Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права icon

Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права




Скачати 246.25 Kb.
НазваТема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права
Дата27.09.2012
Розмір246.25 Kb.
ТипДокументи

Тема 1

Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права


1. Кримінально-виконавча політика (предмет, мета, завдання).

2. Кримінально-виконавче право: поняття, предмет та метод правового регулювання.

3. Принципи кримінально-виконавчого права та їх система.

4. Джерела кримінально-виконавчого права.

5. Наука кримінально-виконавчого права.


Література:

1. Кримінально-виконавчий кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. – № 33. – Ст. 1767.

2. Богатирьов І. Г. Кримінально-виконавче право України : підручник / І. Г. Богатирьов. – К. : Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. –352 с.

3. Кримінально-виконавче право України : пдручник [для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / за ред. проф. А X. Степанюка. – X. : Право, 2006. – 256 с.

4. Кримінально-виконавче право України : навчальний посібник / за заг. ред. О. М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 304 с.

5. Кримінально-виконавче право України. Загальна та Особлива частини : навч. посіб. / за заг. ред. О. М. Джужи. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 446 с.

6. Кримінально-виконавче право України : навч. посіб. / А. П. Гель, Г. С. Семаков, І. С. Яковець ; за ред. А. X. Степанюка. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 624 с. – Бібліогр. : 604–615.

7. Кримінально-виконавчий кодекс України : науково-практичний коментар / за заг. ред. А. Х. Степанюка. – Х. : ТОВ «Одіссей», 2005. – 560 с.


1. Кримінально-виконавча політика (предмет, мета, завдання)

В основі формування та розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямів її діяльності перебуває політика, що відображає принципи, стратегію, основні напрями та форми досягнення соціальної мети, яку ставить перед собою суспільство, політичні та владні структури, що його представляють. Стаття 1 Конституції України визнає нашу державу як соціальну та правову. У контексті конституційно-правої доктрини соціальною є держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини. Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру й спрямованості багатобічної діяльності держави та її органів з реалізації такої мети.

Одним із таких напрямів визнається політика у сфері протидії злочинності. Вона повинна виражати інтереси громадян України забезпечувати захист їх прав і законних інтересів від злочинних посягань, а також основні напрями, принципи, форми та методи контролю держави над злочинністю. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Вона також повинна відображати інтереси суспільства та держави.

Найтісніший взаємозв’язок існує між кримінально-правовою та кримінально-виконавчою політикою, оскільки остання виокремилася із кримінально-правової політики. Кримінально-правова політика визначає кримінально-правові засоби впливу на злочинність: кримінальну відповідальність, її підстави, диференціацію та індивідуалізацію діянь, пеналізацію та депеналізацію відповідальності, поняття, мету та види покарань, їх зміст, а також звільнення від покарання. Кримінально-виконавча політика має більш вузький зміст: вона визначає мету, принципи, стратегію, напрям діяльності держави, її основні форми та методи при виконанні покарань.

Політика у сфері виконання покарання разом з тим впливає на кримінально-правову політику. Це стосується, насамперед, визначення переліку покарань і окремих їх видів, практики призначення покарань. Насамкінець політика у цій сфері впливає на політику в сфері протидії злочинності в цілому, зокрема на прийняття рішень із запобігання рецидивній злочинності, злочинності неповнолітніх і жіночій злочинності, а також адаптації осіб, які відбули покарання, і надання їм соціальної допомоги.

У чинному кримінально-виконавчому законодавстві не визначається поняття «політика у сфері виконання кримінальних покарань». Тому це має зробити наука кримінально-виконавчого права. А.Х. Степанюк, виходячи із загального визначення юридичної політики, вважає, що політика у сфері виконання покарань – це політика, у ході здійснення якої встановлюються цілі, принципи, стратегія, напрями діяльності органів і установ виконання покарань, її основні форми й методи1.

О.М. Джужа під час визначення поняття та сутності кримінально-виконавчої політики2 України виділяє – як один з напрямів соціальної політики України – правоохоронну політику, спрямовану на профілактику, відвернення та припинення злочинів, реалізацію відповідальності осіб, які вчинили злочини, відбування (виконання) покарання засудженими (щодо засуджених). При цьому О.М. Джужа визначає основи кримінальної політики, яка є заснованою на об’єктивних законах розвитку суспільства, напрямом діяльності з охорони інтересів народу від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу3. В.М. Трубников, також поділяє кримінальну політику на кримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-виконавчу4.

На думку О.І. Зубкова, політика у сфері протидії злочинності, застосування кримінальних покарань і поводження із засудженими, як би ні намагалися деполітизувати цю сферу державної діяльності різними відсиланнями на загальнолюдські цінності, завжди є присутньою5. Кримінально-виконавча система, як би вона і не була відособлена від суспільства, живе в його межах і зіштовхується з тими же проблемами, що і звичайні трудові колективи. В умовах місць позбавлення волі вирішувати зазначені проблеми винятково важко, особливо з урахуванням дотримання вимог законності6.

Реалізація мети і завдань покарання не може проходити в будь-якій іншій площині, крім політико-правової. Політика у сфері виконання кримінальних покарань не задовільна. Таке положення є аксіоматичним і підтверджує детермінованість (обумовленість) цієї політики, як і всієї політики в цілому, від широкого спектра факторів: загальних і спеціальних, об’єктивних і суб’єктивних, політико-соціальних і психолого-ідеологічних.

У сучасних умовах принциповим завданням необхідно визнати максимальне поєднання принципів і форм здійснення політики у сфері виконання кримінальних покарань й ефективності вирішення завдань держави у сфері протидії злочинності наркозалежних осіб. При цьому визнається важливим приведення такої політики і форм її реалізації до міжнародно-правових стандартів і соціальних цінностей цивілізованого суспільства (аксиологізація політики у сфері виконання кримінальних покарань).

Кримінально-виконавча політика визначає мету і завдання, принципи і основні напрями, форми і методи діяльності держави щодо забезпечення виконання покарань, виправлення засуджених і запобігання вчиненню ними нових злочинів. Мета і принципи політики в зазначеній сфері найбільш стабільні, тому що базуються на вироблених міжнародним співтовариством положеннях про поводження із засудженими, закріпленими у відповідних міжнародних актах і Конституції України. Це випливає насамперед з стаття 9 Конституції України, відповідно до положень якої чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Мета і принципи політики у сфері виконання покарань реалізуються у відповідній галузі права – кримінально-виконавчого права.

Кримінально-виконавчу політику обумовлює комплекс соціальних факторів. До основних з них можна віднести соціально-політичний і економічний стан суспільства, пануючі в ньому моральний цінності, а також правові уявлення, структура та динаміка злочинності в країні, вимоги міжнародних актів про права людини та поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток соціально-політичних наук.

Соціально-політичне благополуччя суспільства, чіткість політичних цілей, які ставить перед собою держава, послідовна їхня реалізація виконавчою владою, стабільність розвитку, відсутність великомасштабних соціальних конфліктів створюють сприятливі умови успішної реалізації мети і принципів політики у сфері виконання покарань. І навпаки, дестабілізація соціально-політичної обстановки, неясність і суперечливість цілей суспільного розвитку, соціальна напруженість і соціальні конфлікти негативно впливають на формування та реалізацію політики у сфері виконання покарань.

Політика у сфері виконання покарань залежить багато в чому від морального стану суспільства, від рівня його правової свідомості. Із загостренням соціальних відносин слабшають моральні підвалини суспільства, а це призводить до загострення протиріч між людьми, формує негативні погляди на засуджених, що неминуче негативно впливає на формування кримінально-виконавчої політики. Вона стає жорсткішою, а її мета та принципи практично не реалізуються.

Безпосередньо на кримінально-виконавчу політику впливає економічний стан суспільства. Економічно сильна держава може ставити високішу мету, робити стратегію фундаментальною, а основні форми і методи її реалізації не залежать від політичних факторів і кон’юнктури. Вона здатна створити матеріальну базу для успішного виконання своєї мети, що практично унеможливлюється в умовах економічної кризи та зубожіння населення. Не випадково в Мінімальних стандартних правилах поводження із засудженими, у Попередніх зауваженнях підкреслене: «… приймаючи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних … умов, зрозуміло, що не всі ці правила можна застосовувати повсюдно та одночасно»1. Тому при формуванні стратегії кримінально-виконавчої політики необхідно базуватися на економічно обґрунтованих засобах її реалізації.

Ще одним фактором, що впливає на формування та розвиток кримінально-виконавчої політики, э стан злочинності. При стабільному рівні злочинності або її зниженні політика в цій сфері, як правило, гуманніша. Однак зростання кількості вчинених злочинів, а особливо в останні роки, зростання тяжких і, насамперед, насильницьких злочинів, негативно впливає на моральні та правові уявлення в суспільстві, стимулює жорсткіші політичні та правові рішення.

Різними галузями науки, що досліджували проблеми виконання покарань (кримінологія, кримінальне право, насамперед, теорія покарання, кримінально-виконавче право) і виправлення засуджених (виправна психологія та педагогіка), була сформульовані мета, принципи, основні форми і методи поводження із засудженими, особливо до позбавлення волі. Вони знайшли відображення в законодавчих актах, що визначають політику у сфері виконання покарань, хоча й не завжди реалізовувалися.

Суб’єктами формування політики у сфері виконання покарань є Верховна Рада України. Так, згідно з п. 5 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики. Політика у сфері протидії злочинності (частина якої є політика у сфері виконання покарань) є складовою внутрішньої політики держави. Усі інші органи державної влади та управління України лише реалізують її у своїй діяльності.

Кримінально-виконавча політика закріплюється в різних формах, і насамперед, у кримінально-виконавчому законодавстві. У цей час вона закріплена в Кримінально-виконавчому кодексі (КВК), а також в інших законах України і нормативних правових актах – постановах Уряду з питань, пов’язаних з виконанням покарань (харчування засуджених, медичне та побутове забезпечення їх, спостережні комісії місцевих держадміністрацій). Кримінально-виконавча політика одночасно реалізується в діяльності відповідних державних органів – Державної пенітенціарної служби України, Державної виконавчої служби України, органів управління військовими кримінально-виконавчими установами МО України, а також безпосередньо в діяльності установ і органів, на які законом покладено виконання покарання. Так, ст. 1 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»1 містить положення, відповідно до якого на Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання покарань.

Реалізація політики в даній соціальній сфері покладена й на недержавні органи. Згідно з ч. 1 ст. 25 КВК об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації, окремі особи в порядку, встановленому цим Кодексом і законами України, можуть надавати допомогу органам та установам виконання покарань у виправленні засуджених і проведенні соціально-виховної роботи.


^ 2. Кримінально-виконавче право: поняття, предмет та метод правового регулювання

Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права, яка характеризується власними предметом і методом правового регулювання, а також системою норм, що регулюють певну групу суспільних відносин. Кримінально-виконавче право закріплює у своїх нормах ос­новні положення політики держави у сфері виконання покарань. Разом із тим кримінально-виконавче право не є пасивним реєстратором державної політики. Воно має свої власні непорушні базові положення, на які не може і не повинна впливати політика. Стверджувати так дозволяє закріплений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права.

Кримінально-виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу загальнообов’язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання й умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.

Поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є формою кримінально-виконавчого права, але не єдиною. Норми кримінально-виконавчого права містяться не тільки у кримінально-виконавчому законодавстві, але й в інших галузях законодавства, наприклад, у законах про вибори, у пенсійному законодавстві і т. ін.

Норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права; визначаючи процедуру виконання-відбування покарань, вони виконують допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначену матеріальними кримінально-правовими нормами. Це означає що поняття покарання, його цілі, види покарань, які визначені у КК України, мають вирішальне значення для визначення предмета правового регулювання кримінально-виконавчого права.

Предмет кримінально-виконавчого законодавства входить у предмет правового регулювання кримінально-виконавчого права як галузі права. Предметом регулювання кримінально-виконавчого права й законодавства насамперед є діяльність органів і установ виконання покарань. Це випливає з п. 14 ст. 92 Конституції України. Крім того, ч. 1 ст. 1 КВК уточнює: «Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань».

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК кримінально-виконавче законодавство України визначає:

– принципи виконання кримінальних покарань;

– правовий статус засуджених;

– гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків;

– порядок застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки;

– систему органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядок діяльності;

– підстави й порядок звільнення від відбування покарання;

– регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань;

– крім того, вказує на те, хто може здійснювати нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань;

– називає форми участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

У пункті 14 ст. 92 Конституції України йдеться про діяльність органів і установ виконання покарань у цілому, взагалі. Але дослідження діяльності органів та установ виконання покарань показує, що здійснювана в них діяльність далеко не однорідна. Так, наприклад, в установах виконання покарань здійснюються різні види діяльності, визначені метою покарання, сформульованими в ч. 2 ст. 50 КК України й обумовлені задачами органів і установ виконання покарань. Це кримінально-виконавча діяльність, соціально-педагогічна діяльність, трудова діяльність засуджених, оперативно-розшукова діяльність і т. ін. В установах виконання покарань функціонують різні служби (служба нагляду і безпеки, служба охорони, соціально-психологічна служба, інтендантська служба, медична служба і т. ін.), що виконують свої специфічні завдання у різних напрямах діяльності.

Основним напрямком діяльності органів та установ виконання покарань, що надає їй якісно визначених характеристик, слід вважати кримінально-виконавчу діяльність, спрямовану на реалізацію кари як однієї з цілей покарання, визначених у ст. 50 КК України. Структурно-функціональний аналіз діяльності взагалі і зокрема кримінально-виконавчої діяльності дозволяє виділити в ній об’єкт, суб’єктів, учасників, мету, засоби, результат. Так, об’єктом кримінально-виконавчої діяльності є двоєдиний процес виконання-відбування покарання. Виконання покарань полягає у застосуванні адміністрацією органів та установ виконання покарань до засуджених державного примусу, тобто в процедурі обмеження їх прав та свобод, які є змістом покарань, визначених КК України. Наприклад, змістом позбавлення волі є ізоляція засудженого від суспільства, отже, забезпечення ізоляції осіб, позбавлених волі, і є змістом виконання цього покарання. Відбування покарання є забезпеченим державним примусом правовим станом засудженого, що настає після того, як обвинувальний вирок суду набрав законної сили, і полягає у підпорядкуванні поведінки засудженого обмеженням прав та свобод, передбачених у КК України відповідними покараннями. Відбування покарання можливе у межах кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають між адміністрацією органів та установ виконання покарань та засудженими. Суб’єктом виконання покарання ви­ступає адміністрація органів і установ виконання покарань. Суб’єктом відбування покарання є засуджений. Мета кримінально-виконавчої діяльності – кара. Засобами є правові (норми кримінально-виконавчого права) і матеріально-предметні засоби (будівлі місць позбавлення волі, захисні спорудження, система охорони, сигналізації і т. ін.). Учасники кримінально-виконавчої діяльності – це ті особи, що причетні до цього різновиду діяльності, мають контакти з адміністрацією і засудженими, однак не наділені повноваженнями реалізації кари, застосування примусових заходів. Кожен різновид діяльності, здійснюваної в органах і установах виконання покарання, має свій специфічний склад суб’єктів цієї діяльності й учасників. При цьому ті самі особи можуть бути суб’єктами в одному різновиді діяльності органів та установ виконання покарань і одночасно учасниками іншої. Наприклад, ст. 25 КВК України вказує на учасників соціально-педагогічної діяльності в такий спосіб: «Об’єднання громадян, релігійні й благодійні організації та окремі особи можуть брати участь у виправленні і ресоціалізації засуджених та проведенні соціально-виховної роботи з ними». Для порівняння можна навести ст. 38 КВК Польщі, де також ідеться про те, що за погодженням із директором установи виконання покарань або слідчого ізолятора у проведенні перевиховної, громадської, культурної, освітньої, спортивної та культової діяльності можуть брати участь спілки, фонди, організації, інституції, церква та інші релігійні об’єднання, а також особи, гідні довір’я.

Оскільки покарання являє собою форму державного примусу, то його виконання визначає характер основного методу правового регулювання – імперативного, що припускає нерівність суб’єктів виконання й відбування покарання.


^ 3. Принципи кримінально-виконавчого права та їх система

Кримінально-виконавче право як галузь права характеризується тим, що його норми об’єднані у систему єдиними принципами. Слід звернути увагу на існуючі відмінності між принципами кримінально-виконавчого законодавства, сформульованими у ст. 5 КВК України, й принципами кримінально-виконавчого права як галузі права. Так, за ст. 5 КВК «кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань». На відміну від цього переліку принципами кримінально-виконавчого права є: справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання.

Очевидно, що в цьому випадку політика, що проводиться законодавцем, не зовсім послідовна. Виходить, що принципи кримінально-виконавчого законодавства і принципи діяльності ДКВС України співпадають лише щодо гуманізму та законності.

Припущення про те, що вищезгаданий Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» не входить у систему кримінально-виконавчого законодавства чи про те, що в діяльності установ  ДКВС необов’язково дотримуватися принципів цього законодавства, можна відкинути як абсурдні. Оскільки таким чином губиться зміст поняття «принципу» (франц. princeps; від лат. рrincipium – начало, основа)  як основної засади, вихідної ідеї, що характеризується універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображає суттєві положення теорії, вчення, науки, системи внутрішнього і міжнародного права, політичної, державної чи громадської організації1.

До того ж і  КВК, і Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” регулюють не тільки становище засуджених, але й діяльність установ виконання покарань ДКВС, а відповідно, і правовідносин, що виникають у процесі цієї діяльності між зазначеними суб’єктами. Таке формулювання принципу залишає осторонь персонал Державної кримінально-виконавчої служби України, права якого також повинні дотримуватися. З іншого боку, права засуджених і співробітників установ і органів, що виконують покарання, не можуть бути рівними. Тому, доцільнішим було б формулювання “рівність засуджених перед законом” замінити “повагою та дотриманням прав і свобод людини та громадянина”. Це, на нашу думку, має суттєве значення при визначені меж профілактичної діяльності установами виконання покарань.

Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого права й законодавства зумовлена тим, що вони вміщують ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль адміністрації органів та установ виконання покарань. Принципи кримінально-виконавчого права є виразом головного, основного в даній галузі права, вони відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано. Сформульовані спочатку наукою кримінально-виконавчого права правові принципи, об’єктивуючись у кримінально-виконавчому законодавстві, виходять за межі сучасних наукових уявлень і, набуваючи нормативно-правових характеристик, одержують широке соціально-правове значення. Принципи кримінально-виконавчого права покликані відігрівати значну роль у формоутворенні кримінально-виконавчого законодавства й відповідної галузі права як соціальної реальності.

Принципи кримінально-виконавчого права відбиваються у структурних елементах механізму правового регулювання діяльності органів та установ виконання покарань, а саме:

– у нормах кримінально-виконавчого права, які моделюють і регламентують процес виконання-відбування покарання;

– у кримінально-виконавчому законодавстві, що відбиває зміст правових норм та оформляє їх у єдиний Кримінально-виконавчий кодекс;

– у кримінально-виконавчих правовідносинах, які конкретизують права й обов’язки адміністрації органів та установ виконання покарань і засуджених;

– в актах тлумачення змісту норм кримінально-виконавчого законодавства;

– у кримінально-виконавчій діяльності органів та установ виконання покарань при здійсненні правообмежень, властивих покаранням.

Принципи у кримінально-виконавчому праві є теоретично обґрунтованими основними положеннями, обумовленими об’єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, вла­стивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів. На відміну від сформульованих у ст. 5 КВК України принципів кримінально-виконавчого законодавства принципи кримінально-виконавчого права (справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання) знаходять свій прояв у процесі виконання-відбування всіх без винятку покарань.

^ Принцип поважання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходячи з того, що в його основу покладено Загальну декларацію прав людини, інші міжнародно-правові акти як універсального, так 5 регіонального рівня, що проголошують права й основні свободи людини і громадянина, також міжнародні стандарти поводження із засудженими. Згідно із Засадами державної політики України в галузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності органів держави, в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав людини виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежувати існуючі права й основні свободи людини, проголошені Конституцією України, законами та підзаконними нормативними актами.

Додержання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань при застосуванні державного примусу повинно гарантувати суб’єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського ставлення, забезпечувати засудженим безпечні умови тримання. Принцип поважання прав людини надає засудженим гарантовану можливість відстоювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у відповідні міжнародні судові установи або органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна.

^ Принцип справедливості в кримінально-виконавчому праві ґрунтується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості. Виступаючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діяння і відплати за нього, позначає відповідність між правами й обов’язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання.

Діалектика справедливості знаходить свій прояв в об’єктивних закономірностях виконання покарання, що обумовили невідворотність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності. Входячи в систему принципів кримінально-виконавчого права, принцип справедливості є відбиттям сутності кримінально-виконавчої діяльності, зведенням до єдиного знаменника зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності, відображенням закономірності здійснення кари, виражаючи вимогу розмірності діяння і відплати за нього.

Принцип справедливості, втілений у діяльності органів та установ виконання покарань, виступає способом існування кримінально-виконавчої діяльності, формою внутрішнього, об’єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного зв’язку між структурними елементами кримінально-виконавчої діяльності. Категорія справедливості пов’язана з характеристикою процесів виконання-відбування покарання, аналізом структури кримінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльності, повинні бути справедливими. Справедливість у кримінальне-виконавчому праві дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає можливість побачити об’єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правообмежень, притаманних покаранню.

^ Принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають покарання, ґрунтується на положенні ст. 3 Конституції України, де декларується, що в Україні людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Своє втілення цей принцип одержує і в нормах кримінально-виконавчого законодавства, що визначають правове становище засуджених. Ці норми покликані інкорпорувати уявлення про гуманізм як про людинолюбство, милосердя, любов до ближнього у правову систему, в діяльність органів та установ виконання покарань. У результаті такої інкорпорації розуміння гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, одержує вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону.

^ Законність як принцип кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства, діяльності органів та установ вико­нання покарань насамперед зафіксовано в п. 14 ст. 92 Конституції України, де сказано, що виключно законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань. Отже, тільки закон – акт Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади є джерелом нормативного регулювання діяльності органів та установ виконання покарань. Адміністрації цих органів та установ належить використовувати кримінально-виконавче законодавство як обов’язковий інструмент для здійснення кримінально-виконавчої діяльності. Правоохоронна діяльність повинна здійснюватися нею в режимі законності, обумовленому повною подібністю розуміння законності як принципу кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства й діяльності органів та установ виконання покарань. Цей принцип ґрунтується на єдності розуміння, закріплення й застосування норм кримінально-виконавчого законодавства, на тому, що законність органічно пов’язана зі справедливістю й асоціюється з доцільністю кримінально-виконавчої діяльності. Підтримка режиму законності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих покаранням, і необхідна як для вирішення завдань кримінально-виконавчого законодавства, так і для охорони прав та законних інтересів засуджених. Відступ від закону в кримінально-виконавчій діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань призводить до порушення останньої. Кримінально-виконавчому законодавству належить не тільки проголосити права засуджених, а й гарантувати дотримання їхнього правового статусу шляхом покладання на адміністрацію органів та установ виконан­ня покарань обов’язку із забезпечення суб’єктивних прав та законних інтересів засуджених. Законність є єдністю внутрішнього й зовнішнього. Як спосіб зв’язку структурних елементів кримінально-виконавчої діяльності законність організує структуру цієї діяльності і стає ніби моментом реалізації кари. Як спосіб регулювання, зовнішнього оформлення такої діяльності законність виступає чимось зовнішнім. У цій якості кримінально-виконавче законодавство покликане бути способом зовнішнього вираження кримінально-виконавчої діяльності, що регулює відносно стійку визначеність зв’язку її структурних елементів.

^ Принцип невідворотності виконання покарання є похідним від принципу невідворотності покарання та невідворотності кримінальної відповідальності. Принцип невідворотності покарання, що визначає послідовність стадій кримінальної відповідальності і виступає у кримінально-виконавчому праві уже як принцип невідворотності виконан­ня покарання, встановлює правила, за якими здійснюється кара, виконуючи роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності невіддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний у ній, визначає її істотні риси. Невідворотність виконання покарання є підґрунтям практичної доцільної діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань, принципом винятково кримінально-виконавчої діяльності, а не чимось зовнішнім стосовно неї. Тому механізм останньої приводиться в дію не за допомогою якогось зовнішнього щодо виконання покарання чинника – його основою, спонукальною причиною виступає саме принцип невідворотності виконання покарання як вихідна засада кримінально-виконавчої діяльності, як об’єктивна необхідність доведення до логічного завер­шення зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності.


^ 4. Джерела кримінально-виконавчого права.

У систему норм кримінально-виконавчого права входять норми, що містяться насамперед у КВК України, а також у різноманітних нормативних актах, які регулюють діяльність органів та установ виконання покарань і правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань: Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань від 25 грудня 2003 р.; Закон України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»; Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»; Закон України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»; Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру й чисельність кримінально-виконавчої системи України»; Закон України від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України від 6 квітня 2011 року1; Положення про здійснення помилування від 16 вересня 2010 року; Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, від 19 грудня 2003 р.; Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі від 16 грудня 2003 р.; Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України від 5 квітня 1994 р.; Наказ Міністра оборони України від 28 лютого 2002 р. № 81 «Про порядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовцями»; Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії від 30 грудня 2003 р.


^ 5. Наука кримінально-виконавчого права.

Наука кримінально-виконавчого права є тією галуззю знань, що ґрунтується на фундаментальних теоретичних розробках теорії виконання покарань із дослідженням сутності кримінально-виконавчої діяльності та заглибленням в об’єкт дослідження, характеристикою основного й другорядних напрямків діяльності органів та установ виконання покарань. Кримінально-виконавче право як галузева наукова теорія є результатом проведених досліджень і відповідає необхідним для цього критеріям, а саме: а) має свій, якісно виокремлений власний предмет дослідження, яким є кримінально-виконавча діяльність; б) наявні публікації з кримінально-виконавчого права дають цілісне уявлення про сутність і зміст виконання покарань, розкривають закономірності реалізації кари, через що ці наукові розробки можуть бути інтерпретовані як з’ясоване поняття сутності виконання покарання; в) дана наука є відбиттям досягнутих знань про кримінально-виконавче право як галузь права і про діяльність органів та установ виконання покарань у специфічних правових категоріях і поняттях; г) правові категорії, що створюють специфічну логічну структуру кримінально-виконавчого права, певним чином уже скомпоновані; г) кримінально-виконавче право відбиває об’єктивний процес виконання-відбування покарання, його закономірності; д) зміст науки кримінально-виконавчого права вже об’єктивований в багатьох наукових публікаціях.

1 Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / за ред. проф. А.X. Степанюка. – X. : Право, 2006. – С. 4

2 Незважаючи на наукові дискусії з цього приводу нами кримінально-виконавча політика і політика у сфері виконання покарань розглядаються як тотожні поняття.

3 Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини) : навч. посіб. / за заг. ред. О.М. Джужи. – К., 2002. – С. 7-8.

4 Трубников В. М. Уголовно-исполнительное право Украины. Общая часть : учебное пособие / В. М. Трубников. – Харьков : Рубикон, 1998. – 334 с.

5 Уголовно-исполнительное право России (Теория. Законодательство. Международные стандарты. Отечественная практика XX века): Учебник / Под ред.: А.И. Зубкова. – М.: Норма, Инфра-М, 1997. – С. 318.

6 Уголовно-исполнительное право России (Теория. Законодательство. Международные стандарты. Отечественная практика XX века): Учебник / Под ред.: А.И. Зубкова. - М.: Норма, Инфра-М, 1997. – С. 317

1 Международная защита прав и свобод человека : сборник документов / сост. и вступ. ст. : Г. М. Мелков. – М. : Юрид. лит., 1990. – С. 290.

1 Про Державну кримінально-виконавчу службу України : Закон України вiд 23.06.2005 року № 2713-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 30. – Ст. 409.

1 Юридична енциклопедія: в 6 т. / Нац. акад. наук України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Вид-во «Укр. енцикл.»; Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 2003. – Т. 5: П-С. – С. 110.

1 Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України : Указ Президента України від 06.04.2011 року № 394/2011 // Офіційний вісник Президента України. – 2011. – № 9. – Ст. 547.

Схожі:

Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права iconЛекція №1 Тема Поняття, предмет, метод, система кримінально-виконавчого права. Поняття, предмет та методи кримінально-виконавчого права. Завдання кримінально-виконавчого права
Кримінально-виконавче право відповідно закріплює основні положення політики держави у сфері виконання кримінальних покарань
Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права icon1. Поняття, предмет, завдання І система кримінально-виконавчого права Поняття кримінально-виконавчого права. Предмет кримінально-виконавчого права Метод кримінально-виконавчого права
Франка він читається для студентів денного навчання протягом 6-го семестру (заочного 6-го). Завершується курс складанням заліку....
Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права icon2. Джерела кримінально-виконавчого права
Поняття І значення принципів кримінально-виконавчого права. Кримінально-виконавча наука про систему І види принципів кримінально-виконавчого...
Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права iconТема №1 поняття, предмет, принципи І джерела кримінально-виконавчого права
Які органи, що виконують покарання, не належать до кримінально-виконавчої системи?
Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права iconПрограма фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліст, магістр з навчальної дисципліни «Кримінальне процесуальне право України»
Нове кримінально-процесуальне законодавство України та завдання кримінального провадження. Система кримінального провадження та основні...
Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права iconТема поняття, предмет, метод І система конституційного права зарубіжних країн. Джерела конституційного права у зарубіжних країнах
Норми К. П., які регул відносини виконавчо-розпорядчої влади – основа адм.І фін права
Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права iconТема 1: Поняття, суть, завдання та система кримінального процесу України. Предмет І система курсу
Який з перерахованих видів діяльності є однією з кримінально-процесуальних функцій
Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права iconТема 1: Поняття, суть, завдання та система кримінального процесу України. Предмет І система курсу
Який з перерахованих видів діяльності є однією з кримінально-процесуальних функцій
Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права iconПитання на залік з кримнально-виконавчого права україни. Кримінально-виконавче право: його предмет І метод
Виконання покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу
Тема 1 Поняття, предмет, завдання та джерела кримінально-виконавчого права iconТема Загальне вчення про право План
Різні підходи до визначення поняття права: а) державно-організаційне поняття права; б) соціологічне поняття права; в) психологічне...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи