Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект icon

Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект




НазваЄ. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект
Сторінка1/14
Дата28.06.2013
Розмір4.12 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого


Є. В. Ткаченко


Конституційно-правове регулювання мовних відносин:

порівняльний аспект


Монографія


Харків – 2010


ЗМІСТ


Передмова………………………………………………………………………….. 3

Розділ 1. Теоретичні засади конституційно-правового регулювання мовних відносин

§1. Національно-мовні відносини як об’єкт правового регулювання. Правовий режим мов ………………………………….. ……………………………............. 5

§2. Поняття, основні сфери застосування та функції державної мови ……………................................................................................................................ 32

§3. Конституційно-правовий режим державної мови у зарубіжних країнах ……………………………………………………………………............................ 54

§4. Правовий режим мов національних меншин………………………………….. 70

§5. Мовна політика: основні принципи та фактори, що впливають на її проведення .………………………………………………………………………………………... 90

Висновки з першого розділу.……………………………………........................ 107



Розділ 2. Основні сфери правового регулювання мовних відносин

§1. Правове регулювання мовних відносин у сфері діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування..…………………………………. 138

§2. Правове регулювання мовних відносин у сфері здійснення судочинства…157

§3. Правове регулювання мовних відносин у галузі освіти………………………..183

§4. Правове регулювання мовних відносин в інформаційній сфері …………... 203

Висновки з другого розділу…….……………………………………...................237


Висновки…………………………………………………………………………..240

Додатки ...………………………………………………………………………….246

Список використаних використаних джерел……………...…………………….


Передмова


Гострою суспільно-політичною та науковою проблемою в Україні є питання правового регулювання мовних відносин. Конституція України (ст. 10) закріпила за українською мовою режим державної. Крім того, в Основному Законі встановлюється, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Таким чином, юридично отримав законодавче закріплення один з найважливіших інститутів державного будівництва. Однак проголошення української мови державною не знімає проблем, що пов’язані з регулюванням мовних відносин в Україні. Немає чіткого законодавчого визначення державної мови, не встановлені сфери її застосування, її функції, коло суб’єктів, для яких використання державної мови є обов’язковим. У законодавстві і в науці також не врегульоване питання співвідношення і правового режиму державної мови, офіційної мови, мови національної меншини, мови більшості населення даної місцевості.

Крім того, для України архіважливою ця проблема є і тому, що мовний чинник набув особливого політичного значення, оскільки цей фактор супроводжує трансформаційні суспільні процеси в нашій державі. Між тим у вітчизняному законодавстві спостерігається суперечливість і невизначеність щодо функціонування української мови як державної, а також мов національних меншин як способу міжнаціонального спілкування, а також певна непослідовність щодо утвердження їх статусів і, в першу чергу, політичного курсу держави на неухильне поширення використання української мови. Із практичної точки зору, мовне питання потребує більшої уваги та вирішення в силу його конфліктогенності.

Характерною особливістю сучасної вітчизняної юридичної науки є недостатній рівень дослідження процесів правового регулювання мовних відносин та мовної політики в Україні, процесів правового регулювання мовних відносин у зарубіжних країнах. Окреслені проблеми у науці конституційного права вивчалися лише у межах проблематики правового регулювання національно-етнічних відносин (Колісник В. П. Національно-етнічні відносини в Україні : теоретичні засади та конституційно-правові аспекти (2003) або ж правового статусу національних меншин (Нікітюк В. О. Статус етнонаціональних меншин (порівняльно-правовий аспект) (1996); Биков О. М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні (2001) та ін.), або ж фрагментарно у підручниках і навчальних посібниках з конституційного права України та зарубіжних країн.

На цей час відсутнє спеціальне наукове дослідження щодо комплексного розгляду правових питань мовних відносин, що необхідно для становлення і розвитку конституційно-правового інституту правового регулювання мов. У цьому аспекті важливо звернутися до законодавства і практики правового регулювання мовних відносин у зарубіжних країнах, що допоможе виробити науково обґрунтовані та продуктивні пропозиції з удосконалення вітчизняного мовного законодавства, підвищення рівня ефективності мовної політики України. Таким чином, неопрацьованість правових проблем у сфері регулювання мовних відносин обумовлює актуальність теми дослідження.

У монографії ми ставили за мету здійснення комплексної науково-практичної розробки теорії правового регулювання мовних відносин, з’ясування практики конституційно-правового регулювання мовних відносин в Україні та зарубіжних країнах, розкриття природи конституційно-правового інституту правового регулювання мов, обґрунтування необхідності конкретних практичних пропозицій щодо вдосконалення конституційно-правового регулювання мовних відносин в Україні.


РОЗДІЛ 1


Теоретичні засади конституційно-правового регулювання мовних відносин


§1. Національно-мовні відносини як об’єкт правового регулювання


Проблемою походження, структури і визначення мови, її значення для людини, суспільства і людства займаються різні загальні науки (філософія, соціологія, психологія, політологія, історичні науки) та спеціальні мовознавчі науки (філологія, семіотика, соціолінгвістика, лінгвосоціологія та ін.). Для встановлення необхідності та мети правового регулювання мовних відносин слід перш за все визначити основні поняття, які використовуються у дослідженні.

Що ж таке мова? У філософському словнику мова визначається як система знаків, яка є засобом спілкування, зберігання й відтворення продуктів духовної культури й людського спілкування1. Психологічний словник мовою називає систему знаків, що служить засобом людського спілкування, розумової діяльності, засобом вираження самосвідомості особистості, передачі від покоління до покоління й зберігання інформації2. У словнику С. І. Ожегова: мова – це „система звукових, словесних і граматичних засобів, що об’єктивують роботу мислення та є знаряддям спілкування, обміну думками і взаєморозуміння людей у суспільстві”3. Радянська енциклопедія пропонує таке визначення: мова – «це система дискретних (членоподільних) звукових знаків, що стихійно виникла в суспільстві і постійно розвивається, призначена для цілей комунікації і здатна виразити всю сукупність знань і уявлень про світ»1.

У «Тлумачному словнику» В. Даля вказується, що „мова – це словесна мова людини, за народностями; словник і природна граматика; сукупність всіх слів народу і їх вірне сполучення, для передачі своїх думок”2.

Щодо філософської характеристики мови. Так, К. Маркс та Ф. Енгельс характеризували мову як «практичне, існуюче для інших людей і тим самим для мене самого, дійсна свідомість»3. М. Хайдеггер розумів мову – як «дім буття»4, а Х.-Г. Гадамер – як «універсальне середовище людського існування»5. На думку радянського філософа П. В. Копніна, «мова – це форма існування знань у вигляді системи знаків»6. А. А. Реформатський визначає мову як «найважливіший засіб людського спілкування. Без мови неможливе людське спілкування, а без спілкування не може бути і суспільства, а тим самим і людини. Без мови не може бути і мислення, тобто розуміння людиною дійсності і самої себе»7. Ю. С. Степанов8, показуючи еволюцію поглядів на мову XX століття, розглядає її з різних сторін, а саме: 1) як мову індивіда; 2) як члена сім’ї мов; 3) як структуру; 4) як систему; 5) як тип і характер; 6) як комп’ютер; 7) як простір думки.

У семіотиці мова розглядається як «сукупність мовних смислових одиниць, тобто як сукупність предметів, які мають смислове значення…»9.

Як щодо визначення мови серед вчених існує плюралізм думок, так і щодо функцій мови у них немає єдиної точки зору. Так, в літературі виокремлюється більше 20 функцій мови10. Наприклад, І. П. Ющук виділяє такі основні мовні функції: 1) інтегруючу — мова об’єднує людей, створює в них відчуття певної спорідненості і, отже, сприяє перетворенню населення в народ; 2) регулятивну — за допомогою мови регулюються стосунки між людьми в суспільстві, узгоджуються їхні інтереси; 3) суспільно-виховну — через мову утверджуються певні моральні цінності в суспільстві; 4) акумулятивну — мова дає змогу нагромаджувати й узагальнювати життєвий досвід людей; 5) вирівнювальну — завдяки мові знання стають набутком широкого кола людей1. А ось В. Іванишин та Я. Радевич-Винницький вказують на такі функції мови: комунікативна, експресивна, ідентифікаційна, гносеологічна, мислетворча, естетична, культуроносна, номінативна, контактовстановлювальна, волюнтативна, магічно-містична, демонстративна2.

Мова складається з різних слів, умовних зву­кових знаків і виконує подвійну функцію: це і засіб спілкування, і знаряддя мислення. Думка завжди виражена у «мовній оболонці». На «дуcі», - писали К. Маркс та Ф. Енгельс, - з самого початку лежить прокляття – бути обтяженою матерією, яка існує у вигляді рушійних верств повітря, звуків – словом, у вигляді мови. Мова така ж давня, як і свідомість; мова це практичне, що існує також і для інших людей і лише тим самим існує також для мене самого дійсна свідомість…»3.

Таким чином, загальновизнаним є значення мови як важливого засобу передачі інформації, спілкування, обміну думками. Без неї неможливе людське співжиття. Мова дає можливість людині збагачувати свій досвід і знання не лише шляхом безпосереднього сприйняття й уявлень, але і шляхом ознайомлення з досвідом попередніх поколінь, знаннями, що накопичені всім людством і передаються за допомогою мови, дозволяє зрозуміти форми та закони мислення. Мова – це один з факторів, що об’єднує людські спільноти в їх історичному розвитку. Т. Гоббс стверджував, що вміння людини думати загальними поняттями й судженнями неможливе без вміння користуватися мовою. Мова, писав він, «дає можливість одній людині навчати іншу, тобто повідомляти їй те, що вона знає, а також умовляти іншу або радитися з нею». Виконуючи роль засобу спілкування людей, за допомогою якого вони змогли організувати виробництво, побудувати життя на суспільних засадах, погоджувати свої дії, здійснювати взаємний контроль, мова сприяла і сприяє збагаченню особистого досвіду окремої людини за рахунок досвіду всього колективу, до якого вона належить. Спілкуючись між собою, люди духовно збагачувались. «Наявність граматичних мовних структур дозволяє людині робити розумовий експеримент, отримуючи нові знання»1.

Мова – це інструмент і одночасно продукт культури. Відомо, що без спільної мови не може бути відчуття національної ідентичності, приналежності до нації, що забезпечує її єдність як суб’єкта державотворення. Разом з тим не слід забувати, що людство не є однорідним, воно складається з різних національно-етнічних утворень і тому є багатомовним. За останніми даними у 228 країнах світу налічується від п’яти до семи тисяч мов2. У своїх роботах філософ Т. Гоббс багатомовність людства пояснював біблейською легендою про Вавілонську башту, показуючи, що «Бог покарав кожну людину за її бунт забуттям колишньої мови. І оскільки люди вимушені були розсіятися по різних частинах світу, то необхідним наслідком цього було поступове створення ними існуючої багатоманітності мов – в міру того, як їх вчила цьому потреба. З часом ця багатоманітність стала ще більш багатою»3.

Мова – це одна з основних характеристик національно-етнічної спільноти, один з головних засобів існування її духовності та розвитку її культури, фактор національної ідентифікації і консолідації. Як писав відомий вітчизняний літературний діяч Панас Мирний, «найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, бо вона не що інше, як жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування”1.

Розглянемо взаємозв’язок мови та нації.

Існують два аспекти визначення феномену «нація»: політичний (державний) та етнокультурний2. До речі, в Конституції України використовується категорія «нація» як в політичному (преамбула), так і в етнокультурному сенсі (ст.ст. 10, 11 Основного Закону)3.

Розглянемо як визначається категорія «нація» в науковій літературі. Деякі вчені наголошують на об’єктивних чинниках (в тому числі і мовних). Так, Й. В. Сталін вказував, що «нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури». На думку Й. В. Сталіна лише в сукупності перелічені ознаки дають підстави визнавати спільноту людей нацією. Щодо мови він вказує, що національна спільнота не може існувати без спільної мови, в той же час для держави загальна мова є не обов’язковою4. У своїй роботі «Положення Бунда в партії» В. І Ленін виключав існування єврейської нації на підставі того, що у євреїв тривалий час відсутня територія та мова5.

На культурну складову (мову) як основу виникнення та існування націй вказував і Е. Ґеллнер6. Його послідовник Е. Сміт вважає, що нація – це «людська спільнота, що живе в рідному краєві, має спільні міти, спільну історію, спільну національну культуру, єдину економіку й єдині права та обов’язки для його представників»7. Тобто як і представники марксизму вчений наголошує, що чинниками існування нації є не лише культура, а й територія, загальна економіка тощо.

Суб’єктивне визначення нації дає Б. Андерсон: «нація – це уявна політична спільнота, що за своєю суттю обмежена й незалежна водночас»1.

Відповідно до етнокультурного підходу до визначення «нація» головним об’єднуючим фактором даної людської спільноти є загальне культурне, перш за все мовне середовище2. Німецький філософ та поет Й. Ґ. Гердер розглядав націю як природну складову частину людства, індивідуальність якої виражєься перш за все у мові3. Він вказував, що «завдяки мові нація виховується і отримує освіту; завдяки мові вона привчається до порядності і гідності, становиться слухняною, благопристойною, ввічливою, знаменитою, старанною та могучою»4. Згідно з поглядами Й. Г. Фіхте, в основі нації лежить спільність мови, духа і сукупності моральних якостей, які вчений називав «характером»5.

Під націями Ф. Ґраус розуміє групи, які відповідають п’ятьом таким характерним ознакам: по-перше, вони повинні мати «певну чисельність» ; по-друге, повинні жити на замкненій території, не будучи, однак, ототожненими з певною державою; повинні мати, по третє, соціальний поділ; мати, по-четверте, «певну спільну організацію» і, по-п’яте, бодай однією характерною ознакою відрізнятися від оточення. Таку характерну ознаку часто, хоч і не завжди, становить мова6.

Відомий російський філософ В. Соловйов поряд з фізичним зв’язком або єдністю походження, національною історією розглядав мову як одну з найважливіших підстав визнання спільноти народом, вказуючи, що «мова є найбільш глибоким і основним вираженням народного характеру…»7. В. Крисько акцентує увагу на тому, що нація – це «велика соціальна група, вищий етап розвитку етносу, що являє собою надзвичайно згуртовану групу людей, яка характеризується єдністю території, мови, культури, рис національної психіки, а також дуже тісними економічними зв’язками»1.

До речі, сучасні вітчизняні дослідники-мовознавці теж вважають, що мова є одним з важливих чинників формування нації поряд з гео­графічним простором, традиціями, історією та релігією2.

Згадування про значення мови для становлення та розвитку української нації можна зустріти й у вітчизняному законодавстві. Наприклад, у Концепції державної мовної політики закріплюється: «пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови – визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі та є базовим системоутворюючим складником української державності й Українського народу – громадян України всіх національностей3.

Тобто, як бачимо, національна мова об’єднує представників етнічної спільноти у народ, є показником останнього, що відрізняє його від інших народів світу. Як зазначає Л. Т. Масенко, мові належить головна об’єднувальна роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. На етнічному рівні самоусвідомлення спільна мова, а вже потім звичаї й релігія, дає народові відчуття своєї єдності і водночас відокремлює його від інших народів. Доки народ спілкується своєю мовою, доти він зберігає себе, не розчиняючись в інших етносах як субстрат інонаціональних утворень4.

Але не завжди мова є ознакою приналежності до певної національної групи. Наприклад, більшість ірландців не вважають рідною ірландську мову, але проявляють почуття приналежності до ірландської нації, так само, як і більшість шотландців фактично не використовують свої національної мови, але відносять себе саме до шотландського етносу. Як вказує Е. Ренан, для визначення нації одних тільки раси, мови та релігії, спільних сфер інтересів та об’єктивних географічних даних недостатньо. «Правда полягає в тому, що не може бути чистої раси, і спиратися в політиці на етнографічний аналіз означає піддатися примарам. Найшляхетніші країни – Англія, Франція, Італія – такі, в яких кров найбільше змішана». «Те, що ми кажемо про раси, притаманне мові – мова пропонує об’єднатись, але вона не примушує до цього». «Кожен вірить у те, що забажає, – кожен може сам обирати. Більше немає державної релігії – можна бути французом, англійцем, німцем і при цьому католиком, протестантом, євреєм чи взагалі не ходити до церкви». «Спільність інтересів є торговельною угодою. Це те почуття, яке міститься в ідеї громадськості». «Нація – це духовний принцип, що витік з великої плутанини історії, це духовна схожість, а не група, що існує на певній окресленій місцевості»1. Цю точку зору підтримував і Г. Еллінек, який вказував, що мова не може бути міцною відмітною ознакою нації. Оскільки існують нації, що говорять однією і тією ж самою мовою (англійці – ірландці, які розмовляють англійською, – американці і т.д.), як, з іншого боку, існують невеликі об’єднані загальної спільністю мови групи або частини різних за мовою племен, які вважають себе не тільки політично, але і національно об’єднаними з народами, які говорять іншими мовами, як, наприклад, баски – іспанці, бретонці – французи, валійці – англійці тощо2.

В літературі виокремлюється декілька шляхів становлення нації. Перший шлях – шлях бюрократичного об’єднання. Він пов’язаний з перетворенням вільної аристократичної етнічної спільноти в територіальну націю. Аристократія ненавмисно залучає середні прошарки до більш чіткої, територіальної та політизованої національної культури. Націю створює бюрократична держава поступово проникаючи до віддалених від ієрархічного ядра областей (Франція, Англія та ін.).

Другий шлях – шлях народної мобілізації. Народна етнічна спільнота трансформується під впливом місцевої інтелігенції в етнічну націю. Інтелектуали відкривають і вибірково опановують етноісторію на основі міфів, символів традицій. Це шлях пошуку автентичності (Німеччина). Третій шлях – нація формується з іммігрантів, які належать до різних етнічних спільнот (США)1.

Нація – спільнота людей, які усвідомили себе такими, якими зробила їх історія, які оберігають своє минуле, які люблять себе такими, якими вони себе знають або уявляють2. Як пише Е. Сміт, «народна, національна культура – це не просто особиста справа. Культура нації потребує громадського вираження й створення політичної символіки. Повернення до автентичності історії й народної культури має набути громадської форми і політичного характеру. Культурна нація має стати політичною нацією, взявши народну культуру за зразок для суспільства та державного устрою»3. На жаль, в Україні цього ще не відбулося. Для української нації характерні лише деякі політичні ознаки: політичні інститути, територія, громадянство як підтвердження належності до української нації. Для більшості колишніх радянських республік взагалі не було характерним існування потужних національних рухів, які б боролися за самовизначення своєї нації, створення власної незалежної держави. Наприклад, на думку М. Монделбаума держави, що виникли у Центральній Азії на місці республік колишнього СРСР, не були утворені в результаті національних рухів, які вирвали владу у радянських керівників. Серед населення не було навіть настроїв на незалежність. Поштовх до отримання ними суверенітету було дано принципом сприяння впорядкованості4.

Як зазначає В. П. Колісник, Україна до цього часу не має власної єдиної історії, багато сторінок її до цього часу сприймаються й тлумачаться суперечливо, неоднозначно, з нашаруванням численних ідеологічних догм, міфів та протилежних оцінок і висновків. Так само відсутня з різних причин спільна масова культура та спільна історична батьківщина, адже певна частина громадян до цього часу вважає своєю батьківщиною або країну, яка вже не існує або інші країни1. Тому на даному етапі свого розвитку українське суспільство знаходиться лише на етапі створення єдиної національної поліетнічної спільноти, єдиної української культури, яка б включали всі культурні прояви населення нашої держави. Народ може бути нацією в більшій або меншій мірі, тобто чим слабкіше почуття культурної єдності, тим менш різко виражена нація, чим більше кількість і істотніше властивість об’єднуючих культурних елементів, тим сильніше і глибше усвідомлення в національній групі2. Тут не можна не звернутися до відомого французького дослідника в галузі етнонаціональних відносин Е. Ренана: «існування нації – це, так би мовити, плебісцит, як існування особи – постійне ствердження життя… Нація, як і особа – результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків – найвідповідальніший з усіх; предки зробили нас такими, якими ми є тепер. Героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) – ось головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому – ось головні умови для того, щоб бути народом»3. В цьому аспекті важливою складовою цього процесу є мовна політика, яка б сприяла становленню в Україні єдиної національної спільноти, яка б задовольняла кожного громадянина незалежно від його етнічного походження.

Оскільки мова є чинником, що сприяє єдності народу, вона одночасно є явищем, яке роз’єднує багатоетнічне суспільство, а тому є такою соціальною реальністю, яка потребує спеціального нормативно-правового регулювання.

Саме за допомогою права встановлюються основи використання мов у різних публічних сферах державного та суспільного життя. Характер правового регулювання порядку використання національних мов у державі залежить від стану національних відносин у країні, а також від тієї ролі, яку виконує та чи інша мова у суспільному житті. Правове регулювання здійснюється саме національних природних мов, тобто мов, які мають літературну форму, а не штучно створених1. Хоча, у законодавчих актах деяких країн ми можемо зустріти і гарантії використання мови жестів. Так, у п. h ч. 2 ст. 74 Конституції Португалії 1976 р. закріплюється, що, проводячи політику у галузі освіти, держава зобов’язується захищати і підвищувати цінність португальської мови жестів як прояв культури та засіб доступу до освіти і забезпечення рівних можливостей. Нещодавно в Угорщині також ухвалили закони «Про угорську мову жестів» і «Про використання мови жестів в Угорщині», якими визнали мову жестів офіційною мовою в країні2

Правове, і перш за все законодавче, закріплення соціальних функцій мов при правильній постановці питання дозволяє враховувати рівень національно-культурної самосвідомості народу, його соціальні потреби, а також створює умови для нейтралізації намагань суб’єктивного втручання в процеси мовного функціонування3. Ефективне правове регулювання функціонування мовних відносин є одним із важливих і необхідних засобів попередження мовних конфліктів у суспільстві.

У радянський період основним принципом регулювання національних відносин був принцип рівноправності націй, який трансформувався у мовних відносинах на рівноправність національних мов у Радянському Союзі. Тому питанню необхідності правового регулювання мовних відносин радянська наука не приділяла належної уваги. Вважалося, що сфера національно-мовних відносин не потребує державної опіки, а тим більш нормативного регулювання. Лише з кінця 80-х років минулого століття, після прийняття мовних законів у радянських республіках, було кардинально переглянуто погляди вітчизняної науки з цієї проблематики.

Мова є одним з важливих об’єктів правових відносин між громадянами, установами та органами влади, оскільки є інструментом формування офіційних, усних, письмових, інформаційних повідомлень, заяв, звернень, договорів і т. п.. Динамічність розвитку мови, її багатофункціональність дозволяє говорити про існування особливих, мовних відносин, що входять у сферу правового впливу. Як зазначає Т. В. Губаєва, мовні відносини займають особливе місце у системі соціальних зв’язків, що підлягають правовому регулюванню. Вони реалізуються у всіх без винятку сферах життєдіяльності людини, яка використовує слово як універсальний засіб отримання, збереження і поширення знань про природу і суспільство. Багатосторонні й багатоманітні мовні контакти між індивідами та соціальними групами неминуче у процесі здійснення правоздатності фізичних і юридичних осіб, держави і її органів, а також суб’єктів міждержавних відносин 1.

Такі суспільні відносини є частиною, типом національних (міжнаціональних) відносин, що виникають у державі. У літературі міжнаціональні відносини визначаються як «відносини, що складаються в ході взаємодії національних спільностей з приводу реалізації ними своїх інтересів, як безпосередніх, так і корінних, власне національних і загальнонаціональних… Міжнаціональні відносини, як і національні відносини взагалі мають комплексний характер, включаючи в себе економічні, соціально-політичні, духовні та ідеологічні відносини, що не виключає, однак, їх відносної цілісності»2. В. П. Колісник міжнаціональні відносини розуміє як «відносини передусім між титульною (тобто тією, що дала назву державі) національно-етнічною спільнотою та національними меншинами, між корінною нацією та корінними народами (якщо такі існують на території держави), між титульною нацією та національними групами, а також відносини усіх зазначених суб’єктів (крім титульної нації) між собою: відносини між окремими національними меншинами, між національними меншинами і корінними народами, між окремими національними групами тощо»1. У проекті Концепції державної етнонаціональної політики України міститься таке визначення: «міжетнічні відносини – це відносини між особами різних національностей, між етнічними спільнотами, а також відносини всередині конкретного етносу»2.

Як бачимо з запропонованих визначень, багатоманітні (у тому числі й мовні) зв’язки виникають між титульною нацією, національними меншинами, етнічними групами та окремими особами у процесі спільної політичної, економічної та культурної життєдіяльності. Крім того, суб’єктами мовних відносин виступають й органи державної влади. Так, для єдиного розуміння населенням своєї владної волі держава проголошує певну національну мову офіційною. Тобто без мови неможливе функціонування системи органів і установ, що здійснюють державну владу, створення законів, що закріплюють певну систему норм її існування.

Таким чином, все це різноманіття суспільних зв’язків становлять особливий тип національних відносин – мовні відносини. Змістом цих відносин, як і будь-якого виду правовідносин, є юридичні права та обов’язки їх учасників. Однак обсяг обов’язків суб’єктів цих правовідносин є різним. Наприклад, обов’язки громадян як приватних осіб полягають у непорушенні принципу рівності, закріпленого ст. 24 Конституції України, та поваги до мов представників інших національностей, у вивченні та володінні державною мовою в обсязі, встановленому законодавством, а також у дотриманні деяких інших вимог, встановлених законодавством. У представників державної влади обсяг обов’язків є більшим за обсяг прав, оскільки на органи державної влади покладено вимогу по забезпеченню мовних прав громадян, забезпеченню стабільності і правопорядку в суспільстві, тобто недопущення порушення прав громадян на мовному ґрунті; створення умов для функціонування державної мови. Окрім того, до осіб, які мають намір зайняти державну посаду, встановлюються кваліфікаційні вимоги: знання державної мови (президент, депутати, судді тощо). Представникам національних меншин гарантується право на розвиток своєї рідної мови тощо. Тобто, мовні відносини – це суспільні відносини, змістом яких є зв’язки між суб’єктами цих відносин – особами, національними меншинами, корінними народами, етнічними групами, органами державної влади, що виникають з приводу збереження, використання та поширення національних мов.

Багатоманітність суб’єктів мовних відносин підкреслює існування різноманіття самих мовних зв’язків. Як зазначав В. фон. Гумбольдт, різноманіття, що походить з союзу багатьох, є найвеличніше благо, яке надається суспільством, і це різноманіття, безперечно, втрачається з все більш державним втручанням1. Тому в цьому аспекті, однією з теоретичних та практичних проблем правового регулювання мовних відносин є встановлення меж (сфер суспільного життя) державно-правового впливу на даний тип суспільних відносин.

Змістом правового регулювання даної сфери суспільних відносин є встановлення порядку використання національних мов у певних галузях суспільного життя, закріплення мовних прав та обов’язків національної спільноти та окремої людини. При правовому регулюванні мовних відносин вплив здійснюється саме на культурні, політичні, економічні умови існування носіїв мов, а не на самі мови2.

У роботі «Конституція Німеччини» видатний німецький філософ Г. Гегель щодо державно-правового регулювання духовного життя суспільства, у тому числі і мови, писав: «…Відповідно до державних теорій, які в наші дні розробляються так званими філософами прововісниками прав людини або реалізуються як грандіозні політичні експерименти, все те, що ми виключили із необхідності безпосередньої діяльності державної влади (крім самого головного – мови, культури, моралі та релігії) підпорядковано безпосередній діяльності держави, причому так, що державна влада повністю визначає всі ці сторони життя і регулює все до дрібних подробиць. Не має сумніву, що вища державна влада повинна здійснювати верховний контроль за вищевказаними сторонами життя народу»1. Як вказує С. Е. Зархіна: «в цій праці філософа чітко проявляється різкий поворот Гегеля від захоплення вільнолюбними ідеями Французької революції до апології тотального контролю держави за інтимнішими та сугубо особистими сторонами людського життя – до мови, культури, моралі та релігії. За межами функціонування власних органів держава не сміє втручатися в ці сфери приватного життя»2. Ф. Капоторті вважає, що мовні відносини поділяються на публічні мовні відносини, приватні мовні відносини, відносини, що складаються у сфері освіти, та мовні відносини, що складаються у сфері діяльності засобів масової інформації3.

Із сфери національно-мовних відносин виокремлюється та частина, яка підлягає правовому регулюванню. Це перш за все публічні мовні відносини. Тобто відносини, які пов’язані з діяльністю держави, її органів та посадових осіб, державних підприємств, установ та організацій; відносини, обов’язковим учасником яких є органи державної влади. Ці відносини складаються в галузі судочинства, офіційного діловодства, законотворчості, діяльності органів державної влади й управління, у роботі державних наукових установ та навчальних закладів, державних засобів масової діяльності, у збройних силах тощо. Тому залежно від сфери застосування правових норм мовне законодавство можна поділити на: законодавство, яке головним чином стосується офіційного використання мов, та законодавство, яке стосується неофіційної сфери використання мов (освіта, діяльність засобів масової інформації, приватні мовні відносини).

Особливістю правового регулювання мовних відносин у сфері освіти та інформаційній сфері є те що, з одного боку, держава має забезпечити загальнонаціональні інтереси – переважання державної мови у сфері освіти та інформаційному просторі держави; з другого боку, забезпечити громадянам всіх національних груп право на навчання своєю національною мовою та отримання інформації незалежно від її мови.

Державно-правове регулювання мовних відносин у приватній сфері взагалі не здійснюється або відбувається шляхом законодавчого закріплення загальних мовних свобод людини. Тому, на відміну від цивільного законодавства, із сфери конституційно-правового регулювання фактично випадає широке коло взаємовідносин громадян між собою як приватних осіб.

На конституційному та законодавчому рівні у зарубіжних країнах можуть встановлюватися межі правового регулювання мовних відносин. Наприклад, у ст. 152 (п. 1 п.п. а) Конституції Малайзії 1957 р. закріплено, що жодна людина не може бути позбавлена права використовувати (крім як в офіційних сферах), викладати або вивчати будь-яку мову; в цій статті «офіційні цілі» означає цілі управління як федерального, так і штатів і включає в себе всі органи держаної влади1. А ось у ч. 2 ст. 1 Закону Російської Федерації «Про мови народів Російської Федерації» від 25 жовтня 1991 р. закріплюється, що даний Закон охоплює сфери мовного спілкування, які підлягають правовому регулюванню, і не встановлює юридичні норми використання мов Російської Федерації в міжособистісних неофіційних відносинах, а також у діяльності громадських і релігійних об’єднань та організацій2. Відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону Республіки Білорусь «Про мови в Республіці Білорусь» від 26 січня 1990 р. даний Закон не регламентує використання мов у неофіційному спілкуванні, у спілкуванні членів трудових колективів між собою1. Так, Конституційний Трибунал Республіки Польща коментуючи поняття «офіційна мова» вказав, що воно не передбачає мову спілкування між фізичними і юридичними особами, або організаціями без статусу юридичної особи, в недержавних відносинах або в приватноправових відносинах, коли такі відносини не пов’язані із здійсненням державних функцій цих органів, як це визначено відповідними положеннями публічного права2.

Але у конституціях деяких зарубіжних країн зустрічаються приклади закріплення основоположних мовних правомочностей осіб у приватних відносинах. Наприклад, у Конституції Російської Федерації (ст. 26) встановлюється, що «кожен має право на вільне використання рідної мови, вільний вибір мови спілкування, виховання, навчання та творчості»3, у Конституції Білорусі (ст. 50) зазначається, що «кожен має право користуватися рідною мовою, обирати мову спілкування. Держава гарантує відповідно до закону свободу вибору мови виховання та спілкування»; у Конституції Словенії (ст. 62) вказується, що «кожен має право при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків, а також у відносинах з державними та іншими публічними органами використовувати свою рідну мову та писемність у порядку, встановленому законом», у Конституції Малаві (ст. 26) теж закріплюється, що кожна людина має право використовувати мову та приймати участь у культурному житті на його або її вибір.

У Законі України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. (ст. 5) теж міститься положення: «громадянам України гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою»4. Але є незрозумілим, що означає «користуватися національною мовою» та в яких сферах суспільного життя це право можна застосовувати.

Крім того, у конституційному законодавстві України зустрічаються й інші не однозначно зрозумілі слововживання: «держава забезпечує функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя» (ст. 10 Конституції України), «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя»1. Є не зрозумілим в яких саме сферах супільного життя та якими методами держава має забепечувати функціонавання державної мови, в яких публічних сферах є обов’язковим використання української мови як державної. Оскільки якщо виходити із буквального тлумачення даних словосполучень, то державна мова має бути обов’язковим засобом комунікації в діяльності політичних партій, громадських і релігійних організацій, у сфері обслуговування населення, у публічних культурних заходах (наприклад, при публічному обговоренні будь-якого кінофільму) тощо. Таке розуміння даних положень законодавства призводить до прийняття неоднозначних нормативних актів органами державної влади (Рішення Конституційного Суду України № 13-рп від 20.12.2007 (справа про розповсюдження іноземних фільмів)2, Постанова Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Положення про загальноосвтній навчальний заклад» № 1033 від 30 вересня 2009 р.3, яка згодом була визнана неконституційною Рішенням Конституційного Суду України від 2 лютого 2010 року4). Такими рішеннями органи влади, з одного боку, забезпечують функціонування державної мови у публічних сферах суспільного життя (освіті та при публічному демонструванні кінофільмів), але, з другого боку, порушують право громадян на свободу вибору мови спілкування, вільне вираження своєї думки, права на навчання рідною мовою та тим самим втручаються у сферу приватних мовних відносин, які не пілягають державно-правовому регулюванню.

Втручання у приватні сфери мовного життя суспільства можна зустріти й у спеціальному мовному законодавстві. Наприклад, у Законі України «Про мови в Українській РСР» до сфер, які підлягають правовому регулювання поряд з офіційною, сферою освіти та інформаційної сфери включаються й такі, як інформатика, сфера культури, приватні оголошення, обслуговування населення тощо. Спроба правового регулювання мовних відносин в релігійній сфері можна знайти й у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» (ст. 22): громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір.

Навпаки, аналіз мовного законодаства демократичних зарубіжних країн свідчить про те, що державно-правовому регулюванню підлягають публічні мовні відносини, але аж ніяк не приватні. Наприклад, у Законі про офіційні мови Канади 1985 р. встановлюється порядок використання мов у сферах діяльності федеральної законодавчої, виконавчої та судової гілок влади1; у Законі про офіційні мови Ірландії 2003 р. закріплюються правила використання мов теж у сферах діяльності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, та у сферах взаємовідносин громадян з центральними та місцевими органами влади2.

Вважаємо, що однією з основних особистих свобод людини є свобода кожного у виборі мови спілкування у приватних мовних відносинах. У демократичній, правовій державі, країні, що прагне до європейських стандартів з прав людини, не повинно бути жодних привілеїв, обмежень чи перепон за мовною ознакою. Ніхто не вправі нав’язувати людині використання тієї чи іншої мови у приватних відносинах. Держава має забезпечити реалізацію даної свободи громадян, не втручатися в сферу «особистого» життя та не встановлювати правила використання мов у приватних сферах життя людини. Кожен член цивілізованого суспільства може справедливо зазнавати примусу, якщо це потрібно для того, щоб попередити з його боку такі дії, які шкідливі для інших людей, – особисте благо самого індивідуума, фізичне або моральне, не є достатньою підставою для будь – якого втручання в його дії1. В. ф. Гумбльдт теж зазначав, що держава не повинна робити жодного кроку далі аніж це необхідно для забезпечення безпеки громадян один від одного й від зовнішніх ворогів, для жодної цілі вона не може обмежувати особисті свободи2.

Так, ще російський вчений О. М. Колесников, розкриваючи зміст ст. 23 Конституції Бельгії 1831 р. про право мови, вказував: «Сутність цього права зводиться до того, що індивід має право користуватися рідною мовою і вимагати від державних установ невтручання у цьому відношенні у сферу індивідуальної самостійності; якщо ж державні установи це все ж таки зробили б, то кожний громадянин, чиє право гарантоване конституцією, було б порушено, міг би поскаржитися у суд»3. Право на використання рідної мови мають всі громадяни незалежно від етнічного походження. Відомий мексиканський правознавець Д. Валадес зазначає, що право на мову – це право всіх. В нашому випадку іспанська мова та місцеві мови, якими говорять у Мексиці, складають частину національної культурної спадщини, і кожна людина має право на культурну автономію. Такого роду автономія, що здійснюється індивідуально або колективно, дозволяє використовувати та розвивати вільно обрану мову, постійно або в окремих випадках. Культурна автономія індивідуумів та груп є ще одним вираженням свободи, можливе тільки в конституційній державі4.

Мовою спілкування у міжособистісних відносинах може бути будь-яка національна мова з різним правовим режимом. Такою мовою може бути рідна мова сторін спілкування, державна мова, мови національних меншин України, мова міжнародного спілкування тощо. Необхідно зазначити, що свобода у виборі мови спілкування обмежується сферою приватних міжособистісних відносин, сферою побутового спілкування, оскільки порядок використання мов у публічних відносинах забезпечується державною владою та регулюється законом про мови. Тому, у законі про мови слід закріпити норму, в якій містилося би правило: «кожному гарантується свобода вибору мови спілкування у приватних мовних відносинах, свобода вибору мови творчості та виховання».

У конституціях деяких зарубіжних країн зустрічається закріплення й певних мовних обов’язків громадян. Зокрема, за ст. 36 Конституції Болгарії 1991 р. вивчення і використання болгарської мови є правом і обов’язком громадян. При цьому «громадяни, для яких болгарська мова не є рідною, мають право поряд з обов’язковим вивченням болгарської мови вивчати та використовувати свою мову»1. Відповідно до ст. 3 Конституції Іспанії 1978 р. «кастильська мова є офіційною державною мовою. Усі іспанці зобов’язані її знати і мають право користуватися нею»2. Л. І. Летнянчин пропонує на законодавчому рівні закріпити обов’язок знати державну мову, який, на його думку, слід сприймати не як «обтяження, а скоріше як можливість збагатитися, стати більш освіченим. При цьому увесь тягар по забезпеченню такого обов’язку покладатиметься на державу»3.

У доктрині та у законодавстві зустрічаємо різні правові категорії щодо мов: «правовий статус мов», «правовий режим мов», «державна мова», «офіційна мова», «національна мова», «мова міжнаціонального спілкування», «рідна мова», «регіональна мова», «мова національної меншини» тощо4.

Зокрема, у ст. 53 Конституції вказується, що громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. У літературі немає єдиної точки зору щодо визначення категорії «рідна мова»: одні вчені вважають, що це мова, якою говорять з дитинства (В. М. Алпатов); другі – це мова національної приналежності (Н. О. Катагощіна, О. П. Майоров); треті – мова, яку було вивчено першою (Ю. Д. Дешерієв, І. Ф. Протченко)1. Тобто, як зазначав М. Шульга: «Стосовно цього питання навіть у філологів немає однозначного розуміння... в патріархальному суспільстві з нерозвиненою комунікацією і міграційною рухли­вістю населення, з міцними етнічними, релігійними, культурни­ми бар’єрами практично завжди збігалися етнічність, рідна мо­ва, материнська мова, мова етносу, перша функціональна мова, культурна орієнтація. Але в сучасному, все більш глобалізованому світі ці бар’єри давно вже рухнули». Дослідник пропонує власне визначення рідної мови як мови, «через яку особистість може найбільш повно виявити свою мовну компетентність» і якою «осо­бистість мислить»2. На погляд О. М. Колесникова право рідної мови становлять такі три елементи: 1) право користуватися рідною мовою в суспільному житті (у пресі, на зібраннях тощо); 2) право зносин рідною мовою з державними установами; 3) право навчатися рідною мовою3. Рідна мова – це та мова особи, якою (або якими) вона може найбільш повно самовиразитися, найбільш багато, точно і глибоко передати свої думки. Категорію «рідна мова» було включено до програми Всеукраїнського перепису населення 2001 р. як ознаку етнічної належності, національно-мовної самовизначеності.

Під час прийняття мовних законів колишні радянські республіки зустрілися з проблемою визначення правового режиму російської мови, оскільки протягом всієї радянської історії вона служила засобом комунікації між представниками різних національностей, які проживали на теренах СРСР, була мовою роботи центральних радянських органів, окрім того, нею спілкувалася значна частина населення кожної республіки. Тому, практично у кожному республіканському мовному законі з’явилося положення про надання російській мові режиму «мови міжнаціонального спілкування». До речі, у Конституції Таджикистану 1994 р. (ст. 2) вказується, що російська мова є мовою міжнаціонального спілкування, у Законі України «Про мови в Українській РСР» теж міститься положення про надання українській, російській та іншим національним мовам режиму мови міжнаціонального спілкування (ст. 4). Вважаємо, що термін «мова міжнаціонального спілкування» є архаїзмом, пережитком минулого, оскільки, як вже вказувалося, у приватних мовних відносинах індивіди є вільними у виборі мови спілкування, і це може бути будь-яка національна мова, яку розуміють сторони; у публічних мовних відносинах же діють певні законодавчі вимоги, яких мають дотримуватися їх учасники. Тому, ми погоджуємося з точкою зору В. Ю. Михальченка та О. С. Піголкіна про те, що «спонтанне міжособистісне спілкування законами не регулюється», а тому використання терміну «мова міжнаціонального спілкування» вони вважають неправомірним1.

З середини 80-х років двадцятого століття, коли радянська наука стала приділяти увагу вивченню національно-мовних відносин, російськими та українськими вченими щодо правового положення мов стали одночасно застосовуватися дві категорії: «правовий статус»2 та «правовий режим»3.

У юридичній науці термін «статус» вживають щодо положення суб’єктів правових відносин. Так, виділяються правові статуси державних органів та їх посадових осіб, статуси соціальних спільнот (народів, населення адміністративно-територіальних одиниць, національних меншин тощо), статуси громадських об’єднань, статуси особи (громадянина, іноземця, особи без громадянства тощо). Окрім того, можна говорити про правовий статус щодо окремих галузей права: конституційно-правовий статус, адміністративно-правовий статус, міжнародно-правовий статус та інші. У авторитетному Black`s Law Dictionary статус визначається через правоздатність та дієздатність суб’єкта правовідносин з третіми особами або державою, які за своєю природою не є тимчасовими і не можуть припинятися з волі їх учасників1.

Вчені, які досліджують теоретичні проблеми права та держави, використовують термін «правовий статус» для визначення положення суб’єктів правових відносин, найчастіше особи2. Спеціалісти з адміністративного права теж використовують категорію «правовий статус» для аналізу правового положення громадянина та органів влади3.

У науці конституційного права термін «правовий статус» застосовується також при характеристиці учасників конституційно-правових відносин4. Досліджуючи категорію «статусу» у галузі конституційного права, Н. О. Богданова зазначає, що «статус у конституційному праві має декілька втілень залежно від ролі, яку він відіграє у позначенні і фіксуванні стану учасників конституційних відносин, і підходів до його характеристик… Носіями конституційного статусу є суб’єкти конституційного права, до яких належать соціальні і національні спільноти (народ, соціальні верстви, нації, народності, етнічні групи), держава в цілому, її складові частини, державні органи і посадові особи, органи місцевого самоврядування, людина і громадянин, функціональні і територіальні об’єднання спільноти (колективи). У своєму правовому вираженні конституційно-правовий статус існує як важлива структурна частина даної галузі, яка закріплює на відповідному рівні правове положення суб’єктів (учасників) конституційно-правових відносин»1.

Таким чином, як теорія права, так і галузеві науки пов’язують поняття «правового статусу» з існуванням суб’єктів відповідних правовідносин. Тому, на наш погляд, щодо правового положення мов у державі, які є фактично об’єктом правового впливу, питань правового регулювання мовних відносин не коректно застосовувати категорію «правовий статус».

Розглянемо більш детально категорії «правовий режим» та «правовий режим мов». «Поняття «правовий режим», пише А. В. Малько, – все активніше використовується у науковій літературі, все більш міцно утверджується як одна з важливіших категорій політології і правознавства. Законодавець часто використовує такі словосполучення, як «митний режим», «режим господарської діяльності», «пільговий режим», «валютний режим», «режим надзвичайного стану» тощо. Ці поняття увійшли в суспільно-політичний лексикон, широко «експлуатуються засобами масової інформації»2.

Як же розуміють термін «правовий режим» вчені? Вітчизняними науковцями з теорії держави і права ця категорія мало досліджувалася. У підручнику з теорії держави і права, підготовленого Національною юридичною академією України ім. Ярослава Мудрого, дається таке визначення правового режиму: «це певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання»3. Щодо російських вчених, то серед них немає єдиної точки зору щодо визначення даного терміну. Так, на думку В. М. Корельского, «цим терміном позначається специфіка юридичного регулювання певної сфери суспільних відносин за допомогою різних юридичних засобів та способів. Як правило, різні сфери суспільних відносин потребують різного сполучення способів, методів, типів правового регулювання»1. С. С. Алексєєв вказує, що поняття правового режиму «несе у собі основні змістовні відтінки цього слова, у тому числі й те, що правовий режим виражає ступінь жорсткості юридичного регулювання, наявність певних обмежень та пільг, допустимий рівень активності суб’єктів, межі їх правової самостійності2. Як вважає Д. Н. Бахрах, під правовим режимом слід розуміти сукупність правил, закріплених у юридичних нормах, які регулюють певну діяльність людей. Спеціальне правове регулювання пов’язане з об’єктами діяльності, часом і місцем їх здійснення, специфікою самих дій, а найчастіше – сполученням цих факторів. Поняття правового режиму зіставне з поняттям правового статусу. Останнє означає права і обов’язки суб’єктів, а правовий режим характеризує діяльність і пов’язані з нею права та обов’язки її учасників3.

Викладене дає змогу констатувати, що поняття правового статусу може бути пов’язане лише з носіями мови, які є одночасно суб’єктами правовідносин, – титульною нацією, національними меншинами, окремою особою. Зокрема, особа має право вільно обирати мову спілкування у приватних мовних відносинах (ст. 5 Закону «Про мови в Українській РСР»). Згідно зі ст. 53 Конституції України національним меншинам відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Тут не можна не погодитися з російським дослідником національно-мовних відносин О. М. Доровських, що, «говорячи про «правовий статус мови», ми, по суті, намагаємося надати об’єкту правовідносин – національній мові не притаманні їй форми, способи, обсяги правового регулювання і тим самим різко знижуємо можливості її впливу на національно-мовні відносини в цілому. Подібний підхід створює передумови для необґрунтованого вторгнення у сфери мовного життя, які безпосередньо не регулюються (психофізичну, соціально-психологічну). Створюється ілюзія контролю за розвитком національних мов. Як би не були детально врегульовані національно-мовні відносини, розвиток мови буде відбуватися хоча і не без участі правового регулятора, але значною мірою залежатиме від особистої мовної орієнтації і уподобань, традицій мовної поведінки, які формуються головним чином за рахунок дії соціальних та морально-етичних факторів»1.

Національні мови є об’єктом правового впливу, об’єктом, з приводу якого виникають правовідносини. Тому на підставі розуміння правового режиму як особливого порядку правового регулювання певної сфери суспільних відносин, яке включає методи дозволу, зобов’язання та заборони, які створюють певну спрямованість такого регулювання, вважаємо, що більш коректно щодо правового положення мов використовувати саме категорію «правовий режим». Як зазначає О. М. Доровських, «використання при дослідженні національно-мовних відносин поняття «правовий режим мови» дає необхідне уточнення специфіки правового регулювання в даній сфері і відновлює бачення про цілісну систему2 «регулятивного впливу, яка характеризується специфічним прийомом регулювання – особливим порядком виникнення і формування змісту прав і обов’язків, їх реалізацією, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на дану сукупність норм»3.

Недослідженим у науці конституційного права є і питання поняття «правового режиму мов» чи «правового статусу мов», структурних елементів цього конституційно-правового субінституту, що розглядається в межах генерального інституту засад конституційного ладу. У довідковій літературі зазначається, що правовий статус мови, використання різних мов є важливою основою при врегулюванні міжнаціональних відносин у багатонаціональних державах. Можна виокремити такі прояви правового регулювання мовних відносин: конституційне або інше законодавче визнання офіційної мови країни, офіційної мови парламенту, мови міжнаціонального спілкування, мови суб’єкта федерації, регіональної мови, мови судочинства, мови для будь-яких офіційних цілей суб’єкта федерації (без проголошення останньої офіційною), мов національних меншин і т.д.1 Правовий режим мов – це правове регулювання, правові умови функціонування національних мов у системі суспільних відносин, які закріплюються Основним Законом держави і суспільства та іншими законодавчими актами.

На наш погляд, в умовах багатонаціональної держави, якою і є Україна, на законодавчому рівні важливо закріпити принципи державної мовної політики, мовні права і свободи окремої особи, правове положення мов національних меншин та їх мовні права, державну мову, її функції та основні сфери її обов’язкового уживання, тобто встановити основи правового регулювання мов. Тому вважаємо, що основними елементами інституту правового регулювання мов, який розглядається в межах генерального інституту засад конституційного ладу, є: 1) приписи щодо державної мови; 2) приписи щодо мов національних меншин та мовні права даних етнічних груп; 3) принципи мовної політики.

Більшість з цих елементів буде розглянуто у наступних частинах дослідження. Щодо юридичної відповідальності, яка передбачає настання позбавлень та несприятливих наслідків для порушників вимог мовного законодавства, то її значення полягає у тому, що завдяки державному примусу забезпечується ефективність дії механізму правового регулювання мовних відносин. Санкції за недотримання або порушення норм мовного законодавства можуть міститися у самому нормативно-правовому акті, яким регулюються національно-мовні відносини, або в іншому спеціальному нормативному акті, що встановлює певний вид юридичної відповідальності. Наприклад, авторами проекту Концепції мовної політики України пропонувалося ввести кримінальну відповідальність за порушення норм мовного законодавства. Ми не підтримуємо цю точку зору, оскільки мовна ситуація в державі є досить складною і притягнути до відповідальності можна практично кожного другого громадянина України за порушення вимог мовного закону; встановлення такого виду відповідальності може стати додатковими підставами для спекуляцій політичним силам, що використовують «мовну проблему» для підняття свого рейтингу.

У статті 8 Закону України «Про мови в Українській РСР» встановлюється, що будь-які привілеї чи обмеження прав особи за мовною ознакою, мовна дискримінація неприпустимі. Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом. Але в галузевому законодавстві не встановлена відповідальність за вказані дії1.

У чинному законодавстві юридична відповідальність встановлена за такі порушення – ст. 161 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії» (за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками). Опосередковано з порушенням мовного законодавства пов’язана і ст.173 («Дрібне хуліганство») Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р., яка передбачає настання юридичної відповідальності за нецензурну лайку в громадських місцях. Вважаємо, що конституційна відповідальність має наставати для тих осіб, які перебувають на посадах, зайняття яких згідно із законодавством передбачає обов’язкове знання державної мови (судді Конституційного Суду, члени Кабінету Міністрів України та ін.), але не виконують вимогу використання державної мови під час здійснення своїх повноважень, крім певних випадків (наприклад, під час офіційних зустрічей з представниками зарубіжних країн, спілкування з зарубіжними засобами масової інформації тощо). Законом також встановлюються й інші обмеження за невиконання вимог мовного законодавства. Наприклад, Законом України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23 грудня 1997 р. (ст. 36) закріплюється, що усі харчові продукти, що перебувають в обігу в Україні, етикетуються державною мовою України. А відповідно до ст. 1 даного Закону неправильно маркованим товаром вважається у тому числі товар, інформація на етикетці якого викладена недержавною мовою. Згідно зі ст. 51 даного нормативного акта харчові продукти, які визнані неправильно маркованими, не допускаються до ввезення на територію України1.

Таким чином, із зазначеного можна зробити такі висновки:

1. Динамічність мови як форми суспільної свідомості, її багатофункціональність дозволяє говорити про існування особливих, мовних відносин, що входять у сферу правового впливу. Дані суспільні відносини є типом національних (міжнаціональних) відносин, що виникають у державі;

2. Із сфери національно-мовних відносин виокремлюється та частина, яка підлягає правовому регулюванню. Це перш за все публічні мовні відносини. Тобто відносини, які пов’язані з діяльністю держави, її органів та посадових осіб, підприємств, установ та організацій; відносини, обов’язковим учасником яких є органи державної влади. Особливістю правового регулювання мовних відносин у сфері освіти та інформаційній сфері є те що, з одного боку, держава має забезпечити загальнонаціональні інтереси – переважання державної мови у сфері освіти та інформаційному просторі держави; з другого боку, забезпечити громадянам всіх національних груп право на навчання своєю національною мовою та отримання інформації незалежно від її мови. Державно-правове регулювання мовних відносин у приватній сфері взагалі не здійснюється або відбувається шляхом законодавчого закріплення загальних мовних свобод людини. Тому, на відміну від цивільного законодавства, із сфери конституційно-правового регулювання фактично випадає широке коло взаємовідносин громадян між собою як приватних осіб.

3. Основними елементами інституту правового регулювання мов, який розглядається в межах генерального інституту засад конституційного ладу, є: а) приписи щодо державної мови; б) приписи щодо мов національних меншин та мовні права даних етнічних груп; в) принципи мовної політики.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconЗавдання для самостійної роботи студентів, які вивчають спецкурс «Локально-правове регулювання трудових відносин»
На підставі узагальнення та аналізу наукових джерел та вітчизняного законодавства з’ясуйте поняття та сферу локально-правового регулювання...
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconМетодичні вказівки до самостійної і практичної робіт студентів з дисципліни "Правове регулювання відносин власності" для студентів спеціальностей 060 101, 060100 "Правознавство"
Правове регулювання відносин власності” для студентів спеціальностей 060 101, 060100 “Правознавство”
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconВ. Л. Стрепко локально-правове регулюваннятрудових відносин
Тема Теоретичні основи локально-правового регулювання трудових відносин в Україні (4 год.)
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconПрограма роботи секцій
Державно-правове регулювання розвитку вітчизняної аерокосмічної галузі: історико-теоретичний аспект
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconНаціональний університет «Львівська політехніка» Навчально-науковий інститут права та психології Кафедра історії держави І права
«правове регулювання міжнаціональних відносин в україні: історія І сучасність»
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconНаціональний університет «Львівська політехніка» Навчально-науковий інститут права та психології Кафедра історії держави І права
«правове регулювання міжнаціональних відносин в україні: історія І сучасність»
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconНавчальна програма курсу дисципліни “правове регулювання неплатоспроможності банків”
Порівняльний аналіз неплатоспроможності банків та неплатоспроможності суб’єктів господарювання. Ознаки неплатоспроможності банку....
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconЗавдання для самостійної роботи студентів, які вивчають спецкурс «Договірне регулювання трудових відносин в Україні»
Узагальнивши та проаналізувавши наукові джерела й вітчизняне законодавство, з’ясуйте поняття та особливості договірного регулювання...
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект icon1. Визначте відносини, які регулюються нормами конституційно-процесуального права
Визначте відносини, які становлять предмет регулювання конституційно-процесуального права
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconПрограма спецкурсу
Локально правове регулювання трудових відносин. Програма спецкурсу для студентів юридичного факультету. Львів: юридичний факультет...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи