Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 icon

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60




НазваНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60
Сторінка4/5
Дата15.05.2013
Розмір1.11 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5

^ Запитання. Завдання


  1. Встановіть структурні елементи правового інституту свободи совісті та релігії в Україні.

  2. Визначте основні міжнародні та регіональні документи, що

регулюють відносини в сфері свободи думки, совісті й релігії.

  1. Визначте зміст основних положень Загальної декларації прав людини щодо свободи думки, совісті й релігії.

  2. Проаналізуйте трансформацію змісту права на свободу думки, совісті й релігії, що знайшла відображення в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права в порівнянні з Загальною декларацією прав людини.

  3. Установіть особливості Конвенції про захист прав і основних свобод людини у сфері захисту права на свободу думки, совісті й релігії.

  4. Визначте характер впливу рішень Європейського Суду з прав людини на законодавство України у сфері захисту права на свободу совісті й релігії.

  5. Визначте міжнародні та регіональні договори з ратифікацією яких Україна взяла на себе зобов’язання привести внутрішнє законодавство до міжнародних стандартів захисту прав і свобод людини. З’ясуйте стан імплементації міжнародних договорів у сфері захисту права на свободу думки, совісті й релігії у правову систему України.

  6. Поясніть тезу про комплексний характер та відкритість майбутньому Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

  7. Порівняйте характер обмежень, які накладає міжнародне та внутрішнє право України на здійснення права на свободу совісті.

  8. Яких заходів необхідно вжити Україні з метою наближення до міжнародних стандартів забезпечення права на свободу думки, совісті й релігії?

  9. З’ясуйте, чому юридичний конструкт «право на свободу совісті», використаний в міжнародних правових актах і Конституції України, є точнішим за конструкт «свобода совісті», використаний в Конституції Російської Федерації?


Література для самостійної роботи студентів


  1. Всеобщая декларация прав человека. Резолюция 217 А (III) Генеральной Ассамблеи ООН от 10 декабря 1948 года // Журнал ООН. – A/64. – С. 39-42.

  2. Друзенко Г. Статус юридичної особи для церкви: мрія чи реальність? // Юридичний журнал. – 2003. – № 10.

  3. Карпачова Н.I. Стан дотримання та захисту прав i свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2000.

  4. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К., 1996.

  5. Международный пакт о гражданских и политических правах. – М., 1998.

  6. Устав Организации Объединенных Наций // http://www.un.org/rus sian/documen/basicdoc/charter.htm

  7. Шевчук С. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод: практика застосування та принципи тлумачення у контексті сучасного українського праворозуміння // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – № 2.

^ РОЗДІЛ IV

СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

ПРО РЕЛІГІЮ І ЦЕРКВУ.

ЗМІСТ ОСНОВНИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ ПОЛОЖЕНЬ


Система регулювання відносин у сфері релігії в Україні сформувалася під впливом об’єктивних умов і тенденцій розвитку суспільства, міжнародного та вітчизняного досвіду, науково-обґрунтованих висновків з історії, соціології, політології, психології, культур-антропології, юриспруденції. Глобалізаційні процеси в економіці чітко окреслили протиріччя між фактором індивідуальної активності, що базується на збереженні індивідуальної свободи, та тенденцією до збільшення прибутку шляхом боротьби за ресурси та ринки збуту товарів, що потенційно несе загрозу цій свободі. Боротьба за домінування, протистояння культур в умовах порушення світової рівноваги в сучасному світі, посилення міграційних процесів спонукали міжнародну спільноту до здійснення конкретних кроків у напрямку боротьби з дискримінацією, за збереження культурної різноманітності світу, толерантного ставлення до інакомислячих, віруючих різних релігій і конфесій.

Перші спроби нормативно-правового регулювання релігійних відносин в Україні пов’язані з універсалами Богдана Хмельницького та Конституцією Пилипа Орлика (1710 р.). Універсали регулювали в основному майнові відносини між релігійними громадами різних конфесій, монастирями та мирянами або ж закріплювали підданство монастирських селян. Конституція 1710 р., перший пункт якої присвячений релігії, по суті, визнає Віру Православну Східного Обряду державною релігією, зобов’язує гетьмана піклуватися про її розвиток, «щоб віра Господня міцніла й процвітала серед чужинських релігій...» [41, с.212]. Конституція не була реалізована на практиці, а релігійне питання так і залишалося протягом століть законодавчо неврегульованим. Це спричиняло на різних етапах української історії або міжконфесійне протистояння, або ж, як у радянський час, – войовничий атеїзм, переслідування церковних діячів, репресії проти релігійних дисидентів з боку держави.

Більшість сучасних проблем релігійного характеру в Україні зародилися в перші роки радянської влади й пов’язані з Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» від 22 січня 1919 р. [10]. Цей Декрет фактично копіював текст Декрету РНК РСФРР від 23 січня 1918 р. з аналогічною назвою і передбачав:

  • відокремлення церкви від держави;

  • відокремлення школи від церкви;

  • скасування релігійних клятв і присяг;

  • ліквідацію церковної власності (майно церкви оголошувалося народною власністю, тобто власністю держави).

Поряд із цим Декрет надавав можливість вільного виконання релігійних обрядів віруючими за умови дотримання громадського порядку та забезпечення реалізації інших прав громадян. Відправлення культу в культовій споруді дозволялося здійснювати групі віруючих чисельністю в 20 чол., яка мала статут і реєстрацію в органах державної влади. Церква як ієрархічна структура фактично припиняла своє існування, вище духовенство втрачало свій вплив на державу, клір перетворювався на маргінальну групу без чітко визначеного місця в структурі суспільства. Церковна організація трансформувалася у сукупність розрізнених, формально незалежних, нічим не пов’язаних приходів.

Різниця в тексті російського та українського варіантів декретів полягала в тому, що в Україні релігійні організації формально не позбавлялися прав юридичної особи (п.12 Декрету РНК РСФРР). Проте вже в серпні 1920 р. «помилку» було виправлено. Православна церква в Україні перейшла на утримання за рахунок парафіян і позбавлялася будь-яких інших джерел фінансування.

Отже, з одного боку, Декрет сприяв поширенню нерелігійного світогляду, системи освіти, не затуманеної релігійними догмами, а з другого, – спрощував політичну структуру радянського суспільства, позбавляючи церкву можливості впливати на державну владу, обмежувати її свавілля. Урізання майнових прав, а згодом і позбавлення статусу юридичної особи практично зводило нанівець соціальну функцію церкви, обмежувало просвітницьку діяльність, а звідси, і вплив церкви на формування етичних цінностей, унеможливлювало розвиток церковного мистецтва та архітектури.

Статті Декрету покладено в основу розділу Х «Правила про культи» Адміністративного кодексу УРСР, що був остаточно затверджений другою Сесією ВЦВК 10-го скликання 12 жовтня 1927 р. [29; 71, с. 158].

Регулювання відносин між державою і церквою, державою і релігійними громадами тривалий час здійснювалося згідно з Положенням «Про релігійні об’єднання в Українській РСР», затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР у 1976 р. Положення ґрунтувалося на Декреті та статтях Адміністративного кодексу 1927 р. про відокремлення церкви від держави та школи від церкви. Контроль за дотриманням законодавства про релігію та церкву покладався на місцеві Ради народних депутатів та Раду у справах релігій при Раді Міністрів УРСР.

Релігійні громади, зареєстровані місцевими Радами народних депутатів, отримали право:

  • збиратися для здійснення релігійних обрядів;

  • збирати пожертви та добровільні внески;

  • вибирати служителів культу з дозволу Ради у справах релігій (або їх уповноважених на місцях);

  • скликати свої з’їзди і конференції з дозволу Ради у справах релігій.

Культові будови залишалися в державній власності, проте релігійним громадам надано право їх використання за призначенням. Окрім того, дозволено набувати (купувати) церковні предмети, відкривати рахунки в державних банках, користуватися печатками та бланками, які мають тільки релігійну символіку.

Віруючим громадам заборонялося:

  • створювати каси взаємодопомоги, кооперативи, виробничі підприємства тощо;

  • організовувати спеціальні дитячі та юнацькі молитовні зібрання, трудові та літературні групи та гуртки, гуртки рукоділля;

  • зберігати в молитовних спорудах літературу, окрім тієї, що необхідна для відправлення культу;

  • установлювати для віруючих обов’язкові внески та примусове обкладання майна;

  • вживати до віруючих заходів примусу чи покарання з боку релігійних громад [95, с.538-539].

В основу Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що прийнятий Верховною Радою УРСР 23 квітня 1991 р. (далі – Закон про свободу совісті), покладено аналогічний Закон СРСР від 1 жовтня 1990 р. [14]. Попри те, що в забезпеченні особистого права на свободу совісті та віросповідання Закон про свободу совісті визнано таким, що в основному відповідає міжнародним нормам, законодавцю не вдалося вирішити суттєві проблеми реалізації права на свободу совісті на рівні релігійних організацій. Зміни та доповнення, зокрема й ті, що внесені після прийняття Конституції України, не дозволили ліквідувати прогалини, закладені в ньому.

Однією із обов’язкових вимог до будь-якого закону є його зрозумілість для суб’єктів регулювання правовідносин. Практично це означає, що кожен громадянин (суб’єкт права) може самостійно, або звернувшись за консультацією до спеціалістів, уяснити зміст норм, які визначив законодавець, з метою їх дотримання. Закон про свободу совісті не відповідає цій вимозі, оскільки навіть перед спеціалістами трапляються труднощі на шляху його тлумачення, а про пересічного громадянина годі й говорити. Все-таки спробуємо розібратися зі змістом Закону про свободу совісті та виявити пастки, які він приховує.

Аналіз норм Закону про свободу совісті доцільно розпочати із загальних положень.

Закон регулює відносини між:

  • громадянами України, незалежно від їх ставлення до релігії;

  • державою та громадянами України;

  • державою та релігійними організаціями.

Однак суттєвим недоліком Закону про свободу совісті є неврегульованість відносин між церквою (релігійними організаціями) та громадянським суспільством.

Законом гарантується конституційне право на свободу совісті та роз’яснюється його зміст, при цьому забороняється встановлювати обов’язкові переконання та світогляд, примушувати громадян до визначення їхнього ставлення до релігії або відмови від сповідання релігійних поглядів, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні релігії. Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання може підлягати тільки необхідним обмеженням: з метою охорони громадського порядку, життя, здоров’я і моралі, забезпечення прав і свобод інших громадян, що встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.

Закон про свободу совісті базується на принципах:

  • рівності громадян незалежно від їх ставлення до релігії;

  • віротерпимості та взаємної поваги між громадянами;

  • відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави;

  • відокремлення школи від церкви (релігійних організацій).

Відокремлення школи від церкви забезпечує світський характер державної освіти, проте не заважає релігійним організаціям відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, а громадянам – навчатися релігійного віровчення та

здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими (ст.6).

Відокремлення церкви від держави в умовах релігійного плюралізму є оптимальним для забезпечення права на свободу думки, совісті та релігії, оскільки встановлює рівність перед законом релігійних організацій, груп, осіб, які дотримуються нерелігійних та релігійних поглядів, незалежно від їх віросповідної приналежності. Роль держави у відносинах із релігійними організаціями в такому випадку зводиться до виконання захисної та, в прописаних у Законі межах, контролюючої функцій. Фінансування, вироблення ідеології забезпечується церквою (релігійною організацією) самостійно на законних підставах.

Аналітики Центру досліджень регіональної політики (м. Сум) вбачають суперечність між нормами щодо допустимих меж у відносинах релігійних організацій і держави та правом церковнослужителів на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами, які закріплені ст.5 Закону про свободу совісті [78, с.193]. Із позицій формальної логіки суперечності не існує, оскільки визначаються відносини між різними суб’єктами права. У першому випадку суб’єктами права є релігійна організація та держава, у другому – громадянин і держава. Саме тому ст.5 відсилає до законодавчої бази, що закріплює громадянські та політичні права, регулює участь громадян України у політичному житті суспільства.

Отже, в цілому загальні положення Закону, визначені в першому розділі (ст. 1-6), відповідають нормам міжнародного права на свободу совісті та релігії.

Недосконалість і суперечність законодавства про релігію і церкву

виявляється на рівні релігійних організацій, оскільки:

  1. діяльність релігійних організацій регулюють Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» та інші законодавчі акти України, видані відповідно до нього (ст.2), проте вони не дають чіткого визначення базових понять «релігійна організація», «релігійне об’єднання», «релігійний центр», «релігійне управління»;

  2. церква та релігійні організації визнаються політологами складовими частинами громадянського суспільства [77, с.248], але дія Закону України «Про об’єднання громадян», де чітко визначено поняття «громадська організація» (ст.3), не поширюється на релігійні організації (ст.1). Церква, держава, громадська організація розглядаються з правової точки зору як автономні інститути, при цьому взаємодія церкви з громадянським суспільством видається складнішим явищем, аніж її взаємини з державою [77, с.259];

  3. Закон про свободу совісті не прописує чітко, чи може церква давати публічну оцінку діяльності органів державної влади, громадсько-політичних об’єднань, політичних партій та громадських організацій; чи є агітацією під час перебігу передвиборчих кампаній до органів державної влади підтримка церквою партійних ідеологій; чи порушується закон, коли приватні висловлювання щодо прихильності керівників церкви до певного кандидата чи політичної партії стають відомими широкому загалу тощо.

Варто відмітити, що не всі організації в Україні, створені за релігійною ознакою, мають статус релігійної організації, а відтак підпадають під дію Закону України про свободу совісті та релігійні організації. Усі організації поділяються на формальні та неформальні. Виходячи з ч.1 ст.7 зазначеного Закону релігійні громади, які «діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями)», є релігійними організаціями. Під це формулювання підпадають як формальні (із зареєстрованим статутом), так і неформальні (що діють без повідомлення органів виконавчої влади) релігійні громади (ст.8). Оскільки спеціальна процедура повідомлення державних органів про утворення релігійної організації Законом про свободу совісті не передбачена, а фактично повідомленням є реєстрація статуту, що рівнозначно реєстрації релігійної організації як юридичної особи, то неформальні релігійні організації не можуть бути юридичними особами. Виходячи зі змісту Закону, правовому регулюванню в Україні підлягають в основному релігійні організації-юридичні особи. Це ставить їх та незареєстровані релігійні громади у нерівні умови реалізації конституційної свободи колективної релігійної діяльності. Поряд із цим Закон про свободу совісті допускає існування інших організацій, створених за релігійною ознакою, на які дія Закону взагалі не поширюється (ст.7).

Далі в Законі про свободу совісті (ч.2 ст.7) подано необґрунтовано вичерпний (закритий) перелік релігійних організацій, який не витримує жодної критики з логіко-юридичної точки зору. Так п.1 вимог до статуту (положення) (ст.12) зобов’язує релігійну організацію назвати її «вид». Виходячи з логіки міркувань законодавця, оскільки ніде в Законі про свободу совісті не зазначені чітко види релігійних організацій, саме ч.2 ст.7 і доцільно розглядати як перелік цих видів. Однак, слушно заважує Г. Друзенко, релігійна громада, братство, монастир, місія – це організаційно-правові форми, в яких утворюється конкретна релігійна організація. Поняття «релігійна громада», «релігійне братство», «місіонерське товариство» та «монастир», перелічені в переліку, є видовими, а «релігійний центр», «управління», «духовний навчальний заклад» – родовими поняттями. Організаційно-правовими формами духовного навчального закладу, роз’яснює Г. Друзенко, можуть бути, наприклад, духовна семінарія, духовне училище, богословський інститут тощо. Особливе місце в переліку релігійних організацій займають релігійні об’єднання. У наступних статтях (ст. 8-11) Закон конкретизує наведений перелік, проте релігійні об’єднання – поза уточненням. Нез’ясованими у Законі про свободу совісті залишаються порядок утворення релігійного об’єднання та його юридичний статус. Унаслідок цього, на підставі законодавства України створення релігійного об’єднання не можна визнати юридичним фактом, а саме релігійне об’єднання – суб’єктом права.

Отже, Закон про свободу совісті залишає відкритими питання про рівноправність зареєстрованих та незареєстрованих релігійних громад, правоздатність релігійних об’єднань, правове регулювання діяльності релігійних утворень, що не підпадають під перелік ч.2 ст.7, а також громадських організацій, що надають матеріальну, психологічну та інші види допомоги віруючим, або особам, що постраждали від впливу тоталітарних сект тощо. Забезпечуючи відповідність норм національного законодавства міжнародним нормам захисту прав людини, ПАРЕ у квітні 2002 р. рекомендувала постсоціалістичним державам, а відтак і Україні, «гарантувати всім церквам, релігійним асоціаціям, центрам та організаціям статус юридичної особи» (Рекомендація ПАРЕ «Релігія і зміни в Центральній і Східній Європі» від 24 квітня 2002 р. № 1556 (2002).

Проблематичним видається з’ясування з тексту Закону про свободу совісті природи постання, порядку реєстрації та координації взаємодії релігійних управлінь і центрів з підлеглими релігійними організаціями та державою. Поскільки визначення релігійних управлінь і центрів Закон не подає, постільки неможливе і їх розрізнення. У самому Законі в одних випадках ці поняття поставлені в один логічний ряд як види релігійних організацій (ст.7, 9-11), а в інших – використовуються як взаємозамінні поняття, коли говориться про представництво релігійних об’єднань, з’ясовуються питання підлеглості (ст.7, 8). Саме тому доцільно аналіз розпочинати з визначення місця релігійних управлінь і центрів в ієрархії релігійних організацій. Закон у ч.2 ст.7 передбачає можливість створення об’єднань релігійних організацій і далі зазначає, що «релігійні об’єднання представляються (курсив наш. – В.О.) своїми центрами (управліннями)». Із цього випливає, що центри та управління стоять на одному ієрархічному рівні, на вершині піраміди релігійних організацій, представлених їхніми об’єднаннями. Проте в ланцюжку управління середня ланка (релігійне об’єднання) зникає, а натомість «держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях (проте не фінансову чи господарську. – В.О.) будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості» (ч.2 ст.8). «Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керуватися в своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України» (ч.2 ст.9). Закон не прописує механізму зміни підлеглості і тому залишається нез’ясованим, на якому рівні, який орган, яким способом і з якими юридичними наслідками приймає таке рішення.

Яку роль відіграє релігійне об’єднання у постанні релігійного управління (центру)? З’ясувати це, виходячи з тексту Закону про свободу совісті, практично неможливо, що не дивно, оскільки «правовим нонсенсом є утворення юридичних осіб (релігійних управлінь і центрів) релігійними об’єднаннями, юридичний статус яких невизначений» [80]. У ч.2 ст.12 зазначається, що статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях. Пояснення відсутні і тільки здоровий глузд дозволяє визначити, що релігійна громада, монастир та релігійне братство, які згідно з ч.2 ст.10 утворюються у порядку, встановленому для релігійних громад, здатні ухвалити статут (положення) або внести до нього зміни на загальних зборах віруючих громадян, а також делегувати своїх представників на релігійну конференцію чи з’їзд. Закон про свободу совісті не уточнює, конференція чи з’їзд приймає рішення про створення релігійного об’єднання, а також ухвалює його статут, як втім незрозумілим залишається, який орган і в яких випадках формує релігійне управління, а в яких – релігійний центр, та приймає відповідний статут. Тільки опосередковано з п.5 вимог до статуту (положення) релігійної організації (ст.12) та ч.5 ст.14 можна зробити висновок про те, що порядок затвердження статуту (положення) розробляється самою

релігійною організацією.

Поряд із цим Закон про свободу совісті визнає право релігійних управлінь і центрів відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на основі своїх зареєстрованих статутів (положень) (ч.1 ст.10). Як у такому випадку затверджується статут підлеглих релігійних організацій – також залишається поза установлень Закону, і, ймовірно, проскрибування механізму покладається на релігійний центр (управління).

Закон про свободу совісті визначає вимоги до змісту статуту (положення) релігійної організації та порядок його реєстрації для одержання правоздатності юридичної особи.

Зупинимося детальніше на змісті статуту (положення). Закон про свободу совісті висуває шість пунктів вимог до змісту статуту (положення) (ч.2 ст.12). Пункти 1, 5 і 6 цих вимог видаються більш-менш прийнятними, проте до інших пунктів виникає низка запитань, зокрема:

  1. Яким чином щойно створена релігійна громада може визначити своє місце в організаційній структурі релігійного об’єднання, якщо такого об’єднання ще не існує (п.2)? Який сенс вбачає законодавець у необхідності визначення місця релігійної організації в структурі релігійного об’єднання, якщо останнє не може набувати статусу юридичної особи, оскільки той самий законодавець не включив його до переліку релігійних організацій, які можуть реєструвати свій статут (положення)? І навіть якщо релігійне об’єднання і хотіло б зареєструвати свій статут (положення), жоден орган державної влади не

візьметься цього робити – не прописана компетенція (ст.14).

  1. Про який майновий стан релігійної організації на момент реєстрації юридичної особи йдеться, якщо Закон про свободу совісті дозволяє вступати у правові відносини щодо володіння, використання та розпорядження майном, а також нематеріальними активами тільки юридичним особам (тотожно вже зареєстрованим релігійним організаціям) (п.3)?

  2. Яку мету переслідує законодавець, коли вимагає зазначити у статуті (положенні) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів (п.4), якщо ці права передбачені самим Законом про свободу совісті, і тому доречно лише визначити статутні завдання релігійної організації (п.1 ст.19)? Винятком є хіба що право релігійних управлінь і центрів на створення духовних навчальних закладів для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. У цьому випадку п.1 ст.11 Закону про свободу совісті прямо не вказує, яким чином зазначене статутне право прописується: як таке, що необхідне для виконання статутних завдань релігійної організації, а чи як конкретне право в переліку статутних прав. І саме ця невизначеність відсилає до п.4 вимог до статуту (положення) релігійної організації.

У п.4 вимог до статуту (положення) міститься не тільки недоречність, але й правова пастка, яка дозволяє державі опосередковано впливати на діяльність релігійних організацій. Припустимо, що релігійний центр не вніс до переліку своїх статутних прав право на заснування навчального закладу, а з часом вирішив такий навчальний заклад заснувати. Вирішення проблеми видається простим, оскільки необхідно лише внести зміни до статуту, але для цього доведеться знову звертатися до органів державної виконавчої влади.

Якщо зареєстрований статут (положення) релігійної організації надає їй право засновувати виробничі, господарські підприємства та освітні заклади, то такі підприємства та заклади діють відповідно до власного статуту, а не статуту релігійної організації. Більше того, релігійні організації та засновані ними підприємства та заклади освіти є неприбутковими організаціями і відповідно п.2 ст.19 Закону про свободу совісті оподатковуються в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій. Однак до 1 січня 2003 р. ДПАУ згідно з п.7.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [23] вимагала від релігійних організацій проходження спеціальної процедури їх включення до Реєстру неприбуткових установ (організацій). Порядок отримання статусу неприбуткової організації, затверджений Наказом ДПАУ від 3 липня 2000 р., № 355, зобов’язував такі організації, а серед них і релігійні, подавати до податкових органів заяву про внесення їх у реєстр неприбуткових [46]. Після цього податкова адміністрація перевіряла установчі документи (статут (положення) для релігійних організацій) та ухвалювала відповідне рішення – внести організацію до реєстру або відмовити. Отже, створювалася ситуація, коли держава в особі податкової адміністрації регулювала або намагалася впливати на діяльність релігійних організацій. У разі відмови релігійній організації у внесенні її до переліку неприбуткових податкові органи автоматично заперечували право користуватися пільгою на оподаткування прибутку та вимагали подання податкової декларації на прибуток на загальних підставах, що суперечить нормам Закону про свободу совісті.

Ситуація змінилася на краще, коли Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 24 грудня 2002 р., № 349 змінено з 1 січня 2003 р. порядок отримання статусу неприбуткової організації. Зазначений Закон визначає, що неприбуткові організації, до яких відносять і релігійні, отримують статус неприбуткових під час їх первинної реєстрації, тобто релігійна організація отримує статус неприбуткової одночасно з реєстрацією свого статуту (положення) [18]. Окрім того, з набуттям чинності нового ЦК України з 1 січня 2004 р. юридичні особи приватного права, а отже й релігійні організації, набувають універсальної правоздатності, що означає можливість робити все, що не заборонено законом. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації прямо не забороняє засновувати підприємства, ЗМІ, навчальні заклади, навіть якщо таке право не прописано в статуті (положенні) релігійної організації. Отже, маємо парадоксальну ситуацію, коли одні правові акти вступають у суперечність з іншими, обмежуючи правоздатність релігійних організацій.

Суттєво також зазначити, що ст.12 Закону про свободу совісті не містить вимоги до статуту (положення) про визначення порядку формування органів управління релігійної організації. Чіткого механізму формування органів управління, фінансового та господарського підпорядкування релігійної організації не знаходимо й в інших статтях. Водночас ЦК України визначає, що юридична особа набуває прав та обов’язків, здійснює їх саме через свої органи [68, ч.1 ст.92]. Будь-яке рішення чи дія юридичної особи – це рішення або дія її органу, що реалізується в межах компетенції останнього. Однак цей принциповий момент залишається поза увагою законодавця.

Після досить значного, проте необхідного відступу, пов’язаного з вимогами до статуту (положення), перейдемо до порядку реєстрації релігійної організації-юридичної особи. Право створення релігійної громади надається повнолітнім громадянам, які подають заяву та статут (положення) до обласної, а в Київській та Севастопольській областях, – до відповідних міських державних адміністрацій; у Республіці Крим – до Уряду Республіки Крим [27, п.1 ст.14]1). Проте, як слушно зауважує Г.Друзенко, залишається невизначеним, чому для створення юридичної особи-релігійної громади необхідно не менше 10 засновників, які до того ж мають бути громадянами України (ч.1 ст.14), в той час як громадську або благодійну організацію можуть створити три особи, а господарське товариство – усього дві особи (і не обов’язково громадяни) [80].

«Релігійні центри, монастирі, релігійні братства, місії та духовні

навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій» [18, ч.2 ст.14]. Таким органом, що має статус центрального органу виконавчої влади, є Держкомнацрелігій, порядок роботи та повноваження якого визначають ст.30 Закону про свободу совісті та Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій,

затверджене Постановою КМУ № 201 від 14 лютого 2007 р. [48].

Лаконічність і чіткість чч. 1,2 ст.14 Закону про свободу совісті вражає, особливо коли врахувати, що ст.10 цього Закону визначає два способи утворення монастирів та релігійних братств. Зрештою, залишається нез’ясованим, на якому рівні державної виконавчої влади мають реєструватися зазначені релігійні організації, якщо вони створені у порядку, передбаченому для релігійних громад. Нормами яких статей, ч.2 ст.10 чи ч.2 ст.14, мають керуватися держава та зазначені релігійні організації? Відповідь на це питання дав Верховний Суд України, створивши прецедент для розгляду Держкомнацрелігій заяв віруючих про реєстрацію релігійних братств по суті. Однак, враховуючи домінування в Україні позитивістської теорії права [98], прецедентне право не розв’язало правової колізії, що закладена законодавцем у чинному Законі про свободу совісті [80].

Згідно з Законом про свободу совісті (чч.3, 4 ст.14) документи, подані на реєстрацію, розглядаються відповідним органом державної влади, який у місячний термін приймає відповідне рішення, і не пізніше десятиденного терміну письмово повідомляє його заявникам. У складних випадках (коли необхідні висновки місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної або міської Ради народних депутатів, а також спеціалістів) рішення про реєстрацію приймається в тримісячний термін. У тому самому порядку і в ті самі терміни, що і реєстрація статутів (положень), вносяться зміни і доповнення до них (ч.6 ст.14). Закон про свободу совісті визнає можливість оскарження в суді перевищення встановлених термінів у порядку, передбаченому цивільно-процесуальним законодавством

України (ч.5 ст.14).

У разі відмови від реєстрації статуту (положення) релігійної організації рішення відповідного державного органу може бути оскаржене в суді загальної юрисдикції. Відмова відповідного органу державної влади має бути письмово оформленою та вмотивованою. Законодавцем передбачено дві підстави для відмови: 1) статут (положення) релігійної організації не відповідає законодавству України; 2) діяльність релігійної організації суперечить чинному законодавству (ст.15). У зазначених випадках суд здійснює розгляд справи за скаргою, поданою громадянами-засновниками релігійної організації у місячний срок, обчислюваний з дня прийняття рішення державним органом [69, п.1, 3 ст.24812]. «Скарги на рішення місцевих державних органів подаються до Верховного суду Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів, а на рішення державного органу України у справах релігій – до Верховного Суду України» [69, п.1, 3 ст.24812].

Скарга розглядається судом у десятиденний срок у відкритому засіданні за участю громадян-засновників чи їх представників [69, п.1, 3 ст.24813]. Суд може прийняти одне з рішень:

  1. усунути допущене порушення, якщо оскаржуване рішення прийняте відповідним державним органом з порушенням вимог закону;

  2. відмовити у задоволенні скарги, якщо оскаржуване рішення відповідає закону [69, п.1, 3 ст.24814].

У такому самому порядку розглядаються скарги релігійних організацій на рішення органів влади щодо володіння та користування культовими будівлями та майном (69, гл.31-Б).

Припинення діяльності релігійної організації можливе:

  • відповідно до власних настанов одним із способів:

а) шляхом реорганізації, що здійснюється у формі поділу, злиття або приєднання;

б) шляхом ліквідації;

  • за рішенням суду, якщо релігійна організація-юридична особа порушує положення Закону України про свободу совісті та релігійні організації та інші законодавчі акти України.

Судове вирішення справи про припинення діяльності релігійної організації, що є юридичною особою, здійснюється за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора. Судове провадження здійснюється відповідно до ЦПК України [27, ст.16].

Проаналізовані статті Закону України про свободу совісті та релігійні організації, ЦПК України дають підставу для висновку про те, що в усіх випадках, коли однією зі сторін є орган державної влади, справу розглядає суд загальної юрисдикції, незалежно від того, другою стороною є фізичні (громадяни-засновники релігійної організації) чи юридичні (релігійні організації) особи.

Майнові справи, в яких сторонами є юридичні особи, крім органів виконавчої влади, розглядаються арбітражними судами України відповідно до АПК України.

В умовах формування правової держави з метою наближення законодавства України до міжнародних стандартів захисту прав людини, Закон про свободу совісті надає релігійним організаціям право користуватися майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян, а також володіти, користуватися і розпоряджатися майном, яке належить їм на підставі права власності (ст.17, 18).

Порядок використання релігійними організаціями будівель та майна, що є власністю держави, громадських організацій або громадян, визначається договором, який може бути розірваний або припинений тільки на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Будь-яке самовільне (в тому числі й рейдерське. – В.О.) захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається (пп.1, 7 ст.17).

Згідно із Роз’ясненням Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р., № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України Про свободу совісті та релігійні організації», культовими будівлями та майном є будівлі і речі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян [59]. Приміщення, що пристосовані для проживання священнослужителів, якщо вони не є невід’ємною частиною культової споруди і не знаходяться на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди (сторожка тощо), не можуть бути визнані культовими будівлями і приміщеннями. Зазначені обставини можуть встановлюватися документами служби технічної інвентаризації. У разі виникнення сумнівів щодо належності будівлі або майна до категорії культових господарські суди повинні призначити експертизу.

Постановою КМУ від 29 жовтня 2003 р., № 1699 затверджено Типовий договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю [51].

Державні організації, на балансі яких знаходиться культова будівля чи майно, відповідно до ст. 17 Закону про свободу совісті передають його у безоплатне користування релігійній організації або повертають у власність релігійної організації на підставі рішення обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим – Ради Міністрів АР Крим1). Клопотання про передачу культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування релігійним організаціям розглядається відповідним органом державної влади в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників.

«Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України», зазначено в пп.6, 7 ст.17 Закону про свободу совісті. Земля для проведення підприємницької та іншої діяльності згідно зі ст. 93 і 124 ЗКУ [30] може надаватися в користування громадянам та юридичним особам, до яких належать і релігійні організації, на правах оренди. Передача в оренду земельних ділянок, що знаходяться у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Закон про свободу совісті надає право почергового користування культовими будівлями і майном двом або більше релігійним організаціям за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган укладає з кожною громадою окремий договір, у якому визначає порядок користування культовою будівлею і майном (ст.17).

Здебільшого саме майнові питання, пов’язані з реституцією або передачею культових будівель та майна релігійним організаціям, і викликають судові спори. Недосконалість законодавства України про свободу совісті та релігійні організації змусила ПАРЕ рекомендувати нашій державі «встановити правове розв’язання питання про повернення церковної власності» [1, п.ХІ]. У рекомендації від 24 квітня 2002 р. № 556 (2002) ПАРЕ змушена повернутися до питання захисту власності релігійних громад на пострадянському просторі, в тому числі й в Україні. Рекомендовано «гарантувати релігійним організаціям, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності в належні сроки або, якщо це неможливо, справедливу компенсацію; необхідно стежити за тим, щоб націоналізована церковна власність не приватизувалася» (п.8).

Розглянемо детальніше, наскільки законодавчо в Україні закріплені прозорі механізми реституції та передачі культових будівель і майна.

Реституція (лат. restitutio – відновлення) – відновлення у праві власності колишнього власника майна. У сучасній юридичній науці реституція церковного майна – це повернення колишньому власникові (церкві) незаконно відчуженого майна. Відповідно до пп.9.3. та 9.4. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р., № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України Про свободу совісті та релігійні організації» повернення культових будівель і майна слід розуміти як повернення зазначених будівель і майна у власність релігійних організацій того самого конфесійного напряму, в якому воно було примусово вилучене [59].

Таким чином, реституція передбачає з’ясування принаймні двох принципових питань, а саме:

  1. що є об’єктом реституції (тобто, що розуміти під «культовими будівлями та майном», які необхідно повернути);

  2. хто є суб’єктами реституції (тобто, кому належало церковне майно до його конфіскації чи реквізиції; кому воно має бути повернуте та на яких підставах, зрештою, хто має повертати майно).

Якщо перше питання роз’яснює Вищий арбітражний суд України на рекомендаційному (а не законодавчому) рівні, то спроби розв’язати друге питання наштовхуються на правові колізії. По-перше, в законодавстві України відсутнє чітке визначення поняття «церква», а відповідно й похідних від нього понять «церковна громада», «церковна установа» тощо. По-друге, культові будівлі та майно мають бути повернуті тій релігійній організації, яка довела своє право власності. Судовими доказами про належність культових будівель і майна тій чи іншій релігійній організації можуть бути:

  • довідки державних архівних установ;

  • документи церковних архівів (шематизми);

  • копії документів на право власності;

  • довідки Державного органу у справах релігій;

  • рішення місцевих органів влади та інші письмові документи [59].

Реалії часів радянської влади та періоду становлення

незалежності України (останній проходив у боротьбі за національну церкву) призвели до тривалого процесу легалізації релігійних організацій та конфесійних поділів. Унаслідок цього визначити правонаступництво релігійної громади, а відтак і її право власності на культову будівлю чи майно, часто видається проблематичним, що потенційно є джерелом судових суперечок.

І нарешті, третє, конфіскація церковного майна в роки радянської влади супроводжувалася його передачею або державі (у відання народних комісаріатів), або місцевим територіальним громадам (у відання місцевих рад) [11; 96]. Відповідні народні комісаріати могли або передавати церковне майно на баланс державних підприємств та установ, або у комунальну власність, тобто державне підприємство, установа або територіальна громада набували церковне майно на правах добросовісного набувача [68, ст.330]. Закон про свободу совісті (ст.18) визначає, що рішення про повернення культових будівель і майна релігійним організаціям здійснюють відповідні державні адміністрації або Державний орган у справах релігій, але не виконавчі комітети відповідних Рад народних депутатів, які представляють майнові інтереси територіальних громад.

Вирішення подібних питань можливе шляхом:

1) відмови у задоволенні клопотання про повернення майна релігійній організації, оскільки ніхто не може зобов’язати власника виконати дії, які шкодять його майновим інтересам;

2) повернення відповідного комунального майна у власність держави, якщо відповідна Рада народних депутатів прийме таке рішення, з подальшим його поверненням релігійній організації;

3) передачі з державної власності в безоплатне користування релігійній організації іншої культової будівлі чи майна, необхідних для богослужбової діяльності.

Грошової чи іншої матеріальної компенсації за конфісковане державою церковне майно законодавством України не передбачено. Так само як і не передбачено жодних компенсацій добросовісному набувачу культових будівель і майна. Водночас, як слушно зауважують М.Рибачук та О.Білоус, «цивілізоване проведення реституції реквізованого в минулому церковного майна передбачає повернення його законним власникам, тобто релігійним організаціям, а в разі неможливості – розробку правових механізмів проведення їх оцінки та повного вартісного відшкодування» [96]. Тільки у 2002 р. Указом Президента України “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” (№ 279/2002 від 21 березня 2002 року) було вперше поставлено завдання перед КМУ передбачити у Державному бюджеті України на 2003 та наступні роки видатки на фінансування заходів, пов’язаних з поверненням релігійним організаціям культових будівель і майна [64].

Перейдемо до передачі культових будівель і майна у безоплатне користування релігійних організацій. Законодавчі акти України про релігію та церкву опосередковано дають можливість з’ясувати, що передача культових будівель і майна в безоплатне користування релігійним організаціям означає:

  1. передачу культових будівель і майна, що були націоналізовані на

підставі законодавчих актів радянської влади;

  1. передачу збудованих чи придбаних державним коштом культових будівель і майна.

Повернення у власність чи передача у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна відповідно до п.6 Постанови ВР України від 23 квітня 1991 р., № 988-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону України Про свободу совісті та релігійні організації» здійснюється обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, а в Автономній Республіці КримРадою Міністрів АР Крим з урахуванням:

  • прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави;

  • прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому законом порядку;

  • вкладення коштів релігійними громадами у спорядження, переобладнання культової будівлі та тривалості користування нею;

  • наявності в даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань;

  • інших суттєвих обставин у їх сукупності [49].

Зазначимо, що ні Закон України про свободу совісті та релігійні організації, ні Постанова ВР України про порядок введення його в дію [27; 49] не визначають, у яких випадках держава приймає рішення про повернення, а в яких – про передачу у безоплатне користування релігійної організації культової будівлі чи майна, і на яких підставах у реституції може бути відмовлено.

Закон про свободу совісті забороняє державі та територіальним громадам здавати культове майно в оренду релігійним організаціям, тобто за плату, але дозволяє на правах власника, і це підкреслено в уже згадуваному Роз’ясненні Вищого арбітражного суду України, навіть не передавати його в користування. Саме тому в Законі про свободу совісті не передбачено жодних санкцій за неповернення релігійним організаціям культового майна. Регулюючи договірні відносини, держава в такий спосіб може вдаватися до впливу на релігійні організації. Статистичні показники засвідчують, що в більшості випадків відповідними органами державної влади приймаються рішення про передачу культових будівель і майна в користування, а не у власність релігійної громади. У період з моменту проголошення незалежності України до 2003 р. державою було передано в користування релігійним організаціям 9185 культових будівель і приміщень, в той час як у власність повернуто тільки 3,6 тис. храмів [96].

Окремий камінь спотикання у майнових відносинах між державою та церквою – культові будівлі і майно, які становлять історичну, художню або іншу цінність. Рада Міністрів УРСР Постановою від 5 квітня 1991 р. передала частину архітектурних пам’яток релігійним організаціям у постійне користування [54]. Постановою КМУ від 8 червня 1992 р., № 311 визначено перелік із 46 найвизначніших культових будівель та церковних комплексів, які не могли бути повернуті церкві [50]. Згодом Законом про свободу совісті (п.4 ст.17) визнано можливість передачі у використання релігійних організацій культових будівель і майна, що становлять історичну, художню або іншу культурну цінність за умови додержання ними установлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури. Указом Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 4 березня 1992 р., № 125 доручалося: КМУ – визначити пам’ятки архітектури, які можуть бути повернуті релігійним організаціям; органам місцевого самоврядування – сприяти релігійним організаціям у зведенні культових будівель; організувати інвентаризацію культового майна, що зберігається у фондах державних музеїв та архівів, для розв’язання питання про можливість його подальшого використання за призначенням [63].

Аргументом на користь поступальної позиції держави у вирішенні питання забезпечення прав релігійних організацій на втрачене в процесі націоналізації майно стало подальше відпрацювання механізму передачі у використання будівель – пам’яток архітектури. Постановою КМУ «Про умови передачі культових будівель-визначних пам’яток архітектури релігійним організаціям» від 14 лютого 2002 р., № 137 скасовано Постанову Ради Міністрів Української РСР від 5 квітня 1991 р., № 83 і дозволено передавати у використання релігійним організаціям визначні пам’ятки архітектури за умови переміщення закладів, установ і організацій, які займають ці культові будівлі, до інших приміщень [53].

Таким чином, держава розробила низку заходів для забезпечення передачі пам’яток архітектури та майна, що становить історичну, художню та іншу культурну цінність у використання релігійним організаціям, проте недосконалість законодавства України про свободу совісті та релігійні організації, а також фінансові проблеми самих релігійних організацій не дозволяють повною мірою задовольнити потреби віруючих у культових будовах та майні, необхідному для проведення релігійних відправ.

Релігійні організації для забезпечення своєї діяльності можуть мати у власності будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно на Україні та за її межами. Ст.18 Закону України про свободу совісті визначає джерела та спосіб набуття майна релігійними організаціями. Майно набувається виключно законними способами. Джерелами набуття майна є:

  1. придбання чи створення власним коштом;

  2. пожертвування з боку громадян та організацій;

  3. передача державою;

  4. придбання на інших підставах, передбачених законом.

Релігійні організації не мають права обкладати віруючих примусово. Добровільні фінансові та майнові пожертвування релігійних організацій не оподатковуються.

Забезпечуючи виконання своїх статутних завдань, релігійні організації мають право на заснування на правах юридичної особи видавничих, поліграфічних, виробничих, реставраційно-будівельних, сільськогосподарських та інших підприємств, добродійних закладів (притулків, інтернатів, лікарень тощо). У своїй діяльності підприємства, засновані релігійними організаціями, керуються нормами чинного законодавства [27, ст.19].

Трудові відносини в релігійних організаціях та на підприємствах,

створених ними, регулюються законодавством про свободу совісті та

релігійні організації, КЗпП України та Законами України «Про зайнятість населення», «Про охорону праці», «Про колективні договори і угоди», «Про оплату праці», «Про відпустки» [16; 19; 22; 25; 93, с.290-291]. Працівники релігійних організацій, їх підприємств та закладів прирівняні в правах до працівників державних і громадських підприємств, установ і організацій. Оподаткування доходів громадян, одержаних від роботи в релігійних організаціях, здійснюється за ставками, встановленими для працівників державних підприємств, установ та організацій [27, ст.26-28].

Майнові питання, пов’язані з припиненням діяльності релігійних організацій, вирішуються згідно зі ст.20 Закону про свободу совісті. Однак стаття має суттєві недоліки. По-перше, законодавець не врахував усі існуючі форми припинення діяльності юридичної особи. У результаті цього залишилися неврегульованими майнові відносини, що виникають у тому випадку, коли припинення діяльності релігійної організації-юридичної особи здійснюється у формі реорганізації. Наслідок – закладена а-priori підвищена конфліктність між релігійними організаціями, які можуть претендувати на одне й те саме майно. По-друге, визначаючи перелік суб’єктів права, яким після ліквідації релігійної організації передається її майно, законодавець не назвав, які саме релігійні організації можуть претендувати на майно культового призначення. По-третє, ні в ст.20, ні в Законі вцілому не прописаний механізм ліквідації релігійної організації-юридичної особи; не подано також і посилань на інші закони чи підзаконні акти, що його визначають. Зрештою, зміст статті зводиться до з’ясування порядку майнових претензій, і то – не шляхом їх прямого переліку, а виходячи з контексту. У першу чергу повертається майно, надане релігійній організації в користування державними, громадськими організаціями, громадянами. Друга черга – за кредиторами. Закон про свободу совісті покладається при цьому, ймовірно, на компетенцію юристів у знанні господарського законодавства України [3; 4], Закону України «Про підприємства в Україні» [26], що тим паче дивно, оскільки, згідно зі ст.2 цього самого Закону усі правовідносини, пов’язані з діяльністю релігійних організацій, як уже відмічалося, регулюються цим Законом та законодавчими актами України, виданими відповідно до нього. Отже, вирішення даного питання містить у собі замкнене коло, вийти з якого дозволяє тільки здоровий глузд. Раціональне зерно знаходимо у виведенні із сукупності майна, на яке може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів, майна культового призначення. Але тоді знову постає питання, як бути з культовим майном релігійної організації, що припинила свою діяльність, якщо воно не може передаватися кредиторам (п.2), переходити у власність держави, а жодна релігійна організація не забажає мати таке майно у своїй власності (п.4).

Поза увагою Закону про свободу совісті залишається низка процедурних питань: у якій формі релігійні організації подають прохання про передачу їм культового майна ліквідованої релігійної організації (заява чи клопотання); який орган вирішує, кому і яке культове майно передати; нарешті, який орган і в якій формі здійснює акт передачі культового майна. Єдине, про що потурбувалася держава, чітко прописавши в Законі, так це передача в державну власність майна (за винятком культового) релігійних організацій, що припинили свою діяльність, у формі ліквідації. Навіть тоді, коли в п.4 мовиться тільки про можливість безоплатної передачі у власність держави майна релігійних організацій, ліквідованих у зв’язку з порушенням законодавтва про свободу совісті та релігійні організації, інших законодавчих актів України, законодавець не визначає переліку інших претендентів на майно, крім держави.

Окремо необхідно зупинитися на правах релігійних організацій та громадян, пов’язаних зі свободою віросповідання, визначених у розділі IV Закону про свободу совісті. Релігійним організаціям надається право:

  1. Засновувати й утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця паломництва.

  2. Безперешкодно проводити богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії «в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації». Командування військових частин, адміністрація лікувальних закладів, установ для людей похилого віку та людей з обмеженими функціональними можливостями, пенітенціарних установ у разі звернення до них осіб, які в них перебувають, або релігійних організацій з проханням про проведення богослужінь та релігійних обрядів, зобов’язані сприяти цьому шляхом визначення часу та умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.

  3. В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу обласних,

сільських, селищних або міських органів виконавчої влади відповідно.

Клопотання релігійної організації про видачу зазначеного дозволу розглядається протягом десяти календарних днів; виняток становлять випадки, які «не терплять зволікань» (ст.21).

Релігійні організації мають право засновувати підприємства для випуску1) і розповсюдження богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення, інших матеріалів релігійного змісту, проводити з ними експортно-імпортні операції. Закон про свободу совісті (ст.22) не обмежує громадян та релігійні організації в придбанні, володінні та використанні релігійної літератури мовою на свій розсуд.

Забезпечуючи право сповідування релігії одноосібно чи разом із іншими вірянами, Закон про свободу совісті надає релігійним організаціям та віруючим право налагодження міжнародних зв’язків, прямих особистих контактів, «включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах» (ст.24). Цією самою статтею (п.3) громадянам надається право одержання освіти у закордонних духовних навчальних закладах за направленням релігійних організацій. Останні можуть приймати з цією самою метою іноземних громадян.

Релігійні організації мають право здійснювати добродійну та культурно-освітню діяльність самостійно та через громадські фонди; із цією самою метою – утворювати товариства, братства, асоціації, інші об'єднання громадян без реєстрації або з реєстрацією статутів у порядку, встановленому для громадських об’єднань (ст.23).

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації покладений на місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети (ст.29). Службові особи та громадяни в разі порушення ними законодавства України про свободу совісті та релігійні організації несуть відповідальність відповідно до законодавства України (ст.31).

Україна здійснила ряд важливих кроків щодо забезпечення прав окремих категорій віруючих. У 1991 р. прийнято ^ Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» (далі – Закон). Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов’язку відповідно до ст.2 надається віруючим громадянам України, віровчення яких не допускає користуватися зброєю та служити у збройних силах. Рішення про проходження громадянином альтернативної служби приймає комісія у справах альтернативної служби (ст.13). Порядок проходження альтернативної служби встановлюється ст.5 Закону. Альтернативну службу дозволено проходити на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, у сфері житлово-комунального та сільського господарства тощо [15, п.1 ст.5; 52].

^ Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів» від 27 липня 1999 р. для громадян, які через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера, у винятковому порядку визначено збереження за ними раніше встановлених форм обліку. Особа, яка за релігійними чи іншими переконаннями не бажає присвоєння їй ідентифікаційного номера, зобов’язана звернутися з офіційною заявою до відповідних державних органів. «У паспортах зазначених осіб робиться відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера» [17]. Однак на практиці реалізація цього Закону наштовхується на протидію ДПАУ, банківських установ, що спричиняє конфліктність відносин віруючих і держави. Вирішення питання про відмову від присвоєння ідентифікаційного номера платника податків та інших обов’язкових платежів переважно залишається за судами [76].

Таким чином, прийняття Закону України про свободу совісті та релігійні організації стало кроком до упорядкування відносин у релігійній сфері. Однак недоопрацьованість окремих його положень, зміни в соціально-політичній сфері, розширення поля міжнародної політики України, її приєднання до низки основних міжнародних договорів із прав людини вимагають вирішення нагальних питань релігійного життя українського суспільства шляхом подальшої кропіткої нормотворчої роботи з метою привести законодавство про свободу совісті до міжнародних стандартів захисту прав людини. Подальшого унормування вимагають і відносини між державою та окремими категоріями віруючих.

1   2   3   4   5

Схожі:

Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60
Законодавство України про релігію і церкву: Навчально-методичний посібник. – Суми: Вид-во СумДУ, 2008. – 107 с
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 б бк 34. 53. 4я73
Особливу увагу приділено питанням розроблення прогресивних технологій, економіки виробництва, оформлення текстової та графічної частин...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Київ Видавництво "Істина" 2008 ббк 67. 7я7(4укр) Ю20
Ю20 Юзікова Н. С. Судові та правоохоронні органи України: Навчальний посібник. — Вид четверте, пєрероб. і допов. — К.: Істина, 2006....
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 удк 621. 793+538. 975 П 84
У навчальному посібнику розглянуті технологічні основи одержання металевих, алмазоподібних і споріднених з ними плівок, їх особливості...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 удк 548/549(075. 8) П 92
Кожен з основних розділів посібника містить тести для контролю знань. У додатку наведені завдання І розрахункові формули, необхідні...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 удк 621. 78 (076) с 34
Текст кожної роботи містить короткий теоретичний вступ, опис апаратури І методики досліджень результатів експериментів. У кінці кожної...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Видавництво Сумду 2008 удк 004. 738. 5(075. 8)
Описаний комп'ютерний інструментарій, що рекомендується для розроблення математичних моделей. Викладення теоретичного матеріалу супроводжується...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів медичних вищих навчальних закладів та лікарів-інтернів
Рекомендовано Центральним методичним кабінетом з вищої медичної освіти моз україни як навчальний посібник для студентів вищих медичних...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми двнз "уабс нбу" 2013 удк 658. 114. 45(075. 8)
Управління фінансами акціонерних товариств [Текст] : навчальний посібник / Державний вищий навчальний заклад «Українська академія...
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60 iconНавчальний посібник для студентів вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації
Рекомендовано центральним методичним кабінетом з вищої медичної освіти моз україни як навчальний посібник для студентів вищих медичних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи