Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка8/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33

За визначенням відомого українського діяча Л.Лук’яненка, “національна еліта – це частина нації, це та інфраструктура представників народу у різних сферах діяльності, де вони у своїх середовищах є носіями української національної ідеї та промоторами втілення її в життя. Вони, елітні особистості, не складають весь колектив, наприклад, офіцерський корпус армії, але в середовищах офіцерів становлять національно свідоме, безоглядно віддане Україні осердя, яке надає армії національний дух і постійну готовність захищати незалежність своєї держави, аж до власної смерті. Це – військова еліта. Політична, наукова та інші загони національної еліти з тою ж самовідданістю служать єдиній батьківщині у своїх професійних галузях. Еліта концентрує в собі сутність народу більше, ніж сам народ. Еліта – та українська людність, яка, незалежно від соціального становища й фаху, прагне величі України й віддає всі свої сили для об’єднання українського народу в монолітну українську націю та побудови міцної української держави” [8].


Відомий дослідник еліти С.Вовканич виділяє специфічні для України функції та ролі, які повинна виконувати національна еліта, а саме: роль вирівнювача рівнів окремих регіонів України щодо державницьких і духовних цінностей, національної свідомості, історичної пам’яті, традицій; роль консолідатора нації в політичному, регіональному, мовному та культурному аспектах, тобто створення єдиної етнічної та політичної української нації; роль втілювача національної ідеї, мрії, їх трансформації в нових історичних обставинах, морального розвитку нації; турботи про майбутнє, надання “життєвого ліфту” молоді та прийдешньому поколінню; роль продуцента та відповідального за якість рішень, тягар їх вибору, тактику та стратегію реалізації в системі внутрішньої і зовнішньої життєдіяльності України щодо її державотворчих завдань та національних інтересів [2].

Слід зазначити, що сьогодні в науковій, політичній і суспільній думці України тема національної еліти є однією з найбільш гострих і дискусійних. Серед її дослідників і критиків – науковці різних напрямків, політики, чиновники, представники мас-медіа. На численних форумах, конференціях, на сторінках газет і журналів нерідко піддається сумніву саме існування національної еліти. Досвід цивілізації свідчить, що наявність еліти є невід’ємним компонентом будь-якої національної спільноти. Її формування відбувається в кожному суспільстві, державі незалежно від рівня їх розвитку, форми державного правління, політичного режиму тощо. Питання полягає в іншому – якою є еліта, якими якісними ознаками вона характеризується, наскільки готова сприйняти виклик часу, організувати суспільство на прогресивні перетворення.

Історія нашого народу переконує, що в Україні завжди існувала проблема національної еліти, здатної розв’язувати складні націє- і державотворчі завдання. Так, внаслідок тривалого поневолювання України Польщею значна частина української еліти полонізувалася і перейшла на службу західному сусідові. Перша серйозна спроба відродити українську державу за часів Богдана Хмельницького закінчилася поразкою саме через брак національно свідомих, компетентних лідерів. Після входження України до складу Російської імперії остання активно русифікувала вищі верстви українського суспільства. Шляхта поповнювала ряди російського дворянства, чиновництва та інтелігенції. У період, коли Україна вдруге в історії вийшла на державницький рівень, під час Української революції 1917-1920 рр. М.Грушевському та його соратникам не вдалося створити й виховати життєздатну й авторитетну національну еліту, результатом чого стала чергова втрата власної державності. Планомірно знищувалася українська національна еліта як носій національної ідеї в СРСР, через що українська нація виявилася обезглавленою і внутрішньо не готовою до відродження своєї держави наприкінці ХХ ст. І тут важко не погодитися з В.Брюховецьким, який зазначає, що до проголошення незалежності поняття національної еліти в Україні не існувало ні в теорії (поняття “національний” з погляду партійної номенклатури передбачало “націоналістичний”), ні на практиці – через систематичне перетасування керівних кадрів, здійснюваних єдиною правлячою партією [1].

З перших років незалежності великі надії в Україні покладалися на “нову” українську еліту, яка почала формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. Потенційно наріжним каменем творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Однак, так не сталося. Поступово на ключові посади, в тому числі й президентську, прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри [3].

Переважна більшість сучасної української еліти виросла в умовах СРСР, при домінуванні радянської ідеології, в ситуації української бездержавності, має ментальність та стереотип поведінки, звички того просторового часового режиму, тому й змогла запропонувати суспільству систему цінностей, що була і є близькою їй самій. Політичну еліту в Україні представляють колишні партійні, профспілкові, комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично налаштованих верств. Перші, прийшовши до влади в умовах, коли не існувало досконалих законів, у своїй переважній більшості стали задовольняти власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і навичок управління, виявили безпорадність у вирішенні складних соціальних та економічних проблем, які постали перед суспільством, в результаті чого практично зійшли з політичної сцени, проте не забули, керуючись мораллю “нової буржуазії”, її зневагою до закону, збагатитися особисто. Як зазначає академік І.Дзюба, “відбувся раптовий викид у псевдоеліту, склалася “гримуча суміш”, в якій змішались осколки радянської партійної номенклатури, політичні кар’єристи, демагоги, сумнівного походження скоробагатьки” [4, с. 36.].

Подібної думки дотримуються й провідні зарубіжні експерти. Так, директор російських і азійських програм вашингтонського Інституту світової безпеки М.Злобін зазначає: “Я глибоко переконаний, що українська еліта сьогодні не є національною. Це випадкова еліта, тимчасова, яка монополізує право називатися елітою, опинившись нагорі в результаті розпаду СРСР і якихось випадкових зв’язків, знайомств, грошей, доступності власності, розподілу майна, компромісу тощо. Але це не еліта, яка пройшла через нормальний процес політичного відбору, навчання, конкуренції. Національні лідери не народжуються так, як народжувалися лідери пострадянського простору. Вони не національні лідери. Тому сказати, що потрібно країні, вони не можуть. Вони можуть сказати, що потрібно їм та групі їх інтересів, але це група спеціальних інтересів..., немає еліти і немає якогось консенсусу в суспільстві” [6].

Виходячи з вищезазначеного, специфіка України полягає у тому, що у країні не сформувалася еліта у новій якості, як носій національної ідеї, національної самосвідомості суспільства. Більш менш вона існує у розірваному, фрагментарному виді в гуманітарній сфері. Це, насамперед, діячі мистецтва, науки, релігії, освіти. Так, зокрема, суспільству відома патріотична позиція І.Дзюби, Л.Костенко, Л.Лук’яненка, Д.Павличка, М.Поповича, Є.Сверстюка та інших представників інтелігенції, які всім своїм життям заслужили повагу українського народу, правдиво висвітлюючи стан його історичної пам’яті, мови, культури і своїми діями не раз доводячи відданість ідеї незалежної Української держави. Саме цей соціальний прошарок апелює до національних почуттів, сприяє формуванню відповідної морально-психологічної атмосфери в суспільстві, наголошує на невідкладних завданнях формування національної самосвідомості, патріотизму громадян як необхідної умови розбудови Української держави. Водночас, слід зазначити, що значна частина гуманітарної еліти відійшла від виконання своїх суспільних завдань, орієнтована переважно не на загальне благо, а на власні корпоративні інтереси, робить кар’єру, стоїть в черзі за новими нагородами.

Нині в політиці, бізнесі сформувалися привілейовані прошарки, які користуються атрибутом “еліта”, але не виконують соціальну функцію, не беруть на себе історичну відповідальність як носії певних ідей за долю держави і нації. “Зрощення політеліти з бізнеселітою в одних і тих особах, соціальних структурах є підставою стверджувати, що національні інтереси не є головним мотивом їхньої діяльності. Молода безгальмівна компрадорська еліта в Україні має зовсім інші інтереси, які не мають нічого спільного з потребами національного суспільства. Максимізація прибутку стала для них не лише метою, а й життєвою необхідністю” [11, с. 22]. Внаслідок цього сучасна українська еліта не змогла стати чинником консолідації і мобілізації суспільства, виявилася неспроможною вирішувати загальнодержавні завдання. Вона не знайшла консенсус стосовно вироблення загальнонаціональної стратегії, шляхів її досягнення, виявилася не готовою взяти на себе сміливість пояснити суспільству як потрібно жити зараз, які виклики можуть виникнути завтра і, головне, – не визначила мети, до якої потрібно рухатись. “Дилема, яку ідею, модель покласти в основу формування української держави – ліберально-демократичну чи національно-демократичну, звелася до обговорення власне псевдодемократичних, скалькованих з інших суспільств, принципів”, – зазначає професор І.Розпутенко [11, с. 16].

Час був втрачений на боротьбу різних політичних сил за владу, яка диктувалася переважно економічними інтересами та точилася навколо питання про те, яка група політичної еліти контролюватиме доступ до розподілу економічних і фінансових ресурсів країни і здійснюватиме приватизацію національного надбання.

В таких умовах відбуваються процеси формування нації, кристалізації колективної ідентичності й національної самосвідомості. Наслідки як відомо є невтішними. На совісті української еліти є відсутність загальнодержавної національної ідеології, яка б визначила магістральні напрямки розвитку держави, головні морально-духовні цінності, на які має орієнтуватися нація у своєму поступі, принципи захисту національних інтересів та самої держави від руйнації. Все це уповільнює державотворчі процеси в Україні, гальмує духовно-культурний розвиток української нації, не сприяє зміцненню національної самосвідомості і діє на користь силам, не зацікавленим у зміцненні української державності.

Правляча еліта не виробила адекватну державну політику щодо формування спільних національних ознак як необхідну умову формування української політичної нації. Тривогу викликає звуження поля використання української мови, захист національного інформаційно-культурного простору, формування загальнонаціональної історичної пам’яті, істотні регіональні відмінності у поглядах на майбутнє України та брак загальнонаціонального консенсусу щодо її зовнішньої орієнтації.

Заклики до духовного відродження, перебудови економіки, модернізації, євроінтеграції тощо, не підкріплені реальними діями, позначаються на думках і настроях людей У суспільстві поширюються настрої зневіри, апатія, втома, що все більше поглиблюють у національній самосвідомості почуття втрати загальнонаціональної перспективи.

Таким чином, виходячи з вищезазначеного, можна зробити наступні висновки.

За роки незалежності в Україні не сформувалася власна “національна аристократія”, яка прагнула б стати провідником суспільної консолідації та духовного відродження України. Тому сьогодні надзвичайно актуальною постає проблема формування національно свідомої еліти, здатної працювати на українську національну ідею, а отже, нового змісту набувають вимоги до цього процесу. Це є надзвичайно складне завдання, яке потребує певного часу та великих зусиль, починаючи від сім’ї, школи, вузу і аж до високих державних інститутів. Пріоритетними напрямами державної політики щодо формування української національної еліти мають стати відбір, виховання і цілеспрямоване навчання талановитої молоді, розроблення Концепції патріотичного виховання громадян України. Навчально-виховний процес поряд з фундаментальною підготовкою повинен мати практичне спрямування – формування лідерських якостей, організаторських здібностей, виховання патріотизму, формування світогляду майбутніх політиків, управлінців і лідерів держави, в основі якого лежать демократичні, моральні, національні цінності. Виокремлення ядра, елітарної серцевини та залучення її до політичної і управлінської діяльності, створення спеціальних механізмів висування на керівні посади в державі сприятиме становленню повноцінної національної еліти в суспільстві. Потрібні якісно нові підходи до підготовки повноцінної еліти, яка б інтелектуально, морально і фахово відповідала своєму покликанню – бути генератором не суспільних конфліктів, а політичних новацій, провідником національної ідеї, будівничим демократичного суспільства та національної держави.

^ Перспективи подальших розвідок. Активізувати і посилити процеси творення України як суверенної, демократичної, соборної держави можуть сконсолідованість, стратегічна єдність, виважена і активна громадянська позиція національної еліти. Тому окремого розгляду потребує проблема виховання національної еліти в Україні, формування і реалізації відповідної державної політики.
Використані джерела інформації:

  1. Брюховецкий В. Ключ до формування української євроцентричної еліти – освіта / В. Брюховецький // Дзеркало тижня. – 2003. – 15 – 21 лист. – № 44 (469).

  2. Вовканич С. Плюралізм еліт і універсалізм елітарності / С. Вовканич // Схід. – 1996. - Берез. – № 4.

  3. Головатий М. Політична еліта сучасної України: регіональний і національний контекст / М. Головатий // Політичний менеджмент. – 2006. – верес.

  4. Дзюба І. На еліту надійся, а сам не плошай / І. Дзюба // Національна безпека і оборона. – 2003. – № 9. – С. 34 – 36.

  5. Донцов Д. Дух нашої давнини / Д. Донцов. – Д.: Відродження, 1991. – 342 с.

  6. Злобин Н. Гибель империи продолжается / Н. Злобин // Кіевский телеграфъ. – 2007. – 9 – 15 февр.

  7. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму / В. Липинський. – Нью-Йорк, 1954. – 470 с.

  8. Лук’яненко Л. Від української еліти залежить доля нації / Л. Лук’яненко // День. – 2000. – 22 лип. – №130.

  9. Платон. Диалоги / Платон. – М. : Эксмо, 2007. – 328 с.

  10. Розпутенко І. Державне будівництво “по-українськи” / І. Розпутенко. – К.: “К.І.С.”– 2007. – 154 с.

  11. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі / І. Франко // Зібр. творів у 50 тт. – Т. 45. – К., 1986. – 437 с.


Рецензент: Надольний І.Ф., д.філос. н.,профессор
УДК 354:334.772

Кармазина Н.В.,

к.держ.упр., Науково-дослідний інститут

соціально-економічного розвитку та громадсько-

політичних досліджень, м.Київ
^ РОЗВИТОК ФОНДОВОГО РИНКУ ЯК ФАКТОР ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РЕСУРСІВ
Необхідним елементом для підвищення ефективності інвестиційного процесу виступає створення адекватного сучасним потребам економіки фондового ринку. В ідеалі фондовий ринок повинен грати в національній економіці роль свого роду «трансмісії», що діє по замкнутому ланцюжку: заощадження - інвестиції - економічне зростання -заощадження.

Необходимым элементом для повышения эффективности инвестиционного процесса выступает создание адекватного современным потребностям экономики фондового рынка. В идеале фондовый рынок должен играть в национальной экономике роль своего рода «трансмиссии», что действует по замкнутой цепочке: сбережения - инвестиции - экономический рост - сбережения.

For the increase of efficiency of investment process creation of adequate to the modern necessities of economy of fund market comes forward a necessary element. In an ideal a fund market must act part of the family «transmissions» in a national economy, that operates under the reserved chainlet: the economy is investments is economy growing of - economy is investments.

Питання побудови ефективної державної інвестиційної політики розглядаються в роботах багатьох вітчизняних і зарубіжних учених: Р. Акоффа, В.Н. Амітана, О.І Амоши, І.Т. Балабанової, А.І. Бланка, Б. Гейтса, Д.І. Кокуріна, О.І. Пампури, М. Портера, М.Д. Прокопенко, О.В. Савчука, В.М. Хобти, М.Г. Чумаченко, Й. Шумпетера тощо.

Вчені виділяють наступні принципи функціонування фондового ринку: соціальна справедливість; забезпечення надійного захисту інвесторів; наявність гнучкої і ефективної системи регулювання фондового ринку; створення надійного механізму обліку і контролю; створення умов для максимальної реалізації потенційних можливостей щодо мобілізації і розміщення фінансових ресурсів в пріоритетні сфери економіки; правова впорядкованість; відвертість і прозорість, а також забезпечення свободи підприємництва і свободи конкуренції [5].

На жаль, український фондовий ринок в даний час через низку обставин не в змозі виконувати вищезазначені функції і, по суті, грає вельми скромну роль у вітчизняній економіці. Як своєрідний індикатор реальної значущості фондового ринку для економіки України виступає ступінь опрацьованості термінологічних питань, пов'язаних з цим явищем, і віддзеркалення їх в нормативних документах. Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. визначено фондовий ринок (ринок цінних паперів) як сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних (деривативів) [2].

З погляду економічної теорії найбільш близьким синонімом терміну «фондовий ринок» виступає поняття «Ринок капіталу» (сарitаl mагкеt). Більш того, це поняття виступає точним синонімом, якщо трактувати його гранично коректно. З погляду багатьох економістів, фондовий ринок є геніальним винаходом всіх часів, оскільки завдяки його наявності в країні з'являються додаткові потужності інвестиційного розвитку економіки.

У ринковій економіці фондовий ринок є інструментом реалізації регулятивної функції закону попиту і пропозиції. Фондовий ринок створює ринковий механізм вільного переливання капіталів у найефективніші галузі господарства. Фондовий ринок є сегментом як грошового ринку, так і ринку капіталів, які також включають рух прямих банківських кредитів, перерозподіл грошових ресурсів через страхову галузь, внутрішньофірмове кредитування тощо. За умов розвинутих ринкових відносин фондовий ринок функціонує у вигляді ринку цінних паперів.

Перерозподільний механізм фондового ринку показано на рис. 1.

У процесі регулювання фондового ринку держава може застосувати прямі та непрямі методи впливу на інвестиційну активність.

До методів прямого впливу належать:

  1. Емісія державних цінних паперів (облігацій внутрішньої державної позики та ін.). Держава є одним з основних емітентів цінних паперів і в такий спосіб вона впливає на встановлення котирування на фондовому ринку.

Продаж пакетів акцій приватизованих підприємств. Держава визначає перелік пакетів акцій, які будуть запропоновані на продаж у першу чергу, і встановлює їхню початкову ринкову вартість. Саме так держава здатна впливати на пропозицію цінних паперів на фондовому ринку.

  1. Створення системи захисту інвесторів від втрат залученням до цієї сфери державних страхових компаній та компаній зі змішаною формою власності.

  2. Запобігання монополізації фондового ринку. Держава проводячи антимонопольну політику, установлює обмеження на володіння пакетами акцій, проводить реєстрацію, ліцензування та атестацію фінансових посередників, створює умови для добросовісної конкуренції на фондовому ринку [5].



Грошовий ринок

Ринок капіталів


рух капіталів рух цінних паперів та виплат за ними

Рис.1. Перерозподільний механізм фондового ринку [5]
Держава може здійснювати й непряме регулювання фондового ринку через податкову політику, регулювання грошової маси й обсягів кредитів, установлення облікової ставки та резервної норми, регулювання операцій з іноземними валютами, експортно-імпортних операцій, операцій з іноземними цінними паперами.

На думку керівників Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР), становлення ринку цінних паперів в Україні пройшло три етапи.

Перший етап відбувався в 1990-1994 роках і ознаменувався ухваленням основоположних законодавчо-нормативних актів, зокрема Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” (1991 р.) [2]. Саме з ухваленням цього закону в Україні був затверджений перелік видів цінних паперів: акцій; облігацій внутрішніх і зовнішніх державних позик; облігацій підприємств; казначейських зобов'язань держави; ощадних сертифікатів; інвестиційних сертифікатів; векселів; приватизаційних паперів.Всі вони отримали законну можливість обертатися на ринку. Це сприяло появі нових організаційних форм суб'єктів господарювання, що отримали право на їх емісію. Для цього етапу характерна низька активність інвесторів, через невміння і відсутність інформації.

Другий етап протікав в 1995-1999 рр. і супроводжувався зростанням інвестиційної активності на фондовому ринку. Цьому сприяли стрімкі темпи приватизаційної політики, яка була підкріплена Законом України “Про промислово-фінансові групи в Україні” (1995 р.) і розширила права інвесторів. З боку Уряду України були зроблені істотні кроки в державному регулюванні фондового ринку. (Були розмежовані повноваження серед ДКЦПФР і органів виконавчої влади). У 1995 році була розроблена “Концепція функціонування і розвитку цінних паперів”. Потім, в 1996 році були прийняті Закони України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”і “Про режим іноземного інвестування”. Діяльність держави по формуванню системи бірж увінчалася успіхом. Ухвалення відповідних законів ознаменувалося появою в Україні до початку 1996 року перших 88 офіційно зареєстрованих бірж, в числі яких були 14 фондових [4]. З ухваленням в 1997 році Закону України “Про національну депозитарну систему і особливості електронного обороту цінних паперів в Україні” робота українських бірж наблизилася до середньосвітових тенденцій їх аналогів.

Третій етап почався з 2000 року і триває до теперішнього часу. Він характеризується різким зростанням об'єму інвестиційних надходжень, як за рахунок власних джерел, так і за рахунок зовнішніх. У інвесторів з'являється право на власність і право на захист своїх капіталовкладень.

Як вже наголошувалося, кожна держава має свої підходи і принципи створення і функціонування фондового ринку. В даний час в Україні спостерігається ситуація, коли неорганізований фондовий ринок превалює над організованим ринком.

Представляється, що така ситуація обумовлена головним чином недосконалістю в найекономічнішій системі, відсутністю чітких механізмів державного регулювання соціально-економічних процесів в цілому і функціонування фондового ринку зокрема, суперечностями приватизаційних процесів. Все це породжує різні незаконні фінансові схеми, орієнтовані на рух і концентрацію капіталу у вигляді інвестицій. В умовах панування незаконних схем роботи вітчизняного фондового ринку, тенденції його розвитку не можна визнати задовільними.

Українські фондові індекси почали розповсюджуватись на початку 1997 року. Компанії, що публікують свої індекси, намагаються не обмежуватись одним тільки значенням, а ще й аналізувати причини його зміни та стану ринку, давати прогнози розвитку ринку та рекомендації інвесторам. Ця інформація є прообразом майбутніх інформаційних агенцій, аналогічних тим, що діють на світових фінансових ринках. Зокрема, існують наступні індекси:

- ProU-50 (компанія «Проспект Інвестментс»). Спочатку він був призначений тільки для потреб компанії і інформативно-аналітичної підтримки клієнтів. Для його розрахунку було підібрано 50 найбільших емітентів провідних галузей народного господарства;

- КАС-20 (компанія «Альфа-капитал»). Він був розроблений з метою віддзеркалення об'єктивного стану фондового ринку. Його розрахунок здійснюється на підставі квотування 20 ліквідних підприємств і має дві модифікації: 1-простий базисний індекс КАС-20, призначений тільки для портфельних інвесторів; 2-зважений індекс КАС-20, що віддає пріоритети великим компаніям (“блакитним фішкам” фондового ринку України);

- Wood-15 (компанія Wood & company Ukraine). Він дозволяє враховувати при розрахунку всі зміни, що відбуваються на ринку (злиття компаній, банкрутство і інше);

- ПФТС–індекс (Українська перша (позабіржова) фондова торгова система (ПФТС)). Враховує прибутковість ринку акцій в динаміці і розраховується на підставі простих акцій підприємств, які пройшли лістинг в ПФТС;

- IPI-Ukraine (Інформаційне агентство “Інтерфакс-україни” і “Полар-інвест”). Цей індекс розраховується на підставі котирування ПФТС, перерахованих по курсу УМВБ на певну дату в доларах США;

- Індекс УФС. Його розраховує інформаційне агентство УФС на підставі інформації, наданою ПФТС, і відображає середньострокові тенденції на ринку акцій [6].

Отже, усі вище перераховані українські індекси ділової активності фондового ринку, в тому або іншому ступені дублюються. В основному всі вони розраховуються як середньоарифметичне або на підставі капіталізації і мають певні погрішності, оскільки враховують тільки макроекономічну ситуацію в економічній системі України. Більшість індексів відображають ситуацію, яка складається на облігаційному сегменті фондового ринку.

У світовій практиці для оцінки інвестиційної привабливості економіки використовують кредитні рейтинги та економічні індекси. У міжнародних рейтингових оцінках інвестиційної привабливості Україна знаходиться на останніх сходинках. (табл. 1). Кредитний же рейтинг України за довгостроковими зобов'язаннями також є невисоким – у рейтингах таких найбільш авторитетних агентств як Standard & Poor`s, Moody`s та Fitch Україна займає передостанні рядки у спекулятивному класі. Це означає, що за зобов'язаннями країни інвестиційний ризик є істотним. При цьому сходження України за зобов’язаннями в іноземній валюті з рівня ВВ- до рівня В+ та за зобов’язаннями в національній валюті з ВВ до ВВ- на початку 2009р. (в оцінці агентствами Standard&Poor’s і Fitch) не може суттєво вплинути на настрої потенційних інвесторів.

Ознакою якості інвестиційного клімату, а також важливим індикатором міжнародної привабливості держави є надходження прямих іноземних інвестицій (ПІІ).

За даними Держкомстату, країни ЄС є найбільшим інвестором в економіку України. Обсяг прямих інвестицій в економіку України з країн ЄС на 01.01.09р. становив 28175,4 млн. дол. США, що складає 71,7% загального обсягу інвестицій в Україну. Головними країнами-інвесторами з ЄС, є Латвія - 7682,9 млн. дол., Німеччина – 6393,8 млн. дол., Нідерланди – 3180,8 млн. дол., Австрія – 2445,6 млн. дол., Сполучене Королівство –2273,5 млн. дол. [3].

Хоча обсяг залучених ПІІ з країн ЄС зростає, можна простежити такі негативні тенденції:

  • Концентрація ПІІ на високоприбуткових та швидкоокупних сегментах національної економіки, а саме металургія та оброблення металу, оптова торгівля і посередництво у торгівлі, фінансова діяльність, харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів.


Таблиця 1

Окремі економічні міжнародні індекси України

Організація

Назва рейтингового показника

Місце України

у 2008 р.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD)

Індекс потенціалу залучення прямих іноземних інвестицій

48 зі 141

Індекс залучення прямих іноземних інвестицій

37 зі 141

Heritage Foundation

Індекс економічної свободи

133 зі 157

Foreign Policy Journal

Індекс глобалізації

50 зі 122

Transparency International

Індекс сприйняття корупції

74 із 96

Світовий економічний форум

Індекс глобальної конкурентоспроможності

73 зі 131


Тобто спостерігається збереження інвестиційної непривабливості для ЄС сфери виробництва в Україні товарів з вищим вмістом доданої вартості, інноваційних та перспективних довгострокових проектів;

- Орієнтація ПІІ на купівлю існуючих підприємств, а не створення нових підприємств та виробництв. Так, 80,5% з сумарного приросту ПІІ в Україні у 2006 р. Склали дві операції з придбання акцій українських компаній. Було придбано за 4,85 млрд. дол. США ВАТ "Криворіжсталь" ТНК "Mittal Steel Germany GmbH", а також за 1,06 млрд. дол. США контрольний пакет акцій АППБ "Аваль" ТНБ "Raiffeisen Bank";

- Недостатня прозорість ПІІ. Про це свідчить висока частка раніше вивезених з України капіталів (частка ПІІ з Кіпру в загальному обсязі ПІІ з ЄС-25 становить 13,3%).

Таким чином, хоча протягом 2009 р. спостерігалась позитивна динаміка залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в економіку України з країн ЄС, їх якість залишається незадовільною.

Отже, стратегічною метою має стати досягнення якісних змін в залученні ПІІ в Україну. Головними фінансовими інструментами для залучення довгострокових інвестицій у найближчій перспективі будуть цінні папери – акції та облігації. Фінансування інвестицій в реальний сектор економіки за допомогою ринку цінних паперів, залучення на такі цілі через фондовий ринок не спекулятивних вітчизняних та іноземних капіталів мають стати найважливішим джерелом нового економічного зростання. Завдяки цінним паперам буде створено фінансовий механізм для запуску інвестицій, які забезпечать виживання і відновлення промисловості [3].

На жаль, сучасний стан фондового ринку є однією із найістотніших перешкод залученню зарубіжних інвестицій. Нерозвиненість вітчизняного фондового ринку робить Україну непривабливою для залучення капіталів для довгострокового розвитку.

За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) в Україні зареєстровано 33507 акціонерних товариств (АТ), у т.ч. відкритих - 11280 (33,7%), закритих - 22227 (66,35%). Розвиток фондового ринку у 2009р. характеризувався зростанням емісії цінних паперів і обсягів торгів у 1,3 рази; збільшився випуск облігацій місцевих позик (проти 2004 р. їх випуск зріс у 8 раз) тощо.

Зауважимо, що можливості використання облігацій (порівняно з акціями) для додаткового залучення коштів значно ширші. Корпоративні облігації є найефективнішим інструментом для довгострокового фінансування й ефективним джерелом фінансування поточних чи перспективних проектів підприємства. Вони характеризуються такими особливостями: різними термінами випуску - від кількох місяців до 3-5 років у перспективі; вартість залучення коштів з використанням облігацій є, як правило, нижчою, ніж ставки за кредитами банків; підприємство, розміщуючи облігації, формує позитивний імідж позичальника серед широкого кола потенційних інвесторів; випуск облігацій може не потребувати забезпечення [1].

Слід зазначити, що станом на 31.12.2009 в Україні загальна кількість організаторів торгівлі, яким видано ліцензію на здійснення діяльності з організації торгівлі на ринку цінних паперів становила 11, у тому числі 10 фондових бірж. (ВАТ «Киівська міжнародна фондова біржа», ЗАТ «Придніпровська фондова біржа», ЗАТ «Українська міжбанківська валютна біржа», ЗАТ «Українська міжнародна фондова біржа», ЗАТ «Українська фондова біржа», ТОВ «Східно – Європейська фондова біржа», ВАТ «Українська біржа», ЗАТ «Фондова біржа «ІННЕКС», ВАТ «Фондова біржа «ПФТС», «ВАТ «Фондова біржа «Перспектива») .

Суттєвим недоліком організованого фондового ринку України є наявність великої кількості бірж, реєстраторів, зберігачів, що суперечить міжнародним стандартам. У той час як досвід європейський держав переконливо свідчить на користь централізації обігу цінних паперів на організаторах торгівлі – фондових біржах. У Європі іде процес об’єднання найкрупніших бірж, що має принципове значення для функціонування фондового ринку [4]. Зокрема, для підвищення його відкритості і прозорості, ліквідності, інвестиційної ефективності, визначення об’єктивної і справедливої вартості цінних паперів. У європейських країнах існує єдина система фондової торгівлі на єдиній торговій платформі, що об'єднує усіх учасників ринку, триває процес об’єднання крупних бірж тощо.

Зараз український фондовий ринок знаходиться на стадії інтеграції. Банками і іншими крупними інвесторами активно упроваджується комбінований механізм звернення різних фінансових інструментів. Так, НБУ передбачив використання корпоративних цінних паперів, як основного регулятивного інструменту грошового ринку, в комбінації або з державними облігаціями, або депозитними сертифікатами, або комерційними векселями. Такий крок був зроблений з метою штучного підвищення попиту на ці неліквідні інструменти ринку. Проте, не дивлячись на активізацію фондового ринку, його ліквідність помалу падає. Експерти вважають, що це є результатом державного скорочення кількості “блакитних фішок”, а, отже, і об'ємів операцій на сегменті ринку акцій.

На жаль, позитивні тенденції розвитку вітчизняного фондового ринку в Україні не покращують інвестиційний клімат, який характеризується загалом як несприятливий. Низький рівень захисту прав інвесторів цінних паперів спричинений недосконалістю правових, регулятивних, судових механізмів їх забезпечення. Фондовий ринок поки що не став прозорим.

Таким чином, потенціал українського фондового ринку використовується не в повному обсязі. Негативним чинником виступає недовіра вітчизняних інвесторів до цінних паперів і їх бажання вкладати в більш ліквідні і надійні зарубіжні цінні папери. Інвестори не зацікавлені вкладати засоби в довгострокові проекти, а тим більше, якщо їх організаторами є держава або державні суб'єкти. Тому, в умовах дефіциту інвестиційних ресурсів, необхідно ретельно визначитися із списком підприємств, запропонованих на комерційних аукціонах як об'єкти купівлі-продажу з обов'язковою вимогою – передачею на інвестиційних умовах. Інакше в державній власності залишаться тільки збиткові підприємства, а латання бюджетних “дірок” в найближчому майбутньому буде неможливе, тим більше за рахунок державного інвестування.

Так що ж породжує негативні тенденції і фактично зводить нанівець позитивні результати, ставить під загрозу можливість зміни ситуації навіть за рахунок використання нових ресурсів?

Можна виділити декілька основних недоліків в сучасній системі державного регулювання і управління, які приводять до гальмування позитивних механізмів розвитку фінансового ринку, у ряді випадків навіть до занепаду ринкових структур. Перший недолік властивий не тільки окремо взятому фінансовому ринку, але і всій українській державній системі: загальна неефективність апарату управління, громіздкого, інерційного незацікавленого у високій якості своєї роботи. Мабуть, єдиним шляхом виправлення даного недоліку є проведення комплексної адміністративної реформи, направленої на підвищення кваліфікації відповідних управлінців і створення умов для їх мотивації до власної діяльності, особливо до її якісних характеристик.

Ще одним фундаментальним недоліком існуючої системи є відсутність єдиної державної політики в області фінансових ринків яке спостерігається як на законодавчому рівні (чимала кількість суперечностей між різними нормативними актами), так і на рівні виконавчої влади.

Ще одна група недоліків в правовому регулюванні українського фондового ринку пов'язана з порушеннями в зворотному зв'язку між споживачами, ринком і державою. Закони рідко несуть в собі норми прямої дії, внаслідок чого виникає значний простір для довільного тлумачення відомствами тих або інших норм. У зв'язку з цим можна виділити ще одну важливу проблему (характерну знову-таки, не тільки для фондового ринку, але і для всієї економіки): загальна відсутність відповідальності державних чиновників перед регульованими ними суб'єктами і суспільством в цілому.

Ще однією серйозною перешкодою на шляху цивілізованого розвитку вітчизняного фінансового ринку виступає наявність вираженої інформаційній асиметрії, що виявляється в «перекосі» інформаційних потоків у бік держави без яких би то не було об'єктивних підстав. В даний час держава (в особі того або іншого офіційного регулятора) є, по суті, головним потенційним інсайдером на фінансовому ринку, що зосередив в своїх руках всю інформацію про поточний стан і плани всіх учасників ринку, що не може не викликати деякої тривоги в умовах слабкої спрацьованості питань відповідальності чиновників за відтік інформації.

До цих пір стоїть питання про нерозвиненість механізму сумісного інвестування, створення інвестиційних фондів і інвестиційних компаній. У всьому світі ці інститути є основним постачальником інвестицій в економіку країни. І, як колись правильно відмітив Н.Якимчук, “цей сегмент фондового ринку країни, виглядає поки що якимсь незавершеним і неоформленним” [6].

Наслідком розглянутих вище проблем виступає ухвалення неефективних або державних рішень, які запізнюються, падіння авторитету державної влади, розповсюдження корупції (як потенційне, так і реальне), формування кола лояльних регуляторам компаній, що мають переваги перед рештою учасників ринку.

Отже, на даному етапі активізація інвестиційної діяльності за рахунок функціонування фондового ринку можлива, у разі реалізації наступних заходів:

- інвестування засобів, отриманих від вкладення приватизаційних сертифікатів тільки в ефективні проекти і галузі;

- легалізації централізованих організованих торгів на фондовій біржі, оскільки на організований ринок доводиться лише до 5% всіх здійснюваних операцій купівлі-продажу цінними паперами;

- розширення інфраструктури фондового ринку за рахунок впровадження ефективного механізму обороту муніципальних і регіональних цінних паперів (збільшення терміну звернення і надання великих гарантій), а також реалізації механізму функціонування інвестиційних фондів і інвестиційних компаній. В цьому відношенні дієвим повинне стати затвердження Закону України “Про інститути інвестування”;

- обмеження випуску безготівкових цінних паперів, оскільки інвестори стикаються з проблемою неконтрольованої емісії сертифікатів. (Необхідно підсилити контроль з боку НБУ над роботою депозитаріїв і замінити форму володіння ними);

- стабілізації взаємозв'язку між емісією цінних паперів і інвестиційною активністю, інакше це може привести до різкого обвалу їх ринкової вартості. Найбільш прийнятним тут є емісія похідних, зокрема опціонів, що дозволяють в майбутньому збільшити інвестиційні вкладення;

- посилення контролю за знов випущеними цінними паперами невідомих раніше емітентів;

- розробки законодавчого механізму, регулюючого роботу інвестиційних і іпотечних банків і перегляду чинного банківського законодавства, яке часто суперечить інвестиційному і фондовому законодавству;

- створення фонду захисту вітчизняних і іноземних інвесторів, який вже ефективно функціонує в Росії, захищаючи права вкладників і займаючись аудиторською перевіркою емітентів цінних паперів;

- забезпечення реальної дії принципів функціонування фондового ринку.

В Україні ці принципи повинні діяти на практиці, а не на папері. Контроль над їх дотриманням потрібно покласти на НБУ і ДКЦПФР, а державне регулювання – на Верховну Раду України.

Крім того, для покращення інвестиційного клімату України, для підвищення інвестиційної привабливості вітчизняної економіки з боку ЄС, вважаємо за необхідне вжити наступних заходів:

  • створити єдину систему фондової торгівлі в Україні шляхом об’єднання усіх організаторів торгівлі;

  • підвищити прозорість діяльності емітентів цінних паперів, пристосовувати структуру інформації про емітентів до міжнародних стандартів звітності, що забезпечить її презентабельність і дасть змогу інвестору оцінити реальну вартість підприємства та його потенціал;

  • поширити практику рейтингування емітентів та інструментів фондового ринку, щоб інвестори могли отримувати інформацію про надійність українських позичальників та емітованих ними цінних паперів, а українські емітенти завдяки цьому отримували більш високі міжнародні рейтинги і мали більший успіх на зовнішніх ринках капіталу.

Таким чином, реалізація запропонованих заходів повинна сприяти активізації роботи інституту фондового ринку, і як наслідок – інтенсифікувати інвестиційні процеси та інвестиційну діяльність в Україні.


Використані джерела інформації:

  1. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент / И. А. Бланк // − Киев: МП "ИТЕМ"ЛТД. "Юнайтед Лондон Трейд Лимитед", 1995. – 448 с.

  2. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» // Відомості Верховної Ради України. — 1991 р. — N 38.

  3. Іноземні інвестиції та національний капітал: парадигма взаємодії: [зб. наук. праць / За ред. Я.А. Жаліло] − К.: Сатсанга, 2001. − 108с.

  4. Крупка М.І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку економіки України / Крупка М.І. – Львів : Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2009. – 608 с.

  5. Швидченко О. А. Формування інвестиційного середовища в Україні / О. А. Швидченко // Рыночные трансформации в сфере научно-технической деятельности: сб. науч. тр. – К.: ИЭ НАНУ, 2007. – С. 130−135.

  6. Якимчук Н.Я. Теоретико-методологічні питання управління державними фінансами / Н.Я. Якимчук // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць. – Одеса, 2003. – Вип. 19. – С. 208–211.

Рецензент:Дацій О.І.,д.е.н., професор
УДК 35
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи