Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) icon

Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.)




НазваРозвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.)
Сторінка1/12
Дата22.11.2012
Розмір2.75 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Міністерство освіти і науки України

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка


На правах рукопису


Адаменко Олена Вікторівна


УДК 37(477) « 19»

РОЗВИТОК ПЕДАГОГІЧНОЇ НАУКИ

В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

(1950 – 2000 р.р.)


13. 00. 01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук


Науковий консультант – Курило В.С.,

доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент Академії

педагогічних наук України


Луганськ - 2006


ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ 1. Методологічні засади дослідження

1.1. Методологічні підходи до аналізу української педагогічної

науки другої половини ХХ століття.

1.2. Характеристика джерельної бази дослідження.

1.3. Методика дослідження першоджерел.

Висновки до першого розділу.

2. Розвиток української дидактики в другій половині ХХ століття

2.1. Аналіз семантичного спектра назв і спрямованості

публікацій і дисертацій з проблем дидактики другої

половини ХХ століття.

2.2. Аналіз змісту публікацій і дисертацій з питань дидактики

50-х – 60-х років ХХ століття.

2.3. Аналіз змісту публікацій і дисертацій з питань дидактики

70-х – 80-х років ХХ століття.

2.4. Аналіз змісту публікацій і дисертацій з питань дидактики

90-х років ХХ століття.

Висновки до другого розділу.

РОЗДІЛ 3. Розвиток теорії виховання в Україні в другій половині ХХ століття

3.1. Аналіз семантичного спектра назв і спрямованості

публікацій і дисертацій з питань виховання другої

половини ХХ століття.

3.2. Аналіз змісту публікацій і дисертацій з питань виховання

50-х – 80-х років ХХ століття.

3.3. Аналіз змісту публікацій і дисертацій з питань виховання

90-х років ХХ століття.

Висновки до третього розділу.

РОЗДІЛ 4. Розвиток теорії управління загальноосвітньою школою в Україні в другій половині ХХ століття

4.1. Аналіз семантичного спектра і спрямованості назв

публікацій і дисертацій з проблем управління

загальноосвітньою школою в другій половини ХХ століття.

4.2. Аналіз змісту публікацій і дисертацій з питань

управління загальноосвітньою школою

50-х – 80-х років ХХ століття.

4.3. Аналіз змісту публікацій і дисертацій з питань

управління загальноосвітньою школою 90-х років

ХХ століття.

Висновки до четвертого розділу.

^ Загальні висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП



Найважливішою сферою людської діяльності є наука. Вона є культурною домінантою нашого часу, має потужний потенціал для якісного перетворення людини і світу, і тому на ній лежить відповідальність за подальший розвиток людства (В.В.Кізіма, В.І.Онопрієнко, Н.Ю.Теппер, Л.В.Шеєнко та ін.). Важливою складовою наукової системи є педагогіка, предметом якої є виховання й розвиток особистості. Тому завжди актуальним завданням є дослідження такого складного явища, яким є педагогічна наука, її змісту, структури, рушійних сил та головних чинників розвитку, її результатів.

Жодна наука не може розвиватися без аналізу свого минулого, без оцінки й систематичного перегляду накопиченої системи знань. В.І.Вернадський вважав, що історія науки повинна критично розроблятися кожним науковим поколінням не лише тому, що збагачуються наші знання про минуле, знаходяться нові документи чи відкриваються нові способи відтворення минувшини. Кожне покоління дослідників шукає і знаходить в історії науки відображення наукових течій свого часу, і наукова думка минулого постає кожен раз у новій іпостасі.

Так, як і історія будь-якої науки, історія педагогіки покликана розкривати механізм руху науки, здійснювати раціональну реконструкцію історичного перетворення педагогічного знання, сприяти піднесенню теоретичного рівня сучасної педагогіки, створювати передумови для адекватної оцінки масштабів і значення її досягнень.

До середини 90-х років ХХ століття майже не було спроб дослідників узагальнити досягнення української педагогіки, вважалося, що існувала єдина радянська педагогічна наука, і її розвиток достатньо повно відбивався в роботах Ф.Ф.Корольова, Т.Д.Корнейчика, З.І.Равкіна, Р.Б.Вендровської, Е.І.Моносзона, Ф.Г.Паначина, М.Н.Колмакової та багатьох інших.

Таке становище було характерним не тільки для педагогіки. Феномен української науки взагалі парадоксальний у тому відношенні, що вона, за влучним висловом В.В.Кізіми, протягом майже всієї своєї історії перебувала в непевному стані буття-небуття. Кожна країна, яка розвиває свою науку, утворює відповідний науковий простір – відносно замкнену систему функціонування науки як частини культури. Існує певна кореляція між державним і науковим простором, і в цьому виявляється національний характер науки. Україна протягом своєї історії неодноразово змінювала державний простір. Починаючи з 20-х років ХХ століття і до 1991 року існуючий науковий простір був науковим простором СРСР, наука України була лише його частиною. Після розпаду СРСР він зруйнувався, але це не означало автоматичного утворення наукових просторів колишніх союзних республік.

В останнє десятиріччя минулого століття Україна вступила в стадію творення свого наукового простору. Цей процес торкнувся й української педагогічної науки. Сьогодні в українській педагогіці відбувається перегляд усталених уявлень, трансформація методологічних засад, пошук нових концепцій. Такі періоди розвитку викликають особливий інтерес істориків науки. Про це свідчать роботи А.М.Бойко, Я.І.Бурлаки, Л.Ц.Ваховського, В.О.Вихрущ, В.М.Галузинського, В.В.Гомонная, С.У.Гончаренка, Н.М.Гупана, М.Б.Євтуха, В.П.Кравця, В.С.Курила, О.О.Любара, В.С.Лутая, Д.І.Пащенка, Ю.Д.Руденка, І.Т.Сірої, М.Г.Стельмаховича, О.В.Сухомлинської, М.Д.Ярмаченка та ін., які не тільки поставили питання про необхідність рефлексії української педагогічної науки, а й зробили значний внесок у дослідження окремих аспектів історії розвитку педагогічної науки – здійснили реконструкцію біографій та аналіз творчого доробку видатних українських учених-педагогів (О.В.Адаменко, Л.П.Березівська, А.М.Бойко, Л.С.Бондар, І.І.Буніна, М.Я.Антонець, В.П.Кравець, В.С.Курило, В.І.Лозова, Д.І.Пащенко, І.Ф.Прокопенко, О.В.Сухомлинська, Н.П.Дічек, Т.О.Самоплавська, Н.Б.Антонець, В.А.Мосіяшенко, О.І.Курок, Л.В.Задорожна та ін.), дослідили історичний розвиток тих чи інших понять, ідей, проблем, теорій (О.В.Адаменко, М.Я.Антонець, І.І.Буніна, В.О.Вихрущ, А.С.Димитрієв, С.Т.Золотухіна, Д.І.Пащенко, Л.В.Пироженко, О.В.Сухомлинська, Є.М.Хриков, О.В.Шевченко та ін.), визначили історичні етапи становлення педагогіки в Україні (О.В.Сухомлинська), відтворили історію наукових закладів і науково-педагогічних шкіл (В.С.Курило, В.І.Лозова, І.Ф.Прокопенко, І.Т.Сіра, М.Д.Ярмаченко та ін.), розгорнули науковий дискурс щодо української історіографії історії педагогіки (Н.М.Гупан), здійснили порівняльний аналіз розвитку вітчизняної педагогічної науки у загальноєвропейському контексті (А.Сбруєва) тощо.

Однак як цілісне, системне утворення, як специфічна сфера людської діяльності і як сума набутих педагогічних знань одночасно, вітчизняна педагогічна наука ще не була об’єктом спеціального вивчення. У той же час на сьогодні для цього є необхідні передумови – накопичено багатий фактичний матеріал, відкрилась можливість незаангажованого, неупередженого, максимально об'єктивного висвітлення історії розвитку української педагогіки.

Тому об’єктом нашого дослідження стала саме українська педагогічна наука, під якою ми розуміємо відносно цілісну діяльність українського науково-педагогічного співтовариства в межах суспільного життя нашої держави, її інституційне оформлення у вигляді диференційованих певним чином організаційних підрозділів, наукових шкіл, напрямів і досліджень та результати цієї діяльності – наукові знання.

Наукові знання, безумовно, є головним компонентом науки. Ось чому предметом аналізу в нашій роботі став розвиток головних педагогічних теорій – дидактики, теорії виховання й теорії управління школою (тобто, процес історичного перетворення науково-педагогічного знання) в другій половині ХХ століття. Добре розуміючи, що педагогіка – це ціла сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості (загальна педагогіка, педагогіка школи, дошкільна педагогіка, професійна педагогіка, військова педагогіка, спортивна педагогіка, корекційна педагогіка, предметні методики, історія школи і педагогіки тощо), своє дослідження процесів розвитку головних педагогічних теорій ми здійснили на матеріалі «шкільної» педагогіки тому, що, по-перше, історично педагогіка зароджувалася і розвивалася як педагогіка школи, виокремлення інших галузей педагогічної науки відбулося значно пізніше (так, наприклад, про професійну педагогіку, військову педагогіку або спортивну педагогіку стали говорити лише в останні десятиліття ХХ століття) і за давньою традицією підручники з назвою «педагогіка», як правило, спрямовані на висвітлення питань шкільної педагогіки; по-друге, педагогіка школи є «найпотужнішою» галуззю педагогічної науки – обсяг напрацьованого в цій галузі протягом другої половини ХХ століття матеріалу значно перевищує відповідні обсяги в інших галузях; по-третє, побудувати в межах одного дослідження всеохоплюючої моделі процесу розвитку всієї педагогічної науки другої половини ХХ століття неможливо, тому зроблене нами обмеження предмету дослідження здається нам цілком правомірним.

^ Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1950-го по 2000-й рік.

Особливої актуальності сьогодні, коли в Україні, як і в усіх країнах колишнього СРСР, відбуваються процеси інституціональних, структурних, когнітивних перетворень у національних наукових системах, набуває дослідження розвитку педагогічної науки в другій половині ХХ століття. Саме цей період передував теперішньому стану педагогіки, і саме педагогічна наука другої половини ХХ століття, на відміну від багатьох інших наук (біології, фізики, кібернетики, філософії тощо) ще не була об’єктом різнобічного, багатопланового, системного аналізу.

З одного боку, українській педагогічній науці в другій половині ХХ століття були притаманні жорстка централізація та планування, заідеологізованість, низький рівень автономії, бюрократизм, майже повна відсутність принципів змагання та дискусійності, низький рівень міжнародних комунікацій, орієнтація переважно на внутрішньо-локальний розвиток, панування норм, що різко відрізнялись від прийнятих у світовому науковому співтоваристві. Але навіть при наявності названих тенденцій (які В.В.Кізіма визначив як характеристики всієї радянської науки) завжди існувало коло науковців, які намагалися, незважаючи на всі труднощі, триматися на рівні світової науки. Завдяки цим ученим для української педагогіки друга половина ХХ століття стала, з іншого боку, і часом переходу від гіпотетичних теорій, які базувалися переважно на ідеологічних догмах, до концепцій, заснованих на педагогічній практиці й експерименті. У цей час українська педагогіка поступово перестала бути суто описовою наукою, рекомендації якої ґрунтувалися переважно на засадах здорового глузду, і зараз вона стає наукою, яка виробляє свої власні дослідницькі технології. Висновки за результатами педагогічних досліджень все частіше будуються на вивченні широкої джерельної бази, широкомасштабних педагогічних експериментах, застосуванні сучасних методів і методик набуття первинної інформації та адекватних методах її обробки, узагальнення та формування статистично значущих висновків.

Усвідомлення особливостей розвитку педагогіки на етапі, який безпосередньо передував сьогоднішньому її стану, є необхідною умовою об’єктивної оцінки масштабів і значення сучасних досягнень педагогіки як науки і важливим чинником її подальшого розвитку.

Мета нашого дослідження - здійснити аналіз процесів розвитку головних педагогічних теорій як складових вітчизняної педагогіки другої половини ХХ століття і на цій основі обґрунтувати перспективи подальшого розвитку педагогічної науки в Україні.

Мета нашого дослідження - здійснити раціональну реконструкцію історичного розвитку системи науково-педагогічних знань в Україні в другій половині ХХ століття в і на цій основі обґрунтувати перспективи подальшого розвитку педагогічної науки в Україні.

^ Завдання дослідження:

  1. Обґрунтувати методологічний підхід до аналізу української педагогічної науки як цілісного, системного утворення, складного багатогранного явища.

  2. Визначити алгоритм формування масиву першоджерел, необхідних для забезпечення оптимального охоплення найбільш істотних фактів щодо історичного розвитку української педагогіки в другій половині ХХ століття.

  3. Обґрунтувати технологію поєднання кількісних і якісних методів аналізу масиву першоджерел з метою забезпечення повноти й надійності результатів дослідження.

  4. Проаналізувати розвиток дидактики в Україні в другій половині ХХ століття.

  5. Проаналізувати розвиток теорії виховання в Україні в другій половині ХХ століття.

  6. Проаналізувати розвиток теорії управління загальноосвітньою школою в Україні в другій половині ХХ століття.

  7. Визначити прогностичні тенденції розвитку педагогічної науки та шляхи удосконалення педагогічних досліджень в Україні.

^ Теоретико-методологічну основу дослідження складають: головні положення теорії пізнання, сучасної форми діалектичного методу і системного підходу; філософські концепції розуміння в науці, мови науки, логіки наукового знання, меж наукової раціональності; сучасні уявлення про методологію формування історико-наукового знання; головні положення наукознавства щодо сутності та особливостей науки; парадигмальний підхід; методологічні вимоги до історико-педагогічного дослідження; сучасне розуміння законів та закономірностей розвитку педагогіки, сутності педагогічних категорій, понять, явищ, процесів, які безпосередньо стосуються предмета нашого дослідження.

Для вирішення поставлених завдань ми використали комплекс методів дослідження, серед яких можна виділити: а) теоретичні методи для визначення вихідних теоретико-методологічних позицій (аналіз, синтез, аналогія, порівняння, індукція й дедукція, класифікація, узагальнення, моделювання); б) методи формування масиву першоджерел (суцільний, метод основного масиву, монографічний, вибірковий методи); в) традиційні якісні методи аналізу першоджерел (аналіз, синтез, порівняння, визначення, виокремлення смислових блоків та ідей, оцінювання тощо); г) кількісні методи аналізу автентичних документів (наукометричний аналіз назв публікацій і дисертацій, підрахування кількості досліджень певної тематики в той чи інший період часу, визначення їх частки в загальній кількості наукових робіт, визначення на цій основі кількісної динаміки інтересу науковців до науково-педагогічних проблем); д) методи інтерпретації результатів аналізу масиву першоджерел (індуктивний, дедуктивний, генетичний, хронологічний, порівняльно-зіставний).

^ Концептуальні положення:

1. Незважаючи на те, що в період, що ми досліджуємо, чотири десятиріччя Україна входила до складу СРСР і її науковий простір був частиною наукового простору союзної держави, в Україні існували свої науково-педагогічні установи, свої засоби науково-педагогічної комунікації, свої наукові школи, а головне – свої науковці, які створювали педагогічні знання, що збагачували не тільки радянську, а й світову педагогіку. Тому ми маємо право в якості об’єкта свого дослідження обрати саме українську педагогічну науку.

2. Українська педагогічна наука другої половини ХХ століття - це цілісне, системне, багатогранне й багатомірне явище, і в межах одного дослідження побудувати його всеохоплюючу модель неможливо. Найбільш доцільно в історико-педагогічній роботі зосередити увагу на вивченні процесів розвитку педагогічної науки як системи знань, тобто проаналізувати розвиток головних педагогічних теорій – дидактики, теорії виховання й теорії управління педагогічними системами.

3. Головним джерелом для дослідження процесів розвитку української педагогічної науки як накопичення й перетворення системи знань є наукова продукція, в якій ці знання зафіксовані – публікації й дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата й доктора педагогічних наук.

4. Системний та багатомірний аналіз української педагогічної науки другої половини ХХ століття передбачає багаторівневе її описання, застосування комплексу кількісних (абсолютна й відносна кількість публікацій і дисертацій з тієї чи іншої проблеми) і якісних (змістовність, новизна, суспільний резонанс публікації чи дисертації, її значення для розвитку педагогічної теорії і практики тощо) параметрів. Це дозволить подолати межі чисто фактографічного описання й фетишизації окремих показників, позбавитися суб'єктивності, перейти від розгляду історії педагогічної науки як історичної реальності у вигляді сукупності подій до теоретичних уявлень про предмет дослідження, які дають можливість логічних реконструкцій процесів історичного розвитку системи педагогічних знань.

^ Джерельна база дослідження складається з трьох груп джерел.

Перша група - це філософські праці І.В.Блауберга, А.Т.Ішмуратова, П.Ф.Йолона, Ж.Келлє, В.П.Копніна, Б.М.Кедрова, С.Б.Кримського, Т.Куна, В.А.Лекторського, Б.А.Парахонського, Т.Д.Пікашової, А.А.Піскоппеля, М.В.Поповича, В.А.Рижка, В.П.Філатова, А.Ю.Цофнаса, В.С.Швирьова, Б.Г.Юдіна та ін., роботи з методології історико-наукового знання В.І.Вернадського, В.П.Візгіна, Б.М.Кедрова, Ж.Келлє, О.П.Огурцова, Н.І.Кузнєцової, Н.Н.Кузнецова, О.В.Макашової, М.А.Розова, В.Л.Чуйка, М.Г.Ярошевського та ін., наукознавчі роботи Г.М.Доброва, В.В.Кізіми, С.Б.Кримського, Г.А.Лахтіна, Є.А.Мамчура, М.Мирського, В.І.Онопрієнка, О.П.Огурцова, Б.А.Старостіна, Н.В.Танатар, Н.Ю.Теппер, С.Д.Хайтуна, Дж.Холтона, K.Ludtke, S.Yearley та ін., роботи з проблем методології педагогіки та історії педагогіки О.Є.Антонової, М.Ф.Басова, М.П.Богуславського, Л.Ц.Ваховського, В.І.Гінецинського, С.У.Гончаренка, Е.Д.Днєпрова, В.І.Журавльова, Г.Б.Корнетова, Ф.Ф.Корольова, Е.І.Моносзона, З.І.Равкіна, О.В.Сухомлинської, Є.М.Хрикова, Н.П.Юдіної, О.М.Яська та ін., аналіз яких дав нам змогу розробити методологію дослідження.

Друга група джерел – це історико-педагогічні дослідження А.М.Алексюка, М.Я.Антонця, З.П.Бакум, А.М.Бойко, А.Д.Бондаря, І.І.Буєвої, Я.І.Бурлаки, В.М.Галузинського, С.У.Гончаренка, М.М.Грищенка, Н.М.Гупана, А.С.Димитрієва, С.Т.Золотухіної, В.П.Кравця, В.С.Курила, О.О.Любара, В.І.Лозової, Ю.Д.Новгородської, І.Є.Остапйовського, І.Ф.Прокопенка, Ю.Д.Руденка, І.Т.Сірої, О.В.Савченко, М.Г.Стельмаховича, О.В.Сухомлинської, Н.П.Тарапаки, Є.М.Хрикова, С.Х.Чавдарова, В.І.Чепелєва, М.Д.Ярмаченка, присвячені загальним питанням розвитку педагогічної науки, персоналіям українських педагогів другої половини ХХ століття, а також різним аспектам розвитку дидактики, теорії виховання й теорії управління школою в Україні в другій половині ХХ століття.

Третя група – це першоджерела, автентичні матеріали – статті, книги та дисертації, надруковані та захищені українськими авторами в досліджуваний нами період. Загалом у ході дослідження ми проаналізували 4927 першоджерел.

^ Наукова новизна та теоретичне значення дисертаційної роботи полягають у тому, що: вперше предметом спеціального дослідження став цілісний процес розвитку головних педагогічних теорій в Україні в другій половині ХХ століття; систематизовано масив публікацій і дисертацій українських авторів з питань дидактики, виховання й управління загальноосвітньою школою другої половини ХХ століття; обґрунтовано методику застосування вибіркового методу для формування репрезентативної вибірки автентичних матеріалів у історико-педагогічному дослідженні; визначено об'єктивні кількісні й якісні характеристики структури створеного українськими науковцями в другій половині ХХ століття педагогічного знання, простежено динаміку змін інтересу науковців і педагогів-практиків до тих чи інших педагогічних проблем протягом другої половини ХХ століття; з сучасних методологічних позицій визначено особливості та періодизацію розвитку головних педагогічних теорій в другій половині ХХ століття, що вносить нові елементи в розуміння загального історико-педагогічного процесу; визначені прогностичні тенденції розвитку вітчизняної педагогічної науки, що дає підстави для обґрунтування концептуальних основ подальшого розвитку педагогічної науки.

^ Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його положення й висновки можуть стати підставою для визначення стратегічних напрямків педагогічних досліджень, спрямування зусиль науковців на вирішення найбільш актуальних і значущих завдань, обґрунтування пріоритетів у науковій політиці; представлений у дисертації фактичний матеріал, а також зроблені узагальнення можуть бути використані при підготовці підручників та навчальних посібників з історії педагогіки та порівняльної педагогіки, у процесі викладання відповідних курсів, спецкурсів і спецсемінарів у вищих навчальних закладах і в системі підвищення кваліфікації педагогічних працівників; застосування в історико-педагогічних дослідженнях обґрунтованих в дисертації алгоритму формування вибіркової сукупності першоджерел та методики відтворюваних вимірювань в ході їх аналізу сприятиме об'єктивізації результатів і підвищенню якості цих досліджень.

Практичне значення мають і побічні результати дисертаційного дослідження – створені в його ході на паперових та електронних носіях бібліографічні покажчики публікацій і дисертацій з питань дидактики, теорії виховання і теорії управління загальноосвітньою школою.

^ Вірогідність результатів дослідження забезпечена науково обґрунтованими методологічними підходами до аналізу його предмета, науково обґрунтованим відбором масиву першоджерел, використанням комплексу різноманітних методів дослідження, адекватних його логіці та завданням, застосуванням відтворюваних вимірювань.

^ Особистий внесок здобувача. У роботах, опублікованих у співавторстві, здобувачу належить основна частина спільної праці та загальне редагування. У дисертаційному дослідженні не використовувалися ідеї або розробки інших осіб.

^ Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом виступів на Всесоюзній науково-практичній конференції “Проблемы повышения профессионализма и продуктивности педагогической деятельности (Усть-Каменогорськ, 1989 р.); регіональних науково-практичних конференціях “Післядипломна освіта в регіоні: стратегія та перспективи” (Луганськ, 2002 р.), “Теорія та практика андрогогіки в Україні” (Луганськ, 2002 р.); Міжвузівській науково-практичній конференції “Нові інформаційні технології у навчальному процесі загальноосвітньої школи та вузу” (Київ, 1995 р.); Міжвузівській науковій конференції “Наука на порозі нового тисячоліття” (Луганськ, 2001 р.); Міжвузівському семінарі “Комп’ютерні та інноваційні технології у навчальному процесі (Алчевськ, 2000 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Организационно-педагогические основы эффективности управления функционированием школы» (м.Сімферополь, 2000 р.); Міжнародних Ананьєвських читаннях (м.Санкт-Петербург, 2001 р.); науковій конференції викладачів Луганського держпедінституту “2001 год – итоги науки” (Луганськ, 2002 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Фахова підготовка іноземних громадян в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку” (Київ, 2002 р.); Міжнародній науково-практичній конференції „Проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України: освітній вимір” (Полтава, 2004 р.); всеукраїнських науково-практичних конференціях “До витоків становлення української педагогічної науки” (Умань, 2002 р.), “Проблеми загальнопедагогічної підготовки майбутніх учителів” (Вінниця, 2002 р.), “Теорія та практика управління педагогічними процесами” (Одеса, 2002 р.); педагогічних читаннях “Українська педагогіка на межі тисячоліть” (Івано-Франківськ, 2003 р.); міжнародних науково-практичних конференціях “Ціннісні пріоритети освіти у ХХІ столітті” (Луганськ, 2003 р. та Луганськ, 2005), ІІ всеукраїнській науково-практичній конференції “Розвиток змісту освіти як історико-педагогічна проблема” (Чернівці, 2003 р.), міжнародній конференції “Международное сотрудничество в области образования Inted-2003» (Ялта, 2003 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Науково-методичне забезпечення навчального процесу в інститутах післядипломної педагогічної освіти” (16 – 17 грудня 2003 р., м.Луганськ); ІІ Всеукраїнській науково-методичної конференції „Безперервна освіта: реалії та перспективи (Івано-Франківськ, 2004); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції Ціннісні пріоритети освіти у ХХІ столітті: орієнтири та напрямки сучасної освіти» (м.Луганськ, 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Історико-педагогічні дослідження: методологія, періодизація, методика» (Херсон, 2005), ІІІ Міжнародній конференції «Демократична освіта» (м. Львів, 2005).

Основні результати дослідження відображено у 65-ти публікаціях, у тому числі 1 монографії (одноосібно), 1 бібліографічному покажчику (одноосібно), 36-ти статтях у фахових виданнях (24 – одноосібно), 27-ми статтях у інших періодичних виданнях, у збірниках наукових праць, тезах виступів на конференціях (13 - одноосібно).

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconФедченко С. Ю. Відносини ірландії та нато другій половині ХХ століття
Нато мають досить складну історію. Як відомо, починаючи з 40-х рр. ХХ ст країна відмовилася від участі в військово-політичних союзах....
Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconІсторія перекладознавства в україні
Розвиток перекладацьких традицій в Україні має багатовікову історію. Починається він з Х ст., що було пов’язано з запровадженням...
Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconКадендарний план лекцій з акушерства для студентів 5-го курсу медичного факультету №1 та №2 на 2012 – 2013 навчальний рік модуль патологічний перебіг вагітності, пологів та післяпологового періоду
Акушерські кровотечі в першій половині вагітності. Позаматкова вагітність. Акушерські кровотечі в другій половині вагітності та в...
Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconО. В. Атаман Сучасні виклики патофізіології як навчальній дисципліні. Куди йдемо?
Адже патологічна фізіологія ­– це вітчизняна навчальна дисципліна, що виділилася в окрему кафедру ще в другій половині XIX ст. Саме...
Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconПозааудиторна виховна робота у вищих технічних закладах у другій половині ХХ ст. Та напрями становлення нового покоління спеціалістів постановка проблеми
...
Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconСамоврядування як інститут формування особистості фахівця інженерної галузі у другій половині ХХ століття постановка проблеми
Гає в розвитку ініціативи та самостійності студентів у навчально-виховному процесі. Навчитися жити і працювати в умовах демократії...
Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconПрограма вступного фахового випробовування для абітурієнтів на освітньо-кваліфікаційний рівень
Предмет педагогіки як науки. Дошкільна педагогіка в системі педагогічних наук. Розвиток педагогічної думки на Україні. Українська...
Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconПрограма вступного фахового випробовування для абітурієнтів на освтньо-кваліфікаційний рівень
Предмет педагогіки як науки. Дошкільна педагогіка в системі педагогічних наук. Розвиток педагогічної думки на Україні. Українська...
Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України
Вона проводиться на денному відділенні, у другому семестрі І курсу. Ця практика відбувається без відриву від навчального процесу,...
Розвиток педагогічної науки в україні в другій половині ХХ століття (1950 – 2000 р р.) iconО. І. Ісаюк Центр досліджень визвольного руху
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи