Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський icon

Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський




Скачати 191.25 Kb.
НазваУдк 94(477. 7) Е. П. Петровський
Дата21.07.2013
Розмір191.25 Kb.
ТипДокументи

УДК 94(477.7)

Е. П. Петровський

Одеський національний університет

імені І. І. Мечникова

Одеса (Україна)

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЯК ОБ’ЄКТ РАДЯНСЬКОЇ РЕПРЕСИВНОЇ ПОЛІТИКИ 1930-Х РОКІВ

Кризовий стан вищої школи Української СРР на початку 1930-х років не давав можливості забезпечити економіку країни, органи влади, наукові та культурні установи достатньою кількістю висококваліфікованих кадрів. Хаотичні спроби реорганізації наявних вузькопрофесійних інститутів відчутних результатів не приносили.

Стурбовані низьким фаховим рівнем спеціалістів, їхньою неспроможністю оволодіти сучасною технікою, а також нестачею фахівців з фундаментальних наук вищі органи керівництва СРСР були змушені відновити систему фундаментальної університетської освіти. Крім того, університети в УСРР відновилися через прагнення радянського уряду уніфікувати вищу школу СРСР за єдиним російським зразком.

У 1933 році, після реорганізації Інституту народної освіти, відновив свою діяльність Одеський університет [21]. Були відкриті чотири факультети: математичний, фізичний, хімічний та біологічний. У 1934 році відкрито географічний та історичний факультети [35]. Літературний факультет (пізніше перейменований у філологічний) був організований 1937 року.

1939 року, коли був затверджений Статут ОДУ, в університеті функціонували 6 факультетів (історичний, філологічний, фізико-математичний, біологічний, географічний і хімічний). Однак треба визнати, що більшість кафедр були малочисельними, з невеликою кількістю викладачів.

Перший період існування відродженого Одеського державного університету з 1934 до 1941 рр. був найбільш трагічним етапом його діяльності за останні 75 років. Організаційні та матеріальні труднощі співпали з кампанією жорстоких політичних репресій проти викладачів і студентів.

Процесу «радянізації» наукових установ, культурно-освітніх закладів, громадських організацій була підпорядкована і відповідна кадрова політика. Вже починаючи з першої половини 1920-х рр., в згаданих установах і організаціях перманентно проходили «чистки», які позбавляли можливості працювати найбільш знаних і досвідчених фахівців. Класові за своїм характером і спрямуванням, вони абсолютно не враховували кваліфікацію особистості та її конкретний внесок в розвиток української освіти, науки, культури.

Показові політичні судові процеси 1920-х — 1930-х років остаточно знищили дореволюційне поняття «професури», яка вирізнялася високим рівнем наукових досліджень і педагогічної кваліфікації, самостійністю наукового мислення та нерідко активною громадсько-політичною позицією. Спрацьовував радянський підхід у навішуванні ідеологічного ярлика «буржуазності» на потенційно опозиційні режиму наукові сили.

Партійна пропаганда 1920-х — 1930-х років передбачала насадження і вкорінення у суспільстві ідей правомірності й закономірності політичних репресій. За допомогою пропаганди тоталітарний режим маніпулював революційними гаслами і впливав на психологію людей. Компартійна монополія на засоби масової інформації надала пропаганді ознак загальнодержавної пропагандистської політики, спрямованої на утвердження більшовицької ідеології як загальносуспільної.

Унікальним винаходом політичного керівництва стало введення поняття «обов’язкова інформація», яку належало публікувати центральним і місцевим періодичним виданням. «Обов’язковою інформацією» для друку в газетах були стенограми показових політичних процесів. Ці публікації мали переконати людей у тому, що влада переборює і карає саме «контрреволюційні елементи».

Висвітлення в газетах матеріалів показових судових процесів було однією з найбільш популярних і доступних форм агітаційної пропаганди, яка суттєво впливала на формування негативної громадської думки щодо діяльності інтелігенції. Свій «внесок» щодо одеської інтелігенції зробили місцеві газети «Чорноморська комуна» та «Молода гвардія». Атмосферу негативного ставлення до наукової інтелігенції штучно створювали партійні органи. За партійними вказівками засоби масової пропаганди насаджували ідею про «контрреволюційну суть» інтелігенції та її боротьбу проти радянської влади.

Пропагандистські заходи давали свої результати. Масам прищеплювали недовіру до інтелігенції, її вважали небезпечною та прирівнювали до кримінальних елементів. У газетах постійно пропагувалася думка, що вища школа — це розсадник контрреволюції, а найбільш опозиційно налаштовані до радянської влади науковці є «ворогами народу».

Боротьба з дрібнобуржуазною ідеологією інтелігенції, яка широко пропагувалася в пресі, стала наріжним каменем в ідеологічному обґрунтуванні політики репресій щодо науковців. Спеціальні та судові органи стояли на сторожі політики партійно-державного керівництва для обмеження інтелектуальної свободи в науковій творчості. Визначення партійними функціонерами з ідеологічних міркувань «правильної тематики» наукових досліджень призвело до фактичного надання права спеціальним і судовим органам контролювати науковий процес.

У кримінальних кодексах 1920-х — 1930-х років, які підводили ідейно-теоретичну базу під політичні репресії, постійно розширювалося трактування ступеня відповідальності за «контрреволюційні злочини». За радянським законодавством багатьох науковців під час судових процесів засуджували за статтями, які стосувалися «контрреволюційних злочинів». Така політика завдала великих втрат українській науці й освіті. Видатні вчені були позбавлені можливості реалізувати на практиці свої знання, досвід і талант.

Кримінальне законодавство України розширювало склад злочинів, які підпадали під класифікацію «контрреволюційних»: їх низку було доповнено звинуваченнями в організації збройних повстань, спробах захоплення влади, співпраці з міжнародною буржуазією, протидії нормальній діяльності радянських організацій і підприємств, участі у терористичних актах, диверсіях, активній боротьбі проти революції, шпигунстві й тому подібних злочинах.

Отже, спектр обвинувачень, які можна було приписати науковій інтелігенції, розширювався. Упродовж 1930–1937 років кримінальний кодекс УРСР був доповнений майже 60 новими статтями з тлумаченням понад 80 нових «контрреволюційних злочинів» [27, 9]. Такий перегляд законодавства давав змогу переслідувати, зокрема, наукову інтелігенцію за ідеологічними мотивами й виносити щодо неї ще більш жорстокі вироки.

Культурні й наукові сили Академії наук і вищих навчальних закладів УРСР повною мірою потрапили до виру репресій. Гучні судові процеси в Москві та Харкові тих років по сфабрикованих справах спричинили перевірку в усіх вищих навчальних закладах викладацького і студентського складу, їх соціального походження та відданості справі соціалістичного будівництва.

Розпочата наприкінці 1933 року кампанія партійних «чисток» не оминула і Одеський університет. Величезна плинність кадрів була пов’язана саме з масовими репресіями і як наслідок мала постійні вакансії та невиконання навчальних планів і програм. Часто змінювалися не тільки викладачі, але й керівні кадри: за короткий передвоєнний період в ОДУ змінилися 4 ректори, 7 секретарів парткому, 5 деканів історичного факультету [35, 238].

Не мине й року, як нова кампанія викриття «ворогів народу» знову охопить колектив ОДУ. Здійснювалася вона на виконання постанови ЦК КП(б)У від 3 листопада 1934 року, яка наголошувала, що в ряді вищих навчальних закладів республіки не виявляється «належної більшовицької пильності щодо контрреволюційного блоку націоналістів та їхніх прихильників», і пропонувала негайно переглянути викладацько-аспірантський склад і навчально-адміністративний персонал університетів [37, 87].

Кадрові питання вирішував не університетський колектив. Це була прерогатива керівних партійних органів, які на основі довідок, поданих органами НКВС, ухвалювали розгромні рішення на адресу колективів, після чого розпочиналася критика і самокритика в середовищі обвинувачених, давалися обіцянки виправити помилки, яких ті припустилися, остаточно і до кінця викрити ворогів у своїх колективах.

З року в рік склад викладачів ОДУ змінювався. Тут працювали різні за віком, професійним рівнем і педагогічною майстерністю кадри. Після 1937–1938 років до викладацької роботи часто залучались колишні аспіранти університету. Варто відзначити, що значна частина цих науково-педагогічних кадрів належала до компартійних висуванців, мітингових ораторів часів революції та Громадянської війни, які добре опанували марксистську фразеологію, але були фактично безпорадними в науці. Інколи це були люди взагалі без спеціальної вищої освіти.

Багато з таких членів більшовицької партії протягом 1934–1941 рр. займали відповідальні посади в ОДУ: ректори, проректори, декани факультетів, завідувачі кафедр, парторги, редактори багатотиражки «За більшовицькі кадри». В умовах тоталітаризації культури вони складали авангард тих, хто галасливо підтримував організовані згори ідеологічні кампанії, виступав з критикою на колег, запідозрених у приналежності до антипартійних течій чи у немарксистському викладанні предметів. Часто це переростало у відверте цькування, огульні публічні звинувачення, відкриті вимоги розправи. Зміст наклепів формулювали в статтях відповідного спрямування, якими були переповнені сторінки місцевої преси.

Доноси, «проробки», політична дискредитація набували все більшого поширення серед представників інтелектуальної праці. Саме з «викриття» помилок інших починалося сходження нагору багатьох представників робітничо-селянської інтелігенції. До певної міри деякі з них відчували себе в університеті представниками вищої касти. Водночас саме вони виявилися найбільш уразливими в період масових репресій. Слідом за тими, кого цькували, вони також зазнали гонінь з боку влади, були звільнені з університету або репресовані [35, 239–240].

Плинність кадрів викладачів з початку роботи ОДУ була досить великою. Значну роль у цьому відігравала партійна організація університету, яка намагалась контролювати всі сфери діяльності навчального закладу.

У другій половині 1930-х років вирішальну роль у ліквідації «зайвих» для радянської системи викладачів взяли на себе органи НКВС. Втрати університету від партійних чисток і репресій були вражаючими. Саме це можна вважати найбільшою перешкодою для нормального налагодження навчального процесу і плідної науково-дослідницької роботи.

Внаслідок репресивної політики влади постраждали всі категорії працюючих в ОДУ: викладачі, студенти, лаборанти, допоміжний персонал. Встановити точну кількість їх, на жаль, неможливо. За останніми неповними даними, в Одесі в 1930-ті роки зазнали репресій 223 викладачі, 311 студентів і аспірантів, 23 службовці і 65 осіб допоміжного персоналу вищих навчальних закладів, загалом понад 600 осіб [28, 94]. За нашими підрахунками, понад 100 з них мали безпосередній зв’язок з ОДУ як його співробітники, аспіранти або студенти.

Партійні чистки, жертвами яких вже на початку роботи університету стали викладачі Й. Вайнштейн, О. Погребинський, А. Клочко, В. Баршівський, ще тільки набирали обертів. В січні 1936 року Одеський обком КП(б)У організував перевірку викладання в ОДУ громадянської історії [36]. Доповідь комісії була негативною. Крім інших вад перевіряючі відмітили серед викладачів наявність троцькістів; як приклад називали доцента кафедри історії України Г. Трачевського, — на цьому його робота в університеті припинилась.

Доцент С. Ковбасюк також був звільнений 1935 року, але через деякий час був поновлений на посаді. Ставилася під сумнів незаплямованість біографій М. Гордієвського, Є. Загоровського, І. Сєроглазова. Через два місяці відбулася нова перевірка ОДУ, яка також виявила «ворогів народу».

Зазвичай комісії для перевірки надсилались до вищих навчальних закладів після «сигналів» (доносів) студентів чи самих викладачів на керівництво або колег. Особливо лихоманила ОДУ робота комісій 1937–1938 років. Часто вони працювали там постійно і безперервно, — інколи до 5 комісій водночас, — трактуючи незначні недоліки як серйозні помилки або навіть злочини. Проти створюваної ними нестабільності та хаосу в навчальному процесі інколи виступали самі студенти, надсилаючи листи з проханням припинити роботу комісій та безпідставні заяви [18, 14].

Внаслідок чисток було звільнено багатьох працівників ВНЗ. Інструктор Одеського обкому КП(б)У Бондаренко в «Доповідній записці до питання про класову боротьбу на фронті національно-культурного будівництва по Одеській області (1933–1937)», датованій 29 квітня 1937 року, повідомляв, що за вказаний період у держуніверситеті звільнено близько 20 викладачів.

В ОДУ це були головним чином викладачі соціально-економічних наук історичного факультету. Серед них знаходимо викладачів діалектичного матеріалізму Когана, Штейна, Марочника, Самулевича; викладачів ленінізму Фарбера, Брагінського (обидва заарештовані); викладача політекономії Маркова та працівника відділу аспірантури Чарову (внаслідок цькування вчинила самогубство); історика середніх віків Рейжевського (заарештований); викладачів історії України Межберга, Трачевського, Шульмана.

Постійне цькування змусило залишити роботу і виїхати з Одеси викладача історії стародавнього світу І. І. Іванова. На певний час було звільнено Г. І. Гладківську, проте після піку масових репресій вона повернулася до викладання.

В записці інструктор зазначав, що через відсутність викладачів радянської школи в ОДУ продовжували працювати професори Сухов, Гордієвський, Загоровський. За його словами, «студенти-випускники провідного історичного факультету переростають своїх викладачів і професорів, викривають та виправляють їхні помилки. І головним чином з ініціативи студентів відсторонено ряд викладачів» [18, 10–11].

Боротьба з троцькізмом, яка розпочалася ще 1935 року, призвела до усунення від виконання обов’язків першого ректора університету, професора історії І. П. Шмідта [26]. Влітку 1936 року його викликали до Москви, а з вересня виконуючим обов’язки ректора призначили М. С. Вайнштейна. Йому теж не вдалося уникнути шквалу несправедливої критики на свою адресу. Згідно з наказом наркома освіти УРСР від 14 березня 1938 року місце ректора посів рекомендований ЦК ВКП(б) П. Ф. Пекарський [20].

Звільнення та арешти завдавали найвідчутніших ударів по колективах кафедр гуманітарного циклу. Розпочата після лютнево-березневого (1937) пленуму ЦК ВКП(б) вакханалія репресій особливо сильно вдарила по історичному факультету. Потурання доносительству і законодавчо визначене покарання за недонесення активно штовхали студентів, аспірантів і самих викладачів на шлях легкого вирішення кар’єрних та інших питань.

Шпальти місцевих газет «Чорноморська комуна», «Знамя коммунизма», «Молодая гвардия» та багатотиражки «За більшовицькі кадри» заповнилися огульною критикою освітян, керівництва ОДУ, його факультетів, кафедр та окремих викладачів. Спеціально призначені студенти нарізно вели стенограми лекцій викладачів і здавали їх до спецчастини. Органи НКВС проводили арешти викладачів. Курси, прочитані репресованими лекторами, змушували перечитувати, оголошуючи попереднє викладення матеріалу «шкідливим» для студентів [30, 266–267].

Постійні перевірки не полишали історичний факультет. Внаслідок репресій особливо постраждала кафедра історії України. Завідуючого кафедрою І. І. Погорілого заарештували у ніч з 13 на 14 серпня 1937 року як учасника «контрреволюційної української націоналістичної організації» [31]. У справі наявні лише три протоколи допитів, але у жодному з них він не визнав себе винним. 27 жовтня 1937 року в Києві виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР засудила його до розстрілу з конфіскацією особистого майна [6, 139].

Г. М. Трачевського заарештували 3 вересня 1937 року. Після звільнення з ОДУ він працював ще деякий час доцентом педагогічного інституту, потім науковим співробітником історичного музею. Його звинуватили як учасника «української контрреволюційної націоналістичної організації». 29 жовтня 1937 року «трійка» при УНКВС по Одеській області прийняла рішення про розстріл Г. М. Трачевського, як і багатьох інших жертв сфабрикованої слідчими НКВС організації [15, 76].

Викладачів М. І. Межберга і Шульмана звільнили з роботи за допущені помилки та ніби-то неправильне трактування історичних фактів. С. М. Ковбасюк був змушений вдруге залишити історичний факультет 1938 року, оскільки через цькування мав всі шанси стати черговою жертвою каральних органів. Лише у 1944 році, після повернення університету з евакуації, він знову почав викладати.

Ситуація з керівництвом на історичному факультеті теж була складною. Восени 1937 року почалося цькування декана І. Д. Сєроглазова [32]. В місцевій періодичній пресі з’явилася низка статей, автори яких закидали йому участь у Єврейській комуністичній партії, потурання «ворогам народу», погане керівництво факультетом та помилки у викладанні. 4 жовтня 1937 року парторганізація університету виключила його з лав ВКП(б).

У грудні 1937 року І. Д. Сєроглазов залишив керівництво історичним факультетом, передавши всі справи С. М. Ковбасюку. У другому семестрі 1937/1938 навчального року він ще читав лекції на історичному факультеті, але у ніч з 23 на 24 липня 1938 року був заарештований. Після 15 місяців ведення слідства Особлива нарада при Народному комісарі внутрішніх справ СРСР 5 жовтня 1939 року прийняла постанову про ув’язнення І. Д. Сєроглазова у виправно-трудові табори (ВТТ) на 5 років [13, 175].

З 1 березня 1938 року деканом призначили Д. Д. Кипарисова, який рівно місяць і десять днів керував роботою історичного факультету. 11 квітня 1938 року він став черговою жертвою органів НКВС. 7 липня 1941 року Військова колегія Верховного Суду СРСР у Москві винесла вирок про розстріл Д. Д. Кипарисова з конфіскацією особистого майна [7, 211–212]. Після нього факультетом керував М. Ф. Скавронський, а в передвоєнні роки — професор К. П. Добролюбський [30].

Жертвами репресій стали також викладачі кафедри історії СРСР Є. О. Загоровський (заарештований 26 грудня 1937 року) та М. М. Петринський (заарештований 28 лютого 1938 року). Першого розстріляли 22 лютого як «учасника контрреволюційної української націоналістичної терористичної організації» за рішенням Народного комісара внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР від 11 лютого 1938 року [10, 125] — слідство у справі тривало лише два дні. Другого розстріляли за рішенням «трійки» при УНКВС по Одеській області від 31 березня 1938 року як члена «контрреволюційної есерівської організації» [14, 109].

Паралельно з Є. О. Загоровським органи НКВС заарештували викладача української і латинської мов М. О. Бачинського. Час від арешту до здійснення репресивного рішення «трійки» при УНКВС по Одеській області склав три доби (26–29 грудня 1937 року) [16, 8, 68]. Як члена «контрреволюційної есерівської організації» репресували також професора М. І. Гордієвського [25]. 11 жовтня 1938 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР в Одесі прийняла рішення про його розстріл, який того ж дня виконали [12, 216].

Не можна стверджувати, що даним переліком вичерпується кількість репресованих викладачів історичного факультету. Документи ОДУ тих часів не збереглися, а слідчі справи могли бути відіслані у різні місця. Наприклад, викладача діалектичного матеріалізму Б. М. Меламеда ув’язнили до ВТТ на 5 років, проте місцезнаходження його слідчої справи невідоме. Ситуація другої половини 1930-х років була настільки заплутаною, складною і часто позбавленою будь-якої логіки, що простежити значну кількість змін в кадровому складі факультету не уявляється можливим [30].

Новим етапом буття української мови в університеті стало заснування в 1937 році кафедри української мови на відновленому як окремий структурний підрозділ філологічному факультеті. Якщо раніше вона була тільки предметом наукових студій, то відтепер стала й навчальною дисципліною. Спочатку кафедру очолив Назарій Іванович Букатевич (1884–1984), але 1938 року він зазнав несправедливих звинувачень у націоналізмі, був звільнений і висланий як політично неблагонадійний до Середньої Азії, де викладав російську мову у м. Кзил-Орда (Казахстан). Повернувшись 1944 року до Одеси, Н. І. Букатевич під страхом репресій вже ніколи не займався українським мовознавством [22].

Жахливого цькування зазнав завідуючий кафедрою фізичної географії ОДУ професор Олександр Опанасович Сухов, відомий одеській громадськості як автор наукових праць з економічної та фізичної географії, статистики, атеїзму, історії революційного руху, сходознавства, біології, ботаніки й дарвінізму, знаний колекціонер та поліглот. В статті з газети «Молода Гвардія» від 30 грудня 1937 року на його адресу цинічно проголошувалось: «…Цей знахабнілий ворог, не маючи меж в своїй люті до радянської влади, пише злобні книги і вірші сповнені отрутою ненависті до радянської влади і до керівників більшовицької партії і уряду» [23, 4].

У ніч на 18 березня 1938 року О. О. Сухова заарештували як «керівника контрреволюційної меншовицької організації». Після багатьох місяців жахливих тортур, здійснюваних слідчими УНКВС по Одеській області, він отримав звинувачення у зраді батьківщини (ст. 54-1, ч. 1, п. «а» Кримінального кодексу УРСР), збройному повстанні або вторгненні на радянську територію (54-2), терористичному акті (54-8), організаційній діяльності, спрямованій на вчинення контрреволюційних злочинів (54-11) [33]. Особлива нарада при народному комісарі внутрішніх справ СРСР постановою від 17 листопада 1939 року направила його до ВТТ на 5 років, рахуючи з дати арешту [5; 9]. Дружина професора Фаня Григорівна померла від голоду в 1942 році, а він сам — на засланні, в 1944 році.

За рішенням «трійки» при УНКВС по Одеській області від 6 травня 1938 року розстріляли як «члена контрреволюційної монархічної організації» в.о. професора кафедри анатомії людини Олександра Самійловича Ісаковича [4]. До розстрілу з конфіскацією майна засудила 10 жовтня 1938 року Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР декана географічного факультету, в.о. професора Шуліма Григоровича Вишнєпольського — як «учасника контрреволюційної право-троцькістської терористичної організації» [8].

12 квітня 1938 року був заарештований відомий математик, професор ОДУ Дмитро Антонович Крижановський. Слідчі УНКВС по Одеській області зробили його активним членом міфічної «контрреволюційної військово-націоналістичної есерівської організації». Пережити жорстокі екзекуції слідства Д. А. Крижановський не зміг: 11 жовтня 1939 року він помер в тюремній лікарні [3; 34, 240–268].

Студентська молодь ОДУ передвоєнних років також зазнала ударів єжовсько-беріївського терору. В кожному номері газети «За більшовицькі кадри» 1937–1939 років знаходимо заклики засуджувати ворогів народу, шпигунів, диверсантів і націоналістів, які пролізли до університету з підступною метою. Таких «ворогів» знаходили і в комсомольській організації. Багато з них розділили участь викладачів, зарахованих до «ворогів народу».

Причини і обставини здійснення репресій проти викладачів і студентів могли бути безпосередньо пов’язані з їхньою роботою або навчанням, проживанням у гуртожитку, критичними висловлюваннями про радянську владу та систему освіти, конфліктами з представниками партактиву тощо. З іншого боку, зв’язок з НДУ міг мати й опосередковане значення, адже непоодинокими є випадки притягування до кримінальної відповідальності як «членів сімей ворогів народу» або через факти діяльності у минулому.

Наприклад, студентка 4-го курсу хімічного факультету О. Д. Чайковська-Климова була дружиною репресованого завідувача промислово-транспортним відділом Одеського міськпарткому. Попри наявність трирічної доньки, яка захворіла на менінгіт та втратила слух і мову, Особлива нарада при народному комісарі внутрішніх справ СРСР прийняла рішення про ув’язнення жінки у ВТТ на 8 років [11].

А. С. Внукова, асистент кафедри неорганічної хімії ОДУ та науковий співробітник науково-дослідного інституту фізики, була засуджена на 8 років ВТТ як дружина «ворога народу» Т. М. Внукова — директора Одеського історико-археологічного музею, колишнього ректора Одеського ІНО [2].

Арешт спіткав також дружину професора М. І. Гордієвського Олену Оттівну, викладача німецької на кафедрі іноземних мов ОДУ. Лише спад репресій наприкінці 1938 року. врятував її від ув’язнення до ВТТ. 31 грудня 1938 року. її звільнили з-під варти [1]. Подібних проявів свавілля тоталітарної системи проти людей, що мали зв’язок з університетом, можна навести чимало.

В документі обкому партії 1938 року підведені попередні підсумки репресій проти викладачів і студентів: «ОДУ особливо був засмічений ворожим елементом. Органами НКВД викрито цілу банду ворогів народу (20 викладачів, 3 аспіранти, 1 лаборант). Ця банда шкідників немало нашкодила в роботі університету. Одним з елементів шкідництва була дезорганізація роботи, культивування недисциплінованості, потурання пропускам лекцій, нескладання заліків тощо». Далі говорилось, що найбільшої шкоди ці «вороги народу» завдали історичному факультету; вони «перебрали у свої руки головну зброю у вихованні молоді — історичний фронт» [19, 38; 17, 29–30].

Репресії, що не вщухали впродовж 1937–1938 років, страхітливі обвинувачення в контрреволюційній діяльності, дворушництві, буржуазному націоналізмі, шпигунстві на користь імперіалістичних держав, гучні заклики до викриття ворогів народу породжували підозріливість і недовіру в колективі. Нерідко наївна і сліпа, а частіше удавана, пильність ускладнювала стосунки між співробітниками.

На адресу партійного комітету, в багатотиражку надходили анонімні листи, в яких викривали «ворогів» соціалістичного будівництва. Часом обвинувачення використовували з кар’єристською метою або як засіб помсти чи зведення рахунків. Члени партійного комітету з остраху бути зарахованими до пособників ворогів, реагували на заяви, листи, рекомендували адміністрації звільняти обвинувачених з роботи і виносили партійні стягнення.

Небагатьом з безпідставно обвинувачених і засуджених пощастило вижити в пеклі таборів ГУЛагу до середини 1950-х років і повернутися працювати до університету. Більшість репресованих працівників ОДУ були реабілітовані посмертно.

SUMMARY

In the article repressive politics of soviet power is examined in 1930th in relation to scientific intelligentsia on the example of the Odesa state university. Basic directions of repressions are shown, atmosphere in teaching and student collectives. The names of representatives of university, becoming the victims of totalitarianism, are adopted.

АННОТАЦИЯ

В статье рассматривается репрессивная политика советской власти в 1930-е годы по отношению к научной интеллигенции на примере Одесского государственного университета. Показаны основные направления репрессий, атмосфера в преподавательском и студенческом коллективах. Названы имена представителей университета, ставших жертвами тоталитаризма.


ЛІТЕРАТУРА

1. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 1056-п.

2. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 4714-п.

3. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 5084-п.

4. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 5350-п.

5. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 5445-п.

6. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 5503-п.

7. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 5878-п. — Т. 4.

8. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 11378-п.

9. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 16337-п.

10. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 20443-п.

11. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 21459-п.

12. Архів УСБУ в Одеській області. — Ф. П. — Спр. 25243-п.

13. ДАОО. — Ф. Р-8065. — Оп. 2. — Спр. 565.

14. ДАОО. — Ф. Р-8065. — Оп. 2. — Спр. 1153.

15. ДАОО. — Ф. Р-8065. — Оп. 2. — Спр. 1321.

16. ДАОО. — Ф. Р-8065. — Оп. 2. — Спр. 2947.

17. ДАОО. — Ф. П-9. — Оп. 3. — Спр. 172.

18. ДАОО. — Ф. П-11. — Оп. 1. — Спр. 1236.

19. ДАОО. — Ф. П-11. — Оп. 1. — Спр. 1395.

20. Збірник наказів НКО. — 1938. — № 9. — Ст. 63.

21. Історія Одеського університету (1865–2000). — Одеса: Астропринт, 2000.

22. Історія філологічного факультету ОНУ імені І. І. Мечникова. — Одеса: Астропринт, 2012.

23. Калінов М. Сухову не місце в радянському виші // Молода Гвардія. — 1937. — 30 грудня.

24. Левченко В. В., Петровський Е. П. Штрихи до біографії професора О. О. Сухова (До 70-річчя з часів трагічних подій) // Юго-Запад. Одессика. Историко-краеведческий научный альманах. — Вып. 6. — Одесса: Optimum, 2008. — С. 207–226.

25. Левченко В. В., Петровський Е. П. «Арештувати як українського есера…» (до біографії професора філософії та педагогіки Одеського державного університету Михайла Гордієвського) // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 2008. — № 1/2. — С. 415–432.

26. Левченко В. В., Петровський Е. П. Исай Павлович Шмидт (1895–1975): первый ректор Одесского государственного университета // Південний захід. Одесика. Історико-краєзнавчий науковий альманах. — Вип. 14. — Одеса: Друкарський дім, 2012. — С. 266–290.

27. Литвин Н. М. Політичні репресії проти наукової інтелігенції в радянській Україні в 1920 — 1930-х роках (ідеологічні аспекти проблеми): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01. — К., 2006.

28. Одеський мартиролог: Дані про репресованих Одеси й Одеської області за роки радянської влади. — Т. 3 / Уклад.: Л. В. Ковальчук, Г. О. Разумов. — Одеса, 2005.

29. Одеські історики. Енциклопедичне видання. Том 1 (початок ХІХ — середина ХХ ст.). — Одеса: Друкарський дім, 2009.

30. Петровський Е. П. Кадрова ситуація на історичному факультеті Одеського державного університету в 1930-х роках // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий зб. наук. праць. — К., 2005. — Вип. 13. — С. 260–273.

31. Петровський Е. П. Іван Іванович Погорілий (1899−1937): трагічна доля керівника кафедри історії України Одеського університету // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. — К., 2004. — Вип. 12. — С. 380–388.

32. Петровський Е. П. З історії історичного факультету Одеського університету у 1930-ті роки: декан Ізраїль Давидович Сєроглазов // Записки історичного факультету. — Одеса: Астропринт, 2004. — Вип. 15. — С. 509−520.

33. Петровський Е. П. Професор Одеського університету О. О. Сухов (1881–1944): нові дані про останні роки життя // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 2004. — № 1/2. — С. 315–325.

34. Смирнов В. А. Реквием ХХ века. Часть ІІ. — Одесса: Астропринт, 2003.

35. Урсу Д. П., Петровский Е. П. Відродження історичного факультету в Одеському державному університеті (1934–1941 роки) // Записки історичного факультету. — Одеса, 2008. — Вип. 19. — С. 233–245.

36. Урсу Д. П. «…Особенно засорен враждебным элементом»: Одесский университет в 20–30-е годы // Одесский университет. — 1995. — 12 мая.

37. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України. — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 341.

Схожі:

Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconУдк 94(477. 7) Е. П. Петровський
На численних конференціях і «круглих столах» робилася спроба знайти вихід із методологічної кризи
Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconМ. В. Петровський електроосвітлення
Електроосвітлення : конспект лекцій / укладач М. В. Петровський. – Суми : Сумський державний університет, 2012. – 227 с
Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconУдк 338. 246. 87 (477) Є. А
Аналіз передумов формування та оцінка сучасного стану енергетичної безпеки України
Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconУдк 94 (477) „1930/1936” М. В. Горох
Срср та його громадяни: співіснування, сприйняття, ієрархічність (на прикладі Торгсину)
Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconУдк 321. 64: 930. 1(477) І. В. Терлецька
Сталінізм як тоталітарна система: особливості сучасного вітчизняного історіографічного дискурсу
Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconУдк [930. 253: 908](477. 46) Т. О. Григоренко
Роль архівних джерел у дослідженні історії черкащини 20-х — 30-х років ХХ століття
Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconУдк 378. 2: 321. 01(477. 74) В. В. Левченко
Ставала нормою фабрикація існування різних спілок/організацій, створених для проведення контрреволюційної боротьби
Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconУдк 368(477) Олена Сергіївна Журавка
У статті здійснюється оцінка й аналіз основних показників розвитку сучасного страхового ринку України
Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconУдк 316. 346. 2 – 055. 2(477. 52) Костенко А. М., Світайло Н. Д
Опубліковано: Філософія науки: традиції та інновації.№1(2). Суми, Сумдпу ім. А. С. Макаренка. 2010. с. 158- 167
Удк 94(477. 7) Е. П. Петровський iconУдк 37(09)(477)+37. 034 О. Б. Потапенко
Використання філософсько-педагогічної спадщини українських мислителів другої половини XVIII століття у розв’язанні проблеми виховання...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи