Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
Сторінка11/29
Дата30.10.2014
Розмір6.56 Mb.
ТипПротокол
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29

^ СИСТЕМА ЗАХОДІВ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ ПРОМИСЛОВОСТІ
Обґрунтовано систему заходів державної підтримки реструктуризації промисловості. Визначено роль державного управління в сфері структурного розвитку промисловості України.

Обоснована система мероприятий государственной поддержки реструктуризации промышленности. Определена роль государственного управления в сфере структурного развития промышленности Украины.

The system of measures of state support of restructuring of industry is grounded. The role of state administration is certain in the sphere of structural development of industry of Ukraine.
^ Постановка проблеми.

Лише конкурентоспроможна промисловість здатна забезпечити конкурентоспроможність країни в цілому. Тому державна політика, а саме програми, що розробляються, і законодавчі акти, процедури регулювання та заходи державної підтримки мають бути підпорядковані забезпеченню конкурентоспроможності вітчизняної промисловості. Головною метою структурних змін має бути підвищення технологічного укладу промислового виробництва для створення в країні більшої частки доданої вартості промислової продукції. Ефективна державна промислова політика особливо важлива в ринковій економіці, що зумовлено необхідністю чіткого визначення цілей і напрямів структурної перебудови промисловості, підвищення ефективності роботи як окремих галузей, так і кожного підприємства, формування такої нормативно-правової бази господарювання, яка забезпечувала б підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

На актуальність проблеми структурного розвитку промисловості як пріоритету державної політики вказують численні теоретичні дослідження й узагальнення як вітчизняних учених, зокрема, таких як: О. Алимов, О. Амоша, І. Андел, Б. Андрушків, Ю. Бажал, С. Біла, Л. Беззубко, М.Білик, В.Бодров, Р. Бойко, М.Бутко, З. Варналій, О.Веклич, М. Гаман, А. Гальчинський, В. Горник, В. Геєць, О. Гойчук, Б. Губський, Б. Данилишин, Я. Жаліло, М. Корецький, В. Мунтіян, Б. Пасхавер, Ю. Пахомов та ін., так і зарубіжних, таких як: А. Алтухов, К. Баррет, І. Богданов, Л. Водачек, О. Водачкова, С. Глазьєв, А. Городецький, Г. Столяров, Н. Фурс та інших.
^ Постановка завдання:

– обгрунтувати систему заходів державної підтримки реструктуризації промисловості;

– визначити роль державного управління в сфері структурного розвитку промисловості України.

^ Виклад основного матеріалу. В умовах розвитку ринкових відносин Україна потребує структурних перетворень промисловості як базового сектора розвитку її економіки. Разом з тим, процеси приватизації, реформування відносин власності призвели до втрати контролю над розпочатими перетвореннями, оскільки остаточно розкрив усі існуючі структурні диспропорції економіки й суперечності функціонування господарюючих суб’єктів. За роки реформ різко знизився технологічний рівень промислового виробництва. Одночасно посилюється тенденція до зниження ефективності технологічних процесів. Для більшості наукоємних галузей промисловості технологічна деградація стала практично незворотним процесом. Особливо важке становище в тих галузях промисловості, які визначають економічне зростання [5, с. 25].

Питання розробки стратегії в промисловій політиці на найближчу перспективу, її принципів і варіантів, вибору пріоритетів і методів реалізації викликали найширшу дискусію в наукових колах.

Слід зазначити, що у світовій економіці існує декілька підходів до подолання структурних криз. Проте ключовим моментом будь-якої структурної адаптації є підвищення ефективності виробництва й конкурентоспроможності. Особливо високі вимоги висуваються до галузей, що працюють на зовнішній ринок. Разом з тим, як показав досвід структурної адаптації країн, що розвиваються, важливим джерелом економічного зростання є використання внутрішнього ринку для вітчизняної промисловості й заміщення імпортних товарів вітчизняними.

Необхідність використання досвіду структурної адаптації країн Південно-східної і Східної Азії підкреслює у своїй праці О.Г. Білоус: “Структурна адаптація передбачає підвищення ефективності виробництва та конкурентоспроможності... Як показав досвід країн, що успішно адаптуються до умов світового господарства, необхідна довгострокова стратегія, яка б визначала роль приватного підприємництва і держави, передбачала механізми їх взаємодії... Мабуть, починати Україні доведеться з того ж, з чого брали старт багато країн, які розвиваються, а саме із заміщення імпорту товарами власного виробництва. Якщо Україна не зуміє використати одне з найважливіших потенційних джерел її економічного зростання – місткого внутрішнього ринку для вітчизняної промисловості і сільського господарства, перспектив для розвитку, що наздоганяє, у неї не буде. Антиімпортне виробництво, як показав досвід країн, що розвиваються, неможливе без протекціонізму” [2, с. 31].

Посилаючись на зарубіжний досвід, дослідники визначали, що державна промислова політика в період кризи, разом з поточними антикризовими заходами, повинна переслідувати дві стратегічні цілі:

  • державне економічне регулювання згортання виробництва (збереження навколишнього середовища, науки й освіти, інвестиційного машинобудування, конверсія оборонних галузей);

  • створення механізму майбутнього піднесення промисловості України [6, с. 123].

При цьому досягнення цілі пропонувалося забезпечити шляхом формування інноваційних програм і використання прямих і непрямих методів реалізації промислової політики. Наголошувалося, що державне управління промисловістю в умовах становлення ринкових відносин обмежується використанням двох основних регуляторів – фінансово-грошового механізму й методів непрямої дії.

Для реалізації викладеного сценарію промислової політики необхідно, щоб держава проводила активну структурну політику. Її основними елементами мають стати:

  • підтримка всіх виробництв, які містять у собі елементи розвитку, а не просто зростання масштабі виробництва, незалежно від того, до якого устрою вони належать;

  • збереження існуючого науково-технічного й кадрового потенціалу країни, а також системи освіти, оскільки їх руйнування позбавить п’ятий устрій власної інтелектуальної бази;

  • інвестування державних коштів у розвиток галузей інфраструктури, що не під силу приватним інвесторам, але є найважливішою умовою успішного розвитку всіх технологічних устроїв країни, які ще не до кінця виробили свій потенціал;

  • створення сприятливих умов для інвестиційної діяльності;

  • відродження контрактно-платіжної дисципліни, без чого будь-яке виробництво та збут втрачають сенс.

Таким чином, всі погляди щодо підходів до проведення структурних перетворень у галузях промисловості на новому етапі ринкових перетворень об’єднувало єдине розуміння головної стратегічної мети, що полягає в підвищенні ефективності та конкурентоспроможності української промисловості на зовнішньому і внутрішньому ринках, що і знайшло подальше відображення в урядових документах про модернізацію економіки на найближчу перспективу.

Слід зазначити, що сьогодні проведення структурних перетворень у промисловості стає важливим напрямом промислової політики України, а підвищення ефективності й конкурентоспроможності вітчизняних промислових підприємств на зовнішньому й внутрішньому ринках – основною метою всієї економічної політики.

М.П. Войнаренко у своїй роботі з проблеми державного регулювання підкреслює: “На попередньому етапі реформування ставка робилася на самоусунення держави від управління економікою, що деструктивно позначилося на реальному секторі... Процес лібералізації блокувався тим, що заходи, які гарантують свободу підприємницької діяльності, не супроводжувалися встановленням суспільно значущих правил, кодексами господарської поведінки, правовими нормами.

Лібералізація без встановлення господарського порядку неминуче перетворюється на господарську анархію. Йдеться про масову корупцію й організовану економічну злочинність у всіх її проявах (від невиконання господарських законів до фізичного усунення конкурентів).

Посилення держрегулювання покликане:

  1.  прискорити формування корпоративного сектора;

  1.  забезпечити якісно вищий рівень управління держмайном;

  2.  підвищити якість обґрунтування й чіткості реалізації всіх видів соціальної та економічної політики, зокрема технічної, структурної, інвестиційної, створити систему стимулювання і страхування всіх видів інвестицій.

Проведення реструктуризації промисловості як одне із завдань державного регулювання з метою активізації виробничого потенціалу розглядали В.М. Гриньова, О.Є. Попов, що визначали “реструктурування як удосконалення організаційної структури, що забезпечує зниження трансакційних і адміністративно-управлінських витрат, економію оборотного капіталу, інтеграцію науки та виробництва, ефективний менеджмент, вирощування конкурентоспроможних вітчизняних корпорацій”. Найважливіше завдання реструктурування, на їх думку, – це підвищення інвестиційної привабливості промислових підприємств, для чого необхідно:

1) забезпечення відкритості, доступності й достовірності інформації про стан підприємств для потенційних інвесторів, посилення відповідальності за зловживання внутрішньою інформацією;

2) захист прав власності акціонерів й інших власників підприємств;

3) підвищення якості роботи та відповідальності вищих менеджерів підприємств, задіяння сучасних форм управління підприємствами й передових технологій менеджменту, прискорення переходу підприємств на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку й фінансового менеджменту [4, с. 79].

На нашу думку, найбільш повно проблеми кризи української промисловості, фінансового оздоровлення й реструктуризації відображено в роботі [9, с. 304] під редакцією В. Геєця. У ній наголошується, що чинниками, які негативно впливають на економічний стан галузі, є:

  • трансформація інфляції в кризу неплатежів і виникнення в економіці “боргового навісу”;

  • відсутність механізму забезпечення інтересів власників і безконтрольність менеджерів;

  • занадто повільна внутрішня реструктуризація підприємств.

Необхідно прокоментувати окремі положення роботи з погляду економічної теорії. Так, наприклад, так званий “борговий навіс” розглядається авторами як наслідок гострого дефіциту кредитних ресурсів для поповнення оборотного капіталу підприємств і найважливіший негативний чинник, що впливає на формування державного бюджету.

Для того, щоб забезпечити поточні податкові надходження до бюджету від промислових підприємств, пропонуються дві групи заходів – у макроекономічній і юридичній сферах і з первинного фінансового оздоровленню самих підприємств.

Перша група заходів включає: ліквідацію існуючого з 1992 р. розриву між фінансовим і реальним сектором економіки (через зниження прибутковості державних цінних паперів, законодавче затвердження ефективної процедури банкрутства, посилення валютного контролю) і регулювання цін природних монополій. Слід зазначити, що з погляду мікроекономічної теорії формування політики щодо природних монополій у різних країнах відбувається по-різному. Наприклад, у США існуючі “регулюючі комісії визначають, які витрати вони дозволяють включати у вартість послуг регульованих компаній..., а які капіталізуються” [7, с. 143].

Як друга група заходів пропонується: анулювання заборгованості підприємств за сплату штрафних санкцій, реструктуризацію суми прямого боргу (через переказ заборгованості на спеціальні рахунки, укладення договору про постачання продукції в рахунок заборгованості, оформлення заборгованості у вигляді державного кредиту, проведення взаємозаліків). Наголошується, що необхідний індивідуальний підхід з боку державних органів до кожного із своїх боржників [7, с. 177].

Проведення вищезгаданих заходів дасть змогу виявити “дієздатність і перспективність підприємств”, але не зможе вирішити всіх питань переходу до економічного зростання поки не будуть усунені інші негативні чинники. До таких, на думку авторів, відносяться “відсутність механізму забезпечення інтересів власників і безконтрольність менеджерів як недоліки проведеної приватизації”. Для вирішення цієї проблеми пропонується піддати процедурі банкрутства підприємства, що не задовольняють вимоги “дієздатності і перспективності”, і ліквідовувати ті з них, для яких не знаходиться ефективний власник. Проте, якщо підприємство є перспективним, то пропонується здійснити реструктуризацію власності (через додаткову емісію акцій або інших цінних паперів і використання їх для погашення заборгованості перед бюджетом). Це означає повернення підприємств під контроль державних або місцевих органів влади (що можливо і в результаті санації тимчасово неплатоспроможних підприємств)

Наголошується, що збільшення частки держави в структурі капіталу приватизованих підприємств створить такі підстави для посилення впливу держави на діяльність менеджерів, що не порушують механізмів ринкової економіки. Пропонована система управління державними пакетами акцій включає: створення холдингових компаній для управління пакетами акцій технологічно пов’язаних підприємств, використання інституту представників держави в АТ, договору трасту тощо. Крім того, пропонується створення системи управління економічним зростанням у регіонах, для реалізації якої місцеві органи влади повинні одержати “економічні важелі впливу на підприємства, щоб не виникало прагнення до відродження адміністративних систем управління”. У зв’язку з цим необхідно відзначити, що в економічній теорії існує так звана проблема “замовника-агента” (що відноситься до проблем асиметричної інформації), центральним питанням якої є визначення механізму, що спонукає менеджерів працювати на користь власників. Саме по собі збільшення частки держави в структурі власності не усуне, на наш погляд, зазначений негативний чинник.

Іншим негативним чинником є “надмірно повільна внутрішня реструктуризація підприємств” [3, с. 128]. Усунення цього чинника пропонується здійснити через звільнення підприємств від виконання функцій, що не властиві їм як суб’єктам ринкової економіки (державне фінансування мобілізаційних потужностей, передача об’єктів соціальної інфраструктури та ін.). Після проведення зазначених заходів пропонується здійснити внутрішню реструктуризацію підприємства (вибір асортименту продукції, розробка маркетингових програм, створення сучасних систем фінансового менеджменту, модернізація бухгалтерського обліку тощо). Проте успіх проведення перелічених заходів щодо внутрішньої реструктуризації багато в чому залежатиме від того, наскільки підприємства зможуть подолати вищезгадані проблеми, пов’язані з асиметричною інформацією.

Слід зазначити, що прискорення створення умов для реформування організацій, їх реструктуризації та підвищення ефективності управління ними з метою забезпечення ресурсозберігання й нарощування виробництва конкурентоспроможності продукції було передбачено як один із заходів Уряду України і Національного банку України зі стабілізації соціально-економічного становища в країні. При цьому планувалася підготовка нормативних актів, що передбачають підвищення відповідальності керівників організації за результати їх діяльності перед власниками, акціонерами і найманими працівниками. Проте до теперішнього часу відповідні нормативні акти не прийняті.

Слід навести важливі зауваження авторами роботи [8, с. 286], що “в умовах дефіциту бюджетних коштів держава не може додати цим процесам (фінансовій підтримці) достатньо потужного імпульсу”.

Становить інтерес і пропонована система здійснення програми сприяння реструктуризації. Йдеться про надання так званої технічної допомоги підприємствам для проведення реструктуризації за участю зовнішніх консультантів. Цікавими є пропоновані критерії конкурсного відбору підприємств, що претендують на отримання такої допомоги.

Хоча зовнішня підтримка створить важливий імпульс, спрямований на прискорення реструктуризації підприємств, це лише тимчасовий захід. На зміну підтримці має прийти фінансування реструктуризації самими підприємствами.

Висновки. У якості реальної перспективної мети державного регулювання структурного розвитку промисловості України має бути підвищення технологічного укладу промислового виробництва для створення в країні більшої частки доданої вартості промислової продукції. Рух у цьому напрямі вимагає включення в модель економічного розвитку трьох принципових моментів:

  • необхідно послідовно розвивати систему інститутів ринку, найважливіший елемент якої – правове забезпечення, що охоплює “сукупність прав власності”;

  • основна увага має бути зосереджена на створенні механізму ринкової конкуренції. Інакше в Україні буде відбуватися заміна державних монополій частково, а тиск останніх на економіку не може не блокувати зростання ефективності й не відтворювати в суспільному виробництві застійних явищ;

– при визначенні ролі держави в економічному процесі варто виходити з того, що в усіх сучасних розвинутих країнах економіка є за своїм характером змішаною, тобто держава виконує в ній багато координаційних функцій, а також приймає деякі прямі рішення регуляторного характеру. У критичні для економіки періоди роль держави посилюється. Усунення ж держави від управління ринковою економікою абсолютно неприйнятне.
Використані джерела інформації:

  1. Башнянин Г. Становлення корпоративних мікроекономічних систем в економіках перехідного типу / Г. Башнянин.  Л. : Львів. комерц. академія, 2003.  186 с.

  2. Білоус О.Г. Загрози, виклики та імперативи глобалізації світового розвитку / О.Г. Білоус // Наука та наукознавство.  2001.  № 3.  С. 24–36.

  3. Геєць В.М. Трансформаційні процеси та економічне зростання в Україні / В.М. Геєць.  Х. : Форт, 2003.  440 с.

  4. Гриньова В.М. Організаційно-економічні основи формування системи корпоративного управління в Україні / В.М. Гриньова, О.Є. Попов. – Х. : Вид-во ХДЕУ, 2003. – 340 с.

  5. Дем’яненко І.В. Фінансова стабілізація підприємств і механізм її забезпечення / І.В. Дем’яненко. – К. : Ін-т аграр. економіки, 2001. – 71 с.

  6. Євтушенко С.О. Організаційно-економічні фактори підвищення інвестиційної привабливості промислових підприємств : дис. … канд. екон. наук : 08.07.01 / С.О. Євтушенко. – Х., 2001. – 176 с.

  7. Кей М. Турбо-менеджмент. Эволюция, управление, поведение в неоднородной среде / М. Кей.  М. : Ин-т психологии, 2003.  277 с.

  8. Терзиев А.В. Устойчивое развитие предприятий в нестабильной экономической среде / А.В. Терзиев // Тр. Одес. политехн. ун-та.  Одесса, 2002.  Вып. 2 (18).  С. 284–287.

  9. Трансформаційні процеси та економічне зростання в Україні / за ред. В.М. Гейця.  Х. : Форт, 2003.  440 с.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор
УДК 351: [378] (477) Мусієнко І.І.,

к.війск.н., доц.

Інститут підготовки юридичних кадрів

для Служби безпеки України

Національної юридичної академії

України ім. Я. Мудрого
^ ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЮ СИСТЕМОЮ ОСВІТИ
Проаналізовано й узагальнено стан наукової розробленості теорії і практики управління інноваційним розвитком національної системи освіти в сучасних ринкових умовах. Визначено сутність національної системи освіти в Україні.

Проанализировано и обобщено состояние научной разработанности теории и практики управления инновационным развитием национальной системы образования в современных рыночных условиях. Определена сущность национальной системы образования в Украине.

It is analysed and generalized the state of scientific developed of theory and practice of management by innovative development of the national system of education in modern market conditions. Essence of the national system of education is certain in Ukraine.
^ Постановка проблеми.

Сфера освіти найбільшою мірою визначає рівень розвитку людини, стає загальнонаціональним пріоритетом у все більшій кількості країн світу. Світові тенденції інноваційного розвитку суспільних процесів спонукають Україну до вибору випереджувальної моделі подальшого розвитку та мобілізації суспільних ресурсів, які суттєво впливають на національну систему освіти. Інноваційні технології в освіті стають ефективним механізмом розвитку держави та дієвим чинником реформування освіти.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Управлінню інноваційною діяльністю в закладах освіти Л.І. Даниленко та інноваційними процесами в освіті Л.М. Ващенко, розвитку педагогічної освіти в Україні В.І. Луговий, В.М. Мадзігон, В.В. Олійник, О.Я. Савченко.
^ Постановка завдання:

– проаналізувати й узагальнити стан наукової розробленості теорії і практики управління інноваційним розвитком національної системи освіти в сучасних ринкових умовах;

– визначити сутність національної системи освіти в Україні.

^ Виклад основного матеріалу. Сучасний стан розвитку національної системи освіти в Україні характеризується докорінними змінами, які відбуваються в усіх сферах життя нашого суспільства. Характерною ознакою цього періоду є творчий пошук інноваційних технологій в педагогічній та психологічній науці з метою вироблення політики стратегічного управління розвитком системи національної освіти України, яка є складним ієрархічним утворенням, базовим для соціально-економічного розвитку суспільства і включає в себе дошкільну, позашкільну, загальноосвітню, професійно-технічну, вищу і післядипломну складові [7].

Даний етап розвитку суспільства і національної системи освіти визначається освітніми інноваціями (нововведеннями), спрямованими на збереження досягнень минулого й, водночас, на модернізацію системи освіти, відповідно до вимог часу, новітніх надбань науки, культури і соціальної практики.

Цей термін є новою економічною категорією, яку ввів у науковий обіг австрійський (пізніше американський) вчений Йозеф Алоіз Шумпетер (1883 – 1950) у першому десятилітті ХХ ст. У своїй праці «Теорія економічного розвитку» він виділив п’ять нових комбінацій змін у розвитку, а саме: використання нової техніки, технологічних процесів, нового ринкового забезпечення виробництва; упровадження продукції з новими якостями; використання нової сировини; зміни в організації виробництва та його матеріально-технічного забезпечення; поява нових ринків збуту.

Під інновацією розуміється «оновлення, новизна, зміна». І. Бех, Л. Ващенко, Л. Даниленко, І. Зязюн, В. Кремень, В. Мадзігон, О. Савченко, С.Максименко, В. Паламарчук стверджують, що педагогічні інновації є носіями духовної та інтелектуальної перспективи розвитку України. Сутність даного явища вони пов’язують з реформами і покладають на нього великі надії, оскільки знання, які лежать в основі нової ідеї, завжди виступали рушійною силою прогресу. Л. Даниленко розглядає інновацію не лише як кінцевий результат упровадження нового, а й як новостворені або вдосконалені технології навчання, виховання, управління, які істотно змінюють структуру і якість освітнього процесу. Дослідниця вважає неможливим реформування освіти без системного оновлення педагогічного процесу, вивчення й аналізу педагогічних досягнень вітчизняних і зарубіжних педагогів, що потребує постійної уваги з боку керівників і отже - внесення якісних змін у існуючу систему управління. Нею виокремлено нову галузь в управлінні соціальними системами, до яких належить і національна система освіти – менеджмент освітніх інновацій, який є «процесом цілеспрямованого впливу суб’єкта управління (керівника) на об’єкт управління (соціальну систему, що знаходиться у постійному розвитку), в результаті якого відбувається не лише його якісна зміна, а й підвищується рівень конкурентоспроможності й інвестованості» [6, с. 85]. Наукові основи менеджменту освітніх інновацій використовуються в тих організаціях, де намагаються досягти максимально ефективних результатів при мінімальних витратах.

Вона вважає, що менеджмент освітніх інновацій – це нова галузь науки про управління людськими і матеріальними ресурсами в закладах і установах освіти, яка упроваджується на засадах інвестицій та інновацій, завдяки чому, якісно покращуються основні показники їх діяльності.

Ми погоджуємося щодо розмежування нею таких понять, як “управління”, “менеджмент в освіті” і “менеджмент освітніх інновацій”. Спільним між ними є те, що це процеси цілеспрямованого впливу суб’єкта управління (керівника) на об’єкт управління (соціально-педагогічну систему), в результаті якого відбувається його якісна зміна, а відмінним – те, що ця “якісна зміна” в управлінні впливає лише на якість навчально-виховного й управлінського процесів; у менеджменті освіти – ще й забезпечує конкурентноздатність освітніх організації (закладів, установ), а в менеджменті освітніх інновацій – добробутність й інноваційний розвиток педагогічних кадрів.

Провідними принципами менеджменту освітніх інновацій в теорії визнаються:

  • гуманізм (характеризується партнерством та активною участю у спільній діяльності учасників навчально-виховного процесу);

  • демократизм (сприяє забезпеченню умов для ініціативності, гласності, делегування повноважень, виборності);

  • оптимальність (сприяє вибору найкращого з декількох можливих варіантів для конкретних умов);

  • національна спрямованість (сприяє визнанню ідейного багатства народу);

  • єдність загальнолюдського і національного характеру навчання, співтворчості, життєтворчості, диференціації та індивідуалізації, оптимізації і відкритості;

  • інноваційність (сприяє визнанню системних змін, які відбуваються в організаціях і якісно покращують показники їх діяльності).

Зокрема, в основі принципу гуманізації управління лежить філософська теорія гуманізму, система поглядів, яка визначає цінність людини як особистості і поєднує безмежну любов до неї з великою вимогливістю.

Даний принцип в управлінні сприяє розкриттю людини як унікальної цілісної особистості, що розвивається у процесі активної самореалізації свого творчого потенціалу в системі взаємодії з іншими людьми; передбачає формування гуманних стосунків між ними і самореалізацію таких особистісних складових, як: гуманні мотиви (альтруїзм, готовність прийти на допомогу тощо); гуманні якості (доброта, ввічливість, доброзичливість, співпереживання, співчуття, повага, терпимість та ін.); гуманні переконання (людяність, порядність, чесність тощо).

В. Сухомлинський стверджував, що гуманність, чуйність до людини – це риси, які мають бути надбанням, особистим моральним багатством кожної людини [13, с. 446].

Проблему гуманізації соціальних систем (у т. ч. соціально-педагогічних, до яких відносяться заклади і установи освіти) у сучасному світі, згідно з гуманістичною психологією, розкрили у своїх працях А. Маслоу [8], К. Роджерс [12] та ін. Вони стверджували, що реалізація даного принципу в управлінні відбувається за умов:

  • забезпечення партнерства у спільній діяльності членів адміністрації, створення умов для активної участі всіх учасників процесу у постановці, обговоренні та вирішенні актуальних питань життєдіяльності організації;

  • врахування індивідуально-психологічних особливостей працівників (рівня їх професійної підготовки, творчого потенціалу, потреб, інтересів, життєвих планів, здібностей, особливостей темпераменту, характеру тощо);

  • забезпечення умов для професійного зростання працівників, їхнього самовираження, самоутвердження, професійного та особистісного розвитку.

Щодо принципу демократизму в управлінні освітою, то його науково-педагогічні основи розроблені в багатьох працях вітчизняних науковців (В. Бегей [2], Л. Даниленко [6], Н. Островерхова [10] та ін.). Погоджуючись з поглядами даних науковців, ми виокремили такі складові принципу демократизму, які є загальними для всієї системи освіти:

  • залучення широких верств населення до розв’язання актуальних проблем навчання, виховання і розвитку особистості;

  • відмова від командно-адміністративного (бюрократичного) стилю та методів керівництва педагогічним, учнівським і студентським колективами;

  • чітке дотримання законів, правових та моральних норм поведінки учасників навчально-виховного й управлінського процесів;

  • забезпечення умов розвитку творчого потенціалу учасників навчально-виховного потенціалу;

  • розширення громадського контролю та самоконтролю в діяльності закладів і установ освіти;

  • упровадження демократичної виборчої системи в усіх ланках системи освіти;

  • забезпечення гласності і вибору в діяльності закладів і установ освіти;

  • активне впровадження учнівського і студентського самоврядування.

Принцип національної спрямованості в управлінні відображає визнання керівниками, педагогічними і науково-педагогічними працівниками ідейного багатства народу; його морально-естетичні та етнічні цінності, трансформовані в засобах народної педагогіки, принципах, формах та методах їх реалізації; систематичну виховну діяльність родини, громадських навчально-виховних закладів, організацій, установ [5, c. 192].

К. Ушинський стверджував, що кожен народ має свою національну систему виховання, яка реалізується в національній системі освіти, покликаній виховувати носіїв і діячів рідної культури.

Принцип інноваційності в управлінні є новим в теорії управління соціальними системами і характеризується наявністю у керівників спрямованості на необхідність постійного оновлення освітнього процесу внаслідок застосування освітніх інновацій. Реалізація даного принципу управління виявляється у підтримці інноваційної ініціативи, творчості та самодіяльності і самостійності об’єктів управління.

Зокрема, підтримка інноваційної ініціативи об’єктів управління забезпечується керівником у разі подання будь-яким педагогічним (науково-педагогічним, інженерно-педагогічним) працівником або групою працівників педагогічної інновації, яка має вигляд педагогічної технології, педагогічної системи, підручника, посібника, методики тощо і може розглядатися на державному (Міністерство освіти і науки) і регіональному (обласні управління освіти і науки) рівнях. Підтримка творчості об’єктів управління з боку керівника забезпечується під час проведення систематичних конкурсів і виставок загальнодержавного обласного і місцевого рівнів. Підтримка самодіяльності і самостійності об’єктів управління з боку керівника можлива за умов сформованості команди педагогів-однодумців, спрямованих у своїй професійній діяльності на досягнення спільної мети – всебічного розвитку особистостей, що навчаються, і формування їх конкурентноздатності.

Реалізація принципу інноваційності в управлінні розкривається через критерії конкурентоздатності та інвестованості.

Під поняттям «конкуренція» розуміється «суперництво, боротьба за досягнення кращих результатів»[14, c. 27]; «процес, учасники якого виходячи із власних інтересів, намагаються представити на вільному ринку привабливіші від інших пропозиції, ціни, якості, умови поставки і т.п. чинники, які можуть позитивно впливати на рішення та здійснення трансакції»; «процес управління суб'єктом своїми конкурентними перевагами для досягнення перемоги чи інших цілей в боротьбі з конкурентами за задоволення об’єктивних чи суб'єктивних потреб в межах законодавства чи в природних умовах».

Cистема є конкурентноздатною, коли вона володіє резервом можливостей власного розвитку, має потенціал "цінностей", який виключає її із загального ряду, піднімає на вищий рівень та надає переваги відносно інших систем.

Вітчизняними дослідниками виокремлено основні конкурентні переваги, які мають місце в освіті, а саме:

  • включення освітніх організацій у систему правових та фінансових відносин;

  • наявність власної ресурсної бази;

  • наукове управління;

  • застосування інновацій;

  • постійний моніторинг і маркетинг;

  • залучення інвестицій;

  • створення умов особистісного та професійного зростання.

Зокрема, у висновках Консультативного комітету промислових досліджень Європейської комісії Євросоюзу заявлено, що без конкурентноспроможної системи освіти не може бути конкурентноспроможної економіки [9].

Інвестованість в освіті розглядається як одна з конкурентних переваг, яка характеризується наявністю у закладах і установах освіти багатоканального фінансування, яке можливе, у свою чергу, лише за наявності додаткових коштів («фандрайзинг») [11, c.208 ]. За умов успішного фандрайзингу заінтересовані люди залучаються до здійснення добрих справ; забезпечується можливість їхньої роботи із зацікавленістю та довірою; створюється органічний, оригінальний та творчий процес, у якому можуть брати участь різні громадські організації, церква, інші неприбуткові організації, підприємства, бізнес-структури, державні організації, окремі особи, громадськість.

До основних методів фандрайзингу вітчизняні науковці відносять: написання проектів, рекламу, спеціальні події, пошту, членські внески, особисті знайомства, ендавмент, спадок, вклад працівників, позику, негрошові вкладання. Значну роль у фандрайзингу відіграють індивідуальні пожертвування індивідуальних донорів, які завжди є більшими за розмірами і надійнішіми за інших. Пошук індивідуальних донорів - друзів організації є одним із основних завдань фандрайзингу.

Таким чином, принцип інноваційності характеризується в теорії як наявність у керівників спрямованості на необхідність постійного оновлення освітнього процесу внаслідок застосування освітніх інновацій й інвестицій і забезпечується відповідними організаційно-управлінськими, фінансово-економічними та психолого-педагогічними змінами, а саме: у структурі управління (замість державної – державно-громадська), моделях управління (замість адміністративної – проектно-інвестиційна й модульна), формах, методах і засобах управління; по-друге, як економічні методи взаємодії об’єктів і суб’єктів інноваційної діяльності, а також як пріоритет загальнолюдських цінностей, вільний доступ до результатів, своєчасний і гнучкий контроль за основними критеріями діяльності, реальність вимог і стандартів.

Крім конкурентноздатності й інвестиційності принцип інноваційності характеризується також проявами організованої інноваційної зміни станів системи освіти; переходу від стихійних механізмів перебігу інноваційних процесів до свідомо керованих; інформаційної, матеріально-технічної, кадрової забезпеченості реалізації основних етапів інноваційних освітніх процесів; прогнозування зворотних або незворотних структурних змін у інноваційному соціально-педагогічному середовищі; посилення стійкості інноваційних освітніх процесів; прискорення розвитку інноваційних процесів у системі освіти.

Важливими в теорії управління є наукові розробки П. Завліна про інноваційний менеджмент як науку та мистецтво управління інноваціями, вид діяльності і суб’єкт управління; І. Балабанова і Н. Краснокутської про механізм управління інноваціями, інноваційними процесами, інноваційною діяльністю; Л. Ващенко [4] про основні етапи інноваційного розвитку освіти і пріоритетні наукові підходи управління інноваційними процесами, а саме:

  • аксіологічний підхід (дає змогу вивчити феномен педагогічних інновацій водночас з позицією задоволення потреб людини і розв’язання завдань гуманізації суспільства) [1, c. 89];

  • еволюційно-цивілізаційний (допомагає розглядати процеси самоорганізації та розвитку соціальних систем як єдиний і цілісний еволюційний процес у загальній системі Універсаму (Всесвіту), що підпорядковується єдиному універсальному алгоритму загального саморозвитку);

  • антропологічний (дає можливість сформувати знання про психологію мотивації особистості до діяльності і пошуку. Змінює ролі особистості в освітній системі);

  • екзестенційний (сприяє становленню нових управлінських стосунків, де чільне місце посідає процес обміну цінностями як основних гуманістичних категорій);

  • гносеологічний (забезпечує процес пізнання дійсності в окремих її проявах і в цілому);

  • структоралістичний (допомагає вивченню, опису і поясненню тих продуктів людської духовно-культурної діяльності, які набували узагальненої форми для певних історичних періодів);

  • синергетичний (дає змогу зрозуміти ті зміни, що відбуваються в сучасній освіті і зробити належні висновки щодо організації інноваційних процесів та управління ними);

  • діяльнісний (процесуальний) підхід (забезпечує загальну стратегію розвитку систем, у тому числі інноваційного, згідно з теорією процесів);

  • соціокультурний (полягає в амбівалентності стану освіти, що зумовлена, з одного боку – інноваційним розвитком; з іншого – тим, що руйнує його).

В основі методології інноваційного розвитку соціальних систем, у тому числі системи освіти, лежать також системний, ситуаційний і глобалістичний (або цілісний) наукові підходи. Зокрема, в теорії управління системний підхід розглядається, як набір правил чи принципів, якими керуються управлінці; як системний спосіб мислення, суть якого полягає в пошуку простого у складному, декомпозиції проблеми на складові частини. В його основі лежить поняття «система» як певна цілісність, яка складається із взаємозалежних частин (елементів), кожна з яких дає свій внесок у характеристику цілого.

Досліджуючи проблему управління в умовах розвитку соціальних систем, звертали увагу на те, що вони є відкритими, тобто такими, в яких елементи, з яких вони складаються, знаходяться в ієрархічних зв’язках між собою і зовнішнім світом і упорядковані так, що система в цілому дає більший результат, ніж кожен з її елементів окремо.

На відміну від класичного менеджменту, який притримувався ідеї універсальності (існує одне найкраще рішення для всіх організацій), у 70-ті роки ХХ ст. започатковано ситуаційний підхід в управлінні, який орієнтується на принцип конкретних обставин, коли фактори, які діють у конкретний момент в організації, розглядаються як унікальні [3, c. 74].

Даний науковий підхід в управлінні передбачає розвиток “ситуаційного мислення” (уміння правильно оцінювати управлінсько-виробничі ситуації та знаходити виходи з них). При цьому під ситуацією розуміється конкретний набір обставин, який впливає на організацію діяльності в даний час.

Одним із суттєвих факторів, який діє на розвиток організацій в сучасних умовах, є фактор глобалізації світу, який проявляється, насамперед, у тому, що сучасні компанії працюють уже не на регіональні або національні ринки, а на глобальний ринок. Наприклад, конкуренція з боку зарубіжних партнерів та взаємодія організацій на глобальному ринку призвела їх до таких змін у діяльності: різке підвищення стандартів якості, виникнення управління тотальною якістю (коли якість розглядається як основний пріоритет усіма співробітниками); постійне введення інновацій; врахування крос-культурних, транснаціональних та міжнародних особливостей ведення бізнесу; дотримання етичних правил у бізнесі та діловій культурі.

Відповідно до глобального (цілісного) підходу, світ являє собою цілісну систему, а саме: єдину систему, яка включає в себе: локальні, регіональні та глобальні системи; інтегровану систему, засновану на багатомірних взаємозв’язках між окремими підсистемами; живу організуючу систему, в основі якої лежать принципи гомеостазіса, зрівноваженості та балансу; розвиваючу систему, для якої важливий збалансований розвиток. Порушення цієї збалансованості призводить до виникнення глобальних проблем, розв’язання яких вимагає спільних зусиль усіх країн світу.

Зазначені наукові підходи і принципи лежать в основі управління інноваційним розвитком національної системи освіти, під яким ми розуміємо процес впливу суб’єктів управління (керівників відповідних підрозділів Міністерства освіти і науки України) на об’єкти управління (системне впровадження якісних змін (інновацій) у кожну з її складових - дошкільну, позашкільну, загальноосвітню, професійно-технічну, вищу, післядипломну освіту ).

Як правило, вони реалізуються в системах (організаціях), що навчаються (“Learning Organizations”) і характеризуються увагою до якості всіх процесів та постійним їх удосконаленням.

Для таких систем (організацій) притаманні: стратегічне мислення і бачення майбутнього; розвиток сильної корпоративної культури; практика наділення працівників владою; плоска (горизонтальна) структура управління; командна робота та вільний обмін інформацією.

Висновки. Отже, ми вважаємо, що національна система освіти в Україні, яка реалізує програму інноваційного розвитку держави, здійснює інноваційну діяльність, найбільше наближається до таких систем (організацій), а педагоги, що в ній працюють - до гуманістично спрямованої педагогіки, яка характеризується: гуманістичним світоглядом, що визнає особистість як головну цінність; високими професійними знаннями; основними педагогічними здібностями (комунікативність, перцептивність, конструктивність, креативність, прогностичність, саморегулятивність, самоорганізація тощо); основами педагогічної техніки (уміння керувати власним емоційним станом, володіти елементами ораторського та акторського мистецтва, технікою контактної взаємодії); готовністю надати допомогу з розвитку творчого потенціалу учнів, толерантністю до проявів творчості інших; педагогічними особливостями, що сприяють створенню активного освітнього середовища; здібністю до високого рівня емпатії і рефлексії; позитивним ставленням до дітей.

Узагальнюючи думки вітчизняних і зарубіжних науковців щодо інноваційного розвитку системи освіти і проблем управління нею, можна стверджувати, що інноваційний розвиток системи освіти є механізмом, який: сприяє активному пошуку нових форм і методів управління («Цього конче потребує не лише сучасне суспільство, а й ринок праці, що стрімко розвивається і ставить нові вимоги до держав, які будують власні демократії; цього прагнуть самі громадяни на шляху до зростання добробуту та загального людського розвитку»); дає можливість забезпечити приєднання нашої держави до високотехнологічних країн світу і підтримати процеси випереджального характеру в усіх галузях її життєдіяльності. Інноваційний розвиток національної системи освіти в Україні затверджено на державному рівні відповідними нормативно-правовими актами, а її стратегічні орієнтири окреслені в Національній доктрині розвитку освіти, концепціях розвитку загальної середньої та вищої освіти, законах України "Про інноваційну діяльність", "Про пріоритетні напрями інноваційного розвитку держави".
Використані джерела інформації:

1. Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект: монографія. / І.П.Аносов. – К.: Твім.інтер, 2003. – 391 с.

2. Бегей В.М. Управління загальноосвітньою школою на демократичних засадах / В.М.Бегей. – Львів: ЛДУ, 1995. – 196 с.

3. Бондар В.І. Теорія і технологія управління процесом навчання в школі / В.І.Бондар. – К.: Школяр, 2000. – 191с.

4. Ващенко Л.М. Управління інноваційними процесами в загальній середній освіті регіону: монографія. / Л.М.Ващенко. –К.: Тираж, 2005. – 380 с.

5. Гнатюк В.М. Управління системою національного виховання учнів: монографія / В.М.Гнатюк. – К.: Вид-во “Сталь” , 2001. – 300 с.

6. Даниленко Л.І. Управління інноваційною діяльністю в загальноосвітніх навчальних закладах: монографія / Л.І.Даниленко. – К.: Міленіум, 2004. – С.85.

7. Закон України “Про пріоритетні напрямки інноваційного розвитку України” // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 13. – С. 93.

8. Маслоу А. Самоактуализация личности и образование / А.Маслоу / пер. с англ. Г.А.Балла; И-т психологии АПН Украины. – К.: Донецк, 1994. – 52 с.

9. Ніколаєнко С.М. Освіта в інноваційному поступі суспільства. / С.М.Ніколаєнко. – К.: Знання, 2006. – С.13.

10. Островерхова Н.М.. Парадигми управлiння авторськими закладами освiти / Н.М.Островерхова. – К.:Глобус,1998. – С. 14.

11. Підготовка керівника середнього закладу освіти / за заг. ред. Л. Даниленко. – К.: Міленіум, 2003. – 305 c..

12. 4/ Роджерс К. Свобода вчитися для вісімдесятих років: фрагменти з книги / К.Роджерс // Психологічні аспекти гуманізації освіти: кн. для вчителя / за ред. Г.О.Балла. – К.– Рівне, 1996. – С. 107– 120.

13. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: в 5-ти т. / В.О.Сухомлинський. – К.: Рад. Шк., 1977. – Т.3. – С. 446.

14. Фурман А. Азбука ефективного управління / передмова до публікації доктора психології Г.Беррі Моріса (Канада) «Керівник, той хто знаходить вихід» // Освіта і управління. – 1998. - № 3. – С. 27.
Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор


УДК 651:351 Піддубна Л.П.,

к.е.н., доцент,

завідувач кафедри управління

документно-інформаційними комунікаціями

Академії муніципального управління
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   29

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи