Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
Сторінка12/29
Дата30.10.2014
Розмір6.56 Mb.
ТипПротокол
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29

^ СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА СИСТЕМА ДОКУМЕНТАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК, ВЗАЄМООБУМОВЛЕНІСТЬ, ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ
Стаття присвячена висвітленню історії розвитку документаційного забезпечення управління та його взаємозв’язок з формуванням системи державного управління на прикладі Російської імперії. Перша частина роботи висвітлює розвиток діловодства від часів Київської Русі до початку ХУІІ ст., тобто до утворення в Росії імперії.

Статья посвящена освещению истории развития документационного обеспечения управления и его взаимосвязь с формированием системы государственного управления на примере Российской империи. Первая части статьи освещает развитие деловодства от времен Киевской Руси и до начала ХУІІ в, то есть до создания Российской империи.

The article is devoted illumination of history of development of the documentation providing of management and his intercommunication with forming of the system of state administration on the example of the Russian empire. The first part of work lights up development of office work from times of Kievan Rus to beginning of KHUII of item, that to education in Russia of empire.
В останні роки зростає інтерес дослідників України до історії розвитку діловодства. Перш за все це пов’язане з тим, що активно розвивається новий напрям підготовки спеціалістів «Документознавство та інформаційна діяльність», який вимагає чіткого визначення сутності цієї спеціальності, витоків документознавства, а, відповідно, і визначення напрямів розвитку і даного наукового напряму, і всієї спеціальності. Дослідження автором робіт, в яких висвітлюються історичні аспекти формування та розвитку діловодства від Київської Русі і до сьогодення, показують, що зазначені питання актуальні, і значна частина учених: істориків, документознавців, архівознавців займаються їх дослідженням. Всі роботи, які підлягали аналізу, можна розділити на кілька груп. Автори першої групи робіт вивчають формування системи ділового документа. Як правило, ця інформація викладається у підручниках та навчальних посібниках. Друга група робіт – це дослідження істориків (Бездрабко В., Кулешов С., Загорецька О, Русакова С.), які розглядають не просто особливості формування управлінського документа у певний період, а проводять дослідження джерел, у яких викладався матеріал щодо формування та розвитку діловодства в Російській імперії. Зазначені дослідники детально вивчають предмет, однак питання взаємодії системи управління та системи діловодства розглядаються ними лише побіжно.

У якості мети даної роботи автором поставлена задача розглянути взаємозв’язок розвитку управлінського документа та структур управління державою чи окремими територіями держави. Важливість вивчення поставленої задачі полягає у наступному прогнозуванні можливих напрямів вдосконалення документаційного забезпечення управління в державних органах та органах місцевого самоврядування у сучасній Україні.

^ Основна частина. Найбільш чітко і систематизовано питання взаємодії формування системи державного управління та створення системи діловодства розглянуто у роботах К.Г. Мітяєва [1,2]. Зокрема, в одній із своїх робіт Мітяєв К.Г. у дореволюційній історії діловодства виокремлює п’ять періодів, які відображають періоди формування та становлення держави. Дослідник виділяє наступні блоки: діловодство доби від Київської Русі до утворення централізованої Російської держави (ІХ–ХV ст.), діловодство Російської централізованої держави (XV–XVII ст.); діловодство Російської імперії (XVIII ст.); діловодство часу формування буржуазних відносин (перша половина ХІХ ст.); діловодство доби розвитку промислового капіталізму (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) Російської імперії [2, с.5–9]. У кожному конкретному випадку дослідник викладаючи соціально-економічні, політичні, культурні умови життєдіяльності тогочасного суспільства, висвітлює нормативно-правову базу ведення діловодства, його організацію, особливості документування, види документів, їх облік, систематизацію та опис, системи документації, поточні та постійні архіви установ.

Зупинимося коротко на окремих етапах розвитку системи державного управління та системи діловодства, яке забезпечувало діяльність управлінських структур певного історичного періоду. Кілька слів про діловодство у Давньоруській державі (Київській Русі). Практично до кінця XV ст. була відсутня централізація управління державою, функцію управління виконували окремі посадові особи з обмеженим штатом або взагалі без штату чиновників. Однак, уже в ті часи почала формуватися культура написання документів. Зокрема, про це свідчать Договори з Візантією укладені у 911 и 945 роках. В цей період в основному документуються правові відносини, створюються жаловані та вкладні грамоти, заповіти, численні різновиди уставних, вкладних, купчих грамот; житійні записи (при строковому наймі працівників); повні грамоти (при продажу у рабство) тощо, тобто у даний історичний період мова не йде про формування єдиної системи діловодства.

Процес формування Давньоруської держави мав і специфіку, що знаходило відображення в складанні та переписуванні літературних творів, таких як «Слово про Ігорів похід», легенд, релігійних міфів тощо. В той же час, приватна власність та заснована на ній майнова нерівність призвели до соціального розшарування населення і необхідності створення юридичних документів, а саме: заповітів, записів боргів, торговельних угод, контрактів тощо. Відповідно, що такі важливі документи повинні були ретельно зберігатися. Відомо, що за часів Ярослава Мудрого найдавніші грамоти і договори Русі з іншими країнами зберігалися у Михайлівському преділі Софійського собору, одним з найвідоміших та найбільших зібрань ділових паперів був Києво-Печерський монастир.

Найстарішим і найважливішим документом, що зберіг давні норми звичаєвого права є відома сьогодні «Руська Правда». Цей документ, зведення законодавчих актів давньослов’янського права, став головним свідченням формування в Україні класового суспільства, хоча в ньому відмічається і суттєвий вплив язичництва. Оригінал «Правди Руської», не зберігся, однак існує кілька сотень рукописних копій цього документа. Відомо, що у давні часи копіювання документів здійснювали переписувачі, а копії коштували досить дорого, то копіювали лише важливі документи, які потім ретельно зберігали.

Важливими документами тогочасної епохи вважаються княжі та церковні устави та княжі «уроки». Княжі устави являють собою внутрішньодержавні норми і порядки (правила), зокрема «Устав Володимира Мономаха» фактично був доповненням, частиною зводу законодавчих актів давньослов’янського права – «Руської Правди». Церковні устави впорядковували правове становище церкви у державі, церковних судів, вирішували матеріальне забезпечення церкви. Княжі «уроки» - це постанови князів, що носили переважно фінансовий характер і стосувалися стягнення податків, данини на користь князя, судових стягнень тощо.

Найважливішим історичним документом є найдавніший літопис «Повість врем’яних літ», в якому містяться відомості про перші міжнародні акти – договори Київської Русі з іноземними державами. В одному з текстів договорів 971 р. подана формула язичницької присяги руських князів та їх дружини [2, с.17]. Таким чином для історії княжої доби (Київської Русі та Галицько-Волинської держави) основними документальним джерелами є літописи, що збереглися до сьогоднішнього дня у вигляді літописних кодексів, актів, княжих грамот, правових кодексів тощо.

Подальший розвиток суспільства на території сучасної України та Європи був пов’язаний зі становленням державності країн та розвитком в них місцевого самоврядування, що знаходить відповідні підтвердження і в документах, які розвиваються та вдосконалюються разом зі становленням суспільства. У ІХ-ХІ століттях стали інтенсивно формуватися та зростати Європейські міста, що, пов’язане з розвитком ремісництва та товарного виробництва, зростанням населення, зайнятого несільськогосподарськими видами діяльності. В містах накопичувались значні матеріальні ресурси, які зосереджуються у членів виробничих корпорацій, тобто цехів. У той же час, необмежена влада феодалів стримувала розвиток міст, а паралельне зростання авторитету цехів стало об’єктивним чинником формування міської громади та її прагнення до самоврядування.

Результатом наполегливої боротьби міських громад стало визнання лише судової зверхності влади монарха й сплачування певної суми коштів на його утримання та надання військової допомоги під час війни. Певні привілеї передавались грамотами монарха, пізніше вони були зафіксовані у міських статутах, які стали своєрідними міськими конституціями і обов’язковими атрибутами самоврядного міста. Одним з перших статутів був статут міста Магдебург (ХІІІ століття), який набув широкого використання в інших містах Європи, що в подальшому дістало назву «магдебурзьке право». Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функцій органів місцевого самоврядування, суду, ремісничих цехів та купецьких об’єднань, а також регулювало питання торгівлі, спадкування, опіки тощо [3, с. 14].

Не дивлячись на те, що значна частина міст Правобережної України мали магдебурзьке право, воно суттєвим чином відрізнялось від того, що було у Європі. Зокрема, історичні документи засвідчують, що окремі міста України не мали писаної форми статуту, а у деяких було кілька магістратів, відображаючи етнічний склад населення. Для прикладу, таким містом був Кам’янець-Подільський, у якому свої магістрати мали поляки, вірмени, українці.

Для цього періоду характерні грамоти великих князів литовських і королів польських, акти сеймів, акти трибуналів тощо, що відображало історичний розвиток держави і вхід її у склад Литовсько-Польської держави. В цей час набули розповсюдження документи міжнародно-правового характеру, хроніки, літописи московські, польські, турецько-татарські, різні описи тощо.

Накопичення традицій у сфері документування призвело до формування кола професіональних спеціалістів у сфері створення й обробки документів. Спочатку їх склад формувався за рахунок церковних псаломщиків та дяків. З XIV ст. термін «дяк» означав особу, яка вела діловодство. Поряд з цим, почали створюватись стійкі зразки звертань та закінчень у документах, формуляри (типові стійкі форми окремих, найбільш розповсюджених документів), з яких складались своєрідні посібники з діловодства - "формулярники". Встановлювались прийоми засвідчення документів, їх складання (документи починають проходити стадії написання – чорновики, редакції і біловик) і такі елементи, як скріпи, печатки, мости (підписи на склейках). З’являються також елементи захисту інформації від несанкціонованого доступу на стадії зберігання й використання. Зафіксовані й перші випадки підробки документів з політичних та корисливих цілей.

Кількісно оцінити обсяг документів та документообігу того часу не можливо, однак характерно, що, наприклад, у Городищі під Новгородом і у самому Новгороді знайдено близько 350 печаток-булл із свинцю, які використовувались для скріплення документів. Приблизно стільки ж їх знайдено пізніше при проведенні розкопок у Пскові.

Заслуговує на увагу і те, що у Давньоруській державі була відпрацьована процедура відміни юридичної сили документів. Цей процес здійснювався наступним чином: матеріали виймалися "ларником" та знищувалися у присутності свідків. "Ларник" не тільки завідував ларем, у якому зберігались документи, але й був уповноважений скріпляти приватноправові акти міською печаткою (Псков). Особливо важливі документи знищувалися комісією, яка спеціально обиралась міським віче. Часто цей акт здійснювався публічно, у святковій обстановці. У випадках, якщо документ був не дуже значущим, то він повертався авторам або взагалі змивався з пергаменту, на якому був написаний, а зачищені аркуші знову йшли у справу. В цей час, починає розповсюджуватись практика підробки і підчистки текстів, що вимагало внесення у судні грамоти вказівок про анулювання підроблених документів.

Практично, до кінця XIV ст. на території Русі основним матеріалом для письма був пергамент (особливим чином оброблена теляча, бараняча або козяча шкіра), який називався у документах «хартією» або «телятиною». Кращий пергамент привозили з Греції або Ганзейських міст. Самою давньою формою документа на Русі була грамота – окремий аркуш пергаменту шириною близько 3,5 вершків (15 – 17 см). Розмір (довжина) документа зростав за рахунок підклейки наступних аркушів.

Про важливість діяльності, пов’язаної з документами та діловодством свідчить факт існування у Києві у 978 – 1015 роках навчального закладу для дітей бояр та старших дружинників, у якому відбирались претенденти на посади «печатників» (хранителів княжої печатки), «металників» (судейських секретарів, писарів та дяків) при князях та крупних феодалах.

Історія державних закладів у царській Росії свідчить про те, як крок за кроком зростав державний апарат, збільшувалась кількість чиновників, розвивалась бюрократія, яка відігравала важливу роль у житті держави. З середини ХV ст. Московська держава являла собою удільне князівство, яке представляло не стільки державу, скільки господарство князя, у якому різні складові управління доручались окремим боярам, що у майбутньому перетворилось у адміністративні відомства [3, с. 3].

Наприкінці ХV століття з’являються перші центральні органи державної влади (прикази), які відали окремими сферами княжого управління, та органи державного управління на місцях (приказні ізби). Формування приказів дозволило централізувати управління країною.

На початку своєї діяльності, прикази відали управлінням, збиранням податків та судом. Зі зростанням задач державного управління, а, відповідно, і його апарату кількість приказів зросла. До часу початку проведення Петром І реформ, їх було понад п’ять десятків. Певний інтерес з точки зору побудови представляє структура органу державної влади (приказу).





Походження приказів пов’язане з практикою особистих доручень (приказів) великого князя найближчому оточенню (князям та боярам) щодо вирішення окремих питань державного управління. Їхня діяльність об’єдналась вищою урядовою установою – Боярською Думою.

Приказне діловодство на Русі існувало на рубежі XV – XVII століття. На чолі окремого приказу стояв приказний суддя, який призначався з думських чинів. У його віданні були дяки, які керували піддячими. У великих приказах піддячі об’єднувалися у «столи» або «повиття» - територіальні підрозділи приказів. Для доведення до виконання різних розпоряджень існували толмачі, трубники, недільники тощо.

На місцях у віданні приказів стояли воєводи, які управляли територіями й виконували приписи центральних властей. Воєводи мали свою «канцелярію» - приказну «ізбу» з помічників («менших» воєвод та дяків). У приказній «ізбі» зберігалась державна міська печатка, грошові кошти та велось діловодство.

За помилки, які допускались у офіційних документах, піддячі суворо карали: били батогами, не видавали жалування.

У цей період поступово формується система діловодства центральних та місцевих органів управління, складались кадри діловодних службовців, створюються стійкі форми документів та приклади їх складання.

У діяльності цих органів й зародилась робота з документами, яка отримала назву приказне (наказове) діловодство. Порядок складання документа у приказі був наступний: за вказівкою дяка проект документа («черне письмо») складав піддячий «середньої руки», дяк «чорнив» його, тобто виправляв, а молодший піддячий «білив», тобто переписував начисто. Біловик звіряли з чернеткою, «старий» піддячий «виправляв» переписаний документ, засвідчував своїм підписом його відповідність виправленій чернетці. «Виправлені» документи підписували дяки. З метою запобігання підробці, підпис розтягували на всю ширину документа.

Прикази можна назвати колискою бюрократизму: часто документи проходили багато інстанцій, довго затримуючись у окремих виконавців без необхідності, перш ніж потрапляли за призначенням.

У спадок від приказного (наказного) діловодства нами отримано слово «волокита». Підклеєні у стовпці довжиною в середньому 50 – 80 м документи змотували у звитки. Стрічки при читанні волочились, звідси народилося й поняття. В апараті приказного діловодства процвітали хабарництво, чинопоклоніння. Не були розвинені такі діловодні операції, як реєстрація документів, зберігання, контроль за виконанням. И все ж саме на цьому історичному етапі складалась перша система роботи з документами, закладаються основні прийоми і методи створення, оформлення та їх обробки.

У діловодстві приказів використовувалась форма документа – стовбець (стовп, стовпчик), звиток з підклеєних один до одного вузьких аркушів паперу. Важливі державні акти могли досягати трьохсот метрів. Текст у стовбцях писали лише з однієї сторони, а зворотна використовувалась для проставляння поміток, резолюцій, адрес.

Поряд зі стовпчиковою формою документації саме у приказах зародилась і почала застосовуватись зошитна форма. Зошит являв аркуш паперу, складаний удвоє. Окремі зошити складались, переплітались, утворюючи книги. Серед документів, які знайшли найбільше розповсюдження того часу можна виділити такі основні види: грамоти (царські укази або указні грамоти), приговори, накази, доповіді, пам’ятки, відписки, чолобитні.

Процедура підготовки документів включала наступні основні етапи:

- надходження документа на розгляд;

- підготовка документа до «доповіді»;

- розгляд та вирішення справи;

- оформлення документа, який містить рішення.

Таким чином, як показує дослідження діловодство вид діяльності, який суттєвим чином пов'язаний з розвитком державного управління. Причому чей зв'язок поглиблюється у процесі формування централізованої держави, про що мова піде у другій частині статті.
Використані джерела інформації:

  1. Митяев К.Г. Делопроизводство и архивы // Труды Московского государственного историко–архивного института (далее – МГИАИ). – 1954. – Т. 5. – С. 155–182.

  2. Программа курса «История и организация делопроизводства в СССР» (для Московского государственного историко–архивного института) / Министерство высшего образования СССР; Московский гос. историко–архивный институт. Отв. ред. А.В. Чернов, сост. К.Г. Митяев. – М., 1954. – 19 с.

  3. Кудряев В.А. и др. Организация работы с документами / М.: ИНФРА-М, 1998 .

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., профессор.

УДК 351:37.046.16:316.4

Приходько І.П.,

к.е.н., доц., докторант

Ради по вивченню продуктивних сил України

НАН України
^ МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ЯК ЧИННИК РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ
Визначено місце вищих навчальних закладів України в європейському освітньому просторі. Проаналізовано нові позитивні риси, що складаються на основі інтеграційних тенденцій. Обґрунтовано важливість міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів як безумовного фактора реалізації державної освітньої політики в контексті європейської інтеграції.

Определено место высших учебных заведений Украины в европейском образовательном пространстве. Проанализированы новые позитивные черты, которые складываются на основе интеграционных тенденций. Обосновано важность международного сотрудничества высших учебных заведений как безусловного фактора реализации государственной образовательной политики в контексте европейской интеграции.

The place of higher educational establishments of Ukraine is certain in European educational space. New positive lines which are folded on the basis of integration tendencies are analysed. It is led to importance of international cooperation of higher educational establishments as absolute factor of realization of state educational policy in the context of European integration.
^ Постановка проблеми. Проблема взаємодії та взаємного збагачення культур завжди була актуальною, але не стояла так гостро, як у цей час, коли в усьому світі відбуваються масштабні зміни, як у соціально-економічній, так і в духовній сферах суспільства. З одного боку, ці зміни сприяють підвищенню рівня життя в окремих країнах, створенню нових технологій, успішному розвитку багатьох галузей науки. З іншого боку, не можна не визнати і неминучих негативних наслідків цього явища. Зберігається, а часом і збільшується дуже значний розрив на рівні соціально-економічного розвитку окремих регіонів, що у свою чергу перешкоджає духовному зближенню етнічних сукупностей і встановленню взаєморозуміння між представниками різних культур.

В суспільстві назріла нагальна потреба в міжнародному впливі і виробленні загальних позицій при вирішенні таких глобальних проблем, як екологічні кризи, міжнаціональна ворожнеча, релігійна нетерпимість, тероризм тощо. Передусім мова йде про об’єднання міжнародних зусиль у сфері науки й освіти, коли, відповідно, зростає роль освіти як посередника й однієї з рушійних сил на шляху до зближення і співробітництва окремих регіонів і країн.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Пошук ефективних механізмів державного управління реформування вищою освітою, оптимального розподілу повноважень між різними рівнями управління є предметом постійної уваги теоретиків і практиків з державного управління. Серед них слід назвати таких зарубіжних і вітчизняних фахівців, як: Г.Атаманчук, В.Бакуменко, В.Бурега, Д.Дзвінчук, В.Гамаюнов, В.Журавський, М.Карамушка, В.Князєв, В.Майборода, С.Майборода, В.Мартиненко, Н.Нижник, О.Поважний, С.Поважний, Д.Табачник, В.Тертичка, В.Цвєтков та ін.

^ Постановка завдання:

– визначити місце вищих навчальних закладів України в європейському освітньому просторі;

– проаналізувати нові позитивні риси, що складаються на основі інтеграційних тенденцій;

– обґрунтувати важливість міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів як безумовного фактора реалізації державної освітньої політики в контексті європейської інтеграції.

^ Виклад основного матеріалу. Сьогодні розвиток системи вищої освіти тієї чи іншої держави визначає її положення на світовій арені не меншою мірою, ніж традиційні економічні показники, такі як багатство природних ресурсів і надр, розмір території, чисельність населення. Безумовно, в цих умовах важко переоцінити роль освіти як носія і провідника нових соціальних тенденцій. Саме освіті, зокрема вищій освіті, належить провідна роль у підтримці і поширенні моральних і культурних цінностей нового, глобального типу, що, не відхиляючи національних пріоритетів, змогли б стати основою і стимулом інтеграційних тенденцій у сучасному світі. Оскільки процес інтеграції неоднозначний, визначення його, запропоновані різними вченими в різні роки, стосуються різних сфер, а також істотно розрізняються, маючи, однак, спільну домінанту. Тлумачний словник іноземних слів дає таке визначення: «інтеграція – це об’єднання в ціле яких-небудь частин, елементів» [9, с.277]. Інтеграція у сфері освіти – це цілісна, поліструктурна, багатоаспектна і багатозначна соціальна система, що виступає фактором перетворення суспільства [7, c.56].

Доцільно згадати, що економічна інтеграція є підґрунтям для соціальної інтеграції взагалі й у сфері освіти зокрема. У новому енциклопедичному словнику знаходимо, що «інтеграція економічна – це форма інтернаціоналізації господарського життя, що виникла після другої світової війни, об’єктивний процес переплетення національних господарств і проведення погодженої міждержавної економічної політики» [3, с.312]. Виявляється можливим виділити декілька основних, найбільш загальних напрямів економічної інтеграції, що знаходять своє продовження в освіті.

Міжнародний розподіл праці. На думку російського дослідника П.С. Зав’ялова, «міжнародний розподіл праці – це той «інтегратор», що утворив з окремих елементів всесвітню економічну систему – світове господарство» [2, с.23]. Чим вищий рівень розвитку країни, тим більш нагальною потребою стає для неї участь у міжнародному розподілі праці й у зовнішньоекономічних зв’язках. Міжнародний розподіл праці – це об’єктивна основа міжнародного обміну товарами, послугами, знаннями, основа розвитку виробничого, торгового і науково-технічного співробітництва між країнами, незалежно від рівня їхнього економічного розвитку і державного устрою.

Міжнародне переміщення виробничих і фінансових ресурсів. Воно може відбуватися у формі міжнародних кредитів чи закордонних інвестицій. В останні десятиліття переміщення великих фінансових потоків націлене на допомогу країнам, що розвиваються, і країнам перехідного періоду у формуванні й удосконаленні їхніх освітніх систем. Фінансування здійснюється за рахунок коштів, які відраховуються міжнародними донорськими організаціями.

Поширення технологічного способу виробництва, і як наслідок, – інтернаціоналізація продуктивних сил. Поряд із виробничим співробітництвом і переміщенням виробничих ресурсів відбувається обмін технологічними знаннями, ноу-хау. Головна роль у цьому процесі належить технічній і вищій професійній освіті, створенню технопарків. Зростає значення транснаціональних корпорацій, що спонукають освітні системи розвинених країн до обміну досвідом, зближення і співробітництва, і в підсумку – до інтеграції до світового освітнього простору (СОП) [6]. У науковій літературі таке поняття, як єдиний світовий освітній простір, існує як термін уже більше десяти років. Вважається, що світовий освітній простір – це один із головних факторів безперервності освіти при збереженні основних елементів її системи, що дає формально рівні освітні можливості.

Варто зазначити, що сучасні національні і регіональні освітні системи, підпорядковуючись глобальним інтеграційним імпульсам, рухаються убік зближення і взаємодії з різною інтенсивністю і послідовністю. Із цього погляду можна виділити в СОП три типи макрорегіонів (далі регіони):

  1. Регіони – генератори інтеграційних тенденцій: Західна Європа, Північна Америка, Азіатсько-Тихоокеанський регіон. У цих регіонах узгоджено й активно діють кілька факторів, що обумовлює їхній високий інтеграційний потенціал. З одного боку, це високий рівень соціально-економічного розвитку регіонів і розвинена соціальна інфраструктура, що забезпечує загальнодоступність освіти. З іншого боку, динамічний розвиток освітніх систем обумовлений участю цих країн у реалізації великих міжнародних освітніх програм. Зародженню і поширенню інтеграційних процесів у вищій школі цих регіонів сприяють великі інвестиції в освіту, відкритість освітніх систем, їх багаті культурні і педагогічні традиції. Утім, названі регіони-генератори не вільні від деяких обставин, що перешкоджають їх повний інтеграції до СОП. Це і розходження в рівні розвитку окремих країн усередині кожного регіону, і неоднаковий рівень фінансування освіти, і навіть нерозв’язаність лінгвістичної проблеми – єдиної мови спілкування.

  2. Регіони, що позитивно реагують на інтеграційні тенденції у сфері освіти: Центральна і Східна Європа, країни СНД, Латинська Америка, деякі арабські країни. Серед передумов для їхньої інтеграції до СОП можна назвати великі людські ресурси, прагнення до реформування освітніх систем, важливу роль освіти в соціально-економічному розвитку. При цьому на шляху входження цих регіонів до СОП залишається чимало перешкод. Найбільш серйозними з них є недостатнє фінансування сфери освіти, зокрема вищої школи, процес її реформування без обліку потреб регіонів, нестача висококваліфікованих кадрів, слабкий розвиток технологій дистанційної освіти.

  3. Інертні регіони: африканські країни до півдня від Сахари, ряд держав Південної Азії, острівні держави Тихого й Атлантичного океанів. Великий вплив на розвиток освітніх систем цих регіонів мають такі негативні фактори, як низький рівень соціально-економічного розвитку цих регіонів, і як наслідок, – слабке фінансування освіти і низька її якість. З іншого боку, не можна не звернути уваги на ряд особливостей, що могли б стимулювати інтеграцію освітніх систем цих регіонів до СОП: великі людські і природні ресурси, прагнення до субрегіональної інтеграції в освіті на фоні зміцнення політичної стабільності, організаційна і фінансова підтримка з боку ЮНЕСКО [6, с.20].

Відповідно до наведеної класифікації, ми відносимо Україну до другої групи, тобто до регіонів, що позитивно реагують на інтеграційні тенденції в освіті. Незважаючи на безліч невирішених проблем у цій сфері, – наслідок «закритості» освітньої системи, недостатнє фінансування, низька зацікавленість у співробітництві з боку потенційних закордонних партнерів та ін. – в Україні наявне прагнення до інтеграції до СОП.

Багато публікацій міжнародних організацій із проблем освіти посилаються на глобалізацію, підкреслюючи, що в умовах глобалізації світової економіки і посилення міжнародної конкуренції інвестиції в освіту стали життєво важливою умовою майбутнього економічного росту будь-якої країни. У 1996 р. Міжнародна комісія з освіти для ХХI століття, очолювана Ж.Делором, підготувала для ЮНЕСКО доповідь «Освіта: прихований скарб», у якій йдеться про те, що глобалізація – це трансцендентальна реальність сучасного світу, яка у свою чергу сповнена протиріч: між глобальним і місцевим, загальним і індивідуальним, традиціями і сучасністю, довгостроковими і короткостроковими підходами, конкуренцією і турботою про забезпечення права людини на рівні можливості, безпрецедентним зростанням знань і здатністю людини їх засвоювати. І завдання всіх освітніх систем століття полягатиме в подоланні цих протиріч [4].

Інтернаціоналізація припускає найтісніше зближення, якщо не спільність проблем, тенденцій, задач і цілей вищої освіти, що змушує забувати про національні і регіональні відмінності і специфіку. Можна виділити такі основні причини інтернаціоналізації вищої освіти: Політичні – демократизація світової спільноти, розвиток інтеграційних процесів у політичній і соціальній сферах. Економічні – глобалізація економіки і технологій, вимоги світового і регіональних ринків праці. Культурні й ідеологічні – зростання міжнародної відвертості та діалог національних культур, який розвивається. Академічні – інтернаціональний характер наукових знань, універсальна основа освіти і науково-дослідної діяльності, формування міжнародних стандартів якості. Інформаційні – нові інформаційні технології, глобальні мережі.

Таким чином, інтернаціоналізація – це об’єктивний процес стійкої взаємодії і взаємовпливу національних систем вищої освіти, на основі загальної мети і принципів, що відповідає потребам світової спільноти і відображає прогресивні тенденції нового століття [5].

Очевидно, сьогодні з більшою імовірністю можна говорити про значне посилення тенденцій інтернаціоналізації освіти, збільшення питомої ваги її міжнародної складової, зокрема під впливом тенденцій глобалізації економіки, розвитку сучасних глобальних інформаційних мереж [1, c.12]. Однак в академічному співтоваристві немає єдиної думки щодо питання інтернаціоналізації вищої освіти.

На основі вивчення світових тенденцій, аналізу стану кращих зразків педагогічного знання і досвіду в різних країнах, визначення нових функцій і вимог до вищої школи ЮНЕСКО ініціює розробку рекомендацій щодо розвитку процесів інтернаціоналізації, створення нормативної основи міжнародної співпраці у сфері вищої освіти.

Можна сказати, що поряд із позитивними факторами на шляху до інтеграції вищої освіти існує безліч бар’єрів і складностей, що кореняться в суспільних протиріччях і, як наслідок, у парадоксах актуального стану вищої школи.

У країнах Європи міжнародні відносини у сфері вищої освіти регулюються низкою нормативно-правових актів, прийнятих ЮНЕСКО, більшість із них спрямовані на інтеграцію освітніх систем як у межах європейського континенту, так і за його межами. Один із таких документів – «Конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту і вчених ступенів у державах регіону Європи», яка була підписана 21 грудня 1979 р. Держави, що підписали Конвенцію, ставили перед собою такі завдання: погодити вимоги до абітурієнтів у кожній країні; забезпечити широкий доступ у свої вищі навчальні заклади студентам і науковцям із будь-якої держави, що підписала дану Конвенцію; визнавати навчальні курси, дипломи і свідоцтва цих осіб; створювати необхідні можливості для ефективного використання наявних ресурсів у галузі вищої освіти і наукової праці в інтересах усіх договірних сторін [8, с.9].

У межах Європейського Союзу в 1980 р. було розпочато формування інформаційної мережі EURYDICE, яка ставила за мету отримання, обробку та порівняння інформації про національні системи освіти в країнах ЄС.

Важливими документами визнання інтеграційних процесів у системі освіти на європейському континенті стали Велика Хартія Університетів (Magna Charta Universitatum) (1988 р.), а також Лісабонська конвенція про визначення кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону (1997 р.) та Сорбонська декларація (1998 р.). Лісабонська конвенція зафіксувала домовленості про основні терміни, за допомогою яких описуються моделі вищої освіти в Європі, визначила компетенції державних органів, основні принципи оцінки кваліфікацій, погодила механізми визнання кваліфікацій у вищій освіті і позначила ряд інших важливих проблем.

Цілісна політика Європейського Союзу, яка розробляється і здійснюється в галузі вищої освіти в останні десятиріччя, сприяє формуванню наднаціональних інститутів, послідовній роботі зі створення загальноєвропейської системи вищої освіти. Важлива особливість політики ЄС у даній сфері полягає у взаємодії створених наднаціональних інститутів, перш за все Генерального Директорату освіти і культури Європейської Комісії і національних органів у створенні загальноєвропейських інформаційних і координаційних структур, розробці загальноєвропейських програм у сфері вищої освіти з виділенням фінансових коштів для їх реалізації. Найбільшими загальноєвропейськими програмами, що надають істотну фінансову допомогу розвитку академічної співпраці університетів, є Кометт (Commet), Еразмуc (Erasmus), Лінгва (Lingua), Сократ (Socrates), Леонардо да Вінчі (Leonardo da Vinci), Темпус/Тасіc (Tempus/Tacis).

Особливістю останніх років є цілеспрямована спільна діяльність європейських країн із формування загальноєвропейської системи освіти в межах Болонського процесу та створення європейського простору вищої освіти. З 1999 р. європейське освітнє співтовариство живе під знаком Болонського процесу, коли в Італії в м. Болонья відбулася зустріч європейських міністрів освіти, і прийняття самої декларації. Декларацію підписали міністри 29 європейських країн. Суть Болонського процесу полягає у формуванні в перспективі, а саме до 2010 р., загальноєвропейської системи вищої освіти, названої «Зоною європейської вищої освіти» і заснованої на спільності фундаментальних принципів функціонування. Цим актом країни-учасниці погодили загальні вимоги, критерії і стандарти національних систем вищої освіти і домовилися ввести єдині умови визнання дипломів про освіту, працевлаштування і мобільності громадян, що має значно підвищити конкурентноздатність європейського ринку праці й освітніх послуг. Зокрема цим документом задеклароване таке:

1. Уведення двоциклічного навчання. Пропонується ввести фактично два цикли навчання по формулі 3+2. При цьому перший, бакалаврський, цикл повинен тривати не менше трьох років, а другий, магістерський, – не менше двох років. Вони повинні прийматися на європейському ринку праці в якості освітніх і кваліфікаційних рівнів.

2. Уведення кредитно-модульної системи. Необхідно створити систему кредитів відповідно до європейської системи трансферу кредитів – залікових одиниць, зробивши її накопичувальною системою, здатною працювати в межах концепції «навчання протягом усього» життя.

3. Контроль якості освіти. Передбачається установа акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості та змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що придбали випускники. Буде здійснюватися сприяння міжнародному співробітництву по забезпеченню якості освіти, розробка критеріїв для порівняння і методів оцінки якості.

4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Крім того, ставиться питання про поширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників. Орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання випускників мають бути застосовані та практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути полегшене. Із цією метою планується повсюдне використання Додатка до диплома, рекомендоване ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одне з головних завдань, що має бути вирішене в межах Болонського процесу, це залучення в Європу більшої кількості студентів із інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної накопичувальної системи, кваліфікацій, що легко розуміються, тощо приведе до підвищення інтересу до європейської системи освіти [10].

Протягом останніх років Україна рішуче крокувала до цієї події: отримала підтримку своїх прагнень у Раді Європи, вивчала досвід країн-учасниць Болонського процесу щодо впровадження принципових положень декларації, здійснювала модернізацію освітньої діяльності вищої школи відповідно до європейських вимог і стандартів.

Приєднання України до Болонського процесу зумовило здійснення важливих змін у системі вищої освіти. Відповідно до зазначеної угоди запроваджено кредитно-модульну систему організації навчального процесу на перших курсах вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації, підготовлено програми навчання (експериментальні навчальні плани), адаптовано шкалу оцінювання знань студентів навчальних закладів та учнів шкіл, розроблено методику перерахування обсягу навчального навантаження чинних навчальних планів у кредити, адаптовано до європейських вимог вищої освіти окремі документи (інформаційний пакет, академічна довідка, додаток до диплома). Розроблено і схвалено колегією МОН та громадською колегією новий Перелік галузей знань, бакалаврських програм підготовки фахівців у вищих навчальних закладах України.

Висновки. Таким чином, Україна тільки на початку шляху і стоїть перед великими проблемами, найважливіша з яких – проблема якості освіти. Серед основних завдань, які ставляться перед національною вищою школою, особливе місце займає розвиток співпраці у сфері контролю якості вищої освіти шляхом визнання єдиної методології досягнення якості, розробки єдиних критеріїв оцінки якості освіти, а також установлення єдиних критеріїв якості. І тут є важливим визначення теоретичної та методологічної бази, які забезпечать правильний напрям руху до високого рівня якості. В цілому, входження України до європейського освітнього простору потребує впровадження в систему вищої освіти: стратегії системної модернізації всієї освітньої сфери; системи якості освіти, яка відповідає стандартам якості ЄС, потребам ринкової економіки, внутрішнього ринку держави та суспільства; державного реєстру напрямів підготовки та спеціальностей відповідно до Міжнародної стандартної класифікації освіти і Міжнародної стандартної класифікації занять; системи кредитів на зразок Європейської системи трансферу кредитів як відповідного засобу сприяння збільшенню мобільності студентів. Підсумовуючи, можна сказати, що приєднавшись до Болонського процесу, національна вища школа відкриває для себе можливості придбати нові позитивні риси, що складаються на основі інтеграційних тенденцій, а також визначити своє місце і роль на теренах європейського освітнього простору.
Використані джерела інформації:

  1. Гуляєва Н.М. Вища європейська освіта в Україні. // Освіта України. - 9-16 лютого 2005 р. -№ 3 - С.12.

  2. Завьялов П.С. Международное разделение труда и интернационализация хозяйственной жизни на современном этапе // Основы внешнеэкномических знаний / Под ред. И.П.Фаминского. - М., 1994. - С.20-45

  3. Новый энциклопедический словарь. - М., 2002.- С.312

  4. Образование – сокрытое сокровище: доклад ЮНЕСКО Международной Комиссии по образованию для ХХІ. - Париж, 1996

  5. Освіта України – 2005: Інформаційно-аналітичні матеріали діяльності Міністерства освіти і науки України у 2005 році та головні завдання на 2006 рік / Уклад.: К.М. Левковський, В.П. Погребняк, Д.Б. Паначевич, А.К. Солоденько. – К.: Знання, 2006. – 150с.

  6. “Подвійний диплом”: професійні кар'єри та соціальна адаптація / Т.В. Фініков, Н.В. Зданович, Д.В.Цимбал. - К.: Таксон, 2007. - С.20

  7. Талалова Л.Н. Интеграционные процессы в образовании: контекст противоречий. Монография. – М.: Изд-во РУДН, 2003.- С.56

  8. Тимошенко З.І. Соціально-політичні аспекти та перспективи участі України в Болонському процесі. // Матеріали міжнародної наук.-практ.конф. «Україна-субєкт європейського освітнього простору».- К.: Видавництво Європ. Ун-ту, 2005. – С.9

  9. Толковый словарь иноязычных слов / Авт.-сост. Л.П.Крысин. - М.: 1998.- С.277

  10. The European higher education Area. Joint Declaration of the European Ministers of Education. Convened in Bologna on the 19th of June 1999 http://www.bolognadec.html



Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор

УДК 332.87: 658.18
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи