відміну від класичних, інноваційна спрямованість нових парадигм та концепцій передбачає дослідження регіону в рамках системного підходу, в якому регіон набуває вигляду багатофункціональної системи, що характеризується сукупністю розвинених внутрішніх та зовнішніх зв’язків. Відповідно такому розумінню, інноваційна парадигма наповнюється такими парадигмами регіону, як “регіон-держава”, “регіон-квазікорпорація”, “регіон-ринок” та “регіон-соціум” [9; 13].

У першому випадку держава переважно розуміється як квазідержава, тобто регіон набуває вигляду держави в державі, підсистеми держави та національної економіки, що характеризується відносною обмеженістю. Однією з характерних особливостей цієї парадигми є прагнення обґрунтування необхідності децентралізації (на рівні держави – федералізації), внаслідок чого відбувається зосередження переважної більшості функцій та ресурсів на рівні регіону, що закріплює за державним управлінням на рівні регіону функцію регулювання економіки та економічного розвитку [7]. Хоча досягнення ефективної взаємодії регіональних та центральних рівнів державної влади, забезпечення відтворення різних форм міжрегіональної взаємодії з метою цілеспрямованого розвитку та ефективного функціонування регіональної економіки в системі національної економіки в межах такого підходу не завжди є можливим. Ця ефективність залежить від зорієнтованості державної регіональної політики та структури розподілу повноважень в системі державного управління та місцевого самоврядування.

Парадигма “регіон-квазікорпорація” передбачає розуміння регіону як великого суб’єкту власності та економічної діяльності. Наявність муніципальної та регіональної власності стає запорукою участі регіонів у конкурентній боротьбі на ринку, внаслідок чого регіон як економічний суб’єкт отримує можливість розвитку взаємодії з великими національними та транснаціональними корпораціями, які отримують можливість створювати в регіонах робочі місця, отримувати доступ до ресурсної бази, використовувати потенціал регіону не тільки у власних цілях, але й впливати на економічну незалежність та стан регіонів. При чому, за умов децентралізації, утворюється певне поле для унезалежнення економічного стану регіонів, розвитку та реалізації основних напрямів ринкових перетворень і соціально-економічних реформ держави в цілому.

У випадку парадигми “регіон-ринок” регіон набуває деяких характеристик ринку, фактично перебуваючи у стані обмеження, оскільки ринок має певні межі. Однією з основних переваг даної парадигми є орієнтація на розуміння важливості регіональних ринків, їх ресурсної бази, а також всіх наявних позитивних факторів та особливостей розвитку регіону. Хоча слід вказати, що за даним підходом інколи переважає напрям, який звертає увагу лише на регіональні ринки, тобто виключно економічний аспект досліджень.

Спільною для цих парадигм, як підкреслюють дослідники, є те, що вони орієнтуються на проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання та соціального контролю як основних механізмів розвитку регіонів [8; 9; 10]. При чому досить важливим є те, що ці механізми органічно поєднують можливості прямого впливу держави на процеси економічного розвитку за умов ринку, безпосередньо економічні важелі регулювання ринку та соціальні показники регіонального розвитку як один з пріоритетних критеріїв оцінки використання потенціалу регіону не тільки з точки зору національної економіки, але й з точки зору відтворення ресурсної бази регіонів. Але переважну орієнтацію на соціальні проблеми розвитку регіонів відображено в парадигмі “регіон-соціум”.

В рамках цієї парадигми продукується підхід до регіону як до соціуму з усіма притаманними йому невід’ємними умовами та характеристиками, серед яких особливу увагу привертають питання відтворення соціального життя, включаючи й такий вид ресурсів, як трудові ресурси. Враховуючи це, дослідники стверджують [14; 15], що підхід, передбачений парадигмою “регіон-соціум”, є ширшим за економічний підхід, оскільки включає всі параметри, необхідні для відтворення ресурсної структури регіону.

Більш вузькими підходами є “регіон-підсистема інформаційного суспільства” та “регіон-учасник інтернаціоналізації і глобалізації економіки”. У своїй основі ці підходи містять класичні елементи макро- та мікроекономіки, інституційної економіки, неокласичних, неокейнсіанських теорій тощо.

Звернення уваги до сучасних економічних теорій в дослідженні проблем державного управління ресурсним розвитком регіонів обумовлено, перш за все тим, що на загальнодержавному та регіональному рівні виявляються схожі характеристики та особливості функціонування економіки, особливо враховуючи зорієнтованість сучасної економічної науки на надання переваги виробничим факторам, концентрації виробництва, розподілу доходів тощо. Як підкреслюють дослідники [9; 13], нові парадигми у даному випадку є доцільними для гомогенних регіонів, особливо за наявності тенденцій розвитку моделі “регіон-квазідержава”. При цьому важливо враховувати, що регіональний аспект більш за все виявляється у даному контексті у питаннях ресурсного забезпечення, можливості підвищення ефективності державного управління ресурсним забезпеченням регіону не тільки з точки зору розвитку його виробничої, але й загалом соціально-економічної інфраструктури.

У випадку негомогенних або поляризованих регіонів, в яких суттєвими виявляються внутрішні відмінності, що розвиваються під впливом різних факторів, більшим пріоритетом користуються мікроекономічні теорії, а їх аналітичний аспект, що є наближеним до реальної практики функціонування суб’єктів господарської діяльності регіонального рівня за умов ринкової економіки, є, на думку дослідників [9; 11], адекватним, у межах парадигм “регіон-квазікорпорація” та “регіон-ринок”.

Іншим аспектом є теорії розміщення, пов’язані зі зміною структури розподілу ресурсів та реструктуризацією внутрішніх і зовнішніх економічних зв’язків. Підвищення самостійності регіонів у сфері соціально-економічного розвитку та необхідність за цих умов відновлювати й відтворювати власну ресурсну базу, сприяють активізації створення інноваційних систем, здатних забезпечити реструктуризацію промислових потужностей регіону в умовах ринку. Враховуючи це, поступово відбувається зсув з традиційоналістського розуміння проблематики регіонального розвитку до інноваційного, який намагається враховувати нематеріальні фактори розміщення.

У даному випадку слід вказати на теорію дифузії інновацій Т. Хегерстранда [9], за якої розповсюдження, а також розподіл економічних інновацій поділяється на три типи:

- дифузія розширення: інновація рівномірно розповсюджується за всіма напрямами від точки виникнення;

- дифузія переміщення: інновація розповсюджується у певному напрямі;

- змішаний тип.

Теорія дифузії інновацій стала основою теорії регіонального життєвого циклу [9], в якій виділяється стадія інновацій. Але ця теорія постулює активізацію розміщення інновацій в центрах, і лише виробництва в регіонах, звужуючи регіональний аспект інноваційного розвитку тим, що передбачають появу і концентрацію в центрах, і лише згодом їх переміщення в регіони. Хоча позитивним моментом виявляється можливість розвитку регіональної економічної політики, яка передбачає концентрацію уваги на створенні сприятливих умов для впровадження інноваційної стадії в слабко розвинених регіонах, навіть за умов обмеженості ресурсної бази та шляхів ресурсного забезпечення цих регіонів.

Дотичною до цих підходів є теорія просторової організації економіки, парадигма якої ґрунтується на теорії структуризації та ефективної організації економічного простору, що враховує функціональні властивості регіонів різних типів з притаманними їм особливостями ресурсного, виробничого, соціального тощо розподілу.

З іншого боку, необхідність державного управління та регулювання розвитком регіону і його ресурсного забезпечення з урахуванням наявних диспропорцій та асиметрії дає можливість застосовувати теорію полюсів зростання Ф. Перру [9; 13], яка ґрунтується на наданні пріоритету галузевій структурі регіональної економіки, в якій переважають конкурентноспроможні галузі. За Ф. Перру, на регіональному рівні також можуть бути виявлені певні полюси, центри групування факторів виробництва, що забезпечує їх ефективне використання. У концентрованому вигляді найбільші виробничі потужності формують полюси економічного зростання, що дало можливість Ж. Будвілю стверджувати необхідність розглядати регіони в якості таких полюсів [8]. Внаслідок цього, регіони самі стають центрами створення інновацій, а не чекають їх від центру. Розповсюдження інновацій за таким підходом відбувається за всією зоною впливу регіону, тобто в межах самого регіону та інших регіонів, а потім переходить до центру, що обумовлює необхідність концентрації та управління розподілом ресурсів безпосередньо в самому регіоні. В даному випадку йдеться навіть не про утворення інноваційних зон, технологічних парків тощо, а про створення єдиної системи таких регіональних утворень в межах національної економіки.

Розширення міжрегіональної взаємодії в межах теорії полюсів зростання може відбуватися, як зазначає Х. Ласуен [9], за декількома основними напрямами, серед яких окрему сферу становить регіональний комплекс експорту регіону в цілому (як окремий полюс зростання), активізація регіонального експорту в межах загальнонаціонального ринку (система полюсів зростання), а також утворення можливості інноваційного зростання інших (не провідних) галузей регіону за рахунок зміцнення ринкової інфраструктури регіону в цілому. Внаслідок цього можна стверджувати, що розвиток регіонів та їх ресурсної бази відбувається за певними напрямами, які П. Потьє пропонує розглядати як вісі розвитку [10], за якими відбувається розповсюдження інновацій, розвиток інфраструктури регіону та відтворення основних зв’язків в межах території регіону. Фактично, вісі розвитку, запропоновані Ф, Потьє, можна розуміти як основу соціально-економічного розвитку не тільки регіону, але й країни в цілому. Відтак, регіон набуває значимості як структурна одиниця, розвиток якої забезпечує цілісність всієї системи. З іншого боку, виникає ситуація, в якій особливості ресурсного та виробничого потенціалу регіону стають основою зняття диспропорцій розвитку не тільки самого регіону, але й держави, що дає можливість розширення системи механізмів державного регулювання регіонального розвитку. Ця система наповнюється інноваційним механізмами модернізації та реструктуризації, відтворення виробничої та соціальної інфраструктури, а також ресурсної бази регіону, що створює умови для розвитку територіально-виробничих комплексів, які здатні освоювати основні ресурси, забезпечуючи ефективне функціонування інфраструктури регіону на основі міжрегіональної економічної взаємодії.

Остання теорія передбачає застосування теорії розміщення виробництва та виробничих факторів, міжрегіональних економічних зв’язків тощо. Позитивним моментом теорії міжрегіональної економічної взаємодії є обґрунтування доцільності та ефективності орієнтації на теорію загальної економічної рівноваги та міжнародної економічної інтеграції, що дає можливість враховувати у процесах державного управління ресурсним забезпеченням регіонів важливої складової розвитку національної економіки в цілому – тенденції до інтеграції в світовий економічний простір, в якому преференціями є вже не стільки позитивна динаміка конкурентоспроможності країни на світовому ринку, скільки позитивна динаміка відтворення на регіональному рівні міжрегіональної економічної взаємодії стійких зовнішніх зв’язків на основі ефективного використання, відтворення та розподілу всіх наявних ресурсів.

Висновки. Таким чином, можна зазначити, що застосування нових теорій та концепцій регіонального розвитку в державному управлінні є шляхом забезпечення його теорії та практики розширеним баченням проблематики регіоналізації всіх сфер суспільного життя. В цьому контексті особливої важливості набуває впровадження в державне управління економічних теорій розвитку регіонів, що може створити підґрунтя для вдосконалення системи механізмів державного управління ресурсним забезпеченням регіонів як основи децентралізації та виходу регіонів на шлях практичної реалізації моделі стійкого розвитку, що передбачає гармонічне поєднання сукупності основних соціально-економічних, географічних, виробничих, екологічних тощо факторів.

^ Напрями подальших досліджень. Останній процес безпосередньо пов’язаний з адекватним відображенням в державному управлінні не тільки сучасних економічних теорій розвитку регіонів, але й активне застосування основних теоретико-методологічних принципів стратегічного планування, що становить сферу для подальших досліджень.
Використані інформаційні джерела:

  1. Біла С. Структурна політика в системі державного регулювання трансформаційної економіки : монографія / Біла С. – К. : НАДУ, 2001. – 408 с.

  2. Державна регіональна політика України : особливості та стратегічні пріоритети : монографія / [за ред. З. С. Варналія]. – К. : НІСД, 2006. – 768 с.

  3. Механізми регулювання інтеграційних процесів в Україні : навч. посіб. / [І. В. Артьомов, В. Д. Бакуменко, В. Д. Бондаренко та ін.]. – Ужгород : Ліра, 2009. – 656 с.

  4. Наврузов Ю. Регіональна політика в Україні : проблеми, принципи, перспективи / Ю. Наврузов // Управління сучасним містом. – 2001. – № 1-3 (1). – С. 41-50.

  5. Путятин Ю. Финансовые механизмы стратегического управления развитием предприятия : монография / Путятин Ю., Пушкарь А., Тридед А. – Харьков : Основа, 1999. – 488 с.

  6. Регионы Украины : поиск стратегии оптимального развития / [под ред. А. П. Голикова]. – Харьков : Харьковский ун-т, 1994. – 304 с.

  7. Регіоналізація і вибори як засоби удосконалення владних відносин в Україні : теорія і практика / [за заг. ред. О. О. Дьоміна ; керівник авт. кол. В. В. Лісничий]. – Х. : Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003. – 579 с.

  8. Регіональна політика та механізми її реалізації : монографія / [за ред. М. І. Долішнього]. – К. : Наукова думка, 2003. – 503 с.

  9. Родионова И. Мировая экономика : учеб. пособ. / Родионова И. – СПб. : Питер, 2005. – 496 с.

  10. Cонько С. Просторовий розвиток соціо-природних систем : шлях до нової парадигми / Сонько С. – К. : Ніка Центр, 2003. – 287 с.

  11. Тридед А. Концепция построения организационно-экономического механизма формирования стратегии развития предприятия / А. Тридед // Коммунальное хозяйство городов : научн.-техн. сб. (Серия “Экономические науки” ; выпуск 28). – К. : Техніка, 2001 – С. 3-9.

  12. Тридед А. Модели антикризисного управления в условиях трансформирующейся экономики / Тридед А., Пушкарь А., Колос А. // Регіональні перспективи. – 1998. – № 3 (7). – С. 37-41.

  13. Управление региональной экономикой / Гутман Г., Мироедов А., Федин С. – М. : Финансы и статистика, 2002. – 176 с.

  14. Челноков И. Региональная экономика : организационно-экономический механизм управления ресурсами развития региона : монография / [Челноков И., Герасимов Б., Быковский В. ; под науч. ред. Б. Герасимова]. – Тамбов : Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2002. – 112 с.

  15. Wallis A. The New Regionalism. Inventing Governance Structures for the Early Twenty-First Century [Електронний ресурс] / Allan Wallis / Munimall.net. – Режим доступу : http://www.munimall.net/eos/2002/wallis_regionalism.pdf.


Рецензент: Руденко О.М., к.держ.упр., доцент


УДК 656.072.52

Ковальська Т.О.,

аспірант

Академія муніципального управління
^ ОСОБЛИВОСТІ БЮДЖЕТНОЇ ПІДТРИМКИ ПІДПРИЄМСТВ МІСЬКОЇ ПАСАЖИРСЬКОЇ ТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ
В статті досліджується сукупність взаємовідносин держави та муніципальних автотранспортних пасажирських підприємств, досліджується бюджетна підтримка підприємств міської пасажирської транспортної системи. Дослідження привели до висновку, що державний вплив на пасажирський транспорт повинен проявлятися у більш виваженій бюджетній політиці в цій галузі. Ефективне  функціонування систем управління якістю на підприємствах міського пасажирського транспорту є запорукою створення  дієвих економічних механізмів регулювання соціально-економічного розвитку громадського транспорту в містах країни.

В статье исследуется совокупность взаимоотношений государства и муниципальных автотранспортных пассажирских предприятий, исследуется бюджетная поддержка предприятий городской пассажирской транспортной системы. Исследования привели к выводу, что государственное влияние на пассажирский транспорт должно проявляться в более взвешенной бюджетной политике в этой отрасли. Эффективное функционирование систем управления качеством на предприятиях городского пассажирского транспорта является залогом создания действенных экономических механизмов регуляции социально-экономического развития общественного транспорта в городах страны.

The aggregate of mutual relations of the state and municipal motor transport passenger enterprises is probed in the article, budgetary support of enterprises of a city passenger transport system is probed. Researches resulted in a conclusion, that state influence on a passenger transport must show up in more self-weighted fiscal policy in this industry The effective functioning of control system by quality on the enterprises of public passenger transport is the mortgage of creation of effective economic mechanisms of adjusting of socio-economic development of public transport in the cities of country.
^ Постановка проблеми. Стабільна робота усіх видів транспорту є невід’ємною умовою нормального функціонування економіки регіону. Даною проблемою займались в своїх працях вітчизняні та зарубіжні вчені, такі як О.А. Абрамов, І.Я. Аксьонов, А.В, Базилюк, В.П. Гудкова, В.М. Дмітрієв, В.В Концева. Але проблема бюджетної підтримки підприємств міської пасажирської транспортної системи висвітлена не повністю.

^ Постановка завдання. Дослідити сукупність взаємовідносин держави та муніципальних автотранспортних пасажирських підприємств та бюджетну підтримку підприємств міської пасажирської транспортної системи.

^ Основний матеріал. В останні роки становище в транспортно-дорожньому комплексі України значно погіршилося. Внаслідок спаду обсягів перевезень різко скоротилися прибутки транспортних підприємств, хронічною стала криза платежів, граничного рівня досягла спрацьованість основних виробничих фондів, що призводить до зростання потреб у реконструкції, ремонті та технологічному обслуговуванні. Незадовільно вирішуються питання технічних інновацій і технологічної модернізації, не забезпечуються мінімальні соціальні умови працівників галузі, не повною мірою використовуються потенційні можливості транспортно-дорожнього комплексу з розвитку транспортних послуг [3, с. 13].

Інтенсивність оновлення основних фондів і зростання транспортної сфери залежить від притоку інвестиційних ресурсів. На розвиток діяльності автомобільного транспорту у 2008 р. спрямовано 20,5 млн. грн. інвестицій в основний капітал, що в 1,6 рази більше рівня попереднього року. За рахунок коштів державного бюджету освоєно 5,8 млн. грн. інвестицій в основний капітал.

Частка капітальних вкладень даного виду економічної діяльності в загальному обсязі області склала 1,3% проти 0,9% у 2006р. Як і у 2005 році, значна частина (95,6%) інвестицій в сумі 19,6 млн. грн. направлена на придбання машин, обладнання, інструментів, інвентарю. Незначна частка (4,4%) – на будівельні та монтажні роботи 0,9 млн. грн.

Міський пасажирський транспорт є одним з необхідних елементів сучасності, що дозволяє вирішувати широкий спектр економічних, соціальних, політичних, культурологічних та побутових проблем в умовах неухильної мегаполістичної тенденції розвитку цивілізації. Подібна поліфункціональність пасажирського транспорту породжує ряд складних соціально-економічних проблем, а його стабільна робота та розвиток є складними і важливими проблемами транспортного комплексу будь-якої країни.

Традиційно частково фінансований з коштів державного бюджету, в умовах перебудови економіки і зміни фінансово-господарських відносин між державою та підприємствами міського пасажирського транспорту, останній опинився серед найбільш уразливих, з точки зору фінансової стабільності, галузей суспільного виробництва, що сприяло його негативному фінансовому та технічному становищу.

Політика економічно розвинутих країн в галузі функціонування міського громадського транспорту є складовою соціальної політики.

Проведені дослідження відносно динаміки обсягів пасажирських перевезень громадським транспортом протягом останніх років виявили їх зростання, хоча при загальному зростанні обсягів транспортної роботи перевезення автобусним транспортом мають стійку тенденцію до зниження.

Цей факт пов’язаний насамперед з недостатньою державною дотаційною підтримкою і відсутністю коштів на оновлення рухомого складу, його фізичним та моральним зношенням, перерозподілом загального обсягу перевезень пасажирів між іншими видами громадського транспорту, зменшенням споживчої спроможності громадян, а також з можливим свідомим заниженням звітних даних обсягів перевезень приватними перевізниками з метою ухилення від сплати податків. Крім того, для сучасних умов функціонування вітчизняного пасажирського транспорту характерні відсутність єдиної організаційної системи управління на рівні міста, зниження якості пасажирських перевезень внаслідок відсутності контролю з боку органів державної влади, невідповідність рухомого складу сучасним вимогам (техніка безпеки, пожежна безпека, ергономічні та екологічні вимоги), відсутність комплексу супровідних послуг пасажирського транспорту (інформаційні послуги, об’єкти відпочинку, підвищена комфортність та ін.).

Таким чином, відсутність чітко вираженої державної транспортної політики в Україні в галузі громадського міського транспорту та науково обґрунтованого механізму економічних взаємовідносин між органами місцевого самоврядування та автоекспуатаційними компаніями обумовили значне погіршення економічного становища державних (і з часткою державної власності) міських пасажирських підприємств.

Важливим аспектом здійснення діяльності пасажирського транспорту в умовах ринкової трансформації є недостатня стабільність ситуації і мінливість економічного середовища. До 1998 р. практика державного регулювання міського громадського транспорту передбачала використання дотацій та субвенцій виробникам транспортних пасажирських послуг, а після означеного терміну державна підтримка виявляється як непряма субвенція споживачам цих послуг (розрахунок здійснюється як частка отриманих бюджетних коштів на чисельність пільгового контингенту). В цілому спостерігається стійке зменшення розмірів бюджетних коштів, спрямованих на відшкодування витрат підприємствам та з метою державного регулювання транспортних тарифів [2, с. 38].

Так, у 2006 р. на покриття збитків від перевезень громадському транспорту було виділено близько 7% від загальної суми бюджету України, а у 2008 р. ця частка складала менш ніж 1%. Між тим аналіз динаміки собівартості автотранспортної роботи доводить, що її неуклінне збільшення (при зменшенні обсягів перевезень) обумовлено значною мірою впливом насамперед зростання витрат на паливо та паливно-мастильні матеріали, тобто інфляційними процесами, що відбуваються на транспорті. Отримуючи відшкодування за перевезення пільгового контингенту в розмірі 18-20% від належного і опинившись в скрутному фінансовому становищі, пасажирські підприємства намагаються будувати свою тарифну політику таким чином, щоб понесені витрати відшкодовували пасажири, що сплачують свій проїзд. Внаслідок цього громадянин, що не користується пільгами, змушений сплачувати відповідне подорожчання проїзду, стаючи біднішим, бо сплата проїзду є значною частиною його витрат в той час, коли зростання отримуваних ним доходів не відповідає загальному рівню зростання цін [4, с. 29].

Таким чином слід констатувати, що соціальну підтримку держави окремих (пільгових) категорій населення цілком перекладено на пересічного громадянина, який користується громадським транспортом як найменш матеріально забезпечена категорія населення.

У деяких випадках державне регулювання не тільки спрямоване на обмеження у виборі цінової політики, а пов'язане з порядком оподаткування окремих операцій.

Одним із прикладів є надання послуг з перевезення осіб пасажирським транспортом.

Як відомо, відповідно до пп. 5.1.13 Закону про ПДВ операції з надання послуг з перевезення осіб пасажирським транспортом (крім таксомоторів) у межах населеного пункту, тарифи на які регулюються органом місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, визначеної законом, звільняються від оподаткування.

Розглянемо, які умови для застосування цієї пільги передбачені цим пунктом.

По-перше, транспортний засіб, що використовується при перевезенні вантажів, не повинен бути таксомотором.

По-друге, пасажирські перевезення здійснюються в межах одного населеного пункту. Так, до населених пунктів належать: міста, селища міського типу, населені пункти сільської місцевості.

І по-третє, тарифи на послуги з перевезення пасажирів має бути врегульовано органом місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, визначеної законом.

Відповідно до п. 13 постанови N 1548 Раді міністрів АРК, обласним, Київській та Севастопольській місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам Львівської та Криворізької міських рад надано повноваження щодо регулювання (встановлення) тарифів на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті – метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі (який працює у звичайному режимі руху) [1, с. 45].

І крім того, повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад визначено у ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21.05.97 р. N 280/97-ВР. Так, зокрема, до їх повноважень належать установлення в порядку та межах, визначених законодавством, тарифів на транспортні послуги, що надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку цих питань із підприємствами, установами та організаціями, що належать до комунальної власності.

Спираючись на зазначені документи, де визначено їх повноваження, місцеві органи влади прийняли відповідні розпорядження, в яких установлено тарифи на перевезення пасажирів і вартість квитків у міському транспорті, що працює у звичайному режимі руху.

І фактично можна стверджувати, що наявність таких регіональних документів про встановлення тарифів на перевезення пасажирів є не чим іншим, як регулюванням тарифів місцевими органами на такі послуги.

Інакше кажучи, якщо підприємство надає послуги з перевезення пасажирів за тарифами, установленими місцевими органами, можна говорити, що ці тарифи в цьому регіоні врегульовано такими органами.

Отже, при виконанні цих вимог підприємство, що надає послуги з перевезення пасажирів у межах міста, може скористатися пільгою з ПДВ.

Одним із видів державного регулювання є встановлення обмежень у застосуванні цін і тарифів. У таких випадках підприємство свідомо погоджується на збитки (несе витрати), замість чого з державного або місцевого бюджету підприємству виділяють певні суми коштів у вигляді дотацій на фінансування конкретних заходів.

У податковому обліку суми дотацій та субсидій із фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування чи бюджетів, отримані платником податків, включаються до складу валових доходів на підставі пп. 4.1.6 Закону про податок на прибуток. Причому валові доходи підприємство відображатиме на дату отримання дотацій та субсидій на рахунках підприємства (пп. 11.3.5 Закону про податок на прибуток). У декларації з податку на прибуток суми дотацій та субсидій одержувачі бюджетних коштів відображають по рядку 01.6 «Інші доходи».

Що стосується витрат, понесених підприємством під час здійснення «дотаційної» діяльності, то вони відображатимуться у складі валових витрат на підставі пп. 5.2.1 Закону про податок на прибуток [6, с. 9].

У Законі про податок на прибуток виділено категорію платників, в яких дотації та субсидії не включаються до валових доходів. Це стосується неприбуткових організацій, визначених в абзацах «а», «б», «в», «г», «д» пп. 7.11.1 Закону про податок на прибуток, що мають ознаку неприбутковості 0001 – 0004, 0005-0008 і 0014, 0009 і 0010, 0011, 0012.

Для цих груп неприбуткових організацій дотації та субсидії, отримані з державного і місцевого бюджетів, державних цільових фондів, благодійна, гуманітарна і технічна допомога, що надається таким неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, звільняються від оподаткування. У Звіті неприбуткових установ та організацій такі суми відображають у першій частині (рядки 1.3.5, 2.5, 3.1.3, 3.2.3, 4.3, 5.3).

Виняток становлять дотації на регулювання цін, що надаються таким неприбутковим організаціям або через них їх одержувачам з метою зниження рівня таких цін. Стосовно таких коштів для всіх неприбуткових організацій не передбачено звільнення від оподаткування. Суми таких доходів неприбуткові організації відображають у другій частині Звіту по рядку 10.

У бухгалтерському обліку дотації належать до коштів цільового фінансування, облік яких ведеться на рахунку 48 «Цільове фінансування». По кредиту рахунка 48 відображають кошти цільового призначення, отримані підприємством для фінансування окремих заходів, по дебету – використані суми за певними напрямками, визнання їх доходом, а також повернення невикористаних сум. Аналітичний облік коштів цільового фінансування та цільових надходжень, їх витрачання здійснюють за їх призначенням і джерелами надходження.

Дотації та субсидії, отримані підприємствами, у бухгалтерському обліку відображаються в порядку, установленому П(С)БО 15.

Цільове фінансування відповідно до п. 16 П(С)БО 15 не визнається доходом доти, доки не з'явиться підтвердження того, що його буде отримано та підприємства виконає умови щодо такого фінансування. Отримане цільове фінансування визнається доходом протягом тих періодів, в яких було понесено витрати, пов'язані з виконанням умов цільового фінансування.

Цільове фінансування для компенсації витрат (збитків), понесених підприємством, і фінансування для надання підтримки підприємству без установлення умов його витрачання на виконання в майбутньому певних заходів визнаються дебіторською заборгованістю з одночасним визнанням доходу.

Особливістю цільового фінансування у вигляді капітальних інвестицій є те, що воно визнається доходом протягом періоду корисного використання відповідних об'єктів інвестування (основних засобів, нематеріальних активів тощо) пропорційно сумі нарахованої амортизації цих об'єктів. У цьому випадку можна використовувати транзитний рахунок 69 «Доходи майбутніх періодів». І хоча в П(С)БО 15 нічого не зазначається про необхідність застосування цього рахунка, на його використанні наполягає начальник Управління методології бухгалтерського обліку Мінфіну України В. М. Пархоменко.

Таким чином, в даний час пасажирські перевезення – це одна з найважливіших ланок господарства. Організація перевезень пасажирів міським транспортом має велике значення в розвитку і функціонуванні будь-якого міста. Основними задачами організації перевезень є: мінімальні витрати часу на проїзд, високий рівень комфорту, а також максимальний рівень безпеки пасажирів. Організація і планування пасажирських перевезень виступає як система діючих міроприємств, що сприяє їх впорядкованості та підвищенню якості. Подальший їх розвиток і удосконалення потребує підготовки кваліфікованих кадрів, що володіють прогресивними методами організації, планування, виконання, обліку та аналізу процесу перевезень. Не дивлячись на значні обсяги перевезень, досягнуті кількісні та якісні показники все ще не співпадають з його техніко-економічними можливостями. Не повністю задовольняються потреби населення в перевезеннях, а самі перевезення потребують більш удосконалених форм організації [5, с. 25].

З метою покращення якості перевезень, розробляються заходи щодо підвищення якості обслуговування, покращенню техніко-експлуатаційних показників роботи і ефективності використання рухомого складу.

Висновки.

Пріоритетом транспортної політики сучасного великого міста стає розвиток перевезень громадським (масовим) транспортом, а саме електричним,  оскільки він є екологічно чистим та безпечним видом транспорту.

Державний вплив на пасажирський транспорт повинен проявлятися у більш виваженій бюджетній політиці в цій галузі. Ефективне  функціонування систем управління якістю на підприємствах міського пасажирського транспорту є запорукою створення  дієвих економічних механізмів регулювання соціально-економічного розвитку громадського транспорту в містах країни.

Для вирішення економічних проблем в системі міського громадського транспорту розроблено концепцію організації державної підтримки підприємств, яка складається з методики планування бюджетної підтримки, можливих додаткових джерел фінансування, критеріїв розподілу та рекомендацій по вдосконаленню системи оподаткування підприємств громадського транспорту.
^ Використані інформаційні джерела:

  1. Вербицкая В. И. Функционирование городского пассажирского транспорта в странах с развитыми рыночными отношениями. // Сб. науч. тр. “Экономика транспортного комплекса”, вып. 2. – Х.: ХГАДТУ, 2008. – С. 65-71.

  2. Вербицкая В. И. Экономический кризис и пути усовершенствования взаимоотношений “государство – автотранспортные пассажирские предприятия” // Економіка транспортного комплексу: Збірник наукових праць. Вип. 3. – Х.: ХДАДТУ, 2009. – №4. – С. 38-44.

  3. Концева В. В., Хоменко І. О., Пасажирський транспорт регіону: проблеми та перспективи розвитку. // Системні методи керування, технологія та організація виробництва, ремонту і експлуатації автомобілів. – 2009. – №3. – С. 13-22.

  4. Логачов Є. Г., Москвічова Г. Г. Економічна модель оцінки дій на маршруті міської пасажирської транспортної системи // Вісник НТУ, ТАУ. – 2002. – Вип.7. – С. 259-262.

  5. Марчук І. І. Дослідження середовища функціонування пасажирських перевезень. // Системні методи керування, технологія та організація виробництва, ремонту і експлуатації автомобілів. – 2003. – №17. – С. 23-28.

  6. Парубець О. М. Реформування механізму розвитку пасажирського транспорту регіону в умовах ринкової трансформації економіки: Автореф. дис. канд. екон. наук: 08.07.07 / Київський міжнародний університет цивільної авіації. – К.: КНЕУ, 2008. – 21 с.

Рецензент: Піддубна Л.П..к.е.н.,доцент
УДК 351.82:332.12
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи