Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
Сторінка28/29
Дата30.10.2014
Розмір6.56 Mb.
ТипПротокол
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29
^

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ПРОФЕСІЙНОГО НАВЧАННЯ
МІСЬКИХ ГОЛІВ



У статті проаналізовано зарубіжний досвід професійного навчання керівників міст та виявлено можливість застосування основних підходів до професійного навчання міських голів в Україні.

В статье проанализирован зарубежный опыт профессионального обучения руководителей городов и определена возможность применения основных подходов к профессиональному обучению городских председателей в Украине.

In the article foreign experience of training of city mayors are analysed and possibility of implementation of the basic approaches to the taining of city mayors in Ukraine are found.
^ Формування проблеми та її актуальності. В умовах розвитку місцевого самоврядування та зміцнення його позицій, навчання керівників та службовців органів місцевого самоврядування є одним із чинників утвердження місцевої демократії в Україні. У зарубіжних країнах, в яких демократія має давню історію, приділяється значна увага навчанню службовців муніципалітетів та місцевих органів влади, представників муніципальних та регіональних рад. Про це свідчить функціонування у більшості країн мережі навчальних закладів, що займаються навчанням місцевих обранців та службовців місцевих органів влади. Тож, аналіз досвіду демократичних країн щодо навчання представників місцевої влади та впровадження кращих практик в Україні визначає актуальність цієї статті.

^ Аналіз останніх публікацій і досліджень. У публікаціях науковців висвітлюються різні підходи до підвищення кваліфікації посадових осіб місцевих органів влади. Зокрема, особливості функціонування системи підготовки і перепідготовки муніципальних службовців у європейських країнах досліджував Логвінов В.Г. [2]. Толкованов В.В. і Гук А.К. [5] розглядали вітчизняну практику та рекомендації Ради Європи щодо розвитку системи навчання та підвищення кваліфікації посадових осіб органів місцевого самоврядування. Опанасюк Г.О. [4] аналізувала систему підвищення кваліфікації державних службовців у країнах Центральної та Східної Європи. Проте серед невирішених частин загальної проблеми залишаються питання щодо навчання саме обраних представників місцевої влади, зокрема міських голів.

^ Метою статті є аналіз зарубіжного досвіду професійного навчання представників місцевих органів влади, зокрема керівників міст. Досягнення такої мети зумовлюється необхідністю вирішення відповідних завдань, а саме: проаналізувати основні підходи до професійного навчання виборних посадових осіб органів місцевої влади у зарубіжних країнах; виявити можливість їх застосування в Україні.

^ Виклад основного матеріалу дослідження. У країнах Європейського Союзу має місце широкий спектр різноманітних спеціалізацій, якому сприяє наявність спільної інформаційно-методичної бази системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації муніципальних службовців. Єдиний інформаційний простір забезпечує необхідну взаємодію різних рівнів управління і не перешкоджає врахуванню специфіки функціональних задач, які вирішуються муніципальними службовцями [2].

Характерними рисами такої системи є:

  • відкритість;

  • сервісний характер взаємодії з місцевими органами влади;

  • місцева методологічна й інформаційна бази;

  • наближеність до робочих місць клієнтів (службовців);

  • участь у плануванні розвитку муніципальних утворень;

  • здатність виконувати експертну і консалтингову діяльність [2].

У більшості країн значна увага приділяється навчанню виборних посадових осіб органів місцевого самоврядування. В основному, керівник міської громади – це виборна посада (лише у Бельгії бургомістра призначає Королева за рекомендацією муніципальної ради).

Існують різні підходи до правового забезпечення професійного навчання муніципальних службовців, у тому ж числі, керівників міст. Наприклад, у Великобританії немає певних норм щодо прав персоналу на навчання. Підрозділи і організації самі несуть відповідальність за навчання службовців, умови проходження якого узгоджуються між роботодавцем і службовцем [2]. У Німеччині, ж навпаки, закріплена законодавством норма, за якою муніципальний службовець самостійно мусить дбати про підвищення свого професійного рівня, про те, щоб бути у курсі усіх нових тенденцій за напрямками своєї діяльності. Додаткова освіта є критерієм для прийняття рішення щодо просування по службі [2]. На відміну від Німеччини і Великобританії у Франції місцеві обранці протягом одного свого терміну перебування мають право на професійне навчання (18 днів), адаптоване до їх обов’язків [9]. Правове регулювання муніципальної служби в Російській Федерації, у частині професійної підготовки кадрів, визначається на умовах та у порядку, визначених федеральними законами, а також законами суб’єктів Російської Федерації, які приймається відповідно до федеральних законів [1].

Рада Європи та її Конгрес місцевих і регіональних влад активно сприяють навчанню муніципальних службовців та депутатів місцевих рад. У 1995 році за їх ініціативою було утворено Європейську мережу навчальних закладів для місцевих та регіональних влад (European Network of Training Organisations for local and regional authorities – ENTO). ENTO – некомерційна, недержавна організація, фінансування якої здійснюється за рахунок внесків держав-членів та Ради Європи. Організації-члени забезпечують ENTO персоналом, матеріальними та іншими ресурсами [16].

Основними завданнями ENTO є: надання методичної допомоги; сприяння органам місцевого та регіонального самоврядування, окремим навчальним закладам у розробці та впровадженні навчальних програм й окремих навчальних модулів; організація навчальних семінарів та конференцій [16].

На сьогодні ENTO налічує 37 організацій-членів від 21 Європейської країни. Розглянемо організації-члени ENTO, які представляють Бельгію, Латвію, Німеччину, Польщу, Російську Федерацію та Францію. Великобританія не представлена у складі організацій-членів ENTO.

У Бельгії функціонує Регіональна рада з підготовки (Conseil régional de la Formation), яка є державним паритетним органом у складі представників: уряду Валлонії, служби уряду Валлонії, Союз міст, муніципалітетів Валлонії, Асоціація провінцій Валлонії, організації працівників [13].

Латвію представляє в мережі ENTO державний заклад – Навчальний центр "Даянава" для державних і муніципальних службовців (Training Centre "Dainava" for Civil Servants and Local) [18].

У Німеччині підготовкою муніципальних службовців займаються Інститут Транскордонного Співробітництва (Institut für Grenzüberschreitende Zusammenarbeit) та Школа Державного Управління в Келі (Hochschule für öffentliche Verwaltung Kehl) [12].

Фонд розвитку місцевої демократії (Fundacja Rozwoju Demokracji Lokalnej) (Польща) є недержавною, неполітичною та незалежною організацією [10].

Російську Федерацію представляють Академія державного та муніципального управління при Президентові республіки Татарстан, Північно-Західна Академія державної служби, Калузький філіал Північно-Західної Академії державної служби (які також є членами Системи вузів Російської Федерації, підвідомчих Російській академії державної служби (РАГС), Інститут муніципального управління, Інститут регіональної економіки та управління [3].

Центр інформації, документації, дослідження та підготовки обранців (Centre d’information, de documentation, d’etude et de formation des élus (CIDEFE) є національним центром у Франції, який організовує навчання у департаментах, в основному для виборних посадових осіб [8].

У багатьох європейських країнах національні асоціації органів місцевого самоврядування, недержавні навчальні центри і заклади є впливовими акторами, які здійснюють навчання депутатів місцевих та регіональних рад.

В основному освітні установи, тренінгові центри для органів місцевого самоврядування європейських країн мають досить обмежений штат постійних працівників: директор, керівники структурних підрозділів та декілька технічних працівників. Інші викладачі запрошуються з числа викладачів вузів або практиків, які досконало володіють питаннями у своїй галузі. Найбільш ефективний спосіб добору викладачів полягає у комбінації теоретичних знань та практичного досвіду [5].

Досить часто проводяться зустрічі та семінари за участю депутатів регіональних рад чи парламенту, колишніми і нинішніми мерами.

Політичні партії мають власні тренінгові центри, що займаються на постійній основі навчанням депутатів усіх рівнів (Німеччина, Франція та ін.). У деяких країнах (наприклад, в Іспанії) політичні партії, що мають власні фракції у місцевих радах, отримують також державне фінансування, яке використовується в тому числі й для проведення тренінгів та учбових семінарів [5].

Фонд розвитку місцевої демократії (Польща) з метою надання високого рівня послуг співпрацює тільки з досвідченими спеціалістами та систематично навчає своїх тренерів. На сьогодні у Фонді вводиться система акредитації навчання, тренерів і спеціалістів, що дозволяє здійснювати постійний контроль за якістю навчання та консалтингу [10].

У навчальному процесі (Російська Федерація) поряд з викладачами, що дають теоретичні знання, активну участь також беруть практики – керівники уряду та муніципальних утворень області, які у своїй професійній сфері є висококваліфікованими спеціалістами [3].

Значна частина навчальних програм розрахована на виборних посадових осіб а також кандидатів на ці посади. Зазвичай зміст програм навчання представників муніципальної влади охоплює всі сектори розвитку міста. Серед основних напрямків навчання можна визначити: містобудування, охорона здоров’я, безпека і поліція, навчальні й спортивні заклади, громадський транспорт, енергозабезпечення, переробка сміття, екологія.

Тривалість навчання, організаційні форми варіюються у кожній країні по-своєму. Наприклад, з метою створення доступного навчання та сприяння децентралізації, окрім традиційних форм навчання, у Бельгії активно впроваджують дистанційне навчання [11].

У Німеччині, в основному, пропонуються семінари тривалістю 1-3 дні, базові курси а також серії навчальних модулів. За бажанням слухача можна відвідати один модуль або кілька, або ж всі модулі однієї серії [12].

Фонд розвитку місцевої демократії (Польща) пропонує протягом двох місяців по вихідним дням (субота, неділя) серію тренінгів для кандидатів, які балотуються на місцевих виборах. Окрім того, широко практикуються одноденні семінари [10].

Основним видами програм підвищення кваліфікації для державних та муніципальних службовців у Російській Федерації є:

  • короткотермінові програми підвищення кваліфікації – тривалістю 72-100 навчальних годин;

  • середньострокові програми підвищення кваліфікації – більше ніж 100 навчальних годин;

  • проблемні семінари з актуальних питань державного та муніципального управління;

  • стажування [6].

Організаційні форми: з відривом від виробництва, без відриву від виробництва, з частковим відривом від виробництва та з використанням можливостей дистанційних освітніх технологій [6].

Найбільш поширеними організаційними формами навчання у Франції є засідання місцевих обранців (тривалість 1 день), спеціалізовані сесії (тривалість 1-2 дні), а іноді конференції [8; 9].

Однією із поширених організаційних форм навчання у країнах ЄС є навчання службовців на робочому місці, яке може бути добровільним і являтись однією із умов для просування по службі або ж носити обов’язковий характер. Зростання значення професіоналізму вплинуло на основні параметри навчання на робочому місці, що призвело за останні роки до певних змін у ставленні до короткотермінових тренінгів, роль яких зводиться не стільки до навчання, скільки до надання консультацій та координації дій [2].

Професійні освітні програми базуються на використанні сучасних ефективних форм та методів навчання. Це – проблемні семінари, круглі столи, обмін досвідом, ділові ігри, мозкові штурми, кейз-стаді, дискусії, аутотренінги тощо. У більшості випадків під час навчання використовуються презентації. Є заняття які мають більш інформаційний чи теоретичний характер, також проводяться заняття практичного характеру.

Як показує досвід більшості європейських країн (Франції, Іспанії та ін.), стабільне фінансування системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів місцевого самоврядування передбачає законодавче закріплення обов’язкових нормативів цільових відрахувань з бюджетів місцевого самоврядування. Мова йде про певний відсоток (від 1% до 5%) від фонду заробітної плати муніципальних службовців або навіть про певний відсоток від загального бюджету органів місцевого самоврядування [5].

Окрім бюджетного фінансування, у окремих закладах існують й інші джерела фінансування. Наприклад, діяльність Фонду розвитку місцевої демократії (Польща) забезпечується фінансовою підтримкою закордонними, державними та приватними джерелами фінансування при цьому зберігаючи самостійність у реалізації своїх програм. Цей Фонд намагається забезпечити навчанням усіх муніципальних та соціальних партнерів, незалежно від їх фінансових можливостей. Наприклад тренінги, які запропоновані у 2010 році кандидатам, які балотуються на місцевих виборах, проводяться за фінансової підтримки Фонда Баторія (Fundacji Batorego). Для кандидатів – навчання безкоштовне (проїзд і проживання за власний рахунок) [10].

Згідно із Федеральним законом "Про державну службу Російської Федерації", та відповідними законами суб’єктів Російської Федерації, рішеннями представницьких органів місцевого самоврядування, особи можуть бути направлені на навчання за рахунок коштів бюджетів Російської Федерації, суб’єктів Російської Федерації, муніципальних утворень [6].

У Франції вартість навчання є обов’язковими витратами для місцевої громади. Місцеві обранці мають право на відшкодування коштів, які були витрачені на відрядження (проїзд, харчування, проживання). Фінансування підготовки обраних представників не може перевищувати 20% від загальної суми асигнувань, які виділяються на діяльність вибраних осіб [9]. Плата за навчання у CIDEFE є диференційованою, в залежності від кількості жителів територіальної громади.

Як вже зазначалося, що національні асоціації органів місцевого самоврядування є впливовими акторами, які здійснюють навчання депутатів місцевих та регіональних рад. Наприклад, у Франції у департаменті Еро (Hérault) окрім Центру інформації, документації, дослідження та підготовки обранців (CIDEFE) свої послуги з навчання місцевих обранців та посадових осіб місцевого самоврядування пропонують кілька організацій, а саме: Асоціація мерів, яка займається професійним навчанням керівників місцевих громад та Центр підготовки мерів та місцевих обранців (Centre de Formation des Maires et des Elus Locaux ‑ C.F.M.E.L.).

Окрім організацій-членів ENTO та національних асоціацій органів місцевого самоврядування на міждержавному рівні з травня 1984 року функціонує Міжнародна асоціація мерів міст мільйонників "Метрополіс" (Metropolis). Асоціація представляє 87 міст-учасників всього світу та діє як міжнародний форум щодо вивчення питань міського врядування. Головною метою діяльності Асоціації є покращення процесу розвитку міст для підвищення добробуту громадян. Перед "Метрополісом" стоять наступні завдання: розвивати співпрацю між містами у вирішенні проблем, які постають у великих містах; співпрацювати з міжнародними організаціями; сприяти обміну знань між членами Асоціації. "Метрополіс" надає широкі можливості для міжнародної співпраці та обміну інформації, технічних навичок та розвиває стосунки між містами-членами. Каталог заходів, конференцій, семінарів і конвенцій поділяється на 24 категорії, включаючи навколишнє середовище, транспорт, безпеку [17].

Починаючи з 1997 року Асоціація забезпечує навчання й проведення семінарів через Міжнародний інститут менеджменту великих міст (L'Institut international de gestion des grandes métropoles (IIGGM).

Інститут є некомерційною організацією, розташований у Монреалі (Канада). Діяльність Інституту спрямована на посилення потенціалу місцевих та міських влад, організацію тренінгів для виборних посадових осіб високого рівня міських адміністрацій. Основними цілями визначено: отримання практичних навичок, які необхідні для роботи; оновлення знань щодо методів управління; сприяння розвитку професійних зв’язків з метою реалізації проектів; підвищення ефективності місцевих та міських влад, громадських організацій.

Міжнародний інститут менеджменту великих міст пропонує своїм клієнтам банк навчальних матеріалів, в якому пропонувалися найкращі досягнення, Інтернет-лекції, поради з управління, дистанційні курси, каталог курсів. Тривалість сесій від 2 до 14 днів.

Спеціалісти Інституту використовують перевірені й дієві методи навчання, які сприяють підвищенню ефективності навчання: динамічні презентації, інтерактивні дискусії, структуровані вправи, тематичні дослідження, моделювання шляхів вирішення проблем тощо [14].

Висновки. Таким чином, у європейських країнах безперервному навчанню представників муніципальних органів приділяється значна увага, а особливо, виборним посадовцям. Позитивним досвідом для України є те, що у більшості країн виборним посадовцям та службовцям місцевих органів влади навчання пропонують декілька навчальних закладів, що сприяє розвитку здорової конкуренції на ринку освітніх послуг.

Зміст програм навчання представників муніципальної ради, в основному, практичного спрямування і стосується основних напрямків розвитку міста.

Фінансування навчання адресне, тобто кошти отримує той навчальний заклад, який зміг зацікавити клієнтів. Держава не втручається в організацію й не контролює навчання керівників міст. ЇЇ роль полягає в акредитації відповідних навчальних закладів.

Для розвитку системи професійного навчання міських голів в Україні доцільно було б:

  • законодавчо врегулювати питання професійного навчання міських голів;

  • сприяти збільшенню кількості навчальних закладів, що надають освітні послуги міським головам;

  • змінити систему фінансування професійного навчання.

Одним із перспективних і практично спрямованих напрямів подальшого дослідження проблеми може бути розробка моделі системи професійного навчання міських голів.
^ Використані джерела інформації:

  1. Как повышать квалификацию, вести подготовку и переподготовку кадров в муниципальных образованиях [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://www.aosd.ru/

  2. Логвинов В.Г. Особливості функціонування системи підготовки і перепідготовки муніципальних службовців у європейських країнах [Електронний ресурс] / В.Г.Логінов. ‑ Режим доступу : www.logincee.org

  3. МИР в системе подготовки государственных и муниципальных служащих [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://www.imi-samara.ru/

  4. Опанасюк Г. Підвищення кваліфікації державних службовців у країнах Центральної та Східної Європи / Г.Опансюк // Вісн. УАДУ. – 2001. ‑ №2. – С.153-159.

  5. Толкованов В.В. Про деякі аспекти розвитку системи навчання та підвищення кваліфікації посадових органів місцевого самоврядування: українська практика та рекомендації ради Європи [Електронний ресурс] / В.В.Толкованов, А.К.Гук. ‑ Режим доступу : http://www.municipal.gov.ua/data/loads/guk.doc

  6. Центр повышения квалификации государственных и муниципальных служащих Северо-западной Академии государственной службы [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : // http://www.szags.ru/

  7. Шишкин С.И. О трансформациях статуса главы муниципального образования Сибирский Юридический [Електронний ресурс] / С.И.Шишкин. ‑ Режим доступу : http://braver.irk.ru/shishkin/webbooks/book_s_2.htm

  8. Centre d’information, de documentation, d’etude et de formation des élus [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://www.elunet.org

  9. Centre de Formation des Maires et des Elus Locaux [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://www.cfmel.fr

  10. Fundacja Rozwoju Demokracji Lokalnej [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://www.frdl.org.pl/

  11. Institut Provincial de Formation [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://ipf.hainaut.be/amu.asp

  12. Kehler Akademie die Fortbildungseinrichtung der Hochschule Kehl [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу до сторінки : http://keak.fh-kehl.de/

  13. Le Conseil régional de la Formation [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://crf.wallonie.be/

  14. l'Institut international de gestion des grandes métropoles [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://ville.montreal.qc.ca

  15. Podlaskiego Centrum Fundacji Rozwoju Demokracji Lokalnej [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://www.frdl.bialystok.pl/

  16. Sa nature, ses missions, ses objectifs [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : www.ento.org

  17. Urban events, conferences seminars and conventions [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://www.citymayors.com/

  18. Všį valstybės ir savivaldybių tarnautojų mokymo centras "Dainava" [Електронний ресурс]. ‑ Режим доступу : http://www.centrasdainava.lt/


Рецензент: Канавець М.В., к.держ.упр.




УДК 354:65.014.1.477 Андрієвський Д.Й.,

здобувач Академії муніципального управління
^ МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СТРУКТУРНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОСТІ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Обґрунтовано мотиваційний механізм здійснення промислової політики. Визначено методи державного регулювання структурного розвитку промисловості в регіоні.

^ Обоснован мотивационный механизм осуществления промышленной политики. Определены методы государственной регуляции структурного развития промышленности в регионе.

The motivational mechanism of realization of industrial policy is grounded. The methods of the state adjusting of structural development of industry are certain in a region.
^ Постановка проблеми. Оптимізація державної дії на процеси, що відбуваються на промислових підприємствах, пов’язана з аналізом мотиваційного процесу, виділенням основних етапів і елементів цього процесу, а також чинників, що формують поведінку господарюючих суб’єктів. Тільки цілеспрямована дія на мотиваційну структуру, врахування інтересів і можливостей господарюючих суб’єктів можуть дати позитивний результат.
^ Аналіз останніх досліджень та публікацій.

На актуальність проблеми структурного розвитку промисловості як пріоритету державної політики вказують численні теоретичні дослідження й узагальнення як вітчизняних учених, зокрема, таких як: О. Алимов, О. Амоша, І. Андел, Б. Андрушків, Ю. Бажал, С. Біла, Л. Беззубко, М.Білик, В.Бодров, Р. Бойко, М.Бутко, З. Варналій, О.Веклич, М. Гаман, А. Гальчинський, В. Горник, В. Геєць, О. Гойчук, Б. Губський, Б. Данилишин, Я. Жаліло, М. Корецький, В. Мунтіян, Б. Пасхавер, Ю. Пахомов, Ю.Пащенко, Т.Пепа, С. Салига, О. Скидан, О. Суходоля, А. Федорищева.

^ Постановка завдання. :

– обгрунтувати мотиваційний механізм здійснення промислової політики;

– визначити методи державного регулювання структурного розвитку промисловості в регіоні.

^ Виклад основного матеріалу.

Систематизація державних зусиль на мотивації ефективної діяльності промислових підприємств передбачає розчленовування цього процесу на окремі елементи, виявлення основних чинників, що впливають на нього, можливих варіантів вибору і потім – визначення напрямів дії, які підтримують і посилюють елементи, що діють в заданому напрямі і нейтралізують (знімають) ті з них, які суперечать досягненню поставленої мети.

Даний напрям регулюючої дії з боку держави не ущемляє принципи ринкового господарювання, оскільки лише створює умови і стимули певної поведінки господарюючих суб’єктів (вибір залишається за підприємством), але дає можливість зосередити увагу виробників на досягненні суспільно значущого результату.

В цілому підприємства (за невеликим винятком) самі зацікавлені у своєму розвитку й вдосконаленні, збільшенні прибутку й рентабельності, підвищенні якості та ефективності виробництва. Проблема полягає в тому, що реалізація цієї мети може здійснюватися різними шляхами, не завжди відповідно загальнодержавним інтересам, або стримуватися чинниками зовнішнього і внутрішнього порядку. Причому як стримувальні чинники можуть виступати недостатній рівень кваліфікації менеджменту, пошук найбільш ефективних напрямів дій, відсутність необхідної інформації про ринкову кон’юнктуру, а також можливі прямі та непрямі загрози, на подолання яких підприємству потрібно витрачати значні кошти, що вичерпує і без того мізерні джерела інвестиційних вкладень.

Не дивлячись на значні переваги, які властиві даним механізмам, вони мають істотний недолік – їх претензія на швидкий ефект від регулювальної державної дії. Хоча, як було зазначено раніше, все більше економістів сходяться сьогодні на думці про визнання довготривалості трансформаційних процесів. Відповідно до цього було б доцільнішим, на наш погляд, запропонувати побудову моделі механізму здійснення промислової політики, виходячи з логічної послідовності формування умов економічного зростання, виділення і першочергового вжиття заходів щодо створення бази, що забезпечує “запуск” механізму саморозвитку в напрямі відповідності державним інтересам. Це дасть можливість сконцентрувати і реалістичніше спланувати розподіл державних ресурсів на вузьких сферах втручання і тим самим забезпечити практичну реалізацію сформульованих цілей.

Реалізація зазначеної моделі вимагає розробки глибоко продуманої і науково обґрунтованої стратегії розвитку промисловості на довгострокову перспективу. Проте поза сумнівом (і це визначається загальнодержавною стратегією соціально-економічного розвитку), що на перших етапах головним пріоритетом виступає формування інвестиційного попиту і перш за все на продукцію вітчизняних виробників, а також накопичення необхідних ресурсів для здійснення подальших кардинальних перетворень. Такий підхід вже на перших етапах передбачає посилення уваги до розвитку машинобудівного комплексу.

Що стосується методів, які держава може використовувати в здійсненні промислової політики, то вони досить різноманітні і становлять свого роду стандартний набір, апробований як міжнародною, так і вітчизняною практикою.

Вважається, що оскільки ринок є багато в чому самоналагоджувальною системою, впливати на нього можна в основному лише непрямими методами. Проте це не означає, що в розвиненому ринковому господарстві прямі методи взагалі не мають права на існування. У ряді випадків їх застосування не тільки допустимо, а й абсолютно необхідно, оскільки жорстке розмежування непрямих і прямих методів, зведення між ними глухої стіни, а тим більше, покладання надії на одні на шкоду іншим неможливе.

З одного боку, державне замовлення, що розміщується на конкурсній основі, формує стимули для підвищення якості продукції, що випускається, зниження витрат виробництва і цін. З іншого – грошовий обіг відчує вплив такого відомого економічного методу, як ставка по кредитах центрального банку, не раніше, ніж буде прийняте рішення про її підвищення, припустимо, з 50 до 60%.

Як показує світовий досвід [2; 6], економічний розвиток залежить від здатності держави створювати цінові диспропорції, які стимулюють економічну активність у напрямі інвестування. Уявлення про масштаби дії держави на цінові пропорції дає приклад Малайзії, в якій в 1987 р. вартість умовно чистої продукції, розрахованої за внутрішньою ціною, перевищувала її вартість за світовою ціною: у деревообробній промисловості на 82%, целюлозно-паперовій промисловості – на 29%, виробництві пластмас – на 163%, чорній металургії – на 289%, але в загальному машинобудуванні – лише на 19%, електротехнічному машинобудуванні – на 12%, транспортному машинобудуванні – на 65%.

Слід зазначити, що активна державна дія на ціни відбувалася не лише в країнах, що динамічно розвиваються Південно-Східної Азії. Так, у Франції контроль за цінами на промислові товари був ліквідований тільки в 1978 р., а над націнками оптової і роздрібної торгівлі – в 1980 р.

Вдавалися до різних форм державного контролю над цінами і в США. У 1960-ті рр. адміністрація Дж. Кеннеді здійснювала тиск на металургійні фірми з метою заборонити зростання цін на продукцію цих фірм. У першій половині 1970-х рр. до широкого щодо охоплення, хоч і короткострокового, контролю за цінами вдавалася адміністрація Р. Ніксона. Тривалий час існував державний контроль за цінами на природний газ, що видобувається в країні, а протягом декількох років і на нафту [3, с. 87].

Серед методів державного регулювання навряд чи зустрінеш абсолютно непридатні або абсолютно неефективні. Потрібні всі, і питання лише в тому, щоб для кожного визначити економічні зони і ситуації, ті ніші, де його застосування доцільно. Господарські втрати починаються тоді, коли власті виходять за межі розумного, віддаючи надмірну перевагу або економічним, або адміністративним методам.

Хоча прямі і непрямі методи мають певну схожість, вони істотно відрізняються один від одного. Зокрема, прямі методи помітно звужують свободу економічного вибору, а деколи взагалі зводять її до нуля. Таке трапляється там, де пряма дія держави є економічно необґрунтованою, позамежною, набуває риси тотальності, адміністрування, перероджуючись у командно-розподільчу систему. В цих умовах державний контроль стає всеосяжним, охоплюючи розміри виробництва, його структуру, ціни, споживчі якості продукції, витрати, заробітну платню, прибуток і її розподіл, зв’язки з постачальниками і споживачами, тобто – весь господарський процес. Формується система, за словами Чубукової О.Ю., патерналізм вищого, четвертого рівня [4, с. 189–203].

Непрямі методи аніскільки не обмежують свободу вибору, а інколи навіть розширюють її. З’являється додатковий стимул, на який суб’єкт може або відреагувати, або не звернути уваги, у будь-якому випадку залишаючи за собою право на вільне прийняття ринкового рішення. Коли, припустимо, держава змінює ставку відсотка за своїм борговим зобов’язанням, володар грошового доходу бачить тут лише ознаку того, що до доступних йому варіантів вигідного розміщення заощаджень (банківський внесок, покупка цінних паперів приватних корпорацій, придбання нерухомості тощо) додався ще один. Тепер уже все залежить від політичної майстерності уряду, його вміння зробити володіння державними облігаціями привабливим для підприємства.

Проте непрямими регуляторами слід користуватися гранично обережно, не ослабляючи, а тим більше, не замінюючи ринкові стимули. Якщо держава ігнорує цю вимогу, запускає такі регулятори, не думаючи про те, як їх дія відобразиться на механізмі ринку, останній починає давати збої. Адже, скажімо, грошова або податкова політика за силою свого впливу на економіку порівнянна хіба що з централізованим плануванням. Водночас треба враховувати, що серед непрямих регуляторів немає жодного ідеального. Будь-який з них, приносячи позитивний результат, в одному секторі економіки, неодмінно дає негативні ефекти в інших. Тоді виходить, що від держави, що збирається використовувати непряме регулювання, вимагається застосування постійного контролю за такими ефектами і їх своєчасне погашення. По суті, йдеться про відповідальність держави за негативні наслідки власних рішень і дій.

Механізм здійснення промислової політики не є арифметичною сукупністю прямих, непрямих, окремих інших методів і інструментів державного регулювання, а їх вибір і ув’язку з основними напрямами, які визначені загальною стратегією соціально-економічного розвитку країни на майбутній період. Тому аналіз та оцінка існуючого механізму реалізації промислової політики, поза сумнівом, вимагає глибокого вивчення системи цільового програмування, яке теоретично трактується як один з найважливіших інструментів проведення державної промислової політики, суть якої (при всіх відмінностях в інтерпретаціях її конкретного змісту) полягає у визначенні державою пріоритетів розвитку промисловості (матеріального виробництва, народного господарства в цілому), а також у забезпеченні їх реалізації.

При цьому можна стверджувати, що сучасна практика широкого використання цільових програм свідчить про те, що державне регулювання економіки України стихійно дрейфує у напрямі освоєння ряду прийомів індикативного планування, що містить як елементи американської, так і західноєвропейської методик.

Американська практика індикативного планування може бути умовно названа адаптивною. План як такий взагалі не формується, але кожне завдання соціально-економічного розвитку країни, яке приймається до виконання державним урядом, закріплюється спеціальним державним бюджетним законом. Термін його дії може становити 10–20 років (до кінця реалізації програми). Ця практика нагадує нові вітчизняні державні цільові програми, які були прийняті і у своїй більшості заморожені внаслідок дефіциту коштів. У США ж на затверджену програму Конгрес – головний розробник бюджету – зобов’язаний пріоритетно виділити кошти [5].

Інша технологія (методологія) індикативного планування застосовується в Західній Європі. На базі статистичних моделей вибудовуються тренди, які служать основою для середньострокових прогнозів розвитку країни. У цих рамках використовуються і динамічні моделі економічного зростання, а також міжгалузеві баланси. На прогноз “накладаються” засоби макроекономічного регулювання для того, щоб досягти відхилення трендів у бік досягнення зафіксованих соціально-економічних індикаторів. Розроблений набір зазначених засобів фіксується в законодавчому акті про бюджет [1, с.154]. Фактично ми маємо тут справу з ітеративною процедурою, в рамках якої сформульовані цілі соціально-економічного розвитку повинні досягатися при жорстких макрообмеженнях. Причому цілі й обмеження на рівні плану несуперечливі: жорсткість обмежень може підвищуватися, якщо економіка виходить із заданих меж, або, навпаки, знижуватися.

Основною особливістю цільового програмування є те, що, на відміну від директив, що надходили в централізованій плановій системі зверху, механізм здійснення державної промислової політики не повинен містити обов’язкових завдань господарюючим суб’єктам. Сама процедура розробки такого механізму переслідує завдання формування загальнонаціонального консенсусу відносно пріоритетів соціально-економічного розвитку країни і спирається на роботу інститутів соціального партнерства. Доповнюючи дію механізмів ринкової конкуренції, держава тим самим сприяє зниженню невизначеності і нестійкості ринкової кон’юнктури, допомагає підприємствам орієнтуватися в перспективах розвитку виробництва і вчасно перерозподіляти капітал, спрямовуючи його на освоєння нових технологій і ринків збуту. Заходи, що розробляються, не повинні перешкоджати свободі вибору самостійних господарюючих суб’єктів, але виконують для них функцію маяків, що вказують перспективні напрями зміни економічної кон’юнктури і промислової політики держави.

Цільові програми є інструментом комплексної дії для вирішення конкретної проблеми, яку неможливо вирішити за рахунок “саморегуляції ринку”. Відповідно до цього відбір проблем для їх програмної розробки визначається такими чинниками: значущістю (пріоритетність) проблеми; необхідністю координації міжгалузевих зв’язків технологічно зв’язаних галузей і виробництв для вирішення даної проблеми; неможливістю комплексно вирішити проблему в прийнятні терміни за рахунок використання діючого ринкового механізму і необхідністю державної підтримки для її вирішення.

Велике значення в програмно-цільовому методі вирішення економічних проблем приділяється обліку різноманіття чинників, які не замикаються на даній сфері діяльності, а мають досить різноманітну природу свого походження і різний часовий характер. У цьому відношенні велике значення має довгостроковий прогноз, в якому б давалися перспективи науково-технічного й інноваційного розвитку у світі і в України, оцінювалися зміни поколінь техніки і технологічних устроїв, виявлялися ті технологічні ніші, які може зайняти країна, обґрунтовувалися альтернативи перспективної інноваційної стратегії, шляхи і наслідки її реалізації. Такого роду прогнози і програми необхідні як на державному, так і регіональному та міжрегіональному рівнях. Відповідно до цього заходи будь-якої галузевої програми повинні поширюватися й на інші сфери діяльності або слід формувати комплекс взаємозв’язаних і взаємоузгоджених програм, предметом яких виступає відповідна мета.

Висновки.Таким чином, до основних особливостей програмного підходу у вирішенні завдань соціально-економічного розвитку промисловості відносяться:

  • цільові програми спрямовані на вирішення як загальнодержавних, так і локальних проблем окремих регіонів, міст (розвиток мережі інфраструктури, підвищення соціально-економічного рівня життя та ін.) й орієнтовані на кінцевий результат;

  • програми розглядаються як цілісний об’єкт управління незалежно від відомчої приналежності її елементів і наділяються необхідними фінансовими, матеріальними, кадровими й іншими ресурсами;

  • всі програми взаємопов’язані і займають певне місце в загальній сукупності господарських заходів уряду.

Взаємна ув’язка програм знаходить своє відображення у створенні і реалізації певної системи планування. Подібна система планування була, зокрема, створена обласними органами державної влади та місцевого самоврядування. Вона дала можливість з’єднати всі часові, функціонально-галузеві і територіальні рівні в єдиний планово-бюджетний процес.
Використані джерела інформації:

  1. Кондрашов О.М. Промислова політика в Україні: теорія, методологія, практика управління: Монографія. – Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2008. – 367 с.

  2. Маршалл А. Принципы экономической науки : пер. с англ. / А. Маршалл. – М. : Прогресс, 1993. – Т. 2. – 310 с.

  3. Михасюк І. Державне регулювання економіки / І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. – К. : Атака, Ельга-Н, 2000. – 592 с.

  4. Чубукова О.Ю. Економіка інформації: ринок продуктів та послуг / О.Ю. Чубукова. – К. : Нора-Прінт, 2001. – 344 с.

  5. European Business Innovation Centres // Office for Official Publications of European Commission.  Luxemburg, 2000.  154 p.

  6. Kovalyov A. The entereprise restructuring decision-taking procedure /Economic sciences. Abbrev.: Econ. Sc., No 8, Y. 2005. – p. 71–77.


Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор

УДК 330.341.330.322

Бутник О.О.,

асистент кафедри

державного управління та місцевого самоврядування

Академії муніципального управління
^ ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД ФОРМУВАННЯ Й РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Проаналізовано закордонний досвід формування й розвитку державної інвестиційної політики на регіональному рівні й визначено специфічні особливості реалізації інвестиційної політики регіону

Проанализирован зарубежный опыт формирования и развития государственной инвестиционной политики на региональном уровне и определены специфические особенности реализации инвестиционной политики региона

The foreign experience of forming and development of public investment policy is analysed at regional level and the specific features of realization of investment policy of region are certain

^ Постановка проблеми.Ефективна соціально-економічна політика регіонів і її гарантоване інвестиційне супроводження в сучасних умовах слід розглядати в якості одного з головних пріоритетів розвитку національної економіки України. Звідси одна з найважливіших проблем, яка вимагає термінового рішення - це розробка і реалізація інвестиційної політики в регіоні.

Україна все ще знаходиться в стані системної кризи, і згідно з показнниками соціально-економічного розвитку вона виявилася відкинутою далеко назад. В той же час, кардинальні рішення, які забезпечили б формування стійкої тенденції української економіки до росту не розроблені. Тому інвестиції є одним з головних джерел економічного росту. Від оптимального їх використання залежать виробничий потенціал регіону, його галузева і відтворювальна структура громадського виробництва. Питання формування ефективної інвестиційної політики як і раніше залишається актуальним.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання вивчення закордонного досвіду формування й розвитку державної інвестиційної політики на регіональному рівні розглядаються в роботах багатьох вітчизняних і зарубіжних учених: Р. Акоффа, В.Н. Амітана, О.І Амоши, І.Т. Балабанової, М.Г. Белопольського, В. Беренса, А.І. Бланка, Б. Гейтса, П. Ковалішина, Д.І. Кокуріна, О.І. Пампури, А.А. Пересади, М. Портера, М.Д. Прокопенко, О.В. Савчука, Л.М. Саломатіної, В.М. Хобти, М.Г. Чумаченко, Й. Шумпетера.

В той же час, незважаючи на значну кількість робіт по цій темі, проблема специфіки розвитку і формування інвестиційної політики в регіоні в сучасній економіці залишається недостатньо дослідженою.

^ Постановка завдання. Метою статті є вивчення закордонного досвіду формування й розвитку державної інвестиційної політики на регіональному й обґрунтування основних вимог до реалізації інвестиційної політики в регіоні.

^ Виклад основного матеріалу. В умовах, коли старий господарський механізм вже не діє, а новий ще тільки формується, необхідне створення регіонального варіанту сучасних інструментів державного регулювання. Тільки така система, яка доповнить і скоректує діяльність ще не зрілого ринкового механізму, може допомогти вирівнюванню виробничих, цінових і фінансових пропорцій, досягненню динамічної рівноваги інтересів регіону в цілому, окремих секторів економіки, фірм, муніципальних утворень, соціальних слоїв і груп населення, їх узгодженню з інтересами суспільства в ході складного процесу удосконалення структурних складових інвестиційної політики регіону [1].

В умовах становлення і розвитку в Україні ринкових відносин особливу значущість набуває дослідження проблем інвестиційної діяльності на регіональному рівні, забезпечення переходу до більш якісного, інвестиційно-інноваційного типу зростання, в основі якого лежать масштабні інвестиції. У найближчій перспективі роль інвестицій різко зростатиме, оскільки вони є основою стабільного й стійкого економічного розвитку, який дозволить скоротити розрив в основних макроекономічних показниках між Україною і розвиненими країнами, створить передумови для гідного входження в Європейський Союз. Якість життя населення та інші найважливіші характеристики розвитку сучасного суспільства теж залежать від темпів економічного зростання країни, тобто від залучення інвестицій. Звідси випливає, що управління інвестиційним процесом, забезпечення їхньої повної віддачі є одним з першочергових завдань як центральних, так і регіональних органів влади.

Закордонний досвід формування інвестиційної політики регіону показує, що успішне здійснення регіональних інвестиційних проектів і програм сприяє економічному відродженню територій, реконструюванню й модернізації історичних центрів, де держава, впливаючи на інвестиційний клімат через податки на прибуток, фінансово-кредитні механізми, амортизаційну політику, митне регулювання тощо визначає тим самим правила гри на ринку капіталовкладень для різних видів підприємництва.

Закордонний досвід формування інвестиційної політики регіону свідчить про те, що успіх регіональних інвестиційних програм і проектів пов'язаний зі знаходженням гнучкого співвідношення участі в них приватних змішаних (приватно - державних) і громадських організацій. Багато в чому успіху сприяє система так званого координаційного управління, що передбачає погодженість дій всіх учасників інвестиційної діяльності в регіоні.

Так, закордонна практика формування інвестиційної політики в регіоні свідчить, що до функцій держави (відповідних урядових організацій) входить сприяння координації управління регіональною програмою й створення ефективного механізму її реалізації. Це включає:

- забезпечення правового регулювання, оформлення договірних відносин із муніципальними або регіональними організаціями по делегуванню їм відповідальності, у тому числі в області зонального планування;

- створення умов для об'єднання фінансових і матеріальних ресурсів, встановлення пріоритетів податкового регулювання (пільгове кредитування тощо);

- визначення форм відповідальності місцевих органів за реалізацію заходів у рамках інвестиційної політики й можливі негативні наслідки (порушення екологічного середовища, зонального земельного планування тощо);

- забезпечення зв'язку із громадськістю через засоби масової інформації для широкої демонстрації реалізованої інвестиційної політики в регіоні з метою залучення громадських організацій і населення до участі в ухваленні рішення про доцільність і напрямки її подальшого розвитку.

За рубежем інвестиційна політика регіону є чинником стабілізації економіки, де кількість і глибина економічних і соціальних проблем, що вимагають свого вирішення, настільки велика, що єдиним можливим шляхом досягнення поставлених реформами цілей є поступовий і систематичний рух на шляху побудови нового інвестиційного механізму в умовах розвитку ринкових відносин.

Інвестиція, будучи одним з головних інструментів державної економічної політики, концентрує в собі її основні проблеми. Ключовим фактором, що визначає підходи до формування інвестиційної політики в регіонах у закордонній практиці, є гострий дефіцит фінансових ресурсів держави. Причина його закладена в падінні виробництва, що не припиняється. Позначається також нерозв'язаність питань державного устрою й взаємодії державної і місцевих влади, неврегульованість відносин різних галузей влади в країні, що руйнує інвестиційну систему держави.
Тому в закордонних економіках ціль розвитку інвестиційної політики регіону - це, насамперед, за допомогою різних пільг привернути увагу великих корпорацій і інших приватних підприємців до даної території.

Уряд сприяє фірмам, що ведуть будівництво в регіоні, у правовому захисті, використанні податкових пільг і пільгових тарифів на транспорт і енергію. У ряді випадків здійснюється пряме бюджетне фінансування заходів у рамках реалізації інвестиційної політики в регіоні. Як правило, держава інвестує більші суми на соціальну й виробничу інфраструктуру (дороги, мости, інші інженерні комунікації), створення якої передує реалізації великого регіонального проекту.

Уперше в США тенденція випереджального розвитку інфраструктури виявилася при освоєнні Аляски, зараз це стало й у багатьох інших країнах звичайною практикою при реалізації великих регіональних програм і реконструювання міських і сільських районів. Планування й створення окремих об'єктів соціального призначення, як і розвиток невеликих міських і сільських поселень, є зараз прерогативою місцевих органів управління, об'єктом робіт при формуванні інвестиційної політики в регіоні. Для цього залучаються приватні компанії, благодійні організації й фонди, розвивається система змішаного приватно- державного підприєництва. Регіональні органи влади виділяють спеціальні земельні ділянки й сприяють вирішенню насущних завдань розвитку місцевості шляхом забудови й реконструкції, представляючи підрядникам спеціальні податкові пільги [4].

Проводячи політику регулювання землекористування, використовуючи гнучкі податкові й кредитно-фінансові механізми, диференційовані тарифні ставки, пільгові кредити, випуск облігацій спеціально для розвитку даної території, місцеві органи влади можуть ефективно стимулювати інвестиційну активність приватних підприємців в області будівництва житлових і торгівельних комплексів, офісів, готелів тощо.

Останнім часом у ряді країн для розвитку інвестиційної політики окремих регіонів створені корпорації економічного розвитку території (державні й змішані). Вони направляють на мету регіонального розвитку частину своїх капіталів і залучають інших інвесторів, виступаючи в якості гарантів ефективного вкладення коштів при спільнім здійсненні проекту. Ці корпорації формують спеціальні фонди за рахунок участі на паях фірм, розташованих на даній території. Кошти фондів направляются на будівництво потрібних для міста або району житлових і ділових комплексів з магазинами, ресторанами тощо.

Сьогодні в закордонній практиці формування й реалізації інвестиційної політики регіону одним з важливих джерел фінансування будівництва на місцевому рівні є випуск муніципальних облігацій. Привабливість муніципальних облігацій для інвесторів полягає в тому, що дохід по них, як правило, не обкладається федеральним податком. Більше того, для резидентів (жителів штатів) облігації, що випущені владою штатів або муніципалітетами, звільняються також від місцевих податків.

У цілому законодавчі й фінансово-економічні стимули в інвестиційній політиці регіонів країн Заходу сприяли підйому депресивних регіонів, багатофункціональному розвитку міських і сільських територій, реконструюванню й модернізації великих міст, розв'язці соціально-економічних і екологічних проблем [5].

В Україні відсутня чітка організаційна система руху та контролю за використанням централізованих державних інвестиційних коштів. Механізм розподілу коштів у позабюджетних і галузевих державних фондах залишається непрозорим, організаційно складним, не забезпечує відбору найефективніших проектів і не має елементів чіткої економічної відповідальності [2].

Очевидно, що постала необхідність створення принципово нових організаційних структур для успішного функціонування економічного механізму державної інвестиційної політики. Проте, лише інституційного забезпечення недостатньо для ефективної реалізації державних інвестицій. Викликає занепокоєння недосконалість визначення державних пріоритетів інвестування, серед яких продовжують залишатися збитковими, низькорентабельними сфери, які, насамперед, потребують якісних змін у принципах господарювання. Держава повинна сконцентрувати обмежені фінансові ресурси в галузях, що виробляють кінцеву продукцію, мають значний експортний потенціал, забезпечують швидкий обіг капіталу та стабільні бюджетні надходження.

Актуальним для України залишається питання щодо формування сприятливого інвестиційного середовища, яке впливає на інвестиційну привабливість України. Слід зазначити, що закордонний досвід регулювання й стимулювання інвестицій на регіональному рівні може бути корисний для України на порозі стабілізації й зміцнення її економічної системи [3].

Враховуючи закордонний досвід формування інвестиційної політики регіону, визначимо специфічні особливості реалізації інвестиційної політики регіону:

-врахування інвестиційних ризиків при формуванні інвестиційної політики регіону;

-підвищення мотиваційної складової управління інвестиційним процесом в регіоні через удосконалення регіонального ринку інвестиційних проектів;

-посилення значення й ролі фінансово-кредитних установ у залученні інвестицій в регіон.
Використані джерела інформації:

1.     Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі / Б.В. Губський // - К. : Наукова думка, 1998. - 382с.

2.     Захарін С.В. Перспективи інтеграції України у міжнародний інвестиційний ринок / С.В. Захарін // Фінанси України. – 2003р. - №9. – с. 102 – 112.

3.     Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні / А.А. Пересада // - К. : Лібра, 1998. - С.100.

4.     Міжнародна інвестиційна діяльність / І.Л. Сазонець, О.А. Джусов, О.М. Сазонець // Навчальний посібник. – Київ : Центр навчальної літератури, 2003. – 156 с.

5.     Institutional Reform and Decision-Making Efficiency in the European Union Heiner Schulz, Thomas Konig American Journal of Political Science, Vol. 44, No. 4 (Oct., 2000), pp. 653-666.

Рецензент: Коврига О.С., к.держ.упр.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи