Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 icon

Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1




НазваЗбірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1
Сторінка1/4
Дата05.08.2012
Розмір0.8 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Інститут міжнародних відносин НАУ


З Б І Р К А

СТУДЕНТСЬКИХ

НАУКОВИХ РОБІТ

КАФЕДРИ ЖУРНАЛІСТИКИ


2009 рік


Випуск 1


Київ

2009


Збірка студентських наукових робіт.Вип. 1 / Голов. ред. Г.П. Кривошея. – К. : НАУ, 2009. – 44 с.


У першій збірці наукових робіт студентів спеціальності «Журналістика» НАУ висвітлюються актуальні теоретичні та методологічні проблеми журналістської діяльності у вітчизняних та зарубіжних ЗМІ, проблеми професійної, мовної та культурологічної підготовки майбутніх працівників ЗМІ у сучасних умовах.

Збірка пропонується до уваги творчих працівників редакцій ЗМІ, викладачів кафедр соціальної комунікації, науковців, аспірантів, студентів вищих навчальних закладів напряму «Соціальна комунікація».


^ РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ


Кривошея Г.П., канд. іст. наук, проф. (гол. редактор); Владимиров В.М., д-р філол. наук, доц., Потятиник Б.В., д-р філол. наук, проф., Козачок Я.В., д-р філол. наук, проф., Прокопенко М.І., канд. філол. наук, доц., Холод А.В. д-р філол. наук, проф., Назаренко Г.І., канд.. філол. наук, доц., Белецька А.В., канд.. наук із соціальної комунікації, Рижко О.М., кандидат філол.. наук.


^ Відповідальна за випуск Нестеренко Є.М.


Матеріали наукового журналу друкуються українською мовою.

Усі права застережені. За використання матеріалів збірника

посилання на нього є обов’язковим.
Відповідальність за точність наведених фактів і цитат несе автор.
Редакція не завжди поділяє позицію автора.


Адреса редакційної колегії:
03058, Київ, просп. Відрадний, 4,
Інститут міжнародних відносин
Національний авіаційний університет.
Тел. (044) 406-77-85;
E-mail wladimirow@ukr.net



© НАУ, 2009


З М І С Т


Пітель А. Громадське життя і преса українців у Бразилії 3


Стародубець В. 90-річчя газети «Український голос»

та історія української журналістики 10


Шипко К. Преса української діаспори в США до 1945 року 15


Прозорова О. Структура підручника «News Reporting

and Writing» 21


Баштовий А. Фразеологізми у газетному заголовку 26


^ Кулініч В., Вихованець І. Використання метафор

у друкованій пресі 30


Гудзовата Х. Неологізми в текстах сучасних газет 33


Мостова Ю. Українські фразеологізми у журналістській

творчості 38


Казакова А. Ернест Хемінгуей: журналіст і війна 43


Кирилюк Д., Шишко О. Мовні помилки у друкованій журналістиці 47


^ ПІТЕЛЬ А.,

студентка групи 411.

ГРОМАДСЬКЕ ЖИТТЯ

І ПРЕСА УКРАЇНЦІВ У БРАЗИЛІЇ


Згідно з історичними дослідженнями, процес формування українського середовища в Бразилії відбувався в три етапи: перший – кінець XIX ст. – початок XX ст., другий – 1920-1930 рр., третій – 1947-1952 рр.

Перші невеликі групи українських емігрантів прибули до Бразилії в 1872-1884 рр. і осіли, головним чином, у містах Сан-Пауло та Куритібі. Однак, у списках еміграційних служб вони значилися як "слов'янські емігранти", які прибули з території Польщі.







Як свідчать офіційні документи, масовий приїзд українців до Бразилії першої хвилі еміграції припадає на 1895-1907 рр. Протягом цього періоду до країни прибуло з Східної Галичини і Буковини близько 9 тисяч сімей, які поселилися у південно-східній частині штату Парана та в північних районах сусіднього штату Санта-Катаріна, заснувавши перші українські колонії Санта-Барбара, Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона, Прудентополіс. На початку XX ст. українська еміграція в Бразилії налічувала близько 24 тисяч осіб.


Ще одне масове переселення українців першої хвилі відбулося в 1910-1914 рр., причиною чого була розгорнута урядом Бразилії кампанія з метою залучення дешевої іноземної робочої сили до будівництва залізниці Сан-Пауло – Ріо-Гранде-ду-Сул. В цей період до Бразилії прибуло близько 20 тисяч українських емігрантів, які створили нові українські поселення в Гуарані, Кампінасі, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі.

Хоча після Першої світової війни еміграційний потік українців до Бразилії помітно зменшився, передусім, з політичних причин, у міжвоєнний період сюди прибуло близько 9 тисяч осіб.

В 1947-1951 рр., під час третьої хвилі еміграції, до Бразилії прибуло більше 7 тисяч українців. Як свідчать історичні документи, більшість з них були освіченими і належали до прошарку інтелігенції. Однак переважна частина цієї інтелігенції не змогла пристосуватися до складних умов життя української еміграції в Бразилії і переїхала до США та Канади, а ті, що залишилися, поселилися в Сан-Пауло, Порто-Алегре і Каноасі (штат Ріо-Гранде-ду-Сул) та в штатах Гойас, Мінас-Жераїс, Ріо-де-Жанейро.

Таким чином, протягом 65 років до Бразилії емігрувало близько 62-65 тисяч українців.

Точних даних щодо загальної чисельності українців у Бразилії не існує. Оскільки українці першої і другої хвиль еміграції прибували до цієї країни з документами, виданими їм в Австро-Угорській імперії та Польщі, бразильські еміграційні органи реєстрували їх відповідно "австрійцями" і "поляками". Емігранти останньої хвилі вже документувалися посвідками на проживання іноземців із зазначенням їх української національності, проте більшість з них на сьогодні вже асимілювалися. Діти українських емігрантів, народжені в Бразилії, автоматично отримували її громадянство без внесення до документів записів про українське походження. Відсутність у країні офіційних установ, які б у ті часи вели статистичний облік емігрантів за їх етнічним походженням, а, з іншого боку, проведення перепису населення без зазначення відомостей про приналежність до тієї чи іншої національної меншини чи етнічної групи, за винятком індіанського населення, виключають можливість отримання точних відомостей про кількісний склад української громади.

Громадські та культурно-освітні організації українських емігрантів у Бразилії з'явилися наприкінці XIX ст. Одним з перших таких об'єднань було товариство "Просвіта", засноване в 1898 р. у м. Куритіба. Головним завданням "Просвіти" було проведення культурно-освітньої роботи серед українців з орієнтацією на товариство в Україні. З цією метою були відкриті бібліотека, спеціальна школа аграрників, а також курси мистецтва і літератури. Відділення товариства "Просвіта", які з часом отримали назву "Товариства ім. Т.Г. Шевченка", були відкриті в інших містах компактного проживання українських емігрантів у штаті Парана. В 1914 р. в Парані вже діяло 32 таких товариства.

Окрім цього, в 1910 р. у м. Прудентополіс і в 1919 р. у м. Дорізона були створені "Українські народні ради", а в 1922 р. в м. Уніао-да-Віторіа за ініціативою представника Західно-Української Народної Республіки Петра Карманського був заснований "Український союз Бразилії" (в 1934 р. змінив назву на "Хліборобсько-освітній союз"), який мав стати політичною, економічною та культурно-освітньою організацією з центральним керівництвом і його представниками у містах компактного проживання українців. Однак відсутність громадських лідерів, які б могли організувати відповідну роботу на місцях, розкол громади на дві протилежні групи, що сформувалися під впливом політичних і соціальних ідей галицької та наддніпрянської інтелігенції, а з іншого боку, загальна неграмотність більшості емігрантів та їх велика прихильність до церкви не дали можливості "Українському союзу" стати об'єднавчим центром української еміграції в Бразилії.

З кінця 30-х років та у повоєнний період у результаті політики "націоналізації", запровадженої урядом Бразилії, який заборонив існування усіх емігрантських організацій та об'єднань, діяльність українських товариств була припинена і відновилася лише після Другої світової війни.

В 1947 р. при сприянні Хліборобсько-освітнього союзу було створене "Товариство прихильників української культури". В 1953 р. ці організації заснували "Українсько-бразильський комітет", який через політичні та соціальні розбіжності його керівництва через три роки припинив свою діяльність.

На сьогодні українська громада Бразилії на 97% складається з бразильців українського походження 4-го і 5-го поколінь і не розглядається як суспільно-політична чи етнічно об'єднана громада. Причинами цього є їх природна асиміляція в суспільне життя країни, віддаленість районів концентрації українців від головних центрів, переважна частина яких проживають в сільській місцевості, низький матеріальний та освітній рівень бразильських українців, а також їх налаштованість більше довіряти релігійним, ніж громадським лідерам. Саме завдяки сильному впливу церкви, передусім Української греко-католицької, громадою фактично керують єпископи і священики, які через релігію намагаються підтримувати в її середовищі український дух, заохочують вивчати українську мову, зберігати національні традиції, звичаї і фольклор.

У зв'язку з цим слід зазначити, що завдяки роботі релігійних діячів у 1898 р. в м. Прудентополіс були засновані перші дві українські суботні школи. Пізніше, в 1935 р., у м. Василіяни створили постійну українську середню школу (малу семінарію Св. Йосипа) з українською та португальською мовами навчання, а з 1941 р. українська мова викладається в Інституті катехиток Св. Ольги (м. Прудентополіс). У Прудентополісі – "релігійній столиці української громади" – на сьогодні діють український клуб з фольклорною групою "Веселка", Асоціація вчителів української мови, Товариство освіти Св. Василя, яке видає газету "Праця" – інформаційний бюлетень релігійного змісту, який виходить двічі на місяць, кооператив декоративно-прикладного мистецтва та писанки, а також музей української еміграції. В 1980 р. в Куритібі за ініціативою УГКЦ було створено релігійно-культурний центр "Полтава", який має однойменну фольклорну групу, хор, капелу бандуристок "Фіалка", оркестр, суботню школу і духовну семінарію.

Паралельно з українськими релігійними громадами, які об'єднані навколо 24 парафій (понад 200 церков) УГКЦ та 16 парафій Української автокефальної православної церкви, існують громадські організації та клуби. У Куритібі діє Українське товариство Бразилії (до квітня 2000 р. ХОС), до якого входять Українсько-бразильський клуб, Асоціації українських жінок та декоративно-прикладного мистецтва, фольклорна група "Барвінок", чоловічий хор "Гайдамаки", суботня школа ім. Лесі Українки, музей історії української еміграції. Товариством видається щомісячний інформаційний бюлетень "Хлібороб" тиражем 300 примірників, в якому публікуються українською і португальською мовами короткі статті про головні політичні, економічні та культурні події в Україні, подається інформація про різні заходи, що проводяться громадою. З цією газетою активно співпрацюють посольство України та Консульство України в м. Куритіба. Українське товариство Бразилії має свої філіали з автономним керівництвом в Понта-Гроссі та Уніао-да-Віторіа.

В Куритіби існує також Товариство прихильників української культури (ТПУК), яке організує культурні заходи, тематичні вечори, присвячені історії, культурі, літературі України. Товариство займається також видавничою діяльністю. Зокрема, за сприяння цієї організації були видані португальською мовою брошури про творчий шлях Т.Г. Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а також збірник віршів місцевої української поетеси Олени Колодій. За ініціативою членів ТПУК в м. Куритіба було створено Інститут тропічних рослин, який зараз здійснює в Прудентополісі проект з вирощування та первинної переробки мате – південноамериканського чаю.

В Куритіба є площа України з пам'ятником Т.Г. Шевченку та меморіал України, які вважаються історично-культурною спадщиною муніципалітету. Пам'ятники Т.Г.Шевченку є також в Прудентополісі та Порто-Алегре.

В 1985 р. за ініціативою Голови Світового конгресу вільних українців (зараз СКУ) Петра Саварина було створено Українсько-бразильську центральну репрезентацію (УБЦР) як представницький орган різних українських організацій в Бразилії при всесвітній організації українців. До складу УБЦР входять Українське товариство Бразилії, УГКЦ, УАПЦ, ТПУК, Товариство "Соборність" (м. Сан Пауло) та Асоціація українсько-бразильської молоді. Голова УБЦР обирається на 2 роки на загальних зборах представників зазначених організацій. Оскільки діяльність УБЦР зосереджена в м. Куритіба, то вона мало відома широкому загалу української громади в інших містах штату Парана та Бразилії в цілому. З 2003 року новим головою УБЦР є Віторіо Соротюк.

Таким чином, діяльність вищезазначених організацій і товариств допомагає українцям Бразилії зберігати свою культуру, національні традиції та звичаї.

Але основна функція в збереженні культури та традицій належить українському радіо «Забава», а також періодичним виданням.

Радіо «Забава» транслює українську літургію, а також українську музику у стилі фолк, «фанк» і поп, так як основна маса слухачів – люди дорослого віку, які важко сприймають сучасних українських виконавців. А молоді українці слухають «фанк» – музику наркотрафікантів, яка народилася в фавелах Ріо-де-Жанейро.

Більшість українців Парани – традиціоналісти та консерватори. Люди читають дві газети – «Праця» і «Хлібороб». Обидві газети двомовні, виходять українською та португальською мовами.

Тижневик “Праця” виходив тут впродовж десятиліть, і це найстаріша з досі існуючих газет в Бразилії. Почалося її видання в грудні 1913 р. в місті Парана, де й досі існує найбільший в цій країні за чисельністю й розвинений організаційно український осередок.

У перші роки видання вона мала підзаголовок “Одинока українська часопись в Бразилії”. Видавник – видавнича спілка василіян. Це був інформаційно-просвітницький та релігійно-католицький журнал, потужний фінансово: в 1936 р. тут навіть видавали додаток “Недільне слово”, який роздавали безкоштовно.

Основні теми журналу:

ідея соборності України; ідея збереження національної свідомості в діаспорі;

ідея підтримання мови;

історія українського народу, культури, літератури;

друкування літературних пам’яток, зокрема творів Маркіяна Шашкевича.

Газета відрізнялась жанровим багатством та професійністю журналістів. Вона обмінювалася матеріалами з іншими газетами України – “Українське діло”, “Українське слово”. Життя етнічної батьківщини газета висвітлювала широко і агресивно відносно комуністичного режиму та переслідувань українських діячів у СРСР.

Завдання, які вирішувала ця газета:

• згуртування українців Бразилії навколо пресового органу, який зв’язує їх між собою, з етнічною Батьківщиною та з українськими осередками в інших країнах;

• національне виховання молоді;

• спромогання до визнання українського народу в світі як етнічної одиниці.

Втім, “.Праця” не відчужувалася й від суспільного життя своєї країни. В газеті була постійна рубрика “Бразилійські вісті”, яка велася цілком професійно.

Незважаючи на те, що більшість матеріалів подавалася без підписів, серед відомих редакторів, авторів були П.Карманський, С.Дністрянський, Г.Хомишин.

«Хлібороб», газета націоналістичного напряму в Бразилії, виходив як тижневик у Курітібі в 1938 — 73 (з перервою 1941 — 1947), з 1974 — як місячний бюлетень. «Xлібороб» є продовженням тижневика «Український Хлібороб», заснованого 1924 П. Карманським у м. Порто Уніоні і 1935 перенесеного до Курітіби. 1931 «Український хлібороб» мав португальськомовний додаток «Українське Життя» («Vida Ukraina»).

У 1934 тижневик переїжає у столицю штата Парана (Paraná), м. Курітиба (Curitiba), міняється його видавець, ним стає Бразильсько – Українське Товариство (Sociedade Ucraniano – Brasileira).

у 1938 — 40 тижневик має ще один додаток: гумористичний місячник «Батіжок».

«Український хлібороб » і «Xлібороб» були органами Українського Союзу, перетвореного 1938 на Хліборобсько-Освітній Союз. Найбільший наклад сягав 1200 примірників. Визначні редактори до 1940: П. Карманський, В. Куц, І. Палятинський та І. Горачук; з 1948: М. Гец, С. Плахтин і О. Ващенко.

На сьогодні власники часопису вирішили зупинити роботу. Сучасний головний редактор "Хлібороба", Роберту Андре Орестин (Roberto André Oresten), пояснює закриття часопису фінансовими питаннями. Часопис коштує близько 1.212 доларів у місяць, а розповсюджується безкоштовно. До того ж, часопису важко конкурувати з Інтернетом та телебаченням.


^ СТАРОДУБЕЦЬ В.,

студентка IV курсу


90-РІЧЧЯ ГАЗЕТИ «УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОС»

ТА ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ


2000 року виповнилося 90 років від часу виходу у світ першого числа "Українського Голосу" – найстарішого на сьогодні українськомовного видання на теренах Канади. Українська спільнота Канади немало зробила для того, аби відзначення цього ювілею видання перетворилося на подію міжнародного значення. Ювілейна тематика була домінуючою на сторінках газети. У багатьох містах Канади протягом року відбулися урочисті зібрання і конференції. «За ініціативою всеканадського ювілейного комітету було створено півторагодинний відеофільм про історію цієї газети та її творців. Урочиста презентація фільму відбулася 6 травня 2001 року у Вінніпезі. У представленні цього фільму, зокрема, зазначено: "На честь 90-ліття "Українського Голосу" виготовлено відеофільм "Headlines" про історію часопису від 1910 по 2000 роки. Ця історія є не тільки історією славного тижневика, який вірою і правдою прослужив українській громаді, був її оборонцем і захисником, порадником та вчителем. Це є історія всього українського поселення в Канаді, з ким "Український Голос" ішов поруч та морально підтримував у часи незгод і щиро радів з приводу досягнень та успіхів українців Канади".

Вивчаючи в Канаді архівний матеріал, М.Тимошик чимало часу провів над вивченням пожовтілих від часу підшивок перших на канадських теренах українських часописів, серед яких – і "Українського Голосу". Вникаючи в зміст цих видань, він роздумував над долею перших емігрантів, для яких вони призначалися, та пригадував слова Уласа Самчука: "Колись на ринку бібліофільства ці видання цінуватимуться на вагу золота. І майбутньому досліднику української журналістики і красного письменства важко буде збагнути місійну силу нашого гнаного з рідної землі слова без прочитання, без перепущення через власне серце десятків, сотень таких сторінок...".

Вага і велич тих сторінок видається сьогодні, на відстані часу, тим більшою, якщо бодай уявити, в яких умовах писалися і друкувалися вони. Були ті умови такими, коли, за словами того ж Самчука, "ні стола, ні стільця, ні паперу, ні довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні словника". За повного абсолютного "ні" творцям перших українських видань у Канаді хотілося стверджувати "так". Так" – українській мові, українській спільноті, Українській церкві, українському духові на цій, розділеній тисячами миль і глибинами океанів від матері-України, ще не обжитій і неосвоєній людьми канадській землі, яка мала стати для них новою домівкою.





Понад сто років тому перші емігранти з українських земель їхали в пошуках кращої долі у невідомі й тривожні світи, кладучи з-поміж найнеобхідніших у дорозі речей клаптик рідної землі, а нерідко – й томик Шевченкового Кобзаря чи Біблію. Потрапивши в чуже оточення, не знаючи тутешніх законів, звичаїв та мови, будучи в переважній більшості малописьменними, розпорошеними на великих відстанях, вони потребували доброго і надійного порадника, учителя, носія бодай якоїсь інформації про рідну сторону, чогось такого, що могло б їх просвічувати і об'єднувати. Таку роль перебрали на себе перші друковані органи.

Відомо, що першим українськомовним друкованим органом на американському континенті стала "Свобода", заснована у Джерсі-сіті 15 вересня 1893 року. Газета швидко здобувала все більшу кількість передплатників, у тім числі й серед канадських українців. Але задовольнити сповна потреби останніх вона не змогла. І тому вже на початку XX століття в Канаді виникають свої друковані органи для українців. Були то "Канадійський фермер" (1903), "Слово" (1904) та журнал "Ранок" (1905). Спільною характерною ознакою цих трьох видань стали їхня політична заангажованість і залежність від засновників. Часописи виходили на чужі гроші й виступали за інтереси передусім англійської ліберальної буржуазії, а не українців-переселенців. Не сприяли довір'ю в українського читача і гостра полемічність публікацій та нетерпимість ряду авторів, надто ж у міжконфесійних питаннях.

Таким чином, на порядок денний поставало актуальне питання заснування справді народного і справді українського часопису. Така місійна роль волею історії випала на долю "Українського Голосу", перше число якого побачило світ 16 березня 1910 року.

Напевне, у добрий час, добрими людьми і з Божою поміччю закладалася ідея заснування такого часопису. Бо саме благородною ідеєю добротворення, чистих і чесних намірів її засновників щодо сіяння просвіти і знань серед українців, об'єднання їх в одну свідому й активну спільноту наповнені перші й наступні десятки і сотні шпальт. Вчитаймося, вдумаймося в ось ці речення першої редакційної статті, яка починалася з туги за рідним далеким краєм і закінчувалася оптимістичною нотою:

"... Та і наша доля в заморській країні не облята медом, не обсипана золотом. І нам нелегко приходиться лупати каміне, корчувати ліси, сушити мочари. Ми не застали тут колачів на вербах, а мусимо так само тяжко працювати, щоб з голоду не згинути, а до сего ми тут чужі, ми ще не знаємо тутешніх законів... Ми повинні відстояти людську гідність і не бути рабами інших народів, а показати себе, що й ми народ. Та щоб ми могли обстоювати за собою, ми повинні вчитись. Встид і сором буде нам, непросвіченим...".

І цим щирим намірам, толерантному тонові, цій благородній програмі повірили спочатку десятки, сотні, а потім і тисячі все нових і нових читачів та передплатників "Українського Голосу". Повірили й залишалися вірними своєму улюбленому часописові протягом десятків років, передаючи цю вірність своїм дітям і онукам.

Феномен "Українського Голосу" є не пізнаним і не поцінованим досі ні в Канаді, ні в Україні. Сутність цього феномену коротко можна охарактеризувати такими чинниками.

Перший. "Український Голос" як один із головних рушіїв у самоусвідомленні та самоствердженні емігрантів з українських земель як представників однієї нації, одного народу.

Уперше за всю історію української видавничої справи і журналістики поза Батьківщиною слово "український" стає у заголовку цілого часопису; їхали наші земляки за океан наприкінці минулого століття, та й пізніше зосібна русинами, буковинцями, галичанами, волиняками, наддніпрянцями, лемками, чернігівцями. Їхали такими тому, що й сама наша Україна була тоді розшматована, роздерта поміж сильнішими сусідами – Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією. Історично несправедливе слово "рутеш", "рутенійці" надовго стало ознакою свого національного "я" серед чужинців. Та поступово, впевнено і гідно ставали переселенці з українських теренів у далеких європах і канадах саме українцями. Ставали значною мірою тому і завдяки саме своєму рідному друкованому слову.

Другий. "Український Голос" як чинник національного і духовного об'єднання українців у діаспорі.

Одночасно з облаштуванням свого життя на нових землях українці стверджували свій дух повсюдною розбудовою церков і храмів, шкіл і народних домів, десятків і сотень національно і добротворчо зорієнтованих громадських, жіночих, молодіжних, дитячих організацій, просвітніх, культурологічних, наукових і навчальних інституцій, видавництв і книгарень. І цією своєрідною з'єднувальною ланкою, акумулятором кращого прикладу і ентузіазму для поширення на величезній території цієї колосальної роботи став саме "Український Голос".

Третій чинник. "Український Голос" як прискорювач розвою і ствердження української літературної мови серед нашої спільноти на чужині.

Часопис одним із перших у діаспорі підтримав гасло редагованого українським ученим-емігрантом Іваном Огієнком (згодом Першоієрархом Української православної церкви у Канаді митрополитом Іларіоном) у Варшаві часопису "Рідна мова": "Для одного народу – одна літературна мова, один правопис". І це було тоді, коли із активним запровадженням цілим рядом наших часописів так званого галицького, русинського, буковинського правописів нависла реальна загроза втрати не лише української мови, а й своєї національності. Адже за влучним виразом того ж професора Огієнка, мова – душа нації. Немає мови – немає народу, немає народу – немає нації, немає нації – немає й держави. Народ без своєї єдиної мови поступово розчинюється поміж дужчими народами. Такий закон історичного поступу людства.

Четвертий чинник. "Український Голос" як джерело поширення по цілім світі правдивої і чесної інформації про Україну і українців.

Коли уважно проаналізувати ті публікації про Україну, які подавали і подають сьогодні іншомовні зарубіжні засоби масової інформації (будь то в Росії, США, Німеччині чи Канаді), навіть необізнаному щодо справ нашої держави читачеві впадає в око однобічність і упередженість їх авторів щодо України. Про нас світ знає переважно в контексті Чорнобильської катастрофи, корупції, відсутності свободи слова і економічної відсталості. Друкується суцільний негатив. Про все те добре, що твориться руками простих українців, про наші великі набутки в царині і культури, і цивілізаційного поступу, про наші справжні турботи і наміри газети світу просто не згадують навіть у коротких інформаціях. Чесний підхід у цьому питанні "Українського Голосу" є добрим уроком для всіх зарубіжних колег по перу.

П'ятий чинник. "Український Голос" як приклад утвердження і розвою на канадських теренах української видавничої справи.

Одночасно з виданням газетних чисел засновники часопису стали дбати про поширення серед своїх читачів невеличких, різноманітних за змістом і призначенням та дешевих книжкових видань. На початку то було переважно перевидання класичних творів краєвої літератури. Потім стали готуватися до друку книги місцевих авторів. Таким чином, часопис ставав причетним до творення і розповсюдження нової літератури – канадських українців.

Шостий чинник. "Український Голос" і кадри української журналістики та видавничої справи в діаспорі.

Українську періодику за кордоном засновували не професіонали. Були то молоді хлопці, здебільшого з учителів, яким, безумовно, бракувало професійного журналістського досвіду. Але в їхніх неспокійних серцях нуртували любов до цієї справи і любов до України. Коли тепер перегортаєш десятки книг, виданих цією редакцією в різний час, то нерідко на їх сторінках неможливо віднайти, скажімо, рік видання. Про час виходу таких книжок можна дізнатися, хіба що вивчаючи рекламні оголошення про збір накладу чи повідомлення на газетних шпальтах про надходження у продаж того ти іншого видання. Перші видавці навіть не знали про загальні правила оформлення, кажучи сучасною мовою, вхідних і вихідних даних книги. Вони тоді й не замислювалися, що творять історію і що самі потраплять своїми діяннями в нашу історію. Вони просто працювали для людей, дбаючи про їхній духовний і національний поступ. Саме з таких активних дописувачів і творців газетних шпальт і формувалися майбутні кадри для українських видань у діаспорі.

Сьомий чинник. "Український Голос" і дух меценатства.

Усе, що збудоване, створене, надруковане й видане канадськими українцями для матеріального й духовного ствердження своїх громад, своєї національної самобутності поміж іншими національностями, стало можливим завдяки власним силам, власним матеріальним пожертвам. Від самого початку перебування далеко від Батьківщини наші піонери постійно відкладали незайві для них, зароблені тяжкою працею центи для громадської справи, привчаючи до цього і своїх дітей. Цю благородну рису доброчинності, що віддавна жила в нашому народі, толерантно і послідовно формував і формує тепер "Український Голос".

Восьмий чинник. Феномен тривалості існування "Українського Голосу".

Часопис першим поламав і заперечив печальну традицію української преси про її короткотривалість в умовах бездержавності української нації. Перші видання, які засновувалися в Росії, завжди утримувалися на кошт уряду. За державні кошти завжди видавалися газети й журнали для корінних народів у інших країнах, зосібна в Канаді. Не так було з українськими часописами. Їхнє існування і на Батьківщині, і в діаспорі ставало можливим лише за рахунок пожертв самих українців. Тому й існували вони в часі зовсім недовго, тому й відроджувалися вони щоразу новими назвами і з допомогою нових меценатів та нових небайдужих до долі свого рідного друкованого слова, але здебільшого небагатих жертводавців.

Дев'ятий чинник. "Український Голос" і сьогоднішня Україна.

"Український Голос" сьогодні прийшов до Краю. Завдяки активній діяльності комітету "Допомога Україні", створеного при часописі невтомною громадською діячкою Анною Фігус-Ралько, підшивки часопису є в багатьох читальнях і наукових бібліотеках нашої держави. Його з цікавістю читають школярі й учителі, науковці й студенти. Читають і глибше пізнають феномен українства, феномен незнищенності українського духу і слова у далеких заокеанських краях. І цей феномен є прикладом для українців, сущих в Україні, є спонукою для болючого думання над тим, чому рідна мова, рідне слово й тепер почуваються незатишно і непевно у своїй державі, омріяній мільйонами наших співвітчизників. А студенти-журналісти отримують зі сторінок "Українського Голосу" уроки не лише гарного журналізму, а й справжнього патріотизму, любові до своєї мови й країни.

Десятий чинник. "Український Голос" і майбутнє української спільноти в Канаді.

Йдеться про безперервність нашої традиції, про передання молодшому поколінню духу і прагнення наших піонерів, мрій і сподівань творців часопису. "Український Голос", який гідно і чесно пройшов такий тривалий і непростий шлях, мусить мати майбутнє. Кому ж, як не йому, збагаченому і наснаженому такими традиціями, талантом і знаннями таких попередників, і, далі стверджувати ідею нашої неповторності і самобутності, ідею незнищенності українського духу по цілім світі, вірності і відданості українців своїм першовитокам, своїй матері-Україні.

  1   2   3   4

Схожі:

Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconЗбірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1
move to 625-32588
Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconПерелік публікацій кафедри журналістики за 2009 рік
Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету: Історичні науки: Збірник наукових праць с. 82-86
Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconУчасть студентів кафедри «Менеджмент організацій» у науково-дослідної роботі студентів
За 2006-2007 навчальний рік кафедра залучала студентів до участі у конференціях, олімпіадах, публікації наукових праць, конкурсі...
Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconНаказ №679 Про підсумки Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з природничих, технічних І гуманітарних наук у 2009/2010 навчальному році
Постановою Кабінету Міністрів від 8 серпня 2007 року, №1016, та відповідно до наказу Міністерства освіти І науки України від 01 жовтня...
Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconПро проведення підсумкової науково-практичної конференції Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з галузі «переклад» Інформаційне повідомлення
Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з природничих, технічних та гуманітарних наук у 2011-2012 навчальному році»...
Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconПротокол засідання галузевої конкурсної комісії Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з галузі науки
...
Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconКонкурс студентських наукових робіт
Всеукраїнський) тур Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з філософських наук (далі – Конкурсу) буде проведено в Одеському...
Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconПро проведення Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт у донецькому національному технiчному унiверситетi згiдно
Згідно вищевказаному наказу та відповідно до п. 3 Положення про Всеукраїнський конкурс студентських наукових робіт просимо Вас до...
Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconПоложення про проведення Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з природничих, технічних та гуманітарних наук протокол засідання галузевої конкурсної комісії Конкурсу
Галузева конкурсна комісія забезпечила рецензування студентських наукових робіт, що надійшли з вищих навчальних закладів
Збірк а студентських наукових робіт кафедри журналістики 2009 рік Випуск 1 iconПоложення про проведення Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з природничих, технічних та гуманітарних наук протокол засідання галузевої конкурсної комісії Конкурсу
Галузева конкурсна комісія забезпечила рецензування студентських наукових робіт, що надійшли з вищих навчальних закладів
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи