Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 icon

Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437




НазваТези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437
Сторінка1/8
Дата14.09.2012
Розмір1.37 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8


Національний університет «Львівська політехніка»

Інститут гуманітарних і соціальних наук

Рада молодих вчених Інституту гуманітарних і соціальних наук





Тези першої університетської

конференції молодих науковців

«Актуальні проблеми гуманітарних і суспільнознавчих наук»


Львів - 2008

УДК 303+009] (063)

ББК 60+72] я 43

А 437


Рекомендовано до друку Радою молодих вчених

Інсититуту гуманітарних і соціальних наук

Протокол № 4 від 23 квітня 2008 року


Редакційна колегія:


Карий І.П. – к.філол.н., доцент, директор Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка»

Зінкевич Р.Д. – к.і.н., доцент, завідувач кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету «Львівська політехніка»;

Турчин Я.Б. – к.політ.н., доцент, завідувач кафедри політології Національного університету «Львівська політехніка»;

Бучин М.А. – к.політ.н., старший викладач кафедри політології;

Хома І.Я. – к.і.н., голова секції Ради молодих вчених Інституту Гуманітарних і соціальних наук (відповідальний за випуск).


Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних і суспільнознавчих наук». – Львів, 2008. – 56 с.


Статті подані в авторському варіанті.


^ Матеріали секції політології, психології та соціальної роботи


Бучин М.А.

Принципи вільних виборів як умова функціонування

демократичного інституту виборів


На відміну від попередніх епох, на сучасному етапі вибори виступають одним з основних механізмів формування органів влади в демократичних країнах. Однак для того, щоб в державі вибори виступали формою реалізації народного суверенітету, потрібно, щоб вони відбувалися на основі демократичних принципів. Тому дана проблематика є актуальною, оскільки вивчення демократичних принципів виборів, їх детальний аналіз дозволять краще зрозуміти суть інституту, зробити його більш демократичним. Виборча практика України показує, що деякі демократичні принципи виборів систематично порушуються, що робить актуальність нашого дослідження ще очевиднішою.

Під демократичними принципами виборів розуміють «… засади, на основі яких здійснюється виборчий процес і відповідно до змісту яких вибори є реальним волевиявленням громадян» [5, с. 163].

На нашу думку, демократичні принципи виборів можна умовно поділити на дві групи:

  1. Базові – принципи, які стосуються участі виборців у виборчому процесі. Вони носять універсальний характер, є загальновизнаними у всьому світі і без їх дотримання вибори як демократичний інститут втрачають будь-який зміст. До базових принципів відносять: принцип вільних виборів, принцип рівних виборів, принцип загальних виборів, принцип гласних виборів, принцип прямих виборів, принцип таємного голосування.

  2. Додаткові – принципи, які стосуються участі у виборчому процесі кандидатів, партій та блоків. Додаткові принципи виборів не носять універсального характеру і по різному розкриваються під час виборчих кампаній у різних країнах. Додаткові принципи виборів включають: принцип рівного доступу кандидатів чи партій (блоків) до ЗМІ, принцип свободи агітації, принцип неупередженості органів влади до різних суб’єктів виборчого процесу, принципи рівним можливостей для суб’єктів виборчого процесу у ведені виборчих перегонів та ін.

Одним з головних демократичних принципів вважається принцип вільних виборів. Згідно даного принципу виборець повинен сам вирішувати питання про участь чи неучасть у виборах, а у разі участі – про міру залучення до виборів. Принцип вільних виборів передбачає, що «… в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах в цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також виключається тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах» [1, с. 91].

З принципом вільних виборів безпосередньо пов’язане таке явище як абсентеїзм – «байдуже ставлення громадян до реалізації своїх політичних прав та обов’язків, яке проявляється, в першу чергу, у формі ухиляння від участі у голосуванні на виборах» [5, с. 5].

Згідно принципу вільних виборів заборонено будь-яке переслідування за абсентеїзм. Науковець В.Кравченко виділяє наступні різновиди абсентеїзму:

  1. політичний – ухилянням від виборів виборець висловлює свою недовіру суб’єктам виборчого процесу та їх передвиборчим програмам. Також політичний абсентеїзм може бути спричинений сумнівами виборця щодо можливості проведення чесних виборів, можливості реально вплинути на результати голосування;

  2. економічний – пов'язаний з висловленням протесту складній економічній ситуації в державі (безробіття, низький рівень добробуту, соціальна незахищеність громадян та ін.).

  3. аполітичний – полягає у байдужому ставленні, відсутності інтересу виборця до виборів та політики загалом [2, с. 153].

Можна виділити дві групи причин абсентеїзму:

  1. причини, пов’язані із загальною ситуацією в державі (соціальною, політичною, економічною та ін.);

  2. причини, пов’язані із специфікою конкретної виборчої кампанії, коли виборчі перегони є нецікавими для виборців в силу певних особливостей.

Крім того, сприяють абсентеїзму «… низький рівень політичної культури, інфантильність або ж усвідомлення власного політичного безсилля, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження власних політичних цінностей і потреб від можливостей їх задовольнити, високий рівень недовіри виборців політичним інститутам та ін.» [3, с. 231-232].

Абсентеїзм часто призводить до того, що представницький орган влади обирається незначною частиною виборців. Це дає підстави ставити під сумнів його легітимність.

Принцип вільних виборів передбачає, як правило, відсутність обов’язкового вотуму – юридичного обов’язку виборців брати участь у голосуванні. Це означає, що при встановленні результатів волевиявлення не враховується частка громадян, що взяли участь у голосуванні. Тому вбори вважаються дійсними, якщо у них взяв участь хоча б один виборець.

Однак законодавство деяких країн з метою підвищення участі громадян у виборах запроваджує обов’язків вотум. У такому випадку вибори трактуються владою як «суспільна функція», що включає в себе не лише право, але і обов’язок громадян голосувати.

У разі запровадження обов’язкового вотуму законодавством передбачені певні санкції за свідоме ухиляння від участі у виборах (грошовий штраф, моральний осуд, певні обмеження, пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності, ув’язнення та ін.).

І хоч введення обов’язкового вотуму і збільшує рівень участі громадян у виборах, але не ліквідує проблеми, що лежить в основі абсентеїзму: пасивність громадян не зникає, а лише маскується. «Примус до участі у голосуванні на практиці призводить до того, що пасивний виборець або стає здобиччю політичної демагогії, або ж голосує навмання, без свідомого вибору» [2, с. 153].

Тобто, в кінцевому підсумку введення обов’язкового вотуму фактично призводить до викривлення результатів народного волевиявлення, а тому, на нашу думку, є сумнівним механізмом підвищення активності громадян на виборах.

Отже, вибори можна вважати демократичним інститутом лише тоді, коли вони відбуваються на основі певних демократичних принципів. Одним з універсальних принципів є принцип вільних виборів, лише з дотриманням якого вибори можна вважати результатом реального волевиявлення громадян.


1.Виборче право України. Навчальний посібник / За ред. В.Погорілко, М.Ставнійчук. – К.: Парламентське видавництво, 2003. – 383 с.; 2. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. – 2-е вид., доповнене. – К.: Атіка, 2002. – 480 с.; 3. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – 4-те вид., виправ. і доповнене. – Львів: «Магнолія Плюс», 2005. – 304 с.; 4. Скрипкина Ж. Избирательные системы и технологии: Учеб. пособие. – М.: Вузовский учебник, 2006. – 174 с.; 5. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. М.Гетьманчука, П.Ткачука. – Львів: Військовий інститут Національного університету «Львівська політехніка», 2006. – 228 с.; 6. Сучасний виборчий PR: Навчальний посібник / В.Лісничий, В.Грищенко, В.Іванов та інші. – 2-е вид., перероблене і доповнене. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 384 с.


Кукарцев О.

Бікамералізм у системі відносин «Центр-Регіони»


Вітчизняна політична система характеризується відсутністю конституційно-правових способів впливу регіонів на вищі органи державної влади, від яких залежить вирішення більшості актуальних проблем регіональних спільнот. Неповноцінність українського парламентаризму і політичних партій, а також вади існуючих в Україні способів формування представницьких органів влади вказують на неможливість збалансованого та ефективного представництва регіональних інтересів на загальнонаціональному рівні. Спостерігається дисбаланс як за ступенем впливу регіональних спільнот на законотворчий процес, так і за рівністю регіонального представництва у законодавчій владі.

Особливий інтерес у питанні поліпшення представництва інтересів територій є ідея запровадження в Україні двопалатного парламенту. Дискусії з приводу доцільності двопалатної чи однопалатної структури парламенту час від часу виникають у різних державах світу. Не є винятком й Україна, де питання створення двопалатного парламенту є одним із найбільш гострих і дискусійних.

Розглянемо спочатку аргументи, які можуть обгрунтовувати доцільність реалізації ідеї бікамералізму в Україні. З теоретичної точки зору принцип двопалатності парламенту початково пов’язаний з принципом розподілу влад як підсистема горизонтального розподілу влад, де основна увага приділяється взаємоконтролю та балансу між палатами парламенту. Однією з переваг такої системи є врівноваження другою палатою роботи нижньої палати, відстеження і згладжування помилок нижньої палати, власне, покращення якості законодавства шляхом додаткового опрацювання. Це уповільнює законотворчий процес, але у довгостроковій перспективі виливається у прийняття більш якісного і стабільного законодавства.

За аналогією з системою стримань і противаг у відносинах між гілками влади, двопалатність можна розглядати також як механізм забезпечення взаємозалежності інститутів центральної і регіональної влади, наявність стримань і противаг по вертикалі. Найбільш збалансована система «центр-регіони» передбачає наявність спеціальних інститутів, які забезпечують політичний вплив регіонів на загальнонаціональному рівні [3, 223]. Як свідчить практика, найбільш явна інституалізація регіональної участі забезпечується через формування другої палати на принципах регіонального представництва і має певний набір значимих для країни та її регіонів повноважень.

В контексті проблеми представництва ідея двохпалатної структури парламенту базується на визнанні того, що суспільство є неоднорідним за своїм складом і включає велику кількість груп з різноманітними інтересами. Сучасні демократії намагаються враховувати цю обставину шляхом створення різних форм прийняття політичних рішень. Однак неможливо одночасно враховувати різні інтереси усіх груп та приватних осіб. Складно визначити, які з чисельних інтересів мають бути інституційно представлені і у якій формі. Спроби вирішити цю проблему зроблені на рівні законодавчих органів у рамках бікамералізму.

Можна, зокрема, послатися на концептуальні положення тих теорій демократії, які обґрунтовують необхідність включення територіальних спільнот у процес прийняття загальнонаціональних рішень через політичні інститути (наприклад, теорія поліархії Р. Дала [5], або теорія консоціоналізму А. Лійпгарта[2]). Так, наприклад, А. Лійпгарт, розглядаючи питання про мажоритарну і консенсусну демократію, вважає двопалатність ознакою плюралістичних суспільств, тобто суспільств, різко розділених за регіональною, релігійною, ідеологічною, мовною або расовими ознаками, що формує відокремлені один від одного підспільноти, для яких підходить модель консенсусної демократії.

У цьому випадку бікамералізм впорядковує участь регіонів у функціонуванні загальнонаціональної влади. За допомогою цього інструмента регіональні представники отримують можливість впливати на процес прийняття політичних рішень. Таким чином долається розрив між центром і регіонами, і центральна влада починає функціонувати з обов’язковим врахуванням регіональних інтересів. Така ситуація є збалансованою для відносин «центр-регіони» з трьох причин: 1) жодна конкретна регіональна спільнота не спроможна отримати більшість у парламенті; йдеться про представництво регіональних інтересів в цілому, а не окремо. У іншому випадку один регіон міг би нав’язувати свою волю центру, поставити його під свій контроль на шкоду решті територій; 2) ефективне представництво регіональних інтересів «в цілому» на загальнонаціональному рівні дозволяє подолати конфлікти типу «центр-регіони» та «центр-периферія», відрив столичної бюрократії від регіонів; 3) вплив регіональної палати обмежений іншою палатою, яка формується з використанням інших принципів [4, 127-128].

Отже, перевага бікамералізму полягає також у забезпеченні подвійного представництва у законодавчому органі як населення країни в цілому, так і окремих її територій. Важливим є те, що при формуванні верхньої палати за рівною квотою від областей представництво регіонів урівнюється. Це дозволяє забезпечити рівне представництво усіх регіонів незалежно від кількості населення, що особливо актуально для західних областей України, які за чисельністю населення значно поступаються східним областям. Ідея двопалатного парламенту має позитиви у контексті переходу до пропорційної системи виборів. Оскільки одним з основних аргументів проти пропорційної системи виборів було і залишається те, що за цієї системи інтереси регіонів не будуть враховані, наявність другої палати парламенту мала б за логікою компенсувати таку диспропорцію.

У багатьох сучасних демократичних регіонально сегментованих державах друга палата парламенту є поширеним політичним механізмом, який регулює представництво регіональних інтересів на загальнодержавному рівні. В сучасних умовах одна з загальносвітових тенденцій – «законодавча практика трансформації другої (верхньої) палати шляхом її перетворення у так звану «територіальну або національно-територіальну палату», що виражає інтереси національностей і територій (регіонів)» [1]. Це визначає принцип формування більшості других палат – і таких, що обираються прямими виборами (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Бельгія, Швейцарія, Італія, Польща, Хорватія), і таких, що формуються на основі непрямих (Франція, Нідерланди, Словенія) або змішаних (Іспанія) виборів, як й палат, члени яких призначаються (ФРН, Канада, Росія). Цей підхід практикується як у федераціях (Австрія, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Росія, ФРН та ін.), так й в унітарних державах (Італія, Польща, Словенія, Франція, Хорватія та ін.).

Оцінюючи ідею бікамералізму в українському контексті, слід зважати на негативні тенденції, які проявляються останніми роками в політичному житті України: олігархізація влади, неефективність існуючої системи стримувань і противаг, відсутність регіонального самоврядування і слабкість місцевого самоврядування, гальмування проведення адміністративно-територіальної реформи.

Дискредитації ідеї двопалатності багато в чому сприяли конституційні ініціативи президентів Л. Кучми та з недавніх пір В. Ющенка. Вони пропонували створити «верхню палату» за умов збереження нинішньої схеми призначення голів облдержадміністрацій та їх «обрання» до парламенту шляхом призначення. Не дивно, що багато народних депутатів і експертів бачать в двопалатності Верховної Ради пряму загрозу інституту парламентаризму в Україні. Ілюстрацією може служити відповідний досвід пострадянських республік (Росії, Білорусі, Таджикистану, Казахстану, Узбекистану і Киргизстану) у більшості яких «сенати» виконують функцію легітимації автократії, служать додатковою опорою президентської влади і не виконують своєї інституціональної ролі регіонального представництва. Конституційне право і практика двопалатності у цих країнах вказують на підрив територіального характеру представництва через процедуру призначення членів верхньої палати у поєднанні з опосередкованими виборами, що своєю чергою свідчить про слабкість демократичних інститутів і закритість правлячої політичної еліти.

Відтак структурну реформу Верховної Ради доцільно проводити лише після визначення змісту і порядку проведення конституційної реформи, адміністративно-територіальної реформи і реформи місцевого самоврядування.


1. Ачкасов В.А., Куликов В.В. Сравнительный анализ современного бикамерализма // Политическая экспертиза. – 2005. – № 3. – С. 6-15; 2. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование / Б.И. Макаренко (пер.с англ.). – М.: Аспект Пресс, 1997. – 287 с.; 3. Туровский Р.Ф. Политическая регионалистика [Текст]: учеб. Пособие для вузов / Р.Ф. Туровский; Гос. ун-т – Высшая школа экономики. – М.: Изд. дом ГУ ВШЭ, 2006. – 780 с.; 4. Туровский Р.Ф. Центр и регионы: проблемы политических отношений [Текст]: моногр. – М.: Изд. дом ГУ ВШЭ, 2007. – 399 с.; 5. Dahl, R. Dilemmas of Pluralist Democracy. Autonomy vs. Control. New Haven and London Yale University Press, 1983. 232 pp.


Кучма Л.О.

Електоральна культура та проблема забезпечення

компетентності виборця у політичному процесі


Політична активність, як відомо, виявляється передусім під час виборів. Тому серед типів політичної культури як окремий різновид виступає і електоральна культура, або ж виборча культура. Останню визначають як комплекс орієнтацій, які визначають позиції громадян у виборчому процесі. Це і ставлення до виборів, оцінка політичних подій, реакція на реальність. Таким чином, електоральна культура – це комплекс знань, оцінок і норм електоральної поведінки й електоральних відносин, виборчого процесу в цілому, колективна пам’ять людей про виборчі процеси [3, с. 237-238]. Вплив такої культури не можна недооцінювати, оскільки через виборчий процес твориться нова реальність, формується інше ставлення до політики. Водночас активізується робота з масовою свідомістю, населення отримує набагато більше інформації, звертає більшу частину уваги на політичні події.

Тенденцією сьогодення є те, що люди у процедурі виборів не бачать механізму впливу на своє життя, не завжди здатні розібратись в політичних обіцянках кандидатів та раціонально обумовити свій вибір, саме тому часто голосують за підказкою або ж узагалі ігнорують вибори. Більша частина виборців не здатна брати на себе відповідальність за результат виборів, що в основному залежить від компонентів політичної культури. В українському суспільстві важливу роль відіграє також відсутність сформованої системи громадянського суспільства та недостатня здатність наших громадян до самоорганізації, яка породжує потребу у лідері, веде до зростання бюрократичного апарату, зростанню напруги, нерозуміння, недовіри між владою та народом. В масовій свідомості виникає розчарування та песимізм, який є наслідком невмілих реформ, нездатності політиків змінити ситуацію в позитивну сторону. Це ще більше підсилюється зменшенням життєвого рівня населення, зростанням корупції серед чиновників та політиків, що веде до втомленості виборців від політичних гасел та обіцянок.

Українська електоральна культура визначається двома спрямованостями, одна з яких пов’язана з радянською виборчою реальністю, саме тому в українського виборця немає чітко сформованої ідеологічної приналежності, у нього існує високий рівень недовіри до політичних інститутів та інституцій. Водночас інша спрямованість пов’язана з постматеріалістичним розвитком української культури, з її медіаспрямованістю, відходом від традиційних уявлень про політику. Усе це зумовлює низький рівень знань про політику та принципи виборів, низький рівень участі у політичних процесах тощо, що становить велику небезпеку для демократичного розвитку нашого суспільства.

Загалом визначають дві основні характеристики електоральної культури. Це, насамперед, відповідальність виборця (розуміння значимості виборів, інтерес до них і бажання з’ясовувати ситуацію) і компетентність виборця (вміння оцінити ситуацію, співвіднести свої інтереси з пропозиціями та перевагами кандидатів і партій). Відповідальність пов’язана передусім із відношенням особистості до інших суб’єктів політичного процесу. Вона вказує на готовність особистості будувати свою поведінку відповідно з почуттям обов’язку перед собою та іншими людьми. Відповідальність виборця залежить від багатьох факторів, передусім від почуття громадянського обов’язку, від міри ваги органу, що обирається, в політичній системі. У виборчому процесі політична відповідальність передбачає прояв політичної активності, зрілості, вияв засвоєних у процесі соціалізації норм поведінки та внутрішніх мотивів і регуляторів.

У виборчому процесі значну роль відіграє і компетентність виборця та його інтуїція, яка передбачає наявність навички участі у виборчій кампанії, вміння орієнтуватись у програмах та заявах політичних сил і кандидатів. Становить інтерес модель, розроблена Р.Роузом та Я. Макаллістером, яка має назву „електорату, що навчається”. Вчені стверджують, що з віком виборець отримує нові знання про вибори і приймає рішення при голосуванні, спираючись на сукупність фактів, співвідносячи свої інтереси, принципи із заявами та програмами партій та кандидатів, оцінюючи їх реальні дії та поведінку на даний момент. Дослідники української виборчої культури стверджують, що немає жодних підстав вважати, що український виборець не здатен до навчання та зміни власної електоральної культури [3, с. 242].

Подібної думки дотримується Р.Даль, який визначив основні риси „адекватного громадянина”, який відповідає стандартам громадянської компетентності. Адекватний громадянин володіє мінімально достатнім об’ємом знань про те, що відповідає його власним інтересам, і про те, який політичний вибір дає йому змогу забезпечити ці інтереси краще за інших [4]. Однак вчений робить невтішні висновки про невідповідність більшості громадян стандартам адекватного громадянина. Цей факт стосується не лише новоутворених демократій, а й суспільств, де демократичні інститути існують уже тривалий час.

Важливу роль у вирішенні проблеми підвищення рівня громадянської компетентності слід надати доступності та надійності інформації, що надходить від конкуруючих політичних партій та кандидатів на громадянські посади. На основі цієї інформації громадяни, виборці зможуть зробити свідомі висновки про політику, програми й пропозиції партій і кандидатів, чи варто довіряти політичним лідерам, наскільки вони чесні та компетентні, вимагати від них звіту в їх діяльності. Проте можливості сучасних інформаційних технологій можуть бути використані як для розвитку, так і для зменшення рівня компетентності громадян.

Отже, в процесі стабілізації суспільного життя, набуття виборцями електоральних навиків, посилення демократичної складової політичної культури населення та політичних еліт відбувається поступове витіснення маніпулятивних технологій. Зростання політико-правової та громадянської культури передбачає не захоплення патріотизмом, не сліпу віру в національні святині, а оволодіння максимумом політичних знань, уміння оперувати логічними поняттями цієї сфери, не претендуючи на професійні навички політика чи політолога. Саме тому підвищення міри усвідомленості вибору таке необхідне у нашому суспільстві, оскільки сприятиме зменшенню зони політичного неуцтва, зростанню обережності та уміння розпізнавати маніпулятивну суть тієї чи іншої політичної пропозиції.

Слід боротися за відповідальну політику, що означає сприяти тому, щоб конкретні політики, політичні технологи, журналісти хоча б інколи задумувались над своїми словами і вчинками та їх наслідками. Сьогодні політики часто обмежуються лише творенням низки формальних чи офіційних демократичних інституцій, схваленням конституції та творенням політичних партій, через що застосування та ефективність технологій, що використовуються у виборчому процесі, залишається досить високою. Саме тому розвиток стабільної та успішної демократичної системи залежить не так від структури уряду та політики, як від орієнтацій чи ставлення людей до політичного процесу, тобто від політичної та електоральної культури.


1.Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів. – Чернівці: Рута, 2004. – 328 с.; 2. Вибори – шлях до демократичного суспільства: Метод. матеріали з питань виборчого процесу /За заг. ред. В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 78 с.; 3. Виборче законодавство: українська практика, міжнародний досвід та шляхи реформування /За заг. ред. Радченка Є.В.: К.: Факт, 2003. – 258 с.; 4. Даль Р.А. Проблемы грожданской компетентности /Пределы власти Антология www.russ.ru:8080/antolog/predely/1/ dem2-3.htm.; 5. Декларация о критериях свободных и справедливых выборов. Принятая на 154-й сессии Совета Межпарламентского Союза www.democracy.ru/library/laws/international/el-declaration 1994/html.

Паламаренко М. В.

  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconНаціональний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук
Матеріали другої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І соціальних наук» / Укладач І....
Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconЗапрошуємо вас взяти участь в роботі XІV всеукраїнської наукової конференції молодих вчених „Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених”
move to 421-25396
Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconЗапрошуємо вас взяти участь в роботі XІV всеукраїнської наукової конференції молодих вчених „Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених”
move to 421-25396
Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconЗапрошуємо вас взяти участь в роботі XІV всеукраїнської наукової конференції молодих вчених „Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених”
move to 421-25396
Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconЗапрошуємо вас взяти участь в роботі XV всеукраїнської наукової конференції молодих вчених „Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених”
Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. На конференцію запрошуються молоді науковці, аспіранти, студенти вищих...
Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconЗапрошуємо вас взяти участь в роботі XІV всеукраїнської наукової конференції молодих вчених „Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених”
Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. На конференцію запрошуються молоді науковці, аспіранти, студенти вищих...
Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconІнформація про захід Організатором науково-практичної конференції «Актуальні питання медицини: сучасний стан та шляхи розвитку» є громадська організація «Львівська медична спільнота» (м. Львів)
Збірнику тез наукових доповідей присвоюється відповідні бібліотечні індекси удк та ббк
Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconІнформація про захід Організатором науково-практичної конференції «Актуальні питання медицини: сучасний стан та шляхи розвитку» є громадська організація «Львівська медична спільнота» (м. Львів)
Збірнику тез наукових доповідей присвоюється відповідні бібліотечні індекси удк та ббк
Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconСписок публикаций «химэкс», 2007 г
С. Г., Литвинов В. П. Реакция цианотиоацетамида с дикетеном: новый способ получения производных пиридин-4(1Н)-она// в сб. Тези доповідей...
Тези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437 iconАктуальні проблеми дослідження довкілля Матеріали ІІІ регіональної наукової конференції студентів та молодих учених
Касьяненко Г. Я., кандидат хімічних наук, доцент; Корнус А. О., кандидат географічних наук, доцент; Говорун О. В., кандидат біологічних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи