Удк 821. 161. 2-94жиленко icon

Удк 821. 161. 2-94жиленко




Скачати 96.04 Kb.
НазваУдк 821. 161. 2-94жиленко
Дата21.07.2013
Розмір96.04 Kb.
ТипДокументи

УДК 821.161.2-94ЖИЛЕНКО

К. В. ПАЩЕНКО

ОНУ імені І. І. Мечникова

Одеса (Україна)


ВИСВІТЛЕННЯ ПРОБЛЕМАТИКИ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРИ

ТА МИСТЕЦТВА ШІСТДЕСЯТНИКІВ У КНИЗІ СПОГАДІВ

ІРИНИ ЖИЛЕНКО «HOMO FERIENS» (2011)



Восени 2011 року в Києві видавництво «Смолоскип» презентувало книгу, яка має велику вагу як для літературної спадщини, так і для історичної пам’яті. Ця книга, відомої української поетеси Ірини Володимирівни Жиленко, має назву «Homo feriens», що в перекладі з латинської мови означає «Людина святкуюча». Твір цікавий своєю унікальністю ще й з точки зору літературознавчих досліджень: синкретичний за родо-жанровою побудовою та має дифузійну природу поєднання автобіографічного та мемуарного начал. Звісно, поетеса в першу чергу пише автобіографію, розповідаючи про себе, про власні переживання, життєву та творчу долю, але не менш важливим постає мемуарний бік, де змальовується біографія славетного покоління шістдесятників, до якого належить сама поетеса та її друзі. Тут можна побачити цілу плеяду художників та письменників, які утворювали творчу інтелігенцію 60-х років минулого століття. Людей, які знаходилися під пресингом соціалістичної (тоталітарної) системи та постраждали від неї. Цей період (з 1960 – по 1980 рр.) асоціюється з арештами, солдатчиною, забороною свободи слова та мітингами. Але навіть страшні події не зламали духу того покоління та духу самої Ірини Жиленко: «Я глибоко усвідомлюю той факт, що у страшні роки великодержавного бандитизму і щодо нації, і щодо культури, і щодо окремої людської душі – я була дуже щаслива. Бо доля обдарувала мене друзями не тільки мужніми і безстрашними, але й прекрасними своєю добротою, талановитістю, високим романтичним летом над буденщиною і меркантильністю. Звідки одразу такий букет людей воістину прекрасних? Григорій Кочур, Борис Антоненко-Давидович, Микола Лукаш, Михайлина Коцюбинська, вся родина Світличних, Алла Горська, Віктор Зарецький, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Василь Симоненко, Анатолій Перебендя, брати Горині, і чи не найдитинніший у своїй доброті, таланті і духовній красі Опанас Заливаха. Всіх не перелічиш…» [1, 151 – 152].

Шістдесятництво увійшло в українську культуру в другій половині 50-х років ХХ століття, коли комуністично-більшовицький тоталітаризм тимчасово послабив свою дію та свіжий ковток свободи дав яскраво виразити себе в творчому русі багатьом талановитим особистостям. Цей рух набув свого апогею в 60-ті роки, за що і отримав свою назву. Шістдесятники пропагували інтерес до власної культури, її багатств:

«…Ми переважно були життєрадісні та наївні ідеалісти, сповнені віри у майбутнє, беззбройні та беззубі» [1, 122], – пише поетеса у своїх спогадах.

Це були люди, вірні своїй справі, люди, що вірили в щасливе майбутнє своєї країни та люди, які намагалися збагатити свій народ духовно, без всякої нагороди, безкорисливо. Ось, що поетеса пише про ті славнозвісні роки:

«На початку 60-х вживався вислів: «У поезію йдуть ешелонами…» Це справді було так. З ентузіазмом і ампломбом набивалися ми в ті ешелони, займали місця – хто сидів, хто стояв, а хто й висів на підніжках. Свисток – ешелони рушили… Які страшні катастрофи спіткали ті ешелони, спустошуюючи їх, нищачи, пускаючи під укіс?! Чому так нас мало уціліло до кінцевої станції? А ще скільки (за висловом Є. Сверстюка) «зістрибнуло з підніжок»! Євген мав на увазі політику, а я – поезію, але в житті нашого покоління одне з одним так круто замісилося, що вже не відділити одне від одного… Найбільша моя скорбота – за тими, кого замордувала держава, злі люди і нещаслива доля. Тобто, вбивця їх – поза ними. Облітало наше поетичне небо зірками малими і великими так густо, аж очам було срібно, сиво і плачно. Бо митець, письменник, як ніхто інший, позбавлений почуття самозбереження» [1, 122 – 123].

Розвиток літератури та мистецтва був досить динамічним в добу «застою», але абсолютно контрольованим державною ідеологією, як називає її сама поетеса: «…глухо спеленута «гамівна сорочка…» [1, 25]. Писати про те, що хотілося, чого прагнула душа було неможливим. Майже за кожним текстом читався цензорами скритий антидержавний підтекст, якого й близько не було, пише поетеса. Існувало чітке замовлення про що слід писати, а хто його не дотримувався, тому були непереливки:

«Суспільство і літературний офіціоз гіпнотизували своїми залізними соцреалістичними стереотипами. Мова йшла не лише про те, щоб писати (чи не писати) вірші про Леніна і партійну програму, – така тематика була для мене, самозрозуміло, неможливою. Але ідеологія накладала на письменника свої «табу». Він мусив бути для народу чимось на зразок батька (чи педагога) для маленької дитини… Який батько скаже синові, що світ – загалом (у просторі, а не в часі) – належить хижакам, і тільки час належить їхнім жертвам, ідеалістам, що благородство і розум зворотно-пропорційні силі чи заможності? І що це є – закон, завжди закон, а не поодинокий випадок. Ніхто не скаже людині, що зло – незбориме за будь-яких суспільних устроїв. В кожній хаті (у кожної нації) свої вузько видові болі, які заступають загальнолюдські. Тому вселюдські вболівання видаються чимось розкішним і надмірним, як діамантове кольє на шиї замордованої життям свинарки… Соціалістична ідеологія вимагала від письменника випікати єдино «насущний хліб». І читач мусив давитися тим хлібом» [1, 655].

Регулярно письменники навідувались до СПУ і слухали в свою адресу жорстку критику чи похвалу. Інколи змушували переписувати текст твору, як у випадку зі збіркою поетеси «Автопортрет у червоному», яка чудом була надрукована, в умовах щасливого випадку. Часто твори не друкувалися, або змінювався заголовок, як у романі чоловіка Ірини Жиленко:

«На початку 70-х Володимир Дрозд написав роман «Вовкулака». Під тиском видавничої цензури його було перейменовано на «Самотнього вовка». Ця назва абсолютно не відповідала задумові твору. Адже не про самотність вовка йшлося…Назвою «Самотній вовк» цензура ніби виокремлювала героя роману із середовища, хотіла довести, що він такий один, а отже, явище вовкулацтва в нашій «найдемократичнішій у світі» – нетипове. Голова СПУ Василь Козаченко з високої трибуни виголосив присуд романові: «Це яма!» Класик соцреалізму мав на увазі, що сякий-такий Дрозд виколупав свого героя з якоїсь нетипової ями. Але ж радянська дійсність аж кипіла і булькала перевертнями і конформістами» [1, 625].

Щодо Володимира Дрозда, то це не єдиний раз коли письменника не оминули увагою. На порозі 1964 року хворобливого юнака, в «…якого щоночі болить серце, який не може зійти на третій поверх, не засапавшись, який нічого не бачить за три кроки» [1, 175] забрали в армію на трьохлітній період. Які тільки перевірки не влаштовував йому військомат, навіть до психлікарні забирали, намагаючись довести, що Дрозд симулянт. Цей бар’єр в декілька років й велика відстань між закоханими тільки загартували їхні почуття та навчили справлятися з труднощами в житті, якими важкими вони б не були.

Цензура та пресингування також торкнулися і діячів мистецтва живописного – художників, з якими підтримувала дружні стосунки Ірина Жиленко. Вона високо цінувала та цінує мистецьку творчість, в її домі стіни завжди рясніли картинами від талановитих, часто невідомих молодих художників. В книзі зустрічаються багато згадок про похід до творчих майстерень та на виставки. Підтвердженням цього служать щоденникові записи та епістолярії у книзі. Наприклад, уривок з листа до Володимира Дрозда за 17. 03. 64 року:

«Художники робили шевченківський вітраж в університеті. Вийшло, кажуть, колосально, але комусь не сподобалось і всю цю роботу забили синім плюшем. Завтра ввечері буде обговорення (останнє) цього вітража якоюсь комісією…Робили вітраж учотирьох: Горська, Заливаха, Семикіна і Зубченко. Усі четверо дуже талановиті, отже уявляю, що то за робота» [1, 273].

Запис наступного дня, за 18. 03. 64 року:

«Сталося жахливе: ректор, знаючи, що сьогодні має зібратися культурна громадськість і обговорювати вітраж, наказав вітраж розламати, а до університету нікого не пускати. На очах у Люди Семикіної, якій порадили «убираться вон и не мешать», всю цю колосальну споруду було розбито. Люда аж чорна, каже: «Ніби рідну дитину різали на очах». Опанас ще більше посивів… Алла стояла в кутку, спиною до гурту і плакала…» [1, 274].

Ірина Жиленко у книзі спогадів «Homo feriens», мазок за мазком, створює картину пробудженої України, показуючи людей, що обстоюють свою гідність. Людей, що близькі їй по духу – сильних, справедливих, волелюбних та щирих. Вона розкриває умови, за яких творилася культура тих часів, умови, що змусили багатьох творчих особистостей боятись та замовчати у рідній державі. А скільки було згублено цвіту літературного та мистецького покоління, які могли стати визнаними майстрами своєї справи, але так і залишились не почутими. Це були талановиті люди, про яких поетеса розповідає з особливим співчуттям та співпереживанням:

«Згадували Федора Бойка, який, можливо, єдиний із-поміж нас, після Драча і Вінграновського, – міг би зватися справжнім шістдесятником, бо сміливо ламав стереотипи і канони, і щось шукав, шукав, хоч і не завжди вдало знаходив. Він багато міг би зробити, цей згорблений і дуже принциповий чоловік, чия юність була прибита на цвіту Бухенвальдом…Йому б – під скляним ковпаком теплоти людської. Натомість – лиховісне дихання зими в кінці «відлиги». Дихання КДБ за плечима. І от – манія переслідування, і тихе божевілля, і смерть…» [1, 129].

Згадувала поетеса і лиху долю талановитого хлопця з робітників Володі Мельника:

«Я опікувалася ним, допомагала дещо друкувати, написала про нього нарис. І раптом Володя зник. Пішли чутки, що його заарештовано. Причина Володиного арешту так і залишилася для мене таємницею. Він писав мені, але саме той лист, у якому він розповідав про арешт, до мене не дійшов…В перших листах він підписувався наївним псевдонімом, що його обрав для себе: «Володимир Громовий». А в останньому після фрази: «Відповіді не чекаю», – підпис: «Володимир Великомученик»…Він наказав мені не писати, бо його мали перевести в іншу колонію. Але більше листів од нього не було. Вийшовши на волю, він так і не повернувся до нашого товариства. Пропав. Кажуть – пив. Кілька років тому був убитий ножем. Ким? Чому? Вбивцю не знайшли. Справді – великомученик.

^ Очима, серцем і руками

У бій піду я на темниці.

Впадуть вони. А, може, я

Скоріше – я.

Та в битві суть моя!» [1, 130].

Скільки таких талановитих людей було замордовано, зведено з розуму та знищено. Хвиля репресій захопила Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Ірену Стасів, Миколу Плахотника. Всіх не перелічити. Вони були, дійсно, окрасою української інтелігенції.

Поетеса називає свої погляди аполітичними, але переживання за долю власної держави, а особливо за долю своїх друзів, не приховати:

«Над моїми друзями було вчинене беззаконне насильство, тому я була – за них, і тільки за них, проти насильників. За них і за себе. На жаль, у світі не так і багато людей, що співчувають жертвам насильства…» [1, 628].

Насамкінець, повернемося, так би мовити, до того, з чого починалася стаття – з презентації книги «Homo feriens», що відбувалася у Київському міському будинку вчителя. Хотілося б зацитувати людей, яким було що сказати про книгу спогадів, так як вони бачили своїми очима те, про що писала поетеса Ірина Жиленко. Вони були безпосередніми учасниками тих подій.

Богдан Горинь, політолог, мистецтвознавець: «Є книги, яким судилося вічне життя. До таких книг я зачисляю і книгу життя Ірини Жиленко. Вважаю, що книга має особливий магнетизм, що характерний тоді, коли книга є явищем мистецьким. Культура, висока культура мови, особлива жиленківська стилістика і тональність, намагання дати цілу мозаїку портретів акварельних, осяяних любов’ю, світлом жиленківської душі і зарисовані контурно, але все таки з такою виразністю і переконливістю, що вони входять в нашу душу».

Микола Жулинський, літературознавець: «Це дивовижна книжка, яка читається з особливим піднесенням – ти не можеш бути нещасливим, коли її читаєш… Це духовний простір поетеси, яка абсолютно щиро відкриває його читачам… Ірина Жиленко пережила велику трагедію, але вона не зачинилася. І її вікно в сад відкрите».

Людмила Семикіна, живописець: «Ірина Жиленко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний – це той парнас, який тримав шістдесятників… Рух шістдесятників – це світлий птах, який підіймається у небо, щоб відчути великий простір… Для шістдесятників до 90-го року інших умов не було, і ми жили цим щастям. В моїй майстерні були ті, що пішли і ті, що повернулись, вважали за потрібне переступити цей поріг. В тій майстерні була молодість, ми збирались і дуже багато говорили…».

Євген Сверстюк, письменник, дисидент: «Образ «шістдесятники» нині не дуже сяйний, від частого вжитку він збаналізувався. До того ж, він «засиджений мухами», які посідали і кажуть, що вони сиділи тут завжди, ще з 60-х років. А от розкрийте книгу «Homo feriens» і побачите хто є хто».

Отже, книга Ірини Жиленко «Homo feriens» є безперечно цікавим явищем в історії української літератури. Її цінність не тільки в унікальності як художнього набутку, але й у документалізмі, що служить історичним фактом та змогою зазирнути за лаштунки часу, коли жило і творило славетне покоління шістдесятників. Побачити письменників та митців не залакованими, як ми їх знаємо, а у житті – справжніми, звичайними людьми зі своїми побутовими проблемами та емоційними переживаннями. Які ходять гуртом колядувати на Новорічні свята, організовують тематичні вечори та посиденьки, навідуються до своїх хворих друзів, сміються і плачуть… Це велика цінність – відкрити книгу і мати змогу помандрувати на багато років назад та дізнатися цікаві речі про відомих людей.

Дуже влучно зазначила про вартість спогадів Ірини Жиленко у передмові до книги Михайлина Коцюбинська: «Homo feriens» – це колективний портрет в історичному і психологічному інтер’єрі українського шістдесятництва, її Батьківщина – в-часі-і-просторі. Адже «є не тільки Простір – батьківщина, є ще й час – Батьківщина», як слушно зауважив в одному з листів А. Тарковський. Це погляд зсередини, спроба осмислення, поцінувування, не піддаючись безоглядній ідеалізації, зрештою такій зрозумілій, коли йдеться про найкращі, найбільш наповнені роки, які живлять і осявають усе життя. Є у що вслухатися, є на що озиратися» [2, 11].

Summary

Аrticle reveals the problems of the development of literature and art of the sixties, which is illuminated in Irina Zhilenko's memories «Homo feriens» (2011). The material of this book creates the introduction about the atmosphere, artificially formed by the state machine, where talented people lived and worked. There the events are described which can be the material for the detailed study about the fate of writers of the sixties.


Аннотация

Статья раскрывает проблематику развития литературы и искусства шестидесятников, что освещена в книге воспоминаний Ирины Жиленко «Homo feriens» (2011). На примере материала книги, формируется представление об атмосфере, искусственно сформированной государственным аппаратом, в которой талантливые люди жили и творили. Описываются события, которые могут послужить материалом для детального изучения судьбы писателей-шестидесятников.

ЛІТЕРАТУРА

1. Жиленко Ірина. Homo feriens : Спогади / Ірина Жиленко ; передм. Михайлини Коцюбинської. – К. : Смолоскип, 2011. – 816 с.

2. Коцюбинська М. «Нам є на що озиратися…» (Свято спогадів Ірини Жиленко) / Михайлина Коцюбинська // Homo Feriens : Спогади. – К. : Смолоскип, 2011. – С. 5–17.

Схожі:

Удк 821. 161. 2-94жиленко iconУдк 124. 6: 821. 161. 1-1: 141Соловьёв
move to 1064-20634
Удк 821. 161. 2-94жиленко iconУдк 130. 123. 1: 821. 161. 1-1Цветаева Елена Соболевская (Одесса)
move to 1064-20625
Удк 821. 161. 2-94жиленко iconУдк 821. 161. 2 В. В. Cавченко
Одесский нонконформизм в изобразительном искусстве 1960–1980-х гг.: К анализу явления
Удк 821. 161. 2-94жиленко iconУдк 821. 161. 2(477 ) «19» 93,09: 811. 161. 2’255. 4-112: 159. 923 Перекладна література для дітей
У статті зроблено спробу дослідити своєрідності перекладної дитячої літератури, розглянути стислу історію українського художнього...
Удк 821. 161. 2-94жиленко iconУдк 130. 123. 1: 821. 161. 1-1Цветаева Елена Соболевская (Одесса)
Наиболее показательным текстом в этом плане является довольно объемная работа Цветаевой с самим себя кажущим названием – «Искусство...
Удк 821. 161. 2-94жиленко iconУдк 821. 161 09Фра: 32 Михайло Зубрицький
Актуальність внеску Івана Франка у розвій української політичної суспільної думки важлива саме зараз, коли знов і знов звучать голоси...
Удк 821. 161. 2-94жиленко iconВ. Н. Каразіна главацька юлія Леонідівна удк 81-11: 821+821. 111(73) композиційно-смислова структура англомовної байки: лінгвокогнітивний аспект спеціальність 10. 02. 04 германські мови Автореферат
Робота виконана на кафедрі романо-германських мов Херсонського державного університету Міністерства освіти І науки України
Удк 821. 161. 2-94жиленко iconУдк 124. 6: 821. 161. 1-1: 141Соловьёв
Именно по такому пути пошел в свое время Вл. Соловьёв, который по сути дела и задал для последующих поэтов и мыслителей особый ракурс...
Удк 821. 161. 2-94жиленко iconУдк 821. 161. 2: 321. 64(093) М. О. Кульчицька
«…Український пись­мен­­ник, опинившись поза межами ефективної влади чк–нквс–мдб, був, ска­за­­ти б, одер­жи­мий бажанням якнайшвидше...
Удк 821. 161. 2-94жиленко iconДокументи
1. /N160-161.09/N160-161p003-010.pdf
2. /N160-161.09/N160-161p010-016.pdf
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи