6 Умовивід icon

6 Умовивід




Скачати 361.85 Kb.
Назва6 Умовивід
Дата14.09.2012
Розмір361.85 Kb.
ТипДокументи

Тема 6 Умовивід


Умовивід – найбільш досконала логічна форма, яка дозволяє отримувати нове знання через певне поєднання думок, істинність яких відома. Коли ми говоримо „міркувати”, „мислити”, „обдумувати”, - це означає процес побудови умовиводів. „Логіка повинна мати справу перш за все із виведенням одних думок з інших думок”(А.І.Уйомов). Спостерігаючи і усвідомлюючи цей процес через логічний аналіз умовиводів, можна розвивати і вдосконалювати навички ефективної розумової діяльності. Знання правил умовиводу не тільки допомагає уникати хибних висновків, але й сприяє просуванню до істини найбільш оптимальними шляхами.


СУТТЄВО: Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:


знати: - чим відрізняється умовивід від інших логічних форм;

- основні властивості умовиводу;

- як відбувається процес мислення у формі демонстративного та

імовірного умовиводу;

  • правила побудови коректних умовиводів.


вміти: - записувати умовиводи у вигляді формул;

  • користуватися правилами умовиводів і логічними схемами для визначення

правильності побудови умовиводів та перевірки істинності висновків;

- знаходити помилки в умовиводах, аналізувати і виправляти їх.

розуміти: - зв’язок раціонального мислення із логічним аналізом умовиводів;

- корисність навичок логічного аналізу умовиводів для розвитку розумових

здібностей.


План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу


6.1. Умовивід як форма мислення.

6.2. Дедуктивні (демонстративні) умовиводи.

6.2.1. Безпосередні умовиводи.

6.2.2. Категоричний силогізм.

6.2.3. Скорочений, складний і складноскорочений силогізм.

6.2.4. Умовиводи із суджень з відношеннями

6.2.5. Виводи із складних суджень.

6.3. Імовірні умовиводи.

6.3.1. Індуктивні умовиводи.

6.3.2. Традуктивні умовиводи.


Ключові поняття і терміни


*аксіома силогізму *менший засновок

*безпосередній умовивід *методи індуктивного дослідження

*більший засновок *модус силогізму

*висновок *обернення

*дедуктивний умовивід *особливі правила фігур силогізму

*дилема *полісилогізм

*ентимема *простий категоричний силогізм

*епісилогізм *протиставлення предикату

*епіхейрема *середній термін

*загальні правила силогізму *сорит

*зведення фігур силогізму *традуктивний умовивід

*імовірний умовивід *умовивід за аналогією

*індуктивний умовивід *фігура силогізму


6.1. Умовивід як форма мислення

^ Умовивід – форма мислення, в якій з одного, двох або більше суджень виводиться нове судження, логічно пов’язане з вихідними судженнями. В умовиводі є три елементи: *засновки, *висновок і *зв’язка. Судження, з яких робиться висновок, називають засновками (лат. praemissae – попереднє). Висновок – це судження, що виводиться із засновків. Зв’язка виражає логічне відношення між засновками і висновком, у мові їй відповідають такі слова і мовні звороти, як: „отже”, „тому”, „внаслідок цього” та ін. Наведемо приклад умовиводу.


Жоден хабарник не є чесною людиною.

Деякі посадовці – хабарники

___________________________________

Деякі посадовці – нечесні люди

В цьому умовиводі два перші судження – це засновки, риска означає відношення логічного слідування, а судження під рискою – висновок.

В даному прикладі засновки передують висновку. Проте висновок може бути в тексті чи розмові розташований перед засновками, наприклад: „Деякі посадовці – нечесні люди, оскільки вони беруть хабарі (ті, хто бере хабарі – нечесні люди)”. В якому порядку розташовані засновки і висновок, не має значення. Головним в умовиводі є те, що висновок слідує із засновків. Отже, в будь-якому разі, засновки логічно передують висновку.

Наведений умовивід являє собою розгорнутий запис акту мислення. В такій формі спосіб мислення стає для нас виразним і зручним для логічного аналізу. Зазвичай ми так не говоримо. Проте окремі люди можуть висловлюватись і у формі повних умовиводів, прагнучи підкреслити правильність свого мислення. У середні віки в європейських університетах проводилися публічні диспути. Одна група студентів доводила істинність певних положень формально коректними умовиводами, а інша спростовувала ці положення також використовуючи повні умовиводи. Наше мислення відбувається дуже швидкими темпами і являє собою ланцюги умовиводів. Роблячи висновок, ми пропускаємо, залишаємо в умі проміжні ланки міркувань. Велику роль у наших висновках відіграє інтуїція. Проте вміння записати умовивід в повній формі, унаочнити окремі фрагменти мислення, певним чином „зупинити” безперервний потік наших думок робить наші висновки більш обґрунтованими і надійними.

Класифікація умовиводів - не проста проблема. Це пов’язано з різними підходами, традиціями, що склалися в логічній науці. Ми візьмемо за основу традиційні підходи, які прийняті в більшості навчальних підручників і посібників, хоча окремі елементи сучасних підходів також буде враховано. Всі умовиводи поділимо в такий спосіб: дедуктивні та імовірні. Дедуктивні (лат.deductio – вивід) умовиводи базуються на русі думки від більш загального до часткового та одиничного. Проте під дедуктивними умовиводами сьогодні розуміють не тільки зазначені виводи, але й всі умовиводи, в яких висновок необхідно слідує із засновків, тобто наявне відношення логічного слідування. До них належать і деякі види індуктивних умовиводів (зокрема повна індукція). Такі умовиводи ще називаються демонстративними. Імовірними є умовиводи, в яких зв’язок засновків і висновку не має необхідного характеру, а є вірогідним. В таких умовиводах, навіть маючи істинні засновки і дотримуючись усіх правил, не можна бути впевненими в істинності висновку. До імовірних належать індуктивні виводи і виводи за аналогією. В індуктивних (лат.inductio – наведення) умовиводах думка рухається від одиничного до загального. В більшості випадків індукція буває неповною, оскільки неможливо проаналізувати всі можливі одиничні факти. Тому висновок за неповної індукції називають вірогідним. У традуктивних (лат. traductio – переміщення) умовиводах (наприклад, за аналогією) засновки і висновок мають однаковий ступінь загальності. Висновок робиться на основі порівняння властивостей чи відношень подібних речей чи явищ. Повної тотожності властивостей (відношень) не буває, а порівняння не може гарантувати необхідного висновку. Отже, і такі умовиводи мають імовірний характер. Умовиводи за аналогією та деякі умовиводи із суджень з відношеннями також не пов’язані з дедуктивним або індуктивним рухом думки.


6.2. Дедуктивні (демонстративні) умовиводи


Дедуктивні умовиводи є найповніше дослідженими порівняно з іншими умовиводами. Одним з найбільш вражаючих досягнень античної науки є вчення Арістотеля про дедуктивні умовиводи, яке іменують також силогістикою. Ця система впродовж тисячоліть визначала напрями логічних досліджень і формувала тип мислення, який ми називаємо раціоналістичним. Іноді навіть всю формальну логіку називають силогістикою, підкреслюючи цим основоположне значення відповідних форм умовиводів в структурі логічної науки. Проте ми розглядатимемо не лише силогізми, але й інші форми умовиводів, в яких наявне відношення логічного слідування. Такими умовиводами є ті, істинність яких залежить від структури суджень-засновків, а також ті, в яких судження беруться як одне ціле, і головним їх елементом є зв’язка, від якої залежить значення істинності. Формами умовиводів, в яких розглядається їх суб’єктно-предикатна структура є *безпосередні умовиводи і *простий категоричний силогізм. Дана структура також важлива при аналізі *скорочених, *складних і *складноскорочених силогізмів. Решта умовиводів, які відносять до дедуктивних (демонстративних) будемо називати *виводами із складних суджень.


6.2.1. Безпосередні умовиводи


Безпосередніми називають умовиводи, в яких висновок слідує з одного засновку. Істинність висновку в даному випадку залежить від істинності засновку, в якому розрізняють суб’єкт і предикат. Засновок і висновок пов’язані відношенням логічного слідування. Виділяють три способи утворення безпосередніх умовиводів: *перетворення, *обернення, *протиставлення предикату.

Перетворення (лат. obversio) полягає в тому, що у висновку якість зв’язки судження змінюється на протилежну. При цьому зміст судження-засновку не змінюється, для чого необхідно змінити предикат. Предикат у висновку є поняттям, що суперечить предикату засновку. Наведемо приклад: Всі планети – небесні тіла

__________________________________

Жодна планета не є не небесним тілом


В залежності від кількості і якості засновку розрізняють 4 види перетворення:

1) Всі S є P

_________________________ А на Е

Жодне S не є не-P


2) Жодне S не є P Е на А

_________________________

Всі S є не-P


3) Деякі S є P І на О

_________________________

Деякі S не є не-P


4) Деякі S не є P О на І

___________________________

Деякі S є не-P


При оберненні (лат. conversio) – суб’єкт і предикат міняють місцями. Відповідно розрізняють такі види безпосередніх умовиводів:


1) Всі S є P SAP

___________________________

Деякі P є S SIP

Прикладом такого умовиводу є:


Всі корови – домашні тварини

_____________________________

Деякі домашні тварини - корови


В цьому випадку (А обертається на І) суб’єкт і предикат не тільки міняються місцями, але й відбувається зміна кількості судження-висновку порівняно із засновком. У судженнях А предикат не розподілений, тому при оберненні ми не можемо брати його у повному обсязі (вже у ролі суб’єкта). Назва цього способу утворення безпосередніх умовиводів – обернення з обмеженням. Загалом А обертається з обмеженням, хоча зрідка зустрічається і просте обернення (А на А).


2) Жодне S не є P SEP

____________________

Жодне P не є S PES

Як бачимо, в даному випадку маємо просте, або чисте обернення. Відбувається переміщення термінів без зміни кількості суджень.


3) Деякі S є P SIP

____________________

Деякі P є S PIS


Судження І має чисте обернення. Четверте судження цього виду – SОP - не підлягає оберненню, оскільки при такому оберненні засновок є заперечним судженням, в якому предикат за правилом розподілений. У висновку ж він (як суб’єкт частковозаперечного судження) нерозподілений. Отже, роблячи таке обернення, припускаємося помилки. За цими формальними правилами, не можна із засновку: „Деякі посадовці – хабарники” робити висновок: „Всі хабарники є посадовцями” (щоб виконати правило обернення).


^ Протиставлення предикату – це спосіб утворення безпосередніх суджень, який є поєднанням перетворення з оберненням. Спочатку відбувається перетворення засновку, а потім його обернення. З урахуванням логічних правил протиставлення можливе у трьох випадках:

1) Всі S є P (А) 2) Жодне S не є P (Е) 3) Деякі S не є P (О)

----------------------------------- --------------------------- ------------------------------

Жодне не-Р не є S (Е) Деякі не-Р є S (І) Деякі не-Р є S ( І)


Судженні І не підлягає протиставленню предикату, оскільки після перетворення ми отримали би судження О, яке потім треба було би обернути. Вище було обґрунтовано, чому судження О не підлягає оберненню.


Різновидом безпосередніх умовиводів можуть бути виводи із суджень по схемі „логічний квадрат”. Ці відношення за характеристикою істинності розглядалися в темі 4 (Судження). Вихідне судження в даному випадку постає як засновок, а друге судження, істинність якого визначається в залежності від його положення на схемі – як висновок умовиводу. Необхідною умовою коректності таких умовиводів, як і безпосередніх умовиводів загалом, є ідентичний зміст термінів у засновку і висновку.

Наведемо приклади умовиводів за „логічним квадратом”:


  1. Деякі птахи летять зимувати в інші краї І

--------------------------------------------------------------------

Деякі птахи не летять зимувати в інші краї О


  1. Всі люди бажають собі добра А

--------------------------------------------------------------------

Деякі люди бажають собі добра І


6.2.2. Категоричний силогізм


Категоричним силогізмом називають умовивід, в якому висновок необхідно слідує із двох засновків – категоричних суджень. Слово „силогізм” у перекладі з грецької мови означає „перераховування”, „підсумовування”, „умовивід”. Теорія силогізму, або силогістика була створена Арістотелем і формувала мислення, впливала на розвиток логічних досліджень і методології науки Заходу, і Сходу протягом тисячоліть. Визначення силогізму, характеристика різновидів силогізмів, правила побудови коректних силогізмів містяться в текстах Арістотеля під назвою „Аналітики”.

^ При ствердженні чогось з нього необхідно випливає дещо відмінне від стверджуваного і саме через те, що це є.

Арістотель


Силогізм – різновид демонстративного умовиводу, в якому, якщо засновки істинні і правил виводу дотримано, висновок має необхідно істинний характер. Це опосередкований умовивід. Категоричний силогізм складається з двох засновків і висновку, які поєднані відношенням логічного слідування. Один з двох засновків повинен бути загальним (А чи Е) судженням. Наведемо приклад такого силогізму.


Всі справедливі люди шляхетні - більший засновок

Деякі можновладці справедливі - менший засновок

------------------------------------------

Деякі можновладці шляхетні - висновок


Судження, яке містить загальне правило, називають більшим засновком (лат. terminus major), а судження меншої загальності або часткове – меншим засновком (лат. terminus minor). Їх записують над рискою, яка означає відношення логічного слідування. Судження під рискою – висновок категоричного силогізму. При цьому обидва засновки можуть бути загальними за кількістю судженнями, проте одне з них завжди буде більш загальним, ніж інше.

Кожне із суджень має суб’єкт і предикат, тобто в категоричному силогізмі на вигляд загалом шість термінів. Однак насправді у категоричному силогізмі лише три терміни. В обох засновках міститься однаковий термін. В наведеному прикладі він знаходиться на місці суб’єкта у більшому засновку і є предикатом меншого засновку. Цей термін, як бачимо, не міститься у висновку силогізму. Він відіграє роль зв’язування двох термінів, які називають крайніми термінами. Цей термін отримав назву середнього терміну (лат. terminus medius) і позначається літерою М

Головне у силогізмі - коректний зв’язок між термінами засновків, тобто зв’язок терміну більшого засновку із терміном меншого засновку. При цьому засновки іноді можуть бути хибні, а висновок істинний.

У формі силогізму зафіксовано типові відношення між загальним і одиничним, родом і видом. Це відношення отримало назву аксіоми силогізму. Згідно з аксіомою те, що стверджується (чи заперечується) про всі речі даного класу, те стверджується (чи заперечується) щодо будь-якої речі даного класу. Два варіанти цього відношення можна наочно представити за допомогою схем.


Схеми аксіоми силогізму


Середній термін у силогізмі може займати різне положення. Таких варіантів 4. Відповідно до цього визначається фігура силогізму.


1) Фігура 1 2) Фігура 2 3) Фігура 3 4) Фігура 4

М P P М М P P М

S M S M M S M S


Категоричний силогізм складається із трьох суджень, кожне з яких має певну кількість і якість. Різні варіанти поєднання цих суджень відповідно до чотирьох фігур у конкретних категоричних силогізмах називають модусом. Теоретично можливі 256 модусів. Однак лише 19 з них є правильними, тобто такими, які при істинності засновків і дотриманні правил необхідно дають завжди істинний висновок. Решта дають вірогідний висновок.

Для кращого запам’ятовування коректних модусів категоричного силогізму в середні віки створено вірш з чотирьох рядків. Кожен рядок містить всі правильні модуси певної фігури у вигляді штучних імен:

^ Barbara, Celarent, Darii, Ferio que prioris;

Cesare, Camestres, Festino, Baroko, secundae;

Tertia, Darapti, Disamis, Datisi, Felapton, Bokardo, Ferison habet:

Quarta insuper addit Bramantir, Camenes, Dimaris, Fesaro, Fresison


Виділені курсивом імена показують кількість і якість засновків і висновку кожного з цих модусів:


1 фігура 2 фігура 3 фігура 4 фігура

Barbara (AAA) Cesare (EAE) Darapti (AAI) Bramantir (AAI)

Celarent (EAE) Camestres (AEE) Disamis (IAI) Camenes (AEE)

Darii (AII) Festino (EIO) Datisi (AII) Dimaris (IAI)

Ferio (EIO) Baroko (AOO) Felapton (EAO) Fesaro (EAO)

Bokardo (OAO) Fresison (EIO)

Ferison (EIO)


Не всі вказані модуси є рівноцінні. Арістотель вважав лише модуси першої фігури досконалими. Перша і друга фігура, по суті, є виразом аксіоми силогізму в її двох варіантах. Для перевірки істинності висновку модусів решти трьох фігур їх рекомендують зводити до модусів першої фігури. Наведена вище схема (вірш) дає ключ до такого зведення. У символах модусів містяться вказівки на те, як слід проводити таке зведення.

Літера s вказує, що судження, позначене попередньою голосною, слід піддати простому оберненню. Літера р означає, що судження, позначене попередньою голосною, обертається з обмеженням. Літера m вказує, що засновки силогізму треба поміняти місцями: більший зробити меншим і навпаки. Приголосні B,C, D, F на початку кожної з назв модусів показують модуси першої фігури, які отримуємо внаслідок зведення, наприклад, модуси Cesare, Camestres, Camenes 2 і 4 фігур підлягають зведенню до модусу Celarent фігури 1, модуси Festino, Felapton, Ferison, Fesaro 2,3, 4 фігур можна звести до модусу Ferio першої фігури.


Істинність висновку в категоричному силогізмі залежить від дотримання кількох основних правил.

  1. ^ Будь-який категоричний силогізм повинен мати тільки три терміни.

Якщо термінів більше трьох, поєднання крайніх термінів по схемі силогізму не може відбутися. Іноді середній термін в кожному засновку береться у різному значенні, хоча слово може бути однакове, наприклад:


Лід можна принести у дуршлагу

Лід – це вода

_____________________________

Воду можна принести у дуршлагу


В цьому прикладі слово „лід” має різне значення: у більшому засновку як кристалічна речовина, а в другому як рідина, з якої лід утворюється. Тому в даному силогізмі не три, а чотири терміни. Така помилка має назву почетверіння термінів.


  1. ^ Середній термін повинен бути розподілений (взятий в повному обсязі) хоча б в одному із засновків. В іншому разі не можна зробити висновку або цей висновок буде невизначеним. Наведемо приклад:


Всі слова виражають думки

Жести виражають думки

________________________

Жести – це слова


В цьому силогізмі середній термін не розподілений в жодному засновку, тому висновок виходить невірний.



  1. ^ Терміни, не розподілені у засновках, не можуть бути розподілені і у висновку

Якщо це правило порушується, виникає помилка: недозволене розширення більшого або меншого терміну, наприклад:


Всі митці – творчі люди

Деякі ремісники – не є творчими людьми

___________________________________

Жоден ремісник не є митцем


В цьому прикладі маємо помилку недозволеного розширення меншого терміну у висновку, де він розподілений, хоча у меншому засновку він не був розподілений.


Важливо дотримуватися ще чотирьох правил, які є досить простими і очевидними.


  1. З двох заперечних засновків не можна зробити висновку.

  2. Якщо один засновок заперечне судження, то висновок теж заперечний.

  3. З двох часткових засновків не можна зробити висновку.

  4. Якщо один із засновків – часткове судження, то і висновок має бути частковим судженням.



Крім загальних правил силогізму є також особливі правила фігур.


  1. У першій фігурі більший засновок повинен бути загальним судженням, а менший –стверджувальним судженням. За допомогою цієї фігури демонструється підпорядкування часткового загальному.

  2. ^ У другій фігурі більший засновок є загальним судженням, один із засновків має бути заперечним. Ця фігура зазвичай застосовується в юриспруденції, за її допомогою заперечуються хибні факти і докази. Наведемо приклад:


Пограбування здійснила людина, яка о першій годині ночі була в квартирі потерпілих

Цей чоловік не був о першій годині ночі у цій квартирі

_____________________________________________________________________________

Отже, цей чоловік не здійснював пограбування.


  1. ^ В третій фігурі менший засновок – стверджувальне судження, а висновок – часткове судження. Ця фігура використовується у тих випадках, коли треба заперечити хибну спільність заперечних і стверджувальних суджень або доводиться виняток із загального положення.


Отже, категоричний силогізм є яскравим втіленням специфіки дедуктивного мислення. При умові істинних засновків, дотриманні загальних правил і спеціальних правил фігур висновок такого силогізму істинний. Силогістика – одна з найбільш досконалих дедуктивних систем. В її межах створено надійні способи перевірки істинності, доведення і спростування певного типу тверджень.

Некоректні модуси в традиційній логіці не розглядаються і вважаються не вартими уваги. Вони не дають гарантовано істинного висновку. Проте в мовній практиці неправильні силогізми застосовуються і бувають навіть більш гнучкими, ніж жорсткі, хоч і правильні модуси традиційної силогістики. Їх не вважають демонстративними. Вони дають вірогідний висновок. Проте сфера їх застосування є більш широкою. В коректних силогізмах використовуються два квантори (загальності, існування), а всі численні нюанси реальних мовних ситуацій нівелюються. Тому, бажаючи більш точно відобразити кількісні характеристики суджень, застосовують некоректні умовиводи.


6.2.3. Скорочені, складні і складноскорочені силогізми


Повний силогізм, як відомо, містить три судження: два засновки і висновок. Але в звичайній мовній практиці такі конструкції зустрічаються зрідка. Зазвичай силогізми скорочуються. Скорочений силогізм отримав назву „ентимема”(грец. – в умі). Арістотель вважав ентимему ефективним засобом ораторського мистецтва.


...^ Більше враження справляють промови, збагачені ентимемами.

Арістотель

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------


Скороченню може піддаватися будь-яке з трьох суджень силогізму. Відповідно розрізняють три різновиди ентимем: *з пропущеним більшим засновком; *з пропущеним меншим засновком*; *з пропущеним висновком. Наведемо приклади.

    1. Україна – незалежна держава, отже вона має власну валюту (немає більшого засновку).

    2. Незалежні держави мають власну валюту, отже Україна має власну валюту (немає меншого засновку).

    3. Незалежні держави мають власну валюту, а Україна незалежна держава (немає висновку).

Вид ентимеми визначається в такий спосіб: якщо наявне слово, яке виражає логічне слідування – пропущено засновок; якщо такого немає, і судження не мають між собою виразного зв’язку – пропущено висновок. Слід зауважити, що в ентимемі важче, ніж у повному силогізмі розпізнати помилку, непослідовність. Тому для перевірки правильності умовиводу проводиться процедура відновлення повного силогізму з ентимеми.

Якщо пропущено більший засновок, то у висновку є більший і менший терміни. Середній термін знаходиться у наявному меншому засновку, це той термін, якого немає у висновку. Так, в прикладі 1 висновок йде після слова „отже”; „Україна – суб’єкт, „мати власну валюту” – предикат, „незалежна держава” – середній термін. Після цього утворимо більший засновок через поєднання середнього терміну і предикату: „Незалежні держави мають власну валюту”. Відповідно відновлюється силогізм з пропущеним меншим засновком у прикладі 2.

У прикладі 3 суб’єкт меншого засновку „Україна” з’єднаємо із предикатом більшого засновку і отримаємо висновок: „Україна має власну валюту”.

Відновивши силогізм, слід визначити його фігуру і модус, перевірити його коректність відповідно до правил і з урахуванням схеми правильних силогізмів.

Використання ентимем має свою специфіку в силогізмах різних фігур. В першій і другій фігурі може бути випущений як більший, так і менший засновки. Разом з тим, скорочуючи силогізм другої фігури, треба підходити до цього уважно. Не завжди скорочений засновок зрозумілий, а отже і висновок може сприйматись з недовірою. Не бажано скорочувати силогізми третьої фігури. В четвертій фігурі взагалі не допускаються будь-які скорочення.

Якщо один або обидва засновки силогізму є ентимемами, такий умовивід має назву „епіхейрема”(грец. напад, накладання рук). Епіхейрема застосовується у дискусіях, промовах. В епіхейремі легко розпізнати більший і менший засновок, а також висновок. Прикладом епіхейреми може бути такий уривок з промови Цицерона: „Можливо умертвити того, хто загрожує нашому життю (більший засновок)... Клодій загрожував життю іншого – Мілона (менший засновок)...Отже, умертвити Клодія можливо (висновок).

Іноді кілька силогізмів поєднують в один. Таку структуру називають складним силогізмом, або полісилогізмом. При цьому висновок одного силогізму є засновком другого. Попередній силогізм іменують просилогізмом, а той, що йде пізніше – епісилогізмом. Якщо послідовність суджень полісилогізму має напрям від більш загального до менш загального, такий умовивід має назву „прогресивний”, якщо навпаки – „регресивний полісилогізм”.

Різновидом складного силогізму є сорит (грец. – купа). Відомі два класичні типи соритів: арістотелівський і гокленівський (названий ім’ям німецького вченого Р.Гоклена, який впершe виявив цей силогізм). В арістотелівському сориті поєднано кілька силогізмів, в яких пропущено менші засновки, відповідно в гокленівькому сориті – більші. Наведемо широковідомі в середовищі логіків приклади:


СОРИТИ

Арістотелівський Гокленівський


Буцефал є конем Тварина є субстанцією

Кінь є чотириногим Чотириноге є твариною

Чотириноге є твариною Кінь є четвероногим

Тварина є субстанцією Буцефал є конем

Буцефал є субстанцією Буцефал є субстанцією


6.2.4. Умовиводи із суджень з відношеннями


Починаючи з робіт шотландського логіка де Моргана, у судженнях замість поділу на суб’єкт, предикат і зв’язку почали виділяти предмети і відношення між ними (xRy). Категорії „річ-властивість” замінюються категоріями „річ-відношення”. З цього почався розвиток логіки відношень. Більша частина умовиводів звичайного мислення з позицій арістотелівської логіки відкидається, оголошується не вартою уваги. Проте, як вже говорилося, вони широко використовуються і мають певний сенс. Ці умовиводи отримують нормальний статус в межах логіки відношень.


На місце вивчення логічних властивостей двох зв’язок логіка відношень ставить дослідження логічних властивостей безконечної різноманітності різних відношень між речами.

А.І.Уйомов

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якщо засновками і висновком умовиводу є релятивні судження, такі умовиводи відрізняються від розглянутих вище. Вони будуються відповідно до властивостей відношень, тобто рефлективності (нерефлексивності), симетричності (несиметричності), транзитивності (нетранзитивності), функціональності (нефункціональності).

На основі рефлективності і транзитивності будуються безпосередні релятивні умовиводи.

Якщо, наприклад, відомо, що відношення симетричне, то із засновку xRy необхідно слідує yRx, наприклад:


Олександр – родич Наталі

______________________________

Наталя – родичка Олександра


На основі транзитивності відношень можна робити висновки також із двох засновків за формулою:

xRy Київ більший за Львів

yRz Львів більший за Красне

____ ____________________

xRy Київ більший за Красне


Умовиводи із реляційних суджень необхідно дають істинні висновки, якщо засновки істинні і не порушуються правила виводу. Проте слід добре знати властивості того чи іншого відношення конкретної ділянки знань. Це спричиняє деякі проблеми логіки відношень, пов’язані з недостатньо розвинутим станом цієї галузі логічного знання. До того ж залежність істинності умовиводів з реляційних суджень від специфіки предметної галузі обмежує можливості формалізації, а якщо логіка втрачає формальний характер, вона, на думку А.І.Уйомова, вже не є логікою.

6.2.5. Умовиводи із складних суджень


Розглянемо ряд умовиводів, в яких сутнісним елементом є характер зв’язки, а суб’єктно-предикатна структура їх не береться до уваги. Про судження, з яких складаються такі виводи, йшлося в темі 4 (Судження) даного посібника. Традиційно виділяють п’ять форм умовиводів, в яких використовуються складні судження (імплікативні, еквівалентні, диз’юнктивні) – *чисто умовні, *умовно-категоричні, *чисто розділові, *розділово-категоричні, *умовно-категоричні. Їх правильні різновиди (модуси) належать до дедуктивних умовиводів, тобто таких, в яких з істинних засновків необхідно слідує істинний висновок. Неправильні модуси таких виводів мають вірогідний характер, проте широко використовуються у практичному житті.

^ Чисто-умовні виводи – це такі, в яких обидва засновки і висновок є імплікаціями. Важливою властивістю імплікації є транзитивність. Імплікація по суті є відношенням між антецедентом і консеквентом (підстава і наслідок), отже принцип умовного судження можна сформулювати так: наслідок наслідку є наслідком підстави. Така властивість чисто умовного судження дозволяє будувати складні ланцюги умовиводів, в яких наслідок попереднього умовиводу є підставою наступного виводу. Наведемо формулу і приклад чисто умовного виводу.


p q Якщо студент вчиться дуже сумлінно, він є відмінником

q r Якщо студент є відмінником, він отримує диплом з відзнакою

______ ______________________________________________________

p r Якщо студент вчиться дуже сумлінно, він отримує диплом з відзнакою


^ Умовно-категоричні виводи мають одним із засновків умовне судження. Другий засновок є категоричним судженням, в якому стверджується або заперечується антецедент або консеквент умовного судження. Існує два правильні модуси умовно-категоричного умовиводу: 1) стверджувальний (modus ponens) і 2) заперечний (modus tollens).


1) p q Якщо квіти поливати, вони ростуть

p Ці квіти поливають

________ ________________________________

q Вони ростуть


2) p q Якщо квіти поливають, вони ростуть

q Вони не ростуть

_______ _______________________________

p Квіти не поливали

Якщо в умовно-категоричному виводі зв’язка є еквіваленцією, то правильними будуть і інші два модуси. У звичайній імплікації її некоректні модуси (наприклад: якщо р, то q; q; отже р) не належать до дедуктивних, їх висновок має вірогідний характер. Вони є досить ефективними і зазвичай використовуються для дослідження процесів пізнання, зокрема при перевірці гіпотез.

Чисто-розділові умовиводи будуються із диз’юнктивних суджень, тобто як засновки, так і висновок даного виводу є диз’юнкціями. Ці умовиводи мало використовуються у пізнанні, оскільки їх висновок не містить нового знання порівняно із засновками. У висновок потрапляють члени диз’юнкцій обох засновків. Наприклад:


Усі тварини належать до земноводних або не земноводних

Усі земноводні тварини є рептиліями або не рептиліями

Усі тварини належать до земноводних (є рептиліями або не рептиліями) або до не земноводних


^ Розділово - категоричний умовивід – це такий, в якому один засновок є диз’юнкцією, другий засновок і висновок – категоричні судження. Дедуктивними (тобто коректними) є два різновиди цих виводів: 1) стверджувально-заперечний модус (modus ponendo tollens) і 2) заперечно-стверджувальний модус (modus tollendo ponens).


1) p q Країна може бути у стані війни із сусідньою країною або вона може

p бути у стані миру із сусідньою країною

____ Ця країна є у стані війни із сусідньою країною

q ___________________________________________________________

Ця країна не знаходиться у стані миру із сусідньою країною

Особливістю стверджувально-заперечного модусу є те, що диз’юнкція в ньому повинна бути строгою, в іншому разі висновок не буде необхідно істинним.


2) p q Країна може бути у стані війни із сусідньою країною або вона може

p бути у стані миру із сусідньою країною

____ Ця країна не є у стані війни із сусідньою країною

q ________________________________________________________________

Ця країна знаходиться у стані миру із сусідньою державою


^ Умовно-розділовий умовивід будується як поєднання імплікацій і диз’юнкцій. Вони мають лематичний (грец.lemma – припущення) характер. Є кілька різновидів таких умовиводів:

  • дилема (з двома альтернативами);

  • трилема (з трьома альтернативами);

  • полі лема (багато альтернатив).


Проаналізуємо ділему. Вони бувають *прості і *складні, *конструктивні і *деструктивні.

У простій дилемі висновок є простим категоричним судженням, у складній дилемі – диз’юнкцією. Конструктивною є дилема, у висновку якої міститься консеквент умовних суджень. У деструктивній дилемі висновок є запереченням антецедентів умовних суджень.


1. Проста конструктивна дилема проста деструктивна дилема

p r p q

q r p r

p Vq q V r

_____ ______

r p

У першому засновку простої конструктивної дилеми з двох різних підстав випливає однаковий наслідок. У другому засновку міститься диз’юнкція підстав. Висновок стверджує наслідок.

У простій деструктивній дилемі в першому засновку з однієї й тієї ж підстави випливають два різні наслідки. В другому засновку маємо диз’юнкцію заперечень цих наслідків. У висновку – заперечення підстави.


2. Складна конструктивна дилема складна деструктивна дилема

p q p q

r s r s

p V r q V s

_______ ________

q V s р V r

^ Складна конструктивна дилема має у першому засновку дві різні підстави, з яких випливають неоднакові наслідки. У другому засновку стверджується одна чи друга підстава. Висновок стверджує один чи другий наслідок.

У складній деструктивній дилемі також два засновки. Перший містить дві імплікації з різними підставами і наслідками. У другому засновку є диз’юнкція заперечень наслідків. Висновок є диз’юнкцією заперечень підстав засновків.

Деякі умовиводи, які ми розглянули, були вперше сформульовані Хрисипом, давньогрецьким філософом-стоїком.


6.3. Імовірні умовиводи


Імовірними називають умовиводи, в яких висновок, що випливає з істинних засновків, не є дедуктивним (демонстративним); він має вірогідний характер. Вище зазначалося, що в некоректних модусах силогізмів висновок ймовірний. Однак існує велика група опосередкованих умовиводів, в яких хід думки не є дедуктивним. До них належать *індуктивні умовиводи, *умовиводи за аналогією та ін.


6.3.1. Індуктивні умовиводи


Індуктивні умовиводи базуються на русі думки, протилежному від дедукції. Індукція (лат.inductio – наведення ) в широкому смислі слова – це спосіб мислення, за якого думка наводиться на якесь загальне правило, що поширюється на всі одиничні предмети даного класу, тобто ми рухаємося у мисленні від одиничного до загального, від менш загального до більш загального.

Індуктивним називається умовивід, в якому з одиничних суджень-засновків отримуємо часткове або загальне судження-висновок. Зазвичай індуктивний умовивід прийнято більш лаконічно іменувати індукцією. У джерел дослідження індуктивних умовиводів знаходиться античний мудрець Сократ, який зазначав, що загальне пізнається через порівняння часткових випадків між собою, тобто що слід від часткового рухатися до загального.

^ ... За справедливістю дві речі треба було б віднести на рахунок Сократа – індуктивні міркування і утворення загальних визначеь.

Арістотель


Сам Арістотель приділив значну увагу індуктивним умовиводам, зокрема досліджував *індукцію через простий перелік і *неповну індукцію. В епоху Нового часу з розвитком природничих наук індукція набуває значення основного методу наукового дослідження. Найбільший внесок у становлення теорії індуктивного умовиводу зробив англійський мислитель Ф.Бекон.

Розрізняють два види індукції: *повну і *неповну.

Повною є індукція, у висновку якої йдеться лише про ті випадки, про які говорилося у засновках. Висновок робиться на основі дослідження всіх предметів даного класу. Деякі логіки вважають таку індукцію демонстративним умовиводом, або індуктивним силогізмом, оскільки в ньому висновок слідує із засновків з необхідністю. А.І Уйомов підкреслюючи, що в таких умовиводах висновок має достовірний характер, зараховує до них також ще два індуктивні умовиводи. Перший з них - вивід Хризипа - відомий під назвою „тим більше” (лат. fortiori). Суть його полягає в наступному: якщо якась властивість належить більшому предметові даного виду, то вона необхідно наявна в меншого предмету того ж виду. Наприклад, ми знаємо, що у дорослої людини є серце, печінка, шлунок тощо. Достовірним буде висновок про те, що і дитина має ці внутрішні органи. Другий випадок пов”язаний із ситуацією, в якій часткове судження неможливе, і вибір робиться між двома загальними судженнями. Наприклад, якщо знаємо, що тварина цього виду є ссавцем, то і всі інші представники того ж виду є ссавцями, які народжують і вигодовують своє потомство, а не тими, які в інший спосіб забезпечують продовження свого роду.

Необхідний характер властивий виводам математичної індукції. Це метод математики і математичної логіки, за яким виводяться загальні положення.

Припустимо, ^ Р – властивість натуральних чисел; число О має властивість Р; якщо будь-яке довільне натуральне число n має властивість Р, то і наступне (n+1) в послідовності натурального ряду чисел має властивість Р. З цього робиться висновок: кожне натуральне число n (1) має властивість Р.

Індуктивним умовиводом (у більш точному значенні цього слова) є неповна індукція. В ній із засновків, які містять знання лише про деякі предмети даного класу, висновок робиться про всі предмети даного класу.

У висновку неповної індукції міститься більше інформації, ніж у засновках, тому її іноді іменують розширеною індукцією. На відміну від повної її висновок має вірогідний характер, проте вона є більш цінною, оскільки поширюється на ще невідомі речі і властивості даного класу. Наведемо формулу неповної індукції:

А(1) має ознаку В

А(2) має ознаку В

А(3) має ознаку В

____________________________________

Вірогідно, і А (4), і всі А мають ознаку В


Виділяють такі види неповної індукції: *популярна, *наукова і *заснована на знанні причинних зв’язків між предметами та явищами.

Популярна індукція – це неповна індукція, при якій, знаючи, що деякі спостережувані предмети мають одну й ту ж ознаку, робимо висновок, що всі предмети даного класу мають цю ознаку. Правомірність такого умовиводу заснована на припущенні, що речам властиві постійні, стабільні ознаки. Іншими словами, ми впевнені в тому, що в природі діють певні закономірності, і речі в звичайних умовах свого існування в усіх окремих випадках будуть мати однакові властивості або діяти в однаковий спосіб. Так, знаючи, що цей сумлінний студент написав хорошу роботу на конкурс, і другий зробив так само, і інший, викладач робить висновок про зв’язок старанності і зацікавленості студентів у навчанні з їх здатністю взяти участь у конкурсі студентських наукових робіт.

Популярну індукцію Ф.Бекон назвав індукцією через простий перелік при відсутності суперечних випадків. Дійсно, викладач, що веде студентську наукову роботу, зустрівши успішних у навчанні студентів, які, пообіцявши виконати роботу на конкурс, не виповнили цього завдання, буде із застереженням обирати кандидатів на конкурс у майбутньому. Дана індукція не є достовірною навіть за умови, що багато випадків підтверджують висновок. Коли ж зустрічається хоч один суперечний випадок, вся індукція втрачає силу. У працях з логіки зазвичай наводять приклад з лебедями. Довгий час європейці вважали, що лебідь може бути лише білим. Проте це уявлення було спростовано, коли в Австралії в 17 ст. було знайдено чорних лебедів.

Наукова індукція заснована на принципі відбору досліджуваних об’єктів. Замість простого переліку типових випадків, як у популярній індукції, тут дослідження здійснюється за певним планом. Кожний окремий випадок аналізують, виділяють суттєві ознаки, а всі випадкові, несуттєві ознаки відкидають. У висновках таких умовиводів суттєві ознаки пов’язують з іншими узагальненнями. За такої методики висновок порівняно з популярною індукцією значно більш вірогідний. Прикладом наукової індукції є статистична індукція, в основі якої знаходиться кількісне співвідношення випадків, що підтверджують або не підтверджують висновок щодо усіх досліджуваних предметів. Така індукція застосовується у соціологічних дослідженнях, зокрема при вивченні громадської думки. Опитування не проводять серед будь-яких довільно обраних респондентів. Надійність результатів дослідження значно підвищується, якщо взяти різні групи населення в залежності від віку, статі, професії, місця проживання, освіти тощо. Сучасна теорія індуктивних процесів на основі статистичних закономірностей дозволяє виявляти типові зв’язки в досліджуваних об’єктах і виражати їх у вигляді математичних формул.

Індукція, заснована на знанні причинних зв’язків між предметами і явищами – це вид індуктивного умовивід, внаслідок якого отримуємо загальний висновок про весь клас предметів на основі знання про причинні залежності лише деяких предметів даного класу.

В цій ситуації ми зустрічаємося з явищем причинності. Причинною є така залежність між об’єктами, за якої один об’єкт в такий спосіб пов’язаний з іншим, що виникнення першого необхідно породжує появу іншого, а знищення першого обов’язково веде до зникнення другого. В даному випадку перший об’єкт називають причиною, а другий наслідком (дією). Причинний зв’язок належить до найпоширеніших залежностей в природі і суспільстві. Він настільки звичний для нас, що ми, стикаючись з будь-яким явищем, що нас глибоко зацікавило або непокоїть, майже автоматично міркуємо про причини і намагаємося відшукати їх. Якщо відчуваємо біль, наша увага мимоволі звертається до причини цього.

Індукція, заснована на знанні причинних зв’язків є різновидом наукової індукції. На її основі розроблено ряд ефективних методів наукового дослідження. Ці методи є основою особливого розділу логіки – елімінаційної (лат. elimination – виключення) індукції, або індукції Бекона-Мілля. Ф.Бекон вважається основоположником теорії індуктивного умовиводу; йому належить перший докладний опис вказаних методів, а Д.С.Мілль ретельно відпрацював формулювання цих методів і через наочні приклади показав непересічну цінність їх для наукового дослідження. Головними методами дослідження причинних зв’язків є *метод єдиної схожості, *метод різниці, *поєднання методів схожості і різниць; *метод супутніх змін; *метод залишків.

^ Метод єдиної схожості полягає в тому, що ми порівнюємо різні випадки, в яких спостерігається певне явище; виділяємо попереднє і наступне в кожному з них; знаходимо єдину подібну в усіх випадках обставину, яку і оголошуємо причиною явища. Можна показати суть цього методу, використовуючи символи:


1 випадок: попередні обставини АВСD викликають а

2 випадок: --- АEFG --- a

3 випадок --- AHIJ --- a

______________________________________________

Вірогідно, що А є причиною а


-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якщо два чи більша кількість випадків досліджуваного явища природи мають лише одну спільну обставину, то саме ця обставина, в якій всі випадки сходяться, є причиною даного явища.

Д.С.Мілль

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

^ Метод різниці полягає в тому, що відсутність певного явища пояснюється відсутністю причини, що його викликає. Якщо взяти два випадки, в одному з яких наслідок настає, а в іншому – ні, і якщо вони подібні в усьому, крім однієї обставини, то цю обставину і вважаємо причиною явища. Більш наочно даний метод виглядає так:


Попередні обставини АВС викликають а

Попередні обставини ВС не викликають а

_______________________________________

Вірогідно, А є причиною а


Якщо випадок, в якому певне явище природи настає, і випадок, в якому воно не настає, мають всі спільні обставини, за винятком лише однієї, і ця одна обставина зустрічається тільки у першому випадку, то обставина, за якою обидва випадки відрізняються між собою, є причиною чи необхідною частиною причини досліджуваного явища природи.

Д.С.Мілль

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Цей метод зазвичай використовують при випробуваннях різних нових сполук, ліків, психологічних експериментах.. Іноді його називають методом контрольних груп.


^ Поєднання методів схожості і різниці дає більш вірогідний висновок, оскільки за його допомогою причина явища отримує додаткове обґрунтування. Покажемо це за допомогою формули:

Попередні обставини АВСD викликають а

--- АЕFG викликають а

--- АHIJ викликають а

--- ВСD не викликають а

--- EFG не викликають а

--- HIJ не викликають а

Вірогідно, А викликає а


^ Метод супутніх змін використовується в тих випадках, коли якесь явище за своєю природою не може бути відділене від іншого явища. Якщо зміна попередньої обставини А завжди супроводжується певною зміною наступного а, інші ж наступні b і с лишаються тими ж самими, то ми можемо зробити висновок, що А є причиною а. Покажемо цей метод більш наочно:


Попередні обставини А(1)ВС викликають а(1)

--- А(2)ВС викликають а(2)

--- А(3)ВС викликають а(3)

___________________________________________

Вірогідно, А викликає а


^ Метод залишків передбачає аналіз залежності між обставинами АВС і складним явищем аbс. АВС передують аbс. З попереднього досвіду ми знаємо, що є А причиною а, а В – причиною b. Віднявши ці відомі причини від АВС, отримуємо висновок, що С є причиною с. Схематично метод залишків виглядає так:


Обставини АВС викликають аbс

--- ВС викликають bс

______________________________

Вірогідно, А викликає а


Широко відомий факт відкриття планети Нептун демонструє ефективність методу залишків. Спостерігаючи планету Уран, астрономи з’ясували, що рух її іноді прискорюється, а зрештою уповільнюється. Було відомо, які небесні тіла впливають на рух Урану. Коли відняли ці впливи, то виявили, що наявний вплив ще якогось, раніше невідомого небесного тіла. Пізніше його знайшли і дали ім’я Нептуна.


6.3.2. Традуктивні умовиводи


Традуктивними ( лат. traductio – переміщення) називають умовиводи, в яких засновки і висновок є судженнями однакового ступеню загальності. Знання про одиничний предмет або частину класу предметів, або цілий клас переносять на інший предмет, клас або його частину. Отже, в традуктивному умовиводі можливими є такі варіанти зв’язку між засновками і висновком:

1) одиничне – одиничне 2) часткове – часткове 3) загальне – загальне


Найбільш докладно такі умовиводи досліджував і класифікував російський логік Л.В.Рутковський, який відзначав, що традуктивними є виводи, в яких „будь-яке визначення приписується предмету завдяки тому, що те ж саме визначення належить іншому предмету”. На думку Рутковського, є кілька типів подібних умовиводів:


  • математичні виводи, що виходять з аксіоми: дві величини, що дорівнюють нарізно третій, є також рівними і між собою;

  • виводи, засновані на аксіомах про сумісність чи одночасне існування двох предметів, які нарізно сумісні з третім або існують одночасно з ним;

  • умовні умовиводи, оскільки один предмет нашої думки обумовлює наявність іншого;

  • умовиводи за аналогією, засновані на певній подібності предметів засновку і висновку.


Розглянемо особливості традуктивних умовиводів на прикладі умовиводів за аналогією. Це виводи, в яких висновок про ознаки одного предмету робиться на підставі того, що цей предмет подібний до іншого предмету.


^ Висновки за аналогією являють собою перенос інформації з одного предмету (моделі) на інший (прототип).

А.І.Уйомов


Умовиводи за аналогією вперше були описані Арістотелем, який назвав їх парадейгмою (тобто прикладом). Такі виводи дають вірогідний висновок, але в них міститься нове знання, яке значно розширює наші уявлення про різноманітні процеси і явища. Аналогія є дуже поширеним і звичним для нас актом мислення. Ми дуже часто і легко застосовуємо умовиводи за аналогією, коли зустрічаємося з чимось невідомим або бажаємо пізнати щось маловідоме. Аналогія буває дуже корисною в науковій діяльності. Вона є основою математичного моделювання і є важливим прийомом літературної творчості. Виховання і навчання також в значній мірі базуються на аналогії. Деякі видатні вчені приходили до своїх найбільших прозрінь завдяки аналогіям. Так, Ньютон, спостерігаючи падіння яблука, побачив в цьому аналогію із рухом небесних тіл, а Н.Вінер (засновник кібернетики) був вражений схожістю між принципами дії нервової системи і цифрових обчислювальних машин.

Рух думки у такому умовиводі можна показати такою формулою:


^ А має ознаки а, b, с, х

В має ознаки а, b, с

______________________

Вірогідно, В має ознаку х


Протягом розвитку науки виявлено більше ніж 50 різних типів умовиводів за аналогією. Розглянемо деякі з них, найбільш важливі для розвитку наукового знання. Серед них відзначимо *аналогію властивостей, *аналогію відношень, * аналогію через ізоморфізм.

^ Аналогія властивостей, або парадейгма за Арістотелем, здійснюється завдяки переносу ознак невідомого або важкодоступного для безпосереднього дослідження об”єкту (прототипу) на модель. Так, ми вивчаємо географію не безпосередньо, а по моделі Землі (глобусу) на основі певної подібності між ними. Умовивід в аналогії властивостей відбувається за такою формулою:


(a) P F - певна підстава виводу за аналогією, (а) – символ моделі;

F ------- (b) – символ прототипу; Р – властивість, що переноситься з моделі на

(b) P прототип; (a)P- засновок; (b )Р – висновок.


Аналогія відношень (релятивна) відрізняється від аналогії властивостей тим, що переносу з моделі на прототип підлягає відношення на підставі їх подібності. Наведемо формулу такої аналогії:


^ R (a) F - певна підстава виводу за аналогією; (a) – символ моделі

F ------- (b) – символ прототипу; R(a) - засновок; R(b) - висновок

R (b)


В аналогії відношень можливі два варіанти:


- перенесення відношення не передбачає спільності будь-яких елементів, між якими

встановлюється це відношення;

- модель і прототип подібні між собою.


^ Аналогія через ізоморфізм (грец. isos – рівний, подібний і morphe – форма) – це аналогія, що проводиться між об”єктами тотожної структури. По суті така аналогія є релятивною аналогією, оскільки саме відношення переносяться з моделі на прототип. Переноситься не одне заздалегідь визначене відношення, а різні відношення, які знайдено в моделі, отже це аналогія перемінних. Найбільш простим видом аналогії через ізоморфізм є числові пропорції, тобто рівність двох або більшої кількості числових відношень.


Теми рефератів, доповідей, контрольних робіт


  1. Особливості умовиводу як форми мислення.

  2. Дедукція і дедуктивні умовиводи.

  3. Безпосередні умовиводи та їх різновиди.

  4. Категоричний силогізм. Фігури і модуси категоричного силогізму.

  5. Загальні правила силогізму і особливі правила фігур. Їх застосування на практиці.

  6. Ентимема, її різновиди; відновлення ентимеми.

  7. Епіхейрема, полісилогізм, сорити.

  8. Значення силогізму у науковому пізнанні і повсякденній діяльності.

  9. Виводи із складних суджень.

  10. Виводи із суджень відношення.

  11. Індукція та індуктивний умовивід.

  12. Методи індуктивного дослідження.

  13. Традуктивні умовиводи.

  14. Умовиводи за аналогією.



Питання для роздумів, самоперевірки, повторення


  1. Чим умовивід відрізняється від поняття і судження як форм мислення?

  2. Наведіть приклад умовиводу. Які елементи складають структуру умовиводу?

  3. В будь-якому умовиводі вкажіть засновки і висновок, більший, менший і середній терміни.

  4. Які умовиводи ми називаємо демонстративними? Дедуктивними?

  5. Які умовиводи належать до дедуктивних?

  6. Які умовиводи називають безпосередніми?

  7. Назвіть способи утворення безпосередніх умовиводів.

  8. Зробіть перетворення будь-якого судження.

  9. Як робиться обернення суджень?

  10. Що таке протиставлення Р?

  11. Який вид категоричного судження не підлягає протиставленню Р?

  12. Вкажіть особливості безпосередніх умовиводів за „логічним квадратом”.

  13. Дайте визначення поняття „силогізм”.

  14. Наведіть приклад категоричного силогізму. Покажіть його структуру.

  15. Яку роль відіграє середній термін (М) у категоричному силогізмі?

  16. Сформулюйте аксіому категоричного силогізму.

  17. Назвіть загальні правила категоричного силогізму.

  18. Скільки і які модуси категоричного силогізму є коректними?

  19. Як визначити фігуру і модус категоричного силогізму?

  20. Яка фігура категоричного силогізму є штучною7

21. Яка фігура категоричного силогізму є найбільш досконалою?

22. Скільки модусів категоричного силогізму Ви знаєте?

23. За якою схемою перевіряється істинність категоричного силогізму?

24. Що таке ентимема? Які види ентимем Ви знаєте?

25. Як утворюється епіхейрема?

26. Якими є особливості умовиводу на основі релятивних суджень?

27. Чим відрізняється умовивід із складних суджень від атрибутивного умовиводу?

28. Які умовиводи логіки висловлювань Ви знаєте?

29. Наведіть приклади чисто умовиних, умовно-категоричних і розділово-

категоричних умовиводів.

30. Що таке лематичний умовивід?

31. Чим відрізняється дедуктивний хід думки від індуктивного?

32. Яку роль відіграють неправильні умовиводи у нашому житті?

33. Охарактеризуйте індуктивний умовивід

34. Поясніть, яку роль відіграють імовірні умовиводи у пізнанні.

35. Назвіть види індуктивних умовиводів.

36. Які способи індуктивного дослідження Ви знаєте?

37. Які вчені здійснили найбільший внесок у теорію умовиводу?

38. Які умовиводи називають традуктивними?

39. Охарактеризуйте умовивід за аналогією.

40. Які види аналогії Ви знаєте?

Схожі:

6 Умовивід iconРозділ сьомий
Загальна характеристика умовиводів. Умовивід як форми мислення. Структура умовиводу. Види умовиводів. Індуктивні умовиводи. Повна...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи