Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко icon

Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко




Скачати 468.62 Kb.
НазваУдк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко
Сторінка1/2
Дата21.07.2013
Розмір468.62 Kb.
ТипДокументи
  1   2

УДК 378.2:321.01(477.74)

В. В. Левченко

Одеський національний морський університет

Одеса (Україна)


РЕПРЕСИВНІ ДІЇ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ

ВІДНОСНО ВЧЕНИХ-ІСТОРИКІВ ОДЕСИ В 1917–1953 РОКИ

Після падіння російської монархії в Одесі впродовж наступних двадцяти семи років вісім разів змінювалися політичні режими, кожен з яких по-різному вибудовував свої відносини з науковою інтелігенцію [1, с. 275–425]. При цьому, безсумнівно, найбільшою ворожістю до інтелектуалів характеризувалася політика радянської влади. Почалася історія репресій, історія боротьби політичних режимів з представниками наукової корпорації. Недовіра до вчених підкреслювалося у виступах державних і партійних діячів різного забарвлення і ґатунку та документах різного характеру протягом усього зазначеного періоду. На практиці це призводило до масових чисток наукових установ та звільнень багатьох вчених через соціальне походження, політичну позицію, незгоду з проголошеними ідеями, а згодом і до арештів значної їх частини з подальшим фізичним знищенням. Ставала нормою фабрикація існування різних спілок/організацій, створених для проведення контрреволюційної боротьби.

Серед представників наукової інтелігенції особливо неугодними політичним режимам були представники історичної науки, яка ніколи не була «чистою» наукою. Історикам вкрай рідко вдавалося працювати в тиші кабінету, не піддаючись пресингу з боку різних ідеологічних і політичних течій. Вони завжди піддавалися тиску і примусу з боку влади та чиновництва, фінансових груп та академічної ієрархії, громадськості та натовпу, засобів масової інформації та системи народної освіти, а в більшості випадків як й притаманно природі звичайної людини, самі захоплювалися, а іноді занурювалися у вир політичних пристрастей та мимоволі ставали їх заручниками. У зазначений період ідеологічна обробка істориків не припинялися, її проводили всі політичні режими, вони лише різнилися мотивами, методами, інтенсивністю, наслідками тощо.

Про масові репресії зазначеного періоду написано чимало. Особливий інтерес до цих трагічних сторінок історії пояснюється насамперед прагненням викрити роль політичних режимів у минулому та сьогоденні. Відкрилися архіви для численних документальних публікацій, і тепер в подробицях можна дізнатися про відносини політичних режимів та наукової інтелігенції. Поступово збільшується список дослідницьких праць з цієї проблеми.

У сучасній історіографії увагу до соціальної історії, в тому числі до взаємин вчених і влади поза сформованих стереотипів радянської історіографії, почали більше приділяти лише наприкінці 1980-х рр. У цих публікаціях піддавалися критиці державний монополізм, бюрократизм в організації наукових досліджень, увага акцентувалася на раніше замовчуваних трагічних обставин життя, діяльності та долі вчених. На зламі ХХ–ХХІ ст. з’явилася велика кількість наукових публікацій, присвячених репресованим вченим, представникам різних галузей науки, наукових напрямків і шкіл [2]. Всі ці напрацювання відновлюють маловідому картину взаємин вчених і влади.

Серед великого масиву праць присвячених темі політичних репресій, на відмінну від російських колег [3], українські науковці, за виключенням декількох [4], мало приділяють уваги дослідженню репресивних дій відносно вчених історичної науки. В контексті одесики існують поодинокі праці присвячені репресованим вченим-історикам [5] або окремим періодам репресивних дій політичних режимів першої половини ХХ ст. [6]. У цілому синтетичного дослідження цієї проблеми в українській історіографії не існує.

У зв’язку з цим мета статті полягає в комплексному вивченні чинників репресивних дій політичних режимів Одеси в 1917–1953 рр.; визначенні особливості відносин влади до вчених-істориків; аналізі мотивів, напрямків, форм та методів ідеологічної роботи спеціальних органів з формування суспільної думки щодо проведення політичного терору проти науковців-гуманітаріїв.

Перші десятиріччя післяреволюційного життя народів колишньої Російської імперії ознаменувалися низькою негативних явищ, серед яких одним із найбільш руйнівних для науки та суспільної моралі були безперервні ідеологічні компанії проти науковців, які не підтримували та виступали проти догм і настанов діючих політичних режимів в Одесі в період 1917–1953 рр. Ці компанії йшли хвилями, то проти прихильників монархічних ідей, то проти тих, хто підтримував більшовиків, а згодом проти всіх, хто був в опозиції до радянської влади. Насправді наука та вся культура в цілому, в ранню епоху новітньої історії, пережила низку ідеологічних компаній, що ставали на заваді інтелектуального прогресу.

Окреслені хронологічні рамки є особливим етапом у розвитку історії історичної освіти та науки в Одесі ― одному з провідних науково-освітніх центрів Європи. Цей період, що тривав понад 36 років (від повалення царату до падіння сталінського тоталітаризму), став своєрідним полігоном експериментів в Одесі восьми політичних режимів: Тимчасовий уряд (1917), Центральна Рада (1917–1918), Гетьманат (1918), Радянська влада (1918, 1919, 1920–1941, 1944–1991), Інтервенція (1918), Директорія (1918), Збройні сили півдня Росії (1919–1920), німецько-румунська окупація (1941–1944) [1, с. 275–425], які привносили істотні зміни у всі сфери життєдіяльності наукової інтелігенції. Складні політичні умови негативно впливали на діяльність вчених-істориків як суб’єктів розвитку історичної науки, що стикалися з багатьма проблемами. Кожна влада різними способами намагалася їх підпорядкувати домінуючій ідеології, а з її відкритими супротивниками вела боротьбу. У свою чергу, вчені у різний спосіб сприймали нові соціально-політичні умови, і в свою чергу шукали шляхи не тільки для існування, але в деяких випадках і виживання.

Специфіка взаємовідносин вчених-істориків Одеси та політичних сил в зазначений період має багаторівневу структуру. Як в загальносвітовому, загальнодержавному та регіональному вимірі (зовнішні фактори), так і в площині впливу внутрішніх факторів соціально-політичної ситуації (поліетнічність, відносини в науковому співтоваристві тощо). Безумовно, головним компонентом, що впливав на діяльність науковців, був складний перманентний процес інституційних, структурних і когнітивних змін у державно-адміністративній системі управління. У фазі трансформації соціально-політичних умов необхідно повніше враховувати як окремий вплив зовнішніх і внутрішніх факторів, так і їх взаємозв’язок і взаємозумовленість. В процесі розвитку відносин учених-істориків Одеси з владою даного періоду виділяємо шість етапів.

На першому етапі (1917–1922) на тлі революційних подій із зростаючою економічною кризою наукова система трансформувалася з імперської в самостійну локально-регіональну (обмежена зв’язком з іншими центрами). Вища школа знаходилася в стані постійної реорганізації, наслідком чого стала ліквідація університетів 1920 р. Система історичної освіти та історичної науки, що зберігалася з часів Російської імперії, жодним чином не відповідала запитам кожній з нових влад.

У перші роки революційних подій життя вчених Одеси не було піддано яким-небудь за формою репресивним діям, за винятком, властивих всьому суспільству соціально-політичних та етнокультурних потрясінь. Основним подразником громадянського спокою у науковому світі була суспільно-політична орієнтація її представників, яким були властиві політичні погляди від вкрай чорносотенно-монархічних до ліворадикальних [7, с. 130–150].

Відносно спокійне життя наукової інтелігенції сколихнуло більшовицьке керівництво, в період свого другого приходу до влади в Одесі (квітень-серпень 1919 р.). Одним з його перших кроків було рішення залучити до реорганізації управління вищої школи, так звану ліву частину професорів. Але представники цієї групи відповіли відмовою і заявили, що «...стоять на ґрунті університетської автономії та становлять меншість всій професорської колегії» [7, с. 151]. Тоді тимчасове керівництво університетом безпідставно було передано Раді революційного студентства (Ревстуд), який складався з семи осіб (4 комуніста, 1 лівий есер і 2 від національної комуністичної партії) [8]. Після цього з 27 квітня від виконання службових обов’язків незаконно були звільнені ректор, проректор, декани і тимчасово припинені зборів Ради професорів [9].

У подальшому за участю Ревстуда тимчасовий комісар Губернського відділу народної освіти, професор університету, за іронією долі історик ― Є.М. Щепкіним вжив заходи до звільнення групи викладацького корпусу, більшість з яких раніше входило до складу чорносотенної частини Ради університету. Всього до 1 травня 1919 р. з університету було відраховано 23 викладача. Серед яких було четверо представників історико-філологічного факультету ― О.П. Доброклонський, О.М. Клітін, І.А. Линниченко, І.М. Малінін. Перші двоє були звільнені після скасування кафедр богослов’я та історії церкви [7, с. 152]. У цілому ж підставу для звільнення, було сформульовано так: «Щоб послабити в Раді університету більшість з контрреволюційних і в науковому відношенні віджилих викладачів, тимчасовий комісар відрахував двадцять три професора і доцента» [10]. Такими безправними методами більшовицька влада починала боротися з політичними опонентами з числа наукової інтелігенції.

Але на цьому історія з «перевихованням» більшовиками професури не закінчилася. Влітку 1919 р. Одеською надзвичайною комісією [11] без пред’явлення звинувачення була заарештована група викладачів Новоросійського університету (С.В. Левашов, О.Ф. Маньківський та ін.). Серед них був історик О.П. Доброклонський, якому пощастило вижити, бо професора С.В. Левашова [12] як й інших інтелігентів чекісти вбили. Більшовики приписали йому реакційність і консерватизм, ворожість до реформ вищої школи і взагалі до влади, антисемітизм і чорносотенство. У травні 1919 р. також безпідставно був заарештований випускник історико-філологічного факультету Новоросійського університету, помічник бібліотекаря наукової бібліотеки того ж університету І.І. Дусинський (1879–1919), який був відомий монархічними поглядами, а в геополітичних дослідженнях стояв на імперських позиціях, розвивав панславістські теорії [13]. З часом стало відомо, що без судового рішення він був розстріляний. Більшовицький терор влітку 1919 р. в Одесі можна вважати першою хвилею масових репресій.

Мають місце факти репресивних дій відносно одеських істориків і в інших містах України. Наприклад, історик античності М.О. Соколов (1886–1953) 1918 р. у Житомирі був затриманий Державною вартою гетьманату П. Скоропадського та зазнав утисків з боку губернської влади, зокрема, губернського старости, який насильно виселив його з квартири і переселив на околицю міста. Взагалі, в роки громадянської війни М.О. Соколов через політичні погляди (переконаний соціаліст, сприйняв жовтневу революцію та включився в активну боротьбу за становлення радянської влади) неодноразово піддавався обшукам, заарештовувався за підозрою в приналежності до партії більшовиків. Будучи засудженим до смертної кари втік з-під конвою та зник з міста, а його майно було розграбоване [14].

У серпні 1919 р. Одеса була зайнята Добровольчою армією під командуванням генерала А.І. Денікіна, після чого переслідувані більшовиками вчені знову змогли повернутися до роботи в університеті. У свою чергу Є.М. Щепкін за звинуваченням у державному злочині, тобто за співпрацю з опозиційним денікінцям політичним режимом ― більшовиками, 24 серпня 1919 р. був заарештований контррозвідкою Добровольчої армії. В Одеській в’язниці він знаходився до 25 січня 1920 р. (п’ять місяців) [15]. На відміну від більшовиків, офіцери білої армії не розстрілювали вчених незважаючи на встановлений факт злочину, навіть таких затятих прихильників більшовиків як перший «професор-комуніст» Є.М. Щепкін.

До кінця 1919 р. політична ситуація в Одесі знову змінилася ― під натиском червоної армії війська А.І. Денікіна відступили. Передбачаючи встановлення в місті радянської влади, що могло призвести до чергових звільнень і арештів, деякі вчені, вирішили застерегти свою долю та емігрували. З відступаючими військами з Одеси виїжджали не тільки ті професори, які зазнали утисків з боку більшовиків 1919 р., але і ті, які розуміли, що можуть стати потенційними жертвами червоного терору. Результатом такої політики стала масова еміграція інтелігенції, від’їзд якої відбувався з листопада 1919 р. до лютого 1920 р. За межами країни опинилися й вчені-історики: П.М. Біціллі, О.П. Доброклонський, Й.Л. Клаузнер, Н.П. Кондаков, І.А. Линниченко, М.Л. Окунєв, М.Г. Попруженко, С.В. Троїцький, Г.В. Флоровський, К.В. Флоровська. Вимушена еміграція вчених Одеси стала частиною історії відносин наукової інтелігенції та політичних режимів в 1919–1920 рр., коли в результаті більшовицької «вакханалії» величезна кількість людей виявилася викинутою за межі країни.

Деякі сучасні історики вважають, що «червоний» терор більшовиків відбувся в об’єктивних історичних умовах громадянської війни, який сприяв озлобленню усіх політичних сил та призвів до «білого» терору. На нашу думку, відповідальність за політичні репресії з боку «червоних» і «білих» повною мірою можна покласти на всіх учасників громадянської війни, в якій перемогу отримали більшовики, що призвело до встановлення сталінської диктатури.

У період 1918–1920 рр. вчені Одеси переносили страждання і позбавлення, пов’язані не тільки з політичною ситуацією (громадянська війна, терор), а й з соціально-економічними проблемами (голод, інфляція, холод, епідемії), нічим у цьому сенсі не виділяючись від іншого населення. Отримуючи нікчемну зарплатню, не маючи ніякого пайка, науковці опинилися в жахливих життєвих умовах. Житло не опалювалося, не було ні хліба, ні інших, необхідних для життя, умов. Смертність підвищилася в шість разів порівняно з довоєнним часом. У цей час померли вчені-гуманітарії: О.Л. Коцейовський (29 грудня 1919 р., у віці 32 років) [16], В.М. Мочульський (влітку 1920 р., 64 роки), Д.М. Овсянико-Куликовський (9 жовтня 1920 р., 67 років), Є.М. Щепкін (12 листопада 1920 р., 60 років), М.М. Ланге (15 лютого 1921 р., 62 роки). Не останню роль в їх смерті зіграло складне економічне та побутове становище. Вчені-інтелектуали, сенсом життя яких була наука (за виключенням Є.М. Щепкіна) стали жертвами політичного колапсу в країні.

З 1920 р. почався принципово новий етап у взаєминах одеських вчених і влади. Після встановлення 7 лютого 1920 р. в Одесі радянської влади, з 23 лютого всі виші були націоналізовані та увійшли у відомство підвідділу вищої школи Губернського відділу народної освіти, який з 28 лютого очолив Є.М. Щепкін.

У перші роки радянської влади були зроблені кроки до руйнування існуючої системи вищої історичної освіти, відкриттям доступу до вищих навчальних закладів робочої і селянської молоді. У цих умовах ліквідація історико-філологічного факультету Новоросійського університету виглядала цілком закономірним кроком з боку більшовиків. Поповнення штату вчених-істориків здійснювалося двома шляхами: залученням вихованців історико-філологічного факультету Новоросійського університету (Й.Л. Вайнштейн, К.П. Добролюбський, М.Л. Рубінштейн, М.Є. Слабченко, М.О. Соколов) та міграцією вчених з науково-освітніх центрів Європи (Р.М. Волков, А.Г. Готалов-Готліб, С.С. Дложевський, А.В. Музичка, Ю.Г. Оксман, О.І. Покровський, В.І. Селінов, П.В. Тихомиров). Реорганізаційні перетворення знайшли своє відображення в зміні кадрового складу викладачів.

Організаційні новації відбулися відносно й системи підготовки кадрів істориків. Замість усталеного, випробуваного часом історико-філологічного факультету Новоросійського університету, впродовж одного року істориків готували на історично-соціологічному відділені Одеського гуманітарно-суспільного інституту [17], а починаючи від 1920 р. й до 1930 р. на історичному відділенні факультету професійної освіти Одеського інституту народної освіти (ОІНО) [18], програма викладання на якому з кожним роком все більше орієнтувалася на пропаганду та затвердження марксистської методології. Історичний факультет було відновлено 1934 р. у структурі Одеського державного університету (ОДУ), коли сталінська генеральна лінія тріумфувала повну і остаточну перемогу.

У період 1917 ― початок 1920-х рр. посилювалася роль учених-істориків, які почали співпрацювати з різними політичним силами (М.О. Соколов і Є.М. Щепкін з радянською владою). Силові структури політичних режимів прикладали зусилля до віддалення «неблагонадійних» вчених (Надзвичайна комісія О.П. Доброклонського й І.І. Дусинського (розстріляно), Державна варта М.О. Соколова, контррозвідка Добровольчої армії Є.М. Щепкіна, ДПУ А.В. Флоровського) від наукової спільноти, які висловлювали свої погляди відносно політичних подій та не збиралася підкорюватися існуючим порядкам. Припиняють існування історико-наукові товариства дореволюційної формації, відсутнє фінансування видання наукових результатів, вчені-історики позбавлені можливості наукової комунікації з колегами з різних регіонів та країн. У такій ситуації представники молодого покоління вчених-істориків перебиралися в наукові центри РРФСР (М.П. Алексєєв, Л.П. Гросман, Ю.Г. Оксман, Є.В. Сказін, І.М. Троцький, Іс.М. Троцький та ін.). Наука і освіта перебували в інертному стані.

Ідеологічний диктат політичних режимів 1917–1920 рр. та встановлення більшовицької диктатури 1920 р. деформували підвалини вищої освіти та науки. Вчені, які не могли вижити під цим пресом, емігрували, гинули, йшли в безпечніші сфери суспільної діяльності, в багатьох випадках не встигнувши створити наукову школу, виростити учнів і послідовників. Фактично лише малий відсоток відомих до жовтневого перевороту вчених не зазнали репресій з боку різних політичних режимів. Не краще була доля тих, хто сприйняв радянську владу та продовжив працювати. Вони були поставлені перед суворою дилемою: або «за», або ― «проти».

Другий етап (1922–1928) обумовлений перебудовою вищої школи на національну основу, де підготовка нових кадрів істориків здійснювалася в ОІНО [18]. У першій половині 1920-х рр. відбулася трансформація організаційних форм (дореволюційна «університетська форма» наукових досліджень була замінена новими різноманітними організаційними формами ― науково-дослідні кафедри, товариства, комісії з секціями та підсекціями, які виникали не обов’язково при вищій школі [19]) і змісту (зміна вектору досліджень у бік вивчення історії України, історії класової боротьби, історії революційних рухів в Європі в XІX–XX ст., історії комуністичної партії) науково-дослідних установ історичного профілю, що в свою чергу змінило наукову орієнтацію і детермінувало, в деякій мірі, плюралізм дослідницької практики. Відсутність поділу наукових установ на «академічні» та «вузівські», створювало сприятливі умови для об’єднання творчих зусиль вчених [20]. Одночасно з розвитком нових пріоритетних напрямів історичних досліджень, статус другорядних отримають такі історичні напрями як всесвітня історія, славістика, медієвістика, історія церкви тощо. Діяльність вчених-істориків знаходила своє відображення в публікаціях наукових праць, основним видом яких були статті надруковані в місцевих і центральних періодичних та почасових виданнях [21, с. 91]. У цілому «порівняно з попередніми імперськими та наступними сталінськими часами 1920-ті рр. були сприятливими для діяльності вчених-істориків» [22, с. 13], але влада не забувала контролювати за їх політичними поглядами.

У процесі утвердження радянської влади на початку 1920-х рр. більшовицькі лідери обрали шлях придушення інакомислення, у будь-якому його прояві. Гіпертрофоване бачення завдань боротьби за створення нового суспільства вело до репресій проти представників інтелігенції. У цьому напрямку, основного удару, сенс якого визначався бажанням поставити наукові дослідження на службу ідеологічним концепціям, проголошених більшовицьким керівництвом, зазнали вчені. У процесі реалізації цього плану, одночасно з вихованням нових, соціалістичних наукових кадрів, різними способами відбувалася заміна представників дореволюційної генерації вчених. Однією з «м’яких» форм їх «перевиховання» були звільнення, заборона займатися науково-дослідницькою діяльністю, організовувати наукові товариства, публікувати праці. З часом більшовицьке керівництво використовувало більш грубі, не гуманні і не правові форми протистояння до «непримиренної ідеологічної опозиції» ― наукової інтелігенції. У 1922 р. молода радянська влада зважилася на акцію відсторонення від роботи та висилку з Одеси та з інших міст радянських республік за кордон або у віддалені райони країни десятки інакомислячих представників інтелектуальної еліти, в тому числі й історика А.В. Флоровського [23]. Ці події можна рахувати як другою хвилею масових репресій радянської влади.

Причини висилки 1922 р., на думку фахівців, були обумовлені кількома чинниками. Перший ― невпевненість керівників радянської держави у своїй здатності утримати владу після закінчення громадянської війни [24], а другий спроба влади встановити жорсткий ідеологічний контроль, шляхом видалення з країни наукової еліти, яка могла мислити вільно, самостійно аналізувати обстановку і висловлювати свої ідеї, а часто і критикувати існуючий режим [25]. І це вдалося новій владі. Вже в жовтні 1922 р., наступного місяця після висилки першої партії «інакомислячих» [23], політкомісар ОІНО М.А. Айзенберг повідомляв: «Настрій професури чисто діловий, є неухильне прагнення вести заняття нормальним темпом і чого-небудь антирадянського неможливо відзначити. Професора та інші викладачі зі шкіри лізуть геть, щоб не бути викритими в саботажі...» [26].

За вказівкою ВКП(б) співробітники ДПУ продовжували контролювати політичні настрої в науковому середовищі. Про це свідчать щомісячні «Огляди політичного стану СРСР», які інформаційний відділ ОДПУ готував для вищого партійного і державного керівництва країни. Так, в «Огляді» від 25 серпня 1924 р. повідомлялось, що «Стара «непримиренна» професура активно себе не проявляє, намагаючись діяти приховано і особливо протидіючи введенню новим методам викладання. Зовнішньо професура намагається підлаштовуватися під радянський тон» [27, с. 512].

Основним гніздом «професорської контрреволюції» чекісти вважали ОІНО. На відміну від інших вишів цей інститут був більш «українським». Деякі викладачі за етнічним походженням і самосвідомістю були українцями (М.І. Гордієвський, А.В. Музичка, М.Є. Слабченко та ін.), решта не противилася впровадженню політики українізації, але «українізм» професури ОІНО викликав насторожу серед чекістів. Наприклад, професор М.Є. Слабченко в минулому був членом центрального комітету партії українських соціал-демократів (його однопартійцями були С. Петлюра і В. Винниченко). Незважаючи на своє пролетарське походження (батько професора був простим муляром), М.Є. Слабченко не сприймав диктатуру пролетаріату і брав участь в різних акціях проти радянської влади. Науковець дозволяв собі висловлювати невдоволення становищем УСРР в складі СРСР: «Українцям немає політичної волі, а всі права тільки на папері... вони живуть, як у загоні». Чекісти характеризували його як «щирого українця з шовіністично-націоналістичним ухилом» [28].

Професор ОІНО М.І. Гордієвський брав активну участь у подіях національно-визвольного руху і послідовно обстоював ідею державного, самостійного та демократичного розвитку України. 6–8 квітня 1917 р. він був делегатом Українського національного з’їзду. З приходом у квітні 1919 р. в Одесу більшовиків він став членом Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів). У березні 1920 р. партія була розпущена більшовиками, а її члени, часто не без тиску на них, перейшли до лав КП(б)У. Проте послідовний у своїх партійних переконаннях М.І. Гордієвський відмовився це зробити. Лише 1925 р. (за іншою версією в 1926 р.) він офіційно оголосив в пресі про вихід з партії боротьбистів і відмовився від попередньої політичної позиції. Зволікання з цим рішенням призвело до встановлення за ним постійного негласного нагляду з боку органів ДПУ, співробітники якого характеризували його як «переконаного націоналіста», що «ходив до української церкви» та був «лівіше всіх українців» [29].

Професор Р.М. Волков, ректор ОІНО (1920–1923), який викладав історію російської літератури, за особистою заявою, був анархістом, хоча 1918 р. належав до української партії «боротьбистів», але розійшовся з нею в питанні про партійну дисципліну. Чекісти визначали його як «правого українця», вважали, що він є провладним істориком та є тим, що «групував навколо себе українців з метою українізації ІНО» [30, арк. 111]. Професор, історик української літератури А.В. Музичко також здавався чекістам «шовіністом» за те, що «любить все українське». Професор С.С. Дложевський був занесений до «правих українців, без усякої домішки соціалізму» [30, арк. 119], а професора В.Ф. Лазурського чекісти не знали куди віднести до правих українців або до монархістів. Особливо чекісти відзначали його «релігійність», через що він й отримав статус «неблагонадійного» [30, арк. 113].

За визначенням співробітників ДПУ в ОІНО склалася і «права» група не українських професорів, які були ще більш незадоволені радянською владою, хоча і вели себе лояльно. Так, професор Б.В. Варнеке історик античності, був у минулому членом центрального комітету партії октябристів і мав «праві переконання», але в 1920-ті рр. «став на бік радянської влади» [30, арк. 111]. Професора А.Г. Гаталов-Готліб колишнього гласного ялтинської міської Думи, чекісти відмічали як «правого і прихильника реакції», який з «кар’єристських спонукань та хитрості став прихильником радянської влади». Професор К.П. Добролюбський також не вселяв довіри представникам влади як «енергійний меншовик» [30, арк. 112]. Професора М.І. Мандеса звинувачували в «буржуазної ідеології і семеновеховстве» та характеризували як «пристосуванця» [30, арк. 113]. За даними на 1925 р. в ОІНО бездоганних радянських професорів було всього декілька, до яких відносили й історика Є.О. Загоровського [30, арк. 112].

Серед вчених-істориків інших вишів Одеси слід відмітити професора Одеського інституту народного господарства О.Я. Шпакова, який за оцінкою чекістів проявляв «нерадянські настрої» через, що й був зміщений з посади ректора [30, арк. 118].

У середині 1920-х рр. співробітники силових структур не тільки здійснювали контроль над науковцями, а й проводили показові процеси. Так, 27 листопада 1926 р. за звинуваченням «в ідеологічній обробці слухачів у бік меншовизму» співробітниками окружного відділу ДПУ був заарештований секретар Одеської комісії краєзнавства при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) Л.Г. Гофман (1896–1938). 7 січня 1927 р. постановою Особливої наради при колегії ОДПУ СРСР висланий до В’ятської губернії на три роки, де під наглядом мешкав у місті Халтуринську. Після відбуття терміну покарання 4 листопада 1929 р. позбавлений права проживати у великих містах і обласних центрах Росії та України з прикріпленням до визначеного місця проживання терміном на три роки [31].

У 1920-х рр. крім використання «правових» методів перевиховання «реакційних» вчених-істориків також використовувалися й організаційні методи, що відбувалося двома способами. З одного боку, руйнувалися «старі» наукові установи та витіснялися «старі» історики, а з іншого, основним напрямком державної політики стало відкриття суто комуністичних наукових центрів і різке скорочення субсидій на проведення досліджень, що були не націлені на сприйняття нового світогляду. У короткий термін в УСРР були відкриті Істпарт (1922), Комуністичний університет імені Артема (1922–1938), Український інститут марксизму-ленінізму (1922–1931), Інститут червоної професури (1932–1937), Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (1931–1936) тощо [32], які отримали право на випуск періодичних видань та наукових збірників. У новостворених наукових установах тематика досліджень спрямовувалася на вивчення революційного руху, історії партії, соціально-економічної історії, а для аспірантів вводилися спеціальні іспити з марксистського мінімуму, що приймали викладачі-більшовики, більшість серед яких не мали спеціальної фахової освіти.

Впродовж 1920-х рр. побут наукової інтелігенції покращився лише частково [33]. Зрозуміло, ті, хто працював у пропартійних установах, мали «спецпрівілегіі» у вигляді пайків, більших окладів, пристойних житлових умов тощо, не кажучи вже про те, що під час «чисток» 1924–1928 рр. з вишів звільнялися, точніше, виганяли передусім «немарксистські елементи».

Поступове перетворення науки в арену ідеологічної боротьби, спрямованої проти вчених, призвело до масової заміні професійних кадрів науково-дослідних інститутів та вишів менш кваліфікованими співробітниками, багато з яких не мали уявлень про дослідницьку роботу. Все це призвело в подальшому до серйозних негативних наслідків для науки, значно знизивши показники її якості та загнання в глухий кут, вихід з якого намітився тільки через майже шістдесят років.

Третій етап (1928–1934) характеризується продовженням реорганізації вищої школи з відродженням класичного університету і впливом кон’юнктурних політичних реалій на проведення наукової роботи. Тематика і зміст наукових досліджень все тісніше зв’язувалися з більшовицькою ідеологією, що супроводжувалося посиленням адміністративного тиску і контролю. Соціальне походження і політична благонадійність ставали визначальними чинниками в оцінці професійної кваліфікації. В такій атмосфері радянське керівництво безжально розправлялося з проявами вільнодумства.

Наприкінці 1920-х рр., в умовах утвердження в СРСР тоталітаризму, ситуація в сфері вищої освіти і науки почала кардинально змінюватись ― посилювався тиск на її представників. Підозри, наклепи, звинувачення, арешти та постійний контроль з боку влади стали невід’ємною частиною життя багатьох викладачів і вчених, особливо дореволюційної генерації. Про це свідчать, наприклад, «Характеристики на службовців Одеського інституту народного господарства» підготовлені політкомісаром вишу за період від 15 січня до 18 жовтня 1930 р. (подібні характеристики кожен виш щорічно надсилав до Таємної частини Окружного відділу народної освіти): «Слабченко М.Є. ― ...національну лінію вважає за незадовільну для України. Позапартійний. Здібності не виявлені. Авторитет не високий. Курс лекцій не марксистський... Хмельницький І.А. ― ...ставлення до національної політики позитивне. Член партії з 1920 р. Чистки не проходив. Здібностей не має. Авторитет не високий. Чіткої лінії не має... Петрунь Ф.О. ― викладач радянської формації, позапартійний. Здібностей не має. Авторитет не високий. Класово-пролетарська лінія достатня... Покровський О.І. ― ...укрмовою калічено. Ідеологічно чужий. Держить курс на духовну кар’єру. З посади звільняється. Петрунь Ф.О. ― ...з методичного боку працює без плану і системи. Студентів не задовольняє. Соколов М.О. – ...з роботою не справляється. З методичного боку не задовольняє слухачів, тому з роботи знімається. Добролюбський К.П. ― ...з громадського і ідеологічного боку інституту не відомий» [34]. Отже, наприкінці 1920-х років науково-педагогічній інтелігенції залишатись осторонь кон’юнктурних політичних реалій ставало дедалі важче.

В історії ОІНО 1930 р. взагалі став роком знищення професорів «старої школи». 1 січня 1930 р. від читання курсів по всіх факультетах було звільнено професора М.І. Мандеса, який «... своїм не марксистським викладанням не задовольняє студентства й сучасності», а з 14 травня того ж року з посади професора звільнили Б.В. Варнеке [18, с. 206].

Переслідування та утиски національно орієнтованих істориків в УСРР активізувалися у 1929–1931 рр., коли в рамках формування нового суспільно-політичного ладу та запровадження монопольного панування комуністичної ідеології десятки вчених були заарештовані і засуджені. Навесні 1930 р. відбувся відкритий процес у справі «Спілки визволення України» («СВУ») на чолі з віце-президентом ВУАН С.О. Єфремовим. Крім нього на лаві підсудних опинилося 45 осіб, серед яких було двоє одеських вчених-істориків М.Є. Слабченко і Т.М. Слабченко. Показовий процес сфабрикованої справи «СВУ» завдав тяжкого удару по представникам наукової інтелігенції.

У цей період тяжких страждань зазнали також інші вчені-історики Одеси ― В.Я. Герасименко (заарештовано 5 жовтня 1929 р., 24 березня 1930 р. засуджено на 3 років заслання), Е.Г. Оксман (22 жовтня 1930 р., 18 лютого 1931 р. засуджено на 10 років виправних трудових таборів), О.О. Рябiнiн-Скляревський (31 січня 1931 р., 10 грудня 1931 р. звільнено), Б.М. Комаров (12 лютого 1931 р., 5 березня 1932 р. звільнено), Є.О. Загоровський (16 лютого 1931 р., 4 жовтня 1931 р. звільнено), Ф.Є. Петрунь (16 лютого 1931 р., 5 березня 1932 р. звільнено) і А.В. Музичка (27 квітня 1931 р., 5 березня 1932 р. звільнено, із забороною протягом трьох років проживати в УРСР та 11 регіонах СРСР) [35]. Після багатомісячних випробувань науково-педагогічна праця вчених була позначена різноманітними обмеженнями. У січні 1934 р. за ґратами опинився археолог, директор Одеського історико-археологічного музею М.Ф. Болтенко (1888–1959), якому в деякому ступені пощастило: через п’ять років відбування покарання на Далекому Сході він таки повернувся додому і з вересня 1939 р. навіть почав викладати в ОДУ [1, с. 327–328].

У 1930–1931 рр. в Одесі, внаслідок третьої хвилі масових репресій більшовиків, припинили функціонувати всі наукові й просвітницькі товариства. У цей час умови й обставини почали зловісно змінюватися, ідеологічний тиск дедалі відчутніше поширювався й на науку. Зроста­ючі тенденції централізації і бюрократизації суспільного життя негативно вплинули на стан досліджень вчених-істориків. Представники молодого покоління істориків переїжджали в наукові центри РСФРР (І.М. Бровер, К.О. Копержинський, О.П. Погребинський, М.Л. Рубінштейн та ін.).

На зламі 1920–30-х рр. ситуація у сфері вищої освіти і науки почала погіршуватися. В умовах встановлення тоталітаризму, посилювався натиск на науку і особливо на її представників, які відчували на собі тяжкість офіційної більшовицької ідеології. Розгром немарксистських «націоналістичних» шкіл та підрозділів історичної науки супроводжувався репресіями. За підрахунками М.М. Кузьменка, у 1930–1933 р. з 184 репресованих науковців УСРР не менше 170 представляли різні галузі історичної науки [36, с. 304]. Відбувалося вилучення «націоналістичної» історичної літератури, зміни у змісті викладання історичних дисциплін та організації підготовки кадрів істориків.

Четвертий етап (1934–1941). Процес одержавлення і централізації в управлінні історичною наукою наростав. Так, постановою 15 травня 1934 р. створювалися уніфіковані шкільні підручники з історії, всі вчителі історії повинні були відвідати курси перепідготовки, почалося видання журналу «Історія в середній школі», який мав директивний характер для викладачів історії. У відроджених 1933 р. державних університетах, в тому числі й Одеському, відкрили історичні факультети.

Більшість учених-істориків відкритого 1934 р. історичного факультету ОДУ можна віднести до компартійних висуванців. В умовах тоталітаризму вони склали авангард вчених (А.М. Литвиненко, І.І. Погорілий, І.Д. Сєроглазов, Г.М. Трачевський, І.П. Шмідт та ін.), що підтримували ідеологічні кампанії партії, виступали з критикою колег, «запідозрених» у належності до опозиційних течій або у використанні немарксистських методів дослідження [37]. Однією з форм репресій була заборона займатися науковою діяльністю, викладати і навіть друкуватися. Підготовлені до друку рукописи книг і статей, а також опубліковані раніше книги репресованих авторів вилучалися з бібліотек.

У перші роки існування ОДУ, його партійне керівництво ще не мало можливості обходитись без послуг викладацького складу дорадянської вищої школи, але прагнуло якнайшвидше замінити їх новими пролетарськими кадрами. Викладачам закидалося їх буржуазне минуле, участь у процесах українізації, виховання і формування як спеціалістів за царських часів, навішувались різні політичні ярлики і постійно наголошувалося на необхідності слідкувати за ними та їх викладанням в університеті. Результатом цих дій були репресії 1937–1938 рр., які охопили й історичний факультет ОДУ [38] та стали четвертою хвилею масового терору з боку радянської влади.

Період 1933–1934 рр. відзначався послабленням репресій. Вбивство С.М. Кірова 1 грудня 1934 р. послужило приводом для нової хвилі політичних репресій, які переросли в масовий терор. 30 липня 1937 р. було видано наказ НКВС СРСР (№ 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів»), згідно з яким визначалися категорії осіб, які підлягали репресіям. Всі репресовані розбивалися на дві категорії. До першої категорії відносили всіх найбільш ворожих елементів, які підлягали негайному арешту, а після розгляду справ трійками розстрілу. До другої категорії відносили менш активних, але все ж ворожі, елементи. Вони підлягали арешту та ув’язненню в табори на строк від 8 до 10 років, а найбільш злісні та соціально небезпечні із них ув’язненню на ті ж строки в тюрми за постановою трійки. Наказом НКВС для прискореного розгляду тисяч справ були утворені «оперативні трійки» на рівні республік і областей. Операцію почали 5 серпня 1937 р. і планували завершити в чотирьохмісячний термін. За двома категоріями в Одеській області планувалося заарештувати 4 500 осіб (відповідно до категорій 1 000 + 3 500) [39].

Одеське управління НКВС швидкими темпами почало впроваджувати цей наказ у дію. Восени 1937 р. була сфальсифікована справа «Військово-націоналістичної організації» («ВНО»), наслідком якої стало викриття «великої змови у вищій школі Одеси». Нонсенсом цієї справи стало те, що у «військовій організації» не було жодного військового, навіть колишнього, і при ретельних обшуках не було знайдено ніякої зброї [40]. Чекісти стверджували, що українські націоналісти виступають за терористичну боротьбу проти керівництва ВКП (б) і приймають вкрай рішучі заходи у цій боротьбі. Тільки от привести хоч один приклад терористичного акту націоналістів або есерів чекісти так і не змогли. Справу «ВНО» чекісти планували як грандіозний процес над одеською науковою інтелігенцією, в тому числі й істориків, яка б могла об’єднати до 50–60 жертв. Разом з українцями як «українських націоналістів, що мріяли про відділення України від СРСР», планували підвести кілька десятків євреїв, грека, білоруса, двох росіян, німця і француза.

Першим у справі «ВНО» був заарештований М.М. Петринський (1890–1938) ― доцент ОДУ, провина якого полягала в тому, що в 1907–1919 рр. він був есером і до того ж українцем, так що чекістам не складало труднощів звинуватити його в українському буржуазному націоналізмі. Разом з ним за звинуваченням у перебування в партії есерів з 1904 р. був заарештований Л.Г. Стрижак (1886–1938) ― викладач Одеського педагогічного інституту (ОПІ).

За сценарієм чекістів «ВНО» була створена 1933 р. завідувачем кабінету історії в Одеському медичному інституті (ОМІ), раніше завідуючим кабінету історії в ОПІ, колишнім лідером одеських есерів В.О. Арнаутовим (1881–1938). Дійсно він був лідером одеської організації Української партії лівих есерів-синдикалістів в 1920–1921 рр., але пізніше вийшов з цієї партії про що повідомив публічно. Особливою знахідкою чекістів став професор ОДУ М.І. Гордієвський (18851938), на якого ще з 1920-х рр. чекісти мали матеріал як на «переконаного українського націоналіста і колишнього лівого есера». Як «сіоніст, раніше виключений з ВКП (б)» потенційною жертвою повинен був стати професор ОМІ Я.Є. Мерзон (189119??). Професор історії російської мови П.О. Потапов (18821945) проходив у справі «ВНО» як «колишній чорносотенець, монархіст, антисеміт і лиходій». Як «колишнього бундівця» заарештували викладача В.Є. Черняховського (188519??). Був заарештований й декан ОПІ М.М. Гриценко (189719??), який в дорадянські часи входив до складу партії українських есерів-боротьбистів, а 1937 р. був виключений з ВКП (б) «за зв’язок з ворогами народу». Директор ОПІ А.О. Луненок (189419??), незважаючи на тортури і випробування, не зважився на обмови. Він був ув’язнений від квітня 1938 р. до січня 1940 р., але, як він сам писав 1956 р. пройшов скрізь жахи: «систематичні побиття, позбавлення сну, безперервні «стійки» протягом п’яти місяців, часта втрата свідомості через побиттів».

На початку 1938 р. були проведені масові арешти, а згодом з’явилися і перші жертви. 19 квітня 1938 р. судова трійка при одеському УНКВС постановила розстріляти М.М. Петрінського і Л.Г. Стрижака, що було виконано того ж дня. У скорому часі справа «ВНО» повністю розвалилася за відсутністю будь-яких фактів і доказів. Багато заарештованих було випущено на свободу, їх поновили на роботі, деяким навіть повернули партквиток (тим, хто не визнав себе винним). Так, А.О. Луненок був реабілітований 1940 р. і працював в ОПІ до 1960 р.

На початку 1934 р. обласне відділення ДПУ повідомило про ліквідацію «німецько-фашистської контрреволюційної організації», яка готувала збройне повстання проти радянської влади. Керівниками цієї організації начебто були професори Одеського німецького педагогічного інституту Р.К. Міквіц та А.М. Штрем, співробітник Одеського історико-археологічного музею Г.Д. Штейнвандт та деякі викладачі одеських вишів і шкіл [41]. І хоча всі заарештовані були одразу ж засуджені, через три роки справу поновили і арешти продовжили [1, с. 327]. За цією справою було засуджено до 10 років виправних трудових таборів історика і архівіста О.О. Рябініна-Скляревського [42].

У жовтні 1938 р. Воєнна колегія Верховного суду СРСР засудила до розстрілу професора ОДУ М.І. Гордієвського [1, с. 327]. Серед заарештованих у роки «Великого терору» були декан історичного факультету ОДУ Д.Д. Кипарисов (1899–1941, розстріляний 28 липня), завідувач кафедри історії УРСР доцент І.І. Погорілий (1899–1937, розстріляний 28 жовтня) [1, с. 328]. У націоналістичних помилках звинувачували професора кафедри історії УРСР А.П. Клочка, якому інкримінували факти з біографії дорадянського періоду (офіцер царської армії та член партії борбистів у 1918–1920 рр.). 14 сентября 1935 г. засуджений до 10 років виправних трудових таборів [1, с. 327]. Н.І. Букатевича 15 липня 1938 р. заарештували за «антирадянську підривну роботу на ідеологічному фронті, пропаганду антирадянської буржуазно-націоналістичної трактовки у момент читання лекцій». Деяких істориків, зокрема професора Є.О. Загоровського (1885–1938), звинувачували у державному злочині. Підставою для цього було відвідування іноземних представництв, які були акредитовані в Одесі, участь в культурних програмах, виступи з лекціями тощо [1, с. 329]. 22 лютого 1938 р. його було розстріляно.

Багатьох одеських істориків комуністична верхівка вважала реальними чи потенційними ворогами радянської влади, тому нещадно з ними розправлялася: М.О. Бачинський (1887–1937, розстріляний 29 грудня), М.М. Віркау (1892–1937, розстріляний 30 грудня), М.Б. Тункельройт (1896–1938, розстріляний 10 квітня), Л.Г. Гофман (1896–1938, розстріляний 20 квітня) та ін.

Отже, у період «Великого терору» 1936–1938 рр. репресії за фальшивими звинуваченнями суттєво вдарили по вченим-історикам Одеси. За радянським законодавством, учених під час судових процесів засуджували за статтями, які стосувалися «контрреволюційних злочинів». У цей час більшовицька фільтрація призвела до фізичного винищення 11 істориків (М.О. Бачинський, М.М. Віркау, М.І. Гордієвський, Л.Г. Гофман, Л.О. Добрицький, Є.О. Загоровський, М.М. Петринський, І.І. Погорілий, Л.Г. Стрижак, Г.М. Трачевський, М.Б. Тункельройт), ще 22 історика (В.О. Арнаутов, В.Д. Баршівський, Н.І. Букатевич, О.Б. Варнеке, Д.Й. Гельфанд, М.М. Гриценко, В.Г. Дельвендаль, Д.Д. Кипарисов, А.П. Клочко, Г.В. Князєв, Р.К. Міквіц, А.М. Мерхер, Е.Г. Оксман, Т.Я. Молчадський, Ф.Є. Петрунь, О.О. Рябінін-Скляревський, І.Д. Сіроглазов, Г.І. Таубергер, С.С. Флякс, С.І. Цветко, В.Є. Черняховський, Г.Д. Штейнванд) було засуджено до різних строків (від 3 до 10 років), а ще десятки їх колег (О.Л. Грушевська, А.О. Луненок та ін.) заарештовувалися та місяці перебували у тюрмах під слідством і допитами.

У 1950-ті та 1980–90-ті рр. під час процесів з реабілітації засуджених у 1930-х рр. науковців, слідчі розбираючи справи, крім сумнівних зізнань, не знайшли достовірних доказів їх провини. Дивує і незграбна робота чекістів, які навіть не дбали про зовнішню правдоподібність справ.

Всі сталінські кампанії в боротьбі з вченими-істориками ламали наукову долю не тільки їх жертв і не тільки викривачів. В тій чи іншій мірі були покалічені всі історики, що опинилися у вирі тих подій. Страх зробити помилку, страх бути звинуваченим у сфабрикованих справах за політичні погляди (переважно в минулому) заразив істориків. Нерідко саме страх, а не вивчення фактів визначав їхні наукові погляди та подальшу долю. У цей же період було ліквідовано відносний організаційний плюралізм наукових установ, зокрема ― Українська асоціація марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів 1936 р. була об’єднана в Відділення суспільних наук АН УРСР. Того ж року створено Інститут історії України АН УРСР. Репресивна політика сталінізму істотно підірвала морально-психологічну здатність вчених до об’єктивної творчості. За визначенням дослідників М.В. Коваля і О.С. Рубльова, «сталінські ідеологічні справи супроводжувані масовими політичними репресіями, призвели до остаточної деформації історичної думки в СРСР, підпорядкування її кон’юнктурним ідеологічним вимогам тоталітарного режиму» [43]. Таким чином, по мірі формування і дозрівання системи, негативні сторони політики радянської держави відносно наукової інтелігенції висувалися на перший план, під приводом загострення боротьби з класово-чужими елементами знищувався інтелектуальний і культурний потенціал країни.

П’ятий етап (1941–1944) відображає діяльність вчених-істориків під час німецько-румунської окупації (у відродженому за дореволюційною структурою університеті), які співпрацювали з новою владою або свідомо, чи помилково, а в більшості випадків ― вимушено, що в ситуації скрутного соціально-економічного положення було обумовлено спробою пристосування заради виживання. Вирішальну роль у такому виборі зіграли аполітичні настрої, які були спровоковані радянським режимом в передвоєнні роки, а результатом стала пристосованість до окупаційного режиму. Наслідком подібної співпраці, з поверненням радянської влади, стала п’ята хвиля репресій (Б.В. Варнеке, В.І. Селінов, М.О. Соколов та ін.) та забуття на довгі роки багатьох імен [44].

Перед вступом військ Червоної армії в Одесу, частина вчених-істориків виїхала до Болгарії (Г.П. Сербський) і Румунії (В.І. Селінов, І.Я. Фаас). Згодом одні повернулися самі, інших ― привезли. За співробітництво в період окупації з німецько-румунською владою було заарештовано органами НКВС та засуджено до 10 років виправно-трудових колоній В.І. Селінова, Г.П. Сербського, М.О. Соколова. Б.В. Варнеке помер в тюрмі. Більша частина з них закінчила своє життя в таборах. Це були вчені, що мало цікавилися політикою, не захоплювалися порядками румунської та німецької адміністрацій, так само, втім, як і радянської, але порушили під час окупації суворі вимоги до зовнішності радянського громадянина.

Шостий етап (1944–1953). Після 1944 р. репресії щодо вчених-істориків не припинилися. При розквіті тоталітарних структур у другій половині 1940-х рр. влада вдалася до масованої ідеологічної обробки істориків, залучаючи до цього самих же науковців [45], і шостої хвилі репресій. Пік переслідувань вчених-істориків в Одесі припав на 1949–1953 рр. Багато вчених були звільнені, багатьом просто не давали працювати, виживаючи з університету, а дехто і зовсім змушений був покинути місто або кінчав життя самогубством.

Характерні в цьому відношенні долі професора М.М. Розенталя. Колишній професор Ленінградського університету, завідувач кафедри історії середніх віків ОДУ, видатний фахівець і чудовий викладач, 1949 р. за написання театральних і літературних рецензій, в яких партійне керівництво побачило прояви космополітизму, був відсторонений від викладання та завідування кафедрою [46].

З Одеського кредитно-економічного інституту було звільнено професора С.Я. Борового, який на той час, після смерті професора К.П. Добролюбського та змушеного від’їзду професора М.М. Розенталя, залишався єдиним в Одесі доктором історичних наук. Звільнення С.Я. Борового було оформлено під виглядом «за власним бажанням» після серйозної розмови з ректором [47].

Від 1946 до 1952 рр. на історичному факультеті Одеського педагогічного інституту викладачем працювала Є.Л. Клем (1898–1953). Під час Другої світової війни служила в Приморській армії фельдшером, військовим перекладачем. Потрапила в полон і перебувала в жіночому таборі Равенсбрюк, де брала участь в інтернаціональній підпільній організації та очолювала руську підпільну групу. Після війни з поверненням до Одеси її часто викликали до органів держбезпеки, де домагалися визнання в зраді, вербовки контррозвідками країн учасниць війни. Через це адміністрація інституту постійно урізала їй «години» занять, а на початку 1953/54 навчального року взагалі залишила без роботи. Не витримавши такого приниження від свої колег 31 серпня вона покінчила життя самогубством, залишивши посмертний лист: «Я больше не могу жить. Я не знаю, в чем моя вина. Может быть, она в том, что мой отец был сербом, который стал русским коммунистом... или в том, что я была военнопленной. Всю свою жизнь я всем сердцем любила свою Родину. Я любила свою работу, я была счастлива сознавать, что моя работа служит улучшению коммунистического общества, я всегда считала, что работать ― это значит жить и бороться: не работать ― значит не жить. Теперь я оторвана от моей кафедры и от моей работы; никто даже не позаботился объяснить мне, почему. Неужели я настолько ничтожной существо, что никто не смог сообщить мне лично ― никто со мной даже не поговорил. Я покидаю этот мир. Я прошу выполнить мою волю: перевести мои личные сбережения со сберегательной книжки, 5300 рублей, на счет Педагогического института. Е. Клем 31 августа 1953 г.» [48].

Безпідставні звинувачення і політичні репресії проти деяких одеських вчених-істориків були результатом навмисної фальсифікації радянської влади. Багато звинувачень після ХХ з’їзду КПРС були зняті. Дехто з безвинно постраждалих були реабілітовані. Незважаючи на це внаслідок репресивних дій сталінського режиму були знищені талановиті фахівці, деформовані наукові напрями, знекровлені наукові установи та вищі навчальні заклади.

Масштаб репресивних дій, яким були піддані представники наукової інтелігенції Одеси впродовж тридцяти шести років (1917–1953) та склав шість основних хвиль масового терору радянської влади, охопив понад 50 вчених-істориків — талановитих, різнобічно освічених, відданих науки людей, які бачили у ній сенс і зміст свого життя та різними методами різних політичних режимів (переважно радянської влади) були обмежені в праві займатися науковою діяльністю, спілкуватися з колегами, передавати свої знання наступному поколінню науковців.

Аналізуючи напрями історичної науки, які розвивали одеські історики, то можна констатувати, що було завдано шкоди багатьом галузям науки, бо більшість репресованих вчених-істориків були людьми багатогранними фахівцями у різних сферах гуманітарних знань. Репресовані одеські історики мали, як правило, фахову освіту престижних класичних університетів Європи (Санкт-Петербурзький, Московський, Одеський (Новоросійський); у багатьох з них — стажування, практика в кращих зарубіжних університетських центрах), зі знанням кількох європейських мов, змолоду присвятили себе науки, вони ревно і віддано служили їй, реалізуючи себе в різних її сферах. Всі вчені були фахівцями широкого профілю. Їх дослідницькі інтереси зазвичай не обмежувалися історією, а поширювалися і на суміжні наукові дисципліни. Мультидисциплінарний підхід сприяв високому рівню їх досліджень, що не тільки увійшли в історію науки, але і багато в чому ще не втратили свого значення до наших днів.

Масові репресії 1917–1953 рр. завершили процес формування тоталітарної держави, але криза історичної науки, початок якої відносять до кінця 1920-х ― початку 1930-х рр., виник набагато раніше. Криза була ініційована складним соціально-політичним положенням в Російській імперії, що призвело до революцій та громадянської війни, під час якої ідеологію різних політичних режимів підтримували вчені-історики, а іноді й очолювали їх. Ситуація для науковців, які хотіли тільки професійно займатися історією, або не підтримували діючу владу, стала безвихідною. Політичні режими потребували не фахівців-істориків, а істориків-виконавців. Тому, хто не змінював свої погляди відповідно діючій політичній системі, не пристосовувався до її ідеології не мав шансів на право вільно працювати. Подібне відбувалося й в подальші роки, коли проходила боротьба з дисидентством, почалися звільнення і висилка істориків, їх праці ставали предметом критики, та відбувається й сьогодні, наприклад, в Російському університеті дружби народів створена нова програма магістратури за спеціалізацією «Всесвітня історія та масові комунікації», відповідно якій планують випускати «ідеологів ЗМІ-фахівців, істориків-практиків, що повинні формувати свідомість молоді на підтримку політичного курсу уряду Російської Федерації» [49].

Нині можна і потрібно говорити і сперечатися про шляхи виходу історичної науки з кризи. Бачити їх у нових теоретичних і методологічних розробках, вирішенні джерелознавчих проблем, в зміні звичних стереотипів і усталених схем, але всього цього недостатньо для подолання існуючої проблеми заідеологізованого вченого-історика. Для цього потрібен перегляд морально-фахової позиції кожним науковцем, бо без принципу «жити не по брехні» [50] кризи не подолати.

Summary

The article examines the history of the repressive actions of the political regimes in Odessa during the years 19171953 in relation to the historians. Provides data affected the scientific community from executions, deportations, links. The analysis of the causes and nature of repression against historians.

  1   2

Схожі:

Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк 321. 64: 930. 1(477) І. В. Терлецька
Сталінізм як тоталітарна система: особливості сучасного вітчизняного історіографічного дискурсу
Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк: 130. 2+477. 87 03+321. 64 Т. Ю. Лупак
За часи правління радянської влади українській культурі довелося самоздійснюватися під тиском тоталітарних обмежень, які згубно впливали...
Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк: 378. 016: 616. 5: 616. 97(091)(477. 54) Руководители кафедры дерматологии и венерологии
Ключевые слова: дерматология, венерология, сифилис, госпиталь, клиника, преподаватель, исследования
Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк 378. 046. 4: 378. 048. 2 К. О. Морозова
Навчальний сайт як засіб формування інформаційно-комунікаційних компетентностей студентів
Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк 378. 147: 504 (477) Н. В. Гнілуша
У статті теоретично обґрунтовано методологічні засади розробки проблеми регіоналізації екологічної освіти як фактору професійної...
Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»
Миколи Береславського, Олекси Гірника досліджено акт самоспалення як форму протесту проти тоталітаризму. Розглянуто інші приклади...
Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк 378. 1(477) Прохоренкова Д. В. Науковий керівник – доц. Зуброва О. А. Херсонський державний університет свідомий вибір як сладова конкурентоспроможності фахівця
Безперечно, приєднання нашої країни до цього процесу дає можливість здійснити структурні перетворення вищої освіти за узгодженою...
Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк 321. 64 О. С. Кирилюк
Ознаки авторитаризму в сучасній україні І демонтаж конституційних демократичних засад держави
Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк 378 Н. Т. Тверезовська
Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України
Удк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко iconУдк 1/316. 4+321 Т. Н. Черопита
И сущность тоталитаризма должна излагаться не в проблемном плане для детей школьного возраста, а просто, ясно и аргументировано
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи