В процесі вивчення теми студенти повинні icon

В процесі вивчення теми студенти повинні




НазваВ процесі вивчення теми студенти повинні
Сторінка1/2
Дата14.09.2012
Розмір0.57 Mb.
ТипЛекція
  1   2

ТЕМА 5, лекція 2: ХРИСТИЯНСТВО.

Християнство одна з найбільш розвинутих релігій сучасного світу, яка нараховує понад 1,7 млрд. віруючих в різних частинах світу. Зародившись на Сході, в іудейських провінціях Палестини більш як 2 тис. років тому, християнство стало найвпливовішою релігією саме західного світу. В процесі історичного розвитку склались різні віросповідні форми християнства, котрі відрізняються специфічним трактуванням деяких догматів, своєрідністю культової обрядовості, але в цілому зберігаються непорушними основоположні принципи та біблійні істини.

В процесі вивчення теми студенти повинні:

Знати:

  • історичні передумови становлення та ідейні засади формування християнської релігії;

  • соціально-історичні аспекти розвитку Римської імперії на поч. І тис. н.е., що сприяли утвердженню християнства як державної релігії;

  • причини успішного поширення християнства у світі та його більш як двохтисячолітньої еволюції;

Вміти:

  • аналізувати історико-культурні особливості розвитку християнства у різні періоди;

  • використовувати особливості культової практики, віровчення та релігійної обрядовості Західного і Східного християнства для осмислення певних суспільних явищ;

  • пояснювати події сучасного релігійного життя України із опорою на поданий в розділі матеріал.

Розуміти:

  • внутрішній зв”язок основних віросповідальних засад християнства;

  • суттєві відмінності християнства від інших світових релігій;

  • системну єдність основних складових християнської релігії;

  • відмінності між основними напрямами християнства.


План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу


  1. Історичні та ідейні джерела християнства.

  2. Догматичне і організаційне утвердження християнства.

  3. Основні напрями християнства:

а) розкол християнства;

б) православ’я;

в) католицизм;

г) протестантизм.


^ КЛЮЧОВІ ПОНЯТТЯ.

Ісус Христос – Месія ( помазаник, спаситель) – центральна постать у християнстві, Син Божий;

Свята Трійця – християнський догмат про єдиного Бога, який існує у трьох іпостасях – Бога-Отця, Бога Сина і Бога –Святого Духа;

Євангеліє – ( грец. – добра звістка) - ранньохристиянські книги, які входять до Нового Заповіту і в яких розповідається про життя Ісуса Христа;

^ Біблія – священна книга християн, яка складається із Старого і Нового Заповітів.

Догмат – (грец. – думка, вчення) – основне положення віровчення, що визнається як незаперечна істина без доказів і не підлягає критиці .

Канон - ( грец. – палиця, переносне значення – правило, норма) – встановлені християнською церквою і піднесені до рівня закону правила віровчення і культу, які не підлягають сумнівам і мають значення „богонатхненних” істин;

^ Курія – ( лат. ) – назва всієї сукупності центральних керівних установ Ватикану;

Таїнства - релігійні обряди у християнстві, які складають основу культової рактики і виконання яких, згідно віровчення, надає віруючим надзвичайної сили – „божої благодаті” необхідної для спасіння “гріховної душі” людини.

^ 1. Історичні та ідейні джерела християнства.

Християнство займає в культурі сучасного людства дуже вагоме й авторитетне місце. Його виникнення оцінювалось і оцінюється істориками, культурологами, філософами, релігієзнавцями як одна із найбільш вражаючих та радикальних духовних революцій в історії людства. Виникнувши, християнство ознаменувало собою появу нового типу релігії – релігії об’явлення (або одкровення). Окрім того, досить незвичайною була проповідь, із якою християнство зверталось до тогочасного світу – проповідь ненасильництва, добра, любові. Здавалося б, ця проповідь зовсім не відповідала реаліям часу, але вона виявилась плідною і дуже впливовою. Не зважаючи на те, що ранні християни переслідувались, катувались, піддавались гонінням і тортурам, нова релігія дуже швидко поширилась в регіоні середземного моря, а також і в ряді інших прилеглих територіях та культурних регіонів, а згодом стало світовою релігією. Це відбулось значною мірою завдяки тому, що воно проголосило тезу принципової рівності всіх людей перед Богом – незалежно від їх віку, статі, походження, етнічного та суспільного стану. Ідея братства всіх людей на основі їх єдиної всекосмічної долі та життєвих засад і досі постає однією із найбільш привабливих рис цієї релігії.

Зародження християнства, його формування як нової, цілковито оригінальної й унікальної теологічної системи є тривалим і складним процесом. Християнство ідейно пов’язане з іудаїзмом і виростало як відгалуження від його численних сект. Старий Заповіт - перша частина Біблії - є священною книгою іудаїзму і християнства, тоді як друга частина Біблії - Новий Заповіт - визнається лише християнами.

Основою християнства стала сприйнята від іудаїзму ідея єдиного Бога і віра в пришестя Месії (з євр. „помазаник”, „посланець”, грец. „Христос”) божественного Спасителя. Ісус Христос, Месія, Син Божий, втілення божественного розуму, або Логосу (слова), через Духа Святого, виступає посередником між Богом і людьми. У християнстві ідея єдиного Бога наповнюється новим змістом і втілюється у двох центральних догматах: 1) про триєдність Бога та – 2) боговтілення (христологію). Образ Месії, виплеканий натхненним словом біблійних пророків, протягом вісьмох сторіч жив у свідомості ізраїльтян, зміцнюючи їх надію на звільнення від рабства, тиранії і несправедливості. Але ця вимріяна віками ідея іудаїзму набула в християнстві дуже дивних (на перший погляд) виявлень. Іудеї бажали побачити месію у вигляді всемогутньої надлюдської істоти, яка би своєю могутністю та виблиском відкинула геть усіх можливих ворогів Ізраїлю. У християн же месія постає в обличчі звичайної (хоча й наділеної незвичайними здібностями) людини, яку, врешті, закатовують саме ті, хто очікував на її появу. Історичний парадокс такого образу месії – Христа - полягає в тому, що могутність та сила останнього базуються на духовній та моральній основі, а не на фізичній. А тому істинні властивості Христа приходять у контраст із його фізичними характеристиками. Християнство наважилося протиставити любові до сили - силу любові, оскільки фізична сила, якою б великою вона не була, завжди може бути збільшена або зменшена, в той час як сила любові, яка є духовною за суттю, не знає такого роду вимірів. Образ закатованого Христа, якому поклоняються усі християни, як раз і символізує собою немічність, тлінність тілесного і вихід за його межі сили духу. З іншої сторони, цей образ вказує людині й на те, до чого можуть привести її стихійні, нічим не обмежені прагнення – прагнення, пов’язані із бажанням самоствердження будь-якою ціною, з опорою на матеріальну силу або могутність, прагнення поставити частковий приватний інтерес вище від зумовленого людськими духовністю та розумністю призначенням людини в цьому світі.

Особливого поширення месіанська ідея набула наприкінці І ст. до н.е. на початку І ст. н.е., коли іудейське населення потерпало від жорстокої колоніальної політики римських правителів та їх намісників. В поневолених Римом східних провінціях невпинно зростали соціальні незадоволення і поширювався рух опору, який всіляко придушувався імперськими військами. Почуття безвиході, прагнення протесту активізувало релігійні рухи і проповідницьку діяльність різних сект, які сповіщали про прихід справедливого і милосердного правителя, який звільнить народ від римського панування і стане справжнім „царем юдейським”..

Однією із сект, релігійних попередників християн, були єссеї (Євсеї). Про їх діяльність розповідають кумранські рукописи, знайдені у 1947 р. на березі Мертвого моря в місцевості Хірбет - Кумран. Підтвердження про діяльність кумранських громад науковці знаходять і в творах стародавніх істориків. Громади Євсеїв, що називали себе “Новим союзом”, чи “Новим Заповітом”, “синами світла” і вшановували “Учителя праведності”, діяли у ІІ ст.. до н.е. – п. пол. І ст.. н.е. У віруваннях і способі їх життя простежується багато спільного із ранніми християнськими общинами. Більше того, коли рукописи Мертвого моря були частково прочитані, у багатьох дослідників виникла думка про те, що нарешті знайдені документальні свідчення про життя та діяльність Ісуса Христа. Проте, згодом з’ясувалось, що відмінності між поглядами ессейського Учителя праведності та Христа є досить суттєвими. У ессеїв не було навіть і натяку на Божественну Трійцю, тобто на те, що їх Учитель є Сином Божим. Окрім того ессеї засуджували все тілесне, земне, матеріальне, зрікались не лише аспектів економічного суспільного життя, а й життя сімейного. Надзвичайно сильним в них був також наголос на самостійному існуванні зла. Ну, й окрім того, досить великою була історичні відстань між Учителем ессеїв та Христом задля того, щоби їх можна було ототожнити.

Історичні джерела свідчать про те, що в той час досить численними були різного роду пророки, проповідники, маги та ін., які намагались брати на себе функції наставників людства. Серед проповідників, ідейних попередників Ісуса Христа, був Іоанн Хреститель, який за біблійним переказом сповіщав про близький кінець світу, закликав народ до покаяння і духовного очищення шляхом хрещення у водах р. Йордану. Від нього прийняв хрещення Ісус Христос перед тим як розпочати самостійне проповідництво.

Сучасні дослідження в більшості не заперечують історичності постаті Ісуса Христа, хоча письмові джерела, як християнські, так і нехристиянські, суперечливо висвітлюють різні факти і події з його життя. Євангелії ( з грец. – “благовіст”) , як і наступні новозавітні книги - “Діяння” та “Послання” апостолів, “Об’явлення св. Івана Богослова” ( Апокаліпсис) були написані в кінці І – на початку ІІ ст.. н.е., тобто значно пізніше, ніж жив і проповідував Ісус Христос і його учні. Як і в усіх інших релігіях вчення і біографія засновника тривалий час передавались усно і записувались вже пізніше. Більше того, серед ранніх християн була поширена думка про те, що справжня благодать може передаватись лише із вуст у вуста, у прямому контакті із носієм такої благодаті. Про деякі факти із життя Ісуса Христа, його проповідництво, мученицьку смерть, чудесне воскресіння, як і про ранню історію християнства оповідають історичні твори, зокрема, “Аннали” римського історика Тацита, “Юдейська старовина” і “Юдейська війна” єврейського історика Йосифа Флавія та ін.

На ранньому етапі християнство не мало детально розробленої теології, регламентованої обрядовості, сталої організації. Перші християнські громади створювались стихійно, переважно із найбідніших верств - рабів, втікачів, бідняків, зневірених і знедолених. Ранньохристиянська література рясніє зверненнями до вбогих, хворих, калік, вдів, сиріт, грішників (в чому частково проявлявся вже окреслений настрій свідомого відвертання від матеріального). Нова релігія утверджувала погляд на те, що страждання у земному житті обернуться спасінням і райським блаженством у потойбічні. Жертовна смерть і воскресіння Ісуса Христа відкривали шлях до спасіння всім, хто повірить в нього. Христос, згідно євангельського вчення, прийнявши мученицьку смерть, постраждав за весь рід людський, “спокутував” гріхи людей. На людині лежить тавро первородного гріха, що бере початок від гріхопадіння перших людей – Адама і Єви. Шлях до спасіння лежить через страждання, приборкання плотських бажань і пристрастей. “Приймаючи свій хрест”, перемагаючи в собі зло, людина удосконалюється, наближаючись до Бога. У цьому вище призначення християнина, його виправдання жертовної смерті Христа. Тому перші християни вірили в очисну силу страждань і сповідували ідею аскетизму та високої моральності. Ідея страждання і відмови від земних цінностей означала протест проти існуючої в тогочасному суспільстві системи, де схрещення матеріальних інтересів приводило до панування зла, ненависті і несправедливості. Нова релігія була повернута до людини, її жагучих проблем, вона давала відповідь на всі хвилюючі питання суспільного життя, що стало запорукою швидкого зростання її прихильників.

Важливою складовою успішного розповсюдження християнської релігії був її універсальний “вселенський” характер. Ця релігія формувалась за умов, коли весь близькосхідно-середземноморський світ був об’єднаний в межах єдиної багатонаціональної Римської імперії. Християнство, долаючи станові перепони. Разом з тим усувало і національні кордони. Якщо старозавітна концепція трималась на ідеї “богообраності” іудейського народу, то новозавітна релігійна доктрина проголошувала рівність перед Богом усіх народів. Ця ідея втілена в словах апостола Павла, який говорив, що “нема вже юдея, ні язичника, нема раба, ні вільного, нема чоловічої статі, ні жіночої, бо всі ви - одне в Христі Ісусі”. Саме така демократичність і гуманність нової християнської релігії дозволили їй вистояти в жорстких умовах протистояння з ортодоксальним юдаїзмом та іншими функціонуючими у той час релігіями, не дивлячись на гоніння і переслідування впродовж майже 300 років.

Християнство, поставши на ідейній базі іудаїзму, розвивалось шляхом його заперечення і трансформації традиційних вірувань у нові релігійні доктрини. З часом християнство сформувало складне і всеохоплююче віровчення, яке в значній мірі синтезувало елементи усіх попередніх релігій та стародавніх філософських систем. Змістовно збагатили християнське віровчення популярні в тогочасному античному світі філософські ідеї неоплатоників, стоїків, кініків, гностиків, представників олександрійської філософії. Так, у філософській концепції іудейського філософа Філона Олександрійського (25 р. до н.е. – прибл. 50 р. н.е.) була розроблена ідея Божественного Логоса (Слова), тобто „Сина Божого” як посередника між Богом і людьми, що опиралась на юдейське вчення про Месію (щоправда, цей Логос –Посередник не набував рис реальної живої людини). В етичному вченні Сенеки (4 до н.е. – 65 н.е.) розвинуті співзвучні з християнством ідеї рівності усіх людей в своїй духовній сутності, необхідності спасіння душі шляхом аскетизму та страждань, нехтування земними благами, терпимістю до ворогів, покірністю і смиренням долі. Своєрідно відобразились у новому віровченні поширені в елліністичному світі культи східних богів спасителів, або вмираючих і знову воскресаючи, як наприклад грецький Діоніс, єгипетський Озирис, фінікійський Адоніс. В період становлення християнського віровчення відчувалась гостра потреба в нових духовних орієнтирах, морально-етичних принципах відповідно до змін, що відбувались в соціально-політичному та культурному житті Римської імперії, охопленої глибокою кризою.

Досить складним для осмислення сучасними істориками та культурологами постає феномен всесвітньо-історичної місії християнства. Можна однозначно стверджувати, що якби християнство не засвоїло важливих досягнень античної цивілізації, воно навряд чи було би спроможним постати потужним чинником історії. Проте в ранньому християнстві боролись між собою дві тенденції: тенденція позитивного ставлення до попередньої культури та тенденція її заперечення і відкидання. Врешті перемогла позитивна тенденція, хоча на протязі майже всієї історії в християнстві можна спостерігати прояви настороги та підозри у ставленні до науки, мистецтва, технічних винаходів, пізнавальних прагнень та ін. З іншої сторони, завдяки тому, що християнство увібрало в свій зміст культурні здобутки попередньої епохи, останні втратили свій локальний, тобто етнічно обмежений характер та постали в якості загальнолюдських цінностей. Тобто фактично можна стверджувати, що історична місія християнства була суперечливою, неоднозначною з точки зору її можливих оцінок.

^ 2. Догматичне та організаційне утвердження християнства

Перші християнські об’єднання, які називалися еклезіями ( з грец. – „зібрання”, „збори”), створювались на території Іудеї, де проповідував Ісус Христос, але згодом їх велика кількість виникає в Сирії, Малій Азії, Єгипті, Греції і у самому Римі. Вони не мали храмів і постійних приміщень. Основне місце в релігійному житті ранніх християнських громад відігравали проповіді і молитви. У перші століття християни зазнавали переслідувань та гонінь. Особливо жорстоко переслідувались християни в період правління імператорів Траяна (98 – 117 рр.), Максимівна (235 – 238 рр.), Діоклетіана (284 – 305 рр.) та ін. Особи, які постраждали за віру та зазнали мученицької смерті, вшановуються християнами як святі Відтоді ідеал мученика займає визначне місце в християнській етиці.

Цікавим феноменом ранньої історії християнства було так зване “катакомбове християнство”. Оскільки для забудови Риму із середини гір, на яких було розташоване місто, вирубалась велика кількість кам”яних блоків, остільки під містом утворилась розгалужена система штучних печер – катакомб. Згодом в них почали робити масові поховання. В Римській імперії часів раннього християнства були заборонені будь-які масові зібрання або організації, окрім офіційно санкціонованих, християни почали утворювати дозволені поховальні братства. Під прикриттям цих братств вони здійснювали в катакомбах свої зібрання, церковні відправи, а інколи навіть ховались там від переслідувань з боку влади. Саме в катакомбах археологи знаходять ранні християнські розписи стін, знаки, зображення символів та ін. І саме цей, катакомбовий спосіб життя давав римлянам тих часів привід прирівнювати християн до щурів, що масово жили в підземних норах та культивувати негативне до них відношення. Хоча врешті спосіб життя християн, їх ставлення до своїх катів, їх абсолютно безстрашне відношення до смерті вражали навіть тих римлян, які змалку виховувались у дусі готовності віддати життя за справу Римської держави.

На початкову етапі в християнських общинах панував дух колективізму і всезагальної рівності, але згодом актуалізується завдання упорядкування внутрішніх взаємовідносин між віруючими. Вже до кінця І ст. вводиться інститут єпископства, запроваджуються посади служителів нижчого рангу – дияконів. Так, поступово утворюється церковна ієрархія.

До IV ст. в основному сформувалась внутрішньо церковна структура. Ще в перші три сторіччя скликались помісні собори єпископів окремих провінцій, які розглядали питання щодо організації внутрішніх відносин та вирішення догматичних проблем. Рішення деяких соборів ( в Карфагені, Антіохії, Олександрії) мали суттєве значення для всієї церкви, але акти цих соборів не збереглись. Від початку IV століття становище християнської церкви кардинально змінилось завдяки Міланському 313 року едикту (указу) імператора Костянтина, згідно із яким християнство урівнюється в правах з іншими релігіями Римської імперії, тобто набувало легального, узаконеного статусу. В епоху правління Костянтина Великого церква із гнаної і переслідуваної швидко досягає привілейованого становища Цю добу християнської історії, коли утверджуються найважливіші догмати та формується церковна ієрархія, називають класичною. Поряд з помісними запроваджується практика Вселенських соборів, які стають найвищими органами управління християнської церкви. Перший Вселенський собор відбувся у 325 році у м. Нікеї., який затвердив Символ віри (“Кредо”) – короткий виклад основних догматів, обов’язковий для всіх християн. Він був доповнений на наступному соборі у Константинополі (381р.), а тому отримав назву Нікейсько-Константинопольського Символу віри. Всього до розколу християнської Церкви відбулось сім Вселенських соборів (останній у 787р.), рішення яких визнаються канонічними як католиками, так і православними по сьогоднішній день. В процесі канонізації віровчення, разом із оформленням чіткої системи християнської догматики відбувалась активна боротьба із різними численними відходами від її правильного розуміння (із сектами), засуджувались єретичні погляди та концепції.

Символ віри християн складається із 12 членів (догматичних принципів):

1. Віра в єдиного Бога, що існує в трьох іпостасях (особах) – Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий (у православних Дух походить від Бога-Отця, а у католиків і від Сина (лат. - філіокве), що становить найсуттєвішу догматичну відмінність);

2. Догмат про боговтілення, згідно з яким Христос є одночасно Богом і людиною, народженою земною жінкою Дівою Марією шляхом непорочного зачаття від Духа Святого;

3. Догмат про спокутування Ісусом Христом гріхів людства, коли своїм стражданням і мученицькою смертю на хресті викупив гріхи людей;

4. Догмат про воскресіння Христове на третій день після розп’яття і смерті;

5. Догмат про вознесіння Христа на небо на 40-й день після воскресіння та друге пришестя Месії на землю і Суд Божий над живими і мертвими;

6. Віра в безсмертну людську душу, яка продовжує жити вічно;

7. Догмат про існування пекла для грішників і раю – для праведників;

8. Віра у небесну винагороду за благородні вчинки на землі;

9. Догмат про віру у єдину, святу, апостольську церкву;

10. Догмат про хрещення з метою зняття первородного гріха і прийняття людини в лоно церкви;

11. Віра у воскресіння з мертвих внаслідок другого пришестя Сина Божого на землю;

12. Догмат про прихід вічного Царства небесного для праведників та вічних пекельних мук для грішників.

Кожен християнин зобов’язаний дотримуватись цих визначальних догматів і свято їх виконувати.

В процесі становлення віровчення утверджувалась також і релігійна обрядовість. У культовій практиці християн особливу роль відіграє поклоніння хресту як символу страждань Ісуса Христа, поклоніння іконам із зображеннями святих, а також мощам божих угодників, чудотворців, мучеників за віру.

Найважливіші християнські обряди прийнято називати таїнствами, за допомогою яких віруючий християнин спілкується з Богом. Серед найважливіших виділяють сім таїнств, які визнаються обов’язковими і православними і католиками. Здійснюються вони священиками. Це – таїнство хрещення, миропомазання, сповіді, причащання, шлюбу, священства, єлеоосвячення, або соборування. Християнську обрядовість доповнює ціла система свят на вшанування найвизначніших релігійних подій: Різдво Христове, Паска, Вознесіння Господнє, Трійця, Покров Пресвятої Богородиці та ін. Важливим елементом християнського культу являються богослужіння, які здійснюються урочисто в храмі в супроводі церковного співу ( у католиків органу), читанням Євангелія тощо.

В церковній ієрархії виокремилось три ступеня священства: дияконство, пресвітерство та єпископство. Диякони не можуть самостійно відправляти таїнства, а лише допомагають у богослужіннях пресвітерам та єпископам. У греко-візантійських церква пресвітерів називають ієреями та протоієреями ( у чернецтві – ієромонах, ігумен або архімандрит). Церковні громади утворюють окремі парафії, які об’єднуються в єпархії очолювані єпископами. В свою чергу єпископи підпорядковуються митрополитам, а митрополити патріархам, котрі очолюють автокефальні (незалежні) церкви. Церковна організація остаточно сформувалась в IV ст. за імператора Костянтина (527 – 565 рр.), який офіційно визнав своїм указом її п’ять центрів: Рим, Константинополь, Олександрію, Антіохію, Єрусалим.

Процес догматичного та організаційного утвердження християнства стимулював розвиток теології, яка спрямовувалась на пояснення догм та розкриття змісту християнських істин. Авторів перших богословських творів називають апологетами (від грецьк. “апологія” – захист; так називались ранні християнські твори, спрямовані на захист християнства перед владою та мірянами). Апологети ж складають тільки першій (до легалізації християнства) загін так званих “отців церкви” (патристів). До останніх належали Юстин Філософ, Іріней Ліонський, Тертуліан Карфагенський, Оріген Олександрійський, Євсевій Кесарійський, Ієронім Стридонський, Августин Гіппонійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник та ін. Вони частково спирались на ідейну базу античної філософії та науки, але активно пристосовували їх до нових світоглядних доктрин. Більшість їх творів, в яких давались тлумачення віроповчальних християнських доктрин, були канонізовані і не втратили свого значення донині.

Варто підкреслити, що від самого початку серед теологів та ієрархів не було одностайності в розумінні і поясненні окремих положень християнського віровчення, основним джерелом якого було Святе Письмо – Біблія. Біблія, якщо розглядати її в єдності Старого та Нового завітів, створювалась протягом багатьох століть (ХІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.). Біблійну літературу прийнято поділяти на канонічну, неканонічну і апокрифічну. Канонічними (за церковним визнанням) вважаються ті книги, які мають божественне походження, тобто написані людьми, але за велінням Духа Святого, а неканонічними називаються ті, які мають земне походження. Їх відносять до кола біблійної літератури і називають душевнокорисними, повчальними. Апокрифічні (таємні, заборонені) твори трактуються як такі, що є помилковими, навіть шкідливими, позбавленими віроповчального значення. Більшість цих творів була знищена в ранній період християнства і збереглась в усній традиції або відома з інших літературних джерел. Якщо написання Біблії завершилось до кінця ІІ ст., то утвердження її канону тривало до кінця IV ст. На основі знайдених давніх рукописів Старого і Нового Заповітів відомо, що спочатку був відсутній поділ книг на розділи і вірші. На початку ХІІІ ст.. Кентерберійський архієпископ Стефан Ленгтон упорядкував біблійний текст, поділивши 66 біблійних книг на 1189 розділів. Лише у ХVІ ст.. відбувся поділ тексту на вірші (кардиналом Гуго Сен-Шерським), яких нараховується всього 31173. Сучасну форму розподілу Біблії на глави та вірші з їх нумерацією запровадили друкарі Сантес Папіно і Робер Етьєн наприкінці XV – в середині XVI ст. Відтоді Біблія набула сучасного вигляду.

Відомо, що Біблія складається із двох частин – старого і Нового заповітів. Якщо Старий Заповіт має іудейське походження, то Новий був написаний християнськими авторами. Іудейську Біблію ( Старий Заповіт) називають масоретською (з євр. Масора – традиція, переказ), що складається із 39 книг. Її грецький переклад називається Септуагінта (з грец.- “сімдесят”, бо згідно переказу над її перекладом працювало 72 перекладачі). Цей переклад містить на 11 книг більше, ніж масоретський, але саме він склав основу християнської Біблії. Латинський переклад Біблії – Вульгата (з лат. – народна, загальнодоступна) – був здійснений Св. Ієронімом Стридонським у 384 -405 рр. У 1592 році при папі Климентії VІІІ був виданий остаточно упорядкований варіант Вульгати. Зауважимо, що протестантські церкви не визнають ті книги чи фрагменти біблійного тексту, котрі не збереглись давньоєврейською мовою. Не вдаючись до детальної характеристики структури Біблії, переліку її книг, відмітимо, що за змістом вона є всеохоплюючою і невичерпною. Найперше питання, яке постає перед нами при осмисленні Біблії, полягає в з’ясуванні причини поєднання в ній двох частин – Старого та Нового завітів. Християнство, виникаючи, всіляко підкреслювало те, що воно є новим вченням, що воно несе людству оновлення, що іудейські проводирі спотворили сутність взаємин людини із Богом. Але при тому воно все одно спиралось на Старий завіт. Тому є кілька пояснень. По-перше, в Старому завіті вміщена ціла низка таких важливих релігійних положень, які відсутні в Новому; це, наприклад, історія творення світу, історія гріхопадіння, основні форми теофанії, тобто богоявлень. По-друге, підкреслюючи свій новаторський характер, християнство тим не менше намагалось подавати себе не в якості чогось окремого, руйнівного у відношенні до минулого, а, навпаки, в якості напряму, покликаного вирішити гострі та найболючіші питання попередньої історії. Тому воно посилалось на усі пророцтва Старого завіту відносно месії. Нарешті, внаслідок попередніх положень християнство подавало своє бачення всесвітньо-історичного процесу, в якому собі воно відводило роль особливої з позиції людського ставлення до Бога епохи – так званої епохи “благодаті”, коли людина йде до Бога не через страх чи примус, а через внутрішнє покликання та глибоке усвідомлення того, що було зроблене Христом. Теза про те, що християнське життя повинно бути наслідуванням Христу, пронизує собою усю історію християнства.

Важливо відмітити, що культурно-історична цінність Біблії не вичерпується суто релігійною функцією. Адже Біблія відіграла видатну роль у становленні та розвиткові всієї духовної культури людства, стала ідейним фундаментом подальшого розвитку філософських вчень, літератури і мистецтва. Видатні богослови і філософи, митці та науковці всіх часів - минулих і теперішніх - прагнули збагнути глибину її думки і сутність закодованих у складних алегоріях і символах Біблії життєво визначальних істин. На перший погляд може здаватися, що біблійні оповіді пристосовані до сприйняття на примітивному рівні свідомості, але, як засвідчують численні дослідження, вони спрямовані на вираження особливої – психологічної та духовно-екзистенціальної реальності. Тому вони містять складну і цінну інформацію, яку не можна трактувати буквально і спрощено. Алегорично-символічний спосіб викладу тексту дозволяє окреслювати такі проблеми і явища, яким сьогодні немає адекватної наукової форми виразу. Це, зокрема, деякі складні космогонічні питання, тобто питання про походження Землі, людей, будови Всесвіту. На думку вчених, Біблія дуже глибоко і влучно передає розуміння природи людини, її космічної та історичної долі, її фізіологічних та психологічних механізмів, сенсу життя, засад моральної поведінки та ін. Тому важливо не лише зрозуміти окреслені в ній духовні істини, а й засвоїти їх, прийняти в своє бачення дійсності, аби жити в злагоді із зовнішнім світом, в гармонійній єдності із суспільством із собою. Християнський Новий Заповіт вважають Законом Божественної любові і благодаті. Через страждання Христа за гріхи людей розкривається сутність справжньої любові – самовідданої і безкорисної. Новозавітні моральні принципи сформульовані в Нагірній проповіді ( проголошеній на горі) Ісуса Христа, поданої в Євангелії від Матвія. Проголошені тут дев’ять блаженств закликають до неприпустимості відповідати злом на зло, насиллям на насилля. Вища божественна мудрість полягає у необхідності поборювати зло тільки добром, бо зло є руйнівним, кличе до помсти і ненависті. У цьому контексті варто розуміти останню книгу Нового Заповіту – Апокаліпсис (Одкровення Івана Богослова), яка пророкуючи прийдешній кінець світу, закликає до покаяння та милосердя. Жахіття Армагедону, страшної небесної кари і загибелі людства - це не залякування, а пересторога для всіх прийдешніх поколінь, котрі через моральне удосконалення, міцну віру і щиру любов врятують світ і забезпечать торжество справедливості.

  1   2

Схожі:

В процесі вивчення теми студенти повинні iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи
В процесі вивчення основних тем філософії студенти повинні оволодіти навичками самостійного опрацювання відповідних розділів підручників,...
В процесі вивчення теми студенти повинні iconМетодичні рекомендації до самостійної роботи з соціології
В процесі вивчення важливих тем соціології студенти повинні оволодіти навичками самостійного опрацювання відповідних розділів, підручників,...
В процесі вивчення теми студенти повинні iconМетою викладання цього курсу є: вивчення предмета І оволодіння методикою проведення ігор в логопедичній роботі з дітьми з різними мовленнєвими вадами; виховання та перевиховання осіб з порушеннями мовленнями, попередження мовленнєвих розладів під час гри.
Студенти повинні вміти: організовувати І проводити ігри в процесі логопедичної роботи з урахуванням принципів кваліфікації дефекту,...
В процесі вивчення теми студенти повинні iconПроректор з нмр хепі 2008р. Робоча програма
«Правознавство» (галузевого стандарту вищої освіти України). У робочій програмі розкрито ідейну спрямованість вивчення цієї дисципліни,...
В процесі вивчення теми студенти повинні iconПроректор з нмр хепі 2008р. Робоча програма
України та типової навчальної програми підготовки бакалавра з менеджменту. У робочій програмі розкрито ідейну спрямованість вивчення...
В процесі вивчення теми студенти повинні iconПроректор з нмр хепі 2008р. Робоча програма
України та типової навчальної програми підготовки бакалавра з фінансів. У робочій програмі розкрито ідейну спрямованість вивчення...
В процесі вивчення теми студенти повинні iconСумський державний університет факультет економіки та менеджменту Кафедра управління
У результаті вивчення дисципліни «Методи прийняття управлінських рішень» студенти повинні знати
В процесі вивчення теми студенти повинні iconМетодичні вказівки до вивчення кожного з розділів і література, що рекомендується, питання для самоконтролю, а також варіанти індивідуальних завдань, що виконують студенти в процесі вивчення дисципліни
Ресурсозберігаючі технології та охорона довкілля для студентів напряму 050401 металургія / Укл. Н. Д. Ванюкова., М. В. Ягольник Дніпропетровськ:...
В процесі вивчення теми студенти повинні iconМетодичні вказівки до вивчення кожного з розділів І література, що рекомендується. Містяться варіанти індивідуальних завдань, що виконують студенти в процесі вивчення дисципліни, необхідний нормативно-довідковий матеріал
Робоча програма, методичні вказівки І індивідуальні завдання до вивчення дисципліни ”Технологія обробки типових деталей та складання...
В процесі вивчення теми студенти повинні iconОписи модулів назва модуля
Внаслідок вивчення дисципліни студенти повинні знати методи розробки алгоритмів i програм розв’язку прикладних задач із застосуванням...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи