Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
Сторінка26/29
Дата30.10.2014
Розмір6.56 Mb.
ТипПротокол
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

^ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ФОРМИ РОБОТИ З НИМИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
У статті описано та проаналізовано можливості громадських організацій, які є і які можуть бути потенційними партнерами органів державної влади в забезпеченні культурної політики в Україні. Розглянуто типи громадських організацій та їх соціально-культурний потенціал у контексті громадянського суспільства. Представлено форми роботи (співпраці, взаємодії) з громадськими організаціями як методику співпраці з ними у забезпеченні реалізації державної культурної політики України.

В статье описываются и анализируются возможности общественных организаций, которые являются и могут быть потенциальными партнёрами органов государственной власти в обеспечении реализации культурной политики в Украине. Рассмотрены типы общественных организаций и их социально-культурный потенциал в контексте гражданского общества. Представлены формы работы (сотрудничества, взаимодействия) с общественными организациями как методика сотрудничества с ними в обеспечении реализации государственной культурной политики Украины.

The possibilities of public organizations which are and can be potential partners of the state authorities in providing Ukrainian’s cultural policy are described and analyzed in the article. The types of public organizations and their socially-cultural potential in the context of public society are shown here. The forms of interaction between public organizations as methodology of their cooperation in realization of state cultural policy of Ukraine are represented by the author.
^ Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Українське суспільство, переживаючи період радикальної соціальної трансформації та економічної кризи, не є консолідованим і не отримало відповідних характеристик властивих для розвинутого громадянського суспільства. Громадські організації як соціальні інститути та основний компонент громадянського суспільства ще не стали надійними партнерами держави у забезпеченні реалізації культурної політики в Україні. Для повноцінного соціально-економічного, культурного і духовного розвитку наша країна потребує самоорганізації та об’єднання громадян навколо ідеї демократичної консолідації суспільства. Потенціал українських організацій громадянського суспільства (ОГС) як учасників процесу вироблення державної політики в повній мірі ще залишається не вивченим і не використаним. Одночасно цей потенціал потребує постійного “живлення” у вигляді розвитку професіоналізму, уміння відігравати активну роль у цьому процесі, а також відповідного інтересу з боку держави до співпраці з громадськістю, удосконалення форм роботи з ними.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких застосовано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор.

Аналіз становлення та діяльності громадських організацій у світовій науці міститься в роботах зарубіжних дослідників Б.Вейсброда, Є.Джеймса, Х.Хансмана, Л.Саламона. Окремі методологічні проблеми становлення третього сектора розглядалися в працях В.Бакуменка, В.Бебика. Б.Гаєвського, М.Головатого, В.Князєва, В.Литвина. Е.Лібанової, М.Логунової, В.Майбороди, Н.Мироненко, М.Пірен, А.Пойчека, Г.Почепцова, В.Ребкала, І.Розпутенка, А.Толстоухова та ін.

Українські вчені Т.Бутирська, Н.Ковалішина, В.Купрій, В.Надрага, Н.Нижник, М.Новиков, Т.Тинкован, Н.Піроженко, О.Поколодна, А.Стойка, досліджуючи взаємодію органів державної влади з громадськими організаціями довели, що громадські організації, як інститути громадянського суспільства, можуть виступати суб’єктами вироблення державної політики, засобом підвищення ефективності управління на державному та регіональному рівнях.

^ Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Стан держави-суспільства визначається характером взаємодії держави і громадянського суспільства, оскільки вони невіддільні одне від одного. Насправді існує ряд невирішених проблем стосовно дієздатності таких громадянських інститутів як громадські організації, соціально-культурний потенціал яких не використовується в повній мірі особливо в забезпеченні реалізації державної культурної політики. Як зауважує С.Москаленко: „Гострою є також проблема недооцінки в суспільстві можливостей громадських організацій”[7, с.238]. Разом з тим у суспільстві побутує думка, що існує проблема нерозвинутості громадянської активності, слабкості громадських організацій і рухів „третього сектора”. Зважаючи на те, що питання консолідації українського суспільства вивчалися і досліджувалася у контексті партнерства (взаємодії, співпраці, комунікації) держави і громадянського суспільства особливу увагу слід приділити розвитку культури цього партнерства, критичному мисленню, толерантності, доброчесності, налаштованості на взаємність і порозуміння через виявлення соціально-культурного потенціалу громадських організацій та освоєння методики співпраці з ними. Оскільки участь і можливості громадських організацій, їх соціально-культурний потенціал в забезпеченні реалізації державної політики України науковцями не вивчалася, вважаємо за потрібне розглянути це питання.

Метою даної статті є описати та проаналізувати можливості громадських організацій, які є і які можуть бути потенційними партнерами органів державної влади в забезпеченні культурної політики в Україні.

На виконання поставленої мети додаються такі завдання: розглянути типи громадських організацій, дослідити їх соціально-культурний потенціал у контексті громадянського суспільства та форми роботи (співпраці, взаємодії) з ними.

^ Виклад основного матеріалу дослідження. Невід’ємним елементом громадянського суспільства є різноманітні об’єднання громадян, соціально-політичне призначення яких полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Окрім цього об’єднання громадян, які загальновживано називають громадськими організаціями, мають соціально-культурний потенціал і становлять третій сектор суспільства.

Поява третього сектору в українському суспільстві є явище принципово нове. Громадські організації радянських часів не беремо в силу їх політичної спрямованості. Це товариства: червоного хреста, захисту миру, добровільні товариства сприяння армії та флоту та інші, - за суттю були додатковими інструментами в державній „машинній” ідеології обробки населення і контролю над особистістю [9]. Громадські організації нашого сьогодення, як об’єднання громадян, утворюються для спільної реалізації спільних інтересів (культурних, економічних, вікових, гендерних, регіональних, релігійних, професійних, соціальних тощо). Як правило, мають статут та програму, а також членство, що відрізняє їх від громадських рухів, де перераховане не є обов’язковим.

Громадські організації займають значне місце в реалізації державної політики у сфері культури. До громадських організацій належать творчі спілки, товариства, фонди, асоціації, які беруть участь у реалізації державної політики у сфері культури відповідно до законодавства. Крім того, вони мають право самостійно та на договірній основі утворювати благодійні організації для фінансування культурних програм розвитку літератури та мистецтва, підтримки талантів і творчих починань у сфері культури, розв’язання соціальних проблем творчих працівників [14, с. 204].

Взагалі культуру можна розглядати у двох аспектах: змістовному і функціональному. Змістовний аспект складається з інформації, яку можна розділити на чотири сфери: релігію; науку і технологію; мистецтво; побут і поведінку. Цей аспект культури досить складний й історично змінний, що дозволяє дослідникам культури у відповідності з їхніми науковими інтересами давати визначення окремим змістовним фрагментам загального культурного поля, а також окремим фрагментам історичного буття культури. Функціональний же аспект культури забезпечує структурну визначеність соціального життя. Тобто, культура в своєму функціонуванні реалізує певні соціальні функції. При цьому набір та ієрархія цих функцій історично змінні – по різних причинах в той чи інший момент актуалізуються одні соціальні функції, а інші, натомість, ідуть на задній план. Більше з тим, різним, співіснуючим в єдиному просторі, спільнотам властивий своєрідний набір актуальних функцій, які реалізуються системою культури. [6, С.39]. То ж виконання відповідних функцій громадськими організаціями, задіяними або дотичними до забезпечення реалізації державної культурної політики, носить соціально-культурний характер.

Громадські організації класифікують за різними критеріями. За структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські самодіяльні органи та громадські рухи. Якщо брати до уваги соціально-культурний потенціал масових організацій, то серед них варто виділити саме ті, які, по ідеї, можуть мати вплив на розвиток культури в суспільстві та на розвиток самого суспільства. Наприклад: профспілки могли би сприяти набуттю вмінь і навичок самоврядування, що є показником політичної культури; молодіжні організації мали би помітно впливати на виховання підростаючого покоління, на зміцнення миру, співробітництво і дружбу між народами, на збереження і захист природи; об'єднання дозвільного характеру, які діють у культурній сфері - образотворче мистецтво, самодіяльний театр, література, кіно, музика (рок-клуби, джаз-клуби), танці тощо, принагідно допомагали б розкривати людям свій творчий потенціал; жіночі громадські об'єднання, що послідовно борються за рівноправність жінок, за поліпшення умов материнства і дитинства, за мир, демократію, національну злагоду, соціальний прогрес; творчі об'єднання, добровільні товариства направляли би свою діяльність на формування демократичних засад суспільства. Можливо так воно і є, коли увесь загал громадських зацікавлень і відповідних дій сприяє вище перерахованим процесам.

Щоб зорієнтуватись у широкому спектрі громадських об’єднань, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існують різні критерії:

  • за родом діяльності – конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні тощо;

  • за поставленими цілями – соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й неполітизовані;

  • за інтересами – економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.

  • за правовим статусом – легальні й нелегальні;

  • за соціально-класовими ознаками – наприклад, робітничий, фермерський рухи;

  • за рівнем масовості й ступенем впливу – профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у США чи рух англійських докерів – з іншого;

  • за спонукальними мотивами виникнення –соціальне усвідомлення (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісно-орієнтовані (рух „зелених”, спілка „Чорнобиль”); традиціоналістських зумовлені (релігійні, національні об’єднання);

  • за масштабом діяльності – міжнародні, внутрішньо-державні, місцеві;

  • за ставленням до існуючого ладу – консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні;

  • за ступенем і формою організації – стихійні й організовані, слабко й високоорганізовані [4].

Соціально-культурний потенціал будь-якого із зазначених типів організацій обумовлюється взаємодією з органами державної влади та самими характеристиками громадянського суспільства. Мається на увазі і громадянське залучення, обговорення та вирішення проблем, соціальна рівність, солідарність, довіра і терпимість.

Зазначимо, що громадянське суспільство це відокремлена від держави структура суспільства, площина приватного, реального життя, автономна сфера суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламентуванню з боку влади, сфера безпосередніх і розмаїтих інтересів, їх вираження й здійснення на відміну від держави – діяльності умовної і формальної. Це форма спілкування як приватних осіб, поведінка яких регулюється безпосередньо самими ж людьми, не відчужено, перш за все, через норми моралі [2, с.187]. Як підсистема суспільства громадянське суспільство це не лише сфера, в якій наявна певна кількість, чи мережа громадських інститутів, це ще і взаємодія як певна модель суспільної самоорганізації, в якій присутні цінності громадянської культури.

Як засвідчив аналіз, процес суспільної самоорганізації обумовив зростання кількості і певне поліпшення якісного складу неурядових некомерційних організацій, які поступово стають реальною силою, дієвим механізмом громадянського суспільства, що впливає на зміни в ньому. Наразі їх діяльність нерідко виходить за межі державних кордонів; вони усе частіше співробітничають з міжнародними організаціями, сприяють урахуванню національних інтересів на міжнародному рівні, беруть участь у пошуку шляхів вирішення світових проблем, спираючись зокрема на діяльність колективного міждержавного органу – ООН і його інститутів. Проте, загалом документи і концепції щодо неурядових організацій, вироблені ООН, наразі не є достатньою мірою запитуваними державними структурами України, що також впливає на стан неурядових некомерційних організацій. Соціологічні опитування свідчать про низьку ефективність їх діяльності. Серед причин – некомпетентність кадрів, незадовільний рівень менеджменту та інформованості організацій щодо законодавчих та інших питань як з власної діяльності, так і з діяльності органів публічної влади [10, с.11-12].

Для дослідження проблематики громадянського суспільства культурологами зафіксовано розуміння культури як способу мислення [12] Це означає, що, в принципі, кожна зріла громадська спільнота здібна породжувати власні концепти, пов’язані зі зміною соціуму. Слід пам’ятати, що та чи інша громадська організація виступає як носій так званих культурних значень – зразків, які вливаючись в соціальну систему в якості інваріантів процесу соціальної взаємодії, дозволяють їй виконувати свою упорядковану функцію. І тут саме культура з’єднує усі творчі та мотиваційні компоненти, які, безумовно, важливі для соціально-культурного потенціалу тієї чи іншої громадської структури. При всій різноманітності назв і напрямків своєї діяльності громадські організації є засобом об’єднання цінних ідей і соціальної активності членів суспільства. Вплив цих об’єднань громадян на культурні процеси може відбуватися в різноманітних сферах життєдіяльності: у виробництві, дозвіллі, побуті, сім’ї, споживанні. Також помітну роль вони можуть грати у сфері просвітництва, освіти, виховання тощо.

Оскільки Україна перебуває лише на початковій стадії становлення громадянського суспільства, виникла проблема недостатньої активності та залучення населення до суспільного життя через громадські організації різних видів. Це пов’язане, насамперед, з тим, що велика кількість українців просто політично неактивні, байдужі до суспільних процесів, мають нерозвинену ідеологічну само ідентифікацію, що підтверджує стан невизначеності та амбівалентності масової свідомості українського населення та певний скепсис щодо ідеологічної та політичної сфери суспільної діяльності [13]. Тому розкриття соціально-культурного потенціалу громадських організацій полягає в громадській активності та громадській участі.

Громадська участь закономірно становить одну з форм легітимації влади за допомогою громадських ініціатив. Насамперед побудований новий тип політичної культури, на принципі діалогічності та партнерства, має сприяти виробленню у громадян власної ініціативи, громадської відповідальності та громадського контролю за діяльністю влади. Тобто громадяни мають усвідомити, що саме вони творять державну політику, реалізують її та контролюють, а отже - виступають реальними суб'єктами прийняття відповідних державно-управлінських рішень. У цьому плані першочерговим завданням постає пошук можливостей як найповнішої громадської участі, контролю за їх реалізацією та норм регулювання прозорості процедур прийнятті державно-управлінських рішень [1, с. 41].

Існують різні форми взаємодії держави з громадськими організаціями, які можна застосовувати і у процесі забезпечення державної культурної політики. Так, наприклад, формами реалізації громадських ініціатив є: соціальні, освітні, молодіжні, культурологічні, мистецькі проекти, тренінги, дебати, публічні дискусії, громадські ради. [3]. Також до форм організації роботи громадських організацій з органами державної влади та місцевого самоврядування в забезпеченні реалізації державної культурної політики в Україні можна віднести створення органів самоорганізації населення таких як: будинкові комітети, клуби за інтересами, творчі майстерні, гуртки народної самодіяльності, а також доступ до інформації.

У Концепції взаємодії держави з громадянським суспільством зазначено, що для підвищення ефективності взаємодії органів влади з інститутами громадянського суспільства (ІГС), розвитку партнерських відносин, доцільно активно використовувати як вже закріплені в чинному законодавстві України форми взаємодії, що перевірені вітчизняним і міжнародним досвідом, так і нові форми взаємодії, а саме:

- підтримка діяльності різних за спрямуванням громадських організацій, зокрема дитячих, молодіжних, студентських, жіночих, екологічних організацій тощо, об'єднань ветеранів, пенсіонерів, інвалідів, працівників науки, культури, охорони здоров'я, етнокультурних та інших формувань;

- залучення ІГС до розробки, виконання й громадської експертизи проектів законодавчих актів і програм соціального розвитку;

- розміщення та укладання договорів державного замовлення;

- створення асоційованих структур (державно-громадські, громадсько- державні фонди, асоціації, партнерства і так далі), які мають визначене коло завдань і створюються за принципом цільового підходу для їх досягнення та вирішення;

- створення різних спільних консультативно-дорадчих органів, експертних рад, комісій, груп тощо;

- проведення цілеспрямованої політики по підготовці кадрів та взаємного навчання державних службовців та представників ІГС навичкам і практиці роботи в партнерстві один з одним; інші прийнятні/визначені суб'єктами взаємодії форми [5].

У демократичних західноєвропейських державах найбільш поширені такі форми співпраці громадськості та влади:

- громадські дорадчі комітети;

- громадські слухання;

- громадянська просвіта;

- консультації;

- круглі столи;

- опитування громадської думки;

- організація громади;

- соціальний моніторинг;

- створення коаліцій [11].

Теоретичні основи різних форм роботи, що стосуються взаємодії з громадськістю, є по суті методикою співпраці з широким колом громадських організацій. Як правило ця методика полягає в таких формах роботи, як: громадські дорадчі комітети, громадські слухання, громадянська просвіта, дослідження (ініціатив) за участі всіх зацікавлених, звітні картки, організація громади, соціальний моніторинг, створення коаліцій. Зазначені форми роботи з громадськими організаціями необхідно впроваджувати органами державної влади на всіх рівнях, як по вертикалі так і по горизонталі, і в процесі забезпечення реалізації державної культурної політики України. І в першу чергу через створення відповідних підрозділів по роботі з громадськістю. Варто зауважити, що Міністерство культури і туризму України, а відповідно і обласні та міські управління культури і туризму, на сьогодні не мають у своїх структурах таких підрозділів.

^ Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Соціально-культурний потенціал громадських організацій, які є невід’ємним елементом громадянського суспільства, полягає у змістовних та функціональних характеристиках будь-якого об’єднання громадян. Описані типологія та можливості громадських організацій дозволяють розглядати їх потенційними партнерами органів державної влади у забезпеченні реалізації культурної політики в Україні.

Загальновживані форми роботи з громадськими організаціями досить прийнятні і у процесі забезпечення реалізації культурної політики в Україні

Але тільки на основі реальної практики функціонування громадських організацій можна дослідити рівень та можливості їх соціально-культурного потенціалу. На перспективу планується дослідження діяльності конкретних організацій у співпраці з органами державної влади у забезпеченні реалізації культурної політики в Україні.
^ Використані джерела інформації:

  1. Афонін Е.А. Громадська участь у творенні та здійсненні державної політики / Е.А.Афонін, Л.В.Гонюкова, Р.В.Войтович - К.: Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, 2006. - 160 с.

  2. Гонюкова Л.В. Суспільно-політичні об’єднання: теорія і практика [Текст]: навч.-метод. посіб. / Л.В.Гонюкова, Б.М. Максимець. – К. : Генеза, 2009. – 236 с.

  3. Держава і громадянин: шлях до співпраці: Наук.-метод. матеріали з питань орг. громад, слухань / Уклад.: Е.ААфонін, Л.В.Гонюкова. - К. : Вид-во НАДУ, 2006. - 84 с.

  4. Державна політика : аналіз та механізми її впровадження в Україні : навч. посіб. / Кол. авт.; За заг. ред. В.А.Ребкала, В.В.Тертички. – К. : Вид-во УАДУ, 2000. - 232с.

  5. Концепція взаємодії держави з громадянським суспільством [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/document/44502581/Proekt_Conc.doc. - Назва з екрану.

  6. Культурная политика России: теория и история.: [учеб. Пособие для вузов] / Жидков В.С., Соколов К.Б. – М. : Изд. Сервис «Акад. Проект», 2001. – 590, [1] с. – (Gaudeamus).

  7. Москаленко С. Громадські організації в системі суб’єктів державної соціальної політики: аналіз теоретичних підходів / Вісник НАДУ 4/2007 С. 238-246

  8. Слабкість громадських організацій загрожує розвиткові демократії [Електронний ресурс] // Інформаційний бюлетень Міжнародного центру перспективних досліджень. – 2001. – Число 120. – Режим доступу : www.icps.kiev.ua. – Назва з екрану.

  9. Партнерство публічної влади, громадськості та приватного сектору у процесах місцевого розвитку : Монографія / Ін-т реформ; Є.О.Фишко, О.В.Бойко-Бойчук, В.М.Вакуленко, Н.А.Сич, А.Ф.Ткачук, І.О.Федів; за ред. Є.О.Фишка. – К. : Вирій, 2003. – 168 с.

  10. Піроженко Н.В. Механізми становлення та розвитку соціального партнерства органів публічної влади і неурядових некомерційних організацій : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління : спец. 25.00.02 – „Механізми державного управління” / Піроженко Наталія Вікторівна : Одеський регіональний інститут Національної академії державного управління при Президентові України. – Одеса, 2007. – 22 с.

  11. Політичні процеси в умовах демократизації суспільних відносин [Електронний ресурс] // - Режим доступу: www.edportal.org.ua/. - Назва з екрану.

  12. Розин В.М. Введение в культурологію / В.М.Розин – М. : ИНФРА; М.: Форум, 2001. - 224 с.

  13. Степаненко В. Кому потрібне громадянське суспільство? Соціальний капітал та проблеми формування громадянської ідентичності в Україні / В.Степаненко [Електронний ресурс] // - Режим доступу : www.westukr.itgo/com. - Назва з екрану.

  14. Філіна А.П. Державна культурна політика : навчальний посібник / А.П.Філіна – К. : ДАКККіМ, 2008. – 224 с.


Рецензент: Бакаєв Ю.В., к.держ.упр., доцент

УДК 330.33.01:69(043.3)

Сімак С.В.,

здобувач Академії муніципального управління
^ ПРЯМІ ТА ЗВОРОТНІ ЗВ’ЯЗКИ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ДЕРЖАВНІЙ ПОЛІТИЦІ ЩОДО БУДІВНИЦТВА ТА ЙОГО ПІДГАЛУЗЕЙ
Розглянуто сукупність відносин, що формують систему управління будівельною галуззю. Визначено структуру учасників інвестиційно-будівельного ринку.

Рассмотрена совокупность отношений, которые формируют систему управления строительной отраслью. Определена структура участников инвестиционно-строительного рынка.

The aggregate of relations which form the control system by building industry is considered. The structure of participants of investment-building market is certain

Постановка проблеми. Криза до краю загострює відомі проблеми, висвітлює до того часу непомітні і породжує нові. Причому різке скорочення ресурсів на тлі зростаючої кількості гострих проблем унеможливлює їх розв’язання традиційними методами, а відтак, з’являється нагальна потреба переглянути усталені погляди та уявлення, наново осмислити процеси, зв’язки, співвідношення тощо. Будівництво є специфічною галуззю. З одного боку, для національного господарства воно виступає важелем економічного зростання, оскільки реалізує більшу частину інвестицій в основний капітал усіх галузей виробничої сфери та інфраструктури, фактично формуючи структуру економіки. У цій ролі промислове будівництво на собі відчуває прискорення або сповільнення розвитку інших виробничих сфер і з цих позицій може вважатися індикатором економічної динаміки. З іншого – цивільне будівництво відображає вже результати соціально-економічного розвитку. Однак тією мірою, якою споживання є важелем зростання виробництва, житлове будівництво знову ж таки може виступати рушійною силою економіки.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження науково-методологічних засад здійснення антикризової політики та управління проведено у роботах О.О. Беляєва, Л.Д. Буряк, Д.В. Валового, В.О. Василенка, Н.І. Глазунова, Л.О. Лігоненко, Г.Г. Нама, А.М. Поддєрьогіна, О.Д. Чернявського, Е.А. Уткіна; питанням антикризового регулювання окремих галузей національного господарства присвячені праці А.М. Асаула, В.М. Геєця, Л.С. Бляхмана, Ф.В. Зинов’єва, С.Є. Іванова, Е.М. Короткова, С.Н. Кукушкіна, І.О. Макаренко, С.Ю. Медведєва, Я.М. Міркіна, Р.Б. Тяна, В.Г. Сєвки та інших вчених. Теоретичні аспекти циклічності розвитку економіки національного господарства та криз розроблені Ж.Б. Сеєм, Д. Рікардо, К. Робертусом, І. Фішером, М. Туган-Барановським, Й. Шумпетером, Дж.М. Кейнсом. Однак механізми реалізації антикризової політики держави у будівельній галузі недостатньо обґрунтовані в наукових працях.

^ Постановка завдання:

– розглянути сукупність відносин, що формують систему управління будівельною галуззю;

– визначити структуру учасників інвестиційно-будівельного ринку.

^ Виклад основного матеріалу.На національному та регіональному рівнях ця двоїстість виробничо-споживчих якостей будівництва проявляється у дуже складному і ще маловивченому економічному механізмі його взаємовідносин з іншими галузями економіки. Так, будівництво залежить від тенденцій на фінансових ринках, соціальної, економічної та фінансової політики держави, зокрема щодо методів державного регулювання галузі в умовах ринкових відносин, прямої державної підтримки будівництва.

Учасниками будівельного процесу у широкому сенсі виступають численні суб’єкти господарювання: власники земельних ділянок, замовники, забудовники, девелопери, інвестори, управлінські, посередницькі, фінансово-банківські структури, страхові компанії, архітектурні, проектні та інжинірингові фірми, підрядники і субпідрядники, виробники і постачальники матеріалів та конструкцій, власники збудованих промислових і цивільних об’єктів та мешканці будинків, а також органи місцевої влади, експертні, погоджувальні та інші інституції. Відтак, результати у будівництві залежать від ситуації на ринку землі та земельних відносин, на фінансових ринках, ринках проектних, посередницьких та управлінських послуг, матеріалів, техніки і технологій, підрядних робіт, ринку послуг з експлуатації будівель. Окрім конкуренції на зазначених ринках, регулюючу роль у формуванні взаємовідносин учасників і результатів будівництва відіграють місцеві та центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, інші інституції, зокрема з експертизи і контролю будівництва тощо. Формуючи умови діяльності перелічених суб’єктів, держава може стимулювати або гальмувати розвиток будівництва.

Отже, аби будівництво функціонувало як потужний важіль економіки і соціального розвитку, аби інвестиції у спорудження та експлуатацію будівель були ефективними для учасників і держави, необхідно розглядати будівництво із системних позицій, а не лише як галузь та організаційно-технологічні процеси на будівельному майданчику. Звужене трактування будівництва успадковане нами від планового господарства, де питання доцільності будівництва, його розміщення, ефективності, фінансування, проектних рішень, учасників, ціни, подальшої експлуатації тощо вирішувалися поза галуззю, централізовано, а будівельникам залишалося лише виконати свою місію на майданчику. В нових ринкових умовах, як бачимо, все змінилося.

Будівництво сьогодні має розглядатися на макрорівні у системі національного господарства як багатогалузевий інвестиційно-будівельно-експлуатаційний комплекс (будівельний комплекс), а у системі економічних відносин на мікрорівні – як процес конкуренції і взаємодії на об’єктах низки незалежних спеціалізованих суб’єктів ринку з їхніми інтересами і капіталами.

Перейдемо на макрорівень. Стратегія розвитку окресленого вище будівельного комплексу, державна політика щодо його підтримки мають виходити зі стратегій соціально-економічного розвитку держави та її регіонів, які для своєї реалізації потребуватимуть певного рівня розвитку будівництва – промислового, енергетичного, транспортного, житлово-цивільного тощо.

Разом з тим очевидно, що стратегії соціально-економічного розвитку і держави, і регіонів завжди є результатом політики і похідною від того, яка політична сила перебуває при владі: орієнтується вона передусім на промисловий розвиток чи на соціальні цілі, використовує переважно адміністративні чи ринкові регулятори.

З методологічної точки зору, в усіх випадках для стратегічного управління будівельним комплексом потрібне бачення моделі його функціонування у національній економіці – моделі, побудованої на новому, викладеному вище баченні будівництва і новому механізмі взаємовідносин суб’єктів господарювання. Тільки на основі такої моделі можна виявити основні чинники, макроекономічні взаємозв’язки та тенденції, залежність інвестиційно-будівельної активності від економічних циклів, процесів у галузях і регіонах, здійснювати науково обгрунтоване прогнозування і регулювання державою розвитку будівельного комплексу. І, навпаки, без цієї моделі ми постійно потраплятимемо у ситуацію, як то кажуть, «мудрого потім».

Так, стало зрозумілим, але запізно, що у передкризовий період існували серйозні диспропорції між інвестиційно-будівельною діяльністю у певних галузях і сферах та економічною доцільністю їх розвитку. Наприклад, існувало величезне, економічно невиправдане недофінансування будівництва й оновлення об’єктів житлово-комунального господарства, яке фактично призвело до погіршення якості комунальних послуг при збільшенні їх ресурсомісткості і підвищенні вартості. Або ж, в умовах нерозвиненого фондового ринку, прискорений штучним фінансовим попитом розвиток житлового будівництва, який, незначно поліпшивши ситуацію із забезпеченням населення житлом, призвів до економічно необгрунтованого збагачення певних груп на операціях із земельними ділянками, на фінансуванні та кредитуванні будівництва, торгівлі нерухомістю тощо.

Держава не була готова вчасно помітити і оцінити диспропорції, що виникали під впливом ринкових факторів, і вжити заходів регуляторного характеру для їхнього виправлення. Мабуть, чимало диспропорцій, тенденцій, зв’язків залишаються і досі непоміченими, без прискіпливого аналізу, а інвестиційно-будівельні важелі гармонізації економіки – зовсім не використаними. Тому держава у найближчому майбутньому має спочатку економічно обгрунтувати, а потім і реалізувати більш ефективну модель земельних відносин, фінансування, оподаткування, експорту-імпорту матеріалів і робіт у будівництві, впливу інших, у тому числі кризових факторів на розвиток будівельного комплексу, з огляду на вплив останнього на економічний розвиток [1].

Органи державного управління у будівництві мають бути перебудовані шляхом більшої концентрації основних функцій стратегічного планування і регулювання інвестиційно-будівельно-експлуатаційного процесу у профільному міністерстві і чіткого взаємоузгодження другорядних функцій між іншими міністерствами і відомствами з метою досягнення максимальної ефективності будівництва на рівні національної економіки і економіки підприємств-учасників та споживачів будівельної продукції. Не можуть існувати лакуни в системі управління будівельним комплексом, коли ті чи інші завдання і функції лежать поза компетенцією відповідних органів державної влади і органів місцевого самоврядування чи самоврядних організацій.

Сферою безпосереднього впливу Мінрегіонбуду на інвестиційно-будівельний процес є нині, власне, його частина від освоєння ділянки під забудову і проектування до завершення будівництва, тобто відносини замовника з підрядником, які формують вартість будівництва. Іншими інституціями впливу держави на інвестиційно-будівельний процес також виступають: Держкомзем та органи місцевого самоврядування у землевідведенні і землекористуванні; галузеві міністерства у промисловому будівництві; Мінжитлокомунгосп у процесі експлуатації будівель та інженерної інфраструктури. Фінансово-економічні умови та механізми, договірні відносини, які мають величезний вплив на обсяги будівництва, регулюються іншими або за участі інших центральних та місцевих органів влади, передусім Мінекономіки та Мінфіном. Механізм банківського фінансування значною мірою регулюється Національним банком, питання оподаткування – Верховною Радою, Мінфіном і ДПА. Всі ці інституції разом визначають напрями та умови розвитку будівництва, кількість, ціну і якість будівельної продукції, але зазвичай Мінрегіонбуд виявляється у ролі відповідального. Саме з міністерства питають, наприклад, чому ціни на житло багаторазово перевищують собівартість будівництва [3, c. 27].

Це вимагає від нас посилення стратегічно-аналітичних функцій, зайняття більш активної позиції у державному регулюванні розвитку всього інвестиційно-будівельно-експлуатаційного комплексу.

Стратегічні цілі соціально-економічного розвитку знаходять своє відображення у завданнях розвитку регіонів, галузей, у тому числі будівництва, тобто у регіональних і галузевих цільових програмах. Державні цільові програми цікавлять нас передусім як інвестиційні плани, що реалізовуватимуться певною мірою через капіталовкладення, тобто через будівництво. Не менше цікавлять вони нас і у регіональному розрізі, бо є частинами планів регіонального розвитку і будівництва. Адже, не знаючи заходів державних програм на території, неможливо планувати власні програми із залученням додаткових власних ресурсів.

У розвинених країнах соціально-економічна стратегія розвитку формується і реалізується як комплекс середньо- і довгострокових програм, фінансування яких становить від 50 (у США) до 80% (у Франції) усіх бюджетних видатків. В Україні ж державні цільові програми сприймаються спрощено: як декларативні документи для відповідних органів галузевого або регіонального управління та суб’єктів господарювання задля можливого, але не обов’язкового отримання ними фінансування або пільг у ході щорічного бюджетного процесу. Виконання програм достатньою мірою не контролюється за строками і результатами, програми недофінансовуються, створюючи, з одного боку, джерело марнування бюджетних коштів, а з іншого – механізм інфляції (як незавершене виробництво) і, якщо хочете, механізм кризи [2, c. 6].

Проаналізуємо причини такого стану справ, щоб врахувати допущені помилки, переосмислити сутність програм і по-новому підійти до їхнього планування і управління реалізацією, зокрема у будівництві.

Доки не буде чіткої стратегії соціального і економічного розвитку держави, доти стримуватиметься впровадження програмно-цільового планування і управління. Без програмно-цільового управління неможливе належне прогнозування розвитку будівництва і управління регіональним розвитком.

Сьогодні портфель державних програм не прив’язаний до соціальної та економічної стратегій розвитку України. В країні реалізується дві сотні державних програм, тисячі регіональних і місцевих програм та проектів. Усі вони системно не пов’язані, не узгоджені за цілями, строками і ресурсами, не забезпечені фінансами і управлінням.

Дбаючи про прогнозованість будівельної діяльності і регіонального розвитку, їх керованість, міністерство підтримує ідею значного звуження переліку державних програм, переходу від кошторисно-витратного фінансування до фінансування, орієнтованого на результат. Обсяг асигнувань повинен бути достатнім для досягнення запланованих результатів, а скорочення або припинення фінансування, що позначається на планах будівництва і регіонального розвитку, має здійснюватися лише за окремою формалізованою процедурою відповідно до чітких і прозорих критеріїв. Цільові програми повинні входити до бюджетів на відповідні роки як «захищені статті». Функції розпорядників коштів треба посилити фаховим управлінням програмами [4].

Таким чином, можна сказати, що потребує комплексного перегляду регламент як програмно-цільового управління, так і управління окремими програмами, а саме:

– вибір і правове забезпечення місця і функцій програмно-цільового управління в системі державного управління;

– нормативно-методичне забезпечення: розробка сукупності документів, що регламентують для учасників програм зміст, методику підготовки і форму програмних документів – концепцій, планів, експертиз, звітів тощо, а також процедури для учасників на всіх стадіях здійснення програм;

– організаційно-управлінське забезпечення: методи проектування, організаційна форма, структура, функції та фінансування органів управління програмами;

– інформаційне забезпечення: джерела, склад і якість інформації, методи її обробки, що забезпечують повноту і достовірність на стадіях розробки, прийняття рішень і моніторингу здійснення програм;

– програмно-технічне забезпечення: технічні і спеціальні програмні засоби обробки інформації, підтримки прийняття рішень на стадії планування, прийняття та контролю програм;

– фінансове забезпечення: регламентація ресурсно-фінансового обгрунтування програм, розрахунку витратної і дохідної частин, механізмів залучення і повернення коштів, вартості капіталу, отримання і розподілу ефекту, бюджетного планування видатків і, що важливо, доходів програм на кількарічний період.

Мінрегіонбуд планує запровадити і апробувати у своєму відомстві удосконалені методи планування, моніторингу, контролю і прогнозованого фінансування програм, що мають стратегічне значення для розвитку регіонів і України загалом, містять значну будівельну компоненту.

Крім удосконалення фінансування, регламентації тощо, потребує реорганізації державне управління програмами. З урахуванням, з одного боку, середньо- і довгостроковості програм, а з іншого – недовговічності урядів напрошується висновок про недоцільність передачі урядові функцій щодо формування портфеля програм і регламентації програмного управління в цілому. Ці функції доцільно сконцентрувати в органі управління портфелем державних програм (наприклад, Раді з цільових державних програм) при президентові України. Організаційні і контрольні функції, зокрема щодо поточного бюджетного фінансування галузевих програм та оцінки їхніх результатів, доцільно залишити на рівні уряду та відповідних міністерств.

Заслуговує на окрему увагу, наприклад, ідея створення Державного фонду регіонального розвитку (проект закону України «Про засади державної регіональної політики»), який має бути частиною спеціального фонду державного бюджету та використовуватися виключно для реалізації програм і проектів, передбачених системою довго- та середньострокових документів державної регіональної політики. Необхідність запровадження такого фінансового інструменту продиктована насамперед відсутністю у значної частини громад необхідної економічної бази забезпечення наповнення місцевих бюджетів розвитку. Водночас трансферти з державного бюджету переважно спрямовуються не на реалізацію інфраструктурних та інших проектів, а на надання базових соціальних послуг.

Важливо наголосити, що будь-який окремий фінансовий інструмент у кінцевому підсумку має спиратися на сталу економічну базу та бути стабільним у довгостроковому періоді. Саме тому передбачається, що основним джерелом наповнення Державного фонду регіонального розвитку буде частина надходжень від податку на прибуток підприємств. Такий механізм не тільки забезпечить передбачуваність фінансування, а й встановить прямий зв’язок між його обсягами та ефективністю використання.

Для забезпечення ефективності використання ресурсів фонду додатково передбачено систему заходів щодо усунення головних корупційних ризиків, таких, як конфлікт інтересів посадових осіб та органів державної влади, ситуативна зміна цільового призначення коштів, непрозорість проведення закупівель тощо. Ключовими у цьому сенсі є положення щодо запровадження прозорої процедури узгодження та колегіального прийняття рішень, чіткої системи планувальних документів і моніторингу, конкурсного відбору проектів, розмежування суб’єктів та об’єктів контролю за дотриманням фінансової дисципліни, а також норми щодо застосування процедур закупівель Світового банку.

Ухвалення закону, розробленого на базі найкращих європейських практик, та утворення передбаченого ним Державного фонду регіонального розвитку відкриє можливість поряд із коштами Державного бюджету України залучити для фінансування проектів регіонального розвитку значні кошти від Європейського Союзу через механізм прямої бюджетної підтримки.

Як свідчить досвід країн ЄС, функціонування Державного фонду регіонального розвитку не тільки дасть змогу забезпечити реалізацію державної регіональної політики та цілої низки секторальних політик, зокрема у сфері будівництва, а й суттєво вплине на обсяг надходження до бюджетів усіх рівнів та на підвищення добробуту населення.

На відміну від планової економіки, де будівництво здійснювалося в основному за участі державних замовника, проектувальника і підрядника, а вартість і ціна збігалися і були повністю детермінованими, ефективне функціонування інвестиційно-будівельно-експлуатаційного ринку об’єктивно потребує нових гравців і нового механізму ціноутворення. Мабуть, це є ключовим моментом для усвідомлення, якщо ми хочемо задіяти ринкові регулятори ефективності будівництва, а не стихійні сили його деформацій, які проявилися у кризі.

Вихідна теза для розуміння функціонування ринкового механізму у будівництві: вартість робіт і послуг окремих учасників будівництва залежить від потреб та ринкової вартості використовуваних ресурсів (у тому числі фінансових); вартість кінцевої будівельної продукції складається в результаті економічних відносин між учасниками інвестиційно-будівельного процесу, а ціна – під впливом попиту-пропозиції на ринку нерухомості в регіональному і макроекономічному оточенні.

За останні 20 років будівельний комплекс пережив спад і подальше піднесення, сформувавши у кожному регіоні те чи інше локальне конкурентне середовище. Але які організаційні форми і типи підприємств за розмірами, концентрацією і спеціалізацією ми при цьому отримали? Чи немає монополізму (зокрема технологічного – відсутності розвитку різних технологій і конструктивних рішень)? Які договірні та фінансові відносини між учасниками? Чи є всі складові для нормального функціонування ринку і ланцюжків відносин учасників будівництва на об’єкті?

Якщо порівняти з розвиненими країнами, то сьогодні в регіонах немає у достатній кількості ані фінансово надійних інвесторів, ані фінансово спроможних підрядників і виробників матеріалів, а особливо – допоміжних компаній, інжинірингових, консультаційних, управлінських, юридичних тощо, без чого ринкові відносини деформуються. На відміну від схеми спрощення складу учасників будівництва у плановій економіці, ринкові умови, хоч як це парадоксально, потребують інколи збільшення кількості і різноманітності учасників саме для здешевлення будівництва шляхом управління витратами і вартістю, забезпечення його організаційно-фінансової стійкості і надійності. На відміну від одноманітної структури трестів і будівельних управлінь в адміністративно-командній економіці, з розвитком ринку виникають як великі компанії з повним будівельним циклом, так і потужні фінансово-управлінські генпідрядні компанії, а також менші, спеціалізовані будівельні компанії, інжинірингові фірми, компанії-посередники [5].

Причини та загальні тенденції такого структуроутворення зрозумілі. По-перше, якщо з фінансової точки зору будівництво – це інвестиційний процес учасників, то першим завданням усіх інвесторів є не втратити вкладених коштів і лише другим – отримати позитивний результат і максимальний ефект. Тому структура і відносини в інвестиційно-будівельному комплексі набувають певних специфічних рис. Зокрема, власники будівельних компаній хотіли б, аби ці компанії були менш вразливими до зміни попиту на будівництво; також виникають у великій кількості і зникають малі і некапіталомісткі компанії, на ринку залишаються великі генпідрядні компанії, які, втім, прагнуть більшої ліквідності капіталу (перетворення на інвестиційно-управлінські будівельні компанії).

Очевидно, що конкуренція між спеціалізованими, фінансово, технічно і управлінськи оснащеними учасниками впливає не тільки на надійність, а й на кінцеву вартість будівництва. Потрібно, як це існує у розвинених країнах, щоб матеріальні, фінансові, людські ресурси підприємств-учасників були достатні для виконання ними договірних зобов’язань і компенсації збитків, щоб у договорах фіксувалися умови взаємодії, економічно обгрунтовувалися прибутки на вкладений капітал, обумовлювалася і могла бути реалізована відповідальність.

Тут у нас попереду велика робота. Криза в житловому будівництві, наприклад, показала, що за існуючої організації інвестиційно-будівельного комплексу немає впевненості у фінансовій спроможності виконання усіма контрагентами договірних зобов’язань, а тим більше – компенсації шкоди при невиконанні контрактів.

На нашу думку, рівень капіталізації всіх основних учасників житлового будівництва (забудовників, інвесторів, підрядників) був занадто низьким порівняно з масштабами будівельної діяльності, що стало однією з причин кризи, а саме – розриву подекуди інвестиційно-будівельного ланцюжка. Більша капіталізація мала би зменшити ризики і втрати, або, навпаки, капіталізація, що існувала, мала б обмежити рівень розвитку житлового будівництва.

Держава повинна посприяти відкриттю інформації про історію і фінансовий стан підприємств-контрагентів при договірних відносинах. Увесь ланцюжок будівельного процесу має бути максимально захищеним від ризиків зриву, коли внаслідок невиконання одним із учасників своїх зобов’язань виникають збитки інших, а він не може їх компенсувати. На часі запровадження оцінки і аудиту контрагентів, страхування ризиків, встановлення нових принципів вирішення спорів на основі відшкодування збитків і недоотриманих доходів.

Ще одним шляхом підвищення надійності будівельного ланцюжка є розвиток інфраструктури будівельного ринку (управлінських, інжинірингових, експертних, консультаційних, юридичних, фінансових послуг).

Поряд із поліпшенням структури учасників інвестиційно-будівельного ринку постає завдання вдосконалення ціноутворення у відносинах між ними.

По-перше, при збереженні ресурсно-витратного методу кошторисного ціноутворення його вдосконалення передбачає доповнення новими реальними статтями витрат, притаманними ринковим відносинам (вартість земельних ділянок, капіталу, податки, відрахування тощо), врахування у будівельних нормах нових технологій будівництва. Необхідна розробка укрупнених кошторисних цін для використання на різних стадіях підготовки і планування проекту учасниками, в тому числі учасниками нового типу – девелоперами, управлінськими та інжиніринговими компаніями тощо, функції яких можуть виходити за межі безпосереднього будівництва, охоплюючи землекористування та експлуатацію будівель.

Має бути вдосконалена система земельних відносин в інвестиційно-будівельно-експлуатаційному процесі, умови отримання, користування і володіння земельними ділянками для визначення і контролю їхньої вартості у ціні будівельної продукції. Має бути забезпечений перехід власності на земельні ділянки до тих, хто сплатив за них у вартості кінцевої будівельної продукції. Так само має бути вдосконалена система відносин власності на будівлі, зокрема схеми і умови отримання, користування, володіння індивідуальним житлом і багатоквартирними будинками в цілому з відповідальністю власників за експлуатацію об’єктів (у тому числі держави та органів місцевого самоврядування).

Ми маємо також визначитись у розмежуванні державної і недержавної систем інформації з ціноутворення, функцій розробки, затвердження і сфери застосування кошторисних норм і цін. З використанням досвіду європейських країн, швидше за все, потрібно створити розгалужену недержавну систему моніторингу і прогнозу цін на всі складові інвестиційно-будівельного процесу, проектні роботи, субпідрядні роботи, генпідряд, ремонтні роботи, управлінські, фінансові та інші складові ціни будівельної продукції. Нова структура укрупнених норм повинна відповідати сучасним матеріалам і технологіям у будівництві, розвитку системи договірних відносин в інвестиційно-будівельному процесі із використанням зарубіжних аналогів. Держава може (але не обов’язково) залишити за собою існуючу систему ресурсного нормування.

Відтак, відбудеться суттєва реорганізація функцій розробки і затвердження кошторисних норм і цін у будівельному комплексі. Зазнають змін сфери обов’язкового застосування кошторисних нормативів.

Не викличе заперечень теза про те, що ефективне будівництво – це ефективні проектні рішення, що нестимуть у галузь новітні технології будівництва, забезпечуватимуть високі споживчі якості будівельної продукції.

Новою ідеєю в цьому сенсі є те, що проектні рішення потрібно вибирати не лише за критерієм вартості будівництва, а на основі оцінки життєвого циклу будівельної продукції. Для цього треба поступово перейти до будівельно-експлуатаційних норм. Це одночасно стане основою для обгрунтування тарифів на експлуатацію будівель у системі житлово-комунального господарства. Іншим шляхом може бути вдосконалення методики економічних розрахунків у складі проектно-кошторисної документації, коли на вимогу замовника проектанти могли би дати оцінку вартості життєвого циклу будівлі. Та краще – і норми, і методика.

Таким чином, має бути суттєво розширена економічна частина будівельних проектів, розроблені нові вимоги до обов’язкових фінансово-економічних розрахунків з планування вартості та проведення її експертизи. На цій основі з’являться типові ефективні проекти і проектні рішення (передусім для об’єктів, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів).
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи