Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» icon

Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація»




НазваЛекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація»
Сторінка1/4
Дата29.06.2013
Розмір0.53 Mb.
ТипЛекція
  1   2   3   4

Лекція 7. Управління соціально – політичною кооперацією.

Вступ.

  1. Поняття «соціально-політична кооперація»

  2. Влада і управління.

  3. Лідерство і управління.

  4. Демократія і управління.


Розпочинаючи викладення концептуальних положень, що стосуються змісту управління соціально – політичною кооперацією, слід звернути увагу на понятійний, а звідси і термінологічний набір, присутній у науці управління. Такі терміни та їх понятійне забезпечення як «політичне управління», «управління політичними відносинами», «управління політичним співробітництвом» давно знайшли визнання.

Проте не знайшло свого місця поняття і термін «управління соціально-політичною кооперацією», яке повніше відображає сутність таких об’єктивних явищ, як політичні відносини, політичне співробітництво, що визначаються в науці соціального управління як форми соціальної кооперації.

Політичні відносини як поняття не свідчать про їхню якість: вони можуть бути як позитивними, так і негативними; політичне співробітництво набагато ближче розміщене по відношенню до політичної кооперації, але воно може не мати автономних організаційних форм, у той час як соціальна кооперація – це спільне «виробництво». В такому контексті його слід розглядати як об’єкт організації, як об’єднання людей з метою створення певного продукту, в даному разі політичного. І тому соціально – політична кооперація має бути представлена як дійове утворення, як виробництво з власною технологією, сировиною, ринковим механізмом тощо. Особливістю управління соціально – політичною кооперацією є те, що вона одночасно виступає в ролі об’єкта і суб’єкта управління, причому в ролі об’єкта вона нині є основною формою самоуправління, оскільки нею ніхто не управляє, а тільки делегують їй функції управління, що й породжує її управлінський статус.

Тож, управління соціально-політичною кооперацією – це самоуправління політичних відносин, які вийшли на рівень кооперації, та управлінська діяльність соціально-політичної кооперації як інституційної системи. Постійне переплетення першого та другого в такому становищі неминуче, що й породжує постійне переміщення академічних характеристик, які знаходяться, проте, в одному полі – соціально - політичному.

В загальному вигляді безпосереднє управління соціально - політичною кооперацією здійснюється політичною системою суспільства. В ролі суб’єктивного фактору, що здійснює управління, ця система виступає у вигляді діяльності, спрямованої на організацію будь - якої кооперативної соціально – політичної одиниці.

Проблема впливу управлінської діяльності на соціально – політичну кооперацію потребує вельми докладного розгляду у зв’язку з необґрунтованістю її класового трактування. Необхідно теоретично осмислити основні її напрямки, виявити те схоже, що є притаманним усім політичним інститутам суспільства, і зробити наголос на кооперативній специфіці цієї діяльності залежно від її функціонального змісту.

До цих напрямків відносяться організаційне забезпечення умов для кооперативної політичної діяльності, управлінський вплив на об’єктивні та суб’єктивні фактори цього явища з використанням форм та методів діяльності, що випливають з потреб конкретного об’єкта взаємодії, специфіки його функціонування. Зрештою, вся діяльність соціально - політичної кооперації зводиться до цих напрямків.

Тому соціально - політичне управління можна досить повно представити, якщо розглядати його як системне утворення, як певний набір технологічних прийомів, що мають власні визначальні фактори, зокрема, глибинного порядку, оскільки сама політика і органічно пов’язане з нею політичне управління мають відображати глибинні інтереси певних соціальних прошарків, навіть окремої людини, які складають елементну структуру суспільної системи. Звідси виникає потреба у представленні політичного управління як системного утворення, що має забезпечити необхідні для будь – якого об’єкту умови, причому, ці умови кількісно і якісно визначаються потенціалом цього об’єкту, його «претензіями» до певного зовнішнього середовища, причому, середовища як певної реальної даності, що має сучасне і майбутнє. Розрахунок і надання об’єкту таких умов і є вищим призначенням політичного управління, основним критерієм його ефективності. Для України цей постулат має особливе навантаження, оскільки в ній людина знаходиться у такому стані підкореності виробництву, власним умовам праці, що політичне управління є певною мірою соціальним призначенням для української громади.

^ Загальною методологічною тезою щодо політичного управління є твердження про те, що політичне управління є відтворенням, причому, безпосереднім, певного типу суспільних відносин. Воно в цих суспільних відносинах відіграє роль вмонтованого організаційного начала, яке зовні має суб’єктивний характер як певний вибір шляху саморегуляції суспільних відносин через управління. І чим вищий рівень розвитку суспільних відносин, чим вони повніше відтворюють людські потреби та інтереси, тим вищий ефект політичного управління, тим помітніша і відчутна їхня роль для, як кажуть пересічної людини. До того ж, саме політичне управління – це вибір, але вибір об’єктивний, який має більш високий статус в разі більш високого самоорганізаційного потенціалу суспільства, що виявляє себе у всіх видах діяльності, аж до саморегуляції на рівні національного характеру. Це тим більш вірно для України сьогодні тому, що життєдіяльність української людини потребує організаційного спрямування саме з боку політичного управління, політичної організації в межах індивідуального інтересу на рівні його усуспільненого еквіваленту, яким і є власне політика як суспільне явище.

Зрозуміло, що соціально - політичне управління можна кваліфікувати як форму соціального, оскільки воно має справу з соціальними об’єктами, але його цікавить не сам по собі соціальний об’єкт, а його виражені на індивідуальному рівні суспільні інтереси, реалізація яких можлива лише через подолання певних протиріч, їхню гармонізацію, що й є власне політичне управління. Будь – який соціальний об’єкт, аж до окремої людини може стати предметом уваги політичного управління, якщо його інтереси увійшли у певне протиріччя з суспільними, які є певною системою індивідуальних інтересів, які мають загальний, системний зміст.

Природно, що політичне управління має, як й інші форми соціального управління, діяльнісний зміст, що, взагалі звучить досить банально. Але для аналітичного втручання, будь – який об’єкт має бути розділений для того, щоб встановити його системний потенціал. В даному разі слід співставити організацію (управління) і зміст – діяльність, для того, щоб точно розрахувати соціально - політичне управління, що складається з цих двох основних елементів – змістовного і форменого.

В цьому контексті слід вважати соціально - політичне управління як систему певної самоорганізації соціального об’єкту більш широким явищем, ніж політичну діяльність, яка є її витвором, оскільки соціально - політичне управління – це організаційний потенціал об’єкту, по суті, основна умова його існування у певному середовищі, в той час, коли політична діяльність є його енергією, яка може більш повно відтворювати потенціал самоорганізації об’єкту, як чогось даного, об’єктивно існуючого. До того ж, соціально - політичне управління має закладений в потенціалі об’єкту певний організаційний розум, певні організаційні механізми, в межах яких виявляє себе політична діяльність, вищим виявом яких є Конституція країни як правове уособлення такого потенціалу. І до того ж, самі організаційні механізми мають свою працездатність, свою управлінську ефективність на кшталт того співвідношення, яке має машина та її експлуататор – людина. Тому сучасне людство як соціальна спільнота вдалося до політичних важелів розв’язання власних проблем, причому, перетворило соціально - політичне управління в основний інструмент власної самоорганізації. Для такого управління не існують великі і малі величини, оскільки саме воно є великою величиною, і якщо соціально - політичне управління втручається у життєдіяльність певного соціального об’єкту, він зразу ж набуває статусу значного для соціальної системи або певної спільноти. А це означає, що це управління виступає як мозковий центр, як доленосна управлінська діяльність, яка має свої змістовні та організаційні підвалини. Співвідношення між ними породжує управлінський процес політичного ґатунку, тобто діяльність суб’єктів та об’єктів соціально - політичних відносин у заданому полі і межах певних інтересів, які в ньому набувають статусу саме політичних. В управлінському плані цей статус має бути вищою мудрістю, оскільки об’єкт в ньому віддає управлінню свої найбільш суттєві потреби та інтереси, до яких політичний управлінець має ставитись як до сенсу власного існування.

Тому владне забезпечення соціально - політичного управління само по собі не породжує необхідний ефект. Воно є лише умовою, інструментом управління, яким треба користуватись не тільки обережно, а, насамперед, компетентно, професійно, тобто у точно розрахованих межах, які дозволяє об'єкт соціально - політичного управління, його конституційний і життєвий статус, тобто точно визначити співвідношення управління і політики.

Проблема співвідношення управління і політики є досить багатоаспектною, але в ній присутній ряд певних методологічних положень, які визначають той рівень політичної культури управлінського корпусу країни, який необхідний для прийняття високоефективних управлінських рішень. Тому завдання полягає у тому, щоб організувати відповідну управлінську і політичну підготовку не тільки управлінського корпусу країни, але й, по можливості, широких мас трудящих, від чого виграє не тільки процес демократії, але й безпосередньо управлінська діяльність державних інститутів країни.

А для цього необхідне теоретичне і правове осмислення самоуправління як соціально - політичного явища.

В повсякденній свідомості і в політичній практиці самоуправління як правило подається в ряду неполітичних проявів демократії. Оскільки структура демократії не має чіткого розмежування на політичну і неполітичну, питання про політичну сутність самоуправління трактується по-різному.

У зв'язку з цим слід мати на увазі, що й сама структура самоуправління виступає в двох формах. Перша з них - це самоуправління мас через систему представницької демократії, і друга - в формі безпосередньої демократії. Виникає питання про політичний статус вказаних форм. Здається, що обидві можуть виступати як політичні явища, а управлінські рішення, які вони приймають, можуть претендувати на статус політичних. І дійсно, така громадська акція як мітинг, результатом якого стала резолюція, тобто рішення, що враховане в державному органі при розробці ним свого рішення, не може не мати політичного статусу. Навіть в тому випадку, якщо резолюція мітингу не врахована державним органом при підготовці власного рішення, вона має політичний статус, оскільки вона вплинула на політичну свідомість певної частини населення, викликала в неї політичний настрій. Такий вплив не можна не вважати політичним управлінським актом, оскільки сама можливість створення політичного настрою повинна враховуватися в управлінській діяльності.

Саме управлінська відмінність політичних статусів лежить в основі ефективності рішень тих або інших демократичних структур. Інститути і особи, що є носіями представницької демократії, мають правові підстави і відповідні механізми прийняття управлінських рішень, які включають в себе загальний або локальний інтерес, що виражений у владній формі. І в цьому розумінні управлінська акція виступає як політичне волевиявлення основного джерела влади. І тому самоуправлінське рішення на рівні представницької демократії має пріоритетний політичний і правовий статус.

Чи означає це, що делегована влада, виражена в управлінському рішенні, з точки зору самоуправління народу є менш демократичною? Ні, звичайно. Для управління політична і правова визначеність має вирішальне значення, оскільки управління має справу з глибинними інтересами об'єкта і маніпулювати цими інтересами на підставі не забезпечених з правової точки зору рішень означає дезорієнтувати його в організаційно-політичному розумінні.

Так би мовити, зрештою, сенс управління, і такої його форми як представницька демократія, в тому і полягає, щоб в кожній визначеній, а також політичній ситуації, запропонувати об'єкту оптимальний варіант рішення і нести всю повноту відповідальності за його політичні наслідки. Тому самоуправління як політичне явище є більш ефективним.

^ Безпосередня ж демократія зовні програє змагання в ефективності. І все ж таки потенціал управління в цій системі не варто оцінювати критерієм безпосередньої ефективності.

Система політичних рішень, що мають відношення до управлінського процесу, в самоуправлінні на рівні безпосередньої демократії має свою специфіку.

До структури цих рішень входять такі об'єкти як політичний настрій мас, політичні оцінки діяльності інститутів та осіб, що входять до структури представницької демократії, можливість лобістського тиску на прийняття рішень інститутами та особами із структури представницької демократії, вплив на формування політичних платформ, виділення зі свого середовища неформальних лідерів і можливість впливу на процес їхнього перетворення у формальні тощо. Цей набір можливостей вже сам по собі свідчить про характер зв'язків між управлінням і політикою в безпосередній демократії як формі самоуправління.

При всій зовні незначній ефективності політичних рішень в цій формі управління, їх глибинна сутність вимагає більш змістовного аналізу. Здається, що саме політичний аналіз тут призводить до дещо іншої точки зору. Слід вважати цю форму самоуправління також політично ефективною, не звертатися до статистичної оцінки явищ. Вже перерахований вище набір можливостей свідчить про таку ефективність. Крім того, саме безпосередня демократія, її політичні рішення історично виступають в якості глибинних факторів політичної поведінки інститутів та осіб із представницької демократії. Вже та обставина, що найзначнішим політичним рішенням є рух мас, а їх волевиявлення організаційною і діяльнісною основою політичних інститутів і політичних лідерів говорить саме за себе. Якщо ж до цього додати форми політичної боротьби мас з конкретних питань життя суспільства, то стає зрозумілим, що самоуправління і політика знаходяться між собою в органічному взаємозв'язку, причому на рівні, в першу чергу, основних глибинних політичних процесів.

Так в Україні постає питання про необхідність мати таку систему управління країною, яка "розумно", на основі "людського права" ставилася б до всіх верств населення, мала б у своєму розпорядженні суму правових норм, яка всебічно відображала б їх стан та створювала свої управлінські рішення не в інтересах окремих прошарків суспільства, а в інтересах всього суспільства.

Якщо така політична позиція зайнята, то ефективність такої управлінської діяльності залежить від реально представницького характеру управлінської системи. Реалізм цей може бути управлінською нормою, коли кожен представник цієї системи дивитиметься на неї як на біо – соціальне утворення й буде прибічником теорії "природного права" людини. Його (управлінця) справа не створювати закони, а лише їх формулювати, виражати в свідомих позитивних управлінських рішеннях внутрішні закони соціально – політичної кооперації. Причому управлінська система повинна виключити зі свого організму практику прийняття таємних управлінських рішень. Принципово, вона повинна виступати як публічне утворення, щоб власне управління здійснювала не лише вона.

Тому розуміння управління навіть як «розумної» організації тут недостатньо: слід врахувати залежність будь-яких умов від характеру управління, його завдань, і навпаки, оскільки дії осіб, що здійснюють управління, є відображенням певної соціальної ієрархії - ієрархічності соціальної структури суспільства.

Саме демократичне управління побудоване на впевненості у тому, що коріння зла не в сутності системи управління, а в даній формі цієї системи, яку можна замінити іншою управлінською формою. Прагнення «не зачіпати» сутності системи управління в той же час призводить певною мірою до викривлення дійсного стану речей, до викривлення механізму залежності управління від соціально-економічних та політичних умов країни. І чим могутніша держава і чим більш політичною є внаслідок цього країна, тим менше вона схильна розуміти загальне коріння соціальних хвороб та шукати його в принципах системи управління, тобто в будові того, що можна кваліфікувати як соціально - політичну кооперацію, оскільки знищення цих хвороб залежить від зміни самої сутності та принципів діяльності системи соціально - політичного управління, хоча це сила ідеальної організації, якою можна лише відкинути існуючу організацію чи домінуючі ідеї організацій, але заміна самої організації, самої системи управління - справа радикальних системних змін.

Ці радикальні системні зміни в управлінні соціально - політичною кооперацією, як правило, є певним перехідним етапом у встановленні нової системи управління, що викликає необхідність поглибленого аналізу цього стану.

Роль управління в зрушеннях усередині соціально - політичної кооперації полягає у тому, що вони є безпосереднім наслідком передачі політичного управління до рук більш могутніх соціальних прошарків, які відразу ж використовують наявність управлінських важелів для утвердження свого впливу. Вони штучно підтримують нерівновагу державного бюджету, нерівновагу між державними витратами та доходами, що дає їм можливість впливати на управління соціально - політичною кооперацією в потрібному їй напрямку. У зв'язку з цим виникає одна з основних вимог її прогресивного розвитку - рівновага між витратами та доходами бюджету, відсутність якої не дає можливості підкорити управління соціально - політичною кооперацією інтересам національного виробництва.

В цій тезі наголошується активна роль управління соціально - політичною кооперацією в розвитку країни. Вона розкриває пряму залежність умов життя країни й від управлінської діяльності.

Аналізуючи управління соціально – політичною кооперацією в нашій країні та хід його радикальної реформи, слід підкреслити, що проблема не у відсутності ідей у тій чи тій формі управління, а в соціальних умовах життя суспільства. Реальне управління соціально - політичною кооперацією в країні здійснюють два основні інститути: законодавча та виконавча системи. Інші інститути, що входять до політичної системи, здійснюють управління окремими сферами суспільного життя або галузями матеріального чи духовного виробництва. Аналіз управління соціально – політичною кооперацією за такої політичної системи потребує розуміння всієї складності управління «для блага всього суспільства» в умовах демократизації володіння та управління власністю. Сила управлінського корпусу країни визначається виключно його посадовим становищем. Він не може набути політичної влади інакше, ніж зробивши посаду єдиним критерієм законодавчої дієздатності людини. Всі організаційні привілеї, всі політичні монополії повинні розчинятися в одній великій монополії, а звідси привілеї – посаді. Ось чому політичному пануванню управлінців властиво набувати ліберального вигляду. Для того, щоб лібералізм в управлінні замінити справжнім демократизмом, слід знищити всі колишні розбіжності між окремими управлінськими прошарками, які існують у країні, всі, обумовлені свавіллям посади, привілеї та пільги. Реформація повинна покласти принцип виборності в основу управління, взагалі визнати управлінську рівність, реально ввести суд присяжних, щоб звільнитися від особливого судового прошарку, що утворює державу в державі.

Але й у цих умовах самоуправління соціально-політичною кооперацією полягає в управлінні більшістю народу привілейованою меншістю, яка складається з управлінців. Навіть представник соціально - політичної кооперації, який входить до управлінської еліти, не перестає бути тим, ким він був, хоча й став членом прошарку управлінців. Але таке управління в умовах переходу суспільства до нового управлінського стану означає розчинення управлінської еліти, її демократизацію, й одночасно це означає, що об'єкт управління замість того, щоб у кожному окремому випадку боротися проти економічно привілейованих управлінців, досяг достатньої могутності та організованості, щоб у своєму прагненні до самоуправління застосовувати загальні засоби примусу і до того часу, поки не будуть знищені економічні основи існування управлінської еліти. Це означає, що в період радикальних змін у системі управління соціально - політичною кооперацію будь-яка соціальна сила діє ще й на основі старого суспільства і тому надає ще своєму рухові політичних форм.

У цьому зв'язку слід спростувати і ненаукове уявлення про «вільну основу держави», про державу як про певну «самостійну сутність», що має свої власні «духовні, моральні, вільні засади». Такої держави, такого управління не має жодне суспільство. Сучасна державна управлінська машина, управлінська система не стоїть над суспільством, не відірвана від нього. Вона відповідає соціальній та економічній структурі суспільства.

Значне місце в управлінні соціально - політичною кооперацією займають політичні ідеї, теоретичне знання про загальноцивілізаційність основ соціально - політичної кооперації. Нині офіційні управлінські концепції, їхня неспроможність вбачаються хоча б у тому, що вони не знаходять свого вираження в системі реального управління. Управлінська думка, що мінімально виходить за межі чинної системи управління, принципово відкидається, в чому слід вбачати один із доказів слабкої наукомісткості самої системи. Звідси випливає висновок про те, що складна система управління, притаманна сучасним великим державам, існує на основі невідповідності між досягнутим рівнем знання з проблем управління та управлінською практикою. Тому існуюче управління соціально - політичною кооперацією, яке за певних історичних умов повинне було поставити себе на суворо визначену, законну основу, цю свою основу відкидає, зневажає її. Людина за таких умов стає вільною не внаслідок виконання нею законів суспільства, а всупереч цим законам, якщо взагалі можна бути вільним у таких умовах. І тому слід вважати можливим пом'якшення негативного впливу управління на соціально - політичну кооперацію.

Вельми очевидною формою прояву рівня управлінського впливу інститутів соціально - політичної кооперації є їхня
  1   2   3   4

Схожі:

Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» iconЛекція Управління соціально-трудовою кооперацією
«кооперація» як термінологічне визначення спільної праці індивідів, незалежно від їх кількості, причому не просто спільної праці,...
Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України
«Соціально-економічні, соціально-педагогічні та соціально-психологічні проблеми морської освіти»
Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» iconСистема моделювання лавиноподібних соціально-економічних процесів (лсеп)
Мета розробки. Активізація набуття компетентних навичок використання інформаційних систем, технологій прогнозування і управління...
Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» iconМодуль: економіка праці І соціально-трудові відносини
Мета курсу: формування у студентів системи теоретичних та прикладних знань про категорії, поняття, механізми забезпечення розвитку...
Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» iconТема управління соціально-психологічною системою
Соціально-психологічна підсистема організації. Учасники діяльності організації, збалансування їх інтересів. Стосунки менеджера з...
Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» iconНазва дисципліни (курсу) Загальний обсяг
Мета курсу – формування соціально-особистісних компетенцій, заснованих на гуманітарних знаннях, емоційно-ціннісному і соціально-творчому...
Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» iconПитання до іспиту з курсу “Політична економія”
Економічний устрій в умовах переходу до соціально-орієнтованої економічної системи
Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» icon2 Підприємство відкрита соціально-економічна система
Вступ
Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» iconТема суть І зміст менеджменту поняття управління
Поняття управління. У науці управління фундаментальним поняттям є поняття "управління". Не даючи його суворого формального визначення,...
Лекція Управління соціально політичною кооперацією. Вступ. Поняття «соціально-політична кооперація» iconТема суть І зміст менеджменту поняття управління
Поняття управління. У науці управління фундаментальним поняттям є поняття "управління". Не даючи його суворого формального визначення,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи