1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики icon

1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики




Назва1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики
Сторінка1/6
Дата01.08.2012
Розмір1.66 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6


Програма курсу “Етика та естетика”. Лекції.

1. Предмет і система вузлових понять (категорій) етики та естетики.

1.1. Місце і значення етики та естетики у духовно-практичному освоєнні світу.

1.2. Етика та естетика як теоретичне знання.

1.3. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики.


  1. Структура етики (сфери, основні елементи та проблеми).

    1. Діяльне (практичне) і свідоме (теоретичне) в моралі й естетиці.

    2. Елементи моральної діяльності: особливості їх взаємодії.

    3. Моральна свідомість. Сфери буття людського сумління.

    4. Моральна диспозиція особи. Переконання та ціннісні орієнтації.




  1. Структура естетики (сфери, основні елементи та вузлові проблеми).

^ 3.1. Особливості структурних елементів естетики.

3.2. Елементи естетичної діяльності й особливості їх взаємодії.

3.3. Естетична свідомість. Сфери буття краси.

3.4. Естетичне відношення. Смак і ціннісні орієнтації в естетиці.


Тема 1. Предмет і система вузлових понять (категорій)
етики та естетики.


У даній темі розглядаються такі питання:

^ 1. Місце і значення етики та естетики у духовно-практичному освоєнні світу.

2. Етика та естетика як теоретичне знання.

3. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики.


Етика й естетика – це не лише специфічні стосунки та відношення людей, але й своєрідне філософське знання, пов’язане з особливостями ставлення до світу. Отже, етика й естетика являють собою системи своєрідних знань, не схожих за своїми модальністю й статусом ні на які інші. Водночас вони виступають як особливі форми суспільного усвідомлення світу людьми, як особливі світоглядні форми духовно-практичного освоєння дійсності. Спробуємо визначити їхнє місце й значення у широкому світоглядному контексті (дивись схематичний рисунок на наступній сторінці та деякі пояснення до нього).

^ 1.1. Місце і значення етики та естетики у
духовно-практичному освоєнні світу


Мораль і естетика у системі освоєння світу за законами істини, добра і краси. Перше на що слід звернути увагу у цій темі – на спосіб буття людини у світі, на світоглядну культуру в цілому та її особливі формоутворення. Мораль і естетика займають важливе місце у системі освоєння світу за законами істини, добра та краси. Ідеали істини, добра і краси у їх єдності від давнини символізують гармонійну цілісність людської культури, повноту сенсожиттєвих потенцій особи, тобто її духовність. Особливістю духовно-практичного осягнення світу у порівнянні з практичним і теоретичним є стабільне збереження сумірного людині сенсу буття.

Типологія Буття. Види буття


Людина, її відношення до світу – центр єдності буття.









природне суспільне

явища

факти практичне артефакти

р фюзис д і я л ь н і с т ь техне

душа


^ БУТТЯ ЛЮДИНИ

індивідуа- с п і л к у в а н н я суспільне

льне об’єкти-

ідеальне теоретичне воване

(внутрішній (“означене

світ суб’єкта) буття )


Форми осягнення буття людиною:


1. Практичне (предметно-дієве перетворення людиною речовини, енергії та інформації).

2. Теоретичне (створення людиною ідеальних моделей об’єктивних явищ і подій світу).

3. Духовно-практичне (світоглядне). Цілісне узагальнене уявлення про світ виникло у формі світогляду. Він спирається на практичне й теоретичне освоєння світу, але реальним його епіцентром є духовно-практичне осягнення. Саме у ньому зосереджується сумірне людині ставлення до світу, до собі подібних. Світогляд – це найзагальніший спосіб моделювання “світу” як певної зовнішньої та внутрішньої людської реальності, в якій охоплюються уявлення, погляди, ціннісні орієнтації, переконання стосовно дійсності та власного місця людини в ній, стосовно зв’язку людини зі зовнішнім світом. Світогляд організує світ, систематизує та символізує його, утворює особливі (надзвичайні, сакральні, потойбічні) реальності.

Серед форм духовно-практичного ставлення до світу виділяють три найважливіші: релігійну, моральну, естетичну. Саме тут ми можемо побачити справжнє місце етики й естетики як теоретичного осягнення моральних й естетичних явищ людського буття.

ДІАЛЕКТИКА синхронності (одно-часовість) і діахронності (становлення у часі) буття забезпечує зв’язок, “діалог” живого процесу існування людини зі здобутками та досягненнями попередників, утворюючи дивовижне силове поле культури, яка в свою чергу форсує всі людські можливості. Отже мораль і естетика, як і всяка культура, історично мінливі явища, які все ж зберігаються в найглибшому своєму змісті.

Як сумірний людині, світогляд наповнюється духовністю, розвивається нею і вдосконалює її. Духовність спирається на внутрішні змістовні засади людини, вищі її цінності – ІСТИНУ, ДОБРО і КРАСУ.

Єдині досягнення людства, варті повної уваги суспільства та системи його освіти, – здобутки культури. Без них мудрість тяжіє до знань, а знання до інформації, де втрачаються розсудливість, совість, справедливість, толерантність, навіть компетентність. Мораль – то є вищий цільовий аспект культури. Він не дається само-плинним успіхом, спрощеним соціальним оптимізмом, легковажними прагматичними рішеннями, як би декларативно переконливо вони не проголошувалися. На заваді духовно-практичному осягненню світу стоїть розрив між унікальністю окремих духовних істот і цілісним суспільним буттям, коли за деревами не бачать лісу, або в лісі не розрізняють дерев. “Рабська свідомість вперто стоїть на своїй одиничності” (Гегель). Для українського суспільства перешкодою є заскорузлість нормованого оцінювання, слабка персональність особистостей.

Антропоцентризм породив гуманізм, від якого закладалися підвалини роду людського натомість стаду. Культура вимагала гуманізму (гуманності, консолідованої людської значимості). Але людина купила культуру ціною втрати себе як просто живої природної душі. Не лише Фауст винен продати душу дияволу заради надлюдських можливостей культури. Техногенний гуманізм не ставить до центру уваги культуру, але і він, як і ренесансний, є гуманітарним. Для справжнього гуманізму треба сполучення духовного, душевного, мудрого. А не лише – антропоцентризму з людяністю.

^ Співвідношення етики та естетики з іншими духовно-практичними та регуля­тивними формами культурного буття людини.

Інтелектуальна культура також присутня в моралі й естетиці, де вона не лише суще (сутнісне), але й належне, те, що повинно бути. Етика й естетика як наука зберігають особливості пізнання світу. Естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, етика – таке ж небайдуже ставлення людини до людини. Мудрість – категорія універсальна, тому неодмінно включає моменти моральної й естетичної свідомості. Якщо вивчення філософії необхідне для фахівця будь-якої галузі, то вивчення етики й естетики необхідне для будь-якої людини як людини. Бути вченим – бажано, але бути людиною – обов’язково. На відміну від науки естетика й мистецтво не втрачають екстрасенсивності світосприйняття. Віра в науку страшна сакралізацією: наука – найгірша з релігій. Наука цінна своєю продуктивністю як теоретичний засіб практичного освоєння. У неї інформаційне знання, відсторонене від людського значення. Віри, надії й любові заслуговує лише мудрість, без якої наука й сучасна освіта стають пихатими, самозакоханими, сліпими до монстрів, яким самі допомагають народжуватися. У школі все гаразд, а негаразди у житті “інформований інтелект” пояснює “таким вже суспільством”. Звідки ж тоді таке воно? Чи не від науки з освітою разом?

В освіті багато умовних ритуалів, демагогії й декларацій, верхоглядства, слабко освічених педагогів; багато термінів без понять, понять без сенсу, сенсів без значень, а значень без цінності. Наука далеко не одразу входить в освіту новаціями, вона винна адаптуватися педагогічно. З цим нелегко корелюється експертна функція науки в освіті. Владність науки паралізувала самостійну думку педагогів, знизила духовно-практичний потенціал освіти (обшир і глибину мудрості).

Релігійна культура так чи інакше присутня у моральному й художньо-естетичному освоєнні світу, але релігія – це й певна ідеологія, а етика й естетика, як філософські вчення
(а філософія не тільки не є ідеологією, але й нерідко прямо їй протилежна), не можуть існувати в заідеологізованій формі. Мораль й естетика – також надають ентузіазм людській особистості, але як форми регулятивного (нормативно-ціннісного) ставлення людини до дійсності вони значно відрізняються від релігії. Хоча мають повний зміст поняття “релігійна мораль”, “релігійне мистецтво”.

Мораль і право. Мораль як практично-ціннісний спосіб відношення до дійсності регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра та зла, а не лише соціальної справедливості, тому спирається водночас на «закон» і «благодать» (норми й цінності). Відмінність правових норм від норм моралі (як і від норм мистецтва, релігії) очевидна своїми загальною для всіх і при всіх обставинах законністю, санкціями, інститутом.

Політика і мораль – це два поверхи соціокультурного буття людини: міжособистісного та інституційного. “Добро” і “сила” – різні, але ж вершинні утворення для них.. Влада моралі ніколи не може вповні стати мораллю влади, які б декларації вона не проголошувала. Чи винна мораль прислуговувати політиці (як раніше релігії)? Думка Луї де Бональда (ХУІІІ ст.) – “Людина існує лише для суспільства виключно, і суспільство формує її для себе” – сьогодні звучить занадто тоталітарно, але ж для того часу сильний уряд, добрі закони, монополія на освіту, заборона на будь-яке невдоволення існуючим ладом були вищими цінностями. Насправді, іманентне буття держави надто утилітарне, щоб бути еталоном моральному життю. Якби вона спиралась ще й на духовно-практичні підвалини буття, то “давно вже поспішила б врятувати все, що ще можна врятувати” (Г. Бьоль).

Естетика і політика. Сама по собі естетична культура зовсім мало залежить від політики, але опосередковано, через вплив політики на загальну культуру (культурна політика) може значно вплинути як негативно, так і позитивно. Інша річ – мистецтво! Тут офіційно-політичні лещата (але ж і масштаб замовлень, фінансова підтримка) завжди певним чином утримували мистецтво в залежності. Та не існує прямого зв’язку між зовнішньою залежністю мистецтва та внутрішніми творчими можливостями митців. Неофіційний характер комунікації в моралі й естетиці ще більше посилюється у мистецтві. варто хоча б згадати історію стосунків художника і влади, досягнення придворного мистецтва. “Музи” далеко не завжди мовчать, коли “гармати” говорять.

Мораль і мистецтво. Мудрість моральної й естетичної свідомості об’єднує їх: мораль красива, а краса добра. Та їхня єдність відносна, вони досить самостійні. Різна міра гуманізації і дегуманізації моралі, естетики, мистецтва в різні часи.

^ 1.2. Етика та естетика як теоретичне знання

Етика й естетика як наука. Пізнання світу у науці, моралі та естетичному ставленні до дійсності значно і суттєво різниться. Інша справа – теорія моралі чи естетики. Вона відноситься до науки, теоретичного вчення. Та все ж є дуже помітна специфіка теоретичного виразу форм духовно-практичного осягнення дійсності. Етика – це й наука про людське ставлення до моралі, а отже це й духовний пошук. Естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини.

Етика. Термін мораль походить від латинського mos – характер, вдача, звичай, а також припис, правило, закон. Етос у еллінів також спочатку означав звичай, сумісне житло, гуртожиток. Від ІУ ст. н. е. мораль стали позначати терміном moralitas. У російській мові вживають термін нравственность (входить в обіг з 1793 р.), що відповідає українському моральність, німецькому Sittlichkeit (аспект нормативно-сталих проявів моралі). Мораль – це форма свідомості: сукупність принципів, правил, норм поведінки. Це лише орієнтири моральності як життєвого втілення цих правил і принципів у реальну поведінку та стосунки людей. Мораль – форма регулятивно-оцінного ставлення до дійсності, в якій контрольно-імперативним, внутрішнім для особистості, регулятором виступає совість. Мораль за самою своєю природою нормативно-ціннісна, тотальна (не існує її локальних зон у суспільному житті), не інституційна, мінливо-стабільна у великому часі. Вона служить також прогностичним барометром суспільного ладу.

Національна форма моральності засвоюється нами з народження. Але яка б вона не була, зміст моралі у всіх народів приблизно однаковий. Вода скрізь мокра: і в море, і в ріці, і в склянці. Мораль скрізь займається тим самим: гуманізацією, удосконаленням особистості, створенням ідеальної перспективи розвитку спільноти. Всі народи шанують ті ж самі заповіді: не убивай, не кради, не бреши, не бажай чужого добра чи жінки, поважай батьків, старших тощо.

^ Функції моралі:

  1. Регулятивна (ціннісно-орієнтуючий та імперативно-нормуючий засіб управління духовним життям, обмеження експансії завдяки постійного приведення поведінки людей і колективів до діючих моральних норм. Приладами регуляції виступають норми, принципи, суспільна думка, авторитет, звичаї, традиції, звички, заповіді, системи пріоритетів).

  2. Комунікативна (умова й засіб духовно-емоційного спілкування на засадах виробки спільних моральних норм і цінностей, відчуття підтримки, взаємної виручки).

  3. Виховна (засіб соціалізації перш за все нових членів суспільства завдяки приведенню норм, звичок, зразків поведінки до певної системи, свідомо спрямовуючих зусиль). Вперше до вузів СРСР етику ввели у 1960 р. Педагогіка – теорія виховання – виходить з закономірностей, які досліджуються етикою та соціальною психологією, розвиває практичний бік справи: визначення шляхів, засобів і методів формування моральних переконань, почуттів, навичок у відповідності з певними моральними принципами, нормами й цінностями: подолання відхилень і паталогій поведінки; гармонізація потреб і здібностей.

  4. Культуротворення (засіб створення внутрішнього світу особи, спосіб трансформації зовнішнього природно-соціального світу, його інтимізації завдяки цінностям). Формування моделі моральної поведінки завдяки всім світоглядно-пізнавальним засобам культури.

  5. Мотивації й оптимізації середовища: засіб захисту цілого (внутрішнього духовного світу, етносу, національного, громадського) від посягань окремого та навпаки. Подолання аморальних і ницих мотивів. Оцінювання цілей і засобів з точки зору намірів. Важливо не лише підтримання вже існуючого порядку речей, але й забезпечення потрібних змін. Власне моральна позиція не може бути конформістською: саме збереження культурного спадку – це можливість нової більш широкої перспективи й можливостей духу.

  6. Прогностична (чутливий до посилення соціального безладдя барометр, який орієнтує на виправлення ситуації, пропонує нові лінії поведінки задовго до невиправного стану. Важливо лише не втратити повної чутливості культури до ентропії).

  7. Регуляція специфічних видів фахової діяльності. Норми й цінності можуть значно трансформуватися специфікою фаху. На відміну від загально прийнятих, вони можуть закріплятися в службових інструкціях, кодексах, дисциплінарних статутах, правилах внутрішнього розпорядку тощо, забезпечуватися адміністративними санкціями. Деонтичний аспект тут має значну перевагу над аксіологічним.

Етика – вчення про мораль (вперше таке розуміння дав Аристотель, Кант під етикою розумів практичну філософію), яке узагальнює велетенський історичний досвід людської життєдіяльності. Етика – жива рухома система знань, що й сама потім входить у зміст моралі й моральності. Взаємний перехід моралі й етики особливо помітний у систематизації моральних норм і їхньої організації у “нормативний зразок особистості” як корінну характеристику відповідних історичних типів моралі. Наслідувати ж зразки поза етикою неможливо (М. Оссовська).

Сфера етики – це, перш за все, міжособисті стосунки людей, але далеко не безпосередні. Етика не лише вчення про суще, але й про зобов’язуюче, про те що повинно бути, а не тільки вже є. Робітник Рубцов у “Ворогах” М. Горького жертвує собою замість іншого заради всіх на підставі усвідомлення себе як гіршого від ватажка-вбивці для загальної справи. Така “масова” свідомість не є справжнім моральним самоствердженням: тут є обов’язок, але ж немає сущої людської гідності, справжнього буття. Між тим, як колись писав видатний психолог С. Рубінштейн, велика справжня етика – це справжнє буття людей, онтологія, яка будується через аналіз подолання відчуження людини від людини. “Головна проблема етики пов’язана з проблемою людини як суб’єкта свідомості та дії; це питання про місце іншої людини у людській діяльності (засіб чи мета), питання про можливості усвідомлення безпосередніх результатів і дотичних наслідків будь-якої людської дії, вчинку, питання про існування іншої людини як умови мого існування, питання про мотивацію, детермінацію людської поведінки, систему значимостей чи цінностей тощо”. Етика – важлива передумова й чинник філософського світогляду, його соціально-ціннісна підвалина, учасниця творення норм, а отже й творення світу.

Визначення предмета етики: мораль – історичне соціокультурне явище духовно практичного осягнення світу, яке виконує функцію регулювання стосунків і поведінки людей в полюсах добра і зла й уявляє складну єдність взаємообумовлених елементів моральної свідомості, моральної діяльності й особливих властивостей поведінки людини, ціннісне значення яких поєднує або роз’єднує між собою живих конкретних індивідів, утворюючи сферу небайдужого чи відчуженого ставлення їх одне до одного, причетності всіх до загальної цілісності буття.

Звичайно, що таке визначення не може бути прийняте різними підходами до моралі: суб’єктивно-волюнтаристським, розумінням моралі як вияву трансцендентності божественного начала або ж як соціокультурного загнуздання природної людини (Фрейд, Ніцше) тощо.

^ Завдання науки етики: виділяють два рівня – емпіричний та теоретичний – яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань і діяльності. Емпіричне дослідження безпосередньо спрямоване на об’єкт, спирається на спостереження й експерименти. Потім досвідні дані узагальнюються, зіставляються, класифікуються – виявляються вихідні абстракції, відкриваються певні закономірності, завдяки яким емпіричний матеріал упорядковується. Теоретичний рівень вимагає відносно самостійної діяльності, спрямованої на удосконалення й розвиток понятійного апарату, розкриття сутності моральних явищ, обгрунтування моральних норм і цінностей, втілення у відповідних концепціях і теоріях.

Естетика. Естетичне (“естану май” – грецьк.) – позитивна естетична реакція на предмет задоволення. Aesthetika – термін і назва праці А.Г.Баумгартена (1714-1762), перший том якої вийшов у 1750, а другий у 1758 році. Сама назва походить від Ляйбніца як позначення науки про самостійне чуттєве пізнання (інтуїтивне на відміну від раціонального, логічного). Так само розумів естетику й І.Кант. У Гегеля естетика – це момент Абсолютної Ідеї, на якому він збудував обєктивістську “філософію прекрасного” Пізніше з’явилося багато суб’єктивістських вчень про естетичне. Але насправді естетичне існує як єдність суб’єктивного й обєктивного. Суб’єктивно-людські цінності мають обєктивний характер. У всякому разі “матеріальна естетика” – це щось дивно натуралістичне.

Естетику не можна зводити ні до мистецтва (вона не може бути ні теорією, ні практикою мистецтва, хоча й виступає як загально-філософська теорія мистецтва), ні до прекрасного (хоча лише через красу всі інші естетичні категорії отримують естетичний сенс). Отже естетичне – поняття філософське, а не мистецтвознавче. Естетичне сприйняття – не просто перцептивний психологічний акт, а органічна частка всього своєрідного буття людини, її життєвого і освітнього досвіду. Мамою естетичне не народжується в дитині.

Єдність добра-істини-краси (засад духовної цілісності) добре розуміли елліни. Це вони ввели поняття калокагатії (прекрасно-доброго, від слів калос – краса, та кагатос – добро). Б. Кроче додавав до єдності духу ще й корисність. Він мав певну рацію: звязок між ними є, але лише як засада, від якої відштовхується естетичне, щоб стати чимось протилежним. Взяте само по собі воно відносно незалежне не лише від корисного, але й від істини та добра. Про їхнє співвідношення мова піде далі, а зараз визначимося:

Естетиканаука про сутність естетичного відношення людини до світу, довкілля, про закономірності естетичної діяльності і сприйняття, про природу і соціокультурні функції мистецтва як специфічного художньо-образного пізнання, його форми і види, про оцінку і перетворення дійсності, її освоєння за законами краси. Це одна з вищих форм самосвідомості людини стосовно власного буття і водночас – це форма суспільної свідомості.

Естетика вивчає два кола явищ:

1. Естетичне як сферу специфічного прояву ціннісного відношення до світу (філософія прекрасного).

2. Сферу художньої діяльності (філософія мистецтва). Філософія мистецтва розглядає загальні закономірності художнього відображення, характер і природу художніх поглядів і смаків, закони розвитку мистецтва та його впливу на життя суспільства.

Завдання естетики: головне завдання не мистецтвознавче, а філософське (естетична свідомість і буття). Мистецтвознавство виконує допоміжну, додаткову функцію стосовно естетики.

І. Внутрішні для науки знання: асвоєрідність предмета, б) стосунки з іншими формами культури, науковими предметами і аспектами, в) адекватність предмету і методів, г) категорійний апарат і специфіку осягнення в естетичних категоріях, д) естетичне сприйняття і самосвідомість, є) смак, е) історичний генезис естетичної активності й художньо-образного освоєння світу, є) конфронтація мистецтва і дійсності, змісту та форми у мистецтві, ж) семантичні проблеми (сенс і значення, знаки), з) гносеологічний (відображення, пізнання, вираз) і естетичний аспекти, і) морфологія мистецтв (видове розмаїття та єдність) і естетика світла, звуків, кольорів, голосу тощо, к) світоглядне розуміння світу.

ІІ. Знання, суміжні для естетики, орієнтовані назовні: *програмний, а не лише емпіричний характер художньої творчості, *науки про мистецтво. *художня критика. *культурна політика в художній і естетичній сфері, *естетичне і художнє виховання. *естетичне життя людської особистості.

^ Центральні категорії етики та естетики. Будемо йти від поняття центральної категорії певної і будь-якої науки чи системи знання.. Мораль і естетика як певні способи бачення світу та буття людини у ньому також мають центральні й родові категорії. "Благо" – загальнокультурна категорія і центральне поняття моралі, етики й естетики. Благодатне, благодійність, благотворність, благородність, матеріальні блага, образи блага у мистецтві – все це особливі вияви універсально-культурного сенсу категорії благо.

Совість” і "Краса" – родові категорії у системі категорій етики та естетики. Совістьглибинна особистісна мірка всіх сутнісних категорій моралі й етики. Людина без совісті не може бути чесною, гідною, відповідальною, вірною, вона лише може здаватися такою для інших (“на миру”). Тому-то багато негідників були в честі, публічно шанувалися та прославлялися як достойники.

Естетику, як вже говорилося, не можна зводити до прекрасного, хоча лише через красу всі інші естетичні категорії отримують естетичний сенс. Ось тому то вона – родова категорія, яка й визначає специфіку освоєння світу за законами краси. Родова якість категорії “правда” йде не по лінії сублімації, а в горизонті відношення до окремої особи та до суспільства у цілому чи окремої спільноти. Одначе ж правда складає третій важливий кут у триєдності родових категорій, може бути у своїй довершеності художньою правдою, а може бути й моральною характеристикою. Правда сумірна до істини, тому пов’язує духовно-практичне відношення з теоретичним, ціннісне – з гносеологічним.

^ 1.3. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики

Будь-яка система знань з необхідністю передбачає виділення понятійного кістяка змісту, завдяки якому зразу ж висвітлюється своєрідність предмету і на теоретичному й на емпіричному рівнях розгляду. Таким кістяком є вузлові змістовні поняття, зв’язок яких між собою утворює структурні засади системи знань. Тобто категорії здібні утворювати систему вузлових понять, а тому слугують базою побудови всієї системи предметної дисципліни.

Категорії – це узагальнені наскрізні поняття, що відтворюють певні сторони суспільної свідомості у всьому багатстві зв’язків і структурної єдності змісту. Категорійне протиставлення (бінарні опозиції) має давнє походження й особливості. Центральна категорія служить теоретичним утворювачем бінарних опозицій та їх категоріального виразу в системі..

Принцип побудови систем категорій етики та естетики. Благо як універсальна категорія людської культури служить принципом побудови систем категорій етики та естетики в єдиному смисловому полі. Кожна пара протилежних категорій спирається на особливу модальність і парадигму відношення до блага.

Для зручності користування у подальшому вивченні етики та естетики та для наочності пропонуємо схематичне зображення системи категорій етики та естетики в таблиці, розміщеній на наступній сторінці.

^ Система категорій етики відображає і дає смисловий вираз головним елементам всієї структури моралі. Будь-яка категорія етики – це узагальнене, абстраговане, наскрізне для всього її змісту, орієнтуюче у ньому ідея-поняття, в якому відбиваються вузлові характеристики моралі як форми суспільної свідомості у всій її структурній єдності, у всьому багатстві змісту, ідеології й психології, ціннісних орієнтацій. Три аспекти мають обидві системи категорій: оцінний, зобов’язуючий, мотиваційний.

Загальними критеріями моральної оцінки виступають категорії "Добро" і "зло" – як вияв свободи ставлення людини до блага, як межове узагальнення морального відношення. "Совість” – особистісна міра і внутрішній контроль самосвідомості в полюсах добра і зла. Категорія Правди (ціннісна характеристика потреби душі у гармонії стосунків між людьми, в утвердженні блага). "Правда" і "кривда" у народній моралі. Міра рівноваги (гармонії) правди в моралі ("справедливість", "порядність", "честь", єдність прав і обов’язків). “Справедливість” – категорія й водночас регулятивний принцип.

Категорії вибору лінії поведінки, моральної спрямованості людини:

Соціальні функції моралі і категорія "обов’язку". Норма в моральній регуляції. Моральний закон. Зобов’язання. Обов’язковість і відповідальність. Людяність обов’язку Правди – гуманність. Гідність як усвідомлення власної цінності у її значимості для інших. Категорія “честі” як внутрішньої репутації людини, як оцінювання себе через інших. "Невільники честі". Честь і чесність.

Свобода волі й відповідальність. Віра. "Довіра" вимагає особистої відповідальності (тому й "совісті"). Надія. Любов.


Система категорій етики та естетики


^ ЕТИЧНЕ (МОРАЛЬНЕ)

ЕСТЕТИЧНЕ

ЩАСТЯ

СЕНС ЖИТТЯ

ПРЕКРАСНЕ

Прилучення людини до цілого

ДОБРО

ВЕЛИЧНЕ

ТРАГІЧНЕ

героїчне

^ СУБЛІМАЦІЯ ДУХОВНОСТІ

ГАРМОНІЯ

ОБРАЗНЕ


Цілісність і цільність людини




ЧЕСТЬ

ГІДНІСТЬ

СЛАВА


ІСТИННІСТЬ


СОВІСТЬ

^ БЛАГОДАТЬ ЗАКОН

БЛАГО

ЦІННІСТЬ НОРМА

ПРАВДА

ВІРА НАДІЯ

КРАСА


справедливість


СОЛІДАРНІСТЬ

ОБОВ’ЯЗОК

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ


вІдповІднІсть

БЕЗОБРАЗНЕ


ХАОС


РОЗЛАД

^ ПРОФАНАЦІЯ ДУХОВНОСТІ

НЕЙТРАЛЬНІСТЬ

НИЦЕ

КОМІЧНЕ

ЗЛО

ЧАСТКОВІСТЬ


ПОТВОРНЕ

НЕЩАСНЕ

ВІДЧУЖЕНЕ

БАЙДУЖЕ


Стрижневі категорії ціннісних життєвих орієнтацій:

Цілісна моральна характеристика здійснення життя людиною, її відношення до корінних інтересів знаходить найповніший вираз в категоріях сенс життя (багатство людини) і щастя (стан душі).

Структурні категорії: принцип, звичай, вчинок, почуття, ідеал, переконання, норма, цінність тощо.

^ ДОБРО І ЗЛО – найзагальніші поняття моральної свідомості, що служать максимально узагальненою формою розмежування й протиставлення оцінок (схвалення та осуду) людських дій та якостей. До сфери зла належать брехня, помилковість, недоречність, потворність. Метафізичність добра і зла. Співвідносність категорій добра і зла.

^ СПРАВЕДЛИВІСТЬ – поняття морального досвіду й пізнання, що характеризує співвідношення певних явищ з точки зору правдивого розподілу благ, обов’язків і прав людини у сутнісному відношенні.

^ ОБОВ’ЯЗОК – людина покликана виконувати певні вимоги та завдання, що визначають стратегію долі її як особистості. Без такого покликання неможлива сукупна людська життєдіяльність, неможливий соціум. Без свободи вибору обов’язок “сліпий”, не має морального змісту, вимагає виключення совісті. Як і власна необов’язковість.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – міра відношення до обов’язків й усвідомлення важливості їх виконання, ступеню причетності до інших, необхідності підтримки й удосконалення обов’язкового, зобов’язуючого. Це моральна відповідність діяльності людини її обов’язку.

^ ГІДНІСТЬ – поняття моральної свідомості, що надає вираз уявленням спільнот про цінність всякої людини як особистості та позначає особливе ставлення людини до себе самої. Усвідомлення власної гідності – це форма самосвідомості й самоконтролю особи, яка вимагає поваги з боку інших людей, визнання відповідних прав та можливостей, але й водночас ставить високі вимоги до неї. Вище благо для людини – це благо бути гідною людиною!

ЧЕСТЬ – поняття моральної свідомості, тісно пов’язане з особистою гідністю, але надає вираз цінності особи крізь призму конкретного соціального статусу, роду діяльності та визнання іншими її реальних і значимих для спільноти заслуг.

^ СВОБОДА ВОЛІ – поняття моральної діяльності й свідомості, що надає вираз можливостям та здатності людини бути самостійною, самодіяльною (аж до стану творчості) особою, не втрачаючи людської сутності та власної гідності.

СОВІСТЬ (совість) – форма усвідомлення себе як моральної істоти, а тому і внутрішній регулятор здатності до самоконтролю, самостійного формулювання обов’язків, вимог, до критичної самооцінки, адекватної з точки зору моралі поведінки.

^ СЕНС ЖИТТЯ – категорія, що дозволяє подати багатство людських можливостей у лініях головного стрижня ціннісних орієнтацій, корінного визначення запитів й інтересів людини. Навіщо, як жити; яким бути в житті: поза цими питаннями людина не може здійснитися у повноті можливостей. Універсальність само-здійснення людини: самодіяльність, творчість, повнота реалізації себе, своїх задатків, потреб, інтересів і здібностей – ось стрижньова лінія сенсу людського буття. Попри всі відмінності здобутків, індивідуальних внесків, емоційного відчуття повноти життя, глибини задоволення, кожна морально повноцінна людина має мудрість у ставленні до життя. Бути творцем свого щастя – чи ж не тут криється сенс життя при всіх його трагічних колізіях? Вузький інтимізований спектр інтересів навряд чи надає сталості сенсу. Щастя на узбіччі буття не надає великого сенсу життю. Стан Прометея, на відміну від інших титанів (бездушних, безпристрасних, прохолодно-байдужих космічних тектонічних сил), – щастя від живого, теплого, людяного. Прометеї виграли б у богів, Епіметеї – ніколи б. (Франц Фюман “Битва титанів”).

ЩАСТЯ – поняття моральної свідомості, що характеризує такий емоційно-душевний стан людини, який відповідає максимальному внутрішньому задоволенню людини умовами свого буття, повноті життєвих очікувань і самореалізації особистості. Принаймні досвід учить співвідносити уявлення про щастя з усією повнотою сутнісних вимірів людського життя. Протягом усього розвитку світової етичної думки проблема щастя посідала в ній одне з центральних місць. Що таке щастя взагалі? Якими мають бути засади людської поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити для себе та інших глибоке й тривале щастя? – ці питання в різних формулюваннях ставили собі Будда й Аристотель, Епікур і Спіноза, Микола Реріх і Бертран Рассел.

Аристіпп Кіренськии, один з учнів Сократа, ототожнював щастя з насолодою, втіхою. Насолода (власна, фізична, позитивна, минуща) – істинне благо і справжня мета людського життя. На практиці виявилося, що людське життя – незручне поле для гонитви за фізичними насолодами. Надмір останніх морально спустошує людину, породжує в неї відразу, виснажує організм, обертається на свою протилежність –суцільне й безвихідне страждання. Залишався єдиний вихід – спробувати досягти негативного задоволення, тобто відсутності страждань. Це означало: покінчити з джерелом страждання – життям. Серед послідовників Аристіппа з'являється похмура постать Гегесія (320–280 до н.е.), який створив собі філософську репутацію проповіддю самогубства та дістав у сучасників прізвисько Вчителя Смерті.

Засновник школи кініків Антисфен (435–375 до н.е.) розрізнює, а нерідко й протиставляє щастя і насолоду, пов'язуючи перше з внутрішньою незалежністю людини. Афінський філософ Епікур робить наголос на таких різновидах людської втіхи, які мають переважно духовний характер, не набридають людині й не виснажують її організм. Відповідно із задоволень і насолод епікурейці визнають лише ті, що ведуть до щастя – блаженного, позбавленого тілесних страждань і душевного неспокою внутрішнього стану людини. При цьому розрізнюються задоволення пасивні (відсутність страждань і безтурботність духу – атараксію) й активні (радість та веселощі).

Після Епікура було висловлено безліч поглядів на природу людського щастя. Підсумовуючи їхні основні типи, сучасний польський філософ В. Татаркевич (1886–1980) виділив чотири визначальні підходи, відповідно до яких щастя: 1) щось цілком об'єктивне –щаслива доля, успіх у якійсь справі, життєвий талан тощо, 2) суто внутрішній, психологічний стан інтенсивної радості, захвату, блаженства, 3) володіння вищими благами життя («евдемоне»), 4) суб'єктивна моральна реакція на володіння вищими благами, що знаходить вияв у певному задоволенні від життя загалом. Саме таке розуміння Татаркевич розцінив як найбільш адекватне й збудував власну дефініцію щастя як «повного та тривалого вдоволення від життя в цілому».

Дефініцію Татаркевича слід визнати найбільш відповідною станові сучасної моральної культури. Але треба враховувати неодмінно властиве справжньому щастю почуття світлої радості, ентузіазму, що охоплює душу людини; безрадісне, неокрилене ентузіазмом вдоволення ще не робить людину щасливою. Маючи загальнолюдські джерела, проблема щастя передбачає цілком індивідуалізоване рішення, яке відповідає особливостям тієї чи тієї особистості, неповторності її життєвого шляху, її внутрішнього світу. Саме тому вкрай нереалістичними завжди виявлялися спроби накинути всім членам суспільства певний єдиний «рецепт» щасливого життя. Коли такі «рецепти» загального щастя бралися на озброєння органами влади – у суспільстві усталювалася терористична за своєю суттю доктрина «насильницького ощасливлення».

Але чи є прагнення до щастя неодмінною, атрибутивною рисою людини як такої? Чи кожен завше прагне до щастя, пов'язує з ним цілі власної діяльності? В XIX ст., спочатку в романтиків, згодом у героїв Ф. Достоєвського й далі, заявляє про себе свідомість, для якої прагнення до щастя є чимось занадто тривіальним, несумісним із внутрішньою катастрофічністю людського існування. Спробою перевести цей «тіньовий» аспект внутрішнього буття людини у вимір раціональної психології являє собою вчення 3. Фрейда (1856–1939): серед підсвідомих прагнень людини потяг до смерті посідає «почесне» місце поруч з Еросом. Великий вплив на культуру XX ст. справило й «відкриття» мазохізму – здатності людини знаходити втіху в приниженнях і стражданнях.

Мистецтво XX ст. шукає правду людських почуттів також і в наполегливому осмислені особистісної відмови від традиційних настанов етики щастя. «Між повнотою страждання і порожнечею щастя мій вибір був зроблений відразу» – ці гордовиті слова Марини Цвєтаєвої навіяні не мріями мазохістки, за ними стоїть безперечна моральна реальність: глибинне засвоєння християнського бачення людини, осердям якого постає ідея жертви, а не самоствердження особистості, яка гостро відчуває своє покликання, – саме важкість і страждання можуть бути ознакою його звершення. «Щасливі роки – втрачені роки, робота відбувається тільки в стражданні», – зауважив якось Марсель Пруст.

Законним і глибоко моральним є право кожної людини на щастя, але неможливо ні примусити всіх людей бути щасливими в певний єдиний спосіб, ні обов'язково бути щасливим узагалі. І все ж розсудлива людина не може зовсім залишити поза увагою проблему досягнення щастя – для своїх ближніх, своєї родини, себе самого. Та й будь-яке цивілізоване суспільство має дбати, звичайно ж, не про насильне ощасливлення мас, про те, щоб якомога більшою мірою забезпечити для своїх членів основні умови щасливого життя. Як би там не було, серед основних чинників людського щастя є й досить очевидні. До них, зокрема, належать:

а) задоволення людських потреб. Не можна назвати щасливою людину невдоволену, яка страждає від відсутності найпотрібнішого їй як у фізичному, так і в духовному сенсі. Їх нестача обумовлює сьогодні нещасливий стан мільйонів наших співвітчизників. Але й цілковите задоволення наявних потреб саме по собі ще не робить людину щасливою;

б) свідомість осмисленості власного буття. Людина не може бути щасливою, якщо вона усвідомлює внутрішню безглуздість, безцільність і марність свого існування. Відчуття не даремності власного життя, наявності у ньому загального сенсу, мети, яка його організує в цілісність, може бути пов'язане з релігійністю людини, з її відданістю своїй професійній чи громадській діяльності, своїй родині; з дружбою, палким коханням тощо. При цьому зовсім необов'язково, щоб особистість ясно усвідомлювала, у чому саме полягає конкретний сенс її існування. Головне – гідна самореалізація, реалізація себе;

в) цілісність буття. Якщо щастя є певним задоволенням від життя загалом, людина не може бути щасливою доки її існування залишається роздрібненим, розпорошеним на ті чи інші часткові функції, а вона сама постає як «частковий індивід». Роздрібнення людської цілісності залежить як від об'єктивних соціальних суперечностей, так і від недоліків самої людської особистості, її нездатності зібрати себе докупи.

Є речі істотно вищі за щастя. Проте, за своєю суттю, воно є атрибутом цілісної людини. Існує давнє правило, яке дає змогу певною мірою узгодити прагнення до цілісності зі складністю й суперечливістю людського буття. Правило таке: намагатися бути самим собою у кожній одиничній ситуації існування.

г) повнота буття. Все ж і цілісності життя ще не досить для щастя. Хтось може цілісно реалізувати сенс власного існування в певній вузькій сфері – скажімо, з головою зануритися у виробничі проблеми, в наукову або художню діяльність і забути про все інше на світі. Така людина здатна переживати моменти високого захвату, зазнавати незрівнянних радощів цілковитої самореалізації, але чи буде при цьому вона щасливою? Досвід учить співвідносити уявлення про щастя з усією повнотою сутнісних вимірів людського життя. У цьому зв'язку істотне значення мають і робота, і суспільне визнання, і родинні стосунки, і здоров'я, і, скажімо, можливість подорожувати, займатися спортом, хобі тощо. Надзвичайно важливі чинники щастя – кохання, діти, внуки. Людину, обділену в цьому відношенні, завжди є привід пожаліти.

д) гармонійні стосунки з навколишнім світом. Справжнє щастя не може утвердитися суто егоїстично. Воно передбачає злагоду з ближніми, гармонію з довкіллям, доброзичливу уважність до того, що нас оточує: від високого й значного аж до найменших дрібниць життя. Найщасливіший той, кому не потрібне щастя. Прагнучи до щастя, не варто забувати, що воно існує усередині кожного. “Хочеш бути щасливим – будь їм”, не шукай його зовні та не плутай щастя з простим задоволенням.

Багато у чому ми втратили дійсне щастя. Ми намагаємося виразити його в приземлених поняттях: для когось це багато грошей, для когось красива дружина, для когось і те й інше, а заодно вілла на островах; але при цьому забуваємо про те, що щастя – це стан душі, він окриляє і додає сили, і не ми повинні полювати за ним, а воно саме змушує нас рухатися вперед, роблячи нас краще.

^ Система категорій естетики. Категорії естетики у велетенську розгорнуту систему вибудував Ю. Борєв (вузлові категорії змісту доповнюються великою кількістю специфічних робочих понять). Система категорій стосується також і мистецтва. Але у художньо-естетичному лоні вимагається інший рівень досконалості форми і глибини змісту. Ціннісні орієнтації особистості забарвлюють категорії власними відтінками сенсу і настрою, але принципово не можуть змінити їх змісту".

Прекрасне" та "потворне" (деформація створеного чи твору) як вияв свободи в оцінці чуттєво-предметної досконалості, естетичної якості. Особистісна міра і самоконтроль в полюсах прекрасного та потворного – "естетичний смак". Добротність краси і прекрасне добро існують у багатомірності краси як єдності зовнішньої і внутрішньої (душевної) рівноваги. Різні вияви має й "потворність". "Величне" (потяг до ідеалу) і "нице" (приниження гідного) в етиці й естетиці дуже поширені як у теорії так і практично. Велич смерті заради життя – основа категорії Героїчне. Велич буття не вимірюється величиною знання, корисності, раціональності. Корисне в житті і у мистецтві далеко не завжди збігаються. Краса і велич ницого в художніх творах досить поширені.

Суспільна міра героїчного і буденного в естетиці схоплюється категоріями “трагічне” і “комічне”. Трагедія пов’язана з ризиком для життя заради втілення ідеалу у боротьбі старого й нового, величного і ницого, хаотичного і гармонічного тощо. Художня правда – неповторний феномен, далекий від прози життя: казка буває правдивою, а найточніше відтворене поза художньо явище – брехнею. "Правдиве" і "уявне" у художньому творі поєднані не так, як у буденній дійсності. Канони естетично-художньої правди у формі і змісті твору виробляються в лоні мистецтва. Рівновага правди в естетиці – необхідна умова "гармонії", а значне порушення її веде до “хаотичного”.

ПРЕКРАСНЕ – збіг ідеалу і дійсності на грунті безкорисливості. Характеристики: Цілісне. Досконале. Відповідне. Приємне. Мета. Повне злиття життєвої мети ідеалу й засобів їхнього втілення. При цьому ідеал вище від обмеженості життя: навіть тілесна краса вимагає ідеалу. Поза духовно-практичним освоєнням дійсності вона не буває прекрасною. Для слов’ян гарна дівчина – “красне сонечко”, для мусульман – “повний місяць” (природна предметність – лише засіб уподібнення). Обов’язково включається переживання міри реалізації власної свободи людини: пригнічений стан віддаляє від краси. “Почуття прекрасного – це відчуття внутрішньої рівноваги” (як і совість в моралі). Е. Шимунек, с. 60.

Чи прекрасна сама по собі природа? Не природа, а особлива її значимість для людини створює красу. Без практично-перетворюючої і духовно-творчої переробки природа не відгукнеться красою. Емпатія: прекрасне (як й інші категорії) концентрує те в дійсності, що приносить радість, насолоду, захоплення, підносить до досконалості, покращує природні якості. Мистецтво вчило красі. І у всі часи краса була серед вищих цінностей.

^ Багатомірність прекрасного: витонченість, вишуканість (головна категорія стилю рококо: легкість, ненав’язливість, природність, одухотворення, жіноча чарівність), граціозне, елегантне, зворушливе, захват (восторг), чарівне (духовно-чуттєва характеристика привабливості, замилування, захоплення).

^ ПОТВОРНЕ – все, що не узгоджується аж ніяк з ідеалом, що веде до деструкції дії ідеалу, відкидає або принижує його. Втрата "образу" прекрасного. Натурально-тілесне, утилітарне. Неприємне. Розірване (розщеплене). Засоби без мети.

У мистецтві потворне може отримувати якості прекрасного, бо ж у ньому захоплює майстерність, оригінальність, правдиве відтворення. Мистецтво робить акцент не на змісті, а на формі відтворення. Художня типізація також не дозволяє зображати потворне як потворність (“Зітри ти риси випадкові І світ прекрасним стане враз” О. Блок). Грізні й небезпечні для життя явища природи, підлі й потворні вчинки людей можуть бути прекрасно передані. Це захоплює, дає насолоду, приваблює красотою образів як своєрідного відбитку реальності у свідомості людини. “Пігмаліон і Галатея” – вічна таїна враження від їх дотику до струн серця. “Твоя мечта – исчезновенье, Где смерть лишь жертва тишине”. (Ахматова).

^ Суміжні до "потворності" поняття: гидке, бридке, страхітливе, відштовхуюче, відворотне, грубе, грубо-корисливе, вульгарне, скабрезне, непривабливе, некрасиве. Занепад.

^ ГЕРОЇЧНЕ І БУДЕННЕ. Етика ризику й жертви (самопожертви), морального вибору і напруження людських фізичних і духовних сил. Жертовність поза сенсом і великими втратами не героїчна. Тісно пов’язана категорія з гуманізмом, з піднесенням, величчю, з трагічним, з боротьбою за втілення ідеалів.

ВЕЛИЧНЕ. Як конкретизація піднесеного героїчним. Ідеальний вимір буття (як і в трагічному): фіксація невичерпності ідеалу, можливостей неможливого, опосередкованого подолання недосяжного. Перевищення норми, звичного, вихід за межі буденного (сила, що пробуджує високі почуття, підносить, зобов’язує піднятися над буденним). Безконечне. Велике. Процес. Сублімація.

Псевдо-Лонгін (трактат “Про піднесене”): не правила, а сила обдарування – головне! Не підносить, не звеличує егоїзм, підлість, а ось гуманізм це може. Велич внутрішньо суперечлива: ідеал вище людини – неприємність жертовності; отже не сам по собі ідеал підносить, але і внутрішня готовність бути на рівні з ним також і через страждання, самовідречення, жертву, а не лише через мету. Трагедія завжди велична.

^ Суміжні до "величності" поняття: пафос (у художній творчості – чудовий зображальний засіб); патетичне (емоційно надмірний пафос піднесеного: емоційна напруга від зусиль людини знищити переважаючі її реальні сили й засоби перешкоди на шляху утвердження ідеалу; як і пафос – компенсує слабкість позиції людини стосовно самої дійсності, стверджуючі моральну правоту зусиль; за межами патетики – афектація, пустий жест і риторика); грандіозне, піднесене, величаве, чудесне, казкове, божественне, гротеск (без комічного), помпезне (символічно-знакова патетика парадності, пишності), значне, алегоричне.

НИЦЕ. Як і комічне веде до нижньої межі естетичного – байдужого (за тою межею вже починається царина чисто життєво-утилітарного процесу). Спрямування чи дія, які ображають, принижують людську гідність і якості. Антипод потягу до ідеалу. Конечне. Мале (мізерне). Одиничне. Стан. Профанація. Недорозвинуте, пересічне, грубе, тривіальне, свавільне, слабке тощо.

^ Суміжні до "ницості" поняття: дегенеративне, цинічне, вульгарне; жахаюче, підле, низьке, страшне. Незначне. Нікчемне. Неістотне. Відштовхуюче-грізне; принизливе.

ТРАГІЧНЕ. Життя завжди має безліч складних колізій. У кожну епоху вони свої. Свобода – по той бік моралі, але досягається вона не перестрибуванням через мораль. Сама мораль є результатом усвідомлення необхідності свободи й неможливості її здійснення. Це і є джерелом колізій. Неморальна істота трагізму не знає, бо легко скочується у прірву ницого й потворного. Немає трагізму і в природі: вона знає катаклізми, але не знає колізій. Трагедія як ризик життям заради втілення ідеалу в боротьбі старого і нового, величного і ницого, хаотичного і гармонічного тощо. За рахунок людського життя (одного заради всіх) долається безвихідь у трагедії (цього не досягнеш у житті). Ідеї не гинуть, коли гине людина. Трагічне долає розірваність ідеалу й життя. У природі й буденності трагедій не буває. Загибель реакціонерів чи ретроградів – не трагічна і в мистецтві. Гегель мав підстави писати: “трагічне – це моральне”. Трагедія переходить в естетичне (художньо-естетичне) завдяки почуттю безвиході та її реалізації в ім’я свободи інших (аж до спокійного прийняття смерті). У безвиході й вихід, як реалізація життєво крайнє необхідного – свободи інших.

Трагедія дуже чутлива до правди, що відливається у витончені форми виразу, у піднесеність. Немислима вона й без звертання до величного. Шимунек засадами трагічного вважав конфлікт старого й нового. Трагічним буває й передчасне, й запізніле (залежно від ідеалу): Джордано Бруно й Антигона: перспектива людяності може не збігатися з загальним “прогресом”, моральний потенціал може бути не лише на боці “історичного авангарду”. Моральний потенціал Швондерів показовий. Сенс життя й зусилля людини заради нього визначають рівень чи масштаб трагізму.

^ Суміжні до трагічного поняття: смертельне й безсмертне, невиправне, страшне, жахливе (саме по собі не трагічне, бо ж не долає розірваність ідеалу й життя), тривожне; страждальне, нещасне, скорботне, сумне; серйозне, подвижницьке, безперспективне. Драматичне. Від Аристотеля йде поділ драми за характером її закінчення: поразка, перемога, примирення. “Очищення страхом”, або трагічний катарсис Аристотеля.

КОМІЧНЕ. Відсутність збігання ідеалу й дійсності: комічне не підносить до ідеалу, але пов’язане з ним негативно (підміна чи порушення міри змісту або значення, імітація прагнення до нього, ілюзорне служіння йому). Ефекти комічності також виникають в певних життєвих колізіях, суперечках, але особливу роль у них відіграють негативне, нице, перекручене. Стикання невідповідності певних протилежностей (бінарна опозиція) викликає сміх. Протиріччя між значущістю форми й нікчемністю змісту створює комічні колізії для критичного розуму. Комічне – продукт розвинутої людської культури, здатності бачити себе наче збоку, підніматися над виключно буденним. повсякчасним, утилітарним. Як і трагічне, воно є виявом людської свободи, впевненості у собі, своїх можливостях, поступливості у своїх інтересах чи гідності. Для людини недалекої лише інші люди або недосяжні їй складні утворення чи явища можуть стати предметом насміхання. Сміх може бути й лише виявом самовдоволеного практичного розуму. Гегель уважав, що загальним підгрунтям комедії є світ, у якому людина як суб’єкт зробила себе повним господарем всього, значущого для неї; світ, цілі якого руйнують самі себе своєю не суттєвістю. Є правда у словах М.Г. Чернишевського: “Комічне пробуджує у нас почуття людської гідності”. Смішне є заперечення всього нелюдського, навіть смерті (сама по собі вона може бути й комічною). “Сміх нівелює ранги” (О. Герцен), розвінчує дуту пиху, викриває недоліки. Сміються не над новим, не над всією Людиною, а над тим, що у ній їй же й невідповідне. Сміх виправляє. Естетична дія комічного терапевтична: очищає й лікує душу. Аристотель говорив про комічний катарсис (“очищення сміхом”). “Сміх пустий, якщо в його засадах не покладається любов до людей” (Марк Твен), “Сміх крізь сльози” (М. Гоголь). У мистецтві комічним буває предмет, але не спосіб його зображення. К. Маркс писав, що в історії є певні цикли, які починаються з трагедії, а закінчуються фарсом (комедією). Ця закономірність полегшує прощання зі змертвілими формами життя – треба весело розлучатися з минулим.

^ Суміжні до комічного поняття: Смішне – не те ж саме, що комічне: не все комічне – смішне і не все смішне – комічне. Сміх звільняюче діє на людину. Але може бути сміх вульгарний, знущальний, дошкульний, від відчаю тощо. Комічному завжди притаманні доброзичливість, повага. Сміх є необхідним моментом комічного: завдяки йому відбувається розв’язка колізії й душевна розрядка того, хто сприймає мистецтво, від напруги співпереживання. Бурлеск (грайливість без усякої заклопотаності й турботи), фарс (пустотлива грайливість) і гумор (заперечення окремих не надто суттєвих деформацій у спотворенні, зниження суттєвих якостей та явищ людського буття, поблажлива критика; почуття гумору чи не найблагородніше з людських почуттів: воно не дається від народження, а розвивається разом з особистістю, стаючи показником динамічної пружності її розуму та фантазії, здатності з середини набувати доброго настрою; є й національні особливості гумору, але й у кожній нації є люди зовсім нечутливі до гумору). Дотепність. Іронія, сарказм (в’їдлива іронія), сатира (сильний акцент на заперечення негативного, на викривання, критику в певному життєвому контексті). Поняття веселого, карикатурного, пародійного, потішного. Несерйозне. Карнавальне. Гротескне (загострене до пародійності перебільшення дійсних характерних рис). Травесті (застосування художніх засобів, не відповідних темі).

^ ГАРМОНІЯ – духовно-чуттєва характеристика рівноваги, гомеостазу й цілісності буття, пропорційності відношень. Момент рівноваги динамічного буття (Квірин-мир – Марс-війна. Гармонія – донька Афродіти й Ареса-Марса, дружина Кадма) Протилежна хаотичному (розірваному, фрагментарності буття, безладдю, ентропійності, безобразності).

^ Суміжні до гармонійного поняття: пропорційне, міра, ідилічне (піднесеність насолоди до краси, стабільного стану – рівненького плато гарного настрою, особливої атмосфери буття, перебування в аурі щастя, без проблемного існування; вимагає виключної витонченості, почуття міри у мистецтві, бо ж легко впасти в поганий смак, розвагу буколік чи пасторалі); елегічне (урівноважена піднесеність, пафос легкого смутку як приємного настрою душі; як категорія в основі має ситуацію відставання дійсності від ідеалу завдяки настрою покірності, споглядальності: але це не безтурботність, це жалоба за недосяжним, ностальгія за ідеальним; у мистецтві – поетична форма, пов’язана з роздумами про долю з відтінками примирення, сподівань, злагоди й легкого смутку; знайшла гарний вираз у жанрах пасторалі та буколік). Цілісне.

ЕСТЕТИЧНЕ – родова (висхідна й завершуюча) категорія в системі естетичних категорій. Вужче цієї категорії й поняття естетичний ідеал, естетичний смак; ще вужче – художній образ, художній метод, художній стиль (категорії мистецтва). Естетичне протилежне утилітарному значенню, байдужому до естетики. Тому й категорія, протилежна естетичному є категорія байдуже (“чисте буття”, не сприйнятої дійсності, відсутності духовно-чуттєвої визначеності: фізіологічно подразнена людина може бути душевно байдужою). Вбивчою для естетичного сенсу є прагматична настанова свідомості (неможливо погодитися, що моральне є частиною прагматичного. Ми вже знаємо, що воно також відноситься до духовно-практичного): “Звени, звени хрустальный альт бокалов” – естетичне враження ці слова мають безумовно, але його аж ніяк не поясниш знанням генезису п’янства.

Естетичне дійсно важливе, цікаве, цінне для людини, але не в формі наочно-чуттєвої даності, а у формі ідеалів (чуттєвого виразу духу, живої причетності, руху бажаного). У мистецтві вирішення протиріч величного й ницого, потворного й прекрасного, трагічного й комічного завжди на користь ідеалу. Але зовсім не так у життєвій практиці, де головним способом реалізації є користування. Оцінки поза користуванням не існує. Але ж, утилітарно, краща оцінка жінки – насилля над нею, краща оцінка їжі – поїдання її. Духовна сила людини долає утилітарність: оцінена байдужість є безобразне (естетизація, співвідношення з ідеалом) – рух від непричетного до причетного, від незадовільного до задовольняючого, від відштовхуючого до привабливого, від розщепленого до цілого. Вже міфологія стає реальною мовою практики, долаючи “чисте буття” (байдужість), надихає можливості людини ставати якоюсь. Персоніфікування природних явищ, уособлення є виразом також й естетичної сили людини. Природне вже не є безродним (духовно нежиттєвим). Невдоволення – це також акт заперечення чистого буття, переведення його в зобов’язуюче (ідеальне). Здивування – внутрішня причина формування самостійних духовних утворень.

Система категорій стосується також і мистецтва. Естетичні категорії застосовуються у ньому, але стають художньо-естетичними лише при умові відповідності певному рівню досконалості художньої форми й художній глибині змісту. Диспозиційні орієнтації реципієнта (суб’єкта сприйняття художнього твору) забарвлюють естетичні категорії певними якостями й відтінками власних почуттів.

^ КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ДО ТЕМИ:

  1. Місце і роль етики й естетики у духовному житті суспільства.

  2. Що означає вираз: “Освоєння світу за законами краси” та чим відрізняється освоєння світу за законами краси від освоєння за законами істини та добра?

  3. Який зв’язок існує між етикою й естетикою та у чому він найпомітніший?

  4. Естетичне і художнє: що говорить про їхню відмінність, а що про єдність?

  5. Яка потреба у розрізнені моралі та моральності?

  6. Які сфери людського життя безумовно пов’язані з мораллю?

  7. У чому головна відмінність правової та моральної регуляції людських стосунків?

  8. Чи доцільно жорсткість моральних норм доводити до рівня правових?

  9. Чи не краще було б Богові не надавати людині свободи вибору?

  10. Чи можуть суттєво співпадати мораль і політика?

  11. Система етичних і естетичних категорій. Загальна характеристика.

  12. “Благо” як загальнокультурна категорія та її роль у побудові системи категорій моралі та естетики.

  13. “Закон” і “благодать” як орієнтири на обов’язок і гідність.

  14. Величне і нице як категорії естетики. Краса і велич як показники гідності людини.

  15. Який зв’язок між естетичними категоріями трагічного й комічного та сценічними мистецтвами трагедії і комедії?

  16. Краса і потворність як протилежності у загальній естетичній оцінці явищ дійсності.

  17. Категорія “героїчного” у теорії та практиці моралі й мистецтва.

  18. “Обов’язок” як категорія моралі й етики.

  19. “Справедливість” і “порядність” як категорії нормативної етики.

  20. Категорія “гідності” людини. “Честь” і “слава” у межах морального обов’язку.

  21. “Добро” і “зло” як полярно протилежні загально-оцінні категорії моралі й етики.

  22. Категорія “щастя” в етиці.

Література:

  1. Азархин А.В. Мировоззрение и эстетическое развитие. – К., 1990.

  2. Бербешкина З.А. Совесть как этическая категория. – М., 1986. 103 с.

  3. Борев Ю. Эстетика. Изд. 2. – М.: Политиздат, 1975. С. 47-128 (і пізніші видання).

  4. Брожик В. Эстетика на каждый день. – М., 1990.

  5. Виноградов И.И. Искусство, истина, реализм. – М.: Искусство, 1975.

  6. Войтыла К. Основания этики.//Вопросы философии, 1991, № 1, с.29-60.

  7. Глюксман А. Одинадцята заповідь. – К., 1994. 288 с. (добро і зло).

  8. Гумницкий Г.Н. Смысл жизни, счастье, мораль. – М., 1981.

  9. Для всех и для каждого./Составитель Черников В. – Харьков, 1993.

  10. Дмитриева Е.К. Мораль и международное право. – М., 1991.

  11. Дубко Е.Л. Моральное добро (историко-критический анализ).//Философские науки, 1986, № 1. С.108-116.

  12. Дубко Е.Л. Социальная справедливость.//Этическая мысль. – М., 1988, с. 61-78.

  13. Дубровский Д.И. Проблема добродетельного обмана.//Философские науки, 1989, № 6.

  14. Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека (современная немецкая практическая философии). – К.,1994, с.231-254.

  15. Етика, естетика і теорія культури. – К., 1992, вип. 36, с. 113-125; вип. 37.

  16. Калантар А.Л. Проблема прекрасного. К истории и теории вопроса. – Ереван, 1981.

  17. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. – К.: Вид. КДУ, 1979.

  18. Карасев Л.В. Парадокс о смехе.//Квинтэссенция. – М., 1990, с.341-370.

  19. Крюковский Н.Н. Основные эстетические категории. – Минск. 1974.

  20. Кураев А. Человек перед иконой.//Квинтэссенция. – М., 1990, с. 237-262.

  21. Любимова Т.Б. Понятие комического в эстетике.//Вопросы философии, 1980, № 1.

  22. Малахов В.А. Смысл жизни и нравственное отношение личности к миру. - М.: Знание, 1986. 64 с.

  23. Митрохин Л.Н. Религия и мы.//Квинтэссенция. – М., 1990, с. 307-340.

  24. Немировский В.Г. Смысл жизни: проблемы и поиски. – К., 1990.

  25. Общественное сознание и его формы. – М.: Политиздат, 1986.

  26. Попов С.И. Политика, экономика, мораль. – М., 1989.

  27. Свинцов В.И. Истина, добро, красота.//Философские науки, 1988, №1.

  28. Скворцов Л.В. Культура самосознания: Человек в поисках истины своего бытия. – М., 1989, разд. ІІ, гл. 6 (верховне благо та його принцип).

  29. Соловьев Э.Ю. Правовой нигилизм и гуманистический смысл права.//Квинтэссенция. - М., 1990, с. 162-236.

  30. Средний Д.Д. Основные эстетические категории. – М., 1974.

  31. Толстых В.И. Искусство и мораль. – М., 1973.

  32. Тундыков Ю.Н. Наука и мораль. – Свердловск, 1988.

  33. Этическая мысль: Научно – публицистические чтения. – М., 1988., с. 14-60 (добро и зло), с.258-281 (счастье), с. 284 – 295 (долг и склонность).

  1   2   3   4   5   6

Схожі:

1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconМіністерство освіти та науки, молодта спорту україни харківська національна академія міського господарства в. В. Жигло програма І робоча програма навчальної дисципліни «Етика та естетика»
...
1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconМіністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства етика та естетика зошит контрольних завдань
Етика та естетика: Зошит контрольних завдань (для студентів 3 курсу спец. 050100 „Економіка підприємництва”) / Укл.: Фесенко Г. Г....
1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconМіністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства «культурологія, етика, естетика»
«Культурологія, етика, естетика» методичні вказівки до практичної та самостійної роботи для студентів денної І заочної форми навчання...
1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconМіністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства етика та естетика тест-зошит контрольних завдань
Етика та естетика: Тест-зошит контрольних завдань (для студентів 2 курсу спец. 050201 „Менеджмент організацій”) / Укл. Фесенко Г....
1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconКонспект лекцій навчальної дисципліни " етика та естетика"
Конспект лекцій навчальної дисципліни “Етика та естетика” (для студентів 2 курсу денної форми навчання напрямів підготовки 030601...
1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconТема Професійна етика. Юридична етика як вид професійної етики. Професійна етика державних службовців. План
Тема Професійна етика. Юридична етика як вид професійної етики. Професійна етика державних службовців
1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconЕтика та естетика” (для студентів 3 курсу спец. 050100 „Економіка підприємства”) Харків – хнамг – 2005
Програма І плани семінарських занять курсу “Етика та естетика” (для студентів3 курсу спец. 050100 „Економіка підприємництва”) / Укл.:...
1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconТема Етика. План
Етика як наука: предмет, структура, завдання та функції. Основні завдання етики у сучасних умовах
1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconШановні студенти!
Метою даного курсу є систематизація головних понять, принципів, категорій господарського законодавства. Для зручності вони розподілені...
1 Етика та естетика як теоретичне знання. Система вузлових понять (категорій) етики та естетики iconЕтика та естетика” (для студентів 2 курсу спец. 050201 „Менеджмент організацій”) Харків – хнамг – 2005
Програма І методичні вказівки до вивчення курсу „Етика та естетика” (для студентів 2 курсу спец. 050201 „Менеджмент організацій”)...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи