Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
Сторінка16/29
Дата30.10.2014
Розмір6.56 Mb.
ТипПротокол
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29
^

УНИКНЕННЯ ЗАГРОЗ В ДЕРЖАВНІЙ ПОЛІТИЦІ ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В АПК



Обгрунтовано систему інтересів учасників інвестиційного процесу в АПК. Визначено напрями формування політики залучення іноземних інвестицій у сільське господарство.

Обоснована система интересов участников инвестиционного процесса в АПК. Определены направления формирования политики привлечения иностранных инвестиций в сельское хозяйство.

The system of interests of participants of investment process is grounded in agroindustrial complex. Directions of forming of policy of bringing in of foreign investments are certain in agriculture.

^ Постановка проблеми.Інноваційно-інвестиційний процес в агропродовольчій сфері розглядається як система конкретних заходів щодо проведення наукових досліджень і розробок, створення інновацій та їх впровадження у виробництво з метою отримання нової або покращеної агропродовольчої продукції та відповідне ресурсне забезпечення вказаних процесів за рахунок залучення інвестицій. Управління інноваційно-інвестиційними процесами потребує системного підходу. Разом з тим, теоретичні і методологічні обґрунтування, а також практичні рекомендації, спрямовані на системне управління інноваційно-інвестиційними процесами в агропродовольчій сфері, залишаються не повною мірою розроблені, що потребує подальших досліджень у вказаному актуальному напрямі. Об'єктами державного регулювання є різні сфери господарювання, галузі, регіони, соціально-економічні процеси, тобто все те, на що спрямовано увагу державних органів для забезпечення умов ефективного функціонування національної економіки. У рамках розглянутої проблеми одним із таких об'єктів є процес залучення і використання іноземного капіталу в аграрний сектор України, у зв'язку з чим на державу покладено низку найважливіших взаємозалежних функцій щодо керування цим процесом.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні розробки з проблем спеціалізації і кооперації аграрного сектору економіки здійснені такими відомими вченими, як М.П. Александров, А.П. Азізов, В.Г. Андрійчук, В.Я. Амбросов, І.Ф. Баланюк, П.П. Борщевський, О.В. Крисальний, С.Й. Кутіков, І.І. Лукінов, А.С. Лисецький, М.Й. Малік, В.Я. Месель-Веселяк, П.Т. Саблук, А.І. Смислов, Ю.Д. Ступалов, І.Н. Топіха, М.І. Туган-Барановський, В.В. Юрчишин.

^ Постановка завдання:

– обгрунтувати систему інтересів учасників інвестиційного процесу в АПК;

– визначити напрями формування політики залучення іноземних інвестицій у сільське господарство.

^ Виклад основного матеріалу. Важливість державного регулювання цього процесу зумовлено його суперечливим характером. З одного боку, недостатність внутрішніх засобів для піднесення економіки, а також необхідність включення української економіки в систему міжнародного поділу праці й інтернаціоналізації виробництва зумовлюють більш активне залучення іноземного капіталу, з іншого – в умовах перехідного періоду і сформованої в зв'язку з цим економічною ситуацією іноземне інвестування може сприяти поглибленню нестабільності, деіндустріалізації економіки і створенню загроз економічній безпеці країни.

Отже, держава має створити умови для нормального й ефективного функціонування іноземного капіталу і, як наслідок, посилення його позитивного впливу на приймаючу економіку і разом с тим нейтралізувати негативні наслідки його використання.

В літературі й засобах масової інформації в основному переважає однобічний підхід, що виходить із припущення про виключно позитивний вплив іноземного інвестування [1; 2]. Однак необхідно пам'ятати, що існують і негативні наслідки цього, а саме: посилення залежності національної економіки від іноземних держав; перетворення країни в сировинний придаток розвинених держав; посилення технологічної залежності від закордонних партнерів; створення передумов для приймання і переробки високотоксичних відходів із промислово розвинених держав; створення, розвиток і розширення шкідливих для навколишнього середовища підприємств; пригнічення місцевих виробників, обмеження конкуренції; ігнорування закордонними інвесторами місцевих інтересів і деформація структури національної економіки, зростання соціальної напруженості за рахунок невиправдано високого рівня оплати праці в іноземних фірмах порівняно з українськими тощо.

Безумовно, це не означає, що іноземні інвестори завжди мають, свідомо непорядну мету. Їхня несумлінність часто не навмисна, а ситуаційна чи може бути наслідком порушень домовленостей з боку партнера, влади. Але варто мати на увазі, що негативні наслідки можуть виявитися після тривалого часу чи за певних обставин і, як правило, пов’язані з важко відтворюваним збитком.

У зв'язку з цим реалізовується одна з найважливіших функцій держави –захисна, до напрямів якої відноситься вироблення доктрини економічної безпеки й захисту національних інтересів та послідовне впровадження її в життя. Вона полягає в недопущенні надмірного нарощування зовнішнього боргу й залежності від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій, захисті економіки від важких наслідків світових фінансових криз, недопущенні перетворення України в джерело дешевої сировини і ринок збуту готової продукції для розвинених держав, відновленні втрачених позицій на світовому ринку.

У сучасних умовах економічну безпеку варто розглядати як найважливішу характеристику економічної системи, що визначає здатність реалізації національно-державних інтересів і подолання загроз їх досягненню, які виникають. Основними принципами гарантування економічної безпеки є: стратегія економічної безпеки як складова частина стратегії національної безпеки; моніторинг та індикативний аналіз об'єктивних показників стану економіки; технологічне вдосконалення як умова прогресу й стійкого розвитку економіки; цільове управління зовнішньоекономічною діяльністю і міжнародних економічних відносин; ефективна взаємодія державних органів влади в ході реалізації стратегії економічної безпеки; орієнтири інвестиційної політики.

У контексті захисту національної економіки у зв'язку із залученням іноземних інвестицій, варто мати на увазі не захист від життєво необхідних для України інвестицій, а нейтралізацію негативних побічних ефектів неминучого процесу, постачання інвестиційного механізму системою безпеки. У процесі залучення і використання іноземного капіталу необхідно враховувати розбіжності цілей та інтересів учасників цього процесу, яким є, з одного боку, іноземні інвестори, з іншого – країна, яка приймає інвестиції. Різниця інтересів учасників досить широка: від суто утилітарної потреби інвесторів одержати максимальний дохід від вкладених засобів – до концептуального завдання держави – підвищити ефективність економіки [3, c. 25].

Споконвіків між цими інтересами існують об'єктивні суперечності, що в умовах економічної нерівності учасників ставлять слабшу сторону (у нашому випадку Україну) в залежність при виборі умов інвестування.

На державному рівні досягнуто розуміння необхідності встановлення балансу інтересів обох сторін, що виражається в реалізації державою функції координування і врівноваження шляхом включення до державної програми залучення іноземного капіталу положення про облік не тільки українських інтересів, а й реальних цілей іноземних інвесторів.

Іноземне інвестування регулюють за допомогою розробки і реалізації політики щодо його залучення, що має стати невід'ємною частиною загальноекономічної політики держави.

Світовий досвід свідчить, що ефективна політика залучення іноземних інвестицій здатна перетворитися в конкурентну перевагу країни. При цьому вона має враховувати не тільки інтереси приймаючої країни, а й фактори, що визначають характер інвестування з боку іноземного інвестора.

Стратегія залучення іноземних інвестицій у вітчизняну економіку має виходити з балансу між відкритістю економіки й розумним протекціонізмом та ґрунтуватися в першу чергу на забезпеченні національних інтересів, тобто безпеки держави і потреб власного розвитку.

З економічної погляду, аспект національних інтересів визначається створенням сприятливих умов для розвитку вітчизняного виробництва, підвищенням життєвого рівня населення і має втілитися в чітко сформульовані галузеві й територіальні пріоритети розвитку економіки.

Політика залучення іноземних інвестицій має відповідати певним вимогам і умовам, що повинні закласти основу стійкого припливу капіталу. Серед цих вимог можна виділити такі: стабільність законодавства, формування чіткої нормативно-правової бази регулювання іноземних інвестицій; введення конкурентоспроможного рівня податків, тарифів і пільг, які відповідають умовам іноземних інвестицій, що сформувалися в інших державах, котрі є конкурентами України як ринки вкладення іноземного капіталу; наявність гнучкої фінансової політики в галузевих і регіональних напрямах, що забезпечує досягнення пріоритетних цілей розвитку народного господарства; розробка державної програми і створення спеціальних інститутів з повернення вивезеного з України капіталу.

Ставлення до іноземних інвестицій різне залежно від рівня розвитку економіки, стану кон'юнктури ринку, конкурентоспроможності продукції. В одних випадках іноземні капітали залучаються за будь-яку ціну в будь-який об'єкт, в інших – тільки на певних умовах, у чітко визначені галузі, регіони й у певних формах.

Державна політика залучення іноземних інвестицій розрізняється по країнах. Країни-імпортери капіталу зацікавлені в залученні іноземних інвестицій зазвичай через такі причини: брак засобів для фінансування економічного розвитку, необхідність підвищення рівня зайнятості населення, подолання дефіциту платіжного балансу тощо (характерно для найменш розвинених держав); удосконалення господарської структури, технічне переозброєння виробництва, підвищення конкурентоспроможності (характерна для середньо- і високорозвинених держав); допуск іноземного капіталу в національну економіку на основі взаємності, тобто в рамках взаємних торгово-політичних й інвестиційних угод.

Для умов України характерні дві перші причини. Оскільки Україна стоїть в ряді перших серед середньорозвинених держав, залучення іноземних інвестицій має бути селективним, погодженим із конкретними завданням, що стоять перед нею. Інвестиції з-за кордону необхідні в певних галузях і регіонах, щоб перебороти структурні диспропорції і зростаючу технологічну відсталість.

Головним завданням держави на сучасному етапі розвитку української економіки є структурна перебудова з метою забезпечення економічного зростання, виходу на траєкторію стійкого розвитку і досягнення конкурентоспроможності на світовому ринку. Відповідно до цього пріоритетими напрямами для залучення і використання іноземних капіталовкладень доцільно вважати: освоєння незадіяного науково-технічного потенціалу і розвиток наукоємних виробництв; нарощування експортного потенціалу; забезпечення імпортозамінення.

Виходячи з цього, в першу чергу необхідно залучити іноземний капітал:

- у видобувні й переробні галузі, що дасть змогу обновити їх виробничі фонди, підвищити ефективність виробництва і значно розширити експортний потенціал України;

- в космічну, атомну, конверсійні галузі промисловості з метою розвитку наукоємних виробництв;

- у фармацевтичну, хімічну, харчову промисловості, сільське господарство, машинобудування і приладобудування, тобто галузі, що виготовляють товари народного споживання для забезпечення імпортозамінення.

Визначення пріоритетів залучення іноземних інвестицій у регіональному аспекті безпосередньо пов’язано з галузевими пріоритетами. У цих галузях і регіонах необхідно стимулювати приплив іноземного капіталу. Держава має створити економічних інтерес в іноземних інвесторів, щоб вони вкладали свій капітал у розвиток тих виробництв і регіонів, які визначає економічна політика.

Світова практика виробила універсальний набір заходів, які меншою мірою вживають для залучення іноземних капіталів. Серед них виділяють такі [4, c. 7]:

1) податкові стимули:

  • встановлення прямих податкових пільг, відстрочення сплати податків за інвестування капіталу, маніпулювання рівнем податку;

  • стимули, пов'язані з амортизаційними відрахуваннями, оскільки прискорена амортизація стає одним із найчастіше використовуваних методів підтримки закордонного інвестора, особливо на перших стадіях роботи;

2) фінансові методи стимулювання: різні субсидії, позики і гарантії їхнього надання в разі виконання інвестором певних завдань, наприклад, освоєння конкретних регіонів, галузей промисловості, створення нових робочих місць;

3) адміністративні методи: що спрямовані на створення загального середовища ефективного функціонування іноземного капіталу в економіці – від забезпечення необхідними факторами виробництва, інформацією і службами управління до розвитку транспортної мережі, інших комунікацій тощо.

Практика показує, що фінансовим стимулам надають переваги промислово розвинені країни, адже вони дають змогу сконцентрувати зусилля на досягненні конкретних цілей. Країни, які розвиваються, у т.ч. Україна, більше використовують податкові засоби стимулювання, що пов'язано насамперед і з браком фінансових засобів.

Велике значення серед податкових стимулів має надання пільг. Практично всі країни використовують пільги в різноманітних комбінаціях. Їх необхідність не заперечується, однак розміри і характер пільг вимагають зваженого підходу. Іноді прагнення форсувати надходження з-за кордону підштовхують уряди до надання іноземним інвесторам пільг і привілеїв у такому масштабі, що є економічно недоцільним.

Україна зацікавлена в тому, щоб іноземні компанії реально залучали до організації виробництва на її території матеріальні й фінансові ресурси з-за кордону, а не прагнули до встановлення контролю за рахунок мінімальних вкладень.

Практично в усіх країнах вкладення іноземного капіталу в тій чи іншій формі регламентовано. І хоча в багатьох державах для іноземних інвестицій установлено національний режим, держава регулює їхній приплив, вводячи обмеження на їхні вкладення в певні сфери економіки шляхом застосування антимонопольного законодавства й інших способів. Будучи зацікавленими в залученні іноземного капіталу, створюючи сприятливі умови для його вкладення, повідомляючи про національний режим для нього, необхідно регулювати його діяльність, не допускаючи незаконного збагачення, заохочуючи його вкладення в одні галузі виробництва і регіони й обмежуючи – в інші.

Позиція певної частини підприємців, правознавців і економістів зводиться до того, що поширення національного режиму на іноземних інвесторів неприпустимо, оскільки режим господарської діяльності в України перебуває на стадії формування, і тому недоцільно поширювати цю нестійкість на закордонних інвесторів [5, c. 95; 6, c. 21]. Така позиція підкріплюється наступними аргументами: рівень віддачі національних та іноземних інвестицій; наявний сьогодні в українській економіці „інвестиційний голод”; великі труднощі з формуванням дохідної частини бюджету і платіжного балансу; конкуренція на світовому ринку капіталу, в т.ч. з боку країн СНД, окремі з яких використовують елементи більш сприятливого режиму стосовно іноземних інвесторів.

Супротивники такого підходу, як правило, аргументують свою позицію інтересами захисту конкретних українських підприємств і галузей, а також порушують питання національної безпеки [7, c. 20]. У тому, що західні інвестори не особливо квапляться вкладати свої капітали в українську економіку, існує і позитивний аспект: у нас є час усвідомити, що у власному економічному розвитку і процвітанні зацікавлена лише сама Україна. Іноземним інвесторам невигідне відродження сильної і конкурентоспроможної української економіки. Тому необхідно виробити комплекс регулюючих діяльність іноземних інвесторів заходів, що забезпечує єдиний підхід і вимоги до іноземного капіталу на всьому економічному просторі України, ні в чому не обмежуючи його, але і не надаючи будь-яких переваг перед вітчизняними інвесторами.

Сьогодні українське законодавство іноземним інвесторам надає національний режим господарювання. Однак здається необхідним створення пільгових умов вкладення капіталу, що змогли б компенсувати політичну й економічну нестабільність, нестійкість нормативно-правової бази.

При формуванні політики залучення іноземних інвестицій ми пропонуємо виходити з таких напрямів:

1) системний аналіз результатів соціально-економічного розвитку; висновки, що передують розробці політики залучення іноземних інвестицій;

2) визначення стратегічних цілей і завдань, виходячи з реальної обстановки в країні, з обліком зовнішніх і внутрішніх умов.

Серед внутрішніх умов необхідно дослідити такі фактори: організаційна структура, яка забезпечує реалізацію інвестиційної політики, що може бути представлена як державними структурами, так і комерційними; нормативно-правова база в галузі інвестиційної діяльності; інфраструктура бізнесу (виробнича, транспорт, телекомунікації, фінансовий сектор, митниця тощо).

Серед зовнішніх факторів варто вивчити: кон'юнктуру ринку капіталів (політика потенційних інвесторів, їхніх умов, вимог, пропозицій, ціни кредитних ресурсів, попит на ринку капіталів тощо); інтереси інвесторів, а також критерії, якими вони керуються при виборі об'єкта вкладення капіталу; пошук довгострокових інвестицій відповідним стратегічним цілям;

3) у разі невідповідності внутрішніх факторів визначеним цілям і завданням необхідно розробити і реалізувати заходи в галузі вдосконалення системи залучення іноземних інвестицій, відповідно до визначених цілей і завдань. Зовнішні фактори, як правило, не піддаються впливу. Якщо спостерігається явна невідповідність визначених цілей і завдань умовам зовнішнього середовища, то їх слід переглянути й уточнити;

4) конкретизація умов державного і регіонального рівнів, що можуть негативно вплинути на розробку й реалізацію політики залучення іноземних інвестицій;

5) розробка політики залучення іноземних інвестицій (стратегічний рівень);

6) визначення завдань учасників політики залучення іноземних інвестицій, структуризація завдань за ступенем пріоритетності, узгодження завдань і співвідношення пріоритетів між усіма учасниками політики;

7) розробка програми залучення іноземних інвестицій; добір інвестиційних проектів, що відповідають цілям і завданням політики (оперативний рівень);

8) реалізація програм з урахуванням можливих корегувань і аналіз їх ефективності;

9) розробка „наглядової” системи, координації і контролю за процесом досягнення остаточних результатів з виявленням причин і винуватців можливих відхилень фактичних значень від підконтрольних показників;

10) аналіз отриманих відхилень і прийняття управлінських рішень щодо корегування стратегії.

Запропоноване можна використати для розробки політики залучення іноземних інвестицій як на рівні України, так і її регіонів, що в рамках наданих повноважень можуть проводити відповідну власну політику

Висновки. Отже, у сучасних умовах економічну безпеку варто розглядати як найважливішу характеристику економічної системи, що визначає здатність реалізації національно-державних інтересів і подолання загроз їх досягненню, які виникають. Запропонована система інтересів учасників інвестиційного процесу в АПК. Політика залучення іноземних інвестицій має відповідати певним вимогам і умовам, що покликані закласти основу стійкого припливу капіталу. Головним завданням держави на сучасному етапі розвитку української економіки є структурна перебудова з метою економічного зростання. При формуванні політики залучення іноземних інвестицій ми пропонуємо виходити з таких напрямів: системний аналіз результатів соціально-економічного розвитку; визначення стратегічних цілей і завдань залежно від реальної ситуації в країні з обліком зовнішніх і внутрішніх умов.
Використані джерела інформації:

1. Бесчастный Л., Онышко С. Тенденции на мировом рынке капиталов и их влияние на инвестиционную деятельность в Украине // Экономика Украины. – 2004. – № 3. – С.4–12.

2. Пересада А.А. Инвестиционный процесс в Украине. – К: Наукова думка, 1998. – 128 с.

3. Человек в аграрной сфере / Шепотько Л.А., Прокопа И.В., Крисанов Д.Ф. и др. – К.: Наукова думка, 2006. – 284 с.

4. Юрчишин В.В. Сільські території як системоутворюючі фактори розвитку аграрного сектору економіки // Економіка АПК. – 2005. – №3. – С. 3–10.

5. Васильченко С.М. Теоретичні основи інвестування // Фінанси України. – 2005. – № 1. – С. 93– 99.

6. Величко В, Величко А. Тенденції в нагромадженні капіталу і зростання інвестиційної активності // Економіка України. – 2002.– №1. – С. 20–26.

7. Гаврилюк О. Методи криміналізації та відпливу капіталів // Фінанси України. –2006. – № 10. – С. 19–29.

Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор.


УДК 35.078.7

Шпачук В.В.,

к.держ.упр.,

доцент Національної Академії

статистики, обліку та аудиту
^ СУТНІСТЬ ТЕРМІНУ «АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ»
Кризові явища, що час від часу відбуваються в державах або діяльності будь-якої іншої соціально-економічної системи, провокують підвищену увагу до питання антикризового управління, яка інколи суттєво згасає паралельно з самою кризою. Такий стан речей може призводити до порушення безперервності досліджень даного питання, недостатньої системності досліджень та низької практичності їх результатів. З огляду на це, в статті здійснено аналіз наукової літератури з питань антикризового управління, сформульовано власне визначення терміну «антикризове управління».

Кризисные явления, которые периодически происходят в государствах или в деятельности любой другой соціально-экономической системы, провоцируют усиленное внимание к вопросу антикризисного управления, которое может угасать паралельно с самим кризисом. Это может приводить к нарушению непрерывности исследований данного вопроса, недостаточной системности самих исследований и низкой практичности их результатов. По причине этого, в статье проведен анализ научной литературы по вопросу антикризисного управления, сформулировано собственное определение термина «антикризисное управление».

^ Crises that occur periodically in the States or in any other socio-economic system, causing increased attention to the issue of anti-crisis management that can die down simultaneously with the crisis. It may lead to a breach of continuity of studies on this issue, the lack of consistency and usability studies. Because of it in the article considered scientific literature on the subject anti-crisis management and have made its own definition of the term "crisis management".
^ Постановка проблеми. Сучасний розвиток України характеризується кризовими явищами як в економіці країни, так і в розвитку окремих її регіонів, галузей, в діяльності деяких суб’єктів, впливом тривалої світової фінансової кризи. Слід також зважити на інституційні перетворення в України, які відбуваються під впливом глобалізації, загальносвітових трансформаційних процесів, що призводить до зміни та знищення попередніх зв’язків, вимагає вдосконалення системи управління (державного, корпоративного та інше), проведення широко­масштабних державно-управлінських реформ, запровадження ефективних антикризових механізмів, розробки антикризових стратегій тощо.

Внаслідок цього виникає необхідність надання чіткого визначення одного з базових термінів даного процесу – «антикризове управління». Антикризове управління можна вважати багатофункціональною та багатоаспектною системою, яка включає в себе велику кількість різноманітних елементів, що перебувають у певних відношеннях, пов’язані між собою і утворюють єдине ціле.

На сьогодні і у вітчизняній, і у зарубіжній літературі немає єдиного підходу до визначення терміну «антикризове управління», що стало причиною різноплановості пропонованих різними науковцями та дослідниками визначень цього поняття. Безумовно воно може враховувати специфічні особливості сфер (економічна, політична, соціальна), в яких застосовується, але обов’язково повинно включати загальні найважливіші особливості, риси даного процесу.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ґрунтовне дослідження сутності терміну «антикризове управління» міститься в працях Б. Річардсона, Р. Хіта, С. Беляєва та В. Кошкіна, А. Блінова та В. Захарова, А. Большакова, А. Бобильової, А. Грязнової, С. Кукушкіна, Е. Короткова, Л. Лігоненка, І. Ларіонової, В Пилипчука, А. Ряховської та М. Федотової, Н. Родіонової, Д. Хавіна, Г. Юна, Е. Уткіна, І. Бланка, С. Бурого та Д. Мацехи, А. Чернявського та інших.

^ Метою статті є формування визначення терміну «антикризове управління» на підставі аналізу наукової літератури, що присвячена дослідженню даного питання.

^ Виклад основного матеріалу. Сьогодні в науковій літературі можна знайти різні визначення сутності терміну «антикризове управління». Термін «антикризове управління» міцно закріпився в науковому лексиконі як фахівців у галузях правових, економічних та суспільних наук і тому може змінювати свою сутність залежно від того, яким чином розставлені акценти. Дослідження сутності антикризового управління завжди супроводжується вивченням його характеристик, специфічних особливостей, економічних, управлінських, організаційних і інституціональних відносин, проблем, механізмів та функціональних елементів процесу антикризового управління тощо. За Г. Юном «структуроване визначення антикризового управління передбачає:

- попередню діагностику причин виникнення кризисної ситуації;

- аналіз зовнішнього середовища та потенціалу конкурентних переваг для вибору стратегії його розвитку;

- бізнес-планування підвищення конкурентних переваг та фінансового оздоровлення;

- розробку процедур фінансового оздоровлення та системи контролю за їх реалізацією;

- процедури антикризового управління та контролю за їх проведенням» [1, с. 59-60].

На підтвердження багатоаспектності антикризового управління Р. Хіт в своїй праці «Кризовий менеджмент для керівників» зазначає, що кризовий менеджмент представляє собою комплекс, який включає чотири широкі сфери:

  • запобігання;

  • готовність;

  • реакція;

  • відновлення [2, c.259].

Е. Коротков [3, с.129-130] пропонує всю сукупність проблем антикризового управління представити у вигляді чотирьох груп:

- перша група проблем – включає проблеми розпізнавання передкризових ситуацій;

- друга група проблем – пов’язана з ключовими сферами життєдіяльності організації, передусім це методологічні проблеми її життєдіяльності;

- третя група проблем – включає проблеми прогнозування криз та варіанти поведінки соціально-економічної системи під час кризи, проблеми пошуку необхідної інформації та розробки управлінських рішень;

- четверта група проблем – включає конфліктологію та селекцію персоналу, яка завжди супроводжує кризові ситуації.

На думку В. Пилипчука антикризове управління включає сім основних підсистем:

- підсистема діагностики та прогнозування фінансового стану;

- підсистема маркетингу, що включає в себе розробку антикризової маркетингової стратегії і тактики;

- підсистема антикризової інвестиційної політики, яка включає в себе розробку ефективно інвестиційної програми;

- підсистема управління персоналом;

- підсистема виробничого менеджменту, яка охоплює управління техніко-технологічною стороною;

- підсистема фінансово-економічного менеджменту, яка охоплює управління фінансовими ресурсами та грошовими потоками;

- підсистема організаційно-управлінських заходів з ліквідації [4, с.30-31].

На підставі вищевикладеного необхідно зазначити, що в вузькому розумінні антикризове управління представляє собою систему запобігання, упередження, управління, подолання кризи.

За результатами аналізу визначень поняття «антикризове управління» ми дійшли висновку, що незважаючи на стоси літератури, які присвячені питанню антикризового управління, воно не знайшло загальноприйнятого тлумачення, а у сучасній науковій літературі склалися різні підходи до трактування поняття антикризового управління. Серед основних засад, які є ключовими і покладаються в основу визначення поняття антикризового управління різними науковцями, можна виділити наступні:

  • мета антикризового управління – чи антикризове управління спрямоване на забезпечення стійкого розвитку, чи подолання кризи та її негативних наслідків, чи забезпечення проведення процедури банкрутства;

  • рівень системності антикризового управління – чи антикризове управління представляє собою певну систему механізмів, засобів тощо, чи комплекс визначених антикризових дій;

  • тривалість процесу антикризового управління – чи є антикризове управління тривалим процесом протягом періоду діяльності системи або суб’єкта, чи поширюється лише на час виникнення та подолання кризи;

  • роль держави в процесі антикризового управління – чи є вона першочерговою в антикризовому управлінні, номінальною або взагалі не передбачається;

  • масштабність процесу антикризового управління – чи антикризове управління застосовується лише на певному рівні економіки (макро, мезо, мікрорівні), чи на всіх рівнях комплексно;

  • антикризове управління як механізм банкрутства.

Зважаючи на широку вживаність даного терміну, кожне з визначень антикризового управління містить доволі важливу інформацію, є цілком слушним і може засновуватись на декількох критеріях, суттєво залежить від аспектів дослідження в межах якого воно було здійснено (табл. 1). Будь-яке антикризове управління є унікальним, відрізняється певними особливостями, рівнем втручання органів влади, методологічною та ресурсною базами, а при вирішенні подібних проблем можуть застосовуватись різноманітні принципи управління та прийматись специфічні рішення.

Таблиця 1

Визначення категорії «антикризове управління»


^ Автори визначень

Визначення категорії

«антикризове управління»

Є. Коротков

Антикризове управління – це управління, якому певним образом зазначено передбачення небезпеки кризи, аналіз її симптомів, заходів по зниженню негативних наслідків кризи і використання її факторів для подальшого розвитку [3, с.129]

А. Большаков

Антикризове управління – це управління, в якому задіяні оперативний, тактичний, стратегічний та упереджувальний механізми діагностики, стабілізації та виводу підприємства з можливої кризи [5, с. 4]

А. Бобильова

Антикризове управління – це складова частина стратегічного управління на всіх фазах життєвого циклу організації, метою якого є збільшення цінності (вартості) організації [6, с. 61]

С. Кован,

Л. Мокрова, А.Ряховська

Антикризове управління – це вид управління, який відрізняється специфічними умовами та технологіями [7, с.24]

Л. Лігоненко,

М. Тарасюк,

О. Хіленко

Антикризове управління – це спеціальне, постійно організоване управління, спрямоване на найбільш оперативне виявлення ознак кризового стану та створення відповідних передумов для його своєчасного подолання з метою забезпечення відновлення життєдіяльності окремого підприємства, недопущення його банкрутства і ліквідації [8]

А. Грязнова

Антикризовий менеджмент – це така система управління підприємством, що має комплексний, системний характер і спрямована на попередження або усунення несприятливих для бізнесу явищ шляхом використання всього потенціалу сучасного менеджменту, розробки та реалізації на підприємстві спеціальної програми, що має стратегічний характер, дозволяє усунути тимчасові труднощі, зберегти та збільшити ринкові позиції за будь-яких обставин за покладанням, в основному, на власні ресурси [9, с. 7-8]

В. Захаров,

А. Блінов,

Д. Хавін

Антикризове управління – це процес попередження або подолання кризи організації [10, с. 39]

Г. Юн

Сутність антикризового управління полягає в розробці та реалізації найбільш раціонального новаторського варіанту виходи підприємства з кризового стану. [1, с. 74]

С. Бурий,

Д. Мацеха

Антикризове управління – система постійних системних дій менеджерів, спрямованих на всі елементи організації з метою швидкого і вчасного реагування на можливі зовнішні та внутрішні загрози ефективному функціонуванні чи розвитку організації [11]

С. Беляєв,

В. Кошкін

Антикризове управління – це сукупність форм і методів реалізації антикризових процедур стосовно до конкретного підприємства-боржника [12]

І. Бланк

Антикризове управління – це розробка та реалізація заходів, спрямованих на швидке відновлення платоспроможності і відновлення достатнього рівня фінансової стійкості підприємства, яка забезпечує його вихід з кризового фінансового стану [13, с.271]

А. Чернявський

Антикризове управління – це розробка найменш ризикових управлінських рішень, які б дозволили досягти поставленої мети і результату з мінімумом додаткових засобів та при мінімальних негативних наслідках [14, c. 95]
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи