Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства icon

Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства




Скачати 390.49 Kb.
НазваЗакон України "Про свободу совісті та релігійні організації", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства
Дата14.09.2012
Розмір390.49 Kb.
ТипЗакон

ТЕМА 7: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ В УКРАЇНІ.


Після здобуття незалежності в Україні розпочався своєрідний релігійний ренесанс: були зняті численні обмеження та заборони на свободу релігійної діяльності та відправлення релігійних культів. В Україні починає стрімко зростати кількість релігійних громад. При чому їх кількість невпинно продовжує зростати і темпи цього процесу не знижуються. Відкрилися тисячі храмів та молитовних будинків, споруджено понад 1000 храмів. Активно починають діяти недільні школи та катехітичні пункти (понад 7 тис.). У вільному продажу з'явилася релігійна періодична преса. У всіх регіонах діють духовні навчальні заклади.

Однак релігійне відродження в Україні супроводжувалось наростанням міжконфесійного протистояння, у яке втягувалися мільйони віруючих. Не поодинокими стали конфлікти на релігійному грунті. В таких умовах актуальною постала проблема правового врегулювання міжконфесійних стосунків. Це було здійснено 23 квітня 1991 р., коли Верховна рада України прийняла Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", який і слугує основною правовою засадою релігійного життя.

План (логіка) викладу матеріалу:

1. Проблема віротерпимості в історії людства.

2. Свобода совісті як загальнолюдська цінність.

3. Реалізація принципів свободи совісті в Україні.


Ключові поняття і терміни:

- СВОБОДА СОВІСТІ - 1) (у філософському значенні) одна з фундаментальних, загальнолюдських цінностей, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб'єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками самовизначення своєї світоглядної позиції, а також можливість його творчої та

відповідальної самореалізації на основі власної совісті.

2) (у релігієзнавчому значенні) право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи або дотримуватися атеїстичних поглядів.


- СВОБОДА РЕЛІГІЇ - поняття, яке характеризує правові, суспільно-політичні, економічні можливості та гарантії для вільного релігійного самовизначення та самореалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій

та їхніх інститутів.


- СВОБОДА ВІРОСПОВІДАННЯ - гарантоване законом право індивіда вільно, без зовнішнього примусу вибирати, сповідувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати дії, вчинки у відповідності з своєю релігійною орієнтацією.


- СВОБОДА В РЕЛІГІЇ - поняття, що відображає межі (міру) свободи, яку допускає будь-яке віросповідання, церква, релігійна громада для своїх прихильників у справі тлумачення основних положень релігійного вчення.


- СВОБОДА ЦЕРКВИ - законодавчо закріплене і гарантоване державою право на вільну безборонну діяльність церкви релігійних організацій) в межах її функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб.


^ 7.1. Проблема віротерпимості в історії людства.

Кожна людина прагне виробити свою власну позицію в житті, мати власний погляд на світ і те, що відбувається навколо. Систему поглядів людини на світ та своє місце в ньому прийнято називати світоглядом. Він в тій чи іншій формі наявний в свідомості кожної нормальної людини. Важливим елементом світогляду є релігійні уявлення, у яких виявляється ставлення людини до Бога, до існування безсмертної душі, загробного життя тощо. Людина може вірити в існування Бога, а може стояти на атеїстичних позиціях і відкидати віру у надприродне. Право людини робити власний вибір щодо релігії і Бога, займати власну позицію з релігійних питань дістало назву свободи совісті.

^ Свобода совісті - це право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи або дотримуватися атеїстичних поглядів. Приймати чи відкидати релігійні уявлення та зв'язані з цим принципи поведінки є невід'ємним правом кожної людини. Свобода совісті, таким чином, є реальним виявом свободи людини в суспільстві. Це одна з найважливіших і невід'ємних свобод людини, що виступає необхідним загальнолюдським етичним і правовим принципом, що має загальнолюдську соціальну та духовну цінність. Визнавати свободу совісті фактично означає визнавати за людиною її право розпорядитись власним життям. Формування головних засад свободи совісті закорінене у багатовіковій боротьбі за право вільно мислити й діяти, у реальній практиці вільнодумства. Її витоки сягають далекої давнини. Уперше проблема свободи совісті, світогляду і переконань виникає в античну добу. Це було зумовлено тим, що кожного громадянина зобов'язували виконувати загальнодержавні культи. За невиконання їх, а також за критику чи осміювання богів карали смертю. Проте, осмислюючи реалії людського буття античні мислителі і філософи поставили під сумнів виправданість наказового поширення на всіх членів суспільства стандартних вимог певного релігійного культу. Такими мислителями були Ксенофан (570-478 рр. до н.е.), Геракліт (540-475 рр. до н.е.), Анаксагор (500-428 рр. до н.е.), Демокріт (460-370 рр. до н.е.), Протагор (480-410 рр. до н.е.), Епікур (341-270 рр. до н.е.), Лукрецій Кар (95-55 рр. до н.е.) та ін. Вони стверджували, що про Богів людям достеменно нічого не відомо і що, скоріше за все, люди створюють богів за подобою із самими собою. Перший правовий акт, який проголосив “свободу сповідання релігії”, відноситься до часів пізньої античності та початку християнської епохи. Це був “Міланський едикт про віротерпимість”, підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Ліцінієм . Він проголошував свободу віросповідання, рівність всіх релігій, а також регулював майнові і громадські права релігійних громад. Тим самим було покладено край переслідуванню християн і фактично започатковано процес перетворення християнства у державну релігію.

В епоху середньовіччя християнська церква зайняла панівні позиції у суспільному житті. Сповідання християнського віровчення стало обов'язковим для всіх громадян. І хоча деякі Отці християнської церкви час від часу заявляли про право кожної людини вільно обирати віру, будь-які прояви вільнодумства та вільного сповідування іншого релігійного віровчення офіційною церквою не допускалися і жорстоко переслідувалися. Вже за часів розвиненого середньовіччя для слідкування за благонадійністю думок громадян католицькою церквою було створено спеціальний орган, відомий як інквізиція. Тому в цей час боротьба за право вільно мислити і діяти могла здійснюватися тільки під релігійним покровом і виявляється у формі скептицизму, єресі, антиклерикалізму.

В епоху Відродження під впливом розвитку суспільних стосунків, науки, культури, мистецтва та філософії проблема свободи совісті постала як свобода розуму. Її яскраво виразив французький діяч пізнього Відродження М.Монтень (1533 - 1592 рр.) у своїй концепції свободи віротерпимості, передумовою якої повинна бути рівність всіх релігій, свобода переконань і будь-якої думки.

Вимога віротерпимості в епоху Реформації знайшла широку підтримку в суспільстві, породивши в Європі цілий ряд масових релігійних рухів. У наслідок цього у ряді європейських держав правовими актами було юридично закріплено вимогу свободи віросповідання. В роки буржуазних революцій (XVIII ст.) відомий заклик до утвердження “свободи, рівності та братства” став переломним моментом в історії людства. Соціальний прогрес, розвиток індивідуалістичних тенденцій під впливом економічного, політичного та духовного розвитку вимагав прав людини на свободу совісті, віросповідання та переконань. Усі вони знайшли відображення у перших конституціях і законодавчих актах буржуазних держав кінця XVIII століття. Зокрема - у “Декларації прав людини і громадянина”, затвердженій Національними зборами Франції у 1789 р. та в Конституції США з поправкою у 1791 р. В останній наголошено, що “Конгрес не повинен видавати законів, що встановлювали б яку-небудь релігію чи забороняли її вільне сповідання...”. Таким чином, основні вимоги свободи совісті врешті знайшли законодавче підтвердження у конституціях країн світу. Були вироблені загальнолюдські правові принципи права вільно мислити і діяти, які знайшли затвердження у нормах міжнародного права. Вони відображені, зокрема: 1) у Хартії прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.; 2) у 2-й і 5-й статтях Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії й переконань від 25 листопада 1998 р.; 3) у 16-18-х статтях Підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 р. Зокрема, у статті 18 Хартії прав людини записано: “Кожна людина має право на свободу совісті і релігії; це включає свободу міняти свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом із іншими, публічним або приватним порядком у вченнях, богослужіннях та виконанні релігійних і ритуальних настанов”.


^ 7.2. Свобода совісті як загальнолюдська цінність.

Свобода совісті - це одне з фундаментальних прав і свобод людини, поза якими її нормальне існування не можливе. Водночас це й важлива філософська, правова та релігієзнавча категорія. Тому необхідно зупинитися на сутності цього поняття докладніше. З'ясуємо насамперед зміст понять “свобода” та “совість”, що входять в означену категорію.

Свобода - це важливе філософське поняття, яке характеризує корінні особливості людського буття; це значить, що поза свободою людина вже не може вести повноцінної життєдіяльності. В філософському розумінні свобода постає як відсутність будь-яких перешкод для дій людини. Але оскільки в реальному людському житті таке просто неможливо, то свобода передбачає:

1) усвідомлення необхідності та діяльність особи, що узгоджена із необхідністю;

2) наявність можливості робити вибір відносно змісту та напряму своїх дій;

3) врешті, при наявності двох означених умов – мати можливість змінювати наявну необхідність на іншу, таку, що відкриває перспективи розширення свободи.

Поняття “свободи” передбачає свободу особистості в її діяльності, а також її духовну свободу. Наявність свободи є найважливішою передумовою людського права і можливості самостійно формувати свої моральні принципи, визначати обов'язки, здійснювати моральний самоконтроль і моральну самооцінку своїх вчинків. Якщо позбавити людину свободи, то із неї автоматично знімається будь-яка відповідальність за свої вчинки, адже відсутність свободи означає, що людська поведінка якось та кимсь запрограмована, і, отже, людина тут не при чому.

Прийнято вважати, що совість - це здатність особи здійснювати моральний самоконтроль і самооцінку, нести відповідальність за свої погляди і вчинки перед іншими людьми та суспільством. Вона охоплює самосвідомість і самопереживання людини, без яких немислима її життєдіяльність. Наявність совісті передбачає, що в людській свідомості присутні принаймні два її спрямування: одне – на саму людину із її реальними характеристиками, властивостями, особливостями та вчинками, друге – на вищі та незаперечні норми, взірці, принципи людської поведінки. Якщо людина відчуває прояви чи докори совісті, це значить, що вона співвідносить свої думки та дії із чимось належним, незаперечним, єдино гідним людини. У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, їх оцінка з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль щодо виконання своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Вона менш за все спирається на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Тобто совість передбачає існування в людській свідомості чогось надіндивідуального, вищого, імперативного (наказового). Що це є за інстанція, з позиції якої сумління особа себе оцінює? Звідки вона взялася у свідомості людини? – На ці питання люди різних життєвих орієнтацій та ціннісних установок дають різні відповіді, але вже саме окреслення сутності совісті та механізму її дії дає нам моєливість зрозуміти й сутність права на свободу совісті. По суті ситуація прочитується так: оскільки не існує єдиного, для всіх людей та на всі часи наданого закону людського життя, то кожна людина має право сама обрати, сформувати та використовувати ту систему (шкалу) оцінок, за допомогою якої вона буде сприймати, контролювати та визначати свою поведінку. Ясно, що для релігійної людини мова йде про норми й заповіді, передані Богом (або богами), а її совість є нічим іншим як здавання собі звіту відносно того, якою мірою її життя відповідає божественним настановам.

Прийнято розрізняти трактування проблеми свободи совісті у широкому (філософському) та вузькому (релігієзнавчому) розумінні. У широкому розумінні свобода совісті виступає як можливість і здатність людини вільно, без будь-якого зовнішнього силового тиску, лише за велінням власної совісті обирати незалежну світоглядну позицію і на цій основі робити власний вибір та нести відповідальність за свої вчинки й думки. Свобода совісті у такому значенні є найширшою свободою думки про світ, свободою людини по-своєму розуміти його. Людина може обирати собі той світогляд, який вважає правильним. Тому свобода совісті є цілковитою свободою світогляду. Її складовим елементом буде виступати також свобода релігійних уподобань, що прийнято відносити до вузького (релігієзнавчого) трактування принципу свободи совісті, яка передбачає:

- 1) право вибирати і сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної;

- 2) рівність усіх віруючих і невіруючих перед законом;

  • 3) рівні можливості для віруючих і невіруючих у користуванні політичними і громадськими правами.

Тому свобода совісті є одним з конкретних проявів свободи особи в суспільстві і є однією із загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. Визнання свободи совісті означає разом з тим визнання цінності вільної особистості, її духовного суверенітету, яка у своєму духовному самовизначенні підзвітна лише своїй совісті, а для віруючої людини - Богу, зв'язок з яким є для неї сенсом і метою життя.

У релігієзнавстві свобода совісті розглядається як право, що гарантує недоторканість совісті людини в питаннях ставлення до релігії, тобто право особистості на свободу мати, приймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватись нерелігійних переконань; свободу індивідуально або ж спільно з іншими, публічно або ж приватно сповідувати свою релігію або вірування, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах, вільно поширювати свої релігійні або нерелігійні погляди та переконання. Вона базується на ряді важливих принципів: відокремлення церкви від держави, відокремлення школи від церкви, заборона встановлення обов'язкових переконань і світогляду.

Оскільки релігійні відносини - складовий елемент суспільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана регулювати їх за допомогою законодавства. Гарантуючи можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, права і свободи всіх громадян. У цьому зв'язку конституції багатьох країн свободу віросповідання поєднують з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробничих обов'язків. Наприклад, у декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися громадського порядку, а громадянське суспільство вправі захищатися від зловживань під релігійними гаслами.

Рівень реального забезпечення свободи совісті залежить від багатьох чинників. Він обумовлений історичними, соціальними, політичними умовами становлення державності, роллю і місцем у цьому процесі релігії та релігійних організацій. Велике значення при цьому відіграють національні та місцеві традиції, спосіб життя народів, форми суспільних відносин. Держава може регламентувати, встановлювати обмеження у реалізації прав на свободу совісті. Тому в одних державах забезпечення свободи совісті відповідає міжнародним правовим нормам, в інших - вона обмежена певними умовами або ж лише декларується, не діставши практичної реалізації. Однак звужуючи або розширюючи межі цього права, держава регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті у публічних діях індивіда, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Держава не дає і не “дарує” права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, у якому віруючий індивід має можливість вільної духовної самореалізації згідно з вибором своєї совісті. Проте сфера свідомості, одним з проявів якої є совість людини (при умові що вона не виявляє себе у певних діях і вчинках), не є предметом права і не піддається правовому регулюванню. Тому свобода совісті - це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб'єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої та відповідальної самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини Бога та форми свого єднання з ним. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті. Сфера совісті - приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікатну царину людського буття. Вона не повинна нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів. Обов'язок держави - забезпечити гарантії вільного самовизначення та саморєалізації особистості в духовній, в тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується через поняття “свобода релігії”, “свобода віросповідання”, “свобода в релігії”, “свобода церкви”, “толерантність”. Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія певною мірою розкриває свою сутність через поняття “свобода релігії”, з яким воно взаємопов'язане, але не тотожне. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат. Свобода релігії в даному випадку постає як свобода вибору релігії, як свобода віросповідання, відправлення релігійного культу. Вона окреслює правові, економічні, суспільно-політичні можливості й гарантії щодо вільного релігійного самовизначення, самореалізації особистості в релігійній сфері, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів. Відтак можна сказати, що свобода совісті, як релігієзнавчо-правова категорія саме через поняття “свобода релігії”, повною мірою розкриває свій зміст. По суті вона містить у собі всі аспекти свободи совісті: самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також її самореалізації в системі свого релігійного вибору.

Як один з аспектів структурних елементів свободи совісті, свобода релігії реалізує себе через свободу віросповідання та свободу церкви. Свобода віросповідання – законодавче гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію, вільно змінювати свої релігійні уподобання, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації. Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає і право відмови від вибору. Не може бути й мови про свободу релігії там, де поряд з індивідуальною свободою віросповідань відсутня можливість колективного сповідування релігії, здійснення культових дій та ритуалів. Тут вже йдеться про поняття “свобода церкви”, яке характеризує соціально-правові можливості функціонування в державі церкви і релігійних об'єднань віруючих. Свобода церкви - це законодавче закріплене й гарантоване державою право на вільну діяльність церкви та інших релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб. Воно передбачає свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, їх господарської, фінансової діяльності тощо. Якщо свобода віросповідання - це вид індивідуальної свободи, то свобода церкви - це тип свободи суспільної.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти вияву - свободу вибору певного релігійного світогляду та публічне сповідування релігії. Для віруючої людини важливе значення має “зовнішнє сповідування віри”, яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою християнської совісті й розглядає його як необхідну умову перебування у християнстві, твердячи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Можливість для індивіда добровільно об'єднуватися з іншими одновірцями в релігійні спільноти з метою публічної відправи богослужіння та пропаганди своїх релігійних поглядів є одним з принципових положень свободи релігії. Релігійна організація, як вільне утворення громадян-одновірців, має свою внутрішню структуру, статут, який регламентує не тільки проблеми, пов'язані із сповідуванням релігії, культовими діями, а і питання дисципліни, норми поведінки віруючих, а також проблеми, які далеко виходять за суто релігійні рамки. Поняття “свобода церкви” включає структурно як свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, так і свободу господарської, фінансової їх діяльності тощо. Тому реалізація принципу свободи совісті тісно пов'язана з дотриманням гарантій не лише свободи релігії, а й свободи церкви. Це поняття відображає ступінь автономності церкви, незалежності від втручання держави в її внутрішні справи. Однак у деяких країнах держава й церква тісно поєднані. Тісне поєднання офіційної релігії та державного апарату породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслідується законом. В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: в арабських країнах - іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських - католицизм, у Греції - православ'я. Визнання особливого становища певної церкви зафіксовано в конституціях 42 держав; законодавство 30 країн обумовлює зайняття вищих посад в державі прийняттям релігійної присяги; в 17 країнах посаду глави держави можуть обіймати тільки ті особи, які належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад США, Україна.

Ще одним важливим аспектом свободи совісті та свободи релігії є свобода в релігії, котра виявляється здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок тощо. Свобода в релігії - межі свободи, в яких, згідно з віросповіданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів. Вона характеризує міру свободи, яку допускає те чи інше віросповідання для своїх членів у справі реалізації віросповідної практики, тлумачення тих чи інших положень свого релігійного вчення. Отже, йдеться про рівень свободи віруючих та їх можливості вільно самореалізовуватися в релігійному колективі в рамках певних приписів без втручання як одновірців, так і керівників релігійної громади.

Однак реалізація цих принципів завжди була проблематичною. Історія різних конфесій містить численні приклади нетерпимого ставлення до будь-яких спроб виявлення свободи думки з боку віруючих по відношенню до повчань авторитетів церкви чи окремих положень віровчення. Відомо, що за часів середньовіччя такі спроби розглядалися як єретичні або віровідступництво і нещадно переслідувалися. У католицькій церкві, наприклад, навіть довгий час вважалося шкідливим і заборонялося читати та вільно тлумачити Біблію простим віруючим. Висновок тут напрошується один: протягом всієї своєї історії практично кожна Церква ревно оберігала своє віровчення, не допускаючи (часто під загрозою смерті) спроб їх вільного осмислення і тлумачення з боку своїх прихильників. При всіх позитивних змінах, які відбулися останнім часом, сьогодні також релігійні організації практично не допускають якихось елементів свободи в релігії для своїх

вірних.


^ 3. Реалізація принципів свободи совісті в Україні.

Релігія завжди відігравала важливу роль у житті українського народу. Впродовж своєї історії український народ відносився до християнської релігії як до засобу збереження власних і загальнолюдських надбань: родинної моралі, виховання морально наставленого молодого покоління, глибокої поваги до життя і прав інших людей, милосердя тощо. Йому, як правило, чужими є крайні форми релігійно-національної нетерпимості, релігійний екстремізм і почуття власної винятковості чи зверхності у взаєминах з іновірцями. Потреба захисту власної національної самобутності, яка довгий час ототожнювалася з релігійною приналежністю, ставала причиною масових народних повстань, національно-визвольних воєн. Релігійна дискримінація українського населення почалася після підписання Люблінської унії 1569 р. у наслідок чого православна Україна ввійшла до складу католицької Польщі. Правова система Польщі відзначалася рисами різкої релігійної нетерпимості. У католицькій державі юридичні та громадські права надавалися тільки католикам, тому православне населення України опинилося у безправному і дискримінованому становищі. Воно терпіло як соціальний, так і духовний гніт. Це змусило українське духовенство шукати захисту у папи Римського, наслідком чого стало підписання Берестейської унії у 1596 р. При цьому українське духовенство домоглося від папи Римського збереження свого давнього східного обряду та всіх прав священнослужителів. При підписанні Зборівської (1649) і Гадяцької (1658) українсько-польських угод також відстоювалося визнання політичної рівноправності українського і польського духовенства. Після підписання Переяславського договору (1654) про входження України до складу Російської держави зрушення на краще у правовому статусі православної релігії супроводжувались і певними негативними явищами. Після скасування патріархату і встановлення Синоду у 1721 р. православна церква стала, по суті, складовим елементом держави - головним знаряддям духовного поневолення українського народу. Російська імперія стала країною з найбільш “не відокремленою” від держави церквою, яка була слухняним знаряддям у її руках. Звід законів Російської імперії проголосив російське православ'я панівною релігією. Будь-яка критика її віровчення, зречення церкви чи перехід в інше віросповідування і навіть недотримання церковних правил вважалися у Росії державним злочином і каралися кримінальним законодавством. Обов'язковим було і розголошення на вимогу поліції таємниці сповіді священиком. Позитивним явищем для подальшої долі українського народу (особливо Галичини) стало те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772), було припинено сваволю та правовий нігілізм польської шляхти, яка змушена була діяти в жорстких рамках австрійських законів. Українську греко-католицьку церкву в Галичині було зрівняно в правах з римо-католицькою, її духовенство одержало реальне і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних володінь польських костьолів та монастирів.

Існували істотні відмінності у правовому регулюванні релігійно-церковного життя у царській Росії та Австро-Угорщині. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм релігійного життя було започатковано лише у 1905 р., то в Австро-Угорській імперії основними державними законами від 25 травня 1868 р. і 9 квітня 1870 р. було гарантовано права “безконфесійних осіб” (атеїстів), визначено позиції церкви у приватно-правових відносинах, скасовано обмеження щодо не католиків. На початку XX ст. громадсько-політичне життя України ознаменувалось утворенням перших політичних партій, які у політичних програмах та маніфестах формулювали своє ставлення і до релігії та церкви. Першою про це заявила програма Української народної партії (1902 р.), яка містила досить великий за обсягом розділ “Релігія”. В ньому йшлося про відокремлення церкви від держави, невтручання державних органів у релігійні справи, відмову від будь-якої “пануючої” в Україні релігії, встановлення організаційно-канонічної незалежності української церкви, виборність духовенства, право релігійних громад вирішувати церковні справи, позбавлення церковних соборів будь-якої “адміністративної влади”, утримання духовенства винятково за рахунок релігійних громад. Аналогічні вимоги з'являються у програмах інших українських політичних партій. Широкий рух за впорядкування релігійно-церковних відносин та за гарантування прав свободи совісті розпочався в царській Росії та Україні тільки після 1905 р. за часів 1-ої російської революції.

Однак законодавче вирішення цих проблем стало можливим тільки після утворення Української народної республіки (УНР), яка розпочала вироблення цілісної системи законодавства про свободу совісті та релігійні організації на демократичних, гуманістичних засадах. В Конституції УНР та інших її законодавчих актах закріплювалися цивілізовані і демократичні основи свободи совісті та державно-церковних відносин. Свободу совісті гарантував третій Універсал Української Центральної Ради (7 листопада 1917 р.), Конституція Української народної республіки, Декларація Української Директорії (грудень 1918 р.), Закон про тимчасове верховне управління в Українській народній республіці (12 листопада 1920 р.). Українська народна республіка (УНР) визнавала незалежне становище православної церкви як автокефальної на чолі з патріархом у Києві. Передбачалося прийняття окремого державного закону, який мав регулювати загальні основи організації православної церкви в межах Української держави, гарантуючи її внутрішню автономію, не порушуючи канонічних установ, а також визначати її правове місце у державі. У Законі “Про тимчасовий державний устрій України” періоду Гетьманату (29 квітня 1918 р.) зазначалося, що всі, хто належить до православної віри Української держави, а також всі мешканці України користуються вільним відправленням своєї віри і богослужіння. Проект Конституції УНР передбачав:

  • “Артикул 24. ...вільність сумління і релігії забезпечуються кожному... Не можна нікого змушувати до участі в релігійних чинностях чи обрядах або належати до якого-небудь віросповідання. Забезпечується кожному вільність зміни віросповідання. Ніхто з громадян не може ухилитися від виконання публічних обов'язків з причини своїх релігійних переконань.

  • Артикул 25. Всі визнані державою віросповідання перед державою рівнорядні й рівноправні, мають право опоряджувати публічні набожества, виконувати релігійні обряди і засновувати релігійні товариства; в межах законів вони мають внутрішню автономію. Члени віросповідання, що його досі не визнала держава, не мають права до публічних набожеств, у місцях зачинених вони можуть виконувати свої набожества і релігійні обряди, що не суперечать закону та публічній моралі.

  • Артикул 26. Порядок визнання віросповідання, що його досі держава не визнала, встановить окремий закон".


(Конституційні акти України. 1917-1920. - К., 1992. -С.129.)

В УНР була спроба здійснення правової профілактики і встановлення відповідальності за розпалення міжконфесійних конфліктів. Так, проект Конституції передбачав кримінальну відповідальність священиків і проповідників за прояви релігійного екстремізму щодо іншої віри, обов'язок органів державної влади дотримуватися встановлених законом рівних прав усіх релігійних організацій, визначав механізм оскарження дій посадових осіб релігійних організацій.

Наведені проекти програм і конституційних актів через різні обставини так і не набули чинності, але кожен з них по-своєму спричинився до розвитку традицій правового регулювання релігійно-церковного життя, формування демократичних засад щодо реалізації свободи совісті. Згодом насаджуваний в УРСР атеїзм став ідеологічним знаряддям зміцнення тоталітарного режиму. Формально відокремлена від держави церква перебувала під постійним контролем державних органів, зазнавала постійних втручань у справи релігійних організацій. Державні органи регламентували усі вияви суспільної активності релігійних організацій та внутрішнє життя кожної з них. Законодавчі акти, відомчі інструкції СРСР та УРСР базувались винятково на ідеологічних постулатах комуністичної партії та сваволі партійно-державних функціонерів. Законодавче регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням свободи совісті, почалося в УРСР з прийняття 19 січня 1919 р. декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Він був майже дослівним викладенням декрету Раднаркому РСФСР від 23 січня (2 лютого) 1918 р. “Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви”. У ньому декларувалося: право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, скасування позбавлень прав за сповідання будь-якої віри або не сповідання жодної, заборону будь-яких місцевих законів або постанов, які б утискали або обмежували волю сумління чи встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян. Одночасно декрет скасовував викладання основ релігії в усіх державних, громадських, приватних учбових закладах, будь-які субсидії держави релігійним організаціям. Церква втрачала усі свої майнові права, не могла бути суб'єктом правовідносин. Відповідно до цього декрету було прийнято постанову Народного комісаріату освіти “Про релігійні обряди і викладання закону божого в радянській українській школі” (4 лютого 1919 р.).

Конституційні норми щодо свободи совісті були сформульовані в Конституції УРСР, затвердженій 10 березня 1919 р. Всеукраїнським з'їздом Рад у м. Харкові, а в остаточній редакції - ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет)14 березня 1919 р. Вона передбачала надання в УРСР притулку всім іноземцям, переслідуваним за релігійні злочини. На відміну від УНР, де релігійні організації мали право висувати своїх представників до законодавчого органу держави, Конституція УРСР позбавляла виборчих прав усіх священнослужителів і ченців. Наприкінці 20-х років усі повноваження щодо “церковної політики” були надані Наркомату внутрішніх справ (НКВС). У квітні 1929 р. НКВС подав вищому партійно-державному керівництву УРСР довідку про те, що релігійні організації протидіють заходам радянської влади і підбурюють проти неї селян. Наслідком цього стали судові та позасудові репресії проти віруючих і духовенства. Було розпочато кампанію з ліквідації Української автокефальної православної церкви, яку було звинувачено у контрреволюційній діяльності. В середині 30-х років кількість діючих храмів зменшилася до 9 % дореволюційного рівня (у Російській Федерації - 35,6 %).

За радянських часів конституційні гарантії свободи віровизнання не мали жодного значення і не впливали на державну політику щодо церкви, яка зазнавала періодичних коливань у зв'язку зі зміною лідерів комуністичної партії. Проголошені правові норми ніколи не дотримувалися у практичній діяльності радянських керівних органів. Навпаки характерним для політики щодо релігії і церкви було наступне: повна невідповідність його правової бази (Конституції, урядових постанов та інструкцій, директив партійних органів) інтересам та реаліям релігійно-церковного життя; порушення конституційно правових норм самою ж державною владою; нехтування Конституцією і чинним законодавством; систематична і масова антирелігійна пропаганда; компрометація церкви і духовенства; поступове скорочення кількості церков і священнослужителів; постійний нагляд над духовенством з боку органів державної безпеки; перешкоди в залученні до церкви нових віруючих, здійсненні богослужінь і обрядів. Таким чином на практиці у країні, “де переміг атеїзм” (як декларувалось у звітних радянських документах) конституційні “гарантії” означали, насправді, обмеження прав і свобод віруючих та релігійних організацій.

Про декларативний характер тодішніх правових гарантій свободи совісті свідчать численні порушення прав віруючих. Віруючим багатодітним матерям, наприклад, могли відмовити у присвоєнні звання "Мати-героїня", допускалися цькування віруючих службовців, чинилися перешкоди у здобутті вищої освіти віруючими, при прийманні на роботу, тощо. Наприклад, дітей священників або взагалі не допускали до вищої освіти, або ж суттєво обмежували напрями їх можливої освіти. Так само за одну лише релігійність (приналежність до якоїсь конфесії) молоду людину часто могли виключити із вузу. При чому не було зареєстровано жодного випадку притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за дискримінацію віруючих

До нормативної основи законодавчого регулювання релігійно-церковного життя в Україні радянського періоду належали також прийняті 26 березня 1966 р. Президією Верховної Ради УРСР Указ “Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи” і Постанова “Про застосування статті 138 Кримінального кодексу Української РСР”. Указ передбачав адміністративну відповідальність керівників незареєстрованих релігійних організацій, а також відповідальність за проведення несанкціонованих релігійних обрядів та церемоній, за створення позакультових структур, груп тощо. У постанові йшлося, що порушення законодавства щодо відокремлення церкви від держави і школи від церкви підлягають кримінальній відповідальності. Мались на увазі відмова у прийнятті на роботу, до навчального закладу, звільнення з роботи або навчального закладу, позбавлення встановлених законом пільг або переваг, інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлення до релігії. Практичного застосування щодо посадових осіб ці норми не мали, а з юридичного погляду були далекими від демократичних принципів свободи совісті. Але вони широко застосовувалися до віруючих і священнослужителів. Так, штрафами карали священиків РПЦ, які відправляли богослужіння в період основних сільськогосподарських робіт, пресвітерів, які дозволяли виступи неповнолітніх дітей з різдвяними віршами на молитовних зборах, “вели релігійну пропаганду” над труною небіжчика. Хоча за радянськими законами жоден релігійний обряд чи таїнство не мали юридичної чинності, пресвітерам заборонялось здійснювати водне хрещення неповнолітніх, приїжджий проповідник не міг виступати перед місцевою громадою, не можна було бити у дзвони, нести хрест перед похоронною процесією тощо.

У 1976 р. було ухвалене “Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР”, яке зі змінами, внесеними Верховною Радою Української РСР у вересні 1990 р., діяло до прийняття Закону УРСР “Про свободу совісті та релігійні організації” (23 квітня 1991 р.). Ним розширювались повноваження Ради у справах релігій при Раді Міністрів Української РСР, яка перебрала від місцевих органів влади вирішення питань реєстрації релігійних об'єднань, користування культовими приміщеннями, контролю за дотриманням законодавства щодо релігійних культів тощо. У 1978 р. Верховна Рада Української РСР прийняла нову Конституцію. В останній радянській конституції (ст. 56) проголошувалось: “Громадянам Української РСР гарантується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, висловлювати релігійні або атеїстичні погляди. Розпалювання ворожнечі й ненависті через релігійні вірування забороняється. Церква в Українській РСР відокремлена від держави і школа – від церкви”. Від попередніх ця конституція відрізнялася тим, що не просто проголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим досить жваву дискусію у суспільстві й сподівання віруючих та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії й церкви. Однак до другої половини 80-х років, коли із зародженням руху за демократизацію суспільного життя активізувались процеси національно-культурного відродження, ця політика залишалася незмінною.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-церковних відносин в Україні з особливою гостротою постали у другій половині 80-х років. Перші кроки щодо демократизації суспільства спричинили нечувану активізацію громадської діяльності віруючих і духовенства, яка в Україні набрала форм руху за реєстрацію нових громад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протестантської віросповідної орієнтації, вимог реабілітації незалежних від московського патріархату УГКЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових будівель заявили також зростаючі релігійні громади кримських татар та юдеїв. Перебудова державно-церковних відносин розпочалася з дозволу громадам РПЦ користуватися храмами, закритими владою під час попередніх гонінь віруючих. Це було пов'язано з широким відзначенням тисячоліття запровадження християнства в Київській Русі. Духовенству було дозволено поширювати релігійну літературу, одержану від зарубіжних добродійних і місіонерських організацій, послабився натиск атеїстичної пропаганди у засобах масової інформації.

Українська держава після здобуття незалежності заявила про свою прихильність принципам демократії та правової держави. Всі правові відносини в Україні, які пов'язані з реалізацією принципів свободи совісті та буття релігії, були врегульовані новим законодавством України, що грунтується на демократичних принципах міжнародного права. Найбільше значення у цьому плані має насамперед Закон України “Про свободу совісті і релігійні організації”, прийнятий 23 квітня 1991 р., з внесеними в нього відповідними змінами і доповненнями в 1992 -1996 рр., а також інші правові акти, які видані в розвиток положень цього Закону. Основа ж законодавчої бази свободи совісті в Україні закладена в статті 35 Конституції України, яка закріплює право кожної людини, що проживає на території України (а не тільки для її громадян), на “свободу світогляду і віросповідання”. Принцип свободи совісті набув нового змісту, оскільки передбачає задоволення духовних потреб як віруючих, так і атеїстів, забороняє дискримінацію громадян залежно від їх ставлення до релігії. Це право передбачає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, вільно переходити в іншу релігію чи переконання, безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, дотримуватися канонів своєї релігії у житті, право на таємницю сповіді тощо. Принциповим є положення Конституції, що Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Наголошується на тому, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Не допускається як обмеження прав з релігійних мотивів, так і звільнення від громадських обов’язків за цими мотивами. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У тому разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, то воно може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Здійснення ж права на свободу совісті може бути обмежене законом лише в інтересах охорони суспільного порядку, здоров'я та моральності населення.

Конституція України, Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” закріпили оптимальні демократичні принципи державно-церковних відносин. Законодавство України:

  • гарантує право на свободу совісті всім в Україні сущим, а також політичні, економічні, юридичні та інші умови й можливості його практичної реалізації;

  • забезпечує у відповідності з Конституцією України принципи соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їхнього відношення до релігії;

  • визначає форму і принципи державно-церковних відносин, державні гарантії свободи совісті, а також правовий статус релігійних організацій, їх майнове становище, межі їх функціонування, обов'язки перед державою і суспільством.

З прийняттям Конституції України у відповідність до її норм і положень були приведені інші законодавчі акти, що стосуються проблем забезпечення свободи совісті. Свобода совісті як конституційний принцип права конкретизується і захищається цивільним, кримінальним та адміністративним законодавствами. Закони держави визначають обсяг прав і обов'язків віруючих і релігійних організацій у цих сферах життєдіяльності суспільства. Цим практично створена правова база, необхідна для повноцінного функціонування релігій та їх організацій в Україні. Таким чином, у своїй сукупності законодавство України, що регулює усі правовідносини, пов'язані зі свободою совісті та церкви, постає як цілісна система нормативних актів, які містять норми різних галузей права.

Конституція України, законодавство про свободу совісті розглядають її як особисте право людини вільно і незалежно визначати своє ставлення до релігії. Вони не допускають встановлення обов'язкових переконань і світогляду, будь якого примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Законодавство України про свободу совісті враховує, що релігія чи інші світоглядні переконання, в тому числі й нерелігійні, для кожної людини, яка їх дотримується, є засадничими елементами її розуміння сенсу життя, мотиваційною основою її вчинків, дій, життєдіяльності.

В Україні конституційне і законодавче закріплено важливий принцип, що гарантує можливість практичної реалізації свободи совісті, свободи діяльності релігійних організацій. Це принцип відокремлення Церкви від держави. Він постає своєрідним гарантом невтручання держави, її органів і службових осіб у внутрішні справи Церкви (релігійних організацій), у здійснювану ними в межах закону діяльність. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльність релігійних організацій. Суть цього принципу і в тому, що релігійні організації, їх інститути не виконують державних функцій, не втручаються у справи держави, не є суб’єктом політичного життя. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність організаційно-структурних підрозділів інших віросповідань, проповідувати ворожнечу, нетерпимість до прихильників інших релігій, невіруючих, атеїстів. Такий підхід забезпечує рівність усіх церков, конфесій, релігійних напрямів перед законом. Держава виходить з того, що релігійні організації є добровільними об'єднаннями віруючих, які створюються ними з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб, публічної реалізації права на свободу віросповідання. Релігійні організації, незалежно від їх конфесійної приналежності, мають рівні, законодавче закріплені права і можливості для свого функціонування. Закон не допускає встановлення будь-яких переваг або обмежень як на загальнодержавному, так і регіональному й місцевому рівнях одних церков (релігійних організацій) щодо інших. Держава однаковою мірою захищає права й законні інтереси всіх релігійних організацій будь-якого віросповідання, звісно, якщо їх діяльність не виходить за рамки, встановлені чинним законодавством.

Релігійні організації вільні у своїй канонічній та позарелігійній діяльності. З моменту реєстрації свого статуту релігійна організація стає юридичною особою, користується правами і виконує обов'язки відповідно до чинного законодавства і статуту. Релігійні об'єднання мають право:

  1. використовувати будівлі та майно, надане їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями, громадянами;

  2. будувати власні культові та інші приміщення;

  3. засновувати видавничі, виробничі, реставраційно-будівельні підприємства, добродійні заклади, здійснювати міжнародні зв'язки і контакти з релігійними інституціями за кордоном тощо.

На всіх працюючих у релігійних об'єднаннях поширюється чинне законодавство про працю, порядок оподаткування, соціального страхування і забезпечення. Доходи релігійних громад не оподатковуються. Важливим у контексті забезпечення свободи совісті є законодавче оформлений принцип рівності віруючих перед законом, унеможливлення будь яких базованих на ставленні людини до релігії, її належності до тієї чи іншої конфесії. Законодавство передбачає також, що навчально-виховний процес в державних закладах освіти має бути вільним від втручання релігійних організацій. В Україні забезпечується секуляризована (світська) освіта, оскільки школа відділена від церкви. При цьому гарантується рівність прав громадян України на здобуття різних видів і рівнів освіти. Держава не бере на себе справу релігійної освіти і виховання. Це – справа релігійних організацій і батьків. Релігійна освіта може, за їх згодою, здійснюватися в приватних навчально-виховних установах. Закон лише вимагає, щоб релігійний навчально-виховний процес проходив у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань, щоб не порушувалися права дитини, її інтереси.

В законодавчих актах також містяться норми, які визначають конкретну відповідальність за порушення законодавства України про свободу совісті. При цьому варто зазначити, що передбачені законом обмеження при реалізації права на свободу совісті, свободу церкви постають як необхідні. Ці обмеження відповідають нормам відповідних міжнародних актів. До них належать: охорона громадської безпеки, спокою і порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян. Реалізацію державно-церковної політики покладено на Державний комітет України у справах релігій.

Отже законодавче врегулювання та конституційні гарантії свободи совісті в Україні відповідають сьогодні найвищим вимогам демократичних прав і свобод людини в сучасному світі. Воно враховує історичний досвід правових держав та самобутню духовну історію нашого народу з часів Київського християнства. Залишається лише навчитися належним чином розуміти й виконувати його. Цьому, зокрема, повинні сприяти й курси “Релігієзнавства” у вищій школі України.


Висновок.

В історії людства далеко не відразу була осмислена та належним чином врахована роль релігійних переконань в житті людини. На протязі тривалого часу релігійність прив”язувалась до національно-патріотичного обов’язку, до відданості державі, до інтересів певних етнічних або етно-культурних утворень і регіонів. Проте поступово викристалізувалась думка про те, що справа вибору релігійних переконань є справою внутрішніх життєвих рішень людини, що ніхто не може ззовні нав’язувати людині її вихідні ціннісні установки, оскільки при цьому йдеться про вибір духовних засад людського життєвого самоздійснення. Усвідомлення означених моментів релігійного вибору людини було закріплено в понятті “свобода совісті”, яке набуло характеру однієї із провідних категорій релігієзнавства та юриспруденції. Врешті можна констатувати, що право свободи совісті в сучасних розвинених суспільствах та міжнародному праві набуло чіткого визначення та загального розповсюдження. Слід також відзначити, що після здобуття незалежності на шлях цивілізованого вирішення проблем свободи совісті стала й Україна, законодавство якої щодо релігії відповідає сьогодні нормам міжнародного права.


^ Питання для обговорення на семінарському занятті

  1. Віротерпимість як соціально-історична і культурна цінність.

  2. Поняття свободи совісті. Свобода совісті як категорія релігієзнавства та права.

  3. Історія та сучасний стан із забезпеченням правових засад свободі совісті в Україні.


Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.


  1. Проблеми свободи віросповідання в історії Європи.

  2. Конституція України про свободу совісті в Україні.

  3. Законодавче закріплення свободи совісті в Україні.

  4. Свобода совісті як одна з фундаментальних свобод людини.

  5. Особливості законодавчого вирішення проблеми свободи совісті в різних країнах світу (країну вибрати за власним бажанням).

  6. Дотримання принципів свободи совісті в Україні за радянських часів та після отримання незалежності.

  7. Міжнародні правові акти про свободу совісті.

  8. Історичний розвиток підходів до права на свободу совісті в Україні.

  9. Проблема свободи совісті в законодавчій діяльності УНР.

  10. Видатні мислителі світу про свободу совісті та віротерпимість.

  11. Видатні мислителі Європи про свободу совісті та віротерпимість.

  12. Видатні мислителі України про свободу совісті та віротерпимість.



Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.


Завдання 1. Проаналізуйте розвиток ідеї свободи віровизнання під впливом історичного розвитку європейської цивілізації.

Завдання 2. Обгрунтуйте визначення поняття “свобода совісті”.

Завдання 3 Поясніть специфіку філософського і релігієзнавчого розуміння свободи совісті.

Завдання 4. Визначіть основоположні засади вимог свободи совісті. Які ознаки віротерпимості і толерантності у міжконфесійних відносинах?

Завдання 5. Розкрийте зміст вживаного в Конституції України поняття “свобода світогляду”. В чому полягає відмінність понять “свобода совісті” і “свобода світогляду”?

Завдання 6. Поясніть зміст конституційного права на свободу світогляду і віросповідання.

Завдання 7. Поясніть конституційні гарантії рівноправності усіх громадян, незалежно від їх ставлення до релігії.

Завдання 8. Чому відокремлення церкви від держави і школи від церкви відповідає демократичним засадам свободи совісті людини?

Завдання 9. Розкрийте зміст категорій “свобода совісті”, “свобода релігії”, “свобода віросповідань”, “свобода церкви”, “свобода в релігії”. Чи існує різниця між поняттями “свобода совісті”, “свобода релігії”, “свобода віросповідання”, “свобода церкви”?

Завдання 10. Які гарантії свободи совісті може надавати держава? Наведіть відомі вам приклади законодавчого врегулювання свободи совісті за місцем вашого проживання, під час навчання в школі, служби в армії тощо.


Додаткова література до теми

  1. Академічне релігієзнавство. Підручник. Під ред. А.М.Колодного. - К., 2000.

  2. Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. - К., 1994.

  3. Закон України про свободу совісті та релігійні організації // Про свободу совісті, релігії і переконань. - К., 1996.

  4. Калінін Ю.Д. Харьковщенко Е. Релігієзнавство. - К., 1988.

  5. Конституція України. - К., 1997. - Ст. 35.

  6. Релігієзнавство. Навчальний посібник / За ред. канд. юрид. наук С.А.Бублика. - К., 1998.

  7. Релігієзнавство: Підручник /за ред. В.І. Лубського, В.І. Теремка. - К., 2000.

  8. Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення. - К., 1998.

  9. Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. - К., 1999.

  10. Релігія і суспільство в Україні. Фактори змін. - К., 1998.

  11. Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. - К., 1996.

Схожі:

Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства iconПоложення законодавства про свободу совісті та релігійні організації в практичній роботі
За допомогою їх людина набуває здатності розрізняти особливості діяльності релігійних організацій, використовувати положення законодавства...
Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства iconПолітичні та правові погляди бенжамена констана
Про стародавню свободу порівняно зі свободою сучасною" та "Курс конституційної політики", який побачив світ уже після смерті автора...
Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства iconПлан (логіка) викладу та засвоєння матеріалу
Саме аналіз естетичний особливостей мистецтва, його засобів, функцій та особливостей відношення до дійсності дозволяє з найбільшою...
Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства iconЗакон України «Про соціальне партнерство» кзпп україни Закон України «Про охорону праці» Закон України «Про соціальний діалог» Трудовий кодекс
Який нормативно-правовий акт визначає поняття, систему та рівні соціального діалогу з питань охорони праці?
Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства iconПитання для співбесіди з вступниками на напрям підготовки 140103 «Туризм»
Особливості географії релігійного туризму. Назвіть основні релігійні центри світу
Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства iconСуїцид – швидкий вихід чи непрощений гріх «Хоча людському життю немає ціни, ми завжди чинимо так, немов існує щось більш цінне»
Майже перед кожною людиною хоч раз у житті постає гамлетівська проблема: “Бути чи не бути?”. Пошук сенсу життя пронизує всю історію...
Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства iconЗакон України про охорону навколишнього природного середовища Закон України про екологічну мережу України 53 Закон України про екологічну експертизу 64 Закон України про екологічний аудит 83

Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства iconЗакон України "Про інвестиційну діяльність". Закон України "Про банкрутство". Закон України "Про оплату праці". Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств". Закон України "Про лізинг"
Управління фінансовою діяльністю підприємства. Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства. Фінансово-економічні результати...
Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства iconІвін О. А. Логіка
Курс також включає ознайомлення з основними типами логічних парадоксів і слугує вступом до аналітичної філософії
Закон України \"Про свободу совісті та релігійні організації\", який І слугує основною правовою засадою релігійного життя. План (логіка) викладу матеріалу: Проблема віротерпимості в історії людства icon1. логіка як філософська дисципліна
Курс також включає ознайомлення з основними типами логічних парадоксів і слугує вступом до аналітичної філософії
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи