Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему icon

Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему




НазваМетодичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему
Сторінка2/6
Дата31.07.2012
Розмір1.11 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6
Блокатори кальцієвих каналів


Препарати, які відносять до групи блокаторів кальцієвих каналів (БКК), поділяють на 3 покоління:

І покоління: верапаміл (ізоптин), ніфедипін (фенігідин), дилтіазем.

ІІ покоління:

а) група верапамілу (похідні фенілалкіламінів): галопаміл, аніпаміл, фаліпаміл;

б) група ніфедипіну (похідні дигідроперидину): ісрадипін, амлодипін, фелодипін, нітрендипін, німодипін, нікардипін, лацидапін та ін.;

в) група дилтіазему (похідні бензодіазепінів): клентіазем.

ІІІ покоління: нафтопідил, емопаміл.


Основні відмінності препаратів другого покоління від першого - це більша тривалість дії, більш висока тканинна специфічність, менша кількість небажаних ефектів. ІІІ покоління - це БКК, у яких додатково виражені особливі властивості: -адреноміметична активність у нафтопідилу; симпатолітична активність - у емопамілу.

БКК блокують потенціалзалежні кальцієві канали у мембранах кардіоміоцитів та гладеньких м`язів судин. Це супроводжується зниженням загального периферичного опору судин і зменшенням скоротливості міокарда. Крім того, препарати зменшують агрегацію тромбоцитів, пригнічують автоматизм клітин синусового вузла та ектопічних осередків у передсердях і уповільнюють проведення через атріовентрикулярний вузол.

Розрізняють шість типів потенціалзалежних кальцієвих каналів: L, T, N, P, R та Q. БКК впливають на повільні канали L-типу. Приймання препаратів цієї групи супроводжується значним зниженням концентрації цитоплазматичного кальцію і розслабленням клітин гладеньких м`язів артерій. Доведено, що вміст внутрішньоклітинного кальцію у хворих гіпертонічною хворобою підвищений, що є причиною схильності до генералізованої вазоконстрикції. Ефект БКК стосовно венозних судин виражений незначною мірою.

Антигіпертензивний ефект пов`язаний із впливом препаратів на серце. На відміну від клітин гладеньких м`язів судин деполяризація мембран м`язових волокон передсердь і шлуночків пов`язана з рухом іонів натрію через “швидкі” натрієві канали та іонів кальцію через “повільні” кальцієві канали L-типу. В синоатріальному й атріовентрикулярному вузлах деполяризація здебільшого залежить від швидкості входу іонів кальцію через “повільні” канали.

Зменшуючи скоротливу функцію міокарда, БКК сприяють регресу гіпертрофії лівого шлуночка. На відміну від інших груп антигіпертензивних препаратів призначення БКК не супроводжується явищами ортостатичної гіпотензії. Препарати в терапевтичних дозах не впливають на нормальний рівень артеріального тиску, не проявляють негативної дії на вуглеводний і ліпідний обміни, що дозволяє призначати їх хворим на цукровий діабет. БКК не впливають на бронхи і не зменшують кровотоку в кінцівках, не впливають на фізичну витривалість. Препарати здатні посилювати виведення води та іонів натрію із організму.

БКК вводять парентерально, призначають для приймання всередину та сублінгвально. Препарати добре всмоктуються із шлунково-кишкового тракту, зв`язуються з білками крові, проникають у різні тканини та органи, в тому числі й центральну нервову систему. Тривалість дії препаратів І покоління - 4-6 годин, ІІ - до 12 годин.

Препарати майже повністю біотрансформуються печінкою, виводяться в основному через нирки.

Основні показання для призначення БКК - це гіпертонічна хвороба, гіпертонічні кризи (коринфар та його аналоги), гіпертонічна хвороба в поєднанні з ішемічною хворобою серця або при схильності до пароксизмальної суправентрикулярної тахіаритмії, нефрогенна гіпертонія, гіпертонія з порушенням мозкового кровообігу, мігрень, хвороба Рейно, тромбози, гіпертрофічні кардіоміопатії, холодовий бронхоспазм та ін.

При монотерапії артеріальної гіпертонії легкого і середнього ступенів тяжкості високоефективні такі препарати, як ніфедипін, фелодипін, верапаміл та дилтіазем. Стабільний ефект розвивається через 1-2 тижні після початку регулярного приймання препарату в індивідуально підібраній дозі. Підвищення частоти серцевих скорочень спостерігається на початку терапії і виражене у пацієнтів молодого віку. При тяжкій формі гіпертонії БКК комбінують з -адреноблокаторами або інгібіторами ангіотензинконвертуючого ферменту.

Останнім часом БКК з коротким періодом дії все більше поступаються місцем препаратам з тривалим ефектом (нітрендипін, фелодипін, алодипін та ін.), оскільки короткодіючі препарати групи ніфедипіну (дигідропіридинові похідні) можуть негативно впливати на перебіг артеріальної гіпертензії (у осіб похилого віку збільшується ризик інфаркту міокарда та підвищується смертність при застосуванні ніфедипіну короткої дії). Найбільшу тривалість дії мають амлодипін та лацидипін, які призначають 1 раз на добу. Активність нітрендипіну втричі вища, ніж у ніфедипіну. Окрім системної вазодилятації зі зменшенням периферичного опору судин, препарат розширює ниркові судини, збільшує виведення іонів натрію і води, підвищує вміст у крові натрійуретичного гормону. Найбільш виражений ефект спостерігається у пацієнтів похилого віку з гіпертонією на фоні низького рівня реніну. Препарат призначають 1 раз на добу. При тривалому прийманні нітрендипін сприяє зворотному розвитку гіпертрофії міокарда. При гіпертонічних кризах препарат можна приймати під язик.

Фелодипін характеризується вираженим впливом на судини. Препарат не має негативної інотропної дії на міокард і не впливає на провідність. Фелодипін ефективний при гіпертонії будь-якого ступеня тяжкості, включаючи хворих похилого віку з нирковою гіпертензією. Порівняно з ніфедипіном препарат має вищу ефективність при призначенні у комбінації з сечогінними засобами і -адреноблокаторами.

БКК при тривалому застосуванні можуть стати причиною головного болю, запаморочення, припливів (почервоніння шкіри обличчя). У перші дні лікування БКК можуть розвиватися набряки стоп, гомілок, ліктів унаслідок стазу судин і порушення місцевої мікроциркуляції. Спостерігається брадикардія (частіше при призначенні верапамілу), іноді - рефлекторна тахікардія (при призначенні ніфедипіну). Приймання БКК може супроводжуватися запорами.


Взаємодія. Раціональним вважається комбінування БКК дигідропіридинового ряду з β-адреноблокаторами, інгібіторами ангіотензинконвертуючого ферменту, блокаторами рецепторів ангіотензину ІІ.

БКК нераціонально комбінувати з діуретиками (не підвищується гіпотензивний ефект останніх), з α-адреноблокаторами (виражена гіпотонія), з міотропними вазодилятаторами (виражена гіпотонія).

Такі препарати, як верапаміл, галопаміл, дилтіазем і клентіазем у комбінації з β-адреноблокаторами можуть спричинити ускладнення у вигляді блокад серця і вираженої гіпотонії. Комбінація БКК різних підгруп супроводжується збільшенням периферичних набряків у хворих.

БКК є метаболічно нейтральними препаратами. Вони не порушують вуглеводного, ліпідного, уратного обмінів, не змінюють рівень калію та магнію в плазмі крові, не зменшують фізичну, розумову та сексуальну активність, не викликають депресії. Препарати проявляють нефропротекторні властивості і зменшують гіпертрофію лівого шлуночка при гіпертонії.


Блокатори ангіотензинперетворювального
ферменту


Блокатори ангіотензинперетворювального ферменту (АПФ) поділяють на два покоління.

І покоління: каптоприл (капотен), метіоприл та ін.

ІІ покоління: еналаприл, лізиноприл, раміприл, беназеприл, фозиноприл, трандолаприл та ін.


Усі препарати І покоління містять у структурі молекули сульфгідрильну групу.

Препарати ІІ покоління містять у структурі молекули карбоксильну або фенольну групу. Для препаратів ІІ покоління характерні більш висока активність, відсутність у хімічній структурі молекул сульфгідрильних груп, здатних аутоімунізувати організм, більша тривалість дії, менша частота розвитку побічних ефектів.


Ренін синтезується у кірковому шарі нирок (у клітинах юкстагломерулярного апарата) під впливом симпатичної імпульсації, а також при зменшенні ниркового кровотоку, зниженні артеріального тиску або збільшенні концентрації натрію в дистальних канальцях. Ренін, діючи на ангіотензиноген, відщеплює від нього ангіотензин І. Останній під впливом АПФ (кінази ІІ) перетворюється в ангіотензин ІІ. Процес утворення ангіотензину ІІ відбувається у тканинах серця, головного мозку, легенів та інших органів. Висока концентрація АПФ виявлена в ендотелії судин. Із ангіотензину ІІ у надниркових залозах утворюється ангіотензин ІІІ. Ангіотензини ІІ і ІІІ стимулюють вивільнення альдостерону, який підвищує реабсорбцію натрію і еквівалентних кількостей води в нирках, а також стимулює секрецію калію. Ангіотензини ІІ і ІІІ сприяють підвищенню судинної “жорсткості” і стимулюють синтез колагену, сприяючи фіброзу міокарда.

У різних тканинах виявлено 4 типи рецепторів для ангіотензину ІІ. Основні серцево-судинні ефекти зумовлені стимуляцією ангіотензинових рецепторів першого типу (АТ1). Для ангіотензину ІІ характерні надзвичайно виражена судинозвужувальна дія і кардіостимулювальний вплив. Крім того, ангіотензин ІІ виконує функції ростового фактора кардіоміоцитів і клітин гладеньких м`язів судин, збільшує секрецію вазопресину, адренокортикотропного гормону і пролактину.

Важливо зазначити, що АПФ, крім перетворення ангіотензину І у ангіотензин ІІ, каталізує реакції інактивації брадикініну та енкефалінів, які розширюють судини, знижують артеріальний тиск, збільшують виведення натрію і води із організму, знижують агрегацію тромбоцитів, затримують калій в організмі. Препарати знижують активність перекисного окислення ліпідів і покращують метаболізм вуглеводів.

Блокатори АПФ зменшують утворення ангіотензину ІІ і тим самим попереджають розвиток його ефектів. Крім того, інгібітори АПФ сприяють збереженню брадикініну та енкефалінів, посилюючи їх ефекти. У результаті зменшується тонус артеріальних і венозних судин; знижується артеріальний тиск; відмічається коронарна вазодилятація; зменшуються перед- та постнавантаження на серце; збільшується кровотік у серці, нирках та інших органах; зростають секреція та активність передсердного натрійуретичного гормону; збільшується діурез. Застосування інгібіторів АПФ супроводжується зменшенням гіпертрофії серцевого м`яза і судинної стінки. Зменшується імовірність розвитку шлуночкових аритмій.


Препарати групи блокаторів АПФ призначають всередину. Лише лізиноприл і вазотек можна вводити внутрішньовенно. Препарати добре всмоктуються у шлунково-кишковому тракті. Приймання препаратів не залежить від їди (крім каптоприлу, який призначають за 2-3 години до їди). У крові препарати зв`язуються з білками плазми. Виняток становлять каптоприл і лізиноприл, ступінь зв`язування з білками яких становить 20-30%. Препарати добре проникають в усі тканини. Терапевтичний ефект каптоприлу розвивається через 1 годину, інших препаратів - через 2 години. Тривалість дії каптоприлу - 6 годин, інших препаратів - 24 години. Через це каптоприл призначають 4 рази на добу, а всі інші - 1 раз. Елімінують блокатори АПФ переважно через нирки. Винятками є раміприл, беназеприл, периндаприл, які на 60% виводяться печінкою.

Трандоприл є одним із найбільш ефеквтивних і тривало діючих препаратів цієї групи. За блокувальною дією на АПФ він у 6-10 разів перевищує еналаприл. Тривалість його ефекту досягає 48 годин.


Препарати ефективні при легкій, помірно тяжкій і рефрактерній до інших гіпотензивних засобів гіпертонічній хворобі. При сублінгвальному прийманні каптоприл може купірувати гіпертензивний криз. Препарати комбінують з гіпотензивними засобами центральної дії, БКК, -адреноблокаторами, діуретиками. Інгібітори АПФ рекомендується призначати починаючи з малих доз, щоб попередити виражену гіпотензію (ефект першої дози).

Блокатори АПФ збільшують кровотік у міокарді, печінці, мозку, нирках, не впливаючи на об`єм циркулюючої крові. У цілому ефективність препаратів пропорційна концентрації реніну у крові, хоча інгібітори АПФ знижують артеріальний тиск і у хворих з нормальною активністю реніну у плазмі (ефективність препаратів при цьому менша).

У наш час блокатори АПФ призначають також для лікування хронічної серцевої недостатності. Завдяки зниженню тонусу артеріол і вен препарати зменшують перед- і постнавантаження на серце, тиск у правому і лівому шлуночках. Через 3 місяці від початку приймання блокаторів АПФ суттєво зменшується гіпертрофія лівого шлуночка.

Застосовують інгібітори АПФ при постінфарктному кардіосклерозі. При діабетичній нефропатії препарати розширюють еферентну артерію і зменшують внутрішньоклубочкову гіпертензію (основну причину розвитку гломерулосклерозу).


При застосуванні інгібіторів АПФ можлива надмірна гіпотензія, розвиток якої більш імовірний у хворих, що раніше приймали високі дози діуретиків. Лікування препаратами часто супроводжується сухим кашлем, який не купірується за допомогою протикашльових засобів. Причиною кашлю є пригнічення інактивації брадикініну і підвищення синтезу простагландину Е2 у бронхах. Результатом такої дії може стати і розвиток ангіоневротичного набряку. Інгібітори АПФ можуть бути причиною алергічних шкірних висипань, нейтропеній, порушення смакових відчуттів (втрата смаку, металічний смак у роті), головного болю, запаморочення, гіперкаліємії.

Незважаючи на значну кількість побічних ефектів, блокатори АПФ не мають вікових обмежень при призначенні, не викликають розвитку феномену “віддачі”. Однак їх призначення супроводжується повільним розвитком звикання.

Частина хворих резистентна до гіпотензивної терапії інгібіторами АПФ. Це зумовлено тим, що утворення ангіотензину ІІ регулюється не тільки АПФ, але й іншими ензимами (хімазами, катепсином та ін.). Тому більш повного “виключення” ренін-ангіотензинової системи можна досягнути лише за допомогою блокаторів ангіотензинових рецепторів.


Взаємодія. Блокатори АПФ посилюють гіпотензивну дію β-адреноблокаторів, блокаторів кальцієвих каналів, α-адреноблокаторів, сечогінних препаратів. Фармацевтична промисловість виробляє багато комбінованих препаратів інгібіторів АПФ з тіазидними діуретиками: енап-Н, капозид, ко-ренітек та ін. Така комбінація раціональна не тільки тому, що вона потенціює антигіпертензивний ефект, але і попереджує гіперкаліємію.

Алкоголь також посилює ефекти цієї групи препаратів. Гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ також зростає при обмеженні вживання кухонної солі. Блокатори АПФ можуть застосовуватися разом із серцевими глікозидами при хронічній серцевій недостатності.

Не можна призначати цю групу препаратів разом із глюкокортикоїдами і нестероїдними протизапальними препаратами (блокують синтез простагландинів, через які реалізують свій ефект брадикініни). Не можна призначати інгібітори АПФ з препаратами калію і калійзберігаючими діуретиками (можливість гіперкаліємії).

Протипоказанням до застосування інгібіторів АПФ є гіперкаліємія, двобічний стеноз ниркових артерій, вагітність у другому та третьому триместрах (у плода можливі гіпоплазія легенів, деформація черепа та ін.).


Блокатори ангіотензинових рецепторів


Дана група представлена такими препаратами, як лозартан (козаар), ірбезартан, валзартан (діован), золарзартан та інші.

Родоначальником цієї групи препаратів є саралазин, який на сьогодні втратив своє значення і не застосовується в клінічній практиці. У 1992 році в медичну практику був упроваджений лозартан (козаар). Пізніше були розроблені такі препарати, як ірбезартан, валзартан, золарзартан, епрозартан.

Препарати блокують ангіотензинові рецептори (АТ1) у судинах, надниркових залозах та інших органах, знижують рівень альдостерону і норадреналіну в крові. В результаті зменшується загальний периферичний опір судин, знижуються системний артеріальний тиск і тиск у малому колі кровообігу. При блокаді АТ1-рецепторів у крові підвищується концентрація реніну, ангіотензину І, ангіотензину ІІ. Підвищення останнього приводить до стимуляції АТ2-рецепторів, які активують натрійурез і розширюють судини, стимулюючи вивільнення NO, а також пригнічують проліферацію ендотелію. Натрійуретичний та діуретичний ефекти також супроводжуються дилятацією судин. Блокатори ангіотензинових рецепторів не впливають на метаболізм брадикініну. Гіпотензивна активність препаратів не нижча, ніж у інгібіторів АПФ, але препарати краще переносяться хворими.

Препарати призначають ентерально незалежно від приймання їжі. Біодоступність становить близько 30%. Блокатори ангіотензинових рецепторів проникають у різні тканини та органи, зв`язуються з білками плазми. Антигіпертензивний ефект розвивається протягом 6 годин, зберігається до 24 годин. Призначають препарати 1 раз на добу. Максимальний ефект спостерігається через 3-6 тижнів постійного приймання і зберігається тривалий час після відміни препарату. Виводяться блокатори ангіотензинових рецепторів та їх метаболіти через печінку.

Препарати призначають при гіпертонічній хворобі, реноваскулярній гіпертензії, для діагностики підвищеної активності ренін-ангіотензинової системи, при хронічній серцево-судинній недостатності.

Приймання блокаторів ангіотензинових рецепторів може супроводжуватися головним болем, ортостатичною гіпотензією, тахікардією, гіперкаліємією, кашлем (рідше, ніж при застосуванні інгібіторів АПФ). Перелічені побічні ефекти не мають постійного характеру. Препаратам даної групи властива тератогенна дія, у зв`язку з чим вони протипоказані під час вагітності.


Взаємодія. Блокатори рецепторів ангіотензину ІІ успішно комбінують з діуретиками, антагоністами кальцію дигідропіридинового ряду. Призначають їх у комбінаціях обережно, щоб не було вираженого швидкого зниження артеріального тиску. Не можна комбінувати блокатори рецепторів ангіотензину ІІ з препаратами калію та калійзберігаючими діуретиками.


Діуретики


До сечогінних засобів, які використосують для лікування гіпертонічної хвороби, відносять такі, як фуросемід, дихлотіазид, індапамід, оксодолін, клопамід, спіронолактон, тріамтерен та ін.

Дія діуретиків на нефрон супроводжується зменшенням реабсорбції натрію і води та зниженням об`єму екстрацелюлярної рідини. Сечогінні засоби мають гіпотензивний ефект на різних етапах захворювання і суттєво потенціюють дію препаратів інших груп. Діуретики широко застосовують для монотерапії початкової стадії гіпертонічної хвороби. Для лікування гіпертонічної хвороби застосовують в основному препарати тіазидного та нетіазидного походження з середньою силою діуретичної дії (дихлотіазид, індапамід, оксодолін, клопамід) і калійзберігаючі препарати із слабкою діуретичною дією (спіронолактон, тріамтерен). З метою посилення ефекту та зменшення побічної дії часто діуретики комбінують між собою. Під час лікування загострень гіпертонічної хвороби ІІ і ІІІ стадій та для екстреної терапії гіпертонічних кризів використовують потужні “петельні” діуретики (фуросемід та ін.). Препарати з середньою та слабкою діуретичною активністю не впливають на рівень артеріального тиску у здорових людей.


Початкове зниження артеріального тиску під час застосування діуретиків є наслідком збільшення екскреції натрію і води із організму та зменшення об`єму циркулюючої крові. Через 6-8 тижнів після початку терапії сечогінними засобами діуретичний ефект препаратів поступово зменшується і серцевий викид нормалізується. Це пояснюється тим, що зменшення об`єму плазми і зниження артеріального тиску супроводжуються підвищенням активності реніну та альдостерону в крові, які попереджають подальшу втрату організмом рідини і солей. За цих умов гіпотензивний ефект діуретиків пов`язують зі зменшенням периферичного опору судин. Ймовірно, зниження судинного тонусу зумовлене поступовим “вимиванням” внутрішньо-клітинного натрію і зростанням концентрації іонів калію у судинних стінках. Незважаючи на підвищену активність ренін-ангіотензинової системи, опір периферичних і ниркових судин зменшується. Діуретики знижують як систолічний, так і діастолічний тиск, зберігають (або навіть збільшують) об`єм серцевого викиду. Терапія діуретиками не супроводжується ортостатичною гіпотензією.

Найбільш широкого використання в лікуванні гіпертонічної хвороби набув дихлотіазид (гіпотіазид), який, як правило, призначають двічі на день, підбираючи для кожного хворого індивідуальну дозу. Останнім часом була створена нова група препаратів діуретиків з вазодилятуючим ефектом, представником якої є індопамід та його пролонгована форма – індопамід-ретард. При лікуванні гіпертонії перевагу віддають препаратам тривалої дії (індопамід-ретарду, оксодоліну і клопаміду), які призначають 1 раз на день або через 1-2 дні.

При надмірному сечогінному ефекті з`являються м`язова слабість (результат втрати калію), спрага, сухість у ротовій порожнині, парестезії. Для профілактики гіпокаліємії призначають препарати калію (калію хлорид, “Аспаркам”, “Панангін”) або комбінують тіазидні діуретики з калійзберігаючими препаратами. Крім того, діуретики (зокрема, тіазидові діуретики) зменшують рівень кальцію в плазмі крові, викликають гіперглікемію, гіперурикемію, підвищення рівня холестерину в крові.


Гіпотензивний ефект діуретиків підвищується в комбінації з β-адреноблокаторами, інгібіторами АПФ, блокаторами рецепторів ангіотензину ІІ, антагоністами кальцію. Раціонально комбінувати діуретики, які підвищують екскрецію калію, з калійзберігаючими препаратами.

Необхідно враховувати, що тіазидні діуретики можуть посилювати ефект антидеполяризувальних міорелаксантів і барбітуратів.

При застосуванні тіазидних та петльових діуретиків із саліцилатами гіпотензивний ефект препаратів знижується. Можливі аритмії при одночасному застосуванні діуретиків із еритроміцином, пентаміном, астемізолом. Усі діуретики (крім калійзберігаючих) посилюють токсичність серцевих глікозидів (викликають гіпокаліємію).

Петльові діуретики не можна призначати одночасно з ото- та нефротоксичними препаратами (аміноглікозидами, цефалоспоринами та ін.), оскільки при цьому посилюється токсичний вплив на слух та нирки.


^ ДОПОМІЖНІ ГІПОТЕНЗИВНІ ЗАСОБИ

Інгібітори вазопептидаз


Останнім часом у клінічній практиці з`явилися гіпотензивні препарати нового класу - інгібітори вазопептидаз омапатрилат, міксатрилат, аладотрилат.

Вазопептидази представлені двома ферментами клітинних мембран: ангіотензинперетворювальним ферментом (АПФ) і нейтральною ендопептидазою. Останній фермент каталізує інактивацію судинорозширювальних пептидів (натрійуретичного гормону, брадикініну та адреномедуліну).

Омапатрилат пригнічує активність АПФ і нейтральної ендопептидази. Це супроводжується зниженням рівня ангіотензину ІІ і підвищенням активності вазодилятуючих пептидів. У результаті зменшуються периферичний опір судин і об`єм циркулюючої крові, знижуються артеріальний тиск і постнавантаження на міокард. Крім того, препарат проявляє кардіопротекторну дію.

Омапатрилат призначають всередину. Препарат добре всмоктується із кишечника, біодоступність його близько 30%. У крові омапатрилат вступає у зв`язок з білками. Метаболізм препарату відбувається в печінці, основний шлях елімінації - нирки. Тривалість дії омапатрилату - близько 24 годин. Призначають його 1 раз на добу.

Омапатрилат призначають для лікування артеріальної гіпертензії, хронічної серцевої недостатності.

Приймання препарату може супроводжуватися головним болем, кашлем, диспептичними розладами, шкірними висипаннями.


-Адреноблокатори


До -адреноблокаторів відносять празозин, доксазозин, теразозин (1-адреноблокатори); фентоламін, тропафен, піроксан (1,2-адреноблокатори).


Неселективні -адреноблокатори розширюють кровоносні судини в результаті блокування 1- і 2-адренорецепторів. Але ці препарати не застосовують для систематичного лікування артеріальної гіпертензії, оскільки вони не забезпечують тривалого гіпотензивного ефекту. Короткочасність дії зумовлена блокуванням 2-адренорецепторів пресинаптичних мембран, які регулюють зворотний негативний зв`язок. Блокування цих рецепторів супроводжується надмірним вивільненням норадреналіну в синаптичні щілини. Це сприяє відновленню адренергічної передачі, що є причиною нестійкого блокування постсинаптичних -адренорецепторів. Неселективні -адреноблокатори використовують при підвищенні артеріального тиску на фоні високого рівня в крові адреналіну (при феохромоцитомі) і для купірування гіпертензивних кризів.

Стійке і тривале блокування постсинаптичних -адреноре-цепторів спостерігається при призначенні селективних 1-адреноблокаторів (празозин, доксазозин та ін.), оскільки препарати не порушують функціонування зворотного негативного зв`язку в адренергічних синапсах. Блокування 1-адренорецепторів судин супроводжується зниженням загального периферичного опору, венозного повернення крові та навантаження на лівий шлуночок. Антигіпертензивний ефект 1-адреноблокаторів не супровод-жується тахікардією та підвищенням хвилинного об`єму. Припускають, що, крім адренолітичної дії, празозин і доксазозин справляють помірний міотропний спазмолітичний вплив на гладенькі м`язи судин. Для обох препаратів типова також протисклеротична дія. Вони знижують рівень ліпопротеїнів низької і дуже низької густини, дещо підвищують рівень ліпопротеїнів високої густини. Цей ефект особливо корисний у випадках поєднання артеріальної гіпертензії і гіперліпідемії.


Під час приймання всередину препарати добре всмоктуються у шлунково-кишковому тракті. Екскретуються препарати в основному з фекаліями, лише незначна частина введеної дози виводиться із організму із сечею. Празозин призначають двічі на день, доксазозин - 1 раз.


1-Адреноблокатори призначають для лікування гіпертонічної хвороби різного ступеня. Завдяки здатності зменшувати перед- та
постнавантаження препарати застосовують у хворих з явищами серцевої та ниркової недостатності, застою у легеневих судинах. Відсутність суттєвого впливу на вуглеводний обмін дозволяє призначати 1-адреноблокатори хворим на цукровий діабет без коригування доз інсуліну. Празозин показаний при гіпертонії вагітних, а також при доброякісній гіперплазії передміхурової залози.


Під час приймання перших доз препаратів можливі головний біль, надмірна гіпотензія, сонливість. Іноді терапія 1-адреноблокаторами супроводжується сухістю в роті, закладеністю носа, проносами, шкірними висипаннями, поліартритом, частим сечовипусканням, нетриманням сечі у жінок.

α1-Адреноблокатори посилюють ефект гіпотензивних засобів, сечогінних, β-адреноблокаторів та периферичних вазодилятаторів.


α-,β-адреноблокатори


До препаратів цієї групи відносять лабеталол (трандат) і карведілол (дилатренд).

Лабеталол блокує β1-, β2- та α1-адренорецептори. При цьому β-адреноблокуюча дія перевищує α-адреноблокуючу в 3 рази. Препарат вводять всередину, або внутрішньовенно (при гіпертонічному кризі). Лабеталол добре всмоктується із кишечника, частково руйнується у печінці. Виводиться нирками у вигляді метаболітів. Лабеталол розширює судини і знижує артеріальний тиск, суттєво не змінюючи серцевого викиду. Тривалість дії препарату 8-10 годин. При регулярному тривалому прийманні препарату зменшується частота серцевих скорочень і попереджається підвищення сили серцевих скорочень при навантаженнях. Показаний лабеталол для лікування гіпертонічної хвороби на різних стадіях. Із побічних ефектів можливі запаморочення, ортостатична гіпотензія.

Карведилол (дилатренд) також є блокатором β- та α-адренорецепторів. Препарат у 10-100 разів сильніше блокує β-адренорецептори і в 1.5-3 рази сильніше α-адренорецептори у порівнянні з з лабеталолом. Одночасно карведилол проявляє антиоксидантні властивості. Препарат знижує загальний периферичний опір судин, рівень реніну в крові, перед- та постнавантаження на серце. Препарат призначають всередину. Гіпотензивний ефект триває до 15 годин. Використовують карведилол для лікування гіпертонії, ішемічної хвороби серця, хронічної серцевої недостатності. Можливі побічні ефекти включають головний біль, бронхоспазм, втомлюваність, шкірні висипання.


^ Центральні 2-адреноміметики


Клофелін і метилдофа збуджують 2-адренорецептори на тілах і дендритах нейронів мозку (у тому числі судинорухового центру), що супроводжується гальмівним ефектом. Антигіпертензивний ефект зумовлений пригніченням пресорного відділу судинорухового центру, загальним зменшенням тонусу симпатичної іннервації. Це супроводжується зменшенням периферичного судинного опору і частоти серцевих скорочень, зниженням секреції катехоламінів наднирковими залозами і тимчасовим зниженням продукції реніну.

^ Клофелін (катапресан, клонідин, гемітон) є одним із найбільш потужних і швидкодіючих антигіпертензивних препаратів. Препарат є агоністом α2-адренергічних і І1-імідазолінових рецепторів. Стійкій гіпотензії може передувати короткочасне (до проникнення препарату у ЦНС) підвищення артеріального тиску внаслідок збудження 2-адренорецепторів на постсинаптичних мембранах клітин гладеньких м`язів судин. Дана фаза триває 5-10 хвилин. Гіпотензивний ефект клофеліну триває 10-12 годин. Як правило, терапію клофеліном починають з невеликих доз, які приймають 2-4 рази на добу. Поступово дозу препарату збільшують. Через 18-36 годин після раптової відміни клофеліну розвивається синдром “віддачі” тривалістю від 1 до 5 днів. Він проявляється гіпертензією, аж до гіпертензивних кризів; енцефалопатією, тахікардією, порушеннями серцевого ритму, болями у животі. Синдром “віддачі” є результатом розгальмовування симпатичних центрів і купірується невеликими дозами клофеліну в комбінації з -адреноблокаторами. Поступове зменшення дози клофеліну наприкінці курсу лікування попереджає розвиток синдрому “віддачі”. Період поступової відміни препарату триває не менше 7 днів.

Клофелін призначають всередину і парентерально. Препарат добре всмоктується із шлунково-кишкового тракту, виводиться із організму нирками. Призначають клофелін при гіпертонічній хворобі і гіпертензивних кризах. Стосовно ЦНС препарат проявляє седативний і снодійний ефекти, знижує температуру тіла. Клофелін потенціює дію етилового спирту, снодійних і психотропних засобів пригнічувальної дії. Препарат підвищує апетит, зменшує секрецію слинних залоз (сухість у роті). Терапія клофеліном може супроводжуватися появою запорів, затримкою сечовипускання, порушеннями зору. Препарат затримує в організмі іони натрію і воду. Тривале приймання клофеліну супроводжується розвитком звикання, тому в процесі лікування дозу препарату доводиться збільшувати у 2-5 разів. У хворих, які приймають клофелін, при зміні положення тіла може розвинутись ортостатичний колапс. Клофелін зменшує нирковий кровотік, що зумовлено гіперпродукцією реніну. Уповільнення кровотоку в судинах мозку, сітківки, нижніх кінцівок сприяє тромбоутворенню. Клофелін у комбінації з β-адреноблокаторами та серцевими глікозидами спричиняє атріовентрикулярну блокаду. Транквілізатори та засоби для наркозу посилюють дію клофеліну.

^ Метилдофа (допегіт, метилдопа, альдомет) в організмі перетворюється в -метилнорадреналін, який стимулює постсинаптичні 2-адренорецептори центральної нервової системи, пригнічуючи активність судинорухового центру. Гіпотензія зв`язана із розширенням судин і зниженням загального периферичного опору. На початку ефекту зменшується також серцевий викид. Препарат розширює ниркові судини та збільшує діурез. Вплив метилдофи на ЦНС проявляється також седативним і снодійним ефектами. Призначають препарат усередину та парентерально 1 раз на день.


Іноді при лікуванні метилдофою розвиваються в`ялість, підвищена втомлюваність, порушення уваги, сонливість. Часто спостерігаються сухість у роті, закладеність носа, запаморочення, диспепсія, шкірні висипання. Іноді приймання метилдофи може супроводжуватися розвитком агранулоцитозу, гемолітичної анемії, тромбоцитопенії. Ортостатична гіпотензія менш характерна, ніж при прийманні клофеліну. Всі побічні ефекти частіше мають місце у пацієнтів похилого віку. До препарату швидко розвивається звикання. В малих дозах метилдофу можна поєднувати з діуретиками та β-адреноблокаторами. Комбінація метилдофи з наркотичними засобами посилює гіпотензивний ефект, а комбінація з інгібіторами МАО провокує гіпертонічний криз.


Гангліоблокатори


До групи гангліоблокаторів відносять такі препарати, як пентамін, бензогексоній, пірилен та інші. Блокуючи Nn-холінорецептори у симпатичних гангліях, препарати перешкоджають надходженню судинозвужувальних імпульсів. Введення гангліоблокаторів супроводжується значним розширенням дрібних артерій, капілярів, венул і зниженням артеріального тиску. У зв`язку з пригніченням рефлекторних механізмів, які підтримують постійний рівень артеріального тиску при зміні положення тіла, можливий ортостатичний колапс. Серцевий викид і ударний об`єм зменшуються в основному за рахунок зменшення венозного повернення крові до серця. Розширення венозного русла супроводжується зниженням переднавантаження. Відбувається депонування крові у розширених судинах брижейки, нижніх кінцівок. Знижується тиск у малому колі кровообігу і у правому шлуночку. Зменшується об`єм циркулюючої крові. У результаті розширення резистивних судин зменшуються периферичний судинний опір і навантаження на лівий шлуночок (постнавантаження).

Гангліоблокатори застосовують для керованої гіпотонії при проведенні хірургічних операцій, лікуванні набряку легенів і мозку. Препарати можуть бути використані для купірування гіпертензивних кризів. Широкого застосування для лікування гіпертонічної хвороби гангліоблокатори не знайшли, оскільки їх введення супроводжується значною кількістю побічних ефектів: зменшення тонусу шлунково-кишкового тракту і сечового міхура, розвиток запорів аж до паралітичної непрохідності кишечника, порушення акомодації, сухість у роті. Найбільш небезпечним ускладненням при застосуванні гангліоблокаторів є ортостатична гіпотензія. При регулярному прийманні до препаратів швидко розвивається звикання.


Симпатолітики


До групи симпатолітиків відносять такі препарати, як октадин та резерпін. Вони пригнічують передачу збудження на рівні пресинаптичних мембран адренергічних волокон. Дані препарати зменшують запаси норадреналіну, в результаті у відповідь на нервові імпульси кількість медіатору, що виділяється у синаптичну щілину, зменшується.

Резерпін - алкалоїд раувольфії. Препарат порушує депонування норадреналіну у везикулах, що сприяє інактивації медіатору під дією цитоплазматичної моноамінооксидази. Гіпотензивна дія резерпіну зумовлена переважно його периферичними ефектами (розширення судин, зниження загального периферичного опору, зменшення серцевого викиду в результаті брадикардії). Однак резерпін здатний також виснажувати депо катехоламінів і у центральній нервовій системі. Унаслідок цього препарат проявляє пригнічувальну дію на ЦНС, що супроводжується зниженням реактивності судинорухового центру, лімбічної системи, ретикулярної формації стовбура мозку. Така дія є основою психоседативного ефекту, зумовлює сонливість і депресії. Резерпін призначають для приймання всередину 1 раз на добу. Гіпотензивний ефект розвивається через 1-5 днів після початку приймання, оскільки саме цей час необхідний для виснаження фонду катехоламінів. Гіпотензивний ефект стабільний і зберігається протягом 3-4 тижнів після відміни препарату. Феномен “віддачі” відсутній. Загалом резерпін - слабкий гіпотензивний засіб і, як правило, є компонентом у комбінованих препаратах (“Адельфан” та ін.). Препарат не викликає розвитку ортостатичного колапсу.

Побічні ефекти резерпіну зумовлені його механізмом дії. Так, тривале приймання препарату у прийнятих гіпотензивних дозах
(1 мг на добу), особливо пацієнтами похилого віку, може супроводжуватися депресією і явищами паркінсонізму, що є результатом виснаження запасів дофаміну у ядрах стовбура мозку. Підвищення тонусу парасимпатичних центрів супроводжується збільшенням секреції залоз і моторики шлунково-кишкового тракту (загострення виразкової хвороби, проноси), підвищенням тонусу бронхів (загострення бронхіальної астми), брадикардією, набуханням слизової оболонки носа і т.д. Препарат посилює гіпотензивний ефект діуретиків, гангліоблокаторів, периферичних вазодилятаторів. Обережно призначають резерпін разом із антиаритмічними засобами та серцевими глікозидами.

Октадин порушує процес вивільнення норадреналіну і запобігає його зворотному нейрональному захопленню адренергічними волокнами. Препарат погано розчинний у ліпідах, тому він не проникає через гематоенцефалічний бар`єр і позбавлений центральної дії. На початку лікування октадин знижує серцевий викид, а при тривалому прийманні знижується периферичний опір і зменшується венозне повернення крові до серця. На фоні приймання октадину можливий розвиток ортостатичної гіпотензії. Призначають октадин 1 раз на добу. Гіпотензивний ефект розвивається через 4-7 діб і може зберігатися протягом 1-2 тижнів після відміни октадину.

Крім ортостатичного колапсу, октадин може бути причиною брадикардії, порушення провідності через атріовентрикулярний вузол, підвищення тонусу бронхів, проносів, набухання слизових оболонок.


^ МІОТРОПНІ СПАЗМОЛІТИКИ
Активатори калієвих каналів


Препарати активують (відкривають) у мембранах калієві канали і сприяють виходу іонів калію із клітини. Це супроводжується гіперполіризацією мембрани і затримкою активації кальцієвих каналів. Чутливість гладеньких м`язів до судинозвужувальних агентів (катехоламіни, ангіотензин ІІ та ін.) різко зменшується. Препарати цієї групи розширюють тільки артеріоли. Їх гіпотензивний ефект зумовлений зменшенням загального периферичного опору судин.

Міноксидил - один із найбільш активних препаратів цієї групи. Використовують міноксидил для лікування найбільш тяжких і злоякісних форм гіпертонічної хвороби, які резистентні до звичайних гіпотензивних засобів і їх комбінацій. Препарат значно знижує артеріальний тиск і зменшує постнавантаження. Призначають міноксидил для приймання всередину. Препарат добре всмоктується із шлунково-кишкового тракту, основний шлях елімінації – нирки. Гіпотензивний ефект триває 24 години. Із побічних ефектів типові гірсутизм обличчя, ушкодження перикарда, шкірні висипання, головні болі, тромбоцитопенія, лейкопенія. Міноксидил затримує в організмі іони натрію і воду.

Діазоксид проявляє більшу гіпотензивну активність, ніж міноксидил. Препарат в основному вводять внутрішньовенно для купірування гіпертензивних кризів. Ефект розвивається через 2-5 хвилин і триває 6-18 годин. При ентеральному введенні препарату зниження артеріального тиску відбувається поступово. Крім зменшення тонусу артеріол, діазоксид пригнічує роботу серця. Препарат гальмує секрецію інсуліну і підвищує рівень цукру у крові. Із побічних ефектів потрібно назвати затримку в організмі іонів натрію і води, підвищення рівня сечової кислоти у крові. препарат є потужним релаксантом матки.


Донатори оксиду азоту


^ Натрію нітропрусид - гіпотензивний засіб, що впливає на резистивні та ємнісні судини. Ефект препарату не супроводжується збільшенням серцевого викиду. Механізм дії натрію нітропрусиду подібний до механізму нітрогліцерину. У організмі із препарату вивільняється оксид азоту, який стимулює цитозольну гуанілатциклазу. У результаті підвищується рівень цГМФ, зменшується концентрація вільних іонів кальцію. Тонус гладеньких м`язів судин зменшується. Натрію нітропрусид вводять внутрішньовенно краплинно при гіпертензивних кризах, для керованої гіпотензії, при гострій лівошлуночковій недостатності. Ефект препарату розвивається через 2-3 хвилини. Введення препарату може супроводжуватися тахікардією, головним болем, диспептичними розладами, м`язовими посмикуваннями.


Різні міотропні засоби


^ Апресин (гідралазин) помірно розширює резистивні судини, зменшує загальний периферичний опір судин, знижує артеріальний тиск. Препарат призначають всередину. Апресин добре всмоктується із шлунково-кишкового тракту, зв`язується з білками плазми. Швидкість метаболізму апресину в різних людей не однакова, що необхідно враховувати при дозуванні препарату. В середньому ефект апресину триває 6-8 годин. Побічні ефекти: тахікардія, болі у серці, аритмії, інфаркт міокарда, головний біль, порушення водно-сольового обміну, аутоімунні реакції (ревматоїдний артрит, системний червоний вовчак та ін.), диспептичні розлади. Препарат протипоказаний при стенокардії, інфаркті міокарда, виразковій хворобі шлунка, системному червоному вовчаку.

Дибазол проявляє спазмолітичну дію стосовно всіх органів, що містять гладенькі м`язи. Препарат розширює судини, знижує артеріальний тиск за рахунок зменшення загального периферичного опору і серцевого викиду. Гіпотензивна активність дибазолу помірно виражена і нетривала. Під час лікування гіпертонії дибазол зазвичай комбінують з іншими гіпотензивними препаратами. При гіпертонічних кризах, особливо з явищами енцефалопатії, препарат вводять внутрішньовенно. Переноситься дибазол добре. Побічні ефекти спостерігаються рідко.

^ Магнію сульфат вводять внутрішньом`язово або внутрішньовенно при гіпертонічних кризах. Крім прямої міотропної дії, магнію сульфат порушує передачу збудження у вегетативних гангліях. У великих дозах препарат пригнічує судиноруховий центр. Стосовно центральної нервової системи магнію сульфат проявляє заспокійливий, а у великих дозах – наркотичний ефект. Препарат пригнічує судоми. Широта терапевтичної дії невелика. При передозуванні магнію сульфату пригнічується дихання. Антагоністами іонів магнію є іони кальцію, тому при передозуванні магнію сульфату вводять кальцію хлорид.

^ Папаверину гідрохлорид – алкалоїд опію, який у наш час виробляють синтетичним шляхом. Препарат є міотропним спазмолітиком. Папаверин знижує тонус і зменшує скоротливу активність гладеньких м`язів і у зв`язку з цим проявляє судинорозширювальний і спазмолітичний ефекти. У великих дозах папаверин пригнічує збудливість серцевого м`яза й уповільнює внутрішньосерцеву провідність. Механізм дії папаверину полягає у блокуванні ферменту фосфодіестерази, у результаті чого накопичується внутрішньоклітинний циклічний 3,5-аденозинмонофосфат, що спричиняє порушення скоротливості гладеньких м`язів і їх розслаблення при спастичних станах. Для препарату характерна слабка седативна дія на ЦНС. Папаверин використовують при спазмах судин (у тому числі й судин головного мозку), при спастичних станах гладеньких м`язів бронхів і органів черевної порожнини. Побічних ефектів папаверин майже не має.

^ Но-шпа (дротаверин) має властивості, подібні до папаверину, але характеризується більш вираженим і більш тривалим спазмолітичним ефектом. Застосовують но-шпу як окремий препарат або в комбінації з нікотиновою кислотою (Нікошпан). Хворі добре переносять но-шпу.

Пентоксифілін – препарат, який покращує мікроциркуляцію і реологічні властивості крові. Пентоксифілін розширює судини і покращує постачання кисню до тканин. Механізм дії зумовлений блокуванням аденозинових рецепторів і пригніченням фосфодіестерази, що сприяє накопиченню цАМФ у гладеньких м`язах судин і тромбоцитах. Крім того, зменшується агрегація тромбоцитів, підвищується еластичність еритроцитів, знижується в`язкість крові. Пентоксифілін приймають всередину і вводять внутрішньовенно або внутрішньоартеріально.


Агоністи імідазолінових рецепторів


Препарати цієї групи стимулюють імідазолінові рецептори у судинноруховому центрі довгастого мозку і, таким чином, знижують активність симпатичного відділу нервової системи. Ця нова група препаратів представлена моксонідином і рилменідином.

^ Моксонідин (фізіотенс) також стимулює 2-адренорецептори в судинно-руховому центрі. Препарат проявляє високу гіпотензивну активність. Його призначають 1 раз на добу. Кількість побічних ефектів значно менша, ніж у клофеліну.

Рилменідин має більшу, ніж моксонідин, гіпотензивну активність.

Обидва препарати не викликають синдрому відміни.


^ ПРИНЦИПИ КОМБІНАЦІЇ

АНТИГІПЕРТЕНЗИВНИХ ПРЕПАРАТІВ


Лікування гіпертонічної хвороби є складною проблемою, яка потребує наполегливості й уваги з боку як лікаря, так і пацієнта. У розвитку гіпертонічної хвороби виділяють початкову транзиторну стадію, коли артеріальний тиск підвищується епізодично під впливом несприятливих стресових факторів. Але поступово періоди з нормальним тиском скорочуються, а періоди з незначно підвищеним тиском стають довшими. На цьому етапі хворі рідко звертаються до лікаря. Хоча саме на цій стадії гіпертонічна хвороба може бути вилікувана. У цей період рекомендується обмежити кількість кухонної солі, рідини, відмовитися від шкідливих звичок, запобігати стресам, упорядкувати режим праці та відпочинку. Для лікування пацієнтів на початковій стадії гіпертонічної хвороби застосовують збори лікарських трав з гіпотензивними і седативними властивостями, невеликі дози транквілізаторів. Можливе також призначення антигіпертензивного препарату. Хворі повинні перебувати під наглядом лікаря протягом кількох років навіть за умови повної нормалізації артеріального тиску.

Але найчастіше пацієнти звертаються до лікаря лише на стадії, коли патологія уже стабілізувалася. У випадку І («м`якої») стадії гіпертонії, коли діастолічний тиск у межах 95-104 мм рт. ст., приймання лікарських препаратів обов`язкове і лікування проводиться тривалий час. При ІІ (помірній) стадії гіпертонії, коли діастолічний тиск 105-115 мм рт. ст., необхідна пожиттєва фармакотерапія. Мета лікування – призупинити прогресування хвороби і попередити гіпертонічні кризи. При ІІІ (тяжкій) стадії гіпертонічної хвороби, коли діастолічний тиск постійно знаходиться на межі 115 мм рт.ст. і вище, фармакотерапія стикається зі значними труднощами і проводиться з метою максимально відстрочити розвиток тяжких ускладнень (інсультів, інфарктів, серцевої та ниркової недостатності).

Антигіпертензивні засоби використовують згідно з так званою поступеневою схемою лікування гіпертонічної хвороби. Виділяють
4 етапи лікування гіпертонії. На першому ступені лікування (при І-
ІІ стадіях захворювання) використовують монотерапію. Необхідно пам`ятати, що не існує універсального засобу для всіх хворих. Лікування починають з призначення мінімальних ефективних доз вибраного препарату, потім дози поступово збільшують, але не доводять до рівня, коли виникають побічні ефекти. При цьому тиск знижується поступово, значні і тривалі в часі періоди підвищення тиску не спостерігаються. Якщо через 2 – 4 тижні від початку монотерапії ефект відсутній або розвиваються побічні реакції, необхідно замінити препарат іншим. Для монотерапії застосовують гіпотензивні засоби основної групи.

При неефективності монотерапії переходять до другого ступеня лікування – призначення двокомпонентної терапії. Хворому призначають препарати, які посилюють гіпотензивну дію один одного. Це дозволяє застосовувати обидва препарати в мінімальних дозах. Препарати підбирають так, щоб вони згладжували небажані побічні ефекти один одного. Частіше поєднують препарати основної групи, а за неможливості досягти необхідного ефекту або уникнути побічних ефектів додають препарати із допоміжної групи.

Третій ступінь лікування гіпертонії – це вимушений крок, оскільки чим менше призначених препаратів, тим легше контролювати результат. На третьому етапі, окрім двох препаратів, призначають і третій засіб, який вибирають із основної або допоміжної групи.

При прогресуванні гіпертонії переходять на четвертий ступінь лікування, коли арсенал застосовуваних препаратів поповнюється такими сильнодіючими засобами, як октадин, міноксидил та ін., або ж препаратом основної групи, який до цього часу не застосовувався. Завдання на цьому ступені полягає в тому, щоб не тільки контролювати артеріальний тиск, але й відновити порушення регіонального кровообігу, роботи серця та нирок. До схеми лікування вводять нові або підвищують дози для вже застосовуваних препаратів. Особливо важливо попередити розвиток гіпертонічних кризів, які в міру прогресування хвороби стають дедалі небезпечнішими.

Часто для лікування гіпертонії використовують комбіновані препарати: тенорик (атенолол+гідрохлортіазид), капозид (каптоприл+гідрохлортіазид), енап Н (еналаприл+гідрохлортіазид), логімакс (фелодипін+метопролол), гізаар (лозартан+гідрохлортіа-зид), діован (валсартан+гідрохлортіазид), адельфан (резерпін+ап-ресин+гідрохлортіазид) та інші. Такі комібновані препарати забезпечують тривалий і стабільний антигіпертензивний ефект.


^ ЛІКАРСЬКІ ЗАСОБИ ДЛЯ КУПІРУВАННЯ

ГІПЕРТЕНЗИВНИХ КРИЗІВ


Гіпертензивний криз – це різке підвищення артеріального тиску, яке супроводжується головним болем, мерехтінням «мушок», пеленою перед очима, роздратованістю, серцебиттям, болями в серці, нудотою, блюванням та ін. Криз може спричинити інсульт, гостру лівошлуночкову недостатність з можливим набряком легенів, інфаркт міокарда, швидке прогресування ниркової недостатності. Лікування кризу – завдання невідкладної допомоги.

Згідно з класифікацією Українського товариства кардіологів (1999) гіпертензивні кризи поділяють на два типи:

- ускладнені кризи – стани з прогресуючим ураженням різних органів (інсульт, інфаркт міокарда, кровотечі, гостра ниркова недостатність та ін.), які є загрозою для життя хворого і потребують негайного (протягом 1 години) зниження артеріального тиску;

- неускладнені кризи – стани без гострого або прогресуючого ураження різних органів, які потенційно загрожують життю хворого і потребують зниження артеріального тиску протягом кількох годин (до 24 годин).

Хворому з ускладненим гіпертензивним кризом надають сидячого або напівсидячого положення. Лікування гіпертензивних кризів починають з гіпотензивних засобів швидкої дії, які вводять внутрішньовенно. Для більш тривалого гіпотензивного ефекту препарати також одночасно вводять внутрішньом`язово. Проводять контроль артеріального тиску. Для лікування гіпертонічного кризу вводять парентерально натрію нітропрусид, нітрогліцерин, верапаміл, діазоксид, лабеталол, еналаприлат, пропранолол, німодипін, есмолол, клофелін, фентоламін, магнію сульфат, фуросемід, торасемід.

У перші години артеріальний тиск знижують на 20-25%. Швидке зниження артеріального тиску може викликати небезпечні ускладнення (кому, стенокардію, аритмії та ін.).

Лікування неускладнених кризів не потребує внутрішньовенного введення препаратів. Застосовують всередину або під язик такі препарати як клофелін, ніфедипін, каптоприл, празозин, пропранолол, лабеталол. Можна також призначити препарати для внутрішньом`язових ін`єкцій: дібазол, піроксан, діазепам, фуросемід, торасемід, клофелін.

У хворих з високим тонусом симпатоадреналової системи, блюванням, неспокоєм та іншими симптомами енцефалопатії використовують аміназин у дозі 50-100 мг внутрішньом`язово або дроперідол у дозі 5 мг внутрішньовенно або внутрішньом`язово.

Для перорального і сублінгвального введення при кризі призначають каптоприл, ніфедипін, клофелін.


^ ГІПЕРТЕНЗИВНІ ЗАСОБИ


Препарати, які підвищують артеріальний тиск, застосовують при шокових станах різного генезу, колапсі, артеріальній гіпотензії, алергічних реакціях, які супроводжуються зниженням тиску. Перед введенням препарату необхідно встановити причину зниження тиску. Патогенетична терапія у всіх випадках зводиться до введення препаратів, які підвищують тиск.


Умовно їх можна класифікувати за механізмом дії.

1 Засоби, що стимулюють судиноруховий центр, – аналептики (кофеїн, кордіамін, камфора, сульфокамфокаїн).

2 Засоби, які тонізують центральну нервову і серцево-судинну системи (настойки, рідкі екстракти елеутерококу, женьшеню, родіоли рожевої, заманихи, аралії, лимоннику та ін.), пантокрин.

3 Засоби периферичної судинозвужувальної та кардіотонічної дії.

3.1 Препарати, які невибірково стимулюють - і -адре-норецептори судин і серця (норадреналін, адреналін, ефедрин).

3.2 Препарати, які стимулюють -адренорецептори (мезатон).

3.3 Гормональні препарати (вазопресин, пітуїтрин).

3.4 Стимулятори дофамінових рецепторів (дофамін).

3.5 Препарати периферичної дії (ангіотензинамід (гіпертензин)).

3.6 Кардіотонічні засоби глікозидної (строфантин) та неглікозидної (добутамін) природи.

4 Засоби, які збільшують об`єм циркулюючої крові (поліглюкін, реополіглюкін, гемодез, полідез та ін.).


Фармакологія препаратів груп 1, 2, 3.1, 3.2, 3.3, 3.6 та 4 подана у відповідних розділах.


^ СТИМУЛЯТОРИ ДОФАМІНОВИХ

РЕЦЕПТОРІВ


Дофамін (допамін) у малих дозах (1-5 мг/кг за 1 хвилину), стимулюючи периферичні дофамінові рецептори, розширює ниркові і мезентеріальні судини. Функція серця при цьому не змінюється. При введенні середніх доз (5-20 мг/кг за 1 хвилину) дофамін стимулює 1-адренорецептори серця, що супроводжується збільшенням серцевого викиду і частоти серцевих скорочень. Нирковий кровотік збільшується. Артеріальний тиск суттєво не змінюється. При введенні великих доз препарату (більше 20 мг/кг за хвилину) дофамін стимулює також -адренорецептори. Внаслідок цього периферичний судинний опір і артеріальний тиск підвищуються. Опір ниркових судин зростає. Частота і сила серцевих скорочень залишаються підвищеними, оскільки стимуляція 1-адренорецепторів зберігається. Дофамін може спричинити серцеву аритмію. До центральної нервової системи дофамін не проникає. Показаний дофамін при шоці різного генезу. Вводять препарат шляхом внутрішньовенної інфузії.


1   2   3   4   5   6

Схожі:

Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconКлінічна Фармація
Клінічна фармакологія лікарських засобів, що впливають на бронхіальну прохідність
Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconЗагальна фармакологія. Фармакологія засобів, що впливають на нервову систему
Перелік препаратів для підсумкового контролю, виписка яких є практичними навичками в курсі вивчення фармакології
Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconМетодичні вказівки для лікарів інтернів терапевтів за темою
«Клінічна фармакологія нестероїдних протизапальних засобів, глюкокортикоїдів, цитостатиків.»
Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconМетодичні вказівки для лікарів інтернів терапевтів за темою
«Клінічна фармакологія нестероїдних протизапальних засобів, глюкокортикоїдів, цитостатиків.»
Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconЗакон України Про лікарські засоби. Загальна рецептура. Тверді лікарські форми 2 М’які лікарські форми. Hедозовані лікарські форми 3
Модуль «Загальна фармакологія. Фармакологія засобів, що впливають на нервову систему. Гормональні препарати. Протизапальні та протиалергічні...
Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconЗакон України «Про лікарські засоби». Загальна рецептура. Тверді лікарські форми Введение в общую рецептуру. Твердые лекарственные формы 2 М’які лікарські форми. Hедозовані лікарські форми
Модуль Загальна фармакологія. Фармакологія засобів, що впливають на нервову систему. Гормональні препарати. Протизапальні та протиалергічні...
Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconМетодичні вказівки для лікарів інтернів офтальмологів Ι циклу за темою
Ці зміни мають у своєї підставі дуже різноманітні фактори впливу на коагуляційні властивості крови у бік гіпокоагуляції чи гіперкоагуляції,...
Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconТематичний план
Фармакологія засобів, що впливають на еферентну іннервацію. Засоби, що впливають на передачу збудження в холінергічних синапсах....
Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconКурс лекцій з фармакології Розділ «засоби, що впливають на центральну нервову систему»
В53 Курс лекцій з курсу “Фармакологія”. Розділ “Засоби, що впливають на центральну нервову систему”: Навчальний посібник. Суми: Вид-во...
Методичні вказівки клінічна фармакологія засобів, що впливають на серцево-судинну систему iconПерелік питань для підготовки до підсумкового модульного контролю та іспиту з предмету „Фармакологія” для студентів ІІІ і IV курсу зі спеціальності «фармація» та студентів ІІІ курсу зі спеціальності «клінічна фармація» Модуль Загальна фармакологія.
Модуль Загальна фармакологія. Лікарські засоби, які впливають на функції нервової системи та медіаторні процеси
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи