Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління icon

Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління




НазваРоздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління
Сторінка1/7
Дата19.08.2012
Розмір1.27 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7


Роздiл 4 Регiональний менеджмент

4.1 Регіон як об’єкт управління

4.1.1 Поняття регіону, територіального та регіонального управління. Термін «регіон» походить від латинського слова «region» і в перекладі означає область, район, місцевість. Найчастіше він застосовується для визначення різних територіальних ланок, може співпадати з межами адміністративно-територіальних одиниць села, селища, міста, району, області або об’єднувати декілька таких одиниць за територіальним, економічним або іншими принципами, наприклад, економічний район, спеціальна (вільна) економічна зона тощо.

Регіон у національній економіці визначається як окрема самостійно господарююча система, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну і фінансову основу і, як правило, визначається законодавчими актами держави, ввіходячи з її стратегічних і тактичних цілей та завдань [14]. Слід зазначити, що таке визначення повністю правомірне для випадків спів падання понять регіону і адміністративно – територіальної одиниці. Якщо ці поняття не співпадають, то управління регіональними процесами, наприклад, Південного регіону України, який включає декілька південних областей і Автономну Республіку Крим, може здійснюватись шляхом взаємної координації зусиль місцевих (обласних, республіканських) органів управління у погоджених напрямках, розробкою регіональних цільових програм розвитку, створення громадських органів-рад, комітетів з управління такими програмами, забезпечення їх реалізації.

У Малому економічному словнику регіон трактується як «область, район; частина країни, що відрізняється від інших областей сукупністю природних і (або) історично сформованих, відносно стійких економіко-географічних і інших особливостей, що нерідко сполучаються з особливостями національного складу населення» [13].

Багато вчених-регіоналістів (Е.Б. Алаєв, Н.Н. Некрасов, О.М. Румянцев, А.М. Пробст, П.М. Алампієв, В.Ф. Павленко, В.О. Поповкін, М.Г. Чумаченко й ін.), досліджуючи поняття «регіон», знаходили різні відтінки цього визначення, але за-гальним виявилося те, де за основу приймалися такі ознаки, як територія, спеціалізація й наявність економічних зв'язків.

У рамках Європейського економічного співтовариства розроблене загальне для всіх країн поняття регіону, Ознакою, за якою ту або іншу територію можна представити як відносно самостійну одиницю, служить її соціально-економічна єдність із усією національною економікою, тобто економічні процеси, що протікають на ній, повинні відображати певні закономірності суспільного відтворення, що формуються під впливом взаємозалежних економічних, соціальних і природних факторів. Цьому розумінню відповідає таке визначення регіону: «Під регіоном варто розуміти територіально-спеціалізовану частину народного господарства країни, що характеризується єдністю й цілісністю відтворювального процесу» [3].

Тому що регіон і територія співвідносяться як частина й ціле, можна виділити визначення територіального й регіонального управління.

Територіальне управління – це управління, яке визначається політичним та адміністративно-територіальнім устроєм країни і спрямоване на успішне виконання функцій території [14, с. 23]. Територіальне управління означає регулювання процесів суспільного відтворення з метою підвищення його ефективності за рахунок удосконалювання територіального поділу праці й міжрайонних зв'язків. Уживається цей термін у тому випадку, коли мова йде про просторове розміщення продуктивних сил і територіальних пропорцій соціально-економічного розвитку всієї країни. Територіальне управління є виключним правом уряду й покликано забезпечити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного відтворення з урахуванням особливостей територіального аспекту.

Під терміном регіональне управління звичайно розуміють управління будь-якою територією незалежно від існуючих політичних та адміністративно- територіальних кордонів. Регіональне управління має справу з відтворювальними процесами, локалізованими на конкретній території.

Регіональні процеси унікальні, їхня ефективність залежить від структурної, інвестиційної, соціальної, природоохоронної, фінансової, зовнішньоекономічної регіональних політик. Від того, наскільки збалансовані ці політики, залежить комплексний пропорційний розвиток регіональної економіки. Отже, регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, а й відносно самостійною його частиною із закінченим циклом відтворення, особливими формами прояву стадій відтворення й специфічними особливостями соціальних і економічних процесів.

^ 4.1.2 Галузева та функціональна структури регіону. Господарський комплекс регіону включає дві сфери діяльності – виробничу й невиробничу. Підприємства виробничої сфери виробляють продукцію, тим самим забезпечуючи себе, а також невиробничу сферу й населення різноманітними товарами. Підприємства й організації невиробничої сфери надають послуги матеріального й нематеріального характеру. Розвиток і співвідношення сфер характеризують показники зайнятості в кожній сфері. В Україні зайнятість у виробничій сфері в три рази перевищує зайнятість у невиробничій сфері, що свідчить про низьку продуктивність праці у виробничій сфері й про відсталість невиробничої сфери. Перехід господарства України до ринкових умов, приватизаційні процеси вносять зміни в сформовану пропорцію між виробничою й невиробничою сферами у бік збільшення чисельності зайнятих в останній. Підприємства, які формують обидві сфери народного господарства, поєднуються в галузі.

Єдиного визначення поняття «галузь» не існує. її визначають і як сукупність підприємств, пов'язаних виконанням постійної функції в системі суспільного відтворення, і як певний вид господарської діяльності, і як сукупність якісно однорідних господарських одиниць [19]. Критерії, на основі яких підприємства групуються в галузь, найрізноманітніші: спільність технологічного процесу (хімічна промисловість), спільність процесу й продукту (металургія), спільність сировинної бази (лісова й деревообробна промисловість), спільність споживача (текстильна, харчова). Є галузі, які кілька видів продукту переробляють в один (електроенергетика), а є галузі одноресурсні, але із широкою гамою товарів, які вони випускають (нафтопереробна промисловість).

Виробнича сфера економіки України включає 8 великих секторів: промисловість, будівництво, сільське господарство й лісове господарство – (безпосередньо виготовляють продукцію), транспорт і зв'язок, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, заготівля й збут (доводять цю продукцію до споживача).Кожний сектор містить у собі укрупнені (комплексні) галузі, кожна з яких, у свою чергу, складається із простих галузей, прості галузі можуть ділитися на підгалузі й види виробництв.

Співвідношення секторів народного господарства за зайнятістю, національним доходом й валовим суспільним продуктом показує, що промисловість далеко відірвалася від інших секторів і займає лідируюче становище: у промисло­вості (разом з будівництвом) зайнято близько 50% працівників всієї виробничої сфери, створюється 60% валового суспільного продукту й понад 40% національного доходу.

Щодо структури промисловості, то більшість галузей входить у важку індустрію (паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування, хімічна й лісова промисловість, будівельні матеріали). 89% основних виробничих фондів зосереджено у важкій індустрії й 11% – у легкій (легка й харчова промисловість), 80% – у важкій індустрії й 20% – у легкій індустрії.

У невиробничій сфері виділяються дві групи галузей, які надають матеріальні й нематеріальні послуги населенню, й галузі, які обслуговують суспільство в цілому. До першої групи належать: житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров'я, фізична культура і спорт, освіта, культура, мистецтво. До другої групи належать: державне управління, керування суспільними й кооперативними організаціями, військовий (оборонний) комплекс, охорона громадського порядку. Слід зазначити, що галузі невиробничої сфери традиційно формувалися за залишковим принципом. Соціально-економічна оцінка цієї сфери вкрай негативна, вимагає серйозної перебудови й розвитку. Проте останнім часом, у розвитку невиробничої сфери намітилися позитивні зрушення. Сфера дуже приваблива й перспективна для припливу вітчизняного й закордонного капіталу завдяки швидкому його обороту й порівняно невеликим витратам. Крім того, невиробнича сфера благотворно діє на економіку вже тим, що може необмежено утягнути ті трудові ресурси, які неминуче будуть вивільнятися з галузей промисловості, особливо важкої індустрії.

Функціональна структура регіону представлена різними видами господарської діяльності. У функціональній структурі регіону виділяють головні, супутні, додаткові й обслуговуючі, та місцеві галузі (види діяльності). Головні галузі або це виробництва, що відіграють провідну роль в економіці регіону, визначають його місце в державному поділу праці й складають основу регіонального комплексу. Супутні галузі регіону покликані здійснювати диверсифікованість головних виробництв на основі паралельної або наступної переробки сировини, відходів виробництва. Додаткові галузі (види діяльності), як правило, не пов'язані технологічно з головними галузями, вони вирішують місцеві соціально-економічні завдання. Обслуговуючі галузі (інфраструктурні) поставляють господарству регіону воду, електроенергію, будівельні матеріали, забезпечують потреби в ремонті, транспортно-комунікаційних засобах, підготовці кадрів, охороні здоров'я, організації відпочинку й т. ін.

В основі розподілу галузей регіону на галузі спеціалізації й галузі місцевого значення лежить аналіз народногосподарського значення галузі. Ті, що мають більш ніж місцеве значення і беруть участь у загальнодержавному розподілі праці, відносяться до галузей спеціалізації. Матеріальним вираженням міжрегіонального значення галузі є вивіз її продукції за межі регіону. Для великого міста аналогом поняття галузі спеціалізації є поняття містоутворюючої галузі. Основні властивості, що характеризують галузі спеціалізації, – це наявність вивозу продукції даної галузі за межі регіону й високий ступінь концентрації виробництва галузі в даному регіоні. Для аналізу й оцінки ознак галузей спеціалізації використають дві групи показників. Найбільш універсальним і інформативним є індекс рівня спеціалізації або коефіцієнт локалізації, що розраховується на основі зіставлення галузевої структури господарства регіону з аналогічною структурою господарства країни в цілому. Якщо відношення питомої ваги галузі в регіоні до питомої ваги цієї галузі в господарстві країни перевищує одиницю, то дана галузь вважається галуззю спеціалізації. Але індекс рівня спеціалізації відображає лише одну зі сторін територіальної спеціалізації, показуючи ступінь сконцентрованості виробництва даної галузі в даному регіоні, що не завжди пов'язано з вивозом і міжрегіональним значенням продукції.

Вивізна концепція найбільш послідовно відбита коефіцієнтом рівня розвитку галузі в регіоні, що являє собою відношення обсягу зробленої в регіоні продукції даної галузі до обсягу її споживання в даному регіоні. Якщо коефіцієнт більший одиниці, тобто продукції виробляється більше, ніж необхідно для місцевого споживання, пропонується вважати дану галузь галуззю спеціалізації.

У теорії регіональної економіки, крім розглянутої вище класифікації галузей, існує ще декілька систематизацій функціонального розподілу галузей і виробництв у сфері матеріального виробництва.

Одержав розвиток функціональний поділ галузей матеріального виробництва на групу А – виробництво засобів виробництва й групу Б – виробництво предметів споживання. У статистичних довідниках використовується поділ галузей промисловості на видобувну й обробну. Видобувна промисловість включає галузі гірничодобувної індустрії, лісозаготівлі, розробку будівельних матеріалів, морський і мисливський промисел, гідроенергетику, магістральні водоводи. До обробної промисловості відносять підприємства з ремонту машин, теплоелектростанції, галузі й вироб­ництва для переробки сільськогосподарської сировини.

Класифікація галузей і видів діяльності, виконана за принципом послідовності переробки первинних продуктів, знаходить своє відбиття в секторній моделі структури народного господарства. До первинного сектора відносяться галузі й виробництва, у яких суспільство безпосередньо привласнює природні ресурси або ж за допомогою природних способів виробництва (земля) одержує первинну продукцію. Первинний сектор виробництва охоплює сільське господарство (землеробство й тваринництво), гірничодобувну промисловість, лісове господарство, рибний і мисливський промисел, заготівлю природних продуктів (гриби, ягоди, лікарські трави й ін.).

Вторинний сектор економіки включає галузі переробної промисловості, а також будівництво. Третинний сектор представлений сферою послуг. Сферу керування й інформації відносять до четвертинного сектора господарства регіону.

^ 4.1.3 Соціальна інфраструктура регіону. В економічній літературі поряд із поняттям «соціальна інфраструктура», існують поняття «соціальна сфера», «сфера обслуговування», «сфера соціального забезпечення» тощо. Слід підкреслити, що дані поняття в смисловому аспекті вважаються аналогічними. При цьому найбільш часто в тематичній літературі зустрічається поняття соціальна інфраструктура [10].

Соціальну інфраструктуру (сферу) формують дві функціонально взаємопов'язані підсистеми: матеріально побутова (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, внутрішня торгівля, громадське харчування) та соціально-культурна підсистема (охорона здоров'я, освіта, культура, мистецтво, життєвий рівень населення). До соціальної інфраструктури входить також така важлива галузь як рекреація і туризм (рис. 4.1), що в останні десятиліття швидко розвиваються.




Рисунок 4.1 Соціальна інфраструктура

В соціальній інфраструктурі створюється біля 40 % валового внутрішнього продукту країни, із них 65 % в матеріально-побутових галузях, а в соціально-культурних – 35 %. В цьому секторі функціонує біля 42 % основних фондів національної економіки, зайнято близько 36 % чисельності робітників та службовців. Тому соціальна інфраструктура – суттєвий фактор економічного зростання як регіонів, так і держави в цілому.

На жаль, розвиток соціальної інфраструктури, поки що не набуває необхідних обертів. Це зумовлюється спадом виробництва, наявності тіньової економіки, зменшенням можливості державного бюджету фінансувати розвиток культури, освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва тощо.

Ступінь зношеності підприємств соціальної інфраструктури знаходиться в межах 50-60 %, а виробничих основних фондів – біля 40-45 %.

Значне скорочення капітальних вкладень в соціальну інфраструктуру (70-75 %) також підтверджує, що її матеріально-технічна база слабо оновлюється, остання майже не модернізується за рахунок нового будівництва.

Катастрофічне падіння економічного потенціалу (на 60-70 %) є основною причиною зменшення обсягу надання населенню різного виду платних послуг. В тім, поряд з об'єктивними чинниками такого падіння (безробіття, зниження життєвого рівня населення), в регіонах країни відмічається тенденція низького рівня використання економічного потенціалу соціальної інфраструктури.

Значення соціальної інфраструктури особливо велике в плані переходу регіонів на засади екологічно-збалансованого розвитку економіки, фундаментальною основою якого залишається освіта, наука, культура. Тому створення умов для інтелектуального, духовного і фізичного розвитку громадян є однією з основних функцій держави і регіонів.

^ 4.2 Адміністративно-територіальний устрій України

4.2.1 Iсторичні передумови формування адміністративно-територіального устрою України. Адміністративно-територіальний устрій – це законодавчо закріплена система поділу держави на територіальні утворення, відповідно до яких здійснюється організація та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно Ст. 132 Конституції України Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій [11].

Адміністративно-територіальний устрій України має давню багатовікову історію. Оскільки українські землі часто належали іншим країнам: Польщі, Туреччині, Росії, Литві, Австро-Угорщині, то й адміністративно-територіальний устрій відображав традиції й інтереси цих країн. Так, напередодні першої світової війни на території України, що належала Росії, було 9 губерній: Київська, Харківська, Чернігівська, Полтавська, Волинська, Подільська, Єкатиринославська, Херсонська й Таврійська. Кожна губернія ділилася на повіти й волості.

Сучасна Україна успадкувала досвід української держави, що виникла після лютневої революції 1917 р., і після розпаду Австро-Угорщини в листопаді 1918 р. Тому процес формування її сучасного геополітичного устрою варто розглядати, починаючи із часу існування цих держав – Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, УРСР [19].

У березні 1918 р. Радою Міністрів УНР були скасовані губернії й повіти й установлений розподіл УНР на землі, які складалися з волостей, а ті, у свою чергу, із громад. В основу розподілу був покладений історико-географічний і національно-культурний принципи: Київ з околицями, Древлянська (м. Коростень), Болоховська (м. Житомир), Азовська (м. Маріуполь), Половецька (м. Бахмут) землі, Волинь (м. Луцьк), Погір'я (м. Рівне), Поросся (м. Біла Церква), Черкаси, Побужжя (м. Умань), Поділля (Кам'янець), Брацлавщина (г. Вінниця), Подністров'я (м. Могильов), Помор'я (м. Миколаїв), Одеса з околицями, Низ (Запоріжжя), Січ (Катеринослав), Запоріжжя (м. Бердянськ), Нове Запоріжжя (м. Херсон), Донеччина (м. Слов'янськ), Сіверщина (м. Стародуб), Чернігівщина (м. Чернігів), Переяславщина (м. Прилуки), Посім'я (м. Конотоп), Посулля (м. Ромни), Полтавщина (м. Полтава), Самара (м. Кременчук), Слобожанщина (м. Суми), Харків з околицями. Законом про територіально-адміністративний розподіл передбачалися національно-персональні автономії (російська, польська, єврейська). Однак цей закон не вдалося реалізувати, у квітні 1918 р. після державного перевороту, здійсненого гетьманом Павлом Скоропадським, була проголошена Українська держава й відновлено старий адміністративно-територіальний поділ України на губернії й повіти.

У Західно-Українській Народній Республіці був збережений австрійський розподіл на повіти. Крім того республіка була роз'єднана на три військових області – Львівську, Тернопільську, Станіславську, а кожна з них – на чотири округи.

Політико-адміністративний устрій України в складі СРСР також не раз змінювався. У 1922 р. була скасована чотириступінчаста адміністративна система (губернія, повіт, волость, село), а уведена триступінчаста (округ, волость, село). Скоротилося число губерній з 12 до 9. Менше стало округів і волостей.

У 1930 р. були ліквідовані округи, а основними одиницями стали адміністративні області, кожна з яких включала десятки районів. Адміністративно-територіальний устрій західної частини України відрізнявся від східної частини, тому що перша перебувала під впливом Польщі, Румунії, Чехословаччини. На території українських, етнічних земель були створені воєводства: Львівське, Тернопільське, Волинське, Поліське, Люблінське. Після першої світової війни Закарпаття ввійшло до складу Чехословаччини, одержавши політичну автономію, що, однак, не була реалізована. Старі одиниці довоєнного угорського розподілу земель були ліквідовані, Закарпаття було розділене на 14 повітів, ті – на 478 громад. Перед, під час і після Другої світової війни на західних землях України виникли області: Львівська, Дрогобицька, Тернопільська, Станіславська (у 1961 р. – Івано-Франківська), Волинська, Рівненська (1939 р.), Чернівецька (1940 р.), і Закарпатська (1945 р.) [19].

Сучасну систему адміністративного устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Адміністративна область – це більша частина території України, що має чіткі певні межі та систему органів місцевої влади й управління, які перебувають в обласному центрі. Адміністративних областей в Україні 24, крім того виділені два міста з особливим статусом – Київ і Се­вастополь. Кожна область і Крим діляться на адміністративні райони, у середньому по 19 районів на одну область, середня площа області України становить 24 тис.км2 (без урахування Криму).

Кримська автономія була створена в 1921 р., мала 20 адміністративних районів, у тому числі 11 – національно-територіальних: 6 – татарських, 2 – німецьких, 2 – єврейських, 1 – український. Під час війни всі ці райони були ліквідовані а Кримська автономія перетворилася в область Росії. В 1954 р. Крим був переданий Україні, а в 1991 р. була відновлена автономія Криму.

Територіально-адміністративний устрій України, сформований за командно-адміністративної системи, характеризується надзвичайно громіздкою структурою, він має три-чотири щаблі: область – район – сільрада або область –район – міськрада – райрада міста. У такій хаотичній схемі дуже складно здійснити розрахунок і провести облік ефективності використання бюджетних коштів, розподіл й використання ресурсів, а також розподіл повноважень. Така система малоефективна, забюрократизована, з великим штатом працівників. Тому питання про проведення територіально-адміністративної реформи актуальне і активно дискутується серед учених, депутатів, у місцевих органах влади.

Суть адміністративно-територіальної реформи полягає в повній передачі повноважень і ресурсів на місця, до місцевого самоврядування. Bлада повинна бути передана безпосередньо туди, де відбувається контакт людини й першого владного інституту. Населення постійно зіштовхується з величезним комплексом проблем, таких як дороги, освітлення, опалення, гаряча й холодна вода, дахи, дитячі садки, місцевий транспорт, санітарний і ветеринарний контроль, турбота про інвалідів, підростаюче покоління й т. ін. Зробити ці послуги вчасно і якісно держава не в змозі, тому що перебуває далеко від цих проблем. І тільки один інститут може реалізувати ці послуги – це місцеве самоврядування. Але серйозним гальмом у реалізації функцій місцевого самоврядування є iснуючий територіальний устрій країни, що не дає ні повного комплексу повноважень, ні необхідних ресурсів для надання населенню соціально-економічних послуг.

Сьогодні в Україні 27 тисяч сіл, а сільських рад – близько 10 тисяч, тобто, у середньому, на три села приходиться одна сільрада. Одна з основних ідей реформи – влада повинна прийти в кожне село, селище. Територіально-адміністративний розподіл України повинен стимулювати ефективну роботу всіх ланок державної влади (законодавчої, виконавчої і судової) і органів місцевого самоврядування, гарантувати права й свободи людини [15].

  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconПитання до іспиту з курсу “операційний менеджмент”
Виробничий (операційний) менеджмент у системі менеджменту підприємства, об’єкт та суб’єкт управління
Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconПрограма курсу тема Операційний менеджмент як різновид функціонального
Основні завдання виробничого менеджменту. Об’єкт управління та суб’єкт управління. Функції виробничого менеджменту: планування, облік,...
Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconТема регіональний менеджмент як наука І сфера практичної діяльності
Регіон відзначається спільністю природних, соціально-економічних, національно-культурних та інших умов. Регіон є складною соціально-економічною...
Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconКонтрольні питання з дисципліни «Менеджмент організацій»
Організація як об'єкт управління, взаємозв'язок та взаємозалежність її внутрішніх елементів і факторів зовнішнього середовища
Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconТема Теоретичні та організаційні основи фінансового менеджменту. Питання. Що таке фінансовий менеджмент?
Питання Матеріальна основа фінансового менеджменту, об’єкт та суб’єкт фінансового менеджменту. Функції фінансового менеджменту як...
Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconВимоги до оформлення статей в науковий журнал «Економіка і регіон»
Науковий журнал «Економіка і регіон» приймає до друку написані спеціально для нього оригінальні статті, які раніше ніде не друкувалися....
Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconВимоги до оформлення статей в науковий журнал «Економіка І регіон»
Науковий журнал «Економіка І регіон» приймає до друку написані спеціально для нього оригінальні статті, які раніше ніде не друкувалися....
Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconВимоги до оформлення статей в науковий журнал «Економіка І регіон»
Науковий журнал «Економіка І регіон» приймає до друку написані спеціально для нього оригінальні статті, які раніше ніде не друкувалися....
Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconДисципліни
Менеджмент як певна категорія людей, соціальних шар тих, хто здійснює роботу по управлінню. Менеджмент як специфічна область знань...
Роздiл 4 Регiональний менеджмент 1 Регіон як об’єкт управління iconНавчально -тематичний план
Менеджмент як певна категорія людей, соціальних шар тих, хто здійснює роботу по управлінню. Менеджмент як специфічна область знань...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи