Тема Екскурс в історію логіки icon

Тема Екскурс в історію логіки




Скачати 455.99 Kb.
НазваТема Екскурс в історію логіки
Сторінка1/4
Дата14.09.2012
Розмір455.99 Kb.
ТипДокументи
  1   2   3   4

Тема 2. Екскурс в історію логіки


Питання історії логіки викладається зазвичай дуже лаконічно в більшості посібників з логіки. Проте ці знання роблять вивчення логіки більш глибоким і цікавим, сприяють набуттю загальної ерудиції. Тому в даному посібнику тема історичного поступу логіки викладається досить ґрунтовно. Крім того, коротко розповідається про деякі аспекти розвитку логіки в Україні, що загалом є темою майже не дослідженою. В історії логіки розрізняють два основні підходи до її дослідження – хрестоматійний і проблемний. Першому підходу притаманне використання громіздких, ретельно відібраних цитат з оригінальних текстів. Для другого характерний предметний хронологічний виклад основних тенденцій розвитку певного комплексу логічних ідей. Автор використовує другий підхід до аналізу історії логіки. Розглядаються головні напрями розвитку логічних ідей більшою мірою в європейському контексті, починаючи від стародавніх часів до наших днів. Виклад історії логічних вчень проводиться у відповідності зі знаннями, які студенти отримують під час вивчення історії філософії. Більш докладний ніж звичайно виклад історії логіки в певній мірі долає розрив між логікою і філософією, який виник через формалізацію логічного знання.

Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:

знати:

  • основні історичні тенденції у розвитку логіки;

  • імена видатних представників логіки і їх внесок у формування логіки як науки;

  • проблематику логіки від античності до наших днів.

вміти:

  • аналізувати особливості конкретних логічних вчень;

  • простежувати проблематику логіки в її різноманітних історичних виявах.

розуміти:

  • витоки європейського раціоналізму;

  • історичний зв’язок логіки з філософією, математикою, психологією, лінгвістикою та іншими науками;

  • роль логіки у формуванні правильного мислення на всіх етапах розвитку європейської культури.



План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу

2.1. Логічні вчення античності.

2.2. Середньовічна логіка.

2.3. Логічні доктрини Нового часу.

2.4. Розвиток логіки від І.Канта до наших днів.


Ключові поняття і терміни


*апорії *мегарики

*багатозначна логіка *міллевські методи

*булева функція *мова тернарного опису

*вірогідна логіка *модальна логіка

*дедукція *модальні оператори

*деонтична логіка *парадокси

*діалектична логіка *силогізм

*індукція *символічна логіка

*інтенсиональний контекст *софізми

*інтуїціоністська логіка *схоластична логіка

*категорії *теореми Геделя

*квантори *універсалії

*комбінаторна логіка *формалізація

*логіцизм *функтори

*логос


2.1. Логічні вчення античності

В історико-філософській традиції аналіз давньогрецької логіки розпочинається з рубежу IV-V ст. до н.е, а саме: з діяльності Парменіда (540-470) - представника елейської школи, що виникла на території „Великої Греції” (південь сучасної Італії). Він дав перше формулювання закону тотожності, розглядав його як свідчення незмінності змісту думки. Парменід ототожнював буття і мислення і вважав цей закон також і законом буття.

_____________________________________________________________________________

^ Одне й те саме думка (noema) і предмет думки (noeton), адже без буття, в якому втілена думка, не знайдеш думки.

Парменід

____________________________________________________________________________

Парменід висунув тезу про відмінність позірності від справжнього знання суті, що в подальшому було розвинуто у філософії Платона.

Протилежної точки зору дотримувався сучасник Парменіда Геракліт (550-480). Логіко-гносеологічна доктрина Геракліта містить чотири конституційні елементи.

  1. Обґрунтування діалектичного методу - принцип - „все тече, все змінюється”.

  2. Визначення поняття закону і зразки понятійного мислення.

  3. Постановка проблеми відображення руху в мисленні.

  4. Розмежування моментів суб’єктивності і об’єктивності в процесі мислення.



В одну й ту саму ріку ми входимо і не входимо, існуємо і не існуємо.

Геракліт

Закон постає у Геракліта як „logos”, що у перекладі з давньогрецької мови означає і „слово”, і „поняття”, і „сенс”, і „бог”. Геракліт одним з перших трактував мислення як спосіб пізнання у поняттях, завдяки чому мислення може пізнавати загальне.

Засади логіки дедуктивного типу заклав учень Парменіда Зенон Елейський (490-430). Він започаткував прийоми непрямого доведення. В історії логіки він особливо відомий своїми апоріями (грец. aporia – безвихідь, непорозуміння, скрутне становище). Найбільш популярними є апорії „Ахілл і черепаха”, „Дихотомія”, „Стріла”, „Стадій”, в яких описуються труднощі відображення в поняттях суперечливості руху. Зенон стверджував, наприклад, що швидконогий Ахілл ніколи не дожене черепахи, оскільки, поки Ахілл біжить до того місця, де перебувала черепаха на початку змагання, вона просунеться вперед на якусь відстань. Виходить, що Ахілл ніколи не дожене черепахи. Відкривши суперечність поняття руху, Зенон помилково вирішив, що рух неможливо мислити без суперечностей, отже він є лише у мисленні, а не як властивість речей і явищ.

Наступний етап в становленні і розробці логічної проблематики пов’язаний із школою софістів. Їх поділяють на групи: старші софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік та ін.) і молодші софісти (Крітій, Гіпподом). Старші вважали всі істини відносними і врешті решт прийшли до заперечення істини, природи, всього об’єктивного. Софіст Ксеніад говорив, що немає істинних суджень, що всі людські висловлювання хибні. Молодші софісти використовували доведення істини і хиби одних і тих же положень.

Опонентом софістів виступив Демокріт з Абдер (460-370). Він був засновником європейської логіки індуктивного типу. Необхідність зведення цілого до комплексу елементарних складових природно випливає з демокрітового атомістичного вчення.

Логічні аспекти вчення Демокріта

розробка теоретичних винахід прийомів застосування формулювання закону

основ доведення спростування хибних індуктивного причинності і закону

висловлювань з методу достатньої підстави

використанням

квантору загальності


Подальший розвиток індуктивного методу спостерігаємо у Сократа (470-399). Він використовував індукцію для пошуку загального на шляху сходження від одиничних висловлювань у повсякденному житті, побутових розмовах до все більш загальних понять. Він розмежував індукцію і порівняння. Другим способом дослідження, яким користувався Сократ у бесідах, є визначення (дефініція) понять, тобто процес все більш точного з’ясування їх обсягу і змісту, чого досягають у дискусіях. Античний мудрець назвав цей метод „маєвтикою”, тобто мистецтвом, яке допомагає народженню думки.

В античній логіці помітну роль відігравала мегарська школа (Мегари – грецьке місто), засновником якої був Евклід (450-380). Представники цієї школи розробили теорію еристики (мистецтва дискусії), широко використовували метод непрямого доведення і сформулювали ряд парадоксів („Брехун”, „Покритий”, „Купа” та ін.). Логіку мегарики трактували досить обмежено – як еристику, тобто науку про полеміку. Для формулювання парадоксів вони використовували інтенсиональний (лат. – напруження, намір) контекст з предикатом „х знає, що...”. Представник мегарської школи Філон розробив теорію матеріальної імплікації, яка визначає істинність складного судження без урахування змісту його складників - простих суджень, а лише за характером зв’язки. Філон окреслив три випадки істинності таких суджень:

- антецедент і консеквент істинні;

- антецедент і консеквент хибні;

- антецедент хибний, а консеквент істинний.

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

^ Філон твердить, що правильним зв’язком є той, коли немає того, щоб неістинний складний вислів починався з істини, а закінчувався хибою.

Секст Емпірик

Загалом мегарики сформулювали в зародку деякі із сучасних концепцій логічного слідування, зокрема вчення про *строгу імплікацію, * дещо більш слабку, ніж сильна імплікація і *матеріальну імплікацію.

Істотний внесок у розвиток логіки належить Платону (427-347). Проблеми логіки розглядаються в його діалогах „Теетет”, „Парменід”, „Софіст” та ін. В них подається перша в історії філософії таблиця категорій. Платон був попередником схоластичного вчення про суб’єкт і предикат судження. Теорія судження міститься в діалозі „Софіст”. Платон розрізняє два види мовних висловів: одні називає іменами, інші – дієсловами. В діалозі „Теетет” сформульовано закон виключеного третього (tertium non datur). В діалозі „Евтидем” дано формулювання закону суперечності, який тлумачиться онтологічно. Платон наголошував на необхідності поєднувати у мисленні визнання протилежностей в об’єкті із дотриманням вимог закону суперечності, тобто заборони формальних суперечностей у мисленні. В діалозі „Тімей” можна знайти положення, які є певним виразом закону достатньої підстави. Стверджується, що знання (епістеми) від думки (дока) відрізняється тим, що перше ґрунтується на достатній підставі. Загалом логічне вчення Платона є певним підсумком і завершенням всього попереднього розвитку античної логіки. Воно стало необхідним підгрунтям арістотелівської логіки.

Фундатором традиційної логіки є Арістотель (384-322). Всі логічні трактати Арістотеля – це зібрання його лекцій, які в різний час читав він своїм учням. Саме учні дали загальну назву цим творам – „Органон”, що в перекладі з давньогрецької означає „знаряддя”. „Органон” містить шість трактатів:

1. Категорії 2.Герменевтика 3. Перша Аналітика 4. Друга Аналітика. 5. Топіка

6. Про софістичні спростування.

Арістотель своє логічне вчення називав „Аналітикою”. В багатому творчому доробку Арістотеля принципи логіки, вперше ним сформульовані, відіграють дуже важливу роль. Закони мислення він трактував як закони природи, що мають всезагальний характер. Арістотель довів, що в мисленні є такі засади, що мають загальнолюдське значення і тому їх слід дотримуватися, шукаючи істину у процесі наукових досліджень. Про будь-який предмет не можна стверджувати і заперечувати одне й те ж саме. Необхідною умовою істинних висловлювань він вважав однозначність і постійність змісту кожного слова у межах певного міркування.

Арістотель ретельно досліджував три з відомих в традиційній логіці закони: закон тотожності, закон суперечності і закон виключеного третього, між якими він встановлював певний взаємозв”язок. Закон достатньої підстави не був предметом його особливої уваги.

Закон тотожності сформульований Арістотелем у праці „Перша Аналітика”. Він зазначав: „В висловлюється і про самого себе”. В цьому законі відображено вимогу визначеності думки.

Закон суперечності формулюється Арістотелем у такому вигляді:


^ Неможливо, щоб суперечні твердження були водночас істинні стосовно одного й того ж предмету.

Арістотель


Таке формулювання закону виключає можливість суперечності в мисленні. Арістотель не визнавав суперечності ані в онтологічному, ані у гносеологічному аcпектах.

Значну увагу Арістотель приділив закону виключеного третього, пізніше відомому як принцип tertium non datur.

^ Між членами суперечності немає нічого.

Арістотель

Цей закон, на думку Арістотеля, не може бути використаний для аналізу подій майбутнього.

В творчості Арістотеля знаходимо також висловлювання, які можна тлумачити як певні підходи до осмислення закону достатньої підстави . У трактаті „Друга Аналітика” зазначається наступне:

Будь-яке вчення і будь-яке навчання ґрунтується на певному вже раніше набутому знанні... Про кожну річ ми думаємо, що знаємо її безумовно, а не софістично, за випадковими ознаками, коли ми вважаємо, що знаємо причину, через яку ця річ є, отже, що вона її причина і що це не може бути інакше.

Арістотель

Значне місце у логічному доробку Арістотеля посідає вчення про форми мислення. Судженням він називав вислів про наявність або відсутність чогось у чомусь. У мовному контексті судження завжди є істинним або хибним висловлюванням. Терміни „істина” і „хиба”, на думку Арістотеля, не можуть застосовуватися до відчуття, сприйняття та інтуїцій розуму. Проте не кожне речення він вважав судженням. У питальних та спонукальних реченнях не міститься значення істинності або хибності, отже вони не є судженнями. Судженнями Арістотель вважав тільки категоричні вислови, які він класифікував за *якістю, *кількістю і *модальністю.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


Арістотелівська класифікація суджень


якість кількість модальність

стверджувальні заперечні загальні особливі одиничні прості необхідні можливі

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Інша форма мислення - поняття, за Арістотелем, - це загальне, притаманне всім предметам роду чи виду, воно відображає сутність речей. В його творах знаходимо класифікацію понять: *тотожні, *контрарні, *контрадикторі, *підпорядковані, *співпідпорядковані, *субконтрарні поняття, а також *категорії. Процес мислення, як вважав Арістотель, йде від менш загальних понять до більш загальних і завершується найбільш широкими за обсягом поняттями – категоріями, які знаходяться на вершині ієрархії понять.

Найбільшим досягненням в галузі логіки Арістотель вважав відкриття силогізму, тобто міркування, в якому при ствердженні будь-чого з нього необхідно випливає дещо відмінне від того, що стверджується, і саме внаслідок того, що це є. Таке відмінне не потребує жодного стороннього терміну, щоб слідувати з наявних суджень з необхідністю. Арістотель подає і більш вузьке визначення силогізму як умовиводу, в якому один з термінів повинен міститися у стверджувальному засновку і один має бути взятий у повному обсязі, оскільки без загального засновку коректний силогізм неможливий. Силогізми першої фігури він вважав досконалими. Арістотель сформулював такі загальні правила силогізму:

  • якщо обидва засновки заперечні або часткові, то з них неможливо зробити висновок;

  • в силогізмі один засновок має бути загальним, інший стверджувальним;

  • в силогізмі повинно бути три і не більше терміни.

Арістотелівська силогістика була першою дедуктивною системою. Вона заклала фундамент формалізації процесів мислення і тим самим створила підвалини формальної логіки як науки про закони і форми правильного мислення. На цій системі базувалася концепція числення предикатів в сучасній математичній логіці. Хоч Арістотель суттєво спирався в логічних дослідженнях на ідеї Геракліта, Демокріта, Платона та інших давньогрецьких мислителів, він, безперечно, є новатором, автором геніальних відкриттів в галузі логіки. Він вперше виклав положення логіки у систематичному вигляді, тому по праву вважається основоположником логіки як науки.

Розглянемо ряд напрямків в галузі логіки, які розвивалися після Арістотеля. Його учні Феофраст і Евдем Родоський продовжували дослідження свого вчителя. Теофраст вніс деякі уточнення у трактування операцій заперечення і квантифікації. Він підкреслював, що не є байдужим, де ставити заперечення: перед дієсловом чи іменником. Наприклад, судження „х не знає науку” і „х знає науку” одне одного заперечують. Якщо поставити частку „не” перед іменником, а не дієсловом, такі судження не є заперечними „х знає науку”; „х знає не науку”.

Основи пропозиційної логіки, або логіки висловлювань закладено логічною школою стоїків. Її засновником був Зенон з Кітіону (336-264), а найбільший внесок у цю галузь логіки зробив Хрізіпп (281-208). Стоїкам належить концепція аксіоматичної побудови теорії, а також осмислення і систематизація несилогістичних та релятивних умовиводів. На думку стоїків, дотримання правил формальної логіки гарантує лише коректність виводу висновку із засновків, а не дійсну істинність висновку. Логічне вчення стоїків було новаторським порівняно із підходами Арістотеля та його учнів.

Суттєвий внесок у розробку логічної проблематики здійснили мислителі школи, засновником якої був Епікур (341-270) з Афін. Він вважав, що мислення є спогадом про минулий досвід. Епікур використовує індуктивний підхід до пояснення виникнення логічних форм.

Всі думки народжуються з почуттів завдяки співпадінню, відповідності, подібності і синтезу.

Епікур

Важливим засадничим принципом епікуреїзму є така ідея: „Досліджувати природу треба не на основі порожніх засновків та упереджень, а так, як того потребують самі явища”. На цьому положенні базується індукція епікурейців – первинними у процесі пізнання є явища, а не аксіоми. Найбільш відомим послідовником Епікура в ділянці логіки був Філодем (110-39) з Гадари, римлянин, сучасник Ціцерона. На основі індукції він розробив метод аналогії, порівнював факти і явища і співвідносив їх з іншими фактами та явищами.

Сучасниками стоїків і епікурейців були скептики, які також цікавилися логікою. Представники цієї школи Піррон (365-275), Тимон (320-230), Карнеад (214-129) зробили суттєвий внесок в теорію аргументації. Кожний вислів вони розглядали як тезу і антитезу, підкреслюючи, що теза не є правильною, але й антитеза некоректна. Отже, і теза, і антитеза є хибними. Тому цілком правомірним є сумнів про можливість існування істинних аподиктичних суджень.

Після довгого періоду занепаду логічної науки у Ш-1V ст. н.е. виникає містико-ідеалістична філософія неоплатонізму. Логічні дослідження зводяться до коментарів положень Арістотеля. Найбільш талановитим коментатором арістотелівських робіт був Порфірій (232-301). Він написав працю „Вступ до „Категорій” Арістотеля”, в якій аналізуються такі поняття логіки: *рід, *вид, *видова відмінність, *власна ознака”, *випадкова ознака”. Порфірій поставив питання про онтологічний статус понять, тобто про те, чи відповідає загальним поняттям будь-що у реальній дійсності і в якому сенсі існують ці універсалії – в залежності від речей чи поруч з ними. Вважається, що Порфірій започаткував основи числення класів. У „Вступі” Порфірія містяться положення про відмінну ознаку, яка по суті, відмежовує одну річ від іншої.

Здобутки логіки римської доби античності стали проміжною ланкою між логічним вченням Арістотеля, його послідовників і логічними ідеями Середньовіччя. В римський період спостерігається зближення проблематики логіки із завданнями риторики. Організація суспільного життя Стародавнього риму зумовила велику популярність ораторського мистецтва, завдяки чому була розроблена латиномовна термінологія. Значний внесок у категоріальний апарат логіки зробив М.Т.Ціцерон (106-43). Він запровадив ряд термінів, важливих для розвитку логіки: „evidente” – виразне уявлення; „varietas” – різноманітність; „differentia” – відмінність; „notio” – поняття; „propositio” – засновок силогізму; „partitio” – поділ цілого на частини; „disparatus” – суперечливий; „complementum” – доповнення та ін.

Безпосередній зв’язок античної доби і Середньовіччя в галузі логіки було здійснено Боецієм (480-525), якого називали останнім філософом античності і першим філософом середніх віків. Він переклав латинською мовою основні праці з логіки Арістотеля, „Вступ” Порфірія і його коментарі до „Категорій”, сам написав низку оригінальних трактатів, зокрема: „Вступ до категоричного силогізму”, „Про поділ”, „Про визначення”. Ці праці мали великий вплив на подальший розвиток логіки у Західній та Центральній Європі. До ХШ ст. твори Боеція були одним з визнаних джерел набуття вченості і ерудиції в ділянці логіки.

2.2. Середньовічна логіка


Становлення і розвиток середньовічної логіки розпочалися із коментаторської діяльності сирійців та візантійців, які опрацьовували твори Арістотеля. Серед них варто згадати Якова Едеського, константинопольського патріарха Фотія, а також константинопольського академіка Михайла Псьола. В ХШ ст. візантійський філософ Нікіфор Влеммід (1197-1272) адаптував логіку Арістотеля для потреб шкіл, написавши підручник, який мав значне поширення у монастирських школах Візантії. В підручнику знайшла відображення проблема універсалій, що розглядалися з позицій номіналізму. В 1267 р. у Константинополі розпочав викладацьку діяльність Мануел Холобал, укладач коментарів до „Першої Аналітики” Арістотеля. Згодом він зробив переклад грецькою мовою праць Боеція про гіпотетичний силогізм і діалектику, додавши до них власні коментарі.

В Х ст. логічна проблематика була поширена в Іспанії серед представників іудейської філософської думки. Послідовник Арістотеля єврейський філософ Мойсей Маймонід (1135-1204) користувався великою пошаною серед рабинів в добу Середньовіччя. Йому належать роботи „Логічний словник” і „Настанови логіки”. Ідеї Маймоніда мали великий вплив на одного з фундаторів математичної логіки литовського єврея Соломона Бен Маймуна. Важливе місце в методології Маймоніда посідала доктрина про істини, які не піддаються логічному доведенню. Єврейська логічна і філософська думка стали сполучною ланкою між арабською філософією і європейською схоластикою.

В Західній і Центральній Європі, починаючи з V ст., логічні вчення античності поступаються місцем схоластичній логіці, яка стала невід’ємною складовою частиною офіційного християнського світогляду, обов’язковою дисципліною шкільної, а згодом і університетської освіти. Латинський термін „scholasticus” був за змістом рівнозначний поняттю ”вчений”. У середні віки схоластиками почали називати викладачів семи книжних мистецтв. В ХІ ст. склалася парадоксальна ситуація – християнське вчення на Заході почало все більше спиратися на логіку Арістотеля, який став по суті канонізованим авторитетом для католицьких доктринерів.

Засновником схоластики вважають шотландського мислителя Іоанна Скота Еріугенну (810-877). Він визначав логіку як науку про форми пізнання і про правила, яким повинна підпорядковуватися будь-яка наукова дисципліна. Фундаментальною проблемою логіки Еріугенна вважав природу універсалій і категорій зокрема. Методи логіки – це прийоми поділу родів на види, а також протилежні операції сходження видів до родів. Допоміжною для логіки дисципліною Еріугенна вважав граматику.

У середньовічну освіту логіка увійшла під назвою діалектики. Вона стала однією з трьох базових дисциплін, відомого „трівіуму” – циклу з трьох дисциплін першого етапу навчання. Крім логіки сюди входили також граматика і риторика. Остаточного оформлення схоластична логіка набула у ХШ ст. Цей тип логіки заснований на мистецтві проводити дискусію, аргументованому доведенні та класифікації. Тому велику увагу у викладанні логіки приділяли вдосконаленню рівня логічної техніки.

Помітний внесок у розробку ранньої схоластичної логіки зробив архієпископ Кентерберійський Ансельм (1033-1109). Він намагався еклектично поєднати логічні доктрини Арістотеля і Боеція, стверджуючи, зокрема, що первинні субстанції є індивідуальними предметами, а роди і види становлять вторинні субстанції. Ансельм вважав, що найпершими предметами логіки є слова (voces) та їх значення.

Видатний представник схоластики П’єр Абеляр (1079-1142) вбачав завдання логіки у розробці засобів розрізнення істини і хиби і розглядав логіку як науку про вираз думок у словах. Він поділяв логіку на такі частини: *вчення про слова, не пов’язані між собою; *вчення про вислови; *вчення про силогізми. Абеляр започаткував поділ судження на суб’єкт, предикат і зв’язку. Цю позицію як занадто вузький підхід до структури судження критично сприйняв арабський логік і філософ Ібн-Рушд.

Найбільші здобутки схоластична логіка мала у ХШ ст. у творчості видатного італійського теолога Фоми Аквінського (1225-1274). Він зосередив увагу на проблемах модальної логіки і запровадив шість видів модальних операторів: *істинне, *хибне, *необхідне, *можливе, *випадкове, *неможливе. Він використовував логічні квадрати для дослідження відношень між судженнями різних модальностей.

Чотири типи умовиводів Ф.Аквінського


Аподиктичний Діалектичний Софістичний Аргументальний

(силогістично (вірогідний) (помилковий) (для використання у

необхідний) _________________ суперечках)

навмисно мимоволі

помилковий помилковий


Слід звернути увагу на теорію Фоми Аквінського про тотожність предметів.


^ Два предмети тотожні (sunt idem), якщо вони наділені такою властивістю: все, що стосується одного з них, водночас стосується й іншого (praedicatur et de alio).

Фома Аквінський

Це положення на багато часу випередило визначення тотожності, сформульоване Лейбніцем у ХVШ ст.

Досліджуючи проблему універсалій, Фома Аквінський розробив концепцію трьох видів всезагального.

Три різновиди універсалій Фоми Аквінського:

- універсалії, що містяться у речах (in re) чи у самій природі (seu nature ipsa); утворені на

основі одиничних предметів;

  • універсалії, які отримують за допомогою абстракції (hos posterius est re) або після речі;

  • універсалії, що існують до речей (ante rem) і передують речам, наприклад, проект будинку самому будинкові.

Завдяки діяльності Фоми Аквіната було створено стандарт викладу схоластичних проблем і проведення дискусій. Цей процес мав такі стадії:

  1   2   3   4

Схожі:

Тема Екскурс в історію логіки iconТема Модальна логіка предикатів (6 год.) Тема 5
Розглядаються засадничі поняття семантики можливих світів. Аналізуються світоглядні засади та базові властивості основних систем...
Тема Екскурс в історію логіки iconТема: Предмет І значення логіки
Співвідношення традиційної логіки га логіки сучасної. Співвідношення понять "традиційна логіка", ''сучасна логіка", "сучасна ло­гіка",...
Тема Екскурс в історію логіки iconТема 1: Предмет І значення логіки
Походження терміна "логіка", його багатозначність. Мислення як предмет вивчення формальної логіки. Чуттєва І раціональна форма пізнання....
Тема Екскурс в історію логіки iconТема № математичні основи теорії алгоритмів. 3 Елементи математичної логіки, теорії предикатів
Уперше правила міркувань систематизував грецький філософ Аристотель ( 384-322 р до н е.) виклав закони логічного виведення, запропонував...
Тема Екскурс в історію логіки iconПрограма курсу " Некласична логіка" (для студентів факультету гуманітарних наук)
Розглядаються засадничі поняття семантики можливих світів. Аналізуються світоглядні засади та базові властивості основних систем...
Тема Екскурс в історію логіки iconПрограма курсу " Некласична логіка" (для студентів факультету гуманітарних наук)
Розглядаються засадничі поняття семантики можливих світів. Аналізуються світоглядні засади та базові властивості основних систем...
Тема Екскурс в історію логіки iconТема 1: Предмет І значения логіки

Тема Екскурс в історію логіки icon1. Властивості логічних систем лекція (4 год.)
Розглядаються засадничі поняття семантики можливих світів. Аналізуються світоглядні засади та базові властивості основних систем...
Тема Екскурс в історію логіки iconЗмістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни «Логіка (загальна та юридична)»
Предмет юридичної логіки. Історичні етапи розвитку логіки. Основні закони юридичного мислення
Тема Екскурс в історію логіки iconЧастина друга прикладні питання логіки
Гносеологічний аспект розуміння логіки, або “логіка знання”, необхідний зв’язок понять, за допомогою якого, згідно з Платоном, здійснюється...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи