Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» icon

Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»




Скачати 200.35 Kb.
НазваУдк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»
Дата21.07.2013
Розмір200.35 Kb.
ТипДокументи

УДК 94 (477): 321.64 «19»

І. ЄЗЕРСЬКА

Національний музей-меморіал

жертв окупаційних режимів

«Тюрма на Лонцького»

Львів (Україна)


САМОСПАЛЕННЯ ЯК ФОРМА ІНДИВІДУАЛЬНОГО ПРОТЕСТУ

В УМОВАХ ТОТАЛІТАРИЗМУ

На прикладі трьох українців – Василя Макуха, Миколи Береславського, Олекси Гірника досліджено акт самоспалення як форму протесту проти тоталітаризму. Розглянуто інші приклади цього явища в історичному контексті. Продемонстровано умови і обставини, які штовхнули цих осіб до такого екстраординарного кроку і резонанс, викликаний ним у світі.


Арешти українських шістдесятників у 1965 році яскраво продемонстрували вступ радянської тоталітарної держави в епоху «неосталінізму». Брежневська епоха застою та наступу на незначні послаблення і лібералізацію М. Хрущова асоціюється із початком поступового ідеологічного та політичного ренесансу сталінізму, поверненням до старих методів управління, відкриваючи справжню суть тоталітарної системи, яку жодна косметична лібералізація змінити не могла. Однак суспільство в порівнянні з сталінськими часами змінилося, стало менш індоктринованим, зневірилося в утопічних перевагах комунізму. Смерть Сталіна завершила цілу епоху в історії радянської імперії, адже стався злам не лише політичного, а й морального, психологічного характеру.

Оскільки в період «відлиги» в СРСР у середовищі інтелігенції сформувалася когорта інакомислячих, нонконформістів, а тим паче в Україні, де ще дуже живою була пам'ять про рішучий опір радянській окупації у 1940–1950-х рр., то процес повернення до сталінських методів наштовхнувся на опір, який Система намагалася подолати репресивними заходами та ідеологічним наступом.

Тиск на інакодумців, які своїми діями та висловлюваннями (в усній чи письмовій формі) підважували фундаментальну основу тоталітарної системи – її ідеологічну підвалину, був рішучим і жорстким. Русифікація, тоталітаризм, колоніальне становище України, що характеризувалося повною політичною та економічною залежністю від Москви, а також офіційний курс на культурну інтеграцію, злиття націй, які в результаті посилили асиміляцію, спричинили серйозну загрозу існуванню українців як нації. А це в свою чергу породило рішуче протистояння тоталітарній системі передових представників української інтелігенції (необов’язково в розумінні соціальної приналежності), протистояння в першу чергу морального, а вже тоді політичного.

Зовнішня політика СРСР була не менш нетерпимою до проявів непокори, ніж внутрішня. Окупацію Чехословаччини військами СРСР та країн Організації Варшавського договору в ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. увесь світ сприйняв як відвертий і неприхований акт агресії. На відміну від Угорщини 1956 року, Чехословаччина не зробила жодної спроби виходу з Варшавського пакту чи іншого дипломатичного кроку, що засвідчував би нелояльність цієї країни до СРСР. ЇЇ лідери просто намагалися будувати «соціалізм з людським обличчям». Як у березні 1939 р. Чехословаччину окупувала нацистська Німеччина, так через двадцять дев’ять років, у 1968 р. – комуністичний Радянський Союз. Тоталітарна «імперія зла» в традиційний для себе спосіб розправлялася з непокірними. Світ сколихнула хвиля обурення. Світова громадськість не припиняла акцій протесту у різних формах. Вони відбувалися і в самому СРСР.

25 серпня 1968 року передова московська інтелігенція: Лариса Богораз, Наталія Горбаневськая, Петро Якір, Павло Литвинов, Володимир Дремлюга, Вадим Делоне, Тетяна Баєва, Віктор Файнберг та Костянтин Бабицький («демонстрація семи») організували маніфестацію протесту на Красній площі з транспарантами «Руки прочь от Чехословакии!» («Руки геть від Чехословаччини!»), «Позор оккупантам!» («Ганьба окупантам»), і чеською мовою: «At’ žije svobodné a nezávislé Československo!» («Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!»). Усіх заарештовано.

А за декілька місяців чеський студент Ян Палах здійснив вчинок, що мав великий резонанс у світі. 16 січня 1969 р. на знак протесту проти окупації Чехословаччини військами СРСР і країн Варшавського договору він вчинив самоспалення на Вацлавській площі у Празі. Цим він намагався викликати у співвітчизників почуття людської гідності. 20-річний юнак помер через три дні у лікарні Карлового університету [14].

Загалом до квітня 1969 року у Чехословаччині ще 26 осіб здійснили спроби самоспалення, у такий спосіб протестуючи проти радянської інтервенції до Чехословаччини й придушення Празької весни 1968 року, семеро з них загинули. Один із них — Ян Заїц наклав на себе руки також на Вацлавській площі за місяць після Яна Палаха. Окрім них до самоспалення вдалися ще такі громадяни Чехословаччини: Евген Плоцек, 20 лютого 1969 р. в Плзні на протест проти радянської окупації підпалив себе 25-літній робітник Йозеф Гловатий. Прямо апелюючи до прикладу Яна Палаха до спроби самоспалення вдалися робітник Мірослав Малінка у Брні 22 лютого 1969 р. та 16-річний учень Ян Береш 26 лютого 1969 р. в Хебі. Таким чином, Чехословаччиною протягом короткого часу прокотилася хвиля публічних демонстративних самоспалень. Ці люди не просто протестували, а намагалися розворушити своїх земляків, змусити їх усвідомити цинізм, безкарну вседозволеність, небезпеку злочинної діяльності комуністичної системи і її наступу на людяність. А найпершою людиною, яка наважилася в такий трагічний спосіб висловити своє обурення був поляк Ришард Сівець. Цей 59-річний філософ, який після війни і встановлення соціалістичного ладу в Польщі припинив викладати і працював бухгалтером, на знак протесту проти окупації Чехословаччини країнами Варшавського договору під керівництвом СРСР, демонстративно облився бензином і підпалив себе 8 вересня 1968 р. на «Стадіоні Десятиліття» у Варшаві після закінчення урочистостей з нагоди свята врожаю. Помер через чотири дні у лікарні [14]. Очевидно комуністичний тоталітаризм залишав для незгідних мало можливостей до опору.

До самоспалення як засобу протесту вдавалися й громадяни інших під-залежних СРСР країн. Через декілька років після подій у Чехословаччині, 14 травня 1972 р. 19-річний литовський дисидент Ромас Каланта з викликами «Lietuvos laisvės» («Свобода Литві!») спалив себе на центральній вулиці Каунаса, залишивши після себе в записній книжці послання: «В моїй смерті винуватий лише устрій». 23 червня 1978 р. татарин Муса Мамут підпалив себе на своєму подвір’ї в Беш-Тереку (Донському) на знак протесту проти сталінської депортації кримських татар і утруднення їх повернення на історичну батьківщину до Криму після начебто реабілітації. 21 березня 1980 р. польський пенсіонер Валенти Бадиляк, обурюючись проти замовчування владою розстрілів НКВД польських військовополонених у Катинському лісі навесні 1940 р., прикував себе ланцюгом до гідранту на ринку в Кракові, облив бензином і спалився [14].

Україна теж має своїх героїв, які вдавалися до самогубства як знаку протесту проти радянського свавілля. Першим, хто обрав таку специфічна форму – публічне демонстративне самоспалення був Василь Макух. І зробив він це на два місяці раніше, ніж Ян Палах. Через чотири місяці – у лютому 1969 р. ще один українець – вчитель з Бердянська Микола Береславський вчинив спробу публічного самоспалення, а через 10 років – у січні 1978 р. до такого екстраординарного заходу вдався пенсіонер з Калуша Олекса Гірник.

В українській історіографії вкрай бракує фахових досліджень на цю тематику. Із зрозумілих причин у радянські часи тематика протистояння режимові була під забороною. Чи не першим ґрунтовним дослідженням в Україні визвольного руху 1960–1990-х рр.. була праця Георгія Касьянова, в якій автор розглядає національно-культурне відродження та рух протесту 1960-х років, формування опозиції до режиму, політичних течій в дисидентському русі, український самвидав та репресії проти інакомислення в контексті еволюції радянської тоталітарної системи і її поступового занепаду. Однак у цій праці лише декількома рядками згадано про вчинок В. Макуха та М. Береславського. Г. Касьянов серед провідних причин, що спонукали цих людей вдатися до самоспалення відзначає нагнітання в суспільстві атмосфери нетерпимості до інакодумства, загальна депресія після подій в Чехословаччині, які все ж не зупинили відкритих протестів, що іноді саме завдяки цій атмосфері набували крайніх форм. Автор підкреслює, що обидвоє – і В. Макух, і М. Береславський були учасниками визвольного руху під проводом ОУН та УПА [5, 224 с.]. Українському визвольному рухові від середини 1950-х і до початку 1990-х років присвячено монографію А. Русначенка. І хоч про випадки самоспалення В. Макуха, О. Гірника та наміру М. Береславського як засобу протесту, як і в праці Г. Касьянова присвячено заледве по абзацу, оскільки головну увагу автора зосереджено на діяльності груп та організацій і формах боротьби проти імперіалізму та тоталітаризму, розвитку непідцензурної суспільної думки 1950-х–початку 1990-х років. Автор розкриває загальний стан тоталітарної системи, політику радянської влади в Україні, тотальну русифікацію, загрозу збереження українців як нації, з одного боку, а з іншого, зміст та етапи розвитку українського визвольного руху другої половини XX ст. як протидію тоталітаризму в контексті антитоталітарних рухів в країнах Центральної та Східної Європи, рівень його організації, масштаби, проблеми, успіхи та прорахунки [9, 720 с.]. Ще однією працею про цей період є книга харківського дослідника Б. Захарова, написана на основі великого масиву документів та матеріалів, в тому числі аудіо- та відеозаписів діячів українського дисидентського руху другої половини XX ст., зібраних стараннями Харківської правозахисної групи [3, 144 с.]. Однак і в цій роботі випадкам самоспалення як формі індивідуального морального протесту присвячено небагато уваги. Як і Г. Касьянов Б. Захаров згадує лише про В. Макуха та М. Береславського [3, с.103–104]. Все ж таки аналіз загального становища тоталітарної системи та руху опору в Україні у названих роботах забезпечує тло для розуміння причин, що штовхали людей до індивідуального спротиву, навіть в край безпрецедентній формі Багато інформації міститься у періодиці, однак вона має чітке емоційне забарвлення і позбавлена наукового аналізу [11; 12; 13]. Чи не найбільше в Україні з’явилося різних праць, в тому числі публіцистичних присвячених Олексі Гірнику. Про акт самоспалення Олекси Гірника написав художньо-біографічну повість Михайло Іщенко, лікар із Канева який оглядав обгорілий труп. Цінним у цій книжці є подання записаних спогадів свідків цієї події [4, 128 с.]. Біографію цієї людини в дуже художньому й емоційному стилі подає Іван Немченко у статті «Вогненний заповіт Олекси Гірника» [8, с.3–5]. Біографічні довідки В. Макуха, О. Гірника та М. Береславського містяться у довідникових виданнях «Рух опору в Україні. 1960–1990. Енциклопедичний довідник» видавництва «Смолоскип» та «Міжнародному біографічному словнику дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР», створеному зусиллями Харківської правозахисної групи [7, с.72–74, с.138–142, с.419–421; 10, с.77, с.139–140, с. 398–399].

Недостатнє висвітлення питання самоспалення як форми спротиву тоталітаризмові в історичному контексті в науковій літературі та брак відомостей про осіб, які вдалися до нього робить дослідження на цю тематику актуальним.

Метою дослідження поставлено висвітлити значення акту самоспалення як форми протесту проти русифікаторської, асиміляційної, колонізаторської політики радянської тоталітарної системи, репресій і відсутності найменших демократичних свобод. З мети випливають завдання – проаналізувати передумови і спонуки такого безпрецедентного акту, суспільно-політичну атмосферу, дослідити витоки і приклади самоспалення, подати відомості про осіб, що вдалися до такого екстраординарного способу протесту, проаналізувати умови, які штовхнули їх на такий крок, резонанс вчинку на Батьківщині та світі.

Cамоспалення як форма протесту є актом сповненим виклику і нетрадиційним для слов’ян, зокрема, і європейців, загалом. Очевидно європейців на такий відчайдушний крок надихнув приклад буддійських монахів із Південного В’єтнаму, які в знак протесту проти урядової політики і репресій комуністичного режиму Нго Дін Д’єма вдавалися до публічних самоспалень. Першим з них був Тхінь Кунг Дік, який спалив себе у Сайгоні 11 червня 1963 р. Але спонукальні мотиви, що визначаються як домінантні загальнолюдські моральні і духовні цінності притаманні представникам різних національностей і ментальностей.

Людина у своєму протистоянні із злом може обирати різні форми і засоби протесту. Хтось брав до рук зброю, хтось підпільно видавав заборонені цензурою твори, хтось писав і поширював твори, які будили національну свідомість, хтось писав скарги, відкриті листи, але були й такі, що обирали незвичний спосіб опору комуністичному ладу.

Авторитетний український психіатр, дисидент, правозахисник, політв’язень радянських концтаборів Семен Глузман зазначає, що самогубство не є формою патології. Люди можуть протестувати як завгодно, обираючи різні способи. В тому числі й вдатися до суїциду. А причиною цього морального протесту є розуміння людиною, що інші форми протесту вже вичерпані, ситуація безвихідна. Однак так жити не можна. І коли інші форми не діють, тоді обирається крайня [2].

На кінець 1968 р. у СРСР для інших форм спротиву таки були перекриті можливості до реалізації.: зі збройним опором непокірних українців покінчено ще в 1950-х рр., цвіт українських шістдесятників арештовано і засуджено у 1965–1966 рр., Чехословацький спротив демонстративно придушено радянськими танками на пострах іншим можливим необережним сміливцям.

Розправа із «Празькою весною» стала своєрідним рубежем у взаєминах тоталітарної держави з інакомисленням [5, с.64]. Однак атмосфера крайньої нетерпимості навіть до найменших його проявів та жорсткої репресивної політики не лише не змогла побороти негативну реакцію протидії передових представників суспільства, а спричинила до того, що публічні виступи в окремих випадках набували вкрай неординарних форм. Першим, хто наважився на такий незвичний виклик Системі був галичанин Василь Макух.

Макуха Василь Омелянович народився 14.11.1927 в с. Карів тоді – Львівського воєводства, Польська республіка;– на 1960-і  рр.. Рава-Руського району Львівської області. За участь в українському визвольному русі карався десять років у радянських тюрмах і концтаборах – 1946–1956.

Хочеться насамперед згадати передумови, які вплинули на формування характеру особистості-борця: сімейне виховання – віруючі, національно-свідомі батьки і близьке спілкування з сусідами – братами Миколою і Петром Дужим, активними учасниками культурно-просвітницького життя довоєнної Галичини та українського визвольного руху 1940–1950-х рр.. Світогляд його формувався і на патріотичній літературі з читальні «Просвіта» і у спілкуванні з старшими по віку друзями, членами ОУН.

Ще в листопаді 1944 року був вперше схоплений чекістами за зв’язки з ОУН, але скориставшись слушним моментом, зумів втекти з пересильного пункту.

Від 1944 року був вояком УПА. У лютому 1946 року під час переходу радянсько-польського кордону для встановлення зв’язку із повстанцями Закерзоння, разом із своїм товаришем, повстанцем «Білим» наштовхнулися на радянським прикордонників і вступили з ними в перестрілку. В. Макуха було поранено в праву ногу. 15 лютого 1946 р. непритомним опинився у Великомостівському районному відділі МВД. Після важкого слідства у Львівській тюрмі № 4 («Бригідки»), 11 липня 1946 р. Військовий Трибунал Львівського гарнізону за ст. 54-1 «б» та КК УРСР 54-11 засудив В. Макуха до 10 років каторги з конфіскацією належного йому майна та 5 років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії (Дубровлаг). На засланні в Сибірі познайомився з артисткою Лідією Запарою, засудженою на 10 років каторжних робіт і 5 років заслання за «зраду батьківщини» (так радянська влада потрактувала вивезення німцями на примусові роботи), яка згодом стала його дружиною.

Після звільнення 6 квітня 1956 р. жив з дружиною у її рідному Дніпропетровську, оскільки йому було заборонено повертатися в Західну Україну. В. Макух тривалий час вагався щодо одруження і народження дітей, розуміючи серйозність і відповідальність цього кроку: «Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю!» [7, с.419]. Однак все таки у Дніпропетровську одружився з Лідією Запарою і у них народилося двоє дітей – дочка Ольга (1960 р.н.) і син Володимир (1964 р.н.).

Поєднував роботу і навчання у вечірній школі: Працював у цеху вогнетривів на заводі «Промцинк», звідки змушений був піти за станом здоров’я і влаштуватися слюсарем у механічному цеху. Після завершення десяти класів поступив на педагогічний факультет Дніпропетровського університету, звідки був відрахований за приховання судимості. Тому самотужки працював над самоосвітою. Ніколи не поривав зв’язків із колишніми соратниками, листувався з товаришами по неволі, закінчуючи свої листи словами «Слава Україні!», обговорював з однодумцями вибір нових методів боротьби за незалежність України, актуальних в умовах «розвинутого соціалізму». Живучи у зрусифікованому Дніпропетровську, відверто не сприймав радянську владу та її антиукраїнську політику. Своїх антирадянських поглядів ніколи не приховував, його діти розмовляли в школі українською мовою – достатньо підстав, щоб потрапити під «негласний нагляд» КГБ.

1968 рік був багатим на події негативного забарвлення, які вже вкотре добре продемонстрували справжню суть радянської більшовицької системи. По-перше, вкрай негативно вплинула на В. Макуха, як і на багатьох інших людей, здатних мислити критично, нищівна критика роману Олеся Гончара «Собор», такого не схожого на «шедеври» соцреалізму [9, с.170–171]. По-друге, не меншу реакцію в передової інтелігенції викликала окупація Чехословаччини радянськими військами. Тоді колишній повстанець знову заговорив про готовність віддати життя за Україну і майбутнє своїх дітей. Адже керувався правилом:«Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду».

Восени 1968 року із відпустки, яку провів у сестри на Львівщині повернувся не додому, а поїхав до Києва. Про підготовку цього кроку і попереднє свідоме обдумування свідчить фраза, яку на прощання ще вдома, сказав дружині і дітям: «Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я вас завжди дуже любив». З батьками у рідному селі поділився своїми думками щодо антиукраїнської, русифікаторської, колонізаторської політики тоталітарного режиму. Відправив з дому чимало листів своїм друзям та однодумцям із Києва, Дніпропетровська, Нікополя. 3 листопада виїхав із Карова до Львова. Від родичів віз із собою трилітрову банку із рідиною, сказавши, що це сік, який подарувала сусідка. За однією з версій, у Києві мав зустріч із кимось й планував взяти участь в акції протесту проти окупації Чехословаччини, що мала відбутися напередодні чергової річниці жовтневого перевороту. Акція, однак, не відбулася через донос і арешт її організаторів.

Київ готувався до найбільшого радянського свята – 51 річниці так званої жовтневої революції – усюди портрети «вождів», червоні прапори, більшовицькі гасла і символіка. Усюди міліція і перевдягнені у цивільний одяг співробітники КГБ. В таких декораціях В. Макух реалізує свій відчайдушний і сповнений бажанням такою дорогою ціною привернути увагу заляканих людей. 5 листопада 1968 р. на переповненому людьми Хрещатику (неподалік Басарабського ринку), серед білого дня у під’їзді будинку № 27, чоловік облився бензином і підпалив себе. Він біг вулицею і вигукував наступні слова: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!», «Геть з окупованої Чехословаччини!» привертаючи увагу маси людей. Міліціонери намагалися загасити його, але це їм не вдалося. Тоді вони почали розганяти наляканих людей, намагаючись уникнути свідків такої небезпечної для системи події.

Помер В. Макух на другий день (6 листопада 1968 року) у лікарні від опіків, які вкрили 70% його тіла. Прийшовши перед смертю до тями на докір, що своїм необачним вчинком осиротив дітей, відповів: «Вони ще пишатимуться батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота…» [10, с.399]. Медики були безсилими виконати наказ КГБ – будь-якою ціною врятувати його життя, що потрібно було спецслужбам для того, щоб дізнатися, до якої націоналістичної організації належить людина, яка вдалася до такого безпрецедентного вчинку.

Такого своєрідного виклику системі навіть по смерті В. Макуху і його сім’ї не пробачили. Похорон його на цвинтарі житлового масиву Клочко у Дніпропетровську відбувався під суворим наглядом КГБ (переодягнені у цивільний одяг співробітники фотографували і облікували усіх присутніх). Очевидно радянська влада боялася, що він перетвориться в політичну антирадянську демонстрацію. Уже на наступний день після смерті В. Макуха, 7 листопада 1968 р. співробітники КГБ розпочали грубий допит рідної сестри В. Макуха Параски Осьмиловської. Після декількох пристрасних «допитів» в її домі, сільській раді, районному управлінні КГБ в Сокалі, на яких намагалися вибити інформацію про підпільну націоналістичну організацію, до якої ніби то мав належати її брат, жінці, за свідченнями її чоловіка Юрія Осьмиловський «відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою…» [7, с.421; 10, с. 399].

Дружину ж, після обшуку в їх домі, привезли до Києва, повідомивши, що її важко хворий чоловік лежить в одній з лікарень. Під конвоєм вона із кумом Іваном Ципухом були доправлені не у лікарню, а у морг, де було тіло її чоловіка. Невдовзі вдову В. Макуха було звільнено з роботи кухаря!, залишено з двома маленькими дітьми без засобів до існування. Її чекали численні допити, на яких кагебісти намагалися дізнатися про зв’язки її чоловіка, його друзів, про якусь вигадану матеріальну допомогу для їх сім’ї від «українських буржуазних націоналістів».

6 листопада 1968 р. прокуратура Ленінського району м. Києва порушила кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха, фінал слідства невідомий.

Звичайно, у радянських ЗМІ не було жодної згадки про цю трагічну подію. ЇЇ не ризикнули потрактувати навіть засудливо, негативно і з характерним цинізмом для тоталітарної системи. Про це просто воліли мовчати, щоб не привертати зайвої уваги. За кордоном через таємно переданий самвидав інформаційні агентства повідомили цю резонансну і страшну новину. Шокований світ вже в день самоспалення почув із закордонних радіостанцій повідомлення, підсумоване словами скорботи: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед цим безпрецедентним і мужнім вчинком українця-патріота схиляє голови вся світова спільнота…».

Попри такі ретельні старання радянської влади будь-яким чином заглушити відгомін про неординарну подію, частина українців дізнавалися про жертву В. Макуха завдяки анонімній статті, автором якої насправді був Євген Пронюк «Пам’яті героя», що поширювалася самвидавом. За розповсюдження листівки з цією статтею було заарештовано Богдана Чабана та Степана Бедрила у 1969 р. [6, арк. 2–3]. Однак більшого розголосу інформація не отримала. Як зазначав в одному з своїх інтерв’ю відомий шістдесятник, видавець самвидаву Іван Гель про вчинок В. Макуха були лише куці відомості і це навіть у середовищі людей, які акумулювали більше позацензурної інформації, ніж її дозувала Система [1].

Приклад Василя Макуха і Яна Палаха спонукали відважитися на відчайдушний крок ще одного українця.

Ним був учитель із м. Бердянська Запорізької області Микола Береславський 1924 р. н., який у 1940-х рр.. підтримував зв’язки з похідними групами ОУН. Він щиро обурювався політикою русифікації України, масовими арештами української інтелігенції в 1960-х р, розповсюджував інформацію про це, писав протести до вищих інстанцій про порушення законів, поширював Самвидав. Заздалегідь виготовивши гасла: "Боріться за законні права української мови!", "Свободу діячам української культури!" 10 лютого 1969 р. приїхав до Києва. Але погода завадила М. Береславському провести акцію біля пам’ятника Т. Шевченка, як планував спочатку (ішов сніг, було холодно — мінус 18 градусів) і він переніс її у вестибюль головного корпусу Київського університету. Каністру з бензином поставив за два кроки за дверима, щоб, виголосивши промову, швидко її схопити, вдягнув на себе транспаранти і розпочав промову з закликами: «Хай живе самостійна Україна!» “Припиніть дискримінацію українського народу!” намагаючись у той же час облити себе бензином. Однак запалити вогонь не встиг. М. Береславського схопили, швидко викрутили руки і здали в КГБ.

30 травня Київський обласний суд інкримінував йому ст. 62 ч. 1 КК УРСР і засудив до 2,5 років ув’язнення в мордовських таборах суворого режиму. Брав участь у різних акціях протесту, голодуваннях, за що неодноразово був покараний. Відбувши термін ув’язнення, у 1971 р. він повернувся додому. Не зважаючи на важкий стан здоров’я М. Бересласький підтримував тісні контакти з учасниками руху (Н. Світличною, Й. Терелею, О. Мешко, Л. Лук’яненком, М. Руденком, О. Тихим та ін.). Його авторські матеріали курсували в Самвидаві, зокрема в «Українському віснику», «Порогах», «Монастирському острові», публікувалися за кордоном. Зокрема публіцистичні праці «Хто винен?», «Куди йдемо?», «Хто і як встановлював радянську владу в Україні?», «Мовні проблеми…» та ще ряд інших передавалися по радіо «Свобода». За ним постійно стежили, погрожували, проводили обшуки в помешканні у Дніпропетровську.

М. Береславського було реабілітовано у 1992 році. У 2005 році нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Помер 12 серпня 2006 року, похований у Дніпропетровську.

Українська історія знає ще один трагічний акт самоспалення, що трапився через десять років після подій на Хрещатику. У 1978 р. – Олекса Гірник підпалив себе у Каневі на могилі українського генія Т. Шевченка в знак протесту проти нещадної політики русифікації. Вчинив він це 21 січня – напередодні 60-х роковин проголошення УНР 22 січня 1918 року. І знову ж таки інформація про це замовчувалася в радянський час. Перед смертю розкидав по Чернечій Горі листівки з протестом проти русифікації. Згодом міліція знайшла 970 таких листівок, ще якусь частину підібрали місцеві мешканці [4, с.15–16].

Оскільки акт самоспалення О. Гірник здійснив приблизно в 3 годині ночі не публічно, то він міг залишитися невідомим. Родині повідомили, що загинув в автомобільній аварії і спочатку не хотіли віддавати тіло. Однак згодом дозволили поховати в рідному Калуші,заборонивши рідні відкривати труну. Заборона,звичайно, була проігнорована. Вночі таємно відкрили труну і брат дружини, підпільний греко-католицький священик відслужив панахиду. Про справжні обставини смерті дружині О. Гірника Кароліні повідомив лікар швидкої допомоги з Канева Михайло Іщенко. На Захід інформація про самоспалення О. Гірника потрапила через його родичів в Польщі. На наступний день після самоспалення у будинку та обійсті сім’ї Гірників було проведено ретельний обшук, а дружину та сина Євгена декілька разів викликали на допити в райвідділ КГБ та прокуратуру міста [4, с.19–21].

Усі ці випадки радянські спецслужби тримали під суворою секретністю, намагаючись уникнути будь якого резонансу в суспільстві, що міг викликати певну реакцію співчуття, обурення, спонукати до спротиву. Лозунги і гасла, під якими ці троє осіб наважилися піти на смерть наскрізь зачіпали національне питання, яке, згідно з офіційною радянською доктриною, наближалося до фінального «позитивного» розв’язання. Тому вони були надзвичайно дражливими і незручними для Системи, оскільки привернули зайвий раз увагу (принаймні випадкових свідків цих акцій) до проблем, яких не мало права бути. Не маючи змоги уже ніяк відвернути здійснене, Система руками своїх спецслужб боролася й проти такого специфічного вияву інакомислення та протесту за традиційною схемою боротьби з «українських буржуазним націоналізмом» та агентурною і диверсійно-провокативною роботою якихось вигаданих «західних націоналістичних центрів».

Акти публічного самоспалення були особливою та екстраординарною формою індивідуального протесту проти тоталітаризму в період мирного, толерантного, демократичного дисидентського руху. В жорстких умовах радянського життя 1960–1970-х рр., коли усі невдоволені режимом мали зв’язані руки і закриті роти, коли більшість свободомислячої інтелігенції була за гратами, а та, що жила у «великій зоні» позбавлена голосу, були особистості, які вдалися до такого страшного методу опору Системі.

Адже акт самоспалення як форма політичного спротиву – це не результат психічного розладу, проблем психологічного характеру, вияв слабкості і відчаю. У даному випадку йдеться про вияв сили духу, безмірної рішучості на планування такого вчинку людиною, що раз обравши шлях боротьби із тоталітарною системою, завершила його таким трагічним актом.

Такого вигляду набрав протест незламної і стійкої в своїх поглядах і цінностях людини, яку постійно переслідують і піддають цькуванню; людини, в якої намагаються забрати право навіть на власну думку; людини, змушеної жити у «великій зона» без жодних політичних, соціально-економічних, демократичних і суто людських прав; людини змушеної жити в суспільстві з подвійною мораллю і штучно створюваними і нав’язуваними пріоритетами; за яких заперечуються і спотворюються одвічні людські цінності, а прекрасне і вічне намагаються замінити абсурдністю і потворністю. Така форма протесту ще раз засвідчила, що, хоч визвольний рух другої половини XX ст. виник та існував у вкрай несприятливих соціально-політичних умовах, але навіть попри вкрай жорстоку репресивну політику тоталітарної держави його так і не вдалося подолати.

Борці за волю України гинули в різний спосіб – в бою з ворогом, в підвалах катівень, концтаборах, від руки підісланих убивць, розстрілювалися. Ці люди обрали свій спосіб висловити свій протест проти колонізації та русифікації України, антилюдської політики радянської системи, агресії проти Чехословаччини, що насмілилася підняти голову. Обравши смерть у муках, стали живим смолоскипом В. Макух та О. Гірник яскраво освітили заляканим громадянам СРСР і світові справжню злочинну суть комуністичної тоталітарного режиму та його злочини проти України, українців та людства загалом.

«^ Usłyszcie mój krzyk» («Почуйте мій крик») так називався фільм 1991 р. Мацея Дригаса про поляка Ришарда Сівеця, який першим вдався до такого радикального політичного засобу як протест проти окупації Чехословаччини військами Варшавського договору ще 8 вересня 1968 р.). В той страшний час ці люди таким страшним способом волали до сумління громадськості та прислужників Системи.

Summary

On the example of three Ukrainians (Vasyl Makuch, Mykola Bereslavsky, Oleksa Hirnyk) was made a research about an act of self-immolation as a form of protest against totalitarianism. It was examined another examples of this phenomenon in historical context. Also it was shown conditions and circumstances, which forced them to do that extraordinary step and about the resonance caused it in the world.


Аннотация

На примере трех украинцев – Василия Макуха, Николая Береславского та Олексы Гирныка исследовано акт самосожжения как форми протеста против тоталитаризма. Рассмотрено другие примеры этого явления в историческом контексте. Продемонстрировано условия и обстоятельства, какие толкали этих людей к этому экстраординарному шагу и резонанс, вызванный им в мире.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Записав І. Дерев’яний 22.09.2009 у м. Львові від Івана Геля // Фонд Національного музею-меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

  2. Записала І. Єзерська 24.01.2013 р. у телефонній розмові від Семена Глузмана // Фонд Національного музею-меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

  3. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 - 1987) / Борис Захаров . – Харків: Фоліо, 2003. – 144 с.

  4. Іщенко М. Є.Спалився за Україну: [художньо-біографічна повість] / Микола Іщенко. – К.: Просвіта, 2004. – 128 с.

  5. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80-х років / Георгій Касьянов. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.

  6. Машинописний текст І. Геля «Український визвольний рух другої половини XX ст. Історичний нарис» // Національний музей-меморіал пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Фонд «Іван Гель».

  7. Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР / [уклад Захаров Є, Овсієнко В.]. – Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини», 2006. – Т. 1. – Україна. Частина І. – 1–516 с.

  8. Немченко І. Вогненний заповіт Олекси Гірника / І. Немченко // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 5. – К.–Херсон: Просвіта, 2008. — 311 с.

  9. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: Середина 1950-х – початок 1990-х рр. / Анатолій Русначенко. – К.: В-во ім. О. Теліги, 1998

  10. Рух Опору в Україні 1960–1990: енциклопедичний довідник [гол. ред. Зінкевич О.]. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. – 720 с.

  11. Сом М. Людина-смолоскип / М. Сом // Літературна Україна. – 20.03.2003.

  12. Сом М. Людина-смолоскип / М. Сом // Інформаційний бюллетень. – Кременчук. – 10.04.2003. – № 14 (526).

  13. Тарахан-Береза З. Самопожертва в ім’я волі / З. Тарахан-Береза // Свобода. – 21.01.2000. – № 3. – С. 1, 6.

  14. Jan Palach. Multimediální projekt Univerzity Karlovy [Electronic Resource]. – Mode of access: URL: http://janpalach.cz/cs/default/zive/index







Схожі:

Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconУдк 321. 64: 930. 1(477) І. В. Терлецька
Сталінізм як тоталітарна система: особливості сучасного вітчизняного історіографічного дискурсу
Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconЛьвівський національний університет імені Івана Франка Кафедра теорії та історії культури
Музейна практика студентів філософського факультету відіграє ключову роль в їх підготовці як майбутніх музейних працівників. Базами...
Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconУдк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко
Ставала нормою фабрикація існування різних спілок/організацій, створених для проведення контрреволюційної боротьби
Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconРобоча програма навчальної практики галузі знань 0201 культура для спеціальності
Музейна практика студентів філософського факультету відіграє ключову роль в їх підготовці як майбутніх музейних працівників. Базами...
Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconУдк: 130. 2+477. 87 03+321. 64 Т. Ю. Лупак
За часи правління радянської влади українській культурі довелося самоздійснюватися під тиском тоталітарних обмежень, які згубно впливали...
Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconУдк 9/930. 253 В. М. Кириллов
Ссср было издано 626 Книг памяти, в которых приведены имена более 1 500 000 жертв политических репресси По сведениям составителя...
Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconУдк 330. 8 (477) українська школа фізичної економії
...
Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconГаманков дмитро володимирович удк [368. 021: 33. 012. 23(477)](043. 3)
Робота виконана на кафедрі фінансів двнз «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» Міністерства освіти...
Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconУдк 321. 64 О. С. Кирилюк
Ознаки авторитаризму в сучасній україні І демонтаж конституційних демократичних засад держави
Удк 94 (477): 321. 64 «19» І. Єзерська національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» iconУдк 1/316. 4+321 Т. Н. Черопита
И сущность тоталитаризма должна излагаться не в проблемном плане для детей школьного возраста, а просто, ясно и аргументировано
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи