Лекція Наукові засади соціального управління icon

Лекція Наукові засади соціального управління




Скачати 369.69 Kb.
НазваЛекція Наукові засади соціального управління
Дата29.06.2013
Розмір369.69 Kb.
ТипЛекція


Лекція 2. Наукові засади соціального управління.


Вступ.

1. Управління як загальноцивілізаційне явище.

2. Організаційна сутність соціального управління.

3. Особливості управління суспільством. Стихійне і свідоме управління.

  1. Співвідношення управління і керівництва, управління і менеджменту.


У загальнометодологічному плані соціальна система має таку властивість як самоуправління, яке вона здійснює за допомогою управління. Тобто, самоуправління – це органічна властивість, яка має власний організаційний потенціал, власну структурну будову як ціле і частини, які впорядковуються в процесі функціонування і розвитку. Це впорядкування відбувається за рахунок власної організаційної енергії за допомогою внутрішніх механізмів, що мають свою необхідну організаційну енергію, яка в такий спосіб самоуправляється. А оскільки йдеться про соціальну систему, яка є зібранням індивідів, то управлінська енергія системи пропускається через людину, що перетворює управління на вид соціальної діяльності.

Отже, самоуправління – властивість соціальної системи як цілого, а управління – це вид діяльності.

Як управлінське явище співвідношення управління і самоуправління має переважно практичний сенс. Наукова думка не вважає, що в цьому явищі є певна проблемність, яка варта посиленої уваги.

Але це не так ані в практичному, ані в науковому відношенні, що і викликало певну необхідність у зверненні до цього зовні доволі вивченого питання.

Можна досить категорично стверджувати, що самоуправління – це властивість системного порядку, яка у глобальному плані стосується біологічної та соціальної систем. Біологічна система самоуправляється за допомогою спадкової інформації, соціальна система – за допомогою мозку. Тобто і перше, і друге – це системна властивість, яка виявляє себе у безлічі безпосередніх організаційних форм біологічного і соціального порядку. Але основна енергія системного самоуправління закладена в управлінні, за допомогою якого системи самоуправляються. По відношенню до соціальної системи (людства) управління виступає як діяльність, яка реалізує самоуправлінський потенціал людства в цілому, так і окремих його елементів. Тобто самоуправління, повторюємо – це системна властивість, а управління, принаймні, по відношенню до соціальної системи – це діяльність, яка виступає у професійній, або непрофесійній формі.

Таке бачення співвідношення управління і самоуправління наштовхує на деякі міркування, які відтворюють реальну проблемність цього зовні не проблемного явища, що має значний науково – практичний зміст.

Перше, на що слід звернути увагу, що не наука, а саме управлінська практика, в цілому управлінська цивілізація в процесі власної еволюції наділила самоуправління діяльним змістом, перетворивши його у форму управління, яке нібито здійснює певний елемент системи, насамперед, соціальної по відношенню до неї, тобто до системи. Згодом самоуправління увійшло саме в такому визначенні в систему демократії, яка представлялась і представляється як витвір управлінської цивілізації. Тобто енергія системи повністю перенесена на управління як діяльність, хоча вона має саме з точки зору управління іншу організаційну енергію (наприклад, закони суспільного розвитку).

В управлінській практиці самоуправлінням стало називатися управління певними місцевостями, участь колективів в управлінні власною діяльністю. Причому, світова управлінська організація є типовою і по відношенню, насамперед, до організації управління певними територіальними одиницями (штати – у США, кантони – в Швейцарії, кортеси –в Іспанії, муніципальне управління – у Франції, органи місцевого самоврядування – в Україні тощо). Така характеристика управління певними соціальними елементами зазнала і правового забезпечення, зокрема в конституціях цих країн.

Одним з аргументів на користь визначення елементного управління як самоуправління є те, що це витвір управлінської цивілізації, історії самоорганізації певних народів, держав, що склалася об’єктивно під впливом певних економічних, соціально – політичних і культурних факторів. Це дійсно так. Але чи слід вважати історичну об’єктивованість організаційного руху певних соціальних утворень розумною, тим більш, досконалою? Хіба не відомо скільки людських пожертв взяла організаційна історія людства внаслідок цієї об’єктивованості, наприклад, у феодальні часи? Чи не варто замислитись над цим питанням сьогодні з огляду на існування постійного політичного напруження у багатонаціональних державах? Та й навіть наявність регіонального поділу у політично стабільних країнах теж є свідченням необхідності певного виду політики – так званої регіональної, оскільки саме в управлінському аспекті одним з наслідків регіональності є, якщо можна так сказати, феодалізація мислення, а іноді певною мірою поведінки управлінців різних рівнів. Можна, навіть, твердити, що сепаратистські тенденції, які не виступають у відверто активній формі теж є наслідком зазначеної вище організаційної об’єктивності, яка знайшла своє не досить правильне визначення навіть у вищих правових документах значної кількості країн.

Але на відміну від України, наприклад, у таких країнах як Іспанія, США, Швейцарія, Великобританія, Франція та інших, місцеве самоврядування з’явилось як наслідок феодалізації соціальної організації суспільства, що в історії самоорганізації українства не було, принаймні, в такій гострій політичній формі. А це означає, що сучасна Україна має «феодальну» структуру як результат і як потребу державно – адміністративного характеру і тому саме в такому організаційному ладі термін «самоврядування» особливо не спрацьовує, хоча він принципово не спрацьовує і по відношенню до будь – якої єдиної державності і саме з точки зору того методологічного положення, про яке і йшлося вище. Між іншим, навіть СРСР в цьому відношенні знаходився у кібернетично більш досконалому стані, що й призвело до безболісної передачі у 1954 році автономної республіки Крим у склад України, яка в свою чергу мала більше формальні, ніж реальні важелі того самоврядування, про яке йдеться сьогодні у розвинутих країнах. Але питання полягає у тому, щоб точно визначити тип самоврядування, рівень його розвитку: чи може в даному разі соціальна система передати свої самоуправлінські можливості повністю місцевому самоврядуванню, тобто позбавити державність системної енергії хай навіть на високому рівні розвитку її елементів. І перший, і другий випадок – неприродні, а різниця полягає лише у тому, скільки управлінської енергії має система по відношенню до своїх частин і навпаки – скільки управлінської енергії мають частини (елементи) по відношенню до всієї системи. Тобто, залишається основне: незалежно від рівня розвитку системи і її елементів, самоуправління як вид діяльності організовує життєдіяльність своїх елементів (частин).

Таке методологічне трактування співвідношення самоуправління і управління має значний практично політичний потенціал, яким треба користуватися в управлінні суспільством, зокрема, державної організації, що сьогодні особливо важливо для того, щоб Україна, яка має давні єднальні традиції, не повторювала негативний досвід світової управлінської самоорганізації, насамперед, державної.

У цьому зв’язку виникає ряд спостережень теоретико-прикладного характеру, які варто пустити в організаційний процес, який може допомогти уникнути цієї міжнародної вади.

Зрозуміло, що для пропозиції подібного рівня необхідна ґрунтовна аналітична довготривала наукова робота, наслідком якої може бути набір досить переконливих аргументів на користь того, що пропонується по такій важливій проблемі. Але набір методологічних рекомендацій, навіть підручникового рівня, не є зайвим.

Зазначене викликає проблему так часто засуджуваного погляду на державну організацію як на певний моноліт, який, до речі, має таку загальновідому назву, як унітарна держава. Будь – яка грамотна людина розуміє, що монолітність, унітарність є ознакою певної цілісності, системності, що є, зрештою, вищою точкою системної досконалості. До речі, ця системна досконалість кібернетикою виведена на рівень основного управлінського принципу, який полягає у тому, що управління є впорядковуючою діяльністю насамперед, на адресу елементів, з яких складається певний об’єкт, тим більш суспільство. А це означає, що самовпорядкування є ознакою впорядкованості, об’єктивною потребою системи і, водночас, є обов’язковою умовою постійного надходження організаційної енергії до системних управлінських утворень. Тому не слід вважати термін «державний моноліт» чимось штучним, насильницьким, панівним по відношенню до власної структури, оскільки саме моноліт і стає монолітом, коли максимально враховує і розраховує власну структурну енергію. В цьому відношенні таке твердження ніби нівелює стан частин, тобто певних територій, що реально суперечить системному погляду як взаємообміну енергією, що, власне, і живить систему як таку. Переведення цього зовні формульного визначення на так звану практичну мову означає, що фінансово – економічний стан певної самоврядної території береться як одиниця безвідносно до її реальних можливостей, а це, в свою чергу, створює об’єктивну нерівність як рівня розвитку, так і, зрозуміло, добробуту населення.

Простіше, чи означає самоврядність те, що вона є синонімом структурної рівності системи, яка має бути такою, якою вона є саме в певній частині системи? Ні, не означає. І в цьому основний сенс проблеми, оскільки державна унітарність як структурне утворення є саме формою обміну енергією, як на це вже вказувалось, між частинами, а для цього треба цю енергію виробляти і в залежності від власної міці підтримувати впорядкованість системи і, якщо цієї енергії не досить, система повинна впорядковувати її надходження до всіх елементів, оскільки вона має вже нову об’єднану енергію. Тобто різний рівень життя населення не повинен мати територіальні джерела. Це проблема економічна, соціальна, культурна тощо і базуватись вона повинна на загальносистемних соціально – економічних і культурних засадах. І та обставина, що держава конституційно зобов’язується брати на себе значну турботу по підтриманню життєдіяльності населення певних територій, крім того, що Конституція визначає фінансово – економічну самостійність територій, свідчить про те, що двоєдиність процесу, в якому гармонійно поєднуються загальносистемні і елементні засади розвитку є найдоцільнішою демократичною організацією управління суспільством. І це не система противаг, яка застосовується у політичному (державному) управлінні. Це дійсно системна потреба і її не треба пов’язувати навіть з характером суспільного ладу. Останнє, тобто суспільний лад – це форма охарактеризованої системної сутності самоврядності. Держава як інституція теж є такою формою.

Серйозної уваги у зв’язку з перехідним станом суспільства заслуговує такий аспект самоврядування як управлінське панування. Термін «управлінське панування» не вживається в науці управлінні, але щодо означеної проблеми він має досить вагомий сенс.

Так зване практичне життя пересічних громадян такого суспільства відчуває на собі саме вплив безпосереднього управління безпосередніх управлінців. А це означає, що відчутність ефекту впливу на життя людини, щонайбільше проглядається на місцевому рівні, тим більше, що місцеве самоврядування – це і є власне місцеве життя, тобто те, чим живе людина повсякденно, повсякчасно. Створюється враження, що саме цей безпосередній управлінський вплив і є для конкретної людини часто – густо доленосним. Сперечатися з цим означає нібито нехтувати «живою» людиною, її повсякденними турботами. І, дійсно, це так. Колись у царській Росії був поширений такий вислів: «До царя далеко». Сьогодні люди, принаймні в Україні, такої психології практично позбавились. Майже нормою стало демократичне мислення, коли загальнодержавні проблеми обговорюються більш жваво, навіть компетентно, ніж місцеві, принаймні, існує певний баланс першого і другого.

Але саме в такому контексті постає проблема державницького суверенітету особи, в структуру якого входить вся управлінська система, все державницьке життя людини і тому на, так званому, місцевому рівні управлінська діяльність має постійно відтворювати не тільки і, навіть, не стільки місцевий потенціал, а загальнодержавну міць. Навіть правова база місцевого самоврядування саме з точки зору заперечення місцевого управлінського панування має органічно сполучати загальнодержавні правові норми з місцевими, з постійним підкресленням примату загальнодержавного над місцевим, а в самому приматі повинна бути закладена системна гармонія цілого і частини. Принципово повинна бути знята практика, коли ця гармонія порушується, що виникає необхідність, так званого, центрального втручання. Принцип має бути таким: «норма самоврядування – це є перекладена на місцеві умови загальнодержавна норма, в якій і місцеві умови є енергією загальнодержавної норми».

Зрозуміло, що самоврядність має й певні вади, які наукова думка не аналізує. Вони здебільшого мають, так би мовити, практично – буденний сенс і здаються на перший погляд не досить важливими.

Але недооцінювати ці вади не можна, оскільки вони іноді справляють помітно негативний вплив не лише на практику самоврядування, а й на його теорію, тобто в цілому на рівень розвитку науки управління.

Йдеться про так звану феодалізацію управлінського мислення окремих керівників, яка має свої досить ґрунтовні засади. І, дійсно, одержання, тим більш правове, у своє розпорядження певної території, з певним населенням, певним потенціалом (економічним, духовним) це не просто реалізація функцій управління і це не прийняття управлінського рішення в межах відомого навіть економічно незалежного матеріального об’єкту, припустимо, фірми. Йдеться про соціальний об’єкт, який всіма своїми сторонами пов'язаний як частина системи, яка зветься суспільством (краще нацією) з усією системою. Тобто розпорядницька діяльність має два виміри: загальносистемний і місцевий. Їх органічне поєднання є умовою нормального функціонування системи і її частин в цілому. Але наявність місцевих проблем, їх кількість і якість вимагає такого ж ставлення до їх розв’язання як і до загальнодержавних проблем, оскільки, зрештою, вищим принципом управлінської ефективності взагалі є самопочуття окремої людини. А саме на місцевому рівні це самопочуття виявляється особливо рельєфно і тому безпосередня практичність управлінської діяльності місцевих органів управління здається більш переконливою для окремої пересічної людини, ніж загальнодержавні управлінські акції. Це і є основним джерелом феодалізації управлінського мислення частини місцевого управлінського корпусу, яка в такий спосіб, принаймні, зовні має зазначені об’єктивні підстави.

Можна, звичайно, сперечатися з приводу коректності використаного терміну і знайти більш досконалий, який не нагадував би відому соціальну систему в історії людства, в якій панував соціальний феодалізм як основа суспільного устрою, але в даному разі йдеться про науку управління, а не про політичну практику, для якої феодалізація означає певну відому окремість, яка без зв’язку з сутністю соціальної системи, хоча і в досить демократичній формі, може справляти негативний вплив як на долю людей, так і на авторитет управлінського, зокрема, державницького корпусу України.

Оскільки така феодалізація є певною об’єктивною управлінською даністю, слід визначити фактори, які знімуть чи повинні зняти це управлінське явище. Таких факторів, принаймні, два.

Першим фактором є, зрозуміло, відповідний розвиток економічного, духовного, політичного, державницького життя в Україні, яке має принципово забезпечити адекватну ефективність управлінської системи країни. Навіть та обставина, що «Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території» (див. Конституція України, ст. 144) свідчить про те, що правова база для феодалізації може бути знята лише доданням статті 140, в якій зазначається, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. І це не просто право, а відтворення обов’язкового демократизму державної системи України, що постійно має бути правовою методологією державницької діяльності органів місцевого самоврядування. Зрештою, саме в цьому факторі полягає вищий сенс самоврядування як соціально – системного явища. І тільки в цьому контексті умовний термін «феодалізація» не буде мати серйозного значення для української управлінської практики.

Другий фактор зовні менш важливий. Але і він може мати неабиякий вплив на авторитет місцевого самоврядування та й, певною мірою, на його ефективність.

Йдеться про професійно – гуманістичний бік питання, який при наявності більш менш досконалої можливості застосування навіть місцевої правової норми, може бути більш спрямованим на позитивне, об’єктивне врахування інтересів і потреб людини, що вимагає певної управлінської підготовки, управлінського професіоналізму, достатнього для того, щоб бути відтворенням гуманістичного потенціалу соціальної системи, не кажучи вже про постійне врахування кожним управлінцем свого місця у державницькій системі України, яка може через нього (управлінця) одержати навіть негативний імідж. Можна, навіть, твердити з певною обережністю, що значна кількість населення України, яка зрештою обіймається самоврядними формами соціальної організації, судить про сутність власного державницького стану по відношенню до реалізації інтересів і потреб конкретної людини.

Остання фраза аж ніяк не означає применшення рівня розвитку державницької, політичної культури народу України. Йдеться лише про процес його самоуправлінського стану, який на місцевому рівні може мати різні рівні або форми самореалізації.

Водночас вона дає підстави твердити, що, принаймні, в Україні, соціально - організаційний процес призводив українську державність до такого рівня розвитку, що вона більш адекватно відповідала і відповідає сьогодні вищій управлінській істині – системному уявленню про державну організацію, яка відтворює основний закон, винайдений кібернетикою: самоврядування – це властивість системи, в даному разі, соціальної (державної), яка за допомогою управління як виду діяльності управляє своїми елементами і тільки в такому разі така система може називатися унітарною. Це єдність саме системна, до якої ще мають дійти сучасні держави, для чого має бути у них присутня така основна якість.

У будь - якій правовій організації суспільства, у будь - якому правовому полі країни існує, якщо можна так висловитись, вічна нестача правової енергії для соціальної поведінки, навіть у відповідності з реальним рівнем економічного і культурного розвитку суспільства. Це світове явище і тому воно здається природним. І дійсно, воно природне виходячи з того, що найдосконаліша, найпотужніша правова норма, найрізноманітніше правове поле країни, яке доходить до, в усіх відношеннях, розумної організації суспільного і індивідуального існування людини, не можуть бути абсолютно достатніми для правового регулювання суспільних відносин в усіх їх проявах і на всіх їх рівнях. Простіше кажучи, життя, особливо соціальне, не може вкластися в прокрустове ложе навіть найдосконалішої правової організації. Країна від країни в цьому відношенні і сьогодні відрізняються лише рівнем розвитку, а не абсолютним пануванням права, як певною самодостатністю. А це, принаймні зовні, означає практичну правоту світової і української самоврядності. Тобто проблема не у методологічному її забезпеченні, а у рівні розвитку, реальному стані, який має і в Конституції України, і в Законі про місцеве самоврядування достатні теоретичні і правові засади.

Отже, правова самоорганізація суспільства ніби суперечить саме в питанні про самоврядування методологічній управлінській науці – кібернетиці. Щоб вийти з цієї суперечності, мабуть слід ще раз звернути увагу на корінний постулат кібернетики, її основну формулу: система – елемент системи – енергетичний обмін в системі – система.

Наведена формула досить переконливо свідчить не про нестачу правової енергії (вона взагалі має на увазі не правову організацію, оскільки право – це історичний, а не органічно - загальноцивілізаційний інструмент), а системні властивості, системну енергію організацію будь – якого об’єкту, в тому числі суспільства. Саме вона, а не право є джерелом міцності системи і тому теза кібернетики про самоврядування як про системну властивість, яка реалізується у соціальному організмі через управління як діяльність, є більш досконалою, ніж сучасна правова теорія самоврядності, яка не досить повно користується системним методом дослідження як способу обстеження найглибших джерел самоорганізації людства, окремих народів.

Тому, доцільно запропонувати сьогодні країнам, які організовують нову соціальну систему, не піддаватись як в науці, так і в практиці тому, що має по суті лише історичний контекст, а виходити на кібернетичне осмислення не лише практики, а й теорії організації державного життя, яке може бути саме в умовах вільного історичного вибору представлене більш досконало, причому із зняттям багатьох життєвих проблем, які породжує історична практика і теорія місцевого самоврядування.

Перше, що треба зробити – це визнати кібернетичну формулу і зняти з теорії і практики державної організації термін «місцеве самоврядування», залишивши саме явище у розпорядженні науки управління, представивши його як потребу елементу системи в її управлінському впливі, відповідно назвавши місцеве самоврядування терміном «управління певною місцевістю», віддавши термін самоврядування загальнодержавним системним характеристикам. Це буде просто більш точний розподіл системної управлінської енергії, яка буде щонайменше виключати феодалізацію управлінського мислення державців, та й частини населення певних територій. Постійне піклування системи про власний елемент і елемента про систему має стати нормою професійного мислення управлінців всіх рівнів, а правові норми мають бути покладені на цей кібернетичний постулат.

Зрозуміло, що проблема використання науково досконалої кібернетичної формули в організації реального державно організаційного самоврядування має й економічні, соціальні й культурні аспекти, що вимагає більш детального її розгляду, але постановка питання навіть в організаційно – правовому контексті, здається, доцільною.

Тому, слід звернути увагу на конституційне визначення місцевого самоврядування в Україні як синоніму самоуправління частиною, елементом системи.

У «Законі про місцеве самоврядування в Україні» у статті 2, поняття «місцеве самоврядування» визначається так: «Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ, міст – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст».

Автори видання «Закон про місцеве самоврядування в Україні. Науково – практичний коментар», в якому вміщено цей Закон, аналізуючи його зміст зазначають, що Закон акцентує увагу на можливості та реальній здатності територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення. У порівнянні з конституційною нормою, Закон відповідно до положень ст. 3 Європейської хартії місцевого самоврядування, стверджує не лише право, а й спроможність, реальну здатність територіальної громади вирішувати питання місцевого значення. Це означає, що територіальна громада має бути дієздатною у своєму праві на місцеве самоврядування. Як зазначалось, для цього необхідно розробити і втілити в життя організаційний, правовий (законодавчий), фінансовий, економічний механізми забезпечення самодостатності територіальних громад.

Закон надає право територіальній громаді на управління своїми (місцевими) справами самостійно, тобто через різноманітні форми безпосередньої, локальної демократії, або через органи та посадових осіб місцевого самоврядування під їхню відповідальність. Йдеться, передусім, про ради та їх виконавчі органи, про сільських, селищних, міських голів, а також про районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Відповідно до ст. 2 Закону, місцеве самоврядування має здійснюватись у межах Конституції і законів України.

Причому, Україна має давні традиції самоврядування у містах і селах. Ще в часи Київської Русі існували такі форми місцевого самоврядування, як віче, територіальні общини. У середні віки в Україну з Європи поширюється система місцевого самоврядування, в основі якої лежали приписи Магдебурзького права. Як відомо, першими містами, що одержали привілеї Магдебурзького права, були Володимир – Волинський (1324р.), Львів (1352р.), Кам’янець – на Поділлі (1324р.), Берестя (1390р.). Дещо пізніше, вже у 1494 році – Київ. А земське і міське самоврядування запроваджувалося в Україні у 60 – 70-х роках ХІХст.

Відзначається законодавчий розвиток місцевого самоврядування в сучасних умовах. Це Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (в редакції від 26 березня 1992 р.), «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» (1994 р). Основні положення цих законів стали складовою частиною Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, укладеного 8 червня 1995 року. Важливим законодавчим актом став Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997року, складений на основі Конституції України 1996 року, яка, як відомо, вивела місцеве самоврядування на рівень одного з провідних інститутів демократичного ладу юридичним фактом визначення і гарантії місцевого самоврядування.

Отже, правова кваліфікація і науково – практичний коментар спеціалістів щодо місцевого самоврядування свідчить про традиційне і навіть глобальне уявлення про самоврядування у державницькому контексті як про природний стан управлінських систем демократичного типу. І якщо це норма управлінського мислення і управлінської практики, яка визрівала історично в надрах управлінської цивілізації на основі певних економічних, соціальних і духовних чинників, то в ХХІ ст. таке бачення не можна вважати досить переконливим, принаймні, безперечним. І навіть сам історичний досвід має бути осмислений з точки зору сучасних управлінських знань, зрозуміло, не для «засудження», а для вилучення уроків з метою їх врахування у сучаснії управлінській організації суспільства.

Насамперед, це стосується залучення до аналізу практики і теорії самоврядування такої науки як кібернетика, яка, як відомо, вважає соціальну спільноту, зокрема, державно організовану, певною системою, структура якої є елементним утворенням з міжелементною енергією, що надає їй саме на системному рівні нових якостей більш міцних, ніж це має окремий елемент. Водночас кібернетика відмічає, що система існує не як механічний набір елементів, а такий, що живиться енергією цих елементів і, як наслідок, дає можливість кожному елементу споживати системну енергію з тим, щоб «мати право» бути її елементом. Тобто це утворення, яке характерне органічним взаємозв’язком структурних частин єдиного організму, який у соціально – політичному лексиконі називається унітарною, федеративною або іншою державною організацією, яка має системні організаційні засади.

Справа у тому, що існування сьогоднішньої парадигми місцевого самоврядування, навіть на міжнародному рівні, має два джерельні аспекти, які певною мірою відрізняються. Якщо бачення місцевого самоврядування у світі так званих розвинутих країн виникло на основі історичної еволюції, власного досвіду соціальної (державної) самоорганізації і тому, як кажуть, вважається певною організаційною досконалістю, що підтверджується багаточасовим досвідом, то у постсоціалістичних країнах цей досвід, навіть незважаючи на його історичні коріння, зокрема, в Україні, особливо радянського етапу їх розвитку, не дає достатніх підстав для повного беззастережного приєднання до світової самоврядної практики і теорії.

Стосовно управління, до якого має пряме базове відношення самоврядування, зазначений вище погляд на співвідношення управління і самоуправління має методологічний сенс, оскільки Україна як держава є системним утворенням, а наприклад, місто його елементом, тобто тут себе виявляють категорії ціле і частина, які у філософії управління мають кібернетичний зміст.

Якщо розглядати конституційне визначення місцевого самоврядування на рівні міста, то виникає ряд методологічних характеристик, які можна звести до наступного.

Конституція надає право мешканцям міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Те, що по відношенню до Києва та Севастополя є окремі правові акти, що уточнюють їхній самоврядний стан, принципово методологічної картини не змінює. Причому, в даному разі навіть немає значення як організаційно представлені місцеві управлінські інституції, що мають відповідні функції. Більш важливим є те, що у самому факті наявності таких управлінських структур закладена певна суперечність, яка має двоїстий сенс. З одного боку – це витвір демократії, або навіть управлінської цивілізації в цілому, на чому власне і побудований зазначений конституційний розділ. А з другого, йдеться про те, що співвідношення цілого і частин в даному разі – це об’єктивна потреба як цілого, так і частини, оскільки перше живить друге, а друге живить перше. Але й це не все. Головне полягає у тому, що така будова управлінської системи не має відношення до демократії взагалі, оскільки існує в управлінському процесі певна нормативна деталь: жодна правова норма не є і не може бути самодостатньою для того, щоб обслуговувати об’єкт в усіх його опосередкуваннях, у всіх його динамічних виявах, причинно – наслідкових залежностях в просторі, а тим більше і часі. Тому місцеве самоврядування як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення є не витвором демократії, а об’єктивною управлінською потребою, яка має системний зміст. Спрощено кажучи, місцеве самоврядування – це та частина системної енергії, яка належить саме їй і жодний режим не може обійтись без такої організації управління. Демократія тут виступає, по суті, як витвір управлінської цивілізації, як кібернетичне явище.

Це тим більш вірно, що це теоретичне спостереження стосується правової організації в цілому, в якій правова норма має зазначені вище обмеження.

Отже, право громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України не слід представляти лише як витвір демократії, а тим більше політизувати його. Доцільно саме з точки зору науки управління здійснювати постійний розрахунок енергетичних потоків, які мають щораз знаходити необхідний організаційний, зокрема державницький простір для нормального функціонування суспільної системи та такого її елементу як місто. І це не витвір унітарності держави в конституційному розумінні, а саме енергетична потреба, що живить соціальну систему і всі її частини.

Тому, підведення під самоврядність конституційних засад, тим більш забезпечене соціально – економічно, є ознакою принципово позитивного руху України, української державності до сучасного рівня демократичного соціального устрою. І в цьому відношенні організаційні проблеми місцевого самоврядування, питання поділу влади на представницьку і виконавчу є самоорганізаційними, якщо вони стосуються певної території як частини єдиного цілого. Тобто тут має бути певний зліпок загальнодержавної організації, хоча деякі управлінські новоутворення можливі. Але вони не повинні, принаймні принципово, за своєю управлінською сутністю суперечити загальнодержавній філософії організації.

Отже, місцеве самоврядування в контексті сучасної науки управління має відбуватися саме в управлінському аспекті як вияв рівня ефективності управлінської системи країни, її можливостей увійти в загальноцивілізаційний демократичний простір з досить вагомим потенціалом самоврядної організації. Він ґрунтується на аналізі співвідношення соціально – економічних та політичних умов і системи управління, їх взаємодії та взаємозв’язку, на наявності наукової можливості побачити безпосередню основу, фундамент утворення та функціонування управлінських інститутів.

Проблема визначення місця організації в управлінні, виявлення її змісту та визначення тієї ролі, яку відіграє організація в управлінні, дуже складна й багатогранна. Складність її ,насамперед ,у багатоаспектності розгляду, а також неповній вирішеності багатьох проблем управління. Насамперед, слід торкнутися такої якості організації як стадійність. Оскільки соціальне управління – це свідома діяльність, тому її, як і будь – який інший вид діяльності, можна розчленувати на певні відносно самостійні стадії, які лежать в основі організаційної структури.

Визначення організації як структури, в якій тривають процеси управління, ґрунтується на тому реальному факті практики управління, що виконання прийнятого управлінського рішення справді відбувається в певній організаційній структурі. Проте, по – перше, саме створення організаційної структури входить до процесу управління, позаяк остання не надається «ззовні», а створюється свідомо; по – друге, з розвитком кооперації виникає необхідність уточнення чи навіть повної зміни організаційної структури і, по- третє, в самому процесі управління як відносно замкненому циклі в ході виконання прийнятого рішення внаслідок можливого моменту стихійності потрібно вдосконалювати організаційну структуру.

В загальноцивілізаційному контексті сутнісні властивості організації є витвором самоорганізаційного потенціалу суспільства, найбільш могутнім чинником якого є кооперативне існування праці та її джерело – суспільний поділ праці.

Найповніше управління, зокрема, соціальне, представлене в його організаційному потенціалі об`єкту. Тому його бачення зводиться до розуміння організації як основної, сутнісної ознаки соціального управління, хоча розробленої парадигми цієї сутності у всіх своїх опосередненнях в науці управління досі немає, незважаючи на наявність певного методологічного знання.

В сучасній науці термін “організація” вживається принаймні в чотирьох значеннях. По – перше, як стан упорядкованості, як структура, внутрішня форма системи; по – друге, як система, що має складну внутрішню структуру; по – третє, як діяльність, спрямована на створення цілісної системи, як організаційна праця; по – четверте, як об`єднання, соціальний інститут. Тобто, є бачення організації як головної ознаки управління, як структури, в якій відбуваються процеси управління, та як однієї з чотирьох фукцій управління, або ж другої стадії управлінського циклу.

Водночас необхідність і актуальність визначення місця організації істотно підвищуються у зв`язку з уявленням про управління як про властивість кооперативної діяльності, її змісту і тенденціях розвитку, тієї ролі, яку організація відіграє в практиці управління, а також у зв`язку з тими завданнями, які ставить перед управлінням розвиток самої кооперації.

Виходячи з цієї необхідності слід визначити, по – перше, місце організації в управлінні кооперацією працівників, по – друге ,визначити зміст організації як родового поняття по відношенню до управління і основні вимоги до її науково достовірної повноти.

Визначальний постулат полягає у тому, що сутність управління об`єктивно випливає із системної природи кооперації. В свою чергу вона сама спрямована на приведення системи у відповідність до притаманних їй закономірностей розвитку.

А це означає, що організація як сутність управління є його об`єктивною характеристикою. Саме в цьому сенсі слід розглядати управління як організуючу діяльність, оскільки воно відтворює будь – яке явище (об`єкт) як певну організаційну структуру. Ця структура по відношенню до соціальних утворень характеризується, насамперед, організацією як доцільною єдністю, яка полягає у тому, щоб налагодити певні відносини людини з природою, тобто піддати природну організацію впливу соціальної організації, вищим проявом якої є праця. В такому контексті людина виступає як визначальна організаційна структура, яка складається не лише з безпосередньо трудових зусиль, але й особистісного самоуправління, процес якого починається з мислення та його основного результату – пізнання.

Прагнення організувати природу для себе породжує нескінченну кількість соціальних впливів. Вони, в свою чергу, взаємно не згармонізовані, що породжує певну дезорганізацію, створюючи, таким чином, антиподібні механізми в самому організаційному процесі. Тож перше та друге виступає в ролі джерела об’єктивного управління, не кажучи вже про те, що зіткнення організації та дезорганізації виступає як діалектичне джерело розвитку. Подібний стан безпосередньо накладається і на природу: в певному розумінні людина як елемент природи виступає в такому контексті як її організаційне утворення, причому й за своєю внутрішньою будовою, яка також має певний набір взаємопов’язаних елементів. Як відомо, організація цієї «взаємодії» є функцією мозку. Тобто соціальна організація породжує управління через такий природний «штаб», як людський мозок, так само, як і біологічна організація через спадкову інформацію управляє рухом живих організмів.

Природні основи людської діяльності, їхня адекватність породжують те сліпе копіювання, яке слід вітати, оскільки йдеться про відтворювання організаційної структури природи в організаційній структурі методів її соціального пізнання. Саме тому людська психіка, фізика виступають в ролі елементів природи, яким притаманне організаційне розділення, і тому вони потребують управлінського об’єднання. Відтак постійна «діяльність» щодо гармонізації «відносин» між ними входить в управління як його органічна основа. Перенесення ж такого управління на всі види діяльності слід вважати методологічно виправданим.

Проте організація на рівні людини, її психофізичної структури в соціальному плані тривалий час не знаходила достатніх можливостей для свого прояву. Найпотужнішою «соціальною акцією» в історії соціальної організації як відтворення природи був поділ праці, її спеціалізація. Саме спеціалізація, створюючи власні методи самоорганізації, посилила роль управління, яке солідаризує методи, знаходить у них дещо таке, що відображає загальне та особливе в будь – якому об’єкті спеціалізації. І в цьому розумінні управління є слугою природи, постійно працює над тим, щоб спеціалізація, зокрема, трудової діяльності, не суперечила спеціалізації в іншому виді діяльності, що і є в найзагальнішому вигляді управлінням, себто упорядкуванням, організацією взаємодії елементів. І в цьому розумінні будь – яке наукове знання як і знання взагалі, виступає в ролі організуючої засади основних відносин, що існують у світі: відносин між людиною та природою, а в організаційному контексті – між частиною (людиною) і цілим (природою). Фундаментальна основа тут присутня зі всією очевидністю, що дозволяє зробити висновок про те, що цивілізації як відтворення людської діяльності є в управлінському сенсі засобом організації відносин людина – природа, оскільки, не володіючи такою властивістю, вона вивела б людину на рівень розумного руйнівника основи власного існування. В цьому сенсі слід вважати організуюче начало в природі у формі управління її елементом, в тому числі й людину, проявом вищого розуму, тієї основи, яка є гарантією розвитку всесвіту взагалі.

Тому спеціалізація елементів організації людської діяльності у формі поділу праці є природним відображенням природних потреб, законів природи, а взаємодія спеціалізації – організаційною сутністю управління.

Кооперація в запропонованій теоретичній конструкції є формою єдності організаційних спеціалізацій, у якій управління виступає в ролі енергії їх єднання. І в такому її розумінні можна говорити про будь – який механізм як певний набір елементів, функціонування якого можливо тільки завдяки управлінню. При цьому не так важливо, в якому вигляді виступає це управління: у вигляді енергії руху чи усвідомленої організаційної необхідності. І в тому і в іншому разі елементна організація – джерело управлінської організації.

Організаційна будова кооперації як спільність спеціалізацій в міру свого розвитку постійно породжує енергію неорганізованості, яка характеризується передовсім порушенням рівноваги елементів. Соціальні катаклізми як дезорганізаційні процеси потребують вищої енергії управління: як відтворення організаційної сутності будь – якого об’єкта воно покликане створювати його інтегральні засади. Людська біда в тому, що зняття цих катаклізмів має власні часові фактори. Розуміння цієї невідповідності й повинно лежати в основі ідеї соціальної організації, яка може відбитися в науковому знанні про кооперативний потенціал людства, який є умовою його існування. Поява такого наукового знання також викликана об’єктивною організаційністю суспільного процесу, хоча така поява може відбутися в часі зі значним відставанням. Цей дисбаланс між знанням та об’єктом пізнання також свідчить про організаційне джерело управлінської необхідності, тим більше, що тут необхідний певний організаційний досвід, не кажучи вже про те, що сама соціальна організація викликає необхідність інтеграції як умови виживання соціуму. При цьому не слід вважати, що в організаційному розвитку людства, а відтак і в управлінні, обов’язково має бути присутній момент апогею, наприклад, у вигляді військового зіткнення. Науковий розрахунок потенціалу організаційного руху в часі і просторі як реальна потреба став основою теоретичного осмислення цього руху, перетворення його в науку, зокрема, в науку управління як організаційну науку.

В цьому сенсі як розрахунок потенціалу організаційного руху управління виступає як організація організації, і тому воно повинно визначити способи організації, узагальнити і систематизувати їх, запропонувати певні схеми можливих організаційних форм. Причому найвищим призначенням у цьому контексті є подання будь – якої спеціалізації в сукупності спеціалізацій, і робити це необхідно через певну індуктивну форму, основою якої має бути розуміння явища організації – дезорганізації. А позаяк саме в організаційному аспекті представлений світ живої та неживої природи, науки, що вивчають його, можна вважати організаційними науками. Хоча без управління організація позбавлена сенсу, вона просто не може існувати. Тож можна говорити, що організація породжує управління. Цей висновок підтверджується далі не менш переконливими характеристиками, головними з яких є такі.

В своїй глибинній, навіть біологічній основі людина є частиною природи і тому з організаційного погляду на своєму видовому рівні відтворює її структуру. Оскільки це відтворення структурне, то й діяльність людини з самозбереження та саморозвитку можна подати як структурне утворення. У найпростішому зображенні людська діяльність спрямована на два основні процеси: об’єднання та роз’єднання певних елементів. Перше та друге навіть у технологічному розумінні є організаційною основою створення будь-якого продукту з тією неодмінною умовою, що роз’єднання та об’єднання потребують суб’єкта вторгнення, який, таким чином, перетворюється на організаційне джерело, тобто на організатора. У складнішому варіанті ці два акти в реальній діяльності мають неоднаковий зміст по відношенню до результату, що викликає необхідність точного розрахунку їх впливу на продукт, а це і є управлінська діяльність. Здійснюється, таким чином, розумова операція, яка і є змістом діяльності управлінця. Упорядкування, яке розглядається в кібернетиці як вищий сенс управління, і є в найзагальнішому вигляді попереднє зіставлення елементів, які належить об’єднати чи роз’єднати. Повніше це зіставлення подано в теорії алгоритмів, яка спрямована на розумове відтворення організаційних структур предметів діяльності та самої діяльності, але розумову можливість такого їх розрахунку, який дасть можливість показати природну організацію в кінцевому продукті діяльності людини. Тому теорія алгоритмів – це розумове відтворення природної організації, яку повинен збагнути управлінець для того, щоб створити за допомогою власної діяльності продукт, який не суперечить законам природи, інакше він перетвориться на її руйнівне начало. Але це буде те роз’єднання елементів, яке в часі розтягне його настільки, що перетворить сам процес роз’єднання в трагічне для людини явище, на чому, власне, і побудована вся історія людства.

Зрештою, об’єднання чи роз’єднання елементів за допомогою управління створює певну систему, в якій перше та друге вирішує долю її існування в залежності від того, як відбуваються ці процеси та функціонує система.

У цьому сенсі управління доленосне по відношенню до системи, оскільки саме воно знаходить у різноманітності елементів, часто – густо протилежних, такі властивості, які можуть живити цю систему, у певному розумінні вміщувати їх. Цей процес постійного відбору входить до управлінської діяльності як її змістовий елемент, що позначено в кібернетиці зовні не вибагливим терміном «упорядкування». В певному сенсі геній організації, управління й полягає в тому, щоб знайти в об’єкті якнайбільшу кількість споріднених елементів, об’єднати їх на основі цієї спорідненості і під час системного їх існування роз’єднати їх та знову об’єднати у відповідності з цільовою гармонією, з енергією, яку вони створюють під час спільної діяльності. Розрахунок цієї енергії - ще одне смислове навантаження організації як детермінанта управління. Причому йдеться не про абсолютну схожість (таких елементів практично не існує), а про можливість органічного входження до системи, що й визначається організаційним генієм управлінця.

Тому управління виступає як ланка системи та її частина, яка зайнята її елементами і, таким чином, від міри досконалості саме цієї частини як об’єднуючого начала залежить в остаточному підсумку використання розуму в соціальній організації. В глобальному сенсі це і є формула розвитку людства.

Проте для організаційного впорядкування елементів знаходження подібного як системно скріплюючого матеріалу може бути недостатнім. Виникає необхідність здобуття із загальної системної енергії тієї температури, яка може мати достатні власні підстави для такого об’єднання. Це відома головна ланка, що подана в науці управління як умова ланцюгової реакції, як зосередження загального в особливому, а часом і в одиничному, що робить його скріплюючим фактором. Саме в цьому організаційному явищі виникає управління як каталізатор руху, як зосереджена в суб’єкті управління енергія впорядкованості системи, яка постійно живить усі елементи системи. Управління тут виступає як організуюча основа, як той «натхненник і організатор», який у соціальному плані зображається як лідер або доктрина. Головною умовою ефективності та доцільності самого існування такого організаційного феномену є якнайглибше входження до системи елементів і як найадекватніше відтворення їхньої енергії у власному організмі. В цьому розумінні генієм організації, генієм управління слід вважати не наявність надприродної, часто містичної основи в лідері, в управлінні, а якнайглибше проникнення в об’єкт управління, якнайточніший розрахунок його можливостей та потреб, його організаційного потенціалу. Цей потенціал у розрахунковому розумінні повинен бути представлений першою та останньою ланками, між яких він розташований. Причому це не той мінімум та максимум, який кількісно визначає якісний потенціал об’єкта, а встановлення можливої ефективності в постійній динаміці росту, в тій нескінченності, в яку слід покласти нереальні часові та просторові фактори. Саме це слід подавати як вищу управлінську математику, як вищий професіоналізм керуючого незалежно від того, чи йде мова про елемент системи або про всю систему, чи про роз`єднавчу або об’єднавчу дію.

Завдання управління полягає у тому, щоб створити таке ціле, на базі якого має виникнути його нова потужніша якість, що можна охарактеризувати як діяльнісний сенс управління. Організація повинна протистояти дезорганізації, тобто такому стану, коли ціле є носієм не тільки більш високої потужності, а, навпаки, опускається нижче навіть її простої суми частин. Організація не повинна допускати того, щоб певна її частина перетворювалася на основу іншої її частини. В протилежному разі енергія навіть цілого зменшується, в чому й слід вбачати помилковість управлінської поведінки. Зберегти баланс частин, постійно створювати простір для додавання їхньої енергії в напрямку зміцнення не тільки цілого, але й системи як органіки їхньої взаємодії і є в загальному вигляді зіткнення організації та дезорганізації. Керуючий як частина організаційної системи не повинен допускати виходу будь – якого елементу за її межі, бо це означає розрив зв’язку, агресію енергії іншої системи чи середовища власної системи. Причому ця агресія, як правило, здійснюється в тих елементах системи, які не володіють достатньою енергією для опору, що, звичайно, призводить до проникнення в неї негативної енергії середовища її функціонування. Якщо б ця енергія була позитивною, вона була б частиною енергії системи, яка в ній обертається, на чому, власне, й побудоване світове співтовариство як єдність енергетичної різноманітності. Інтегративність у ньому проявляється як тенденція, що знімає знак мінус у різноманітності енергій, хоча і на більш високому рівні входить до системи людини як носія природної гармонії. Завдання управління, в цьому зв`язку, полягає в тому, щоб по можливості нейтралізувати зіткнення енергій або, в ліпшому разі, використати їх для зміцнення системи, який призначений надати дезорганізації здорове суперечливе спрямування.

Особливо це стосується елементів організації (системи), коли вона не володіє достатньою силою для підтримання рівноваги елементів, що призводить до розриву зв’язків між ними навіть на рівні цілого. Слід вважати такий стан певним негативним явищем, яке свідчить про послаблення системного впливу на свій елемент. Головним джерелом такого стану є умови взаємозв’язку елементів, які з’явилися в результаті управлінської недостатності, оскільки саме ціле, яке не вийшло на рівень системи, не породжує такого елемента як управління. За законами розвитку частин і цілого їхня взаємодія має вийти на системний рівень, причому тільки внаслідок організації, але й, за певних умов, енергії створення самої організації в системному вигляді. Тому вираз «розум править світом» і слід розглядати як об’єктивну можливість будь – якого цілого через енергію власної організації і за допомогою управління виходити на рівень системи, що надто важливо для людства, яке в своєму історичному розвитку прямує до переходу від стану цілого до системного стану. Ілюстративно, сучасне світове співтовариство знаходиться в стані вказаного переходу, і тому прийняті в науці та політиці кваліфікації людства як системи держав не є з погляду науки управління достатньо точними, про що, зокрема, свідчить енергетична нерівність діяльності головного міжнародного управлінського інституту – Організації Об’єднаних Націй.

Але навіть поява особливого та одиничного в організаційному відношенні є в управлінському сенсі не просто звичайним розривом зв’язків, а певним показником системної кризи, яка на рівні цілого, принаймні, з достатнім ступенем чіткості не проявляється, оскільки їх існування наповнене енергією систем, і тому вони шукають інші зв’язки, інші можливості увійти до системи, що дає їм право частини цілого. Цей процес призводить до створення практично нових одиничних утворень, які згодом перетворюються на елементні ланки, що потребують нового середовища існування. Це класичний розрив зв’язку між особистістю та суспільством, що для управління означає можливе визрівання нових системних властивостей, і тому воно повинно врахувати необхідність (якщо це об’єктивно) знаходження нових зв’язків, зв’язків іншого порядку, які він має виявити в організації даної системи або вийти за її межі. Останнє, як правило, не використовується в управлінні, бо воно організаційно не змінює систему, хоча може мати іншу енергію впливу на неї. В першому ж варіанті завдання управління полягає в тому, щоб воно як проміжна ланка сприяло зміцненню основної тенденції – розвитку колективних засад у праці, який можливий тільки на основі зміцнення зв’язків між людьми та середовищем їхньої життєдіяльності, а також між елементами цього середовища. Причому цей процес повинен відбуватися безперервно, що обумовлює постійне відтворення організаційних зв’язків, а відтак і роль управління як каталізатора цих зв’язків.

З погляду філософії ці зв’язки існують на основному глибинному явищі, яке виступає в ролі об’єктивного регулятора будь – яких управлінських відносин, механізмів. Це відома формула закономірного збереження та відмирання, того діалектичного закону існування протиріч, розвиток яких визначає рух як форму існування матерії.

В управлінському плані слід уявляти собі об’єкти, які піддаються впливу через організаційний вплив, причому сам характер та межі впливу закладені в його об’єкті, який слід представляти як організаційний потенціал. До механізму впливу включається й суб’єкт управління, який може справляти на нього творчий або руйнівний вплив, хоча не менш переконливим слід вважати, що сама можливість руйнування чи збереження закладена у вказаному потенціалі, що дозволяє стверджувати, таке аксіоматичне бачення: руйнування об’єкта – це дія закладених у ньому організаційних механізмів, які й породжують відповідну управлінську систему. Протилежний підхід, має суб’єктивний сенс, оскільки підносить одиничне на рівень загального, а в управлінні - це пріоритет частини перед цілим.

Інша річ, що в кожному об’єкті, що управляється, існують конструктивні властивості, які чинять часто вирішальний вплив на збереження або руйнування об’єкта, але за однієї неодмінної умови: вони мають бути органічною складовою об’єкта, його організаційних механізмів. Тому енергія постійного збереження механізмів саморегуляції об’єкта зображається як завдання управління, бо воно на суб’єктній основі повинне підтримувати себе саме таким чином. Слід при цьому наголосити на головній думці: саморегуляція – це не самоуправління, оскільки вона може виявити свій вплив на об’єкт лише через управління, принаймні, коли йдеться про соціальні об’єкти. Управління в даному разі виступає як відображення організаційного потенціалу об’єкта і в той же час є фактором його розвитку на суб’єктному рівні.

Особливе навантаження з погляду організаційної сутності управління несе кількісна та структурна збалансованість об’єкта, сила якого, в кінцевому підсумку, полягає в тому, наскільки в ньому структурно достатній простір для нарощування кількісних характеристик. Більш того, збалансованість має являти собою діалектичну рівновагу, що існує і навіть відтворена в дії протилежних тенденцій. Протилежне в організаційному сенсі означає появу нової енергії в результаті розвитку значної частини чи навіть одного елемента системи, тому необхідне поєднання елементів, їх організаційний зв'язок.

Виконання прийнятого рішення не відбувається автоматично. Саме через суперечливість між прийнятим управлінським рішенням та відсутністю форми його використання і виникає необхідність організації.

У найзагальнішому вигляді організація як сутність управління визначається необхідністю розробки способів виконання прийнятого управлінського рішення, які можуть бути різними в залежності від рівня та охоплення масштабів рішення, від тієї конкретної галузі кооперативної діяльності, в якій проявляє себе керівник. Одна річ – визначення способів виконання програми розвитку кооперації, інша річ – визначення способів організації та підвищення ефективності управлінської діяльності. В той же час, оскільки із взаємозв’язку різних рівнів кооперації складається життя кооперації взагалі, оскільки ці рівні знаходяться у тісному взаємозв’язку та взаємозалежності, то повинно існувати дещо спільне і в способах виконання прийнятого управлінського рішення, незважаючи на те, що воно стосується того чи того рівня, того чи того елемента кооперації, в якому воно проявляється. Оскільки ж йдеться про управління кооперацією взагалі, в цілому, тому мають існувати певні спільні об’єктивні способи, які скеровують діяльність членів кооперації на виконання прийнятого управлінського рішення.

У сучасному управлінському баченні досить складною є питання управління як діяльності, яка повинна мати свій змістовний сенс. На думку багатьох вчених таким сенсом має бути кінцевий результат, за яким визначається ефективність управлінського рішення.

Ця зовні логічна конструкція має, один, але принциповий недолік. Цей недолік полягає у тому, що визначення ефективності відбувається тоді, коли вже, як кажуть, справу зроблено, хоча при цьому можна сказати, що хто вам не дозволяє профілактично ставитись до цього результату. Якщо прийняти це застереження, тоді, і це також логічно, питання про кінцевий результат має, навіть як критеріальне визначення, бути наповненим досить суттєвою поправкою: визначення управлінської ефективності за кінцевим результатом може бути досить достовірним лише в разі його доповнення вказівкою на постійний, процесуальний моніторинг, який повинний мати свої, конкретні, часові, об’єктивні, якісні тощо характеристики, які в цілому мають бути якомога більш точним розрахунком управлінського рішення як процесу його адекватності потенціалу і цілям об’єкту управління. В такий спосіб знімається трагічна для історії людства, особливо в політиці, в цілому, в соціальному управлінні, проблема шляху розвитку , методом спроб і помилок і, навіть, харизматичний лідер в цьому контексті, та й система демократії, повинні лягти на таку управлінську формулу. Адже не секрет, що п’ятирічний термін, по – суті ,з гарантією перебування на посаді вищої посадової особи в країні, це й є метод кінцевого результату, оскільки в процесі діє лише опозиція, яка може змінити стан недосконалої управлінської діяльності лише через такий накал політичних пристрастей, який в історії соціального управління є, винятком, а не правилом. А головне – стан, рівень розвитку, просто елементарне благополуччя об’єкту не є розрахунковою одиницею. Не випадково, кожна наступна команда має багато критичного матеріалу, який є часто – густо, є соціальною правдою, яка стала наслідком недосконалості управлінських рішень того ж самого президента або прем’єр – міністра країни.

Тобто, щоб управлінське рішення, оцінка його ефективності стали процесуальною нормою, управлінською профілактикою, треба мати систему безпосередньої демократії, яка б організаційно (правово) мала канали і знаряддя безпосереднього впливу з боку об’єкту управління, бажано у більш мінімізованому вигляді, тобто на рівні особи, змогу впливати на процес реалізації управлінського рішення. Причому, такий демократичний порядок має бути максимально прозорим, аби процес реалізації рішення на будь – якому рівні не засмічувався неконструктивними діями щодо об’єкту управління. До того ж, і це принципово, під конструктивізмом ми розуміємо такий зміст претензій чи просто критичного мислення, який має достатній не лише загальнокультурний рівень, а й, по можливості, виступав би наслідком серйозного аналітичного розрахунку певної проблеми або претензій з боку, насамперед, професійного елементу, досить обізнаного з тим чи іншим питанням.

Звідси випливає проблема загальноуправлінської культури,

загальноуправлінської підготовки будь – якого об’єкта управління, що підкреслює необхідність саме в умовах управлінського демократизму виведення науки управління на рівень знань, які мають стати обов’язковим елементом фаху спеціалістів всіх рівнів і всіх сфер діяльності.






Схожі:

Лекція Наукові засади соціального управління iconЛекція Організаційні засади соціального управління
...
Лекція Наукові засади соціального управління iconЗавдання для самостійної роботи студентів, які вивчають спецкурс «Соціальне партнерство в Україні: правові засади»
...
Лекція Наукові засади соціального управління iconДата Час Розклад занять магістратури спеціальності «Управління навчальним закладом» 11 березня, понеділок 30 50 Теоретичні і практичні засади управління навчальним закладом (лекція)

Лекція Наукові засади соціального управління iconІ. державне управління: поняття І наукові засади
Державне управління — надзвичайно важлива сфера реалізації державної влади. За своїм змістом воно органічно поєднано з виконавчої...
Лекція Наукові засади соціального управління iconРозділ 1 теоретико-методичні засади оцінки еколого-економічної ефективності використання земель сільськогосподарського призначення
Наукові засади раціонального та екологічно безпечного землекористування
Лекція Наукові засади соціального управління iconЛекція Управління якістю, як спеціалізований вид управлінської діяльності
Менеджмент якості являється спеціалізованим видом управлінської діяльності. До таких спеціалізованих видів управлінської діяльності...
Лекція Наукові засади соціального управління iconПрограма практики-спеціалізації (спеціалістів) в апаратах управління (у виконавчому комітеті запорізької міської ради) вступ
Згідно з концепцією підготовки спеціалістів соціального управління студенти спеціальності «Соціальна робота» факультету соціології...
Лекція Наукові засади соціального управління iconЛекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація»
Такі терміни та їх понятійне забезпечення як «політичне управління», «управління політичними відносинами», «управління політичним...
Лекція Наукові засади соціального управління iconШановні автори! Оголошується набір статей у колективну монографію «наукові засади формування та використання економічного потенціалу»
Оголошується набір статей у колективну монографію «наукові засади формування та використання економічного потенціалу»
Лекція Наукові засади соціального управління iconШановні автори! Оголошується набір статей у колективну монографію «наукові засади формування та використання економічного потенціалу»
Оголошується набір статей у колективну монографію «наукові засади формування та використання економічного потенціалу»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи