Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко icon

Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко




Скачати 442.79 Kb.
НазваУдк 141. 7: 316 В. В. Зінченко
Сторінка1/2
Дата21.07.2013
Розмір442.79 Kb.
ТипДокументи
  1   2

УДК 141.7:316

В. В. Зінченко

Інститут вищої освіти НАПН України

Київ (Україна)


УКРАЇНСЬКІ ІДЕОЛОГЕМИ ТОТАЛІТАРИЗМУ:

ГРОМАДЯНСЬКА ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ НАЦІОТВОРЕННЯ, ПАТРІОТИЗМУ І ДЕРЖАВОТВОРЧОСТІ МІЖ СЦІЛЛОЮ ЕТНОЦЕНТРИЗМУ І ХАРИБДОЮ КОРПОРАТИВНОСТІ

Приналежність до тієї чи іншої соціальної групи в житті будь-якої нації відіграє велику роль. Однак в українському суспільстві саме класова приналежність стала домінуючим явищем, що повсякчас перешкоджало процесу державотворення. Фактично йшло поступове перетворення українського народу на однорідну селянську масу, яке почалося з ХV ст., виявивши свою руйнівну силу вже у столітті XX – у провалі визвольних змагань 1917–1921 рр. і поки що малоефективному (з точки зору корисності для інтересів суспільної більшості та геополітичної і геоекономічної стабільності) державотворенні з періоду кінця 1980-початку 1990-х рр. й донині.

Різні соціальні верстви українського суспільства на протязі багатьох століть у своїх прагненнях та діяльності орієнтувалися на ті чи інші іноземні держави, фактично ідентифікуючи свої вузько корпоративні, соціально-класові чи регіональні інтереси з політикою зовнішніх покровителів. У свою чергу, іноземні держави, використовуючи класові антагонізми та прагнення різних верств українського суспільства до привілейованого положення, репрезентували себе захисниками їхніх інтересів і тим самим руйнували або ослаблювали соціальний союз українців у боротьбі за національне визволення. Подібна традиція класової наднаціональної корпоративності призвела до того, що носіями державницьких ідей в різні часи української історії виступають різні соціальні верстви, які водночас перебували в політичній, релігійній, соціальній боротьбі з іншими класами України. Велика аристократія України швидко полонізується та окатоличується, вливаючись до польського шляхетства, стаючи частиною панівної частини суспільства і хранителями польських традицій та культури.

Якщо провести історичний екскурс спроб державотворення в Україні, то ми станемо свідками парадоксального явища – досить часто українська нація мала реальні можливості створити незалежну державу з усіма супутніми їй атрибутами [2, 36]. І щоразу, неначе підкоряючись чиїйсь злій волі, ці можливості втрачалися. Але чи була тут присутньою саме ця зла і особливо чужа воля?

Геополітична ситуація України (початково, південно-західних земель Русі) була аж ніяк не гірша, ніж у її сусідів – тих же Польщі, Литви, Московської Русі. Всі ці держави періодично ставали жертвами територіальних зазіхань, водночас, часто-густо виступаючи і в якості агресорів. Після розпаду Київської Русі і монгольської навали 1230–40 рр., починається нерівномірний, але невідворотний процес інкорпорації її південно-західних земель до складу новоутвореної Литовської держави. Порівняно з Руссю, литовці на той час перебували на значно нижчому щаблі політико адміністративної та культурної організації. Українська еліта мала тоді всі шанси утвердити саме українську специфікацію Русько-Литовської держави. Зовні воно так і виглядало: загальновживаним і фактично державним стає південно-західний (білорусько-український) діалект руської мови, за основу судочинства були взяті розробки києво-руських юристів, литовські князі один за одним приймали православ'я, одружувались з руськими князівнами, начебто включаючись в культурну систему Русі. Але насправді відбувається зовсім інший процес – добровільна відмова політичних і просто освічених кіл української еліти від прагнення до встановлення власної державності. В зв'язку з цим стає зримим домінування в українському суспільстві фактору суспільної стратифікації, який негативно супроводжував усі державотворчі справи українців.

Козацько-старшинський стан України, який викристалізовується в процесі боротьби за власні привілеї, поступово у XVII ст. стає представником та уособленням інтересів української нації. Однак, і ця нова еліта яка б здавалося самим своїм походженням призначена бути провідником державотворення, в свою чергу розподіляється на різні за соціальним положенням та політичною орієнтацією угруповання. Врешті-решт, нащадки козацько-старшинського стану добровільно і безболісно вливаються до російської аристократії, обмінюючи національну державність на власне панівне становище. Таким чином, у XX ст. наш народ входить, в основному, у якості селянської верстви та невеликої групи інтелігенції і напівінтелігенції (сільських вчителів, дрібного чиновництва, тощо) також в основному селянського походження. Селяни в роки боротьби за УНР проявляли епізодичну активність в основному лише тоді, коли зачіпалися їхні майнові та станові інтереси, і, в основному, були байдужими до ідеї незалежної держави. У революційно-державницьких змаганнях 1917–1921 рр. та частина еліти, яка висувала на перший план лише романтизовані ідеали, не підкріплені реальними соціальними справами, постійно виявлялася у програші. Результати цього відомі, однак, помилкою було б вважати, що саме відсутність національної еліти як такої є головною причиною невдач державотворення.

З елітою України не щастило. ^ Політична еліта, яка у порівнянні з іншими елітними групами завжди має найбільше можливостей для суспільного впливу, на протязі історії або ставала жертвою знищення (або самовинищення), або швидко зденаціоналізовувалася, ставлячи майнові, верстові, вузькокланові інтереси вище за національні. Тому є можливим констатувати, що верстове формування еліти, відбір до неї за суто класовою приналежністю призводить до того, що подібна еліта стає виразником загальнонаціональних суспільно-політичних та духовних інтересів лише в тій мірі, в якій вони не суперечать чи сприяють вузьковерстовим. Ту ж ситуацію спостерігаємо у вітчизняній історії і з елітою духовною – вихідці зі шляхетного стану в українському духовенстві, які і складали його вищий, керівний рівень, до середини XVII століття ідентифіковували себе в першу чергу не з етнічними одновірцями, а з єдинокласовими соратниками. Поодинокі приклади на кшталт князя Костянтина Острозького лише підкреслюють цю тенденцію.

Яскравим прикладом цього є й ситуація з Берестейською унією, коли розкол у середовищі духовенства стався перш за все за класовою, а не релігійно-конфесіональною чи етнічною ознакою. Вища ієрархія православних чи то явно (уніати-«радикали»), чи то приховано (уніати-«поступовці») майже одноголосно виступили за прилучення до Римо-Католицької церкви, оскільки це перш за все гарантувало надання їй (і, на основі цього – їхній верстві й їм самим) привілейованого становища в Польсько-Литовській державі. Навіть якщо врахувати прагнення прихильників унії отримати для православної церкви в Речі Посполитій більш статусного рівня і, внаслідок цього уберегти її від експансії підтримуваного владою католицизму, первинним і у уніатів-радикалів і у поступовських натхненників унії (того ж К. Острозького), домінуючим фактором був класовий меркантилізм – прагнення українських князів церкви сутнісне змінити форми функціонування церковного устрою. Перш за все це було бажання вищого духовенства вирватися з-під контролю пастви. Цьому стояв на заваді головний принцип українського православ’япринцип всезагальної соборності: система виборності і підзвітності духовенства пастві, його підзвітність миру (громаді), широке обговорення церковних питань спільнотою віруючих як попередня умова прийняття рішень. Входження до централізовано-ієрархічної римо-католицької структури дозволило б церковному керівництву отримати можливість формального і фактичного всевладдя, безконтрольного управління паствою (у їхньому розумінні – «хлопами», «посполитством») на кшталт світських магнатів.

Нижчі верстви духовенства, повсякденне життя, ідеали та майновий стан яких майже не відрізнявся від аналогічних у нижчих та середніх верств селянства, міщан та шляхти, активно виступали проти будь-яких форм унії. Причому у всіх випадках несприйняття унії лише зовнішньо, а реально – лише в окремих випадках базувалося на теологічній основі. Підсвідомо її противники розуміли, що прийняття унії призведе до посилення усіх форм класового гніту завдяки остаточній, необмеженій конфесійно, консолідації релігійних лідерів, їхнє входження у корпорацію аристократії, що означало б подальше прискорене звуження соціальних прав основної маси українського народу. Боротьба за релігійну та етнічну самобутність для широких мас постала тим фоном, на якому йшло повсякденне змагання нижчих верств за свої вольності. У подальшій (з кінця ХVІІ ст.) ситуації експансії московського православ’я вища ієрархія українського духовенства, виходячи саме із своїх владолюбних та матеріальних інтересів також продемонструвала превалювання і підтримку не соціального і національно-державницького, а суто класового чиннику.

Тому в подібній ситуації поступово починала формуватися нова, істинна еліта, яка прагнула не до отримання можливостей здобуття суспільно привілейованого становища і збереження обрядово-ритуальних традицій, що сприяли б цьому. Дана еліта, що рекрутувала до своїх лав представників усіх станів українства, постає перш за все і як творець духовних цінностей, і як виразник загальносуспільних національних інтересів. Яскраві приклади цього феномену – Шевченко, Драгоманов, Франко – чиї погляди, ідеї та діяльність репрезентують височезний рівень національно-державного та соціально-визвольного мислення. Їхнє життя та суспільно-політична діяльність не орієнтувалися на емансипацію якогось певного стану українського суспільства, а на народ в цілому, єдність якого повинна бути скріплена, на їхню думку, державно-політичним утворенням, яке б уособлювало інтереси усіх верств і спонукало б їх до співробітництва в ім’я загального блага.

Український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький вважав критерієм «історичних націй» (тобто тих, хто здатний до утворення і збереження стабільної держави), наявність вищих соціальних верств, які виступають носієм політичної свідомості і високої духовної культури. У постанні наукової, філософської та світоглядної сучасної школи націодосліджень значну роль зіграли розробки українського економіста, філософа та політичного діяча Романа Роздольського. Він є сучасником класичного неомарксизму і засновником декількох з його сучасних напрямів. Він вперше проаналізував і обґрунтував концепцію розвитку національної державності в умовах інтеграційних та глобалізаційних процесів, питання та проблеми історичних і неісторичних націй, взаємодії класових, національних, екзистенційно-особистісних факторів в умовах суспільно-історичних трансформацій (у книзі «Zur nationalen Frage. F. Engels und das Problem der “Geschichtslosen Völker”» – «До національного питання. Фрідріх Енгельс і проблема неісторичних народів» [19]). Р. Роздольський науково спрогнозував тенденції розвитку сучасного індустріального/постіндустріального суспільства – «неокапіталізму», __ розробивши теорії, які безпосередньо вплинули на концепції сучасних світових вчених і дослідників Е. Манделя, С. Малле, А. Горца, К. Оффе, а за проблематикою, глибиною аналізу та методологією співставні з доробками Ю. Габермаса [11–14], Г. Маркузе [8], О. Негта, О. Лафонтена [16]. (зокрема, твір Роздольського «Zur Enstehungsgeschichte des Marxschen Kapitals: Der Rohentwurf d. Kapital, 1857–1858» – «До історії створення «Капіталу» Маркса: чернетка «Капіталу» 1857–1858 рр.» [20]).

Сучасні етнополітичні дослідження встановили, що в процесі суспільного розвитку, націо- та державотворення відбувається своєрідна «ротація» еліти, зміна елітарних груп, які відіграють провідну суспільно-політичну роль [17, 89]. На зміну антинаціональним або денаціоналізованим угрупованням приходять нові, які творять і підтримують культурне та інтелектуальне життя нації. Еліти в процесі історичного розвитку можуть ставати більш або менш активними і виділятися з будь-яких класів і старт суспільства, а не лише з верхніх його станів.

^ Справжня еліта є перш за все духовним чинником, що добровільно бере на себе тягар відповідальності за суспільний добробут, просвітництво та моральність народу. Її основним завданням є формування громадянської свідомості населення. З тим, щоб кожен первинно усвідомлював себе приналежним перш за все до національно-політичної спільноти, а не до певного класу.

Неможливо сформувати національну і патріотичну ідею як-небудь штучно, «згори», у колі вибраних «вершків суспільства», а потім пропагувати її, подаючи у привабливій обгортці масам. Звичайно, можна, впливаючи на інстинкти, чи утворюючи стан емоційної неврівноваженості або невротичної збудженості викликати тимчасову й нестійку ситуацію національної пасіонарності, що деякий час об’єднувала б людей навколо певної ідеї. Але навіть з медичної точки зору відомо, що стан екстатичної піднесеності, викликаний певним стимулятором, вичерпує захисні властивості психіки та організму і обов'язковим наслідком його є апатія. Згадаймо драматичні моменти нашої історії: і більш ніж двохсотрічне суспільне збайдужіння після кількох напружених років змагань за незалежність у XVIІ ст., і час радянського «застою», наслідки якого яскраво проявилися під час останнього утвердження незалежності України, коли широкі верстви населення протягом одного року (1991 р.) коливалися від імперського до самостійницького мислення, в залежності від того, яка тональність масової ідеологічної пропаганди переважала (зокрема, й на двох референдумах – «союзного» на початку та «незалежницького» у кінці 1991 року).

На жаль, є можливим констатувати, що якби не відбувся трагіфарсовий путч «ГКЧП», внаслідок якого була ослаблена система радянської ідеологічної маніпуляції і місцева номенклатура, яка перехопила важелі влади, не відчула б «корисливого смаку до свободи», то ніякі активні змагання та боротьба за незалежну державу окремих груп інтелектуальних пасіонаріїв ніколи на нашій пам'яті не увінчалися б успіхом. І ми ще б довго спостерігали трагічний незтикаючийся паралелізм існування чистих душ, яких гноїли по таборах та інертної маси, у своєму повсякденному існуванні не зачепленої ніякими ідеями вільної України. А навпаки, з готовністю приймаючої ситуацію радянського міфу і керуючись ним у сприйнятті дійсності, щоправда, лише в тих аспектах, в яких він не перешкоджає цьому буденному існуванню.

Тому не слід намагатися пояснювати принцип такої націо- і державотворчої інертності у відсутності національної ідеї, яка начебто може масово мобілізувати до масштабних звершень та врешті-решт об'єднати народ і націю. Будь-яка нав'язана ідея, яка не зачіпає особистих та й іноді суто обивательських інтересів людини, обов'язково перетворюється на ідеологічний штамп, утвердити який в масах можливо або насиллям, або тотальною пропагандою, що ми не раз спостерігали і у вітчизняній, і в зарубіжній історії. Але навіть у випадку перемоги подібних діянь, ідея, перетворена на ідеологію, ніколи глибоко не проникне у мислення та свідомість людини. Вона консервується, перетворюється на певний обряд, ритуал, якому віддають данину, але який існує десь поряд зі сферою повсякденного життя, фактично не зачіпаючи його.

Можливо, саме в міфологізації дійсності слід шукати причини багатостолітньої недержавності української нації? Але спочатку слід уточнити, що розуміється під нацією і чи може специфіка цього розуміння впливати на національну державотворчість. Націоналістичною (перш за все – етнонаціоналізмом та пов’язаним з ним расонаціоналізмом) і тоталітарною ідеологією саме етнічно-органічна спільнота, пов'язана між собою кровно-родовими зв'язками, системою повсякденної обрядовості та ритуалів сприймається як носій державно-політичних цінностей. Однак подібний підхід не може стати об'єднавчим, перетворити етнічну групу, яка пов'язана спільною міфологією, на націю-державотворець.

Міф, який початково об'єднує етнос, ідеалізовано передає дійсність та досвід попередніх поколінь, не допускаючи ніякої іншої можливості досвіду, окрім тієї, яка була отримана завдяки ньому. Міфологічне світосприйняття закцентоване на позачасове зберігання минулого. Людина, яка існує у просторі міфу, по суті відокремлюється від власної особистості задля віднайдення себе в інших, втрачає індивідуальність мислення, перетворюючись на частку маси, натовпу. В кінцевому рахунку свідомість такої людини спирається лише на колективний досвід предків, їхню міфологію. Ритуали, традиції, побут визнаються найкращими, та окрім цього, священними та незмінними. Головною добродійною рисою стає індивідуальна покірливість та визнання єдино вірними історично сформовані стереотипи соціалізації та світосприйняття. Етнічно-міфологічний підхід до нації фактично розуміє її географічно (через поселення) та культурно – завдяки спільності мови, звичаїв і традицій. Але інтегрована таким чином нація не володіє державною організацією, яка б об'єднувала її політично.

Спроби утвердити національну єдність на основі виключно антропологічної, мовної та емоційної ідентичності у випадку з українським народом натикаються на ряд заперечень. Україна як єдине територіально-державне ціле утворилася фактично у 30–40-х роках ХХ століття. До того часу, на протязі багатьох сотень та десятків років її регіони перебували у складі різних державних об’єднань, сфері впливу досить-таки протилежних культурно-духовних орієнтацій. Українське населення цих регіонів мимоволі поступово переймало стиль мислення, соціалізації та світосприйняття домінуючих народів і титульних націй.

Центром формування та консолідації українського етносу ще в київо-руський час стало Середнє Подніпров´я – Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина. Воно поступово набувало провідного значення у суспільно-політичному та культурно-духовному житті. Саме тут утворилося етнічне ядро українства, до якого на протязі усієї історії тяжіло населення інших українських земель. Однак, з ХІІІ століття етнічний, соціальний, державотворчий та культурно-духовний розвиток українства відбувався в умовах територіальної розчленованості. Починаючи з ХІІ–ХІV ст. Закарпаття входило до складу Угорщини, Буковина і Подунав’я стають частинами молдавсько-румунського князівства, Галичина і Західна Волинь – Польщі. З ХІІІ–ХІV ст. власне автохтонна Україна, осередок державництва – Південно-Західна Русь (Наддніпрянщина) – цілком потрапляють до складу Великого князівства Литовського, а з 1569 року, внаслідок Люблінської унії (об’єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського в єдину державу – Річ Посполиту), основна частина українських земель – Волинь, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя – перейшли під польське керівництво. А з кінця ХVIII ст. західноукраїнські землі входять до Австро-Угорської імперії і, відповідно, східні та центральноукраїнські – до Російської.

Етнічні процеси у Подніпров’ї, існування на його території козацтва, Запорізької Січі сприяли формуванню етнічної самосвідомості, утвердження тут назв «українці», «український народ». Назва національного ядра ставала загальноетнічним іменем народу і етнічної території. На протязі історичного розвитку українського етносу у ситуації політико-культурного розділу, іноземного панування, не могла скластися тісна економічна, політична та культурна спільність етносу. За таких умов окремі регіонально-етнічні групи українців мали відмінності у мові, побуті, культурі, світосприйнятті. В українському етносі сформувалися етнічно-локальні, етнолігвістичні, етнокультурні, етносоціальні, етнорелігійні спільності – субетноси.

З ХV–ХVII ст. українці відомі в Європі як окремий народ з власною етнічною територією, мовою, побутом, з поділом населення на ряд етнічно-локальних груп – волинян, полян, батюків, буковинців, верховинців, галичан, карпаторусів, ополян, підгірців, пінчуків, поліщуків, польовиків, райків, тавричан, угрорусів, червонорусів, чорноморців. У цей період в офіційному та повсякденному вживанні Московської Русі до населення Подніпров’я та Наддніпрянщини застосовується термін «черкаси», рівнозначний етноніму «українці».

Етнічно-локальний район північного Лівобережжя – Сіверщина (Чернігово-Сіверська земля) заселений в основному севрюками або сіверянами – нащадками східнослов’янського племені сіверян.

Слобідська Україна або Слобожанщина (східні землі) входила до складу російської держави, а її населення склалося із автохтонних росіян та українських переселенців з Речі Посполитої, білорусів, волохів, сербів.

Волинь (північно-західні землі) була споконвічно заселена автохтонним східнослов’янським населенням, яке завжди називало себе волинянами.

Західна частина української етнічної території – Бойківщина, Лемківщина, Гуцульщина, Закарпаття, Буковина, Прикарпаття – заселена етнокультурними та етнолінгвістичними групами (бойки, лемки, гуцули, поляни, угроруси, червоноруси, тощо) і завжди мала суттєві етно-локальні особливості лінгвістичного, побутового, політичного характеру.

Таким чином, незважаючи на формування «національного ядра» і розвиток етнічної самосвідомості, об’єктивні труднощі ставали значною перешкодою у всіх різновидах комунікації між частинами розділеного етносу.

Мовна і мовно-діалектична ситуація також засвідчує це. Всеохоплююче утвердження літературної української мови (київо-чернігівського діалекту) співпадає у часі із досягненням територіальної єдності (фактично, 40-і роки ХХ ст.) і постає в основному як офіційно нав’язуване явище. Складність у мовному єднанні українського етносу полягає також і в тому, що у ХХ столітті він змушений був бути об’єктом мовно-граматичних експериментів з боку тих чи інших наукових чи політичних угруповань, які водночас виступали виконавцями різноманітних політичних замовлень (від Скрипника і Шумського до Сталіна і Суслова включно). Ця «експериментна» тенденція у мовній сфері «благополучно» відродилася у 90-ті роки ХХ ст., перейшовши у століття ХХІ.

Дане становище не сприяє перетворенню мови на визначальний націотворчий фактор. Мова може бути значним допоміжним засобом націотворення на фоні політико-економічної єдності. Мова є дійсно однією із головних ознак етнічної спільності. Історія мови тісно пов’язана з історією її носія. Нові риси мови можуть розповсюджуватися з однієї території на іншу у результаті високого соціально-політичного престижу носіїв мови (говору, діалекту), зумовленого суспільними й культурними чинниками. У мову етносу чи його частини, особливо через пограничне двомовне населення можуть проникати елементи іншої спорідненої чи й неспорідненої мови. Тільки спільні внутрішні економіко-політичні та суспільно-громадянські тенденції розвитку у поєднанні з активними зв’язками між населенням забезпечують мовному явищу перспективу поширення. Мова, носії якої розселені на значній території, до того ж, розподіленої політичними кордонами, підпадає під чужорідний культурний вплив, розгалужується на менші одиниці – наріччя, діалекти, говори, говірки зі специфічними особливостями у звукових, граматичних, словникових системах. Літературно-писемна мова є наддіалектичним феноменом, є хронологічно пізнішою за мову повсякденного спілкування і, водночас, є знаряддям зв’язків, що охоплює усю етнічну територію чи більшість її і є у підсумку засобом консолідації народу, творення єдиної духовної культури. У процесі комунікації спочатку в усному мовленні, а потім і в мові етносу на окремій території виробляються спільні тенденції, які, там де зв’язки (преш за все, – економіко-господарські) між населенням є тісними та інтенсивними, починають поширюватися. Однак у ситуації економічного і політичного розмежування етнічної території усі різновиди зв’язків між етносом ускладнені і перетворення мови на націотворчий фактор є проблематичним.

  1   2

Схожі:

Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconВ. П. Зінченко, канд техн наук 2Н. П. Зінченко
Основною метою проектних досліджень (ПД) при створенні літальних апаратів (ЛА) є формування вигляду майбутнього ла, визначення І...
Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconСумський державний університет. Бібліотека. Довідково-інформаційний відділ
Зінченко О. Інформаційне забезпечення маркетингової політики в системі трансферу технологій/ О. Зінченко, В.Ільуке, Л. Дороговцева//...
Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconУдк 316. 64–32 О. Ю. Дроздов
Особливості формування масової геополітичної свідомості у тоталітарних суспільствах
Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconУдк 316. 3 А. Ф. Аблов
Авторитаризм и тоталитаризм как антидемократические явления во многом имеют общие истоки
Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconУдк 316. 42: 338. 1 Н. В. Винниченко
Нвестиційна та соціальна складові загальної концепції соціально-економічного розвитку україни
Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconУдк 316. 647: 291. 7 В. П. Павленко
Опубліковано: Філософія науки: традиції та інновації.№1(2). Суми, Сумдпу ім. А. С. Макаренка. 2010. с. 149-157
Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconУдк 1/316. 4+321 Т. Н. Черопита
И сущность тоталитаризма должна излагаться не в проблемном плане для детей школьного возраста, а просто, ясно и аргументировано
Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconУдк 316. 346. 2 – 055. 2(477. 52) Костенко А. М., Світайло Н. Д
Опубліковано: Філософія науки: традиції та інновації.№1(2). Суми, Сумдпу ім. А. С. Макаренка. 2010. с. 158- 167
Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconУдк [330. 322: 316. 42](7/8)(4) О. М. Костюк, д е. н., професор кафедри міжнародної економіки, двнз «Українська академія банківської справи нбу»
Соціально-відповідальне інвестування: основні тренди в американській та європейській практиці
Удк 141. 7: 316 В. В. Зінченко iconУдк 130. 2: 316. 273: 159. 923. 35 Ментальність: культурологічний аспект
Стаття присвячена дослідженню категорії ментальності в культурології. В ній ментальність розглядається як складне багаторівневе явище...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи