Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
Сторінка2/29
Дата30.10.2014
Розмір6.56 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Ткачук Р.Л.,

слухач Національної академії

державного управління при

Президентові України
^ ІДЕЯ «ПРИВАТНОГО» І «ПУБЛІЧНОГО» ЯК ОСНОВА

ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ
У статті висвітлюється ідеологічна сутність публічного управління, ролі держави в його реалізації, діалектичної єдності приватного та публічного інтересу як об'єкта державного управління.

В статье освещается идеологическая сущность публичного управления, роли государства в его реализации, диалектического единства приватного и публичного интереса как объекта государственного управления.

The article highlights the ideological nature of public administration, the state's role in its implementation, the dialectical unity of private and public interest as an object of public administration.
^ Постановка проблеми. Автори цієї статті поклали перед собою мету окреслити характерні і принципові відмінності між поняттями «публічне управління» та «державне управління», «публічна політика» та «державна політика».

^ Аналіз останніх досліджень та публікацій. За винятком Дем’янчука О.П., Шматко Н.А., К. Паттона і Д. Савицки інші дослідники не приділяли увагу цій науковій проблемі, хоча ідеї про сутність публічної та державної політики, а також систем управління, виникли давно.

Ідея публічної політики передбачала існування сфери життя, яке не відноситься до приватного або індивідуального. Поняття «публічний» визначає аспекти людської діяльності, які вимагають урядового чи соціального регулювання, або їх спільних дій.

^ Виклад основного матеріалу. Наші поняття приватного і публічного ми успадкували від римлян. Саме вони виокремлювали два «світи»: «світ» публічний – res publica і «світ» приватний - res priva [1, с. 23]. В працях Аристотеля сформульовані спроби віднайти шляхи вирішення конфлікту між публічним і приватним. Їх пошук пронизав усю історію політичної думки.

Дж. Габермас писав, що на початку XIX ст. «публічна сфера» набула розвитку в Великобританії з дуже чітким розмежуванням між публічною владою і світом «приватного» [2]. За допомогою ринкових сил приватні інтереси могли б найкраще підтримати «суспільний інтерес». Вільне функціонування індивідуального вибору і свободи могло б задовольнити інтереси окремих осіб нарівні з суспільним благом і соціальним захистом. [1, с. 24]. Отже, роль держави і політики могла б задовольнитись ще до створення умов, у яких був би максимально задоволений суспільний інтерес.

Демаркаційною лінією між «приватним» і «публічним» є економічна свобода. Задоволення суспільного інтересу відбувалось би тоді, коли інтерес економічної свободи і ринку підсилювався б державою, а не обмежувався чи регулювався нею. Однак, постулат ліберальної ідеї щодо чіткого розмежування публічного і приватного почав згасати з кінця XIX ст. Проникнення публічної політики в ту сферу, що політичні економісти називають приватною, відбувалось майже в усіх сферах суспільного життя: освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, житло, міське планування [2].

На початку XX ст. ліберальна концепція зазнала суттєвої трансформації. «Новий лібералізм», сформульований американським філософом Джоном Дьюі та англійським економістом Джоном Кейнсом, заперечив ідею, що ринковий механізм може зблизити публічні і приватні інтереси.

Х.Д. Лассвелл відзначав, що наука про політику, яка розвивалась під час Другої світової війни, була «адаптацією загального підходу до публічної політики» [3]. Політологи наголошували на тому, що роль держави має полягати в управлінні «публічним» та його проблемами для можливості впоратися з тими аспектами соціального і економічного життя, які ринок вже не спроможний був вирішити. Ця думка була зумовлена процесом вироблення політики і прийняттям рішень, який більш ніж коли покладався на знання. Але «старий» лібералізм не помер. Він отримав «нове дихання» після 70-х років XX ст. в епоху стагфляції. В цей період здавалось, що економічний менеджмент та ліберальні реформи соціального забезпечення породжували більше проблем, а ніж їх вирішували. Прихильник «нового права» Дж. Фридман доводив, що спроби використати публічну політику для задоволення суспільного інтересу зазнали поразки, адже він може бути реалізований лише в тому випадку, якщо «розв’язати людям руки для задоволення їх приватних інтересів через ринковий механізм за принципами менеджменту» [1, с. 26].

М. Вебер зазначав, що «державне управління» розвинулось як засіб задоволення суспільного інтересу за допомогою нейтрального класу «суспільних службовців». У зв’язку із цим твердженням В. Парсонс робить висновок, що публічна бюрократія відрізняється від тієї, що існувала в приватному секторі тим, що вона була вмотивована на захист «національних інтересів», а не приватних. [1, с. 26]. Отже, тоді як з точки зору політичних економістів, лише ринок спроможний врівноважити приватні і суспільні інтереси, прихильники «нового лібералізму» переконані, що державне управління є більш раціональним засобом задоволення суспільного інтересу.

В 80-х роках XIX ст. В. Вільсон сформулював теорію концептуалізації бюрократії як захисника суспільних інтересів, зазначаючи, що необхідно чітко розділяти політику і управління [4]. Публічне управління розквітло тоді, коли державних службовців почали сприймати як функціонерів, які залучені до раціонального задоволення суспільних інтересів. Ідея раціональної, ієрархічно побудованої неполітичної форми управління була центральною в ідеології ліберальної демократії. Поділ держави на «царину політики» і «раціональну царину бюрократії» відповідало розмежуванню між публічною і приватною сферами. Саме в період між 50-ми та 70-ми роками XX ст. публічна політика досягла розквіту, а державне управління почало занепадати і його довелось стимулювати в 80-х роках XX ст. Особливо це актуальним стає в епоху сучасної світової економічної кризи.

В.Ф. Бабер, цитуючи А. Массей, визначає показники відмінності публічного сектору від приватного:

- публічний сектор спрямований на розв’язання більш складних і неоднозначних завдань;

- перед приватним сектором виникає більше проблем під час впровадження соціально-економічних та політичних рішень;

- у публічний сектор залучено більше людей із широким діапазоном мотивацій;

- публічний сектор переважно має справу із забезпеченням можливостей чи здатностей;

- до функцій публічного сектору належить компенсація ринкових невдач;

- публічний сектор переважно приймає участь у заходах символічного значення;

- публічний сектор пов'язаний із більш чіткими стандартами зобов’язань та легальності;

- публічний сектор має більше можливостей реагувати на проблеми справедливості;

- публічний сектор повинен діяти чи намагатись діяти в інтересах суспільства;

- публічний сектор повинен забезпечувати мінімальний рівень державної підтримки, вищий за той, який вимагається в приватному виробництві [15, с. 5].

Відповідне зосередження на «прибуткових» характеристиках публічного сектора і «неприбуткового сектора», зокрема, університети, громадські організації, лікарні тощо, дало підстави Р.Н. Ентоні і Р.Е. Херцлінгеру вважати, що лінія демаркації між публічним і приватним секторами полягає в тому, що «в неприбуткових організаціях рішення, ухвалені менеджментом, спрямовані на надання найкращих можливих послуг з реальними ресурсами, а успіх вимірюється переважно тим, наскільки великий обсяг послуг надають організації і наскільки ефективно ці послуги розподілені» між членами суспільства [6, с. 31].

Порівняння публічного сектору з приватним слід сприймати із застереженням. У приватному секторі існує прямий зв’язок між комерційним успіхом і стандартом обслуговування споживачів. Становище публічного сектору складніше і в багатьох аспектах суттєво відмінне, адже природа послуг і спосіб їх надання не диктується ринком. Баланс між публічними очікуваннями і рівнем послуг визначається на основі політичних суджень стосовно економічних і соціальних пріоритетів. Все це свідчить про те, що у виконавців функцій суспільної служби є професійні обов’язки робити це на рівні найвищих можливих стандартів, маючи певний рівень ресурсів, і саме цього повинні досягати державні службовці.

Один з основних підходів стосовно тлумачення поняття «публічний сектор» пропонують економісти, які твердять, що можна аналізувати публічне і приватне, порівнюючи їх з терміном «товар».

Суспільне благо - це товар або послуги, які доступні всім.

Суспільне благо – це те, що виробляється державою, а не ринком.

Суто приватний товар – той, що споживається за вибором тим, хто заплатив за нього.

Головною характеристикою суспільних благ є те, що вони невідчужувані, доступні всім, не підлягають вилученню, на відміну від приватних товарів, які є відчужуваними. Суспільні блага сплачуються податками і позиками, а їхня вартість відповідає рівню оподаткування, що вимагається для фінансування їхнього виробництва. За приватні товари платять відповідно до системи цін, які складаються на ринку. Наприклад, у деяких країнах політика охорони здоров’я провадиться переважно в державному секторі, де медичне обслуговування доступне всім громадянам, а в інших домінує приватна медицина і особисте страхування здоров’я. В деяких країнах громадський транспорт суттєво субсидується державою, а в інших громадський транспорт взагалі практично відсутній або користувач має платити високу ціну за квиток. Це свідчить про практичне значення дихотомії між публічними і приватними благами в з’ясуванні питання про сутність публічного сектору.

Суспільні блага можуть бути доступні людям залежно від критеріїв, визначених політикою: пільги, що розподіляються лише між певними групами людей. Отже, публічний і приватний сектори, в аспекті теорії благ, виявляють своє взаємне накладання і взаємодію і не є чітко визначеними категоріями. Публічний сектор є єдністю публічного і приватного, а також тих суспільних благ, які надаються за додаткову оплату чи за критерієм «заслуг». В окремі періоди історії в суспільстві виникає невдоволення способом розподілу суспільних благ чи їх ціною. Уряд має реагувати на це, змінюючи спосіб надання суспільних благ або розміри чи масштаби їх надання, що стає джерелом нового невдоволення.

В засобах масової інформації та виступах державних діячів використовується термін «державна політика». Як правило під цією сентенцією розуміють наміри уряду вжити певних заходів загального характеру для вирішення важливих державних завдань, тобто реалізація державної влади [7].

В тлумаченнях терміну «політика» існує багато плутанини. Вони охоплюють крім взаємодії різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інституцій публічної влади, ще й боротьбу за владу між різними політичними силами, і суто функціональні аспекти діяльності апарату державної влади [8]. Це є першим аспектом поняття «публічної політики».

Яке ж існує співвідношення державної і публічної влади?

В умовах демократії, коли рівень розвитку громадянського суспільства достатньо високий, державна влада поступається частиною своїх повноважень на користь органам місцевого самоуправління, і в цьому випадку має сенс говорити про «публічну владу» як поєднання державної влади і громадянського самоврядування. В такому контексті публічна політика є ширшим поняттям, оскільки воно охоплює не лише державну політику, а й політику, яку здійснюють, або можуть здійснювати, недержавні організації, об’єднання державних органів і громадських організацій, або приватні структури чи агенції. Це є другим аспектом поняття «публічна політика».

На відміну від тоталітарного режиму, в демократичному суспільстві неурядовий сектор суспільного дожиття відіграє суттєву роль у ініціюванні, розробці та впровадженні політики в інтересах окремих груп населення, регіонів чи всієї нації в цілому, що характеризує його публічність. Тому вживання терміна «публічна політика» замість терміна «державна політика» є більш узагальнюючим [9].

Наявність і розвиненість горизонтальної складової перетворює державну політику на публічну політику. Тобто таку політику, яка виробляється колективними зусиллями і реалізується через врахування всіх легітимних інтересів суспільства шляхом організації суспільного діалогу та безпосередньої взаємодії влади та суспільства. Вироблена таким чином політика потребує і якісного нового підходу для її реалізації та впровадження, що обумовлює пошук та використання сучасних технологій управління.

У посткомуністичних країнах про розвинене громадянське суспільство говорити не доводиться, і фактично публічна політика ототожнюється з політикою державною. Але незалежно від різниці в термінології, метою цієї політики має бути задоволення інтересів суспільства в цілому, розв’язання нагальних і перспективних проблем, забезпечення розвитку складових суспільної діяльності (економіки, політики, соціальної сфери тощо).

Публічна політика – це симбіоз політичної дії, наукової рефлексії та актів мас-медійної комунікації. Вона здійснюється шляхом інтервенції експертів, аналітиків, фахівців у галузі соціальних наук, публіцистів та журналістів у сферу політики. Кожна форма публічної політики спрямована на вирішення відповідної соціальної проблеми і має свою «публіку».

Дослідження публічної політики в країнах Заходу конституювали її в самостійну наукову дисципліну як «держава в дії» [10].

Публічна політика трактується як наука про «публічну дію», тобто вирішує завдання публічного менеджменту. Вивчення публічної політики розпочинається від вже загально визнаної відмінності між двома поняттями: policy (політика як програма діяльності) і politics (політика як система поглядів) [11]. Проблема публічної політики розглядається в аспекті зростаючої нездатності сучасної держави вирішувати соціальні проблеми населення. Поняття «публічна політика» в буденному сприйнятті тісно пов’язане з політично активно функціонуючим «демократичним суспільством».

Завдання публічної політики – досягнення консенсусу, тобто суспільної згоди щодо зафіксованих проблем.

Публічна політика існую, по-перше, як сукупність практичних акцій, превентивних заходів (попередження злочинності, наркоманії тощо), контроля, регуляції, публічного обговорення. По-друге, публічна політика – це ансамбль категорій соціальної перцепції (безпосереднє відображення об’єктивної дійсності органами відчуттів), соціальних класифікацій і ієрархій, визначення норм і девіації (відхилення від норми), оціночних суджень. Отже, публічна політика включає в себе як сукупність об’єктивних соціальних структур (форма розподілу ресурсів), так і сукупності суб’єктивних структур (легітимних практичних схем та понять). Публічна політика як дійсність об’єктивного порядку «оформлюється» легітимними практичними схемами, які є дійсністю суб’єктивного порядку [12, с. 110].

Публічну політику можна представляти як програму дій. Спрямовану на розв’язання певної проблеми чи комплексу проблем, досягнення певної мети. Політолог Леслі А. Пал визначає публічну політику як «напрям дії або утримання від неї. Обрані органами управління дії для розв’язання певної проблеми або комплексу проблем» [13, с. 22]. Інші відомі політологи - К. Паттон і Д. Савіцкі – розглядають публічну політику в сукупності з плануванням і створенням комплексних програм розв’язання вагомих суспільних проблем [14, с. 5].

Таким чином, публічна політика і публічне управління значно ширші поняття, а ніж державна політика та державне управління. Публічна політика і управління обстоює спільні інтереси всього суспільства, у той час, як державна політика і управління проводяться в інтересах того соціально-політичного прошарку суспільства, який опанував політичну владу в державі, та репрезентує свої інтереси, як інтереси всього суспільства. Поряд з цим потрібно зазначити, що політична влада і управління є основою гармонійної співпраці державної влади та управління з громадським самоврядування. У часи Радянського Союзу існувала лише державна влада та система державного управління за повної відсутності публічної влади та управління. Незалежна Україна робить лише перші кроки щодо формування публічної влади та системи публічного управління.

Використані джерела інформації:

  1. Вейн Парсон. Публічна політика. Вступ до теорії й практики аналізу політики.- К.: Видавничій дім «Києво-Могилянська академія», 2006.

  2. J. Habermas. The Structural Transformation of the Public Sphere, 1989.

  3. The Politics of Social Choice in America, Europe and Japan. St Martin’s Press, New York; 3rd end, 1990.

  4. H.D. Lasswell. A Pre-view of Policy Sciences. Elsevier, New York, 1971.

  5. W. Wilson. The Study of Administration; Political Science Quarterly, 1887.

А.Massey. Managing the Public Sector: A Comparative Analysis of the United Kingdom and the United States. Edward Elgar, Aldershot, Yants, 1993.

  1. А. Гриценко, И. Жданов, М. Пашков. Административная реформа: дальше…дальше?., дальше.!// Зеркало недели.- 3 июня 2000 г.

  2. Політологія. Посібник для студентів вузів. За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька.- К.: Видавничий центр «Академія».- 1998.

  3. Дем’янчук О.П. «Державна політика» та «публічна політика»: варіант перехідного періоду.http://www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/NZ/NZV18_2000_polityk/05_demyanchyk_op.pdf

  4. В. Jobert, Р. Muller. L’État en action. Corporatismes et politiques publiques. Paris: PUF, 1987.

  5. Jones O. An introduction to the study of public policy. Belmont: Duxbury Press, 1970.

  6. Шматко Н.А. Феномен публичной политики. – «Социологические исследования», 2001.- № 7.- С. 106-112.

  7. Леслі А. Пал. Аналіз державної політики.- К.: Основи.- 1999.

  8. Carl V. Patton, Devid S. Savicki. Basic Methods of Policy Analysis and Planning. Englewood Cliffs, NJ: Prentice Hall, 1993.

Рецензент: Борисевич С.О., д.іст.н., профессор.

УДК 35 Васильєва О.І.,

д.держ.упр., доцент,

професор кафедри регіонального управління,

місцевого самоврядування та управління містом

Національної академії державного управління

при Президентові України
^ УПРАВЛІНСЬКА ЕЛІТА: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ
У статті досліджено перспективи формування управлінської еліти в Україні.

В статье исследованы перспективы формирования управленческой элиты в Украине.

The article examined Perspectives on the formation of the administrative elite in Ukraine.
^ Постановка проблеми. Україна перебуває в процесі широкомасштабних трансформацій практично всіх сторін суспільного життя. Пріоритетним напрямом державної кадрової політики є підвищення професіоналізму, найбільш повне використання знань і можливостей громадян в інтересах суспільства й держави, тобто розвиток кадрового потенціалу як найважливішого інтелектуального й професійного ресурсу українського суспільства, що забезпечує соціально-економічний розвиток країни, її конкурентоспроможність на міжнародному рівні й підвищення ефективності державного управління.

Зважаючи на це, дедалі гостріше постає питання формування якісно нової генерації управлінських кадрів - державних службовців і службовців органів місцевого самоврядування, свідома орієнтація та фаховий рівень яких відповідали б потребам часу, прагненням, сподіванням і вимогам українського народу до системи адміністративного забезпечення державного управління.

Для України необхідність реформування державної кадрової політики, моделювання сучасної системи пошуку та відбору управлінських кадрів в органах влади зумовлена низкою чинників, які трансформують зміст, характер, методи, тенденції розвитку кадрової системи, її ресурсного забезпечення, особливості взаємодії суб’єктів кадрової політики.

Недостатня професійна підготовка державних службовців вищого рівня, низький рівень їх психологічної готовності до роботи в євроінтеграційних умовах слугують причиною слабкої кадрово-інституційної спроможності нашої держави в процесах запровадження державно-управлінських рішень щодо інтеграції в європейській простір.

^ Метою статті є дослідження різних підходів до визначення політичних (управлінських) еліт та сучасних перспектив формування управлінської еліти в Україні, а саме: необхідності формування якісно нової генерації управлінських кадрів - державних службовців та службовців органів місцевого самоврядування.

^ Виклад основного матеріалу. Терміном «еліта» позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, військову, наукову тощо.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. з'являються перші концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.

Італійський економіст, соціолог, філософ В. Парето поділив еліту на правлячу і не правлячу (еліту духу). У правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного: «леви» і «лиси». «Левам» властивий консерватизм і силові методи управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти «лисів» - гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій. Залог успішного розвитку – своєчасна ротація (оновлення) еліт.

Італійський юрист і соціолог Г. Моска у праці «Основи політичної науки» (1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Г. Моска виділяє два типи правлячої верхівки: «аристократичний» (закритий) та «демократичний» (відкритий, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів). Найважливішим критерієм входження в політичну еліту він вважав організаторські здібності. Серед учених є найрізноманітніші думки щодо шляхів формування еліт. Г.Моска акцентує увагу на конкретно-історичному характері цих шляхів: за доби Середньовіччя підставою для приналежності до еліти була військова мужність, у «добре організованих суспільствах» - багатство, походження, у XX ст. - видатні здібності.

Німецький дослідник Р. Міхельс поєднав проблеми виникнення і функціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював «закон олігархії», зміст якого полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організаційних структур веде до формування еліти. Оскільки керівництво цими структурами не може здійснюватися усіма членами суспільства, то з суспільства виділяється політична еліта, яка поступово виходить із-під контролю решти громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Пересічні члени суспільства недостатньо компетентні, пасивні, проявляють байдужість до повсякденного політичного життя.

Аналізуючи поняття еліти, треба також мати на увазі, що в його зміст традиційно вкладають два підходи: перший розглядає його як вибрану соціальну меншість, другий - як певну духовну якість. Перший підхід вирізнявся акцентом на спадковість, родові традиції, тому приналежність до еліти (насамперед, аристократії) ставала призначенням, долею - це була родова елітарність, а не особиста. Таким чином формувалася родова гордість. У духовній аристократії елітарність була особистою, тобто ознакою певних власних заслуг і якісних ознак особи. Соціальна еліта спиралася, насамперед, на нагромаджені, успадковані багатства, тому вона поступово ставала рабом не лише власності, а й стану, касти. Вона передала сучасним елітам певні аристократичні заповіти. Це поняття честі, твердості й незламності слова, милосердя тощо. Як писав М. Бердяєв, «... аристократ не прагне будь що підніматися догори, він від початку відчуває себе нагорі... Боротися за успіх і підвищення – неаристократично...» [2].

Американський політолог і соціолог Д. Белл вважає, що «еліта крові» відповідає доіндустріальному суспільству, «еліта багатства» - індустріальному суспільству, «еліта знань» (науково-технічна еліта) - постіндустріальному суспільству. За його висловом «оцінка здатності суспільства справлятися зі своїми проблемами залежить від якості його керівництва…» [1].

В.Ленін критерії добору номенклатури визначив так: на перше місце поставив сумлінність у праці, на друге - політичні позиції, на третє - знання справи, на четверте - адміністративні здібності. Тобто з погляду теорії управління він зробив помилку, оскільки на останнє місце поставив головний критерій - адміністративні здібності. Однак річ у тому, що йшлося не про управління, а про політичне керівництво.

Отже, політична еліта - центральна ланка державного управління, від діяльності якої, її політичної поведінки в значній мірі залежить напрям і хід політичного розвитку, функціонування держави в цілому.

Р. Мухаєв визначає, що «політична еліта - привілейована група, що займає керівні посади у владних структурах і безпосередньо приймає участь у прийнятті важливіших рішень, пов’язаних з використанням влади» [3, с. 91].

Процес формування політичної еліти в Україні складний і дискусійний. Можна стверджувати, що кожна історична доба мала свою еліту, а тому важко, а може, й неможливо простежити історичну спадковість української еліти з давнини до наших днів. Тим паче, що через втрату державності спостерігається відсутність існування її упродовж значного часу.

Історія формування української еліти свідчить про неодноразову зміну правлячих еліт:

1) у Київський Русі - нападом монголо-татар;

2) козацька еліта зазнала великих втрат наприкінці XVIII століття;

3) національна (народницька) еліта зникла у наслідок поразки Української Народної Республіки;

4) українська радянська еліта існувала до відновлення незалежності України у 1991 році.

Управлінська (політична, правляча) еліта існує в будь-якому соціумі, в якому існує соціальна ієрархія, спеціалізація функції прийняття рішень від імені суспільства. Для України, яка успадкувала основні специфічні риси радянського господарського і соціально-політичного устрою, проблема діяльності і ролі політичних еліт в трансформації суспільства є особливо актуальною. Сучасна «правляча» еліта у своїй більшості є колишньою номенклатурною елітою. Завдяки цьому не відбулося повної зміни еліт.

Особливістю політичної еліти України сьогодні є суперечність в її розвитку, а саме: представники політичної еліти України добре навчилися боротися за владу, але не завжди здатні розпорядитися цією владою в суспільних інтересах.

Ключові характеристики державного управління - ступінь його ефективності і стабільності, залежить від безлічі обставин, сукупність яких досить повно розкривається в трьох визначальних аспектах: стосунки між політичною елітою і суспільством, стосунки на елітарному рівні та стосунки в суспільстві. Політико-управлінські функції в суспільстві політична (управлінська) еліта здійснює шляхом прийняття важливіших політичних рішень, що вимагає від неї спеціальних знань та вмінь, які відсутні у більшості пересічних громадян. До того ж, політичні еліти є представниками групових інтересів у політиці, які створюють оптимальні умови для їх реалізації.

Етапи трансформації політичної еліти на сучасному етапі в Україні чітко збігаються з виборчими циклами. На жаль, вибори стали основним механізмом селекції політичної еліти. Причому на тенденції трансформації головним чином впливають парламентські вибори, оскільки саме вони формують велику частку складу політичної еліти. Президент формує верхівку управлінської еліти (керівники центральних органів виконавчої влади, обласних держадміністрацій), яка також входить до складу політичної еліти, але складає відносно невеликий її сегмент. До того ж Президент як свій кадровий резерв часто використовує саме парламентський корпус.

Аналізуючи особливості політичної еліти України можна відзначити присутність ознак його негативних характеристик, які притаманні суспільствам у перехідному періоді:

- переважання особистих і групових інтересів в поведінці представників політичної еліти над інтересами суспільними;

- відносно низький рівень професійної підготовки значної частини політичної еліти, відсутність необхідного справжній еліті стратегічного мислення;

- низька ефективність політико-управлінської діяльності в цілому і якості схвалюваних політичних рішень зокрема;

- невміння домовлятися, узгоджувати інтереси;

- відчуження політичної еліти від суспільства, поглиблення соціального розриву між її представниками і пересічними громадянами.

Не можна покладатися лише на вибори, оскільки ефект виборів може бути суперечливим. Особлива увага має бути приділена процедурам відбору еліт, їх демократичності, прозорості, підвищеній вимогливості до професійних і моральних якостей претендентів на виборчі посади, на пости керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади; підвищення професіоналізму, найбільш повне використання знань і можливостей громадян в інтересах суспільства й держави, тобто розвиток кадрового потенціалу як найважливішого інтелектуального й професійного ресурсу українського суспільства, що забезпечує соціально-економічний розвиток країни, її конкурентоспроможність на міжнародному рівні й підвищення ефективності державної влади. Від якості еліти і людського потенціалу в цілому залежить безпосередньо якість і темпи економічного зростання, потужність і ефективність державного управління, публічної влади сучасної держави.

Зважаючи на це, дедалі гостріше постає питання формування якісно нової генерації управлінських кадрів - державних службовців та службовців органів місцевого самоврядування, свідома орієнтація та фаховий рівень яких відповідали б потребам часу, прагненням, сподіванням і вимогам українського народу до системи адміністративного забезпечення державного управління.

У Посланні Президента України до українського народу від 03.06.2010 р. перед країною поставленні чіткі завдання: «входження у 2020 році в число провідної «двадцятки» світу, як сучасної держави з конкурентною економікою XXI століття». Тому головною метою кадрової політики сьогодні, як зазначено в проекті Стратегії державної кадрової політики, що розглядалася у вересні 2010 р. на Рішельєвських слуханнях у м. Одесі, є «побудова професійної, політично нейтральної державної служби, служби в органах місцевого самоврядування європейського зразка, які здатні утримувати кваліфіковані кадри та відповідатимуть потребам суспільства, ефективно надаватимуть послуги населенню» [4].

У зв’язку з цим вважаємо за необхідне зупинитися на одному з першочергових завдань державної кадрової політики, а саме: на інституціоналізації та розвитку вищого корпусу державної служби, що є передумовою для успішного впровадження реформ у системі державного управління.

Інституціоналізація вищого корпусу державної служби вимагає визначення переліку посад вищого корпусу державної служби, врегулювання їх правового статусу; запровадження спеціальних підходів управління персоналом та порядку проходження державної служби, у тому числі програм просування по службі державних службовців нижчих категорій посад з урахуванням їх кваліфікації, ділових та моральних якостей, професійних досягнень, а також володіння практичними навичками, необхідними для роботи на вищих керівних посадах.

Ефективність вищого корпусу державної служби вимагає посилення ролі кадрового резерву на керівні посади державних службовців, більш ефективної роботи з особами, зарахованими до такого резерву, розроблення спеціальних програм підготовки вищого корпусу державної служби із визначенням їх взаємозв’язку із розвитком кар’єри; встановлення спеціальних умов звільнення з державної служби для забезпечення достатніх гарантій, збереження та раціонального використання потенціалу державних службовців вищого корпусу.

В Стратегії приділено увагу інституціоналізації вищого корпусу державної служби, що передбачає:

  • затвердження профілів компетенцій лідерства для державних службовців вищого корпусу та розроблення нових принципів формування резерву на посади вищого корпусу та управління ним;

  • розроблення методики оцінки професійних компетенцій кандидатів на посади вищого корпусу державної служби.

  • утворення Національного центру оцінювання та розвитку персоналу державної служби при Кабінеті Міністрів України, що проводитиме оцінку психологічних, ділових і моральних якостей кандидатів та надаватиме підтримку у плануванні індивідуального розвитку державних службовців вищого корпусу на основі профілів компетенцій лідерства;

  • прийняття та введення в дію рішення Уряду щодо нових підходів до управління персоналом вищого корпусу державної служби з подальшим прийняттям Закону України „Про вищий корпус державної служби”, що інституційно закріпить формування професійного, політично нейтрального та відповідального корпусу державних службовців [4].

Висновки. Отже, сьогодні виникла потреба в людях, що мають глибокі знання в галузі права, економіки, менеджменту,державному управлінні, політології; державне бачення проблем і професійні навички управління в нових умовах. Розвиток демократичних інститутів вимагає докорінного перетворення політичної культури управлінських кадрів. Сформувалася настійна необхідність в адаптації державних управлінських кадрів до потреб нової соціально-економічної і політико-правової системи.

Нові вимоги до державної кадрової політики, що проводиться в органах виконавчої влади, зумовлені ще й тим, що в Україні державний апарат традиційно є найважливішим провідником реформ економічної й політичної систем, впливає на функціонування всіх галузей влади, на всі сфери громадського життя. Відповідно, підвищення ефективності його діяльності шляхом проведення ефективної кадрової політики допоможе забезпечити діюче й стабільне проведення реформ, спрямованих на створення правової демократичної держави із соціально орієнтованою економікою.

^ Перспективи дослідження полягають у розробці конструктивних, ефективних взаємозв’язків елементів системи пошуку та добору кадрів, процесів управління, механізму вдосконалення управлінської системи, яка прагне до рівноваги з метою самозбереження; подальшому впровадженні науково обгрунтованої державної кадрової політики, органічним і важливим елементом якої є нормативно врегульована процедура добору кадрів, формування кадрового резерву, удосконалення побудови та дієвості процесів професіоналізації державного управління з метою забезпечення високої ефективності й результативності функціонування цього суспільного інституту.

Використані джерела інформації:

  1. Белл Д. Социальные рамки информационного общества / Д.Белл // Новая технократическая волна на Западе. – Москва : Прогресс, 1986. - с. 330-342.

  2. Бердяев Н.А. Самопознание / Н.А. Бердяев. – М. : Вехи, 1991. 351 с.

  3. Мухаев Р. Политология: Учебник для вузов / Р.Т. Мухаев. – 2-е изд. – М.: ПРИОР-издат, 2005. – 432 с.

  4. Проект Стратегії державної кадрової політики від 20.09.2010 р. // guds. gov. Ua


УДК 252:657 Карамишев Д.В.,

д.держ.упр.,професор

кафедри управління охороною суспільного здоров’я

Харківського регіонального інституту

НАДУ при Президентові України;

^ Громова – Стасюк С.О.,

аспірант Харківського регіонального інституту

НАДУ при Президентові України
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи