Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка31/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Сторчеус О. М.,

аспірант РВПС України НАН України
^ МОНІТОРИНГ ЗАГРОЗ БЕЗПЕЦІ ПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСУ РЕГІОНІВ
Проаналізовано процеси регіоналізації сучасної економічної політики. Обґрунтовано моделі переходу до сталого розвитку при відповідному стабільному промисловому відродженні.

^ Проанализированы процессы регионализации современной экономической политики. Обоснованы модели перехода к устойчивому развитию при соответствующем стабильном промышленном возрождении.

^ The processes of region modern economic policy are analysed. Transition models are grounded to steady development at the proper stable industrial revival.
Постановка проблеми.

Сучасний період розвитку України характеризується намаганням стабілізувати економіку, локалізувати та по можливості нейтралізувати наслідки помилок, виявлених на перших етапах реформування, а саме: спад промислового виробництва, зростання безробіття, зниження рівня життя населення, погіршення фінансового становища, загострення екологічних проблем. Значною мірою це обумовлено зниженням та невикористанням регіональних потенціалів розвитку з причини неефективного застосування наявних ресурсів і недосконалості заходів державного регулювання. Тому проблеми підвищення економічної та соціальної стабільності, економічної безпеки регіонів є особливо актуальними та важливими.

Збіг у часі ряду негативних тенденцій, що викликані нерозумінням основ ринкових відносин, призвело до розвитку гіперінфляційних процесів та обвального падіння виробництва в країні. При цьому прийняті реформаційні рішення про введення в дію механізму економічних коливань призвело до появи різких негативних тенденцій в економіці та провокуванню макроекономічної нестабільності та загостренню загроз економічної нестабільності країни. Спровоковані потрясіння, викликані, як правило, не об’єктивними факторами, а політично-ситуаційними, призвели до негативних тенденцій у розвитку фінансової системи країни, що посилюють нестабільність та породжують загрози фінансової безпеки економіки.

Крива фінансово-економічної нестабільності базувалась на постійному зростанні дефіциту бюджету та пов’язаним з ним скороченням державних витрат, при орієнтації на імпортні товари та за умови значного зменшення обсягів вітчизняного виробництва та відповідному зростанні безробіття. Природно, що економіка країни в цій ситуації позбулась останніх джерел сукупного попиту.
^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Теоретичні і практичні аспекти розв'язання проблем сталого розвитку і гарантування економічної безпеки розглядаються в працях І.К. Бистрякова, О.О. Веклич, В.М. Гейця, Б.М. Данилишина, М.І. Долішнього, С.І. Доро-гунцова, А.С. Лисецького, Л.Г. Мельника, В.С. Міщенка, В.В. Микитенко, Т.В. Пепи, А.В. Степаненка, М.А. Хвесика, Є.В. Хлобистова та ін. Істотний внесок у розвиток теорії державного регулювання розвитку регіонів зробили такі вітчизняні вчені, як О.Ю. Амосов, С.О. Біла, В.Г. Бодров, М.П. Бутко, В.Є. Воротін, О.І. Дацій, А.О. Дєгтяр, М.Х. Корецький, В.М. Мартиненко, Ю.О. Ульянченко та інші.

^ Постановка завдання.

– проаналізувати процеси регіоналізація сучасної економічної політики;

–обгрунтувати моделі переходу до сталого розвитку при відповідному стабільному промисловому відродженні.

^ Виклад основного матеріалу.

Спровоковане неконтрольованим імпортом зростання цін (на короткому відрізку розвитку) не тільки повністю спотворював криву сукупного попиту та дезорієнтовував Уряд, але й дав усі неформальні підстави для монополістів (особливо у сировинному секторі) різко підняти ціни на свою продукцію та послуги.

Дана ситуація посилювалась тенденцією до збільшення паразитичних суб’єктів економіки, які не збільшуючи обсягів виробництва товарів (нічого не виробляючи) значно збільшили швидкість обороту грошей (на це також вплинула «чорна готівка» та доларизація платіжної системи). В результаті примноження дії вказаних вище негативних факторів за монополізованої економіки, тотальної лібералізації цін склались всі умови для виникнення гіперінфляції та розпаду фінансової системи країни.

При аналізі можливостей реалізації перспективних моделей розвитку необхідно враховувати наявність паралельно тіньової економіки, порівнюваної з нею за масштабами. Частка тіньової економіки в Україні становить 30-40% від офіційного валового внутрішнього продукту. Масштаби тіньової економічної діяльності лавиноподібно зростають по мірі скорочення державних витрат. Спостерігався ефект витіснення держави підпільним бізнесом «один до одного»: на кожний процентний пункт падіння частки державних доходів в ВВП припадає в середньому збільшення частки тіньової економіки в ВВП також на один процентний пункт [1, с. 44]. Спеціалісти, що аналізують проблеми тіньової економіки, говорять про те, що «тіньовий сектор практично на рівних конкурує з офіційною господарською діяльністю в багатьох галузях національної економіки». Така ситуація завдає негативного впливу на соціально-економічний розвиток у стратегічному вимірі.

Аналіз елементів «кривої фінансової нестабільності» може бути продовжений, але в даному дослідженні ця «крива» цікавить нас тільки в плані створення та загострення загроз сталості та безпеки економіки.

На сьогодні перед країною стоїть проблема пошуку шляху органічного поєднання сучасних економічних імперативів, що несуть, в сутності, загальнолюдський, загально цивілізований характер з національними особливостями країни, з системою національних цінностей та традицій таким чином, щоб останні не тільки не заважали економічному розвиткові, а навпаки стали могутніми його стимулами. Це не є перепоною пристосування закордонного досвіду економічних перетворень, але диктує необхідність ретельної селекції його з точки зору відповідності глибинним українським традиціям та національній самосвідомості. З цієї точки зору досить уразливі концепції «наздоганяючої цивілізації» або «повернення України у світове співтовариство», дорівнює механічному застосуванню китайської, японської та інших моделей розвитку.

Основи практичної інтерпретації ліберального підходу до економіки були закладені ще Дж. Кейнсом, але при цьому він робив ставку на масову ділову господарську активність населення [2, с. 27], а не на маніпуляцію фінансово-грошовими інструментами, яку ми бачимо сьогодні в економіці України.

Сучасний цивілізований підхід до тенденцій соціально-економічного розвитку українського суспільства в цілому до його національно-регіональних сегментів пов'язаний, в загальному плані, з забезпеченням свободи від усілякої обмеженості та однобічності, піднесенням над вузькими спеціальними інтересами. Це не означає, що ми повинні підходити до «цивілізованих економічних відносин» як до «загальнолюдської цивілізації». Цивілізованість – це перш за все самоповага, позитивні культурно-етнічні основи реального життя народу країни та її економіки в органічному поєднанні з кращими досягненнями світової культури, здобутку, якщо так можна визначити, їхнього резонансу, що дає певний імпульс розвитку економіки та суспільства як країни в цілому, так і її регіонів.

Сучасному суспільству притаманне акумулювання значної частини ВВП (доданої вартості) в руках держави, без чого не можуть вирішуватися загальнонаціональні проблеми, в тому числі, утримання непрацездатних та безробітних. В Україні різке скорочення реального обсягу державних витрат в останні роки багато в чому зумовило підрив сучасної модернізації економіки, знизило ефективність використання ресурсів піднесення.

Ресурс відродження (піднесення) – це колосальний невикористовуваний ресурс робочого часу, підвищення інтенсивності праці; кваліфікований ресурс та ще в значній мірі збережений ресурс організаторських талантів. Мобілізувати цей ресурс може тільки держава через розробку та реалізацію спеціальних програм.

Зокрема серед складових цього ресурсу «сьогодні на перше місце варто поставити знання як найбільш прогресивний, демократичний і доступний компонент, що відповідає інформаційно-інтелектуальному етапу становлення ноосферо-космічної цивілізації. Саме ноос, тобто розум, інтелект людини повинен відігравати вирішальну роль у створенні основ нового суспільства» [3, с. 31].

Неминуча недооплата висококваліфікованої праці перешкоджає мобілізаційній діяльності держави. Допомогти перебороти цю перепону, надихнути інтелектуальних працівників та суспільство в цілому може тільки спільна ідея – ідея відродження, причому втілена на ділі, а не на словах, покладена в основу політики держави.

Теоретично розширене відтворення ВНП та національного доходу деякий час може здійснюватися при звужуючому відтворенні національного багатства (варіант «проїдання» накопиченого багатства). На практиці внаслідок неможливості швидкого переналагодження використовуваних для випуску інвестиційної продукції основних виробничих фондів для випуску продукції поточного споживання та ряду інших обставин такий варіант мало можливий. Зазвичай в періоди економічних криз звуження відтворення національного багатства (якщо таке має місце) супроводжується також звуженням відтворення ВНП та національного доходу. Звуження відтворення національного багатства майже завжди свідчить про особливої тяжкості економічну кризу, так як в результаті такого типу відтворення підривається виробничо-технічний потенціал економічного зростання безпосередньо, а науково-технічний та кваліфікаційний потенціал – опосередковано (як наслідок глибокої стагнації в інвестиційній сфері економіки, якою зазвичай супроводжується криза). Виключення з цього правила можуть мати місце лише в тому випадку, якщо за попередній період були накопичені надлишкові виробничі та невиробничі основні фонди. Сьогодні ми є свідками тенденції важкого переходу від звужуючого до дещо зростаючого відтворення національного багатства України.

Аналізуючи можливості матеріально-речової структури національного багатства, особливе місце повинно відводитися його регіональній структурі, оскільки регіони являють собою економічний і природно-географічний простір, в якому об’єднані різні компоненти виробничо-технічної та галузевої структури, що визначаються наявністю природних можливостей. Практично в регіонах повинні забезпечуватися певні пропорції між виробничо-технічними устроями та природно-галузевими можливостями. Дані особливості регіонів повинні бути використані при залученні їх потенціальних можливостей в фінансово-кредитні відносини, особливо з використанням іноземних інвесторів.

Більшість видів державної політики можуть надавати значно більш могутню дію на регіональний розвиток, ніж власне регіональна політика. Майже всі дії уряду, що формально не відносяться до сфери регіональної політики, по-різному впливають на різні регіони.

Наприклад «валютний коридор» уражує експортно-орієнтовні регіони, але зате вони отримували переваги при лібералізації зовнішньої торгівлі, бюджетні вливання в регіональний промисловий комплекс, а фінансування ВПК, науки, високих технологій – індустріальним регіонам, дотування (без регіонального прив’язування) транспортних тарифів сприяє периферійним регіонам; високі імпортні мита уражають інтереси «міських» регіонів, але йдуть на користь «сільським» регіонам тощо.

В даний час облік таких дій не ведеться, в результаті чого знижується ефективність і без того малопотужної регіональної політики, виникають конфлікти між Центром та регіонами, між регіонами з різними інтересами, ускладнюється проведення всієї економічної політики.

У зв’язку з цим необхідно розробити та впровадити систему оцінки регіональних наслідків «нераціональних» впливів (аналог діючої в Європейському Союзі системи «Regional Assessment Impact»), через яку повинні «проходити» всі прийняті на державному рівні рішення.

Безперервні зміни, з одного боку, потреб та платоспроможного попиту, а з іншого – обсягів, структури та якості ресурсного потенціалу економіки, її виробничих можливостей (включаючи способи ефективної взаємозаміни ресурсів), в свою чергу, вимагають формування більш гнучких господарських систем, що забезпечуватимуть економічну стабільність, своєчасність та стійкість розвитку регіонів.

Необхідні розробки рекомендацій щодо свідомого забезпечення збалансованого розвитку господарської системи на основі залучення до вирішення цієї задачі усіх наявних ресурсів розвитку регіонів шляхом обліку перспектив реалізації економічних програм. Це дозволить виявити пропорційність, відповідність між множинністю елементів та сторін економічного розвитку: динамікою цілей та ресурсів; задачами поточними та перспективними; різними групами кінцевих потреб в даний період; різновидами факторів виробництва (праця, накопичення, природні ресурси, технічно-організаційний прогрес); сферами та галузями господарства (обсягами та якістю їхньої продукції, їхнім технічним рівнем), обсягом та структурою доходів та витрат населення, з одного боку, обсягом та структурою виробництва – з іншого; доходами різних верств населення; виробництвом, споживанням національного доходу та рухом суспільного багатства; регіонами країни; національним та всесвітнім господарством; народним господарством та природним середовищем.

Тільки за умови виконання вищевказаних умов фінансово-економічна політика стає прогнозованою та контрольованою на всіх рівнях її виконання, регіональна влада державного управління стає активним учасником цієї політики у формуванні місцевих та регіональних бюджетів, а регіони можуть розраховувати на додаткові джерела фінансування соціальної сфери.

Безумовно, технологічно всі фінансові операції не можуть бути здійснені без використання сучасного інформаційного комп’ютерного забезпечення в єдиній мережі. Створення Національної Комп’ютерної Мережі (НКМ) зможе значно скоротити трансакційні витрати, дозволить пов’язати весь ланцюжок розрахунків, збільшивши швидкість обертання коштів, скоротивши час розрахунків до реального, зменшити кількість готівки в обороті. Основні ресурси будуть споживатися на внутрішньому ринку, від перерозподілу коштів з’явиться можливість перейти до їхнього створення та накопичення. За допомогою НКМ буде формуватися та здійснюватися захист єдиного інформаційного простору України як умови реалізації концепції стійкого розвитку.

Проведення нової фінансово-економічної політики дозволить побудувати економічні відносини зі збалансованою конкуренцією, що піддається контролю та прогнозуванню. Роль фінансів, таким чином стає визначальною в новому розумінні розподілу ресурсів та створення національного капіталу. В цих умовах регіональні та місцеві органи державного управління отримують розширене поле для формування своїх бюджетів, проведення сильної соціальної політики.

Активна регіоналізація сучасної економічної політики обумовлює необхідність пошуку шляхів розвитку економіки регіонів, що відповідають сучасним вимогам реформаційного процесу.

В економіці України відбувається поглиблення міжрегіональних контрастів, продовжується концентрація економічної активності, фінансових результатів та рівня доходів населення у достатньо обмеженому числі суб’єктів Україні, що не відповідає основній меті державної регіональної політики, яка полягає в необхідності створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Ми погоджуємося з твердженням про те, що причина посилення диференціації в рівнях соціально-економічного розвитку регіонів заключається «у відсутності системного підходу до регіональної політики, низькому рівні планування стратегічного соціально-економічного розвитку областей, районів, міст та селищ» [4, с. 238].

Статистика свідчить, що сьогодні лише 5 суб’єктів України з 27 є «донорами», які забезпечують частину бюджету країни та регіонів, а розбіжності в соціально-економічному розвиткові регіонів є дуже суттєвими.

Значні регіональні розбіжності виявляються, як у експорті так і в імпорті товарів. Основна частина експорту товарів (53,0 %) та імпорту (53,7 %) припадає на Донецьку, Дніпропетровську області та м. Київ, тоді як питома вага таких регіонів, як АР Крим, Волинська, Житомирська, Кіровоградська, Рівненська, Тернопільська (найнижчий показник), Херсонська, Хмельницька, Чернівецька, Чернігівська області та м. Севастополь не перевищує одного відсотку у загальному обсязі як експорту так і імпорту товарів. В більшості суб’єктів України зберігається низький рівень промислового виробництва, значне безробіття, низький рівень життя населення.

В значній мірі це обумовлене зниженням та невикористанням регіональних потенціалів розвитку з причини неефективного використання наявних ресурсів та недосконалості заходів державного регулювання, пов’язаних з прискореними змінами в господарській системі, яка характеризується нестійкістю та відсутністю ясності у визначенні фактичних та прогнозних стратегічних довгострокових цілей та соціально-економічних показників. Існуючий стан ускладнює перехід України та її регіонів до стійкого розвитку.

Одне з можливих рішень даної проблеми заключається в науково обґрунтованому підході до реалізації схеми стійкого розвитку регіонів та удосконаленні заходів управління, заснованих на комплексній оцінці наявного потенціалу та направлених на відродження вітчизняної економіки в новому техніко-технологічному та організаційному вигляді. Такий розвиток припускає прискорене оновлення та відтворення всіх складових елементів суб’єктів України, які повинні забезпечити потреби внутрішнього та зовнішнього ринків в продукції, з найменшими сукупними витратами, з дотриманням рівноваги в розвиткові окремих сегментів економіки та забезпечення підвищення рівня життя населення.

Ми пропонуємо дві принципові моделі переходу до сталого розвитку в умовах недостатності коштів на ці цілі:

а) за рахунок розвитку фінансового сектору – сфери обороту капіталу, що як відомо зі світового та вітчизняного досвіду, зовсім не сприяє зростанню економіки країни та розквіту її населення;

б) за рахунок розвитку реального сектору економіки – сфери виробництва товарів та послуг при відповідному стабільному промисловому відродженні.

В реалізації будь-якої з цих моделей вирішальна роль відводиться економічному ресурсному потенціалу регіонів. Економічні ресурси регіонів характеризуються різними якостями, поєднанням та умовами засвоєння, що обумовлює регіональні історично складені особливості розвитку продуктивних сил та науково-технічного прогресу. Території суб’єктів України мають свої закономірності розвитку, врахування яких є не менш важливим, ніж закони економічного розвитку.

Історично складена спеціалізація регіонів припускає детальний аналіз економічних потенціалів для соціально-економічного зростання та розвитку. В економічній науці категорія «економічний потенціал» використовується вже довгий час, але єдиної думки з приводу трактування його змісту та вартісного виміру не досягнуто. Серед робіт вітчизняних учених щодо дослідження економічного потенціалу є праці таких економістів, як А.Задоя, О.Левченка, І.Лукінова, С.Мочерного та інших. Відсутня чіткість у визначенні структури економічного потенціалу, характеристики складових його елементів.

Так, в загальному вигляді економічний потенціал визначається як «нагромаджена праця будь-якого суспільства, яка виявляється за умови функціонування органічно взаємопов’язаних складових процесу розширеного виробництва – продуктивних сил і виробничих відносин» [5, с. 19]. Це означає, що саме економічний потенціал є сукупністю можливостей зі створення відповідних умов життя суспільства, тобто життєдіяльності людини. Відносно змісту «економічного потенціалу регіону», то деякі вчені вважають, що це "сукупна здатність галузей народного господарства регіону виробляти продукцію, здійснювати капітальне будівництво, перевезення вантажів, надавати необхідні послуги населенню». Економічний потенціал визначається досягненнями науки і техніки, обсягом виробничих потужностей, наявністю транспортних засобів, економічно активного населення, якістю їхньої професійної підготовки, ступенем розвитку галузей сфери обслуговування населення та ін. При опрацюванні регіональної стратегії розвитку оцінюється обсягами, структурою, рівнем використання, ступенем зношеності основних фондів, розгалуженістю виробничої бази, наявністю наукоємних, інвестиційно спроможних галузей і підприємств, здатних до реалізації інноваційної моделі економічного зростання, ступенем кваліфікації трудових ресурсів, потужністю, технічним станом та щільністю інженерно-транспортної інфраструктури регіону [6, с. 20].

Західні економісти достатньо відмінно підходять до визначення вартості економічного потенціалу та методів його підрахунку. ВВП України на душу населення в десятки разів менше, ніж у розвинутих країнах. За іншими методами обчислення національного економічного потенціалу, які в тій або іншій мірі враховують вартість природного та інтелектуального потенціалу, Україна випереджає багато розвинутих країн, в тому числі США, Германію та Японію.

Аналіз дозволяє зробити висновок про посилення достатньої повноти сукупних основних загроз економічної безпеки та факторів, що їх зумовлюють (визначених в Стратегії національної безпеки України) [7, с. 21]. Це стосується перш за все економічних ресурсів країни та регіонів, враховуючи що при заданій природній обмеженості економічних ресурсів поява тенденцій наближення обмеженості їх до критично допустимого значення (для функціонування промислового комплексу) стає економічно загрозливим.

Висновки.

Не дивлячись на всі багатства України та її регіонів природними ресурсами, в цілому ресурсна компонента безпеки економіки не виглядає достатньо оптимістичною для теперішнього етапу розвитку економіки, особливо це стосується фактору капіталу на спекулятивно-розподільчу сферу, а не на реальний сектор економіки, веде до хронічного дефіциту оборотних та інвестиційних ресурсів, що гальмує розширення відтворення, що є головним джерелом економічного зростання та стійкого розвитку.
^ Використані інформаційні джерела:

  1. Быстряков И.К. Современные проблемы управления развитием переходных обществ: теоретико-методологическое эссе // Стратегія розвитку України (економіка, соціологія, право): Наук. журнал / Голов. ред. О.П. Степанов. – К.: НАУ, 2004. – Вип. 3-4. – С. 43-79.

  2. Бодров В.Г. Трансформація економічних систем: роль міжнародних фінансових організацій / В.Г. Бодров // Вісник УАДУ. – 2001. – № 4. – С. 26 – 29.

  3. Воротін В.Є. Державна інвестиційна політика та інноваційний механізм її реалізації в Україні // Наукові праці: [Міжрегіональна акад. упр. персоналом] / В.Є. Воротін. – К., 2002. - С.29-32. – (Вип.3: Інноваційний менеджмент: проблеми формування в умовах перехідної економіки).

  4. Гриджук І.А. Енергозбереження як фактор комплексного забезпечення економічної безпеки регіонів / І.А. Гриджук // Город, регион, государство: экономико-правовые проблемы градоведения: [сб. науч. тр.] / НАН Украины; Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: ООО „Юго-Восток, ЛТД”. – Т. 1. – 2007. – С. 237−242.

  5. Економічна безпека України / В.І. Мунтіян. — К.: КВІЦ, 1999. — 463 с.

  6. Запоточний І.В. Державне регулювання регіональної економіки / І.В. Запоточний, В.І. Захарченко; За заг. ред. д.е.н., проф. В.І. Захарченка. – Харків-Львів-Одеса: ТОВ „Одісей”, 2003. – 592 с.

  7. Політика розвитку проблемних регіонів: методологічні засади формування та реалізації: [монографія] / З.В. Герасимчук, В.Л. Галущак. — Луцьк: Надстир'я, 2006. — 245 c.

Рецензент: Дацій О.І., д.е.н.., професор

УДК 67.9 (4УКР)3 01

Сухорукова А. Л.,

аспірант, викладач кафедри

державної служби Інституту державного управління

Чорноморського держаного університету ім. П. Могили
^ ВЗАЄМОДІЯ ОБЛАСНИХ ДЕРЖАВНИХ АДМІНІСТРАЦІЙ З ІНСТИТУТАМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
У статті здійснено аналіз нормативно-правових документів, що визначають зміст та направленість взаємодії державних органів влади з громадськістю. Аналізуються механізми та запропоновані шляхи удосконалення взаємодії громадянського суспільства з сучасними органами державної влади, зокрема обласними державними адміністраціями.

В статье проанализированы нормативно-правовые документы, определяющие содержание и направленность взаимодействия государственных органов власти с общественностью. Анализируются механизмы и предложены пути усовершенствования взаимодействия гражданского общества с современными органами государственной власти, в частности областными государственными администрациями.

The article analyzes the legal documents that define the content and direction of state government interaction with the public. Parsed and suggested ways to improve interaction between civil society and modern state authorities, including regional administrations.
^ Постановка проблеми у загальному вигляді й її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Діяльність обласних державних адміністрацій у контексті публічної влади, як у концептуальному, так і в методологічному планах становить значні труднощі, вимагаючи переосмислення та зміни певних стереотипів щодо інституційного дизайну громадянського суспільства, зокрема сутності у його контексті влади. Актуальність статті обумовлена ще й необхідністю формування системи законодавства, яким детермінується взаємодія регіональних органів виконавчої влади з громадським суспільством, зокрема, регулюється їх статус і діяльність. Це як внесення змін і доповнень до основних нормативних документів, так і прийняття відповідних поточних процесуальних законів про взаємодію різних інституцій (суб'єктів та органів) державної влади.

^ Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. В українській науці суттєва увага приділяється проблемам організації і функціонування органів виконавчої влади, зокрема їх взаємодії з інститутами громадського суспільства. В цьому контексті особливу увагу слід звернути на праці А. Бега [1], І. Білаша [2], Т. Бутирської [3], Н. Грицяка [5] та інших, які є спробою аналізу сучасних проблем у взаємодії органів державної влади з громадськістю. Разом із тим, стан цих розробок свідчить про існування гострої необхідності в нових поглиблених дослідженнях зазначеної проблеми. Потребує вдосконалення питання щодо діяльності та взаємодії органів виконавчої влади в регіоні та інститутів громадського суспільства, що в свою чергу забезпечує життєдіяльність народу України.

^ Формулювання мети та завдань статті. Метою дослідження, результати якого викладено в цій статті, полягали в тому, щоб комплексно окреслити базові механізми взаємодії регіональних органів влади з громадськістю та надати рекомендації щодо покращення їх діяльності.

^ Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих наукових результатів дослідження. Стан демократії у сучасному суспільстві значною мірою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно вста­новлених зв'язків між ними - громадянського суспільства.

Аналіз словникових дефініцій свідчить про багатогранність цього поняття. Найбільш універсальним, як видається, слід вважати визначення громадянського суспільства як самоорганізованої і саморегульованої сфери публічно-правових відносин у державі, утворювану вільними і рівними індивідами та створеними ними об’єднаннями громадян, які функціонують, формуючи соціальний капітал та здійснюючи контроль за органами державної влади, служать підґрунтям демократії та визначальним чинником у розбудові правової держави [6, с. 126]. При цьому, поза увагою залишається те, що громадянське суспільство поєднане цілою низ­кою структурних зв'язків з органами державної влади, зокрема з обласними державними адміністраціями, оскільки останні, здійснюючи управлінсько-посередницькі функції в суспільному житті, не можуть не стосуватися громадянських цінностей та інтересів. Крім того, низка суспільних елементів та інститутів перебува­ють у маргінальному становищі, частково переплітаються з державними структурами, а частково - з громадянським суспільством [4, с. 12].

Коментуючи вищезазначене, можна констатувати, що основною метою взаємодії обласних державних адміністрацій з громадськістю є забезпечення стабільної суспільно-політичної ситуації (суспільної міжінституційної злагоди) заради якнайповнішого задоволення потреб громади, умов життя відповідно до європейських стандартів, та участь громадських інституцій в управлінні державними справами.

Одними із головних нормативно-правових документів, які регулюють механізми співпраці інститутів громадського суспільства з державними інституціями є Постанова Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1378 «Деякі питання забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» в якій конкретизовано механізми участі громадськості у виробленні управлінських рішень, чітко визначений порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики та Типове положення про громадську раду при центральному, місцевому органі виконавчої влади, за якими й здійснюється відповідна робота в сучасній Україні [9, с. 1].

Стимулююче значення для практики співпраці обласних державних адміністрацій з інститутами громадянського суспільства має Указ Президента України від 15 вересня 2005 р. № 1276 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики», яким запровадились щорічні президентські слухання для оцінки громадськими організаціями дій державної і місцевої влади та її консультацій з громадськістю [10, с. 2]. Також, зазначений Указ пропонував інститутам громадянського суспільства в ході підготовки та проведення щорічних Президентських слухань оприлюднювати Національні доповіді зі стратегічно важливих питань соціально-економічного розвитку держави і громадянського суспільства, налагодження партнерства між державою та суспільством, зміцнення засад демократії в Україні, боротьби з корупцією, забезпечення відкритості та прозорості діяльності органів державної влади [5, с. 15].

З метою підвищення ефективності здійснювальних заходів, цим документом передбачалось впровадження громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, оцінки рівня їх взаємодії з громадянами та їх об'єднаннями. Розглядаючи проекти нормативного регулювання проведення громадської експертизи доречно акцентувати увагу на тому, що вони потребують вдосконалення [11, с. 1].

Механізми участі громадськості у вироблені управлінських рішень конкретизовано в Постанові Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2007 р. N 1035-р. «Про схвалення Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства» [8, с. 2]. Попри існуючу, на нашу думку, необхідність коригування окремих положень Концепції, в цілому названий документ визначає магістральний напрямок шляхів взаємодії влади та інститутів громадянського суспільства, в основі яких є принципи співпраці, відкритості у діяльності, взаємної відповідальності та соціального партнерства.

В результаті успішної співпраці між державним та громадським сектором було розроблено процедуру проведення інститутами громадянського суспільства експертизи діяльності органів державної влади [11, с. 1]. Вона визначається затвердженою Постановою Кабінету Міністрів № 976 від 5 листопада 2008 р. «Порядок сприяння проведення громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади» [7, с. 1]. Громадська експертиза визнається складовою механізму демократичного управління державою, який передбачає проведення інститутами громадянського суспільства оцінки діяльності органів виконавчої влади, ефективності прийняття і виконання такими органами рішень, підготовку пропозицій щодо розв'язання суспільно значущих проблем для їх врахування органами виконавчої влади у своїй роботі.

Суттєвим кроком на шляху підвищення ефективності взаємодії органів державної влади і громадянського суспільства стали ініціативи Президента України щодо забезпечення реалізації права громадян на звернення.

Сутність і зміст наведених правових актів дозволяють зробити висновок про те, що сучасна українська правотворча та правозастосовна практика відповідає вимогам, що ставляться до сучасних демократичних держав, створюючи всі необхідні передумови для самостійного вирішення громадськістю питання участі у прийнятті та реалізації рішень органів державної влади.

Утім, стверджувати про вичерпність використання потенціалу інститутів громадянського суспільства в державотворчій і правотворчій практиці України було б передчасним. На наше переконання, нормативна детермінація інститутів громадянського суспільства та встановлення форм їх взаємодії з органами виконавчої влади, не може підмінити собою вкрай нагального завдання – удосконалення правового статусу традиційних інститутів громадянського суспільства та законодавчого забезпечення конституційної правосуб’єктності нових.

У цьому сенсі, як на наше бачення, одним із важливим кроків на шляху налагодження ефективного діалогу інститутів громадянського суспільства та держави через легітимні способи і механізми взаємодії є вдосконалення статусного законодавства для громадських організацій. Також, стає очевидним, що лише комплексне унормування основних складників інституту громадських організацій забезпечить його дієве функціонування та посилить його взаємозв’язок з органами виконавчої влади, зокрема, обласними державними адміністраціями.

Аналізуючи досвід співпраці місцевих органів виконавчої влади з громадськістю у межах реалізації вищезазначених правових актів, є доцільним зазначити про недотримання окремих норм названих документів у практиці їх роботи. Зокрема, з боку владних органів не завжди дотримується процедура здійснення консультацій з громадськістю. З іншого боку, громадськість ще не набула достатнього досвіду вміло користуватися наданими можливостями. Окремі представники громадськості – члени дорадчих органів при органах виконавчої влади бачать себе здебільшого у ролі контролера, але аж ніяк - у ролі рушія цих процесів. Має місце також нагальна потреба підвищення фахового рівня як держслужбовців, які здійснюють співпрацю з громадськістю, так і активістів інститутів громадянського суспільства.

Безумовно, однією із найважливіших проблем функціонування обласних державних адміністрацій в Україні є їх інформаційна закритість та непрозорість діяльності, а також відсутність зворотного зв’язку з громадянами і організаціями. Основними заходами щодо вирішення цієї проблеми є підвищення ефективності взаємодії органів виконавчої влади із суб’єктами громадянського суспільства, а також підвищення прозорості та відкритості діяльності державних органів в контексті реалізації державної політики України. У цьому напрямку необхідно йти шляхом постійного впровадження, а в окремих випадках активізації, наступних організаційних механізмів та вдосконалювати сучасне законодавство щодо налагодження ефективного діалогу інститутів громадянського суспільства з органами державної влади:

  • Пояснювати свою політику та рішення, забезпечувати відкритість, доступність та підзвітність громаді, якій вона покликана служити. Відкритість діяльності органів виконавчої влади має включати у себе постійне інформування суспільства про плани діяльності цих органів та їх результати, у тому числі, надання інформації про діяльність органу влади на вимогу громадян, про пріоритети для країни та ін. [2, с. 56].

  • Стандартизовувати процедуру у діяльності органів виконавчої влади, а також встановлювати прозорі процедури надання послуг населенню – через побудову в органах виконавчої влади систем управління якістю відповідно до міжнародних стандартів (ISO, TQM, СAF).

  • Консультуватися з громадськістю, враховуючи інтереси та проблеми людей в процесі встановлення пріоритетів, плануванні програм та послуг, розвитку ініціатив. Впровадження в реальну практику роботи органів виконавчої влади механізмів постійних консультацій з громадськістю – складне і тривале завдання. Його виконання потребує не лише оволодіння їх представниками, навичками і технологіями проведення заходів щодо участі громадськості у розробці та прийнятті рішень. Успішною ця робота стане лише тоді, коли постійний діалог стане частиною корпоративної культури як органів державної влади, так і представників громадськості, які має бути залученими до процесу оцінювання успішності консультацій і визначення помилок та досягнень, що мають бути враховані в майбутніх планах консультацій.

Крім того, необхідною умовою налагодження ефективного процесу консультацій повинен стати правильний розподіл функцій між різними підрозділами та рівнями в органах виконавчої влади, від керівництва до пересічних фахівців.

Саме для цього потрібно створити комунікаційну систему в органах виконавчої влади, як центрального так і місцевого рівня, а також, окремо комунікаційні організації.

Бажано було б створити такі окремі структури, як центральний координаційний орган з урядових комунікацій – Секретаріат з питань комунікацій та консультацій та Урядовий комітет з питань взаємодії органів виконавчої влади з громадськістю.

Спеціальними вимогами щодо розробки урядової комунікаційної стратегії, вимогам якої повинна підпорядковуватись комунікаційна діяльність структур усіх рівнів державної влади, повинні стати щорічні комунікаційні стратегії розроблені урядом країни. Здійснення ситуаційного аналізу стану суспільства (і центрального і регіонального рівня) має бути ключовим елементом урядового планування. Цей аналіз повинен включати: оцінювання висвітлення у засобах масової інформації поточних питань; опитування громадської думки щодо політичних питань та задоволеності роботою органів виконавчої влади, зокрема обласних державних адміністрацій; аналіз звернень громадян; перегляд подань громадян до парламентських комітетів; моніторинг публікацій та подань зацікавлених осіб; аналіз результатів консультацій.

При цьому, основним обов’язком керівників департаментів, управлінь, відділів стане визначення, які саме питання потребують консультацій з громадськістю. Вони також повинні відповідати за планування, опрацювання та оцінювання ініціатив з громадською участю, а також за організацію співпраці у цій сфері в самому міністерстві та, за необхідності, з іншими органами влади.

Підтримуючи консультативну культуру в органах державної влади, керівники підрозділів повинні слідкувати, щоб навики із залучення громадськості бралися до уваги під час атестації співробітників та оцінювання якості їхньої роботи.

У цьому контексті, до функціональних обов’язків певних посадовців і підрозділів повинні входити спеціальні обов’язки з організації процесу консультацій органів державної влади.

Отже, безперечно, одним її напрямків співпраці є залучення громадськості до підготовки проектів рішень з питань діяльності органів виконавчої влади – проведення консультацій з громадськістю, зокрема через Громадські ради при органах виконавчої влади, середовище функціонування та діяльності яких в Україні потребує:

  • підтримки становлення та розвитку мережі громадських рад, зважаючи на їхню значну роль в проведенні моніторингу й підвищення якості законодавчої діяльності, на невідкладність запровадження постійно діючого кваліфікованого моніторингу якості діяльності та функціонування виконавчої влади;

  • розробки нових законопроектів щодо ведення моніторингу виконання чинних законів, підзаконних актів, місцевих нормативних актів;

  • розробки нових законопроектів щодо громадської експертизи законів, підзаконних актів, законопроектів, проектів підзаконних актів, а також проектів місцевих нормативних актів.

Виходячи з аналізу практики залучення громадськості в сучасній Україні, автор вважає, що пріоритетними напрямами та пропозиціями для подальшого поліпшення механізму консультацій є такі:

  • Врегулювання процесу визначення найважливіших питань, що мають виноситися на консультації. Рішення щодо проведення консультацій політичні, їх має ухвалювати Кабінет Міністрів. Для врегулювання цього питання необхідно розробити і передбачити в Регламенті роботи Кабінету Міністрів України процедуру підготовки й ухвалення рішення щодо проведення консультацій з того чи іншого питання.

  • Так як, процес проведення консультацій має забезпечувати високу якість урядових рішень, демонструвати відкритість і прозорість роботи уряду та забезпечувати реалізацію прав громадян на участь у виробленні державної політики. Для цього необхідно: по-перше, розробити та включити до Порядку проведення консультацій органами виконавчої влади стандарти (критерії), на які можна буде спиратись органам виконавчої влади під час організації та проведення консультацій і дотримання яких можна перевіряти під час моніторингу та оцінювання процесу консультацій. Такі стандарти, викладені у вигляді якісних і кількісних критеріїв, поліпшать ефективність процесу консультацій і допоможуть забезпечити отримання якісних результатів. Формуючи такі стандарти, доцільно скористатися досвідом Європейської комісії; по-друге, для розбудови, а в окремих випадках зміцнення, культури проведення консультацій серед державних службовців, внести зміни до посадових обов’язків державних службовців та положень підрозділів, відповідальних за організацію і проведення консультацій з громадськістю. Оскільки консультації є частиною процесу вироблення політики, необхідно здійснити чіткий розподіл функцій і відповідальності за процес проведення консультацій між відповідними підрозділами; по-третє, консультації мають плануватися та проводиться на ранніх стадіях процесу вироблення політики. Тому на консультації з громадськістю доцільно виносити не проект нормативного акта, а документ, що містить опис проблеми та їхніх наслідків. Відповідно до Регламенту роботи Кабінету Міністрів України, таким документом є концепція нормативно-правового акта. Тому пропонуємо запровадити в практику роботи та передбачити в Регламенті роботи Кабінету Міністрів України можливість проведення консультацій із зацікавленими сторонами на основі концепції нормативно-правового акта, а також передбачити можливість використання інших типів консультаційних документів, як-от „білих” і „зелених” книг. А отже, потрібно розробити інструкцію щодо підготовки концепції нормативно-правових актів, „білих” і „зелених” та інших консультаційних документів для органів виконавчої влади [1, с. 21].

  • Забезпечення можливої участі груп інтересів у обговоренні „політично чутливих рішень”, які впливають на ці групи, і зменшення таким чином напруженість та конфлікти у суспільстві.

  • Підвищення рівня довіри суспільства до уряду, підвищення суспільної інтеграції та активності через участь в обговоренні державної політики.

  • Підвищення якості державних рішень та їхньої відповідності потребам громадян через можливість уряду використовувати ширший спектр інформації, думок і потенційних рішень, розширення набору можливих варіантів політики, вивчення реакції на пропоновані рішення різними групами інтересів.

Саме тому, на основі системного підходу та через реалізацію принципів відкритості, прозорості та партнерства необхідно створити реальну постійну діючу систему взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства, яка б передбачала механізми, інструменти, технології та комунікації, а також, потрібно запровадити практику укладання двосторонніх договорів між владою та інститутами громадянського суспільства і встановити громадський контроль над владою [3, с. 4]. Досягнення цієї мети стане можливим у разі досягнення компромісу влади та інститутів громадянського суспільства щодо бачення цілісного, комплексного підходу до формування реальних послідовних кроків в цьому напрямку.

Необхідно визнати, що серед представників інституцій громадянського суспільства в Україні практично не помітними є юридично та політично відповідальні кадри, здатні взяти на себе роль «агітаторів» та «провідників» докорінних суспільних реформ, адже основні політичні гравці не сприймають спільне визначення поняття «національні інтереси». Водночас, попри наявні проблеми, у суспільстві визріли умови для перетворення середнього класу на «інтелектуального провайдера реформування суспільства». Залучення ж пересічних громадян до експертного співтовариства дасть змогу створити взаємну довіру та електоральну підтримку у прийнятті важливих державних рішень.

В Україні сформовані органи влади різного рівня, але громадянське суспільство характеризує не лише наявність «владної піраміди», але й ефективність її функціонування, чого на практиці у нашій державі не спостерігається. Чисельні міністерства, відомства, комітети, підкомітети, комісії і т. д. поки що демонструють неспроможність вивести країну із сис­темної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики.

Висновки.

Отже, в Україні на сьогоднішній день створено певний нормативний базис, який регламентує порядок вироблення державної політики, прийняття рішень та громадського моніторингу за діяльністю органів виконавчої влади. За допомогою вищевказаних нормативно-правових актів формується модель постійно діючого механізму співпраці органів влади і громадських інститутів. Такий механізм є значно ефективнішим і результативнішим, аніж короткострокові контрольні процедури за діяльністю органів влади чи одноразове залучення громадян до формування управлінських рішень. Запропонований механізм проведення консультації з громадськістю надає їм вільний доступ до інформації щодо діяльності органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності, відкритості та прозорості в розвитку цих органів. Процес проведення консультацій проводиться через механізм чітких і зрозумілих стандартів, спираючись на кращий міжнародний досвід.

Забезпечити якісно інший підхід щодо взаємодії органів державної влади та посадових осіб з громадянами можливо шляхом ліквідації формального нині підходу. Надійним інструментом досягнення такого результату мають стати Громадські ради, асоціації засобів масової інформації, моніторинговий комітет та ін.

Для поліпшення процесу консультацій необхідно і в подальшому вдосконалювати законодавчу базу, а також розвивати вміння і навики працівників, відповідальних за її впровадження. Удосконалення процесу консультацій не відбудеться за один день, це має стати постійним процесом.

Таким чином, втілення в життя планомірної політики щодо реалізації механізмів співпраці громадськості з органами державної влади має знаходити підтримку і розуміння в суспільств. Така робота ефективно спрацює на формування позитивного іміджу того чи іншого державного органу.

^ Перспективи подальших розвідок у даному напрямку. У подальшому доцільно було б розглянути зарубіжний досвід взаємодії місцевих органів виконавчої влади з інститутами громадського суспільства, питання законодавчого закріплення їх діяльності.

1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи