Навчально – методичних матеріалів icon

Навчально – методичних матеріалів




НазваНавчально – методичних матеріалів
Сторінка1/7
Дата01.08.2012
Розмір1.43 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КОРАБЛЕБУДУВАННЯ

імені адмірала Макарова


Кафедра філософії

та культурології


ІНДИВІДУАЛЬНИЙ КОМПЛЕКТ

Навчально – методичних матеріалів


З дисципліни : Культурологія


Студент групи_______________________________________________



Спеціальність_______________________________________________


Викладач : _____Макарчук О.М.___


Рекомендовано методичною радою ІЗДО,

як методичні вказівки


Миколаїв 2005




I. Загальні відомості


Роль і значення дисципліни «КУЛЬТУРОЛОГІЯ» визначається самою духовною, політичною та економічною ситуацією сьогодення. Необхідність інтегруватись у європейський культурний простір, утверджуватись в ньому в якості самобутньої культурної сили для українського народу стала питанням виживання нації. Побудова курсу за принципом єдиного розгляду культурно – історичного процесу в його світовому і етнонаціональному вимірах забезпечує постійне (для кожної культурної епохи) співставлення культурної історії України і Європи.

Отже, даний курс покликаний забезпечити: сучасний рівень освіченості майбутніх фахівців, теоретично – світоглядні підвалини культури, орієнтування в явищах сучасного духовного і практичного життя, подолання почуття провінційності, «невсесвітності» української культури, розуміння культурних особливостей представників інших народів і етнічних груп.

Культурологічна підготовка – важливий чинник загальної тенденції гуманізації освіти, особистого практично – духовного розвитку і самореалізації студентів. Вона належить до циклу загальноосвітніх дисциплін обов’язкового вивчення. Культурологія тісно пов’язана зі всіма фундаментальними дисциплінами як гуманітарного, так і природничого спрямування. Особливо споріднена з філософією, історією, естетикою, етикою. Відносно всіх галузей людської життєдіяльності культурологія грає роль інтегративного аспекту, об’єднуючого в світоглядному фокусі, всі людські здобутки і досягнення.


^ II. Тематичний план

ЛЕКЦІЯ 1: Культурологія як дисципліна. Феномен культури. 2 год.


ЛЕКЦІЯ 2 : Культура і суспільство. 2 год.


ЛЕКЦІЯ 3. Світовий культурно – історичний процес : співвідношення загальносвітової, європейської та української культури. 2 год.


СЕМІНАР 1. Динаміка культури. 2 год.


СЕМІНАР 2. Послідовність розвитку європейської цивілізації : зміна і загальна характеристика культурних епох. 4 год.


САМОСТІЙНА РОБОТА 1. Структура духовної культури.
^

САМОСТІЙНА РОБОТА 2. Критичний аналіз класичних і сучасних концепцій культури


САМОСТІЙНА РОБОТА 3. Українська культурологічна думка.

САМОСТІЙНА РОБОТА 4. Культура. Контркультура. Субкультура.

САМОСТІЙНА РОБОТА 5. Співвідношення культури і цивілізації. Типи цивілізацій.


III. Зміст лекційної частини курсу

Лекційна частина курсу охоплює основні питання винесені для засвоєння студентами, але розглядаються вони в курсі не однаково повно. Частина змісту подається оглядово або проблемно, у вигляді питань, постановки проблем і напрямів їх вирішення, вказівок стосовно того , на що слід звернути особливу увагу при самостійній роботі, як краще засвоїти матеріал.

ЛЕКЦІЯ 1: Культурологія як дисципліна. Феномен культури.


План розгляду.

1. Предмет і завдання культурології.

2. Історичний вимір поглядів на культуру.

3.Сутність та зміст культури.

4. Структура культури.

5. Типологія культури.


1.1. Предмет і завдання культурології.

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності людства це виявляється у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо. Культурологія є також інтегративною сферою знань, на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, археології, релігієзнавства, соціології культури, мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання, його джерелом виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджують певні феномени культури. А оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів, що застосовуються нею до культурних об'єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто специфічних підходів. Діахронний метод потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності. Синхронний передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро- або перспективи. Порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур. Сутність типологічного методу полягає в аналізі культурних явищ від абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної близькості історико-культурних процесів.

Серед специфічних методів найпоширенішим є археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури. Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту. Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб'єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже важливий для дослідження особливостей національних культур. Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письменника. Вперше цей метод застосував французький критик Ш. О. Сент-Бев. У науковому літературо­знавстві - це один з важливих принципів дослідження. Його особливості полягають у роботі з текстами. Але і його абсолютизація може призвести до нівелювання ролі духовно-історичної атмосфери, стилю епохи, впливу традиції.

Саме співіснування, взаємовплив, взаємопроникнення різноманітних типів знання сприяють створенню цілісної моделі світобудови. Специфіка культурології в її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія визначає найбільш загальні закономірності формування і функціонування культури. Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Вона претендує на вивчення культури в усій повноті її виявлення. Пізнання сутності культури та виявлення законів і механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури є важливим завданням теорії культури. Опис процесу змін цілісної культури є її історією.

Особливою рисою культурології є її направленість на виявлення смислової цінності будь-яких явищ культури, реалізацію в них творчого духу людини. Культурологія відкриває через культуру драму і трагедію буття людини, його духовну безкінечність і високий зміст. Як система смислів з відповідною внутрішньою логікою культура пізнається шляхом раціональної реконструкції культурно-історичного процесу. Водночас культура звернена до людської суб’єктивності, тому потребує цілісної інтуїтивно-смислової причетності. Метою культурологічного дослідження має бути саме розуміння культури.

Предметом культурології як навчальної дисципліни є історичний та соціальний досвід людини, закріплений в традиціях, нормах, звичаях, законах тощо. Вивчення його змісту, структури, динаміки, технологій функціонування та механізмів збереження, трансляції, освоєння та зміни традицій, цінностей і норм формують науковий світогляд, що сприяє розумінню множинності шляхів соціокультурного розвитку, толерантному сприйняттю інших культур та глибшому усвідомленню вітчизняних культурних досягнень.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

  • Аналіз культури як системи культурних феноменів;

  • Виявлення ментального змісту культури;

  • Дослідження типології культур;

  • Розв’язання проблем соціокультурної динаміки;

  • Вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культурологія - порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу. У становленні культурології виділяють наступні періоди :

    • етнографічний (1800-1860).

    • еволюціоністський (1860- 1895),

    • історичний (1895-1925),

    • культурософський (1925-1955),

    • сучасний (друга половина ХХ с.т.)

Термін "культурологія" запропонував у 1909 р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін "культурологія" для опису специфічних явищ, якими є культура як феномен суто людської діяльності. В. Освальд фактично визначив місце культурології в системі інших наук.

У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900-1975) незалежно від В. Освальда повернувся до тлумачення терміну "культурологія", вводячи його в контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця "Наука про культуру" (1949) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначити предмет культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ.

Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилась. Переважно феномен культури розглядався із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі й Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика та посткультурна лінгвістика (постмодернізм). Зокрема, значного поширення в західній культурології набула культурна антропологія, її називають ще етнічною чи етнологічною культурологією. Вона вивчає традиції, звичаї, обряди, ритуали, міфи і вірування, а також весь уклад життя традиційних, докапіталістичних суспільств і так званих "архаїчних" народів. Останніми роками значне поширення одержали структурно-семіотичні концепції культури, що спираються на новітні лінгвістичні методи дослідження.

У Росії ж термін "культурологія" закріпився. Там культурологія як наука виділилася в окремий напрям, який поєднав культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.

Українська культурологія - досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини навіть історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських оригінальних культурологічних концепцій. Однак нині вітчизняна культуро­логія виходить з кризового стану, розвиваючись шляхом синтезованого вивчення проблем культури, інтегруючи знання різних наук у цілісну систему.

В українській культурології можна виділити декілька напрямів до­слідження. Насамперед - це традиційна історична культурологічна школа, її головне завдання - дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Предмет історії культури охоплює світову, національну або регіональну культури чи певну культурно-історичну епоху, наприклад Середньовіччя, Відродження тощо. Ця школа намагається не стільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події і досягнення культури, виділяючи в ній найвидатніші пам'ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови і літератури.

Другий напрям - це філософія культури. Вона є загальною теорією культури, тому її завдання полягає в осмисленні і поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини і суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденції в еволюції культури, на розкриття причин її розквіту і кризових явищ тощо.

Третім напрямом є соціологія культури. Вона досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури - масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну тощо, її цікавлять зрушення і зміни, що відбуваються в культурі, їхня динаміка, реакція на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

До соціології культури тісно примикає психологія культури, у якій останнім часом проглядається тенденція виділитися в самостійну наукову дисципліну. Вона вивчає особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяє культурно-історичні типи особистості, характерні для даного соціуму.


1.2. Історичний вимір поглядів на культуру.

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини і суспільства - явище багатогранне. З одного боку, культура виступає як феномен соціального організму та його еволюції, з іншого, - як наукова категорія, що досліджує та визначає сутність, структуру та специфіку функціонування цього феномену. Як результат багатогранності культури, в сучасних гуманітарних галузях знань - культурології, філософії, історії, соціології та інших - існує безліч визначень культури, проте загальним для них є те, що під культурою, на противагу „натурі" (природі), розуміють все, що створила людина.

Слово "культура" походить від латинських слів "соlо", "сultiо" - обробіток, "соleге" - обробляти, вирощувати, а пізніше - вклонятися, вшановувати (культ богів, предків). До середини І ст. до н.е. ці слова пов'язувалися саме із землеробською працею. Поступово поняття "культура" поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої людини. У листах Марка Тулія Цицерона (106-43 рр. до н.е.), відомих під назвою "Тускуланські бесіди"(45 р. до н.е.), вислів "сиltuга animі antem рhilosophia еst" ("проте культура духу є філософія") був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово "культура" починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.

Проте на цьому еволюція лексеми "культура" не закінчується. В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва ("аgгі сиltuга"), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово "сиltus" (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. З розвитком феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги й гідності, а також поширюється комплекс значень слова "культура", згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.

На межі Середніх віків та Нового часу поняття культури набуло світоглядно-морального змісту. Це пов'язано з великими соціальними зрушеннями в Західній Європі - першими буржуазними революціями, початком промислового перевороту, утвердженням нових, капіталістичних відносин. Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово "культура" як самостійний термін для означення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про його вплив на саму людину, про те, лихом чи благом є новий, штучно створюваний людиною світ.

У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомність, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною.

Майже всі просвітницькі концепції культури базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природньо пов'язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Французькі просвітителі вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни, на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів, полягають у "розумності" суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

У Х1Х ст., з розвитком етнографії, археології, фольклористики, антропології та інших галузей знань про людину, виникло кілька науково – концептуальних напрямів, які стали фундаментальною основою культурології і в рамках яких здійснюється аналіз феномена культури. Серед них найпоширенішими є еволюціоністський, аксіологічний, антропологічний, формаційний та інші. (Див. додаток 1)


1.3. Сутність та зміст культури.

Народжений у Х1Х ст. еволюціоністський напрям в культурології розглядав культуру як процес поступального вдосконалення не тільки знарядь праці, а й видів мистецтва, вірувань, культів. Засновнику культурологічного еволюціонізму англійському етнографу Тейлору (1832-1917) приписують перше наукове визначення культури, яку він назвав ланцюгом послідовних перетворень результатів людського розуму і праці із менш досконалих у більш досконалі. Таким чином Тейлор спробував поєднати культурологічні традиції 17 і 19 ст., евдемонізм з еволюціонізмом. У загальновживаному вузькому смислі культура трактується як духовне багатство, освіченість, покращення, облагородження задатків і здібностей людини. У широкому значенні на побутовому рівні словом “культура” позначають сукупність всіх проявів людського життя і діяльності, направленість цієї активності на перетворення навколишнього середовища з метою владарювання над нею через наукові знання. Найбільш ємко смисл культури виразив німецький філософ Г. Гегель, назвав культуру “другою природою” надбудованою людьми над природним світобудом. Сучасний етап розвитку науки про культуру характерний тим, що йде процес визначення змістовного поля культури, і всі аспекти культури вивчаються однаково глибоко.

Різнопланові визначення поняття "культура" можна звести до таких основних напрямів: філософського, антропологічного та соціологічного. Вони різняться сутнісними ознаками, методами дослідження та структурними елементами, функціями, що відображено в додатку 2.

Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався. Але як би не різнилися підходи до визначення поняття "культура", практично всі вони збігаються в одному - це характеристика способу життєдіяльності людини, а не тварин. Культура - основне поняття для позначення особливої форми організації життя людей. Зміст терміна відображає закладений в культурі людський фактор, передбачає нерозривну єдність природи, людини і її діяльності. Діяльність же бачиться як цілеспрямований акт індивідуальної та колективної людської волі, яка перетворює природний порядок як в природних об’єктах так і в становищі самої людини. Філософський енциклопедичний словник дає таке визначення культури : культура є специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в продуктах матеріальної і духовної діяльності, в системі соціальних норм і установ, в духовних цінностях, у сукупності ставлення людей до природи , між собою і до самих себе.

З моменту першої спроби наукового визначення культури і до сьогодні вчені висунули немало критеріїв, на базі яких намагались створити струнку універсальну теорію культури. Серед них виділяються такі як діяльність, творчість, традиція, інформація, смисл, цінність, ідеали і тд. Однак невичерпність подібних критеріїв залишає проблему такою, що принципово не має вирішення.

Складність завдання у тому, що головна складова, носій культури – людина не має простого однорідного буття, її не можна описати в термінах об’єктивних властивостей речей фізичного світу. ЇЇ існування суперечливе, вона, на думку французького мислителя Б.Паскаля, знаходиться між двома прірвами – безкінечністю і ницістю, “мислячий очерет”.

Описати людину можна лише в термінах її свідомості, тільки спілкуючись з нею, вступаючи в діалог, вивчаючи її життя і поведінку. Та навіть і ці результати не можна відлити в одне просте визначення. Римський імператор і філософ Марк Аврелій (121 –180 рр.) у трактаті “ Наодинці з собою” розкрив істину про людину у такій лаконічній формулі “Світ – зміни, життя людини – переконання”. Людина може стати вільною не в обставинах свого існування, а в їх оцінці. Таким чином, складна природа людини, як носія культури породжує неоднозначність, багатозмістовність культури.

Люди соціалізують олюднюють природу, вносять в неї свої оцінки і переконання, створюють творчими зусиллями і зберігають через традиції певну ідеальну реальність, поле культури, культурний простір, своєрідний світ символів з його особливою зрозумілою лише людям мовою, кодами, поняттями. Це символічне поле культури, як і будь яке силове поле має свої полюси з різними потенціалами, що породжує свою напругу і є невичерпним внутрішнім джерелом енергії розвитку культури. Один з полюсів визначається динамічною характеристикою культури – творчим потенціалом, а другий статичною складовою, що визначається людською потребою у збереженні традицій. Якщо в межах динамічного підходу основним критерієм є творчість, то в межах результативного підходу критерієм є традиція. Таким чином закон єдності і боротьби протилежностей показує джерело саморозвитку природних і соціально-історичних явищ, дозволяє зрозуміти культуру як складну цілісність, яка містить в собі безпосередньо не сумісні один з одним елементи, але здатну, завдяки їх співіснуванню до саморозвитку в процесі вичерпання цими елементами своїх можливостей і перетворення їх в нові форми.

^ Окреслимо тепер координати символічного культурного простору.

Говорячи про культуру ми завжди і обов’язково маємо на увазі одну з трьох форм її буття :

    • культуру як діяльність,

    • культуру як результат діяльності, як якусь предметну реальність,

    • культуру як творчість.

Зрозуміло, що такий поділ є досить умовним оскільки, наприклад, книга є предметною реальністю, а її написання і читання – культура в якості діяльності і творчості.
  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Навчально – методичних матеріалів iconРозпорядження №270 від 20. 10. 2009 р. Про порядок підготовки навчально-методичних матеріалів до друку з метою впорядкування процесу підготовки навчально-методичних матеріалів до друку
Навчально-методичні матеріали для забезпечення навчального процесу у хду, що готуються до друку, підлягають експертній оцінці
Навчально – методичних матеріалів iconРозпорядження №270 від 20. 10. 2009 р. Про порядок підготовки навчально-методичних матеріалів до друку з метою впорядкування процесу підготовки навчально-методичних матеріалів до друку
Навчально-методичні матеріали для забезпечення навчального процесу у хду, що готуються до друку, підлягають експертній оцінці
Навчально – методичних матеріалів iconРозпорядження №270 від 20. 10. 2009 р. Про порядок підготовки навчально-методичних матеріалів до друку з метою впорядкування процесу підготовки навчально-методичних матеріалів до друку
Навчально-методичні матеріали для забезпечення навчального процесу у хду, що готуються до друку, підлягають експертній оцінці
Навчально – методичних матеріалів iconДержавна академія керівних кадрів культури І мистецтв створення навчально-методичних матеріалів для дистанційних курсів у дакккіМ
Створення навчально-методичних матеріалів для дистанційних курсів у дакккіМ: Методичні рекомендації / Уклад. М. О. Мітрошина. – К.:...
Навчально – методичних матеріалів iconРозпорядження №16 від 25. 02. 2009 р про розміщення навчально-методичних матеріалів з практик на web -сайті зну види практик: № Назва практик Семестр Кількість тижнів 1
На розпорядження №16 від 25. 02. 2009 р про розміщення навчально-методичних матеріалів з практик на web –сайті зну
Навчально – методичних матеріалів iconПрограма І комплекс навчально-методичних матеріалів з дисципліни «історія україни» (для студентів заочної форми навчання всіх спеціальностей Академії)
Програма І комплекс навчально-методичних матеріалів з дисципліни «Історія України» (для студентів заочної форми навчання всіх спеціальностей...
Навчально – методичних матеріалів iconІнформація кафедри фізичної реабілітації щодо розміщення навчально -методичних матеріалів

Навчально – методичних матеріалів iconНаціональний університет державної податкової служби україни
України проводиться з метою підвищення якості навчально-методичних матеріалів, а також морального І матеріального стимулювання науково-педагогічних...
Навчально – методичних матеріалів iconПоложення про конкурс на краще навчально-методичне видання в Національному університеті державної податкової служби України Розглянуто І схвалено на засіданні науково-методичної ради університету І рекомендовано до затвердження
України проводиться з метою підвищення якості навчально-методичних матеріалів, а також морального і матеріального стимулювання науково-педагогічних...
Навчально – методичних матеріалів iconСписок наукових та навчально-методичних праць
Бажана форма списку наукових та навчально-методичних праць, складається в хронологічному порядку]
Навчально – методичних матеріалів iconМіжнародний менеджмент Список рекомендованої літератури
Список літератури, що складається з основної, додаткової літератури та навчально-методичних матеріалів, наведено в таблиці
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи