Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук icon

Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук




НазваНаціональний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук
Сторінка8/11
Дата14.09.2012
Розмір2.12 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

^ ЕЛІТИ СЯНОЦЬКОЇ ЗЕМЛІ XV - першій пол. XVІ ст.


Боярсько-шляхетські еліти, які становили основну частину суспільної верхівки Руського воєводства та Сяноцької землі, як його складової, відігравали ключову роль у суспільно-політичному житті середньовічного соціуму. Саме їхньою прерогативою в даний період була військова служба та привілейоване право носіння зброї. Сяноцька земля була одним із регіонів, що в силу певних історичних обставин був досить щільно боярсько-шляхетськими родами. Територія регіону протягом тривалого часу становила окрему адміністративно-територіальну одиницю Руського воєводства, утворюючи його південно-західну окраїну.

Дослідження особливостей становища еліт Сяноцької землі в даний період є актуальним з огляду на те, що Сяноцька земля та місцеві еліти досі залишаються малодослідженими у вітчизняній історіографії. Місцеві еліти вже перебували у полі зору дослідників, однак результати їх вивчення поки що фрагментарні. Історію сяноцьких боярсько-шляхетських родів частково було висвітлено ще в довоєнний період польськими істориками, зокрема Пшемиславом Дембковським, однак його дослідження були оперті переважно на опубліковані вже на той час книги актів гродських та земських сяноцьких [1]. У наш час над шляхетськими студіями, які опосередковано, або хоча б частково заторкують даний регіон, працюють Ігор Смуток, що досліджує історію еліт сусідньої до Сяноччини Перемиської землі [2] та Юрій Зазуляк, який працює над проблематикою, пов’язаною з історією шляхти Руського воєводства [3]. З польських досліджень уваги заслуговує «Історично-географічний словник Сяноцької землі у Середньовіччі» Адама Фастнахта, що на сьогодні є найповнішим і найдокладнішим дослідженням Сяноцької землі епохи Середньовіччя [4].

Особливістю Сяноцької землі було те, що це була погранична територія. Сяноччина безпосередньо межувала із Угорським королівством, також даний регіон зазнавав набігів татарських орд. Дані обставини вимагали максимального убезпечення та укріплення цих теренів через заселення їх великою кількістю військового люду. Саме це стало причиною того, що порівняно невеликий географічний простір Сяноцької землі вже з XV ст. заселяла значна кількість боярсько-шляхетських родів.

Динаміку суспільного життя шляхти Сяноцької землі у XV - першій пол. XVІ ст. визначало ряд факторів, пов’язаних із перерозподілом земельної власності в регіоні, приходом сюди нових шляхетських родин, вигасанням, або дробленням старих родів. Різноманітності та руху в життя регіону привносили такі події та явища, як збройні наїзди та сутички поміж місцевими елітами, перехід ключових урядів до осіб немісцевого походження, шлюбна політика місцевих родів тощо.

Еліти сяноцької землі не були чимось єдиним та однорідним за своїм соціальним, економічним чи політичним статусом. Тут завжди існувала диверсифікація за різними офіційними та негласними критеріями, як ото за майновими потугами, давністю роду, походженням, посіданням політичних урядів тощо. Різниця у статусі місцевої еліти найкращим чином увиразнювалась за відмінностями майнового становища того чи іншого роду. За своїми майновими потугами сяноцькі еліти поділялись на можновладців, середньо-заможні роди та дрібні боярсько-шляхетські роди. Найбільша частка земель у Сяноцькій землі була сконцентрована в руках невеликої кількості найзаможніших місцевих родин, які за ознаками свого майнового і суспільного становища входили до числа можновладства. До таких належали Кміти-Собенські, Кам’янецькі, Пенашеки, Тарновські, Ваповські, Фельштинські. У власності кожного з них знаходилось не менше десятка сіл тільки у межах Сяноцької землі. Представники кожної із цих родин з покоління в покоління посідали важливі уряди. До числа середньо-заможних родин відносились Тарнавські, Победзенські, Балі, Гумниські, Яцимирські. Чисельно переважали дрібні боярсько-шляхетські роди.

Одними з найстаріших в регіоні були родини Тарнавських, Добрянських, Морохівських, Попелів, Яблоницьких, Чешиків, Збоїських, Петрашевських, Семушовських, Долинських, Пакошовських, Іваницьких. Не виключено, що деякі з них своїми коріннями сягали часів Галицько-Волинського князівства. Ще у XV ст. власники отчинних володінь, що передавались у спадок з покоління в покоління, неофіційно посідали упривілейоване становище в регіоні, у їхніх руках знаходилась більшість урядових посад. Значення давності проживання роду у Сяноччині наочно можемо побачити на прикладі Івана Пакошовського, який протягом 30-х років XVІ ст. займав поважний уряд сяноцького підсудка, незважаючи на те, що в цей час рід Пакошовських зазнав істотного збідніння через поступове розпродування маєтків і розростання роду [5, 810].

Протягом XV - першої пол. XVІ ст. боярсько-шляхетські родини Сяноцької землі спіткала різна доля. Одні з них емігрували із Сяноччини, зокрема свої маєтки продали Яцимирські, Диньовські, Тарновські, Попелі, Ясенські, Долинські, Юрковицькі, Пельвельські, Козегловські, Захутинські, Шафроти, Псторські, Яблоницькі, Морохівські. Через вигасання роду маєтки перейшли до інших власників від родин Іваницьких і Боїських. За даний період у Сяноцькій землі з’явилося близько 30 родин, з них більшість були прийшлими родинами немісцевого походження. Ще 11 сформувалися внаслідок відгалуження від вже існуючих родів. Більшість давніх родів зазнала свого розростання, та подальшого дроблення на нові родові відгалуження. Наприклад, від давнього роду Чешиків-Тиравських відбрунькувались родини Грабовницьких, Буківських, Ритаровських (1439 р.) [6, № 726, 1166], від роду Збоїських – родини Балів та Гумниських (1435 р.) [7, № 964], від Семушовських – Кжешовські (20-ті рр. XVI ст.). Багато з представників сяноцької еліти безпосередньо майновою власністю в регіоні не володіли, натомість тримали королівщини, або посесії в маєтках місцевих зем’ян. Це були Радвани, Кобилянські, Врочанські, Чарноцькі, Захутинські, Шафроти, Растлавські, Набжухи, Бернашовські, Оглендовські, Боболі, Жарновецькі, Добродзельські, Домажарські. Зіставивши ці дані з переліком прийшлої шляхти можемо побачити, що посідачами власності умовного типу ставали переважно родини немісцевого походження.

Якщо звернути увагу на особливості становища місцевих еліт у першій половині XVI ст., то відзначимо, що із родин, які були корінними мешканцями регіону, або від давнішого часу замешкували Сяноцьку землю, у першій половині XVI ст. активними учасниками суспільно-політичного життя регіону виступали Балі, Гумниські, Грабовницькі, Победзенські, Заршинські, Пенашеки, Чарноцькі, Деденські, Тарнавські, Тиравські з дрібніших родин - Лешанські, Пакошовські, Вздовські. Значно рідше згадуються Буковські, Радвани, Добрянські. Натомість у першій половині XVI ст. не зустрічаємо жодних згадок про родину Чешиків-Ритаровських, що були відгалуженням від роду Тиравських, не маємо відомостей про дрібний рід Петрашевських. Також поступово зникають з кола місцевих землевласників Морохівські, які ще наприкінці XV ст. розпродали свої маєтки Пенашекам та Победзенським [7, № 2069, 2072, 2100, 2136, 2134, 2135]. Аналогічна доля спіткала рід Ясенських, що на початку XVI ст. розпродали усі свої володіння в Сяноцькій землі [7, № 806, 941, 2711].

Мусимо звернути увагу на те, що протягом усього періоду XV - першої пол. XVІ ст. дедалі сильніше увиразнювалась тенденція до заселення в Сяноцькій землі представників еліт немісцевого походження, зокрема польської шляхти. Поява значної кількості прийшлого елементу не могла не вплинути на розвиток тенденцій соціально-економічного розвитку в регіоні. Адже прийшла шляхта поступово почала входити в середовище місцевих землевласників, потроху розширюючи за їхній рахунок відсоток власних володінь у регіоні. Ці процеси спричинювались за рахунок шлюбів місцевих землевласників із немісцевою польською шляхтою, наданням їй адмістративних урядів, купівлею маєтків в Сяноччині прийшлою шляхтою, активною здачею в тимчасове держання сяноцькими зем’янами власних маєтків. В результаті, на сторінках сяноцьких актів починають фігурувати такі нові для Сяноччини роди як Жарновецькі, Домажарські, Вольські, Озямбловські, Ожеховські, Добродзельські, Маховські, Глови, Бірецькі, Влинські, Боболі, Ровенські, Врублевські, Ваповські, Конарські, Оглендовські, та інші.

Отже ключову роль в суспільному, економічному та політичному житті Сяноцької землі у XV – першій пол. XVІ ст. відігравала місцева еліта. Повільні та малопомітні на перший погляд зміни, що відбувались у суспільно-економічному житті еліт Сяноцької землі здійснювались за рахунок купівель, або продажів маєтків, шлюбних угод, зміни користувачів у маєтках з умовним типом володіння, вигасання роду, або навпаки його розростання з подальшим витворенням нових родових гілок. Вагому роль відігравало отримання важливих адміністративних урядів немісцевими елітами, а також поступова міграція в регіон немісцевої шляхти.


  1. Dąbkowski P. Ziemia Sanocka w XV stuleciu. – Lwów, 1931. - Część. I. – 188 s. Dabkowski P. Ziemia Sanocka w XV stuleciu. – Lwów, 1931. - Część. IІ. – 134 s.; 2. Смуток І. Вступ до генеалогії шляхти Самбірського повіту XVІ - початку XVІІ ст. – Львів, «Камула». – 2008. – С. 335; 3. Зазуляк Ю.П. Шляхта Руського воєводства. Автореферат … кан. істор. наук. – Львів, 2004. – 22 с.; 4. Fastnacht A. Słownik historyczno-geograficzny ziemi sanockiej w średniowieczu. – Brzozów, 1991. – Część 1. – 176 s.; Fastnacht A. Słownik historyczno-geograficzny ziemi sanockiej w średniowieczu. – Brzozów-Wzdow-Rzeszow, 1998. – Część 2. – 176 s.; Fastnacht A. Słownik historyczno-geograficzny ziemi sanockiej w średniowieczu. – Kraków, 2002. – Część 3. – 280 s.; 5. Центральний історичний архів України у м. Львові. – Ф. 15. – Оп. 1. – Спр. 9; 6. Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Archiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicijskiego Wydziału krajowego. / A. Prochaska. – Lwów, 1886. – T. XI; 7. Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Archiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicijskiego Wydziału krajowego. / A. Prochaska. – Lwów, 1894. - T. ХVI.


Р.П. Мельник

аспірант кафедри історії, теорії та практики культури

Національного університету “Львівська політехніка”


^ ВІЙСЬКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ М. КАПУСТЯНСЬКОГО, ЩО ДО НАПРЯМУ ПОБУДОВИ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ


Збройна боротьба українського народу за державність у першій половині ХХ ст. висунула з народних низів та середовища національно свідомої еліти талановитих військово-політичних діячів, яких революційна хвиля поставила в епіцентр битв за незалежність і соборність України. Однак упродовж сімдесятилітнього існування комуністичний тоталітарний режим доклав чимало зусиль, щоб спотворити образ борців за самостійну незалежну Україну. Радянська історіографія, ігноруючи аспекти національного державотворення, розглядала революційні процеси в Україні як складову більшовицького перевороту в Росії, а національно-державні утворення – Центральну Раду, Гетьманат і Українську Народну Республіку визначала як “контрреволюційні та антинародні режими”. Відповідно висвітлювалися їх військово-політичні діячі. Політичний супротивник в історичних працях радянського періоду був здебільшого безликим. Допускалися згадки лише про окремих найбільш одіозних, на погляд радянських істориків, осіб: Симона Петлюру, генерала Михайла Омеляновича-Павленка, отаманів Юрка Тютюнника і Нестора Махна.

Цю прогалину вітчизняної історіографії значною мірою заповнили воєнно-наукові та мемуарно-аналітичні праці української військової еміграції. Опинившись в результаті поразки визвольних змагань 1917–1921 рр. за межами Батьківщини, насамперед в Польщі, Чехословаччині, Німеччині та Франції, широкий загал високоосвічених і збагачених фронтовим досвідом військовиків зумів у короткий термін самоорганізувати, створити еміграційні комбатантські структури, серед них Українське воєнно-історичне товариство (1920–1939) й заснувати власні видання. Ветеран УГА й відомий історіограф Лев Шанковський слушно відзначав, що саме вони заснували українську історичну науку, використовуючи свій потужний інтелектуальний потенціал. Цієї ж думки дотримувався наддніпрянець-емігрант Олександр Оглоблин, який стверджував, що репрезентація української історіографії в світі фактично припала на долю еміграції[4.с.5].

Генерал Микола Капустянськигй, який був щирим українцем, хоробрим вояком, займав високі посади в Армії УНР та Проводі ОУН, мав вагомі творчі здобутки у галузі історії Української революції. Він, глибоко усвідомлював необхідність творення власних збройних сил. А за власним бажанням нація може розв’язати всі проблеми тільки у своїй власній самостійній державі, тому для поневоленої нації найважливішим завданням мусить бути здобуття і закріплення своєї самостійної та соборної держави. Здійснити це завдання можна тільки шляхом революції збройного виступу. А збройне вимагає ґрунтовної підготовки.

Власне, такою підготовкою стала його праця над розробкою концепції побудови національних збройних сил. У воєнно-науковому журналі ,,За збройну Україну’’, М. Капустянський, який вийшов друком в 1938 р. опублікував статтю на тему ,, Українська воєнна доктрина’’, в якій розмірковує над питанням про напрямки розбудови національної армії. В даній статті, теоретик визначає якою повинна бути і на яких основах будуватися українська воєнна доктрина. За ним, воєнна доктрина повинна стояти на рівні ,, … модерної штуки, септо оперувати сучасними воєнними поняттями’’ і поряд з тим визначає на що вона повинна опиратись ,, а) на відповідній оцінці ваги та ролі складників українського воєнного потенціалу; б) на новітньому досвіді та науці останніх збройних конфліктів.’’[1.с.9]

Поряд із тим, генерал вважав, що дане питання потрібно розглядати із врахуванням конкретної стратегічно-політичної ситуацію в державі. Не може бути такого, наголошував він, щоб два найважливіших чинника державотворення політика і стратегія працювали порізно. Навчений сумним досвідом періоду збройної боротьби 1917-1921 рр. теоретик зазначав: ,, Нажаль у нас в період інтернування української держави координація цих двох чинників проявлялась дуже слабо. Щоб більше часто густо політика не тільки не рахувалась із завданнями стратегії але й приносила її в жертву різним комбінаціям. Цей сумний досвід недавньої минувшини нам треба використати в майбутньому’’.[2.с.9]

В плані розробки воєнної доктрини генерал-хорунжий, не оминає проблеми мобілізації і підготовки населення до війни, при цьому пов’язує боєздатність армії з до військовою підготовкою населення, що, зрештою не втратило своєї актуальності і нині. Серед заходів до армійської підготовки він виділяє: фізичне виховання населення, запровадження до загальноосвітніх програм, як обов’язкової дисципліни певного мінімуму військово-наукових курсів, організацію показових військових вправ армійськими частинами для популяризації служби в армії, створення товариств сприяння армії, які б уособлювали живий зв'язок між нею та населенням країни.[5.с.11].

Неменш важливої уваги у своїх теоретичних розробках М.Капустянський надавав пропаганді, зазначаючи, що власне в період перших визвольних змаганнь її дуже бракувало. Власне, він зазначає, що дану роботу потрібно проводити не лише у війську і серед населення, але й у ворожому таборі, оскільки там зосереджувалась значна кількість українського, ще не до кінця національно свідомого люду. Провівши, в певній мірі агітаційну роботу в тилу ворога, зазначав генерал,цілком можливо пробудити в них почуття національної ідеї.

Підводячи умовну риску під першим блоком питань, які стосувались того, якою все ж таки повинна бути воєнна доктрина для українського війська, М.Капустянський зазначав: ,, Для першого періоду нашої боротьби українська воєнна доктрина буде по формі модерною, по своїй історії національно-революційною…’’[1.с.9].

Добре розумів генерал і ту річ, що майбутня війна, яка на його думку обов’язково повинна була спалахнути, буде вестись у чотирьох сферах, а саме на суші, повітрі, морі і під водою. Тому, він вважав, що до настання такого часу потрібно підготовлятись досить добре. Розуміючи те, що матеріально українська армія просто не в силах забезпечитись новітніми зразками зброї і техніки, повинна хоча б теоретично бути ознайомлена шляхом доброго вишколення, як офіцерського так і особового складу. М.Капустянський, також наголошував на специфіці української держави в даний час, тому влучно зазначав:,, Український нарід повинен боротися за життя і смерть за великі національно-державницькі ідеали. Тому то тільки спільними силами українського народу їх можливо буде реалізувати. Таким чином це перший і найважливіший складник нашого воєнного потенціалу. Його слід покласти, як одну із головних підвалин української воєнної доктрини, яка повинна вказати способи організації національного наставлення планового скерування енергії її чинів українських мас.’’[1.с.9]

Вивчивши історію всесвітніх воєн та набувши выйськового досвіду в період національної боротьби 1917-1921 рр. генерал зазначав, що будівництво армії потрібно проводити на основі регулярного війська, наголошуючи: ,,…без регулярних хоч не величких спочатку частин нам буде дуже важко осягнути остаточну перемогу’’.[1.с.9] А кінцевою метою, зауважував М. Капустянський, повинна стати незалежна держава із своїм сильним і мужнім військом. При цьому теоретик сконцентровувався на тому, що українці мають всі підстави на даному етапі для відбудови української збройної сили:,,… на займанщині знаходяться мільйони військово вишколених та національно свідомих українців … Таким чином технічно-командні кадри та вишколенні стрілецькі лави, з яких організовується українська збройна сила є другим так само важливим складником українського воєнного потенціалу.’’[1.с.9] Наступними складниками українського воєнного потенціалу М. Капустянський визначав запілля, котре при потребі надасть значну допомогу в боротьбі проти противника, і невловимий духу в свідомості народних мас, завзяття висока боєздатність та славетні традиції.

Отже, для того, щоб створити воєнну доктрину та дати їй реальні підвалини потрібно мати вичерпні відомості про всі складники воєнного потенціалу, а саме: 1) кадри майбутньої армії, їх військово-технічна і тактична підготовка та військові традиції. 2) забезпечення армії зброєю технікою та військовим припасом та базами. 3)дух , організованість та революційно національна свідомість українських мас.

Крім того М. Капустянський зазначав, що воєнну доктрину необхідно застосовувати до двох головних етапів:

1. Боротьба за звільнення теренів України від найманців;

2. Закріплення та оборона збройних здобутків.

Під воєнною доктрино генерал розумів певну систему та світогляд за допомогою яких постануть ті моральні і фізичні сили нації які будуть потрібні для оборони і утвердження місця України у світі. Він був одним із перших військових істориків українського зарубіжжя, які в складних умовах інтернування та еміграції закладали основи Української військово-теоретичної думки. Його творчі здобутки сприяють об’єктивному висвітленню право - радикальної течії національно-визвольного руху 20–30-і роки ХХ ст.


1.Капустянський М. Українська воєнна доктрина. // За збройну Україну. – 1938. – С.9-10; 2. Капустянський М. Наші завдання і способи її здійснення. // За збройну Україну. – 1938. – С.9-10; 3. Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році. Є.Маланюк. Уривки зі спогадів. Документи та матеріали. // документально-наукове видання / Передм. Я.Тинченко – К.: Темпора, 2004. – 558 с.; 4. Шандрівський І. Військово-політична та наукова діяльність Миколи Капустянського: Атореферат Дис... канд. іст. наук. – Львів, 2003. – 16 с.; 5. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Львів,1997. – 275 с.


А.Я. Нагірняк

к.і.н., кафедри історії, теорії та практики культури

Національного університету «Львівська політехніка»


^ ГУМАНІТАРИЗАЦІЯ ВИЩОЇ ТЕХНІЧНОЇ ОСВІТИ: МЕТА І ЗАВДАННЯ


Характерною особливістю сучасного українського суспільства є поступова втрата духовно-моральних, історичних та культурно-гуманітарних пріоритетів і цінностей. Перехід до ринкових методів господарювання, розв’язання складних економічних, технічних і політичних проблем – все це важливі завдання сьогодення. Розв’язуючи їх, ми закладаємо фундамент майбутнього розвитку суспільства. Але прогрес сучасної цивілізації багато в чому обмежив можливості всебічного розвитку людини. На перший план виступила підготовка “вузького” спеціаліста, який ефективно виконує призначені йому функції, що деформує загальнокультурну підготовку людини, призводить до стандартизації особистості. Саме такі радикальні спрямування призводять до того, що в життя не втілюються нові підходи до освіти і культури, не враховується соціальна і моральна ситуація і, як наслідок, немає відчутних економічних зрушень в суспільстві.

Доведеною на сьогоднішній день є точка зору, суть якої полягає в тому, що стан науки визначає собою ступінь розвитку суспільства, його місце поряд з іншими людськими спільнотами. Забезпечення суспільством (державою) високого рівня наукових знань, постійного їх розвитку та сприяння втілення на практиці забезпечує собі високе, приоритетне становище серед інших спільнот. Наука виступає одним з рушіїв суспільних відносин і з часом ми все більше знаходимо цьому підтверджень.

Проте існує дилема – які науки можна назвати для суспільства “важливішими”? Так, останнім часом побутує думка, що більш вагомими є точні технічні науки, адже саме вони забезпечують технічний прогрес людства, економічний добробут суспільства, стратегічний потенціал держави, сприяють розвитку технологій і високій продуктивності виробництва. Суспільство яке володіє високими технологіями може диктувати іншим свої правила.

Згідно такій точці зору, в наш час високих технологій, в якому суспільство має чітко визначений графік свого існування і стає все більш застрахованим від різних непередбачених випадків, коли норми окремого суспільства набувають інтернаціонального характеру, а індивідуальні особливості людських спільнот відходять у минуле, гуманітарні науки виступають науками минулого, чогось абстрактного й непрактичного і на наш день вони покликані обслуговувати завдання і цілі “точних” наук.

Проте такій точці зору може існувати інша альтернативна думка. Альтернатива полягає в тому, що гуманітарні науки – це науки не минулого, а еліти суспільства, яка становить собою кількісну меншість, тобто науки тих, хто спрямовує розвиток суспільства, визначає завдання і цілі технічного прогресу. Така еліта виконує функції “мозку суспільства” [8]. В свій час ще Платон стверджував, що загальна кількість такої “еліти” від всієї кількості чисельності спільноти не повинна (і не може) перевищувати 5 %.

У порівнянні з технічними науками, гуманітарні науки на практиці набувають невидимої форми і часто виступають у вигляді ідеї яка спонукає до дії. Гуманітарні знання серед інших наукових знань виконують собою роль “пастуха для стада”. Якщо пастух засне, або вчинить не правильні (помилкові) дії, то його стадо розбредеться, або взагалі може пропасти [8]. Наприклад якийсь час серед певної частини людської спільноти існувала ідея “побудови комунізму” і “перемоги над світовим капіталізмом”. Помилкове визначення “елітою” завдань та хибність цілей призвело до певної спрямованості технічного розвитку (оголошення кібернетики та ряду інших наук лженауками, майже повного спрямування наукового і технічного потенціалу на розвиток військово-промислового комплексу), що послугувало причиною почергових потрясінь у суспільних відносинах.

Університетська освіта – це універсальне оволодіння спеціальністю, світовими загальнокультурними цінностями і придбання знань національної історії, культури і економічної думки. Відомо – і це видатне відкриття, відмічене Нобелівською премією, – що дві напівкулі людського мозку виконують неідентичні функції. Ліва півкуля забезпечує раціонально-логічну функцію, права – образне сприйняття світу, інтуїцію. Для справжнього педагога не викликає сумнівів необхідність засвоїти істину, зрозуміти, що однобічна спрямованість освіти, особливо ігнорування її гуманітаризації, не дає можливості молодій людині, у даному випадку студентові, повністю реалізуватись, обмежує його розвиток і у кінцевому підсумку впливає на якість підготовки будь-якого спеціаліста.

Для розуміння єдності сучасної культури необхідно усвідомити той факт, що гуманітарне і природно-наукове знання дають різні картини однієї і тієї самої реальності. Природно-наукове знання має предметом об’єктивну частину цієї реальності, яку можна описати фінітними засобами за допомогою формальної логіки. Гуманітарне знання має предметом сам процес формування об’єктивної реальності, тобто суб’єктивну діяльність. У кінцевому підсумку предметом є одне й те саме, лише у різних зрізах. Картини виявляються доповнюючими, але не взаємовиключаючими. Необхідно нагадати, що про необхідність гуманітаризації суспільства і освітньої сфери заговорили у весь голос у середині XX ст. після гуманістичного маніфесту Б. Рассела, О. Какслі, Дж. Ньюн і ін., у якому вони застерігали від виключно раціоналістичного і технократичного погляду на світ.

На Заході гуманізація освіти, з огляду на зарубіжну літературу, базується на “трьох китах”: моральність, індивідуалізація навчання і орієнтація освіти на швидкозмінюваний світ. Але це гуманізація у вузькому розумінні слова. У широкому розумінні слова – гуманізація націлена на формування гуманістичних відносин, де все базується на культурі взаємовідносин і культурі мислення; уміння користуватись свободою і підкорятись правилам і законам; активність, мотивацію вчинків, відповідальність, ініціативність, пошук і творчість. У результаті у зарубіжній педагогіці склалось чітке уявлення про суть принципу гуманітаризації, його змісту, мети і завдань [7].

Гуманітаризація освіти – це спосіб розвитку особистості, а не накачування її інформацією. Гуманітаризація освіти передбачає гуманітарне орієнтоване вивчення усіх без винятку навчальних предметів. Гуманітаризація освіти означає деполітизацію і деідеологізацію, право на особисту думку.

Що таке гуманізація вищої освіти? Це такий світоглядний і діяльний підхід до освіти, який не тільки визнає, але і стверджує цінність студента як особистості, його право на якісну освіту, на свободу вибору, на розвиток і виявлення своїх здібностей, на визнання єдиним критерієм оцінки діяльності викладача – якість особистості спеціаліста.

Отже, гуманітаризація освіти – це повернення усіх наук до людини, на формування духовного світу спеціаліста, орієнтованого на загальнолюдські цінності.

Великим недоліком нашої системи вищої освіти була орієнтація її, насамперед, на підготовку спеціаліста, а не культурної людини, яка не дозволить собі бути поганим спеціалістом. Цей недолік рано чи пізно має бути ліквідовано, бо хронічний дефіцит культурних людей сьогодні вже очевидний.

Гуманізація особистості потребує гуманітаризації освіти, яка має охопити всю природознавчу, математичну і технічну підготовку. Технологічна і екологічна картина світу мас включати естетичні аспекти, а історія науки і техніки – супроводжуватись осмисленням основних етапів історії матеріальної і духовної культури.

Отже, гуманітарний характер навчально-виховного процесу базується на принципі формування у студентів загальнолюдських соціальних, професіональних, моральних, стичних, естетичних та інших цінностей і інтересів.

Гуманітаризація освіти у вищій школі не може бути зведена до доповнення навчальної програми якимись новими предметами – потрібен такий розворот всієї системи освіти, за якого ми вбачали б студента не як майбутнього “спеціаліста”, а як майбутню освічену, розвинуту, благородну людину, яка не може бути поганим спеціалістом, оскільки фах – це лише грань цілісного буття такої людини [5].

На сьогоднішній день у різних вищих навчальних закладах вже намітилось декілька напрямів у вирішенні даної проблеми. По-перше, це проникнення гуманітарного знання і його методів у сам зміст природознавчих і технічних дисциплін. По-друге, переорієнтація історичних фрагментів соціально-економічних курсів на гуманітарну спрямованість. По-третє, комплексне засвоєння теоретичних знань про людину, включену у природознавчі системи. І, на кінець, по-четверте, це курси громадянської історії, історії різноманітних областей гуманітарної культури (філософії, літератури, образотворчого мистецтва, музики і т.д.), які вводяться в останні роки безпосередньо у навчальний процес.

Гуманітаризація вищої освіти в негуманітарних вищих навчальних закладах здійснюється зараз за трьома органічно пов’язаними між собою напрямами:

1. Зміни змісту і функцій гуманітарних знань.

2. Демократизація освіти.

3. Гуманізація загальнонаукових і соціально-економічних дисциплін.

Гуманітаризація освіти тісно пов’язана з гуманізацією, яка припускає удосконалення стилю спілкування між педагогами і студентами, самого духовного життя університету [5].

Гуманізація передбачає беззастережне визнання загальнолюдських цінностей (милосердя, доброта, чесність, правдивість, справедливість, гідність тощо), і формування громадянина-патріота. Гуманізація – це олюднення закладу освіти, створення максимально сприятливих умов для розкриття і розвитку здібностей кожного суб’єкта навчання, формування взаємовідносин на засадах любові до дітей.

Принцип гуманізації передбачає таку систему суб’єкт-суб’єктних діалогових взаємовідносин у навчально-виховному закладі, які створюють найсприятливіші умови для розвитку кожним суб’єктом педагогічного процесу своїх духовно-інтелектуальних і творчо-діяльнісних здібностей, неповторних національних, особистісних рис і засвоєння необхідної кількості знань, умінь ї навичок, щоб стати добрим фахівцем. Поняття гуманітарності в освіті видається нам значно ширшим від гуманізації. Зміст слова гуманітарний, включає в себе все, що стосується людини, суспільства. Гуманітаризація в освіті спрямовується не лише на формування гуманістичних взаємин між учасниками навчально-виховного процесу, перетворення студента із об’єкта в суб’єкт навчання, а й передбачає:

  • максимальне наближення вивчення кожної навчальної дисципліни до майбутніх потреб студентів;

  • оптимальне поєднання і узгодження викладання гуманітарних дисциплін і природничо-математичними та професійно орієнтованими;

  • посилення ролі гуманітарних наук в усіх навчальних закладах, зокрема й у технічних вищих навчальних закладах;

  • формування системи правової культури і правових взаємовідносин у навчальному закладі, які моделюють демократичний устрій держави і включають морально-правову відповідальність учасників навчально-виховного процесу за свої дії відповідно до статуту навчального закладу;

  • індивідуалізацію навчання, створення умов для вибору кожним студентом навчальних дисциплін відповідно до структурно-логічних схем та здобуття якісної освіти;

  • поєднання загальнолюдських і національних цінностей з світським вихованням;

  • формування політичної культури, вміння спілкуватися, відстоювати свої погляди, знаходити компроміси за умов розмаїття політичних сил, не нав’язуючи студентам тих чи інших ідеологічних думок чи позицій [2].

Принцип гуманітаризації спрямовує педагогічні процеси на індивідуальний розвиток і саморозвиток особистості, максимальне наближення вивчення кожної навчальної дисципліни до майбутніх потреб студентів, формування системи морально-правових відносин, політичної культури, оптимальне поєднання загальнолюдських і національних цінностей, виховання на засадах християнської моралі, і гуманітарно-зорієнтоване вивчення дисциплін фундаментально і професійної підготовки.

Гуманізація і гуманітаризація освіти повинні відновлювати єдність культури та освіти. Інженерові, наприклад, необхідно зрозуміти де закінчується технічний прогрес. Будь-який спеціаліст мусить відчувати де починаються моральні аспекти його діяльності і в чому полягає його особиста відповідальність за її результати.

Від гуманізації освіти багато в чому залежить інтелектуально-творчий потенціал особистості. Гуманітарна підготовка повинна спрямовуватись на виховання індивіда як активного і вольового суб’єкта, здатного до самостійних зусиль у навчанні. А сучасні методи викладання гуманітарних дисциплін частіше затемнюють зміст, ніж розкривають його [1]. Це добре відчувається на прикладі студентів, які спроможні переказати все те, що їм викладали, але не в змозі використати здобуті знання у новій ситуації, їх знання скоріше визначаються шириною обхвату, ніж глибиною розуміння. Вуз повинен вчити студента мати власну думку, повинен стати школою мислення, а не школою запам’ятовування і відтворення інформації.

Потреба в самоосвіті, в духовній самостійності, критична спрямованість мислення, її продуктивність у засвоєнні знань і людської культури – це риси яких не вистачає нинішньому студентові. Це складові гуманітарної культури, яка формується на всіх рівнях педагогічного процесу в навчальній, науковій і культурній діяльності студентів, і є однією із складових загальної культури спеціалістів. Висока цілісна культура створюється усім строєм суспільного життя. При цьому освіта і виховання слугують підґрунтям, яке формує тенденції гуманізації суспільства, його основні якісні характеристики, рівень цивілізованості.

Основні принципи гуманітаризації є загальнонауковими: фундаментальність, системність у зв’язках з досягненнями природознавчих, технічних, технологічних наук, єдність історичного і логічного, національного і загальнолюдського, суспільного та особистого, теорії та практики навчання і виховання у їх людинотворчій діяльності [2]. До головних структурних елементів гуманітарної освіти відносяться: світоглядно-філософська, соціально-політична та соціологічна складові, історична, культурологічна та філологічна, етична та естетична освіта, українознавча підготовка, еколого-природнича, політекономічна та економічна, правова освіта, психолого-педагогічна підготовка, система знань та навичок, що забезпечують здоровий спосіб. Університетський статус дає можливість значно розширювати діапазон гуманітарних спеціальностей, готувати не лише спеціалістів в галузях високих технологій, а й відкрити гуманітарні факультети чи то факультети суспільного управління, проводити науково-дослідну роботу в галузі соціально-гуманітарної проблематики.

Таким чином, сучасна гуманітарна освіта покликана системно ознайомити студентів з накопиченим світовим культурним знанням про людське суспільство, місцеві соціальне призначення особистості, з сутністю культури як світу людини, формуючи у молодого спеціаліста високі гуманістичні якості цивілізованого співжиття. Місце і роль гуманітарних дисциплін характеризується їх впливом на процес соціалізації. Вони мають допомогти людині зрозуміти себе; з’ясувати психологічні механізми власної поведінки (психологія), визначити сутнісні характеристики суспільства, основні його елементи та закони і принципи взаємодії між ними, місце і роль людини в суспільстві, норми соціальної взаємодії (соціальна філософія, етика, право, соціологія); освоїти надбання світової і української культури (українознавство, світова та українська культура, культурологія, релігієзнавство); збагатитись світовим та вітчизняним соціальним досвідом закономірностями історичного розвитку світового товариства і своєї батьківщини (всесвітня історія, історія України); навчитись цивілізованому спілкуванню з навколишнім середовищем, жити в злагоді з природою, оберігати і підтримувати її як умову спільного існування та розвитку (екологія, соціальна екологія); і, нарешті, навчитись мислити, зрозуміти цілісність і багатомірність світу, сенс людського буття (філософію). Отже, гуманітарна освіта має формувати в людині як суб’єкта соціалізації наукове бачення сутності й механізмів соціалізації, а також допомогти їй адекватно оцінити можливості для своєї самореалізації і міру відповідності для цього власного потенціалу й зусиль.

Гуманітаризація освіти в технічному університеті повинна призвести до того, щоб ми готували студента не тільки як висококваліфікованого фахівця, а як майбутню освічену, розвинуту, культурну людину, моральні устої якої не дозволяють їй бути поганим фахівцем. Вища школа повинна, перш за все, “виводити в люди”, а вже потім в інженери, менеджери, програмісти, вчені.

Окрім того, гуманітарні дисципліни мають слугувати теоретичною базою реформи виховання, науковим забезпеченням його гуманізації. Саме на фундаменті сучасних наукових знань про людину як об’єкта-суб’єкта соціалізації, про суспільство та культуру як соціальне середовище соціалізації, про сам її процес та його механізми (зокрема, освіту й виховання), про взаємодію з довкіллям повинне спиратись сучасне виховання. Інакше кажучи гуманітарні дисципліни мають озброювати педагогів методологією наукового бачення: вихованця і вихователя як учасників виховного процесу; навколишнього суспільного і природного середовища як умов виховання; соціалізації як процесу взаємодії людини і суспільства з освоєнням цінностей, культури, традицій, моделей освіти і виховання як механізмів соціалізації у їх взаємодії з іншими інститутами й механізмами. В такому контексті зв’язок спеціальних та гуманітарних дисциплін допоможе реальному баченню об’єкта виховання, адекватному уявленню про вплив конкретних умов соціального життя, розумінню місця і виховання в суспільстві, їх функцій і ролі в соціальних процесах.

Отже сьогодні вища освіта володіє колосальним потенціалом формування суспільства нової якості. Більш того, досягнення балансу між локальним та глобальним, забезпечення високої функціональності людини, формування на загальному та індивідуальному рівнях розуміння людини як найвищої істоти, неможливо без використання потужного потенціалу суспільствознавчої галузі знання. І, можливо, не такою й безпідставною здається теза: “Наше століття є століттям гуманітарної освіти та соціально-гуманітарних знань, на відміну від ХХ століття, яке було віком фізики та технократії” [3].

Все це дозволяє говорити про необхідність поглиблення тенденції гуманітаризації вищої освіти. Під принципом гуманітаризації ми розуміємо зближення технічних, природничонаукових і гуманітарних знань; зміни орієнтирів у визначенні освітніх ідеалів; відмову від технократичних підходів; соціокультурне спрямування змісту освіти [7].

Гуманітаризація освіти, заснована, перед усім, на розширенні інформаційного змісту гуманітарних дисциплін в професійній підготовці, забезпечує засвоєння студентами гуманістичних цінностей, формування основ гуманістичного світогляду, розвиток гармонічно розвинутої особистості. Розглядаючи гуманітаризацію освіти як засіб залучення молоді до духовних цінностей цивілізаційного рівня, керівництво країни та суспільство в цілому повинні освідомити, що виховання людини нової формації стане можливим тільки за умов визнання нової ролі гуманітарної освіти у сучасних умовах, формування нової стратегії розвитку гуманітарної освіти в ситуації постіндустріального суспільства та впровадження інноваційних технологій у навчальний процес.

Незаперечно, що питання модернізації гуманітарної освіти на сьогоднішній день стає визначальним. Адже в умовах розбудови в Україні правової демократичної соціальної держави, коли структурується нова система цінностей та соціальних пріоритетів, завдання реформування системи гуманітарної освіти, яка повинна закладати життєві настанови особистості, набуває особливої актуальності. Сьогодні саме від інтелектуального рівня розвитку людини, від її знань, а також від моральної позиції залежатимете сучасний соціальний прогрес.


  1. Бузький М.П. Гуманитаризация преподавания философии в вузе // Новые технологи обучения. Республиканский научно-методический сборник. – К., 1991. – Вып. 1. – С. 122-130; 2. Куликова С. І., Мельник О.В., Микитин С. В. Принципи кредитно-модульної технології навчання // http://intkonf.org/kulikova-s-i-melnik-ov-mikitin-s-v-printsipi-kreditno-modulnoyi-tehnologiyi-navchannya; 3. Лупанов В.Н. Социальные технологии в модернизации системы гуманитарного образования // РR – технологии в информационном обществе: Материалы 3 Всероссийской науч.-практ. конференции. Санкт-Петербург. – 26 февраля 2006 г. – СПб., из-во Политехнического ун-та, 2006. – С. 97-100; 4. Мамонтова Е.В. Гуманітаризація вищої освіти як технологія управління соціально-політичними процесами у період становлення “Суспільства знання” // http://www.rusnauka.com/NIEK_2006/Gosupravlenie/; 5. Методика гуманітаризації навчального процесу як проблема педагогічної майстерності // http://refer.org.ua/ component/ option,com; 6. Методы и средства информационной технологи в науке и производстве. – С-Пб.: Наука, 1992; 7. Овчарук О. Сучасні тенденції розвитку змісту освіти в зарубіжних країнах // Шлях освіти. – 2003. – № 2. – С. 3-12; 8. http://experts.in.ua/baza/analitic/index.php; 9. http://www.osvita. org.ua /articles/ 1.html.


А.О. Сова

к.і.н., асистент кафедри історії і політології

Львівської комерційної академії

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук iconІнститут гуманітарних І соціальних наук
Робочу навчальну програму обговорено та схвалено на засіданні Науково-методичної ради Інституту гуманітарних та соціальних наук ну...
Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук iconКорпус Миру США в Україні Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра іноземних мов
«Development of Communication Skills» – семінар-тренінг для викладачів Інституту економіки та менеджменту й Інституту комп’ютерних...
Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук iconТези першої університетської конференції молодих науковців «Актуальні проблеми гуманітарних І суспільнознавчих наук» Львів 2008 удк 303+009] (063) ббк 60+72] я 43 а 437
...
Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук iconЛьвівська політехніка” Кафедра політології «Затверджую» Голова науково-методичної ради Інституту гуманітарних та соціальних наук
...
Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук iconМіністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних І соціальних наук зовнішня політика україни
«Міжнародна інформація» / Укл. Бучин М. А., Ільницька У. В., Кукарцев О. В., Кучма Л. О., Пасічний Р. Я., Тишкун Ю. Я., Турчин Я. Б....
Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук iconМіністерство освіти І науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних І соціальних наук зовнішня політика україни
«Міжнародна інформація» /Укл. Бучин М. А., Ільницька У. В., Кукарцев О. В., Кучма Л. О., Пасічний Р. Я., Тишкун Ю. Я., Турчин Я. Б....
Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук iconІнститут соціальних наук загальний опис Інституту соціальних наук
Кондратик Леонід Йосипович – завідувач кафедри соціології, доктор філософських наук, професор, декан Інституту соціальних наук
Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук icon«Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук
Випускники спеціальності «міжнародні відносини» можуть працювати у консульській, дипломатичній, митній, зовнішньоторговельній, валютно-фінансовій,...
Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук iconІнститут соціальних наук загальний опис Інституту соціальних наук
move to 0-16521320
Національний університет «Львівська політехніка» Інститут гуманітарних І соціальних наук Кафедра історії, теорії та практики культури Рада молодих вчених Інституту гуманітарних І соціальних наук iconІнститут гуманітарних І соціальних наук
МТ: мп – 050501; ім – 050502; мб – 050503; зв – 050504; тт – 070101; ат – 070106
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи