Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
Сторінка27/29
Дата30.10.2014
Розмір6.56 Mb.
ТипПротокол
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Висновки. Таким чином, кризові явища у будівельному комплексі дали потужний поштовх до переосмислення причин виникнення проблем і пошуку нових, вільних від докризових вад механізмів його подальшого розвитку. Триєдиною місією держави у нових умовах є регулювання макроекономічної ролі будівельного комплексу, механізму економічних відносин його учасників і забезпечення ефективності проектних рішень.


Державну політику щодо будівництва та його підгалузей потрібно формувати на основі пізнання об’єктивних прямих і зворотних зв’язків макро- і мікроекономічних інвестиційно-будівельних процесів, моделювання впливу структури, економічного механізму і показників розвитку інвестиційно-будівельного комплексу на динаміку соціального і економічного розвитку держави та її регіонів, а такої динаміки – на будівництво.

Фінансовий механізм будівельного комплексу необхідно вдосконалювати, задіявши нові джерела та форми фінансування і досягнувши в такий спосіб балансу цілей стратегічного розвитку та його фінансового забезпечення.

Пріоритетні напрями розвитку будівництва мають випливати зі стратегій соціального та економічного розвитку держави, державних і регіональних цільових програм. Результативність та ефективність програм повинна забезпечуватися професійним плануванням і управлінням, запровадженням процедури коригування програм, контролем за фінансуванням і строками виконання заходів.

Необхідно прискорити розвиток ринкових економічних відносин між учасниками будівництва, формування раціональної регіональної структури, інфраструктури і спеціалізації учасників будівництва, структури капіталу галузі і рівня капіталізації, вдосконалити систему договірних відносин, формування вартості, ціни і прибутку учасників будівництва, достатніх для їхнього функціонування і розвитку.

Потрібно забезпечити постійне підвищення ефективності проектних рішень у містобудуванні, будівництві і капітальному ремонті, враховуючи увесь комплекс витрат протягом життєвого циклу будівельної продукції, запровадити механізм мотивації науково-проектних організацій у розробці ефективних проектних рішень.
^ Використані джерела інформації:

  1. Будівельна палата України. Офіційний wеb-сайт. – Режим доступу: http: //www.budpalata.com.ua.

  2. Матеріали круглого столу УБА та МЦПД. Саморегулювання буді­вельників як спосіб протидії "Еліта-центрам" // Будівництво України. –
    2009. – № 10. – C. 5-8.

  3. Новицький В. Інституціоналізм у діалектиці сучасного економічного розвитку / В. Новицький // Економіка України. – 2009. – № 7. – C. 26-29.

  4. Новости строительства и недвижимости АСН-Инфо. Официальньїй wеb–сайт. – Режим доступа: http: // www.asninfo.ru.

  5. Українська Будівельна Асоціація. Офіційний wеb-сайт. – Режим
    доступу: http: //www.u-b-a.com.ua .


Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор
^ РОЗДІЛ ІІ

РЕГІОНАЛЬНЕ ТА МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ

УДК 353:35.073.53

Безверхнюк Т.М.,

д.держ.упр., доцент,

завідувач кафедри управління проектами

ОРІДУ НАДУ при Президентові України
технологічний аспект розвязання проблеми «ресурсної залежності» регіональної влади
У статті на основі аналізу причин виникнення проблеми «ресурсної залежності» регіональної влади запропоновано технологію її розв’язання, в основу якої покладено процедуру узгодження дій суб’єктів регіонального управління стосовно адекватного та доцільного використання ресурсів для забезпечення реалізації поставлених цілей, практична реалізація якої можлива на основі запропонованої структури інформаційної бази даних щодо ресурсних можливостей регіонального управління, що необхідна для проведення всебічної оцінки й прийняття науково-обґрунтованих рішень.

В статье на основании анализа причин возникновения проблемы «ресурсной зависимости» региональной власти предложена технология ее решения, в основу которой заложена процедура согласования действий субъектов регионального управления относительно адекватного и целенаправленного использования ресурсов для обеспечивания реализации поставленных целей, практическая реализация которой возможна на основе предложенной структуры информационной базы данных относительно ресурсных возможностей регионального управления, что необходимо для проведения разносторонней оценки и принятия научно-обоснованных решений.

In article on the basis of the analysis of the reasons of occurrence of a problem of resource dependence of the regional power it is offered technology of its permission in which basis it is necessary procedure of the coordination of actions of subjects of regional government concerning adequate and expedient use of resources for maintenance of realization of the objects in view which practical realization is possible on the basis of the offered structure of an information database about resource possibilities of regional government which is necessary for carrying out of an all-round estimation and acceptance of the scientifically-proved decisions.
^ Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями.

Виникнення проблеми «ресурсної залежності» регіональної влади є наслідком зростаючої кількості «аномалій» сучасної організації вітчизняної системи регіонального управління: регіональні органи влади не мають повноцінного законодавчого підґрунтя стосовно ресурсного забезпечення виконання делегованих і власних повноважень; відсутність інвентаризації і аудиту реальної ресурсної бази регіону позначається на мірі відповідності ресурсного потенціалу поставленим цілям; оцінка ресурсів відбувається у формі констатації фактичних даних, що не дає змогу передбачити особливості реалізації запропонованого курсу регіональної політики; відсутність законодавчого визначення матеріальної основи регіонального управління – регіональної власності, впливає на ступінь легітимності регіональної влади. Відтак, реалії сьогодення – це залежність органів регіональної влади від тих, хто надає матеріально-фінансові ресурси для реалізації регіональних інтересів.

^ Аналіз останніх зарубіжних та вітчизняних досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання цієї проблеми й на які спирається автор.

У наукових працях та нормативних документах, присвячених формуванню регіональної політики, активно розглядаються проблеми ресурсного забезпечення регіонального та місцевого розвитку. Так, загальну теоретико-методологічну базу дослідження проблеми ресурсного забезпечення органів регіонального управління становлять праці З.Варналія, М.Долішнього, Г.Марченко, А.Мельник, Ю.Наврузова, М.Пістуна, С.Романюка, А.Топчієва, О.Шаблія та інших. Питання визначення засад державного управління на регіональному рівні, методів і меж втручання в ту чи іншу сферу життя регіону проаналізовано у працях Г.Атаманчука, З.Варналія, Л.Зайцевої, В.Козбаненко, В.Мамонової, П.Надолішнього, Н.Нижник, О.Оболенського, В.Симоненка, Д.Стеченка, В.Цвєткова та інших. Проблема узгодження цілей, інтересів і ресурсів двох видів публічної влади на регіональному рівні, розглянута В.Бабаєвим, В.Бакуменко, О.Карпенко, В.Керецманом, О.Ольшанським, О.Сушинським, С.Саханенко та іншими фахівцями.

Значний науковий інтерес до порушеної проблематики актуалізує подальші дослідження у напрямку розробки технології розв’язання зазначеної ситуації.

^ Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується стаття.

Необхідною передумовою ефективного регіонального управління є його належне ресурсне забезпечення. Проте відсутність: чіткого розподілу компетенції між суб’єктами регіонального управління; процедури визначення тих ресурсів, які співвідносяться з цілями, завданнями, функціями й відповідальністю суб’єктів управління за їх використання; технології інвентаризації і класифікації ресурсів, обумовили виникнення проблеми «ресурсної залежності» регіональної влади, яка потребує нагального вирішення.

^ Мета статті полягає в тому, щоб на основі аналізу причин «ресурсної залежності» регіональної влади запропонувати технологічний аспект їх усунення.

Виклад основного матеріалу.

Обґрунтованість і дієздатність державної регіональної політики, як системи цілей і дій, спрямованих на реалізацію інтересів держави стосовно регіонів та внутрішніх інтересів самих регіонів, визначається зв’язаністю цілей з відповідними ресурсами і забезпеченістю ними. Невідповідність ресурсів призводить до значних розбіжностей між поставленими цілями і кінцевим результатом. Проте цілі, функції, ресурси й інтереси суб’єктів регіонального управління не завжди співпадають, що обумовлено наступним.

1. На даному етапі інституційних перетворень відсутні належні механізми координації: з одного боку – центральних органів виконавчої влади між собою щодо конкретної території; з іншого – між ними і місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування в узгодженні цілей та пріоритетів. Немає чіткого розмежування сфер повноважень і відповідальності між цими органами, а регіональні органи влади не мають повноцінного законодавчого підґрунтя й ресурсного забезпечення для виконання делегованих і власних повноважень [4].

2. Інтереси суб’єктів регіонального управління віддзеркалюють два зрізи регіональної політики: перший – це політика держави щодо регіонів, яку реалізують центральні органи державної влади; другий – регіональна політика, що здійснюється місцевими органами влади. Відповідно, між інтересами держави та місцевими інтересами існують об’єктивні розбіжності, які й має «згладити» регіональна влада [1].

3. Різноманітність регіональних проблем, що залежить від особливостей регіонів країни, обумовлює розробку конкретних загальнодержавних і регіональних заходів соціально-економічного розвитку, що в свою чергу впливає на функції й повноваження регіональних органів управління [5].

4. Фундаментом досягнення головної мети державної регіональної політики має стати самостійність регіонів щодо визначення цілей свого розвитку та можливості ресурсного забезпечення їх реалізації за рахунок власних джерел. Відсутність інвентаризації і аудиту реальної ресурсної бази регіону позначається, насамперед, на ступені відповідності ресурсного потенціалу поставленим цілям.

Безперечно, розвиток регіону неможливий без закріплення за ним ресурсів, які відповідають виду і обсягу завдань, що стоять перед адміністративно-територіальним утворенням. Реальна можливість досягнення цілей може бути об’єктивно оцінена тільки після їх узгодження з необхідними ресурсами, бо саме ресурси території визначають стратегію соціально-економічного розвитку регіону.

Ураховуючи, що законодавчо регіон не є правовим суб’єктом, вирішити проблему «ресурсної залежності» регіональної влади можливо тільки через мобілізацію ресурсів різних суб’єктів регіонального управління, що потребує, насамперед, узгодження інтересів: по-перше, владних структур різного рівня та походження; по-друге, громадського та приватного секторів. Водночас, без досягнення консенсусу інтересів на рівні регіону досить примарною здається перспектива їх акумуляції на національному рівні з метою отримання державних ресурсів. Зважаючи на обмеженість і дефіцитність матеріальних ресурсів, зокрема фінансових, їх раціональний перерозподіл можливий тільки за умови чіткого визначення структури цілей та обсягу ресурсів, необхідних для їх досягнення у відповідності з повноваженнями, завданнями та відповідальністю за використання суб’єктів управління.

Таким чином, нагальним завданням теорії регіонального управління є розробка технології вирішення проблеми «ресурсної залежності» регіональної влади, здатної забезпечити узгодження дій суб’єктів регіонального управління щодо раціонального перерозподілу ресурсів для досягнення цілей.

У процесі регіонального управління на основі аналізу чинної регіональної ситуації виявляються проблеми, що відображають протиріччя між бажаними і реальними рівнями (формами) задоволення потреб регіональної спільноти та розробляються стратегії їх вирішення. Формулювання проблем обумовлює структуру функціональних цілей та окреслює коло засобів, створення і розвиток яких, з урахуванням ресурсних можливостей, означає виконання цих цілей та, відповідно, досягнення стратегічної мети.

Вирішення проблеми взаємоузгодження цілей і ресурсів у системі регіонального управління, на наш погляд, потребує наступної послідовності дій:

  • визначення структури ресурсних можливостей регіональної системи з урахуванням просторових, часових, кількісних та якісних характеристик внутрішнього потенціалу регіону;

  • аналіз проблеми на основі об’єктивної оцінки відповідності чинної регіональної ситуації внутрішньому потенціалу регіону та визначення невідповідності між бажаним та можливим станом регіональної системи;

  • формування дерева цілей регіонального управління стволом якого є стратегічні цілі-завдання, пов’язані з головною метою державної регіональної політики, а функціональні цілі формуються на основі аналізу комплексу потреб регіону, конкретизованих у вигляді кількісних функціональних цільових нормативів з урахуванням специфіки та особливостей регіональної ситуації у реальному часі;

  • визначення меж компетенції суб’єктів управління щодо напрямів і методів використання ресурсів на основі типології «розпорядників ресурсів» з урахуванням розподілу функцій управління;

  • структуризація функцій суб’єктів управління за обсягом управлінського впливу, що дозволить сформувати уявлення щодо структури ресурсних потоків для забезпечення їх виконання;

  • аналіз ресурсного потенціалу (можливостей) суб’єктів управління з метою виявлення скільки і яких ресурсів є в розпорядженні у суб’єктів управління та скільки їх потрібно для забезпечення реалізації всіх функцій на основі розкриття його структури та оцінки перелічених складових потенціалу;

  • цільова оцінка ресурсів регіонального управління, що дозволить окреслити коло засобів, створення і розвиток яких з урахуванням ресурсних можливостей суб’єктів управління означає досягнення поставлених цілей;

  • обґрунтування доцільності та адекватності використання тих чи інших ресурсів різними суб’єктами для здійснення різноманітних заходів при реалізації, насамперед, регіональних інтересів;

  • розробка альтернатив ресурсного забезпечення досягнення цілей.

Кожний етап формує відповідний інформаційно-аналітичний блок в «цілереалізуючій» системі, де і відбувається ув’язка цілей і ресурсів як по вертикалі, так і по горизонталі.

Першим етапом узгодження дій суб’єктів регіонального управління є визначення меж компетенції (сфери пріоритету) суб’єктів регіонального управління стосовно прийняття управлінського рішення щодо розпоряджання ресурсами. Аналіз показав, що практично всі суб’єкти мають рівні повноваження з управління ресурсами, що знаходяться в їх віданні за законом. Проте, не слід ототожнювати рівність компетенції суб’єктів управління з розпорядження ресурсами та рівність видів ресурсів. Відсутність у суб’єктів регіонального врядування владних засобів ставить його в нерівні умови з державним управлінням у питаннях реалізації регіональних інтересів, робить його «пасивним ресурсоотримувачем», що вимагає пошуку і формування дієвих та впливових ресурсів регіонального управління. Ця нерівність найчіткіше простежується в рівнях ресурсного забезпечення суб’єктів регіонального управління, які виконують функції державного управління на регіональному рівні, та суб’єктів регіонального врядування, що полягає саме в сфері владних повноважень і розподілу частки ресурсів із вертикальних потоків.

Відповідно, другим етапом узгодження дій суб’єктів регіонального управління є структуризація функцій суб’єктів управління за ознакою «обсяг управлінського впливу» з метою визначення – які види ресурсів забезпечують виконання яких функцій. Визначено чотири рівні функцій: функції державного управління, як вплив на регіональну систему в цілому; функції виконавчої влади, як адміністративне управління державними справами; функції конкретного органу публічної влади на регіональному рівні, що зумовлені потребами життя суспільства; функції індивідуальних акторів (окремих суб’єктів підприємництва, об’єднань громадян), які діють на відповідній території й відповідно до своїх статутів займаються проблемами регіонального розвитку.

Структуризація функцій суб’єктів регіонального управління показала, що існує певний клас ресурсів, який забезпечує виконання значної більшості функцій – це владні, фінансові, матеріальні, кадрові та інформаційні ресурси, що надаються державою. У зв’язку з тим, що формування цих ресурсів відбувається з єдиного джерела – державного бюджету, вертикальний ресурсний потік характеризується чітко визначеним законодавством обсягом. І це домінуюче питання в узгодженні дій суб’єктів управління – раціональний розподіл обсягу державних ресурсів між всіма суб’єктами відповідно до функцій, напрямів і методів їх використання в межах сфери пріоритету.

Основним питанням в узгодженні дій суб’єктів управління при розподілі ресурсів із горизонтального потоку є відповідне ресурсне забезпечення делегованих повноважень, подолання розриву між юридичною відповідальністю та фінансовими можливостями. Головною рисою відносин при розподілі горизонтального ресурсного потоку є можливість мобілізації ресурсів різних суб’єктів для реалізації регіональних інтересів на основі узгодження цілей. Але, лише за умови наявності інформації скільки і яких ресурсів є в розпорядженні суб’єктів управління та скільки їх потрібно для забезпечення реалізації всіх функцій, можливе визначення механізмів їх мобілізації та перерозподілу в системі регіонального управління.

Для вирішення зазначеної проблеми необхідно формування єдиного інформаційно-методичного середовища для проведення цільової оцінки ресурсів регіонального управління та визначення основних видів управлінських рішень щодо альтернативних режимів ресурсозабезпечення.

Загальною функцією інформаційно-методичного середовища є забезпечення оперативності та якості управлінських рішень щодо раціонального перерозподілу ресурсів між суб’єктами регіонального управління.

До основних функцій інформаційно-методичного середовища ресурсного забезпечення регіонального управління, слід віднести:

  • поточний моніторинг стану ресурсної бази регіонального управління;

  • аналіз і оцінка шляхів оптимізації ресурсного потенціалу регіонального управління;

  • оцінка можливостей альтернативного використання частини ресурсної бази;

  • планування та прогнозування майбутнього стану ресурсів регіонального управління;

  • інформаційний супровід загальнорегіональних програм розвитку;

  • надання інформації всім суб’єктам управління та господарювання.

Відповідно до загальних принципів побудови інформаційно-аналітичних систем [2,3], інформаційно-методичне середовище має містити:

- інформаційний компонент – базу даних цільового, нормативно-правового, організаційного й економічного характеру щодо поточного стану ресурсної бази регіонального управління; базу знань щодо прогнозування темпів відтворення ресурсів, оцінки можливостей альтернативного використання ресурсів у випадку зміни джерела мобілізації або користувача; структуру джерел інформації та її споживачів;

- технологічний компонент – сукупність інструментальних засобів обробки інформації, її аналізу та представлення кінцевому користувачеві. Важливу роль грає процес оперативного обміну даними, організований на базі сучасних інформаційних і телекомунікаційних технологій – геоінформаційних систем, що забезпечують обмін просторово-координованими даними на основі єдиної системи кодування.

Інформаційний компонент інформаційно-методичного середовища – це база даних, складовими якої є: блок цілепокладання; блок «ресурсні можливості»; нормативно-правовий блок; аналітичний блок; комунікаційний блок з єдиною системою класифікації і кодування, що у сукупності забезпечують взаємодію між всіма елементами ІМС.

Блок цілепокладання – ключовий елемент інформаційно-методичного середовища, де визначені цілі та пріоритети представлені у форматі, придатному для аналізу і використання усіма суб’єктами регіонального управління. Доцільною є організація даного інформаційного блоку у вигляді міжсуб’єктної координаційної бази даних з метою логічної ув’язки цілей на всіх ієрархічних рівнях та розробки стратегічної структури цілей. Блок цілепокладання, як інформаційна база даних, забезпечує: формування дерева цілей у тісному взаємозв’язку з визначеними цілями інших програм; аналіз шляхів і засобів їх досягнення; розробку цільових нормативів. Методичною складовою блоку є механізм формулювання цілей та методи визначення цільових нормативів.

Блок «ресурсні можливості» регіонального управління – елемент інформаційно-методичного середовища, де вся інформація щодо ресурсного простору регіонального управління представлена у систематизованому та структурованому вигляді. Адже здійснити оцінку ресурсних можливостей досягнення цілей неможливо без системного аналізу різноякісних характеристик щодо: властивостей первинних ресурсів, що відображають умови використання ресурсів регіональної системи; кількісних показників ресурсів регіональної системи, що відображають їх сучасний стан і прогноз використання; якісних характеристик ресурсів регіонального управління, що відображають доцільність їх застосування як засобів досягнення цілей; правомочностей суб’єктів управління з розпорядження ресурсами та їх здатності ефективно використовувати одвічно обмежені ресурси. Таким чином, блок «ресурсні можливості» – це база даних, що включає всі види інформації стосовно параметрів і властивостей ресурсного простору регіонального управління.

Узгодження дій суб’єктів регіонального управління в процесі перерозподілу ресурсів для досягнення цілей регулюється державою шляхом встановлення певних режимів – умов діяльності для задоволення інтересів. У зв’язку з цим, нормативно-правовий інформаційний блок варто наповнити змістом тих правових і нормативних документів, що визначають режим ресурсного забезпечення регіонального управління і основні параметри цього режиму. Нормативно-правовий блок має складатися з чотирьох інформаційних шарів: правові регулятори відносин власності на регіональному рівні – документи, що відбивають розподіл компетенції між суб’єктами регіонального управління щодо володіння та розпорядження власністю; правові норми, що регламентують дію економічних регуляторів – нормативи стану, використання та відтворення об’єктів власності на території регіону; регуляторні режими, що встановлюються органами публічної влади для стимулювання або обмеження інтересів суб’єктів підприємницької діяльності; владні приписи органів публічної влади щодо правового регулювання публічних фінансів та видатків. Інформаційне наповнення нормативно-правового блоку дозволяє в необхідному і достатньому ступені конкретизувати режими використання фінансових та матеріальних ресурсів суб’єктами регіонального управління.

Управлінські рішення функціонально «замикають» кожний цикл управлінського процесу, перетворюючись у форму розпорядних документів різних органів влади. Функцією аналітичного блоку є інформаційна підтримка управлінських рішень, що безпосередньо пов’язане з оцінкою альтернативних варіантів ресурсного забезпечення досягнення цілей. аналітичний блок має складатися з трьох інформаційних шарів, що відображають різні варіанти ресурсного забезпечення досягнення цілей: перерозподіл ресурсів; мобілізація ресурсів; еквівалентний обмін ресурсами.

Таким чином, розробка та запровадження моделі інформаційно-методичного середовища ресурсного забезпечення регіонального управління припускає перехід на якісно новий рівень збору, обробки та аналізу даних щодо ресурсного простору регіонального управління, що дозволить реально оцінити рівень ресурсного забезпечення суб’єктів регіонального управління, визначити формат збору і збереження даних, узгодити методики їх інвентаризації та перетворення інформації.

Висновки. Ураховуючи специфіку взаємовідносин суб’єкт-об’єкт в системі регіонального управління, можливі суперечності стосовно використання тих чи інших ресурсів різними суб’єктами для здійснення різноманітних заходів, ефективне функціонування системи регіонального управління можливе тільки за умови відповідного ресурсного забезпечення суб’єктів управління. Технологічною основою ресурсного забезпечення регіонального управління є процедура узгодження дій суб’єктів регіонального управління стосовно адекватного та доцільного використання ресурсів для забезпечення реалізації поставлених цілей. Практична реалізація даної процедури можлива на основі запропонованої структури інформаційної бази даних щодо ресурсних можливостей регіонального управління, що необхідна для проведення всебічної оцінки й прийняття науково-обґрунтованих рішень.
Використані джерела інформації:

  1. Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети : [монографія] / М. Долішній. – К. : Наукова думка, 2006. – 515 с.

  2. Информационно-методическое обеспечение управления территориальным развитием / С.А. Карпенко, С.А. Ефимов, С.Е. Лагодина, Ю.Н. Подвигин ; [под ред. С.А. Карпенко]. – Симферополь : Таврия Плюс, 2002. – 186 с.

  3. Карпенко С. А. Структурно-функциональная модель региональной системы управления / С. Карпенко // Культура народов Причерноморья, 2002. – №26. – С. 270–274.

  4. Регіональна політика України: інституційно-правове забезпечення : зб. офіц. док. / [за ред. З. Варналія]. – К. : НІСД, 2004. – 521 с.

  5. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку : [монографія / за ред. З. С. Варналія]. – К. : Знання України, 2005. – 498 с.


Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор

УДК 35 Тимцуник В.І.,

д.держ.упр., доцент,

професор кафедри менеджменту

Київського національного

торговельно-економічного університету;

Лахижа М.,

кандидат історичних наук, доцент,

заступник начальника Управління державної служби

Головного управління державної

служби України в Полтавській області
^ ТРАДИЦІЇ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ:

ВІД ЗАРОДЖЕННЯ ДО СЕРЕДИНИ XVII СТОЛІТТЯ
На основі аналізу досліджень українських та зарубіжних авторів простежено генезис самоврядування в Україні від витоків до середини XVII століття. Виявлено взаємозв’язок із соціально-економічними факторами та зовнішнім впливом. Здійснено порівняння із загальноєвропейськими традиціями самоврядування.

^ На основании анализа исследований украинских и зарубежных авторов рассмотрен генезис самоуправления в Украине от истоков до средины XVII столетия.Определена взаимосвязь с социально-экономическими факторами и внешним влиянием. Осуществлено сравнение с общеевропейскими традиціями самоуправления.

Based on the analysis of Ukrainian and foreign authors’ researches the genesis of self-government in Ukraine from sources to the middle of XVII century is traced. The interrelation with socio-economic factors and external influences is educed. Comparison with common European traditions of self-government is carried out.
^ Постановка проблеми. Розгляд традиції самоврядування в Україні з точки зору науки державного управління є актуальним у кількох аспектах, одним із найважливіших з яких є виявлення особливостей генезису українського самоврядування та співставлення його із загальноєвропейськими процесами. З цієї точки зору доцільним, на наш погляд, є виокремлення для вивчення часового відрізку від зародження самоврядування на українських теренах до середини XVII століття. Необхідним, на наш погляд, є розгляд генезису українського самоврядування з урахуванням становлення державності та взаємозв’язку внутрішніх і зовнішніх факторів. При цьому доцільно, на наш погляд, використовувати запропонований В. Борденюком підхід, згідно якого термін “самоврядування” розглядається як родове поняття, яким можуть позначатися будь-які його види (форми), що можуть існувати в суспільстві. У широкому значенні це будь-які прояви соціального управління (включаючи державне управління), у вузькому – процеси управління, що відбуваються у відповідних соціальних спільнотах, об’єднаних за різними ознаками з метою досягнення відповідних спільних цілей [1, c. 23].

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема генезису українського державотворення загалом та самоврядування, зокрема, знайшла досить широке відображення в українській історіографії, насамперед, у творах М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Липинського, а також у працях таких вчених, як Б. Андресюк, В. Антонович, Д. Баґалій, А. Губрик, О. Кістяківський, І.Крип’якевич, І.Лучицький, М.Ковалевський,Н. Теличенко, Ю. Терещенко та інші.

Не вирішені раніше частини загальної проблеми. Проте важливим завданням залишається осмислення генезису українського самоврядування у широкому європейському контексті.

^ Формулювання цілей статті. Метою статті є виявлення спільного та відмінного у становленні самоврядування на українських теренах у порівнянні із загальноєвропейськими процесами.

^ Виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих результатів. Становлення держави, розвиток політичної культури населен­ня мають в Україні багатовікові традиції. Навряд чи можна серйозно сприймати твердження деяких істориків, що саме Україна стала колискою світової цивіліза­ції. Правильніше буде вважати, що український народ форму­вався поступово, вбираючи в себе досягнення багатьох племен та народів, що в різні часи заселяли територію сучасної Ук­раїни. Відмінності в характері господарювання в різних регіо­нах України були пов'язані з природним оточенням та історичною ситуацією в ті чи інші часи. Межа поділу за характером матеріальної культури на землеробсько-скотарську та мисливсько-рибальську зони проходила через території багатьох сучасних європейських держав - від північної частини Франції, через Німеччину, Польщу, Україну, Нижнє Подоння та Нижнє Поволжжя до Середньої Азії [2, c.8]. Отже - можемо зробити висновок про подібність матеріальних умов життя в європейських державах, а значить - і наявність передумов для схожості політичних процесів.

Заслуговує на увагу точка зору, що трипільці своєрідно поєднали господарські, фізико-біологічні, антропологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших представників Півдня, Центру, Сходу та Полісся Європи, а дов­готривале проживання населення трипільської культури на знач­ній території Східної та Південно-Східної Європи привело на заключному етапі до її сегментації, а згодом і до розчинення у складному конгломераті культур, які засвоїли її основні досягнення у господарстві, культурі, ідеології [3, c. 10]. Ця думка підтверд­жує європейську спорідненість українського населення.

У І тисячолітті до н.е. землі України були місцем етнокультурного стику, контактною зоною багатьох вже історично відомих на той час етносів. Археологічні дослідження та перші письмові джерела вказують на існування на той час на території України багатьох племен і народів з різно­манітною культурою та зростання локальних відмінностей між ними. Можна говорити про посилення в той час у праслав’янських племен влади вождів та появу елементів державності. Геродот відзначає спільність звичаїв та вірувань цих племен. Проте, якщо матеріальна культура того часу відома за результатами археологічних досліджень, то суспільно-політичний устрій реставрувати набагато важче.

За доби великого переселення народів (III-VII століття) на українських теренах панували і готи, і гуни, і алани, і авари, і хозари. Саме в цей час на світову арену стрімко виходять і слов’яни, ареал розселення яких інтенсивно зростає, починаючи з раннього середньовіччя. Суспільний устрій ранніх слов’ян оцінюється по різному. Наприклад, І. Крип’якевич твердить, що основою організації слов’ян були роди і племена. Підкреслюється єдність цієї суспільної групи, яку згуртовували кровні зв’язки та спільні інтереси. Необхідно відмітити два спостереження І. Крип’якевича, які цікаві з точки зору становлення управлінських традицій українців. По-перше, він відзначає, що своєю суцільною структу­рою слов’янський рід має багато спільного з римською родиною. По-друге, підкреслює збереження родових традицій, як характерну для українців рису [4, c.8-10].

Сучасні дослідники стверджують, що слов’яни на початку нової ери жили первісною общиною, яка була досить монолітним соціальним організмом. В її межах малі сім’ї об’єднувалися у великі патріархальні, де було кілька поколінь близьких родичів. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалося кілька общин, які називалися племенем [5, c. 47].

Оскільки велика патріархальна сім’я і рід поняття близькі, хоч і не тотожні, можемо підкреслити виділення їх як основної ланки місцевого самоуправління в той час. Очевидно також, що розвиток управлінських процесів у на­ших пращурів йшов у руслі загальноєвропейського процесу, хоч і не відчув на собі такого значного впливу римських традицій, як народи північної та центральної Європи. З цієї точки зору важливо відзначити первинність понят­тя самоврядування перед поняттям державного управління. Оче­видно, що на перших етапах входження до племені мало договірний характер, центром управління залишався рід, а процес управління здійснювався з урахуванням родової влас­ності та традицій. В результаті розвитку соціально-економічних процесів, посту­пового зростання ролі парної сім’ї в житті суспільства, пе­ребиранням до неї власності та господарювання зростала роль сусідської общини, а центр управління поступово переходив від роду до племені, що виразилося у зростанні ролі племінних вождів – князів.

Великі і малі союзи слов’янських племен поступово переростали у племінні княжіння, які були досить міцними об'єднаннями. Основа державності в економічному плані була закладена розвитком господарства та торгівлі, а з політичної точки зору - пов’язана з необхідністю боротьби з сусідніми народами, особливо з ко­чівниками. Відоме закликання варягів логічно, на наш погляд, розглядати як спробу використати додаткову зовнішню силу для зламу опору племен, який заважав остаточному становленню єдиної держав. Утворення централізованої міцної держави вимагало передачі частини повноважень місцевого самоврядування до рук князя, повноваження якого зросли наскільки, що переважили відцентрові тенденції окремих земель.

Особливістю Київської держави, порівняно з племінними об’єд­наннями попереднього часу, була організованість за територі­альною ознакою. Центральна влада піднялася над племінною вер­хівкою, набула індивідуального характеру і стала успадковуватися. Проте протиріччя між центром та регіонами остаточно так і не було вирішено. Так, М. Костомаров серед причин падіння Київської Русі, крім монголо-татарської навали, називає слабкий зв’язок удільних князівств. М. Грушевський виокремлює у цьому плані брак органів федеративного устрою, механічність з’єднання князівств, відсутність підтримки в масах. В. Липинський підкреслює охлократичний устрій Київської Русі, об’єднання і уніфікація різнобарвних племен з відмінними інтересами, відсутність консервативної державницької традиції тощо.

Змальовуючи традиції самоврядування періоду Київської Русі, слід відзначити, що поряд з сильною владою Київського князя уживалися елементи родового та пле­мінного устрою. У від­далених сільських місцевостях адміністративні функції брала на себе громадська самоуправа. У багатьох містах Київської Русі значною силою зали­шалися збори вільних громадян – віче, роль яких у житті тогочасного суспільства оцінюється по-різному. З посиленням князівської влади віче поступово втрачало свою роль, але в гострих ситуаціях, особливо під час криз, за ним залишалася вирі­шальне слово. Проте у Києві вічова громада не втручалася у справи князя після його виборів і ніколи не відігравала такої ролі, як віче у Новгороді.

На відміну від західноєвропейських країн того часу, влада київського князя була обмежена впливом дружинно-племінної верхівки. На примітивній основі формувався і васалітет - васалові надавалася не земельна власність, а право збирати данину. Боярство не змогло створити таких інституцій, як знать Західної Європи [6, с.72].

Для розуміння суті розвитку управлінських процесів на теренах України велике значення, з нашої точки зору, має простеження впливу на них впровадження християнства. Мова йшла не просто про прилучення до канонів ре­лігії, а про зміну багатьох звичаїв та традицій. З християнством літописи пов’язують і законодавство пізнішого часу. Вплив на східні землі Візантії з її традиціями центризму та сильної, освяченої релігією влади імператора більше проявився пізніше в Московській державі. У Київській же Русі держава і церква завжди були розділені, причому кожна з них була автономною у своєму розвитку В цьому відношенні Київська Русь була ближчою до країн заходу [7, c. 29].

Логічною виглядить теза, що занепад Києва наприкінці ХII століття та зміцнення Галицько-Волинської держави означали переважання західних впливів над комбі­нацією візантійських та східних, що домінували в процесі

формування Київської Русі. Проникнення західних впливів посилилося у зв’язку з так званою "комунальною революцією " на заході та зі зростанням ролі міст у Галицько-Волинській державі. На українських землях ХII-ХIII століття теж були часом швидкого росту міст та зростання авторитету міщанства. У деяких містах з’являється згадка про "німецьке право". Роль провідників західного впливу відігравали німецькі та інші західні колонії. У ХІV-ХVІ століттях магдебурзьке право знайшло поширення у багатьох українських містах. Але хибною, на наш погляд, здається точка зору про те, що становлення самоврядування в Україні пов’язано з європейським досвідом магдебурзького права. Така позиція збіднює нашу історію і спотворює уявлення про політичний розвиток нашого народу. В українських містах можна говорити скоріше про самоврядування міської верхівки. Чимало було і випадків порушення князями прав міст, передачі їх під уп­равління боярам. Не виникло в українських землях і міцного союзу князів з містами, який відіграв велику роль на заході у створенні єдиних національних держав з централізованим управлінням.

Потрібно звернути увагу і на зауваження Д. Баґалія, В. Антоновича, М. Володимирського-Буданова, О. Кістяківського, Н. Теличенко та інших дослідників магдебурзького права в Україні, що офіційно встановлені межі самоврядування майже повсюди піддавалися корекції зверху або знизу, а в Україні цей процес був значно сильнішим, ніж на заході [8, c. 198].

З цієї точки зору додаткового вивчення потребує, наприклад, судова, система українських самоврядних міст, у якій поряд з офіційними завжди уживалися і громадські суди. До того ж, самі магістратські суди з усіх питань, що вставали перед ними, знаходили відповідь у звичаєвому праві, яке зберігалося за традицією або ж витікало із внутрішнього розуміння справедливості суддів у кожному конкретному випадку. Свідченням яскраво вираженої трансформації німецького права у бік національно-самобутньої системи звичаєвого права є й те, що самоврядні міста дивовижно уживалися з більш сильною козацькою самоврядною організацією і навіть функціонували протягом тривалого часу у складі Російської імперії.

Цілком очевидним є і факт впливу звичаєвого права на всі писані правові документи, які приймалися на українських теренах. Так, в літературі простежується однозначне твердження про те, що українські землі в складі Великого Князівства Литовського не лише зберігали значну автономію, але і впливали на розвиток усієї держави. Проте стара форм, удільних земель була все таки ліквідована. Добившись певної централізації, керівництво литовської держави підтвердило основні права українських феодалів, зберігши також старі форми місцевого самоврядування, суди тощо. Але не потрібно перебільшувати вплив українців у литовській державі, оскільки найвищі посади в цій державі займали литовці-католики [6, c. 294]. Про­тистояння українських удільних князів об’єктивно робило їх значним чинником боротьби за національну незалежність. Поразка цієї опозиції привела фактично до втрати українцями національної еліти та переходу ініціативи захисту прав до нового соціального елементу - козацтва.

Певна еволюція відбувалася і у міському самоврядуванні. Населення середньовічних українських міст зростало за рахунок селян, які ще довго зберігали зв’язки з землею. Проте з розвитком міст на перше місце висувалася їх реміснича та торгівельна роль. Ремісники, за західноєвропейським зразком об’єднувалися у цехи, хоча цехова організація не досягла такого розвитку, як на заході.

Звичайно, і в українських містах цехи мали певний вплив на міське самоврядування, оскільки метою його надання було бажання, позбавивши місто від адміні­стративного втручання ззовні, надати можливість його швидшому економічному розвитку. Але в Україні лише великі міста, як Київ, Львів, Луцьк дістали ширше самоврядування з вибор­ною міською владою та лавничим судом. Менші ж міста і містечка, як правило, знаходилися під владою старост або феодалів [4, c. 68].

Розвиток міського самоврядування стримувався і тим, що українські міста не мали якогось свого об’єд­нання, а значить не могли спільно захищати свої права. Характерно також, що вони не мали представництва в сеймах і сеймиках і тому питання щодо законодавчого закріплення міських прав розглядалося без участі міст і вирішувалося шляхтою на свою користь. У багатьох містах українці, як православні, були позбавлені можливості брати активну участь у місцевому самоврядуванні. Шляхта часто виступала основним конкурентом міщан у сфері торгівлі, отож прагнула, обмежити можливість для жителів міст розвивати своє господарство, а значить - і не схильна була допускати розвиток міського самоврядування.

Значну роль в українських землях продовжувала відігравати волосна громада, хоча, за твердженням А. Губрика, у ХІV-ХVІ століттях регіон її існування зменшився [9]. Волосна громада того часу мала чітко визначену територію, включаючи оброблені волостю землі загального користування та спадкові селянські володіння, які давали селянам право бути членом громади. Члени громади збиралися на віча, де вирішувалися податкові питання, розмежування земель, порядок сільськогоспо­дарських та інших робіт, творився суд. З ХVI століття з’явилося розмежування колись єдиних віч на збори за соціальними ознаками. Йшов досить активний процес руйнування цілісності території волосної громади внаслідок виходу з її складу селянських господарств та захоплення земель феодалами. Все менше прослідковується і зв’язок міст із колишньою волостю.

Розпад волосної громади супроводжувався появою менших ва розміром територіальних громад сіл, на чолі яких стояли отамани, війти, десятники. Дослідники відзначають також, що в західних районах знаходило поширення німецьке чи волоське право. Так, Б. Андресюк пише про те, що українські села утримували елементи самоврядування, яке грунтувалося на магдебурзькому праві [10, c. 47].

Традиційно існування територіальних громад пов’язувалося із володінням нею землями, які, як правило, поділялися на індивідуальні наділи, громадське землеволодіння та цілину. Характерним був погляд на всі землі громади, як на цілісну територію з чітко виділеними межами. Перехід землі в межах громади з рук в руки не обмежувався ні звичаями, ні королівською владою, для якої важливим був лише податок з цих земель. Для розуміння суті територіальної громади важливо також підкреслити її значну роль у регулюванні режиму сільськогосподарських робіт та наявність у громаді широкої взаємодопомоги, як у виплаті повинностей, так і у здійснені багатьох робіт, наприклад, по будівництву. Відома з давніх часів "толока" тривалий час зберігалася в українських селах.

Потрібно відзначити і факт відновлення сільської громади в ході колонізації нових земель у ХV-ХVII сто­літтях. Наявність значної кількості земель та необхідність взаємодопомоги при освоєнні нових територій сприяли роз­витку територіальних громад.

У ХVII-ХVIII століттях сільські громади Лівобережжя та Слобожанщини були впливовими факторами громадського життя. А. Губрик виділяє в даному регіоні кілька типів громад: козацьці громади, які в документах називалися "товариствами" й управлялися сільськими отаманами, селянські громади з війтами на чолі та козацько-селянські громади змішаного типу [9].

І. Лучицький підкреслював наявність з ХV до ХVIII століття на українських землях сябринних спілок, які створювалися з метою спільного розорювання степу, використання сінокосів та інших угідь. У них у загальному володінні перебували лише ті землі, які спільно оброблялися [11, c.2-20]. Дослідники відзначають тотожні процеси еволюції територіальних громад у багатьох європейських країнах : задруга на Балканах, германдати в Іспанії, кондоми в Італії тощо [12, c. 476-484].

Окремого вивчення потребує система братств, як самоорганізація міщан для боротьби за свої права. Перші згадки про братства в Укра­їні належать до середини ХV століття. Саме вони стали ініціаторами церковних реформ, сприяли пробудженню національної свідомості та розвитку культури. 3 точки зору самоврядування братства можна розглядати як феномен, який яскраво засвідчує, як за відсутності офіційних, усталених державою організацій, установ чи інституцій політично і національно поневолений народ стихійно створює на основі самодіяльності та власних звичаїв неофіційні об’єднання, котрі займаються спеціалізованими видами діяльності, забезпе­чуючи населенню можливість виконувати відповідні соціальні ролі на основі системи норм, прав та обов’язків, вироблених у своєму етнічному середовищі. Підкреслимо, що братства не були суто українським винаходом, вони були досить поширеним явищем у Європі, що ще раз підтверджує схожість багатьох процесів розвитку України та інших держав Європи.

Характерно, що українські братства у своїй організа­ції багато запозичили з цехового устрою, компенсуючи певною мірою нерозвинутість його в українських містах. Для братств був звичним щорічний вибір старшин, взаємодопомога. Важливими були соціально-економічні завдання братств, які давали позики своїм членам, організовували навіть позичкові каси, рятували міщан від боргів, закладали шпиталі для бідних міщан та братчи­ків. Ці матеріальні заходи єднали їх членів. Можна відзначити і критику братчиками тогочасної офіційної як католицької, так і православної церкви, ідеалізації ними ранньохристиянських громад, що сповідували бідність та спільність майна, чим виражали прагнення до соціальної справедливості.

Усвідомлення суті місцевого самоврядування в Україні не може бути повним без вияснення традицій українського козацтва. Його виникнення та існування є однією з найзначніших особливостей історії нашого народу, яка суттєво відрізняє його від інших народів Європи, але в той же час і засвідчує самобутність та демократизм українців.

Початки громадянського суспільства у Європі пов’язані з розвитком міст та вибухом "комунальних революцій". Міські мешканці жили за основами магдебурзького права, як вільні люди, на засадах самоврядування. Вони були незалежними як економічно, так і політично, виступаючи як основний союзник монархів у справі централізації своїх країн. Пізніше ж саме міщани стримували надмірне посилення абсолютизму. Вони поклали початок формуванню нового, третього стану, домігшись посту­пово доступу і до влади в державі. В українських землях через відсутність розвинутих міст селяни змушені були шукати порятунку від гноблення феодалами не в містах, а на окраїнах держави, у степових просторах, де можна було вільно вести господарство. Проте економічні труднощі та постійна загроза нападу кочівників примусила втікачів виробити ефективну систему самоврядування, яка дозволяла поєднувати господарювання з постійною готов­ністю до військових дій.

Історія запорізького козацтва належить до досить добре вивчених сторі­нок минулого. Така значна увага свідчить про велику роль козацтва в житті України, про оригінальність цього феномену як з економічної, військової, так і з соціально-політичної точки зору. Потрібно підкреслити, що до середини ХVII століття низові, запорозькі козаки були тісно зв’язані з городовими, тобто тими, що жили у містах, час від часу відправ­ляючись на війну. Пізніше, вже після Визвольної війни на основній території козацької держави за рахунок покозаченого селянства з’явився широкий стан козаків, а запо­рожці залишалися окремою категорією населення українських земель.

Приймаючи точку зору, що козаки це та категорія населення, яка виникає поступово внаслідок спочатку проми­слів, а потім і- колонізації українським населенням віль­них південних степів, ми повинні підкреслити, що козаками ставали найбільш підприємливі, активні та відважні люди. Їм вдалося добитися освоєння земель Дикого поля. Логічним виглядить порівняння ролі України в економічному житті Речі Посполитої з роллю в імперії Карла V Нідерландів, з яких він діставав у 8-9 разів більше прибутків, ніж з Америки [6, c. 396].

Найвідоміший дослідник історії козацтва Д.Яворницький вважає, що для українців в силу самої історичної підготовки була близькою така форма громадського життя як община [13, c. 15]. З точки зору дослідження форм місцевого самовря­дування та їх розвитку важливо відзначити, що на відміну від західних країн, де міста були центром ремесла, торгів­лі і саме вони були зразками створення нових форм само­врядування, в українських землях найбільш зацікавленими у ліквідації феодальних відносин були козаки.

Вони змогли створити оригінальну козацьку самоврядну громаду, яка була одночасно військовою і політичною організацією. Запорозька Січ може вважатися козацькою республікою, хоча окремою державою ніколи не була.

Запорізькі закони відзначалися з одного боку демокра­тичністю. Запорожці керувалися звичаями, за якими всі вони були рівними перед Богом та Законом. На перших порах іс­нування Січі всі запорожці спільно володіли земельними угіддями , кожен мав право освоювати якусь територію. Пізніше виділилася категорія багатших козаків, які мали свої зимівники, худобу, слуг. Але й тоді всі запорожці мали право на участь у житті козацької громади, брали активну участь у виборах гетьмана та іншої старшини. Характерно, що кожен міг і бути претендентом на ці посади, якщо мав досвід, вміння і авторитет серед козаків. Практично однаковими були й умови життя на Січі всіх козаків, включаючи кошового отамана та стар­шину. З іншого боку, потрібно відзначити надзвичайну суворість козацьких законів. Запорізьке військо було по суті своє­рідним військовим орденом, який вимагав від своїх членів дисципліни та відданості.

І.Крип’якевич влучно підмітив, що в устрої Січі перших. часів було ще багато суперечливого: свобода одиниці і терор маси, своєволля і дисципліна, аскетизм і розгульність - в бурхливому казані січового життя різні еле­менти змагалися між собою. Але ця буйність, первісна сила, широкопросторність давали Січі незвичайне моральне значення і висували її на провідне місце в організації України [3, c. 158].

Відзначимо, що українське козацтво перебрало на себе функції національної еліти, ставши носієм ідеї державності, формуючи її не за зразком абсолютних монархій, як це робила переважна більшість народів того часу, а послідовно проводячи принципи демократизму прагнула створити республіканський устрій. Це зближує Запорізьку Січ з містами-республіками Італії, Нідерландами, республіканською на час революції Англією.

Висновки. Розвиток самоврядування в українських зем­лях має тривалу історію. Аналіз його генезису свідчить, що воно формувалося на власній основі з урахуванням впливу зовнішніх факторів, оскільки землі України були місцем етнокультурного стику, контактною зоною багатьох вже історично відомих етносів. Утворенню держави передував тривалий період розвитку суспільства. Особливістю Київської Русі було існування поряд з сильною владою київського князя елементів родового та пле­мінного устрою, відносна слабість боярства, автономність влади та церкви. В епоху середньовіччя управління на українських теренах розвивалося на основі традицій, хоча й відчувало вплив Литви та Речі Посполитої. Порівняно слабий розвиток міського самоврядування певною мірою компенсувався створенням братств та значною роллю козацтва і сільських общин. Економічні труднощі та постійна загроза нападу кочівників примусила українців виробити ефективну систему самоврядування, яка дозволяла поєднувати господарювання з постійною готов­ністю до військових дій. Оригінальна козацька самоврядна громад була одночасно військовою і політичною організацією. Відзначаючи значний внесок козацтва у ста­новлення української державності, захисті національних ін­тересів та унікальність прикладу демократизму в складних умовах ХV-ХVII століть, ми повинні усві­домлювати, що водночас козацтво стало одним з факторів, який завадив створенню міцної національної держави.

Слід також наголосити, що в українських землях ідеї демократизму, свобода, рівність основною масою населення ставилися вище економічних проблем, тому демократична форма правління не знайшла адекватної підтримки в соціально-економічному житті. У феномені віча, козацької ради, активному впливі мас на державні справи проявляється демократизм українських традицій управління, в той же час саме в цьому можна вбачати основну причину, яка заважала створенню міцної централізованої держави.
Використані джерела інформації:

  1. Борденюк В.І. Місцеве самоврядування та державне управління: конституційно-правові основи співвідношення та взаємодії.-К.: Парламентське видавництво, 2007.- 576 с.

  2. Історія України.- К.: Альтернатива, -1997.- 423 с.

  3. Крип’якевич І. Історія України.-Львів: Світ, 1990.-520 с.

  4. Історія України –Львів: Світ, 1996.- 488 с.

  5. Мироненко О., Римаренко Ю. та інші Українське державотворення.-К.: 1977.

  6. Терещенко Ю. Україна і європейський світ. Нарис від утворення старокиївської держави до кінця ХVI століття.-К.: Перун, 1996.- 496 с.

  7. Кравченко В. Місцеве самоврядування в історії України //Місцеве та регіональне самоврядування України. Зб. Ст..-К.: 1992.

  8. Основи етнодержавства.-К.-1997

  9. Див. Губрик О. Сільська община на Україні в Х1У-60-х роках ХУ1 ст.-автореферат дис.к.і.н.-К.-1991., Губрик О. Сільська громада в Україні Х1У-ХУШ ст..//УІЖ. -1997. -№5.с.52-66.

  10. Андресюк Б. Місцеве самоврядування у сучасній Україні: проблеми і перспективи.- К.: 1997.-

  11. Лучицкий И. Сябры и сябринное землевладение в Малороссии.- СПб.- 1889.

  12. История крестьянства в Европе.-т.2.- М.:

  13. Яворницький Д. Історія запорізького козацтва.-т.2.-Львів.-1996


Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор

.

УДК 35.088.6 Жабенко Л.В.,
аспірант кафедри управління освітою
НАДУ при Президентові України
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи