Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
Сторінка7/29
Дата30.10.2014
Розмір6.56 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29
^

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОЗНАКИ СОЦІОКОМУНІКАТИВНОГО МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ



В статті висвітлено антропоцентричну природу соціокомунікативного механізму державного управління, обгрунтовано його інноваційний характер та функціональну релевантність.

В статье освещена антропоцентрическая природа социокоммуникативного механизма государственного управления, обоснованы его инновационный характер и функциональная релевантность.

^ The artikle highlights anthropocentric nature of sociocommunicative mechanism of public administration, grounds its innovative character and functional relevance.
Постановка проблеми. Складнощі функціонування державного управління (ДУ) в сучасному конфліктному соціальному середовищі зумовлені низкою загальнотеоретичних проблем галузевої діяльності, до яких зокрема належить і визначення суб’єктних пріоритетів у процесах управління, де суб’єктами, з одного боку, правомірно вважають суспільство як таке, з іншого (також правомірно) – спеціалістів структурних інститутів державного управління, що, на думку дослідників, продукує певний парадокс, коли природна двополюсність управління в реальності штучно замінюється однополюсним управлінням, зредуковуючи його результативність.

^ Останні дослідження. А.Ахієзер у своєму дослідженні «Монополізація і діалогізація управління» зауважує, що цей парадокс полягає у фактичній і теоретичній неможливості однополюсного управління та водночас – у реальній фактичній наявності саме такого управління, що порушує імманентну цілісність людської діяльності, мислення й культури взагалі [3], руйнуючи фундаментальну гомеостатику фахової діяльності, насамперед – внутрішньо притаманну їй паритетність комунікативних стратегій, базованих на наскрізній антропоцентричності цієї сфери. Комунікативна природа управлінської діяльності й беззаперечна необхідність урахування її концептуальних закономірностей неодноразово висвітлювалась у працях знаних теоретиків і практиків управлінської сфери (напр., дослідження О.В. Бабкіної, В.Д. Бакуменка, Н.К. Дніпренко, Н.М. Драгомирецької, В.М. Князєва, С.О. Кравченка, С.В. Куніцина, О.А.Машкова, Н.Р. Нижник, П.І. Надолішнього, І.М. Плотницької, І.Ю. Слісаренко, Ю.П. Сурміна, С.К. Хаджирадєвої та ін.), а також у різноманітних напрямах аналізу соціальної комунікації Ю.П. Аверіна, О.О. Богданова, Н. Вінера, О.К. Гастева, К.Дейча, Дж.Коулмена, О.І. Пригожина, Ф.Тейлора, А.Файоля, К.Шеннона та ін. Проте з’ясувати концептуальні причини деструктивних процесів у комунікативних стратегіях управління, виявити глибинний інтегрувальний механізм, активація якого максимально оптимізує галузеву результативність, ще не вдалося попри нагальну необхідність позитивних реконструкцій, що й зумовлює актуальність нашого дослідження.

^ Мета статті полягає у виокремленні стрижневого механізму у відповідному комплексі державного управління, розкритті його антропоцентричної природи та обґрунтуванні інноваційного характеру й функціональної релевантності.

Вчені наголошують, що у площині культурологічних феноменів, які просякають усі сфери людської діяльності, обов’язково існує механізм, осердя якого становить «діалог між відповідними полюсами, насамперед внутрішній діалог, тобто перетворення полюсів, відношень між ними на предмет засвоєння кожною особистістю, на її особистісну внутрішню проблему. Проте одночасно ця проблема стає змістом зовнішнього діалогу, який відбувається між організованими людьми, між інститутами, де кожний полюс перетворюється на особливий інститут, і відношення між ними визначається дуальною опозицією: взаємопроникнення / взаємовідштовхування» [18, с. 133], тобто постійними перетинами й взаємовпливами. Як видно, сама проблема також має комунікативну природу, пов’язану і з особистісною специфікою, і з особливостями соціальної комунікації між державою та суспільством, де роль модератора суспільної свідомості, беззаперечно, належить фахівцям з державного управління і відповідно вимагає їхньої максимальної комунікативної майстерності. Вчені взагалі зауважують, що «стратегічним завданням держави є інституалізація суспільних комунікацій, і …необхідність змінити філософську парадигму, що покладена в основу державного управління інформаційною сферою, на комунікативну. Замість інформаційної політики пропонується запровадити комунікативну, яка передбачає заміну суб’єктно-об’єктних відносин на суб’єктно-суб’єктні двосторонні зв’язки. Влада та інститути громадянського суспільства мають стати рівними партнерами в комунікації» [9]. Така ідея вже розробляється дослідниками ДУ, зокрема, С.В. Загороднюком, який запропонував нову комунікативну технологію, що містить «операційну (стратегія і тактика) й внутрішню (культура й соціально-психологічна компетентність) сторони управлінського спілкування» [11, с. 12].

В цьому аспекті вважаємо, що максимально відповідає зазначеним вимогам запропонований нами соціокомунікативний механізм державного управління (СКМ) (див.[6]) як глобальна універсалія, порівнювана з «кровоносними судинами й нервами в живому організмі. Вони виконують функцію життєзабезпечення в будь-якій соціально-політичній організації, зокрема, в державі» [19, с. 9], просякаючи всі її площини. Уприроднена антропоцентричність СКМ узгоджується з перспективними тенденціями сучасної наукової парадигми, де «основною, загальновизнаною у світі цінністю є людина, особистість» [14, с. 312] як «не одиничне і навіть не особливе, а монадне утворення, оскільки вона може репрезентувати ввесь всесвіт, стиснутий у межах конкретного індивідуума» [12, с. 22]. Увиразнюючи соціальну природу особистості, Д.Тупчієнко зауважив, що «з одного боку, людина – це індивідуум... Але, з іншого боку – кожна людина прип’ята незліченними та різноманітними ланцюгами до інших людей, volens-nolens включена до багатьох... якісно різних спільнот, і тому вона соціальна за суттю» [21], що передбачає необхідність урахування феномена Іншого/Інших. Тоді психоемоційна окремішність суб’єктів набуває когнітивно-комунікативного єднання насамперед через мовлення, бо «серед сукупності різноманітних комунікацій, які підтримують будь-яку спільність людей, вербальні комунікації, здійснені природною мовою, посідають найважливіше місце» [1, с. 6]. Отже, комунікацію витлумачуватимемо як співіснування двох «Я» – адресанта та адресата, протиставлених третій особі – «складній системі знаків і категорій мови різних рівнів як результату активного опередмечування об’єктів дійсності, змодельованих, соціально оброблених та перетворених свідомістю людини в процесі спілкування» [13, с. 39], що дає підстави вважати об’єднувальним стрижнем комунікації антропоморфізм – два атрибути тієї ж субстанції: комунікантів та систему знаків і категорій у їхній свідомості. Площиною реалізації тоді буде виступати конкретний сегмент реальності, ситуативний фактор – хронотоп, який певним чином скеровує та зумовлює сенсову динаміку спілкування, оскільки «жодне дослідження в галузі сприйняття й побудови тексту не можна визнати задовільним, якщо в його основу не буде покладено ідею взаємодії лінгвістичних знань зі знаннями про світ, із соціальним контекстом висловлень» [17, с. 41], тобто з комунікативним підходом, запровадження якого «в роботу органів державної влади є нагальним практичним завданням держави» [10, с. 20] в цілому. Саме такий підхід, на нашу думку, визначає необхідність уведення у науковий обіг державного управління ключового соціокомунікативного механізму, що не лише забезпечує функціонування всього комплексу відомих механізмів ДУ, взаємодію всіх його структурних і системних елементів, виступаючи їхньою стрижневою організувальною віссю, але є й власне управлінською когнітивно-комунікативною практикою, що увиразнює його функціональну актуальність. Крім того, жоден суб'єкт управління не обходиться без когнітивно-комунікативного ресурсу, тому парадигма механізмів ДУ буде неповною без введення цього наскрізного й полівекторного механізму як субстратної природної системи, що просякає всі функціональні вектори механізмів ДУ й орієнтується не лише на екстернальний репрезентаційний статус суб’єктів-актантів управління, а й інтегрує ввесь комплекс їхніх концептуальних властивостей у діяльнісній динаміці, увиразнюючи антропоцентричну домінанту його функціональної природи, реалізованої в ситуативній парадигмі соціальних комунікацій. У такий спосіб, на нашу думку, коректно узгоджується проблема соціо- чи ж антропоцентричних пріоритетів суспільства в цілому, яке має соціоцентричний характер (див.[20]), де «соціальна природа», «суспільна сутність» людини всіляко випинається й тлумачиться з позицій доведеного до абсурду колективізму. Особистість у даній системі світорозуміння розглядається як величина мала, а тому незначна, як «гвинтик», якому при поламці чи зіпсованості завжди може бути знайдена заміна… Він (такий підхід – С.Б.) розглядав людину не як ціль і самостійну цінність, а лише як засіб для досягнення якихось надособистісних, а тому абстрактних цілей і результатів» [4, с. 273], що, до речі, доволі яскраво ілюструє й загальну скерованість більшості досліджень з державного управління, де людина або взагалі «розчиняється» у глобалістиці наявних проблем держави, або лише частково виявляється і як об’єкт управління, і як його суб’єкт, хоч, на наше глибоке переконання, завжди виступає центральним феноменом.

Запропонований нами соціокомунікативний механізм органічно поєднує антропоцентричний і соціоцентричний підхід до аналізу галузевих концептів, оскільки скерований на аналітичну реконструкцію глибинних психоментальних комплексів особистості у всьому розмаїтті їхньої гетерогенної природи, виявлених у широкій амплітуді соціальної взаємодії, різножанрових комунікативних контекстів, де увагу зосереджено на специфіці галузевої діяльності. Таке тлумачення відповідає й позиції сучасних науковців, які вважають, що «в суперечці антропо- й соціоцентризму немає й не може бути переможця на кшталт спортивних змагань. Антиномія не має остаточного вирішення у тій площині, де його відшукують уже кілька століть» [20, с. 163].

Головним критерієм виокремлення СКМ є його функціональне призначення, пріоритет якого визначається не формалізованим підходом, а загальною антропоцентричністю СКМ. Також увиразнюється і роль інституту соціуму – об’єкта управління, який є сукупністю культурних, ментальних, економічних, когнітивних, політичних, інформаційних та ін. настанов, реалізованих у просторах психологічної, соціологічної та ідеологічної взаємодії, і може зазнати жахливих наслідків через непрофесійне управління його розвитком, що і зумовлює необхідність максимальної фахової компетенції державного службовця. З огляду на зазначене вважаємо, що впровадження СКМ сприятиме розвиткові соціальної моделі управління, яке, за Р.Акоффом, на відміну від виокремлених ним детермінованої та анімаційної моделей, передбачає демократію цілей і засобів, відповідаючи демократичному устрою держави [1].

Складність і специфічність комунікативної архітектоніки ДУ, а отже, і глибинної природи феномену СКМ, визначає доцільність його реконструкції за допомогою методологічних новацій, запропонованих у нашому дослідженні, що перебуває у площині «зовсім нового мислення, рішучої відмови від традиційних підходів» [2, с. 41], необхідного на сучасному етапі розвитку суспільства.

В цьому аспекті наголошуємо на власне інноваційній природі СКМ, витлумаченій дослідниками як потужний чинник впливу на ефективність ДУ, що, перебуваючи в низці ціннісних, політичних і функціональних факторів, полягає не лише у впровадженні європейських норм, а насамперед «і відповідних наукових, освітніх, технологічних і економічних інновацій» [7, с. 332], розглянутих у відповідності до характерних ознак усієї системи ДУ. До таких ознак уналежнюють масштабність, універсальність, виконавчо-розпорядчий характер, підзаконність, організувальний характер та ієрархічність [15]. Масштабність позначає, що інноваційні механізми «повинні охоплювати не тільки все поле державно-управлінської діяльності суб’єкта, але й поширюватися на всю сукупність об’єктів державного управління» [11, с. 74], здійснюючи функцію впливу на комплекс гетерогенних ресурсів (людські, технічні, фінансові тощо). В аспекті СКМ можемо говорити про його відповідність зазначеному критерію, оскільки, скерований на оптимізацію насамперед людського ресурсу, зумовлює й активацію всіх інших як похідних від первинного.

Критерій універсальності інноваційних механізмів співвідносять з постійним упливом його дії на всі суспільні процеси, що також відповідає природі СКМ з огляду на їхню антропоморфну природу.

^ Виконавчо-розпорядчий характер інноваційних механізмів реалізується у функціях виконання законодавчих та інших державних актів та реалізації державно-владної функції, яка полягає в системній професійній діяльності, зокрема, у низці розпорядчих дій прийняття рішень, контролю за їх виконанням тощо. СКМ у цьому аспекті забезпечує не лише усвідомлене оптимальне здійснення комплексу різноманітних виконавчих дій, сприяючи їх максимальній ефективності, а й «інтелектуалізує» всі можливі вияви розпорядчої діяльності завдяки наявним технологіям активації творчих когнітивних потенцій фахівця, скерованим насамперед на оволодіння необхідним «набором умінь і навичок – таких, як стратегічне планування, управління людськими ресурсами, майстерність ведення переговорів, управління змінами, кризовий менеджмент тощо. Чиновник насамперед мусить проявляти в межах закону самостійність, творчість і підприємливість, бути дисциплінованим, визнавати, дотримуватися та захищати права і свободи людини й громадянина» [5].

Підзаконність інноваційних механізмів спирається на відповідність чинній нормативній базі та загальним нормам емпатичної та ефективної комунікації, у межах якої людина «здатна створювати систему інноваційних цінностей і використовувати їх як моральні й інтелектуальні настанови у своїй діяльності» [16, с. 17 ], що цілком стосується СКМ як скерованого до реальних процесів життєдіяльності людини, її аксіологічно-орієнтувальної системи, інтелектуально-духовних здібностей, когнітивної, перетворювальної, естетичної та власне комунікативної діяльності в цілому, що забезпечує інтегративність, об’єктивність, полівимірність такого підходу.

^ Організувальний характер пов’язаний з явищем управлінського впливу в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності, спрямованої на «організацію спільної праці членів суспільства, соціальних колективів, організацій з метою забезпечення життєдіяльності держави та забезпечення добробуту її громадян» [11, с. 75], що у межах СКМ має системний вияв, реалізований в оптимальних стратегіях його технологічної бази, що задіюють усі інтернально-екстернальні фактори здійснення впливової експансії.

Ієрархічність в аспекті інноваційності СКМ витлумачуємо не лише як формалізовану підпорядкованість, структурованість суб’єктів та об’єктів державного управління, а насамперед як наявну корелятивну єдність імплікованих й експлікованих процесуальних характеристик взаємодіючих комунікантів у площині державної політики, що уможливлює прогнозовану корекцію системних складників для досягнення цільових завдань.

Як зауважують дослідники, інноваційні механізми кваліфікують і за ступенем системності, виокремлюючи комплексні, системні й атрибутивні, які, утворюючи інтегративний інноваційний механізм системності, розподіляються на три ієрархічних рівні: високий (базовий), представлений комплексним інноваційним механізмом, сформованим через синтез різноскерованих наукових парадигм, що, отже, забезпечує оптимальність його застосувань; вищий – системний інноваційний механізм, продукований у межах однієї наукової галузі; найвищий – атрибутивний, створений на базі фундаментальних наук і принципово нових знань [11, с. 75], де пропонований нами СКМ уналежнюємо до базового рівня системності з огляду на його гетерогенну природу.

За функціональним призначенням СКМ перебуває на перетині практично всіх виокремлюваних дослідниками механізмів: управлінського, інформаційного, правового, економічного, організаційного й соціального, оскільки експонується на всі вияви соціально-комунікативної діяльності сфери державного управління.

Інноваційний потенціал зазначених механізмів (зокрема – у сфері державно-управлінської освіти) представлено єдністю радикальних, модифікаційних та комбінованих різновидів (див. праці Ю.Комара), у межах яких СКМ уналежнюємо до комбінованих, що містять елементи перших двох, поєднуючи принципово нові підходи з удосконалювальними технологіями.

Додамо, що згідно із загальною кваліфікацією етапів теорії інноваційної діяльності, яка містить класичну теорію інновацій, теорію довгих хвиль М. Кондратьєва, неокласичні («постшумпетерівські») теорії, теорію прискорення та соціально-психологічну теорію, інноваційну природу СКМ розглядаємо у межах останньої, соціально-психологічної теорії, орієнтованої на домінування людського фактора в систематиці ДУ, пріоритеті ролі особистості, її комунікативної компетенції, освітнього рівня, організаційно-психологічних, соціально-психологічних, психоментальних та загально структурних факторів.

Отже, розкривши комунікативну природу СКМ в комплексі критеріальних ознак (за загальними складниками державно-управлінської систематики, за ступенем системності, за функціональним призначенням, за інноваційним потенціалом) соціально-психологічних теорій, ми довели його відповідність цим ознакам, що вказує на інноваційний характер соціокомунікативного механізму державного управління, його антропоцентричну природу, визначаючи в такий спосіб найвищий рівень його функціональної релевантності у сфері державного управління.
Використані джерела інформації:

  1. Акофф Р. Акофф о менеджменте / Р.Акофф // Пер. с англ. под ред. Л.А. Волковой. – Спб. : Питер, 2002. – 448 с.

  2. Арутюнов С.А. Народные механизмы языковой традиции // Язык. Культура. Этнос / С.А.Арутюнов. – М. : Наука, 1994. – С. 5-12.

  3. Атаманчук Г.В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы) : [учебное пособие] / Г.В.Атаманчук. – М. : ОАО «НПО «Экономика», 2000. – 302 с.

  4. Ахиезер А.А. Монологизация и диалогизация управления (Опыт российской истории) // Общественные науки и современность / А.А.Ахиезер. – 2004. – № 2. – С. 24-25.

  5. Бенин В.Л., Десяткина М.В. Социальная философия [учебное пособие] / В.Л.Бенин, М.В.Десяткина. – Уфа : БГПУ, 1997. – 288 с.

  6. Бронікова С.А. Соціокомунікативний механізм державного управління // Державне управління та місцеве самоврядування: Науковий вісник Академії муніципального управління: Серія «Управління». Вип. 2(8). / За заг.ред. В.К.Присяжнюка, В.Д.Бакуменка. – К.: Видавничо-поліграфічний центр АМУ, 2009. – 54-61.

  7. Від кваліфікаційного рівня управлінців залежить майбутнє країни. Інтерв’ю з директором інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів, доктором політичних наук, проф. В. Гошовською [електронний ресурс] // Віче: Журнал Верховної ради України. – Режим доступу : http://www.viche.info/journal/1493/

  8. Державне управління: основи теорії, історія і практика: навч. посібник / В.Д.Бакуменко, П.І.Надолішній, М.М.Іжа, Г.У.Арабаджи / За заг. ред. Надолішнього П.І., Бакуменка В.Д. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2009. – 394 с.

  9. Дмитрук О.В. Маніпулятивні прийоми у сучасних ЗМІ / О.В.Дмитрук // Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. пр. – К. : ЛОГОС, 2002. – № 7. – С. 143-150.

  10. Дніпренко Н.К. Зміна парадигми в державному управлінні інформаційною сферою: комунікативний аспект : Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.01 / Н.К. Дніпренко; Дніпропетр. регіон. ін-т держ. упр. Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – Д., 2005. – 20 с.

  11. Загороднюк С. В. Розвиток управлінського спілкування в системі підготовки державних службовців: дисертація канд. наук з держ. упр.: 25.00.03 / Національна академія держ. управління при Президентові України. – К., 2003. – 26 с.

  12. Комар Ю. Теоретико-методологічні підходи до формування інноваційних механізмів системи державного управління підготовкою студентів-управлінців / Ю. Комар // Освіта і управління. – Т.10. – Ч.2. – 2007. – С.73-78.

  13. Крымский С.Б. Философия как путь человечности и надежды / С.Б. Крымский. – К. : Курс, 2000. – 308 с.

  14. Лагута О.Н. Логика и лингвистика / О.Н. Лагута. – Новосибирск: НГУ, 2000. – 116 с.

  15. Людина в сфері гуманітарного пізнання. – К. : Український Центр духовної культури, 1998. – 408 с.

  16. Малиновський В.Л. Державне управління : [навч. посіб.] / В.Л.Малиновський. Вид.2-е, доп. та перероб. – К. : Атіка, 2003. – 576 с.

  17. Олех Л.Г. Проблемы гуманитарного пространства образования / Л.Г. Олех // Современное образование: проблемы и перспективы. – Новосибирск, 1995. – С. 80-86.

  18. Петров В.В. Идеи современной феноменологии и герменевтики в лингвистическом представлении знаний // Вопросы языкознания / В.В.Петров. – М. : РАН – 1990. – №6. – С. 102-109.

  19. Решетников Н.И. Негативное управление: одна из мировых проблем развития общества / Н.И. Решетников. – Хабаровск : Изд. ДВАГС, 2007. – 203 с.

  20. Русаков А.Ю. Связи с общественностью в органах государственной власти / А.Ю.Русаков [учебн. пособие]. – СПб. : Изд-во Михайлова В.А., 2006. – 224 с.

  21. Теория познания: В 4-х т. – Т.4. Познание социальной реальности / Лекторский В.А., Ойзерман Т.И. – М. : URSS, 1995. – 432 с.

  22. Тупчієнко Д. Людина у політичному житті: онтологічні аспекти / Д. Тупчієнко // Людина і політика (№ 5 (11), 2000) [електронний ресурс]. – Режим доступу – http://www.icai.org.ua/.


Рецензент: Пахомова Т.І., д.держ.упр., професор

УДК 330:339.137

Горник В.Г.,

к.держ.упр., доцент

Чернігівського державного

технологічного університету
^ ФОРМУВАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ДО АДЕКВАТНИХ УМОВ РИНКУ ТА ЇЇ ЕФЕКТИВНОГО ІНТЕГРУВАННЯ У СВІТОВУ ЕКОНОМІЧНУ СИСТЕМУ
Розділено загальну тенденцію до конкурентоспроможності національної економіки в цілому та можливості отримання конкурентних переваг в окремих галузях та виробництвах. Обґрунтовано методичні підходи до моніторингу конкурентного середовища з врахуванням особливостей національної економіки та світового ринку. Надано оцінку потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення їх конкурентоспроможності.

Разделена общая тенденция к конкурентоспособности национальной экономики в целом и возможности получения конкурентных преимуществ в отдельных отраслях и производствах. Обоснованы методические подходы к мониторингу конкурентной среды с учетом особенностей национальной экономики и мирового рынка. Предоставлена оценка потенциальных возможностей отдельных отраслей экономики Украины относительно повышения их конкурентоспособности.


A general tendency is parted to the competitiveness of national economy on the whole and possibilities of receipt of competitive edges in separate industries and productions. Methodical approaches are grounded to monitoring of competition environment taking into account the features of national economy and world market. Estimation of potential possibilities of separate industries of economy of Ukraine is given in relation to the increase of their competitiveness.

^ Постановка проблеми.

Для того щоб підняти конкурентоспроможність національної економіки, щоб глобалізація привносила позитивний ефект в інтеграційні процеси, необхідно мати національні конкурентні переваги, на основі яких країна матиме паритетне становище для подальшої конкуренції з розвиненими країнами. Але сучасна національна економіка функціонує в умовах несиметричної емісії активів з боку своїх економічних контрагентів, яка не містить механізму підвищення конкурентоспроможності національної економіки, а спрямована на вирішення короткострокових фінансових завдань.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Проблеми формування і розвитку конкурентного середовища в умовах перехідної економіки розглянуті у роботах С. Авдашевої, І. Акімової, З. Борисенко, Б. Буркинського, В. Гейця, Л. Доленка, М. Звєрякова, Б. Кваснюка, Н. Розанової, С. Соколенка, С. Цухло, О. Яременка.

^ Постановка завдання:

– розділити загальну тенденцію до конкурентоспроможності національної економіки в цілому та можливості отримання конкурентних переваг в окремих галузях та виробництвах;

– обгрунтувати методичні підходи до моніторингу конкурентного середовища з врахуванням особливостей національної економіки та світового ринку;

– надати оцінку потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення їх конкурентоспроможності.

^ Виклад основного матеріалу. Досвід економічної перебудови в Україні наочно свідчить, що на сучасному етапі економічних перетворень вагомим фактором оздоровлення національної економіки, яка потерпає від значного скорочення внутрішнього попиту на вітчизняну продукцію, може стати тільки істотне розширення зовнішньої торгівлі. Для України цей фактор має особливе значення тому, що він сприятиме прискоренню ринкової трансформації економіки, входженню її до регіональних та світових товарних ринків і створенню валютних резервів, необхідних для модернізації та структурної перебудови виробництва. Проте розраховувати на успішну торгівлю можуть лише країни, які мають конкурентноспроможну економіку. Водночас сама торгівля не може зробити економіку конкурентноспроможною.

Конкурентоспроможність – це комплексна категорія, її переваги остаточно реалізуються через торгівлю, але базис конкурентних переваг створюється на всіх ланках суспільного виробництва, у тому числі значною мірою за рахунок структурної перебудови і дійової державної політики [2, c. 18; 6, c. 199] .

Традиційно конкурентоспроможність трактується як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни або її продуцента на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки конкурентоспроможність також може бути визначена як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках "третіх країн" [1, c. 65].

Теорія конкуренції виходить з того, що конкурують не країни, а окремі виробники чи продавці продукції. Але економічний успіх держави, тобто її конкурентоспроможність, безпосередньо визначається наявністю в неї конкурентоспроможних галузей і виробництв. Тому підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників має стати найважливішим пріоритетом державної політики України, яка повинна знайти всебічну активну підтримку в діях Верховної Ради та Уряду і вплинути на формування сприятливого нормативно-правового поля конкуренції. Це досить об’ємна і копітка робота, яка потребує постійного моніторингу конкурентного середовища з врахуванням особливостей національної економіки та світового ринку, умов виробництва та факторів, котрі можуть сприяти ефективній конкуренції.

Безумовно, що жодна з країн, навіть найрозвинутіша, не ставить за мету досягнення ефективної конкуренції по всьому спектру продукції, яку вона може потенційно виробляти. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають реальні умови для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Для України, щоб запобігти нераціональному використанню національних ресурсів у процесі структурної перебудови, особливо актуальним є визначення саме таких галузей і створення дійового механізму підтримки пріоритетних виробників та вдосконалення на цій основі структури виробництва [4, c. 1025].

Відсутність чіткої програми структурної перебудови національної економіки і, особливо, її матеріального сектора залишається сьогодні фактором, що постійно підживлює середовище для кризових явищ. Зокрема, не вирішивши стратегічно важливої проблеми зменшення зовнішньої енергетичної залежності країни, не можна розпорошувати мізерні ресурси на підтримку і збереження енергомістких виробництв. Або практично не маючи обгрунтувань, оптимальних для країни обсягів і структури енергоспоживання, не слід вкладати кошти у проекти будівництва терміналів, транспортних магістралей і відповідної інфраструктури. Адже переважно інфраструктура, а не технологічно-інноваційна орієнтація економіки є вкрай небезпечною і з точки зору перспектив глобалізації. Окремим негативним чинником є відсутність забезпечення реального пріоритету галузей і виробництв агропромислового комплексу. Ключовим поточним завданням є вивірена у часі та в галузевих пріоритетах точкова підтримка технологічних і експортоорієнтованих виробництв. Зарубіжний досвід свідчить, що і в складних економічних умовах сильна держава може здійснювати в певних мінімальних обсягах орієнтовану промислову політику.

Йдеться про формування такої ідеології державної політики, яка була б адекватна умовам ринку, вимогам незалежності держави та її ефективного інтегрування у світову економічну систему. Практичною основою її розробки й реалізації має стати розв’язання таких головних завдань:

- оцінка ступеня конкурентоспроможності національної економіки з визначенням умов і факторів, які можуть сприяти ефективній конкуренції, збільшенню експортного потенціалу держави;

- обґрунтування пріоритетних галузей, виробництв та видів продукції, що мають або можуть отримати в коротко- і середньостроковому періоді конкурентні переваги на світовому ринку;

- визначення шляхів і заходів державного сприяння підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, зокрема за рахунок цільової підтримки пріоритетних галузей і виробництв;

- поєднання зусиль держави у здійсненні структурної перебудови, інноваційної політики та соціально-економічного розвитку регіонів щодо підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва;

- науково-практичне та інституційне забезпечення заходів щодо підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, виходячи з національних умов та особливостей світового ринку.

Крім того, слід розділяти загальну тенденцію до конкурентоспроможності національної економіки в цілому і можливості отримати конкурентні переваги в окремих галузях та виробництвах. У першому випадку - це має бути стратегічна лінія державної політики взагалі, у другому - йдеться про визначення пріоритетних галузей, виробників і видів продукції, які вже мають або можуть отримати найближчим часом певні конкурентні переваги через наявність у тій чи іншій країні необхідних сприятливих умов, тобто про те, що має бути предметом державної політики. Відповідно до цього повинні розподілятися ресурсні можливості держави і окремих її галузей. Інакше кажучи, визначення конкретних заходів щодо підвищення якості і конкурентоспроможності продукції та їх фінансування мають забезпечувати максимально ефективне використання наявних ресурсів.

Світовий досвід показує [3], що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої у них є надлишок факторів виробництва і яка має найменшу відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практичній роботі з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі і створення конкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентних переваг, до того ж вони можуть відрізнятися за характером дії та джерелами відтворення, що також треба враховувати.

Свого часу конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності у неї трьох основних факторів виробництва - природних ресурсів, трудових ресурсів та капіталу. З розвитком виробництва і технічним прогресом конкурентоспроможність стали визначати фактори вищого рівня, так звані розвинуті - це, насамперед, інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіти населення тощо. Але визначальну роль у створенні конкурентних переваг відіграють спеціалізовані фактори, спеціальна інфраструктура, спеціальні знання у вигляді науково-технічних баз даних по окремих галузях і виробництвах, наявність фахівців відповідного профілю знань тощо.

Аналіз рівнів забезпеченості України основними факторами виробництва та ефективності їх використання у порівнянні з 6-ома економічно найрозвинутішими країнами світу (США, Японія, Німеччина, Франція, Англія, Канада) свідчить, що наша держава має досить високий рейтинг: у забезпеченості сільгоспугіддями - 3 місце, трудовими ресурсами - 4 місце, науковим потенціалом - 3 місце. Але щодо реалізації цих можливостей, то на сьогодні це - парадокс. За ефективністю використання факторів виробництва Україна, як і Росія та інші країни СНД, посідають останні місця, набагато поступаючись розвинутим країнам світу. Від Франції, наприклад, відставання сягає: щодо використання сільгоспугідь - у 10-12 разів, трудових ресурсів - у 7-15 разів, основного капіталу - в 2-3 рази, наукового потенціалу - більш як у 20 разів [5, c. 115].

Незважаючи на всі умовності таких порівнянь, відмінності настільки разючі, що не можна не звертати на це уваги при визначенні основних заходів державної політики щодо підвищення конкурентоспроможності.

Разом з тим, світовий досвід свідчить, що наявність факторів виробництва є важливою, але недостатньою умовою успішної конкуренції. Для цього ще потрібні певний попит на продукцію, зокрема, вимогливі споживачі, конкурентноспроможні постачальники і суміжники, сумлінне ведення конкуренції, відповідна стратегія підприємств щодо їх розвитку і підвищення конкурентоспроможності. На жаль, практична відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і патологічна невибагливість українських споживачів не дозволяють створити належні умови для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Підприємства не можуть виробляти конкурентноспроможну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької якості на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку є її продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, в ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту: їх експансія йшла через його насичення.

Певною мірою у нас теж спостерігається насичення внутрішнього ринку, але внаслідок різкого падіння внутрішнього споживання та незначних масштабів інноваційної діяльності підприємств.

Особливо турбує невпинне погіршення показників майже всіх напрямків інноваційної діяльності, без чого неможливо досягти стійких процесів економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності. Так, питома вага українських підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, останніми роками складає не більше 15% загальної кількості промислових підприємств, в той час як в США, Японії, Німеччині, Франції інноваційно-активні підприємства становлять 70-80% загальної їх кількості. За останні роки в Україні значно скоротилася кількість створених нових зразків техніки (порівняно з1990 р. на 30%), серед яких лише близько 2% перевищують за рівнем кращі світові аналоги. В країні спостерігається тенденція сталого скорочення впровадження нових прогресивних технологічних процесів.

У деяких випадках українська продукція виявляється неконкурентоспроможною внаслідок відсутності відповідних сертифікатів якості або ж використання таких систем оцінки якості товарів, які не відповідають загальноприйнятим у світі.

Відмічені негативні тенденції призвели до витіснення українських товарів не тільки з зовнішнього, а й з внутрішнього ринку. Нарощування обсягів імпорту, скорочення попиту на вітчизняну продукцію, а також неможливість її реалізації призвели до збільшення залишків такої продукції на складах підприємств. Не справджуються надії на те, що роздержавлення підприємств сприятиме підвищенню їх інноваційної активності. Недержавні підприємства відмовляються впроваджувати дорогі прогресивні технології та обладнання, віддаючи перевагу миттєвій вигоді.

Незважаючи на незначні масштаби інноваційної діяльності, позитивний вплив впроваджених інновацій на економічні показники виробництва очевидний: більше 90% підприємств, що впроваджували інновації, змогли одержати приріст продукції, підвищити її конкурентоспроможність та розширити ринки збуту.

Головними причинами інноваційної кризи слід визнати брак коштів, недосконалість законодавчої бази, а також так звану політику невтручання з боку урядових структур в інноваційну діяльність.

Оцінка потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення конкурентоспроможності дозволяє визначити опорні галузі і виробництва, які повинні узяти на себе провідну роль у розвитку економіки, а згодом й зайняти ключові місця в її структурі. Для України це, насамперед, переробні галузі матеріаловиробляючого комплексу (металургійна, хімічна, будівельних матеріалів), наукоємні й високотехнологічні галузі машинобудування та оборонної техніки, а також легкої і харчової промисловості. Багато підприємств цих галузей вже зарекомендували себе конкурентоспроможними суб’єктами зовнішнього ринку, але їх позиції там поки що не досить стійкі через внутрішні проблеми і коливання кон’юнктури на світовому ринку.

Підсилення конкурентних позицій в опорних галузях переробної промисловості може бути досягнуто тільки за умов істотного збільшення інвестиційних можливостей і нагромадження інноваційного потенціалу. Інвестиції взагалі мають домінантне значення для галузей з підвищеною капіталоємністю, де економічні показники їх діяльності, власне ефективність, суттєво залежать від масштабів виробництва. Враховуючи, що в Україні переважна більшість галузей відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних ресурсів набуває надзвичайного значення.

Поряд з внутрішніми шляхами мобілізації фінансових ресурсів (розвиток фінансового і фондового ринків, відповідна податкова і кредитка політика) було б доцільно знайти хоча б часткове розв’язання цих проблем, спираючись на економічний потенціал країн СНД і, в першу чергу, Росії. Мова йде не про прямі фінансові субсидування, на першому етапі досить створити сприятливий режим у міждержавних відносинах щодо розвитку опорних галузей, уникнувши через це форсованого розв’язання інвестиційних проблем на шкоду соціальним.

За розрахунками МЕК СНД потенціал країн Співдружності оцінюється приблизно у 10% світового, запаси основних видів природних ресурсів - близько 25%, експортний потенціал - 4,5%, науково-технічний потенціал, виражений у формі інтелектуальної власності, складає не менше 500 млрд.дол.США, а платоспроможний попит на наукоємну продукцію до 2005 року може досягти 150-200 млрд. дол.США.

Конкретна взаємодія між країнами СНД може набувати форми як багатосторонніх, так і двосторонніх відносин. Важливо те, що для цього є спільні передумови: порівнянні технологічні уклади та їх відставання від розвинутих країн; взаємодоповнюючий склад економік; досить висока матеріало-, енерго- і капіталоємність виробництва при неефективному розподілі праці; відсутність інвестиційних ресурсів для здійснення корінних структурних змін; відсутність вільних і прийнятних для цих країн ніш світового ринку через низьку конкурентоспроможність; взаємні втрати, що їх зазнають країни через неузгодженість економічної політики.

Умови конкурентного середовища, які склалися в промисловості України, значною мірою притаманні більшості країн СНД. Особливості простежуються лише по окремих галузях залежно від того, які види мінерально-сировинних та енергетичних ресурсів має в достатній кількості та чи інша країна, винятком тут може бути хіба що Росія, де є майже всі види ресурсів.

Загальним для країн СНД є й те, що всі вони при розробці промислової політики і, зокрема, конкурентної стратегії у тій чи іншій галузі повинні вирішувати проблему інвестиційного забезпечення заходів щодо оновлення виробничого апарату та підвищення конкурентоспроможності виробництва. Незважаючи на те, за рахунок яких джерел відбувається інвестування (залучення портфельних чи прямих інвестицій або використання власного прибутку), цей процес має здійснюватися в умовах превалюючого визначення, що направлення коштів у виробництво для забезпечення його конкурентних переваг має безперечний пріоритет над їх "проїданням". На жаль, відповідні умови для такої поведінки інвесторів поки що відсутні як в Україні, так і в інших країнах СНД.

Висновки. Звідси витікає висновок, що для більшості галузей промисловості, особливо тих, де переважають застарілі виробничі фонди і не вистачає інвестиційного потенціалу, дуже мало шансів протистояти в конкурентній боротьбі на зовнішньому ринку. Але підстави для такого висновку виникають лише в разі конкуренції з високорозвинутими країнами. Що ж до країн СНД, де склалися відносно рівні умови щодо технічного оснащення та фінансового забезпечення виробництва, то успішна конкуренція між ними не тільки можлива, а й необхідна, бо саме вона спонукатиме національних виробників до пошуку резервів оновлення виробничого апарату, впровадження новітніх методів і технологій, освоєння сучасних галузей виробництва. Адже щоб повністю не втратити конкурентоспроможність і не опинитися на периферії світового господарства, країнам СНД потрібно на початку ХХІ століття впровадити як мінімум 10-12 макротехнологій із 50-ти, що нині визначають потенціал 7-ми провідних розвинутих країн світу. У найближчі роки внаслідок світової фінансової кризи, що триває, очікується звуження світового ринку товарів. Тому особливої актуальності набуває розширення торгівлі між Україною та Росією.
Використані джерела інформації:

  1. Базилюк Я.Б. Кoнкурeнтocпрoмoжнicть нацioнальнoї eкoнoмiки України. – К.:НIC, 2002. – 132 c.

  2. Гайдук В.А. Вплив економічної глобалізації на модифікацію чинників конкурентоспроможності національної економіки / В.А. Гайдук // Економіка та держава.  2010.  № 5.  С. 17-19.

  3. Eмeльянoв C.В., «Мeждунарoдная кoнкурeнтocпocoбнocть прoизвoдитeлeй: фактoры, oпрeдeляющиe пoлoжeниe на рынках и кoнкурeнтныe прeимущecтва (на примeрe CША)» I-net журнал «Кoрпoративный мeнeджмeнт» // http://www.cfin.ru/press/marketing/2009-1/11.shtml

  4. Желіховська М.В. Сучасні тенденції побудови стратегії конкурентоспроможної компанії / М.В. Желіховська, Т.В. Донченко // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект: Сб. науч. тр. – Донецк: ДонНУ, 2006. – Ч. III. – С. 1024–1029.

  5. Кендюхов О.В. Функції управління: сутність, зміст, класифікація / О.В. Кендюхов // Вісник Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського. Серія: «Економічні науки». – 2009. – №3(19). – С. 113–122.

  6. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації: [монографія] / За ред. Жаліла Я.А. – К.: НІСД, 2005. – 388 с.


Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., профессор


УДК 332.142.6:332 Іванова Т.В.,

к.е.н., професор

Академії муніципального управління
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи