Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції icon

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції




НазваПолтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції
Сторінка6/37
Дата17.11.2012
Розмір5.64 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

УДК 330.341.1

Є.А. Фукс, аспірант кафедри макроекономіки та державного управління

ДВНЗ «Київський національний

економічний університет імені Вадима Гетьмана»

^ ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ НА ІННОВАЦІЇ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ


Вперше термін «інновація» був введений в науковий обіг австрійським економістом Шумпетером Й., хоча сутність цього явища розглядалася ще його попередниками: видатним українським економістом Туган-Барановським М. та його учнем і послідовником − Кондратьєвим М. В 1912р. у книзі «Теорія економічного розвитку» Шумпетер Й. запропонував концепцію інновацій, в основу якої поклав ідею про «нові комбінації», засновані на застосуванні нових матеріалів і компонентів (сировинна інновація), введенні нових процесів (процесна інновація), виготовленні нових продуктів (продуктова інновація), відкритті нових ринків (збутова інновація), введенні нових організаційних форм (організаційна інновація). У подальших його працях («Кон’юнктурні цикли», 1939 р.) термін «нова комбінація» було замінено на термін «інновація», що і стала науковою категорією, яка майже сто років вживається в економічній науці.

Термін «інновація» походить від англійського слова «innovation», що означає «нововведення», «введення новацій». Однак слід розрізняти терміни «новація», «нововведення» та «інновація» (у повсякденній практиці, як правило, їх ототожнюють). Розмежування даних понять є доцільним, оскільки вони мають власні характеристики та є результатом різних етапів інноваційного процесу.

Новація − це отриманий результат фундаментальних, прикладних досліджень, експериментальних робіт у будь-якій сфері діяльності. Іншими словами, це результат науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). Світ новацій надзвичайно великий і не зводиться лише до техніки і технологій. Новації можуть оформлятися у вигляді відкриттів; винаходів; патентів, товарних знаків; раціоналізаторських пропозицій; документації на новий або удосконалений продукт, технологію, управлінський або виробничий процес; організаційної, виробничої або іншої структури; ноу-хау; наукових підходів або принципів; документа (стандарту, рекомендацій, методики, інструкції і т. ін.) і результатів маркетингових досліджень тощо.

Нововведення – це впроваджена у певну сферу діяльності новація, результатом застосування якої є підвищення ефективності у цій сфері за рахунок отримання різних видів ефектів (крім комерційного). Результатом останнього етапу інноваційного процесу є інновація − комерціалізоване нововведення. Тобто інновація − це комерційно реалізоване нововведення. Отже, обов’язковими ознаками інновацій є наявність комерційного ефекту та новизна. За відсутності першої ознаки мова йде про нововведення, а за відсутності другої − про традиційний товар. Разом з тим, окремі вітчизняні науковці розглядають термін «інновація» як синонім терміну «нововведення» і застосовують їх одночасно. Як зазначає Пампура О., немає потреби шукати відмінності між нововведеннями та інноваціями. Такої ж позиції дотримується Федулова Л. І., яка підкреслює, що терміни «інновація» і «нововведення» по суті є ідентичними. Проте більшість дослідників вбачають певні відмінності між поняттями «нововведення» і «інновація», оскільки вони є результатом різних етапів інноваційного процесу.

Сьогодні в економічній літературі зустрічається багато визначень поняття «інновації». Так, Буднікевич І. М. та Школа І. М. провели аналіз і систематизували понад п’ятдесят тлумачень терміну «нововведення (інновації)», що пропонувались відомими дослідниками протягом минулого століття. На їх думку, «така диференціація точок зору свідчить про значний інтерес вчених та практиків до проблеми інноватики та про те, що не існує поки що єдиної усталеної теорії, яка пояснює феномен нововведень, а також незаперечних істин та визначень». Загалом у науковій літературі існують різні погляди щодо визначення сутності поняття «інновація»: Буднікевич І., Гвішиані Д., Ковальчук В., Лапко О., Мединський В., Павленко І., Школа І. розглядають інновації як процес; Бажал Ю., Ільєнкова С., Никифоров А., Покропивний С., Поліщук Н., Фатхутдінов Р. та ін. − як кінцевий результат інноваційної діяльності; Яковець Ю. та ін. − як якісні зміни у виробництві; Шумпетер Й., Морозов Ю. − як прибуткове використання. Перелік підходів до визначення сутності інновацій можна продовжувати. Проте, як показує аналіз, більшість з них ґрунтується на концепції Шумпетера Й.

Враховуючи результати, отримані вітчизняними вченими та світовий досвід у сфері інноваційності, 4 липня 2002 р. було прийнято Закон України «Про інноваційну діяльність», в якому розкрито сутність основоположних понять та термінів: інновації, інноваційна політика, інноваційна діяльність, інноваційний продукт, інноваційний проект, інноваційне підприємство, інноваційна інфраструктура та ін. Так, у статті 1 Закону інновації визначені як новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери. Відповідно ж до міжнародних стандартів, прийнятих в Осло в 1992 р., на основі яких були ухвалені рекомендації, які дістали назву «Керівництво Осло», інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, втілений у вигляді нового або удосконаленого продукту, запровадженого на ринку, чи технологічного процесу, що використовується у практичній діяльності, чи у новому підході до соціальних послуг. Наведені рекомендації стосуються лише технологічних інновацій. За цими рекомендаціями вирізняють два типи технологічних інновацій: продуктові і процесні. Продуктові інновації охоплюють впровадження нових або удосконалених продуктів. Процесні інновації − це освоєння нової або суттєво вдосконаленої продукції на принципово новому обладнанні або нових методів виробництва.

Виходячи з наведеного законодавчого визначення і рекомендацій, зазначимо, що поняття «інновація» ширше, ніж поняття «техніка», яке дісталося нам у спадщину від СРСР, оскільки останнє застосовується лише стосовно знарядь праці, нових матеріалів тощо, які використовуються у виробництві. Водночас поняття «інновація» поширюється не тільки на новостворені (застосовані) і (або) удосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію, послуги, а й на форми організації управління в усіх сферах діяльності. Проведений аналіз дає можливість визначити інновацію як кінцевий результат ринкової реалізації впровадженого у всіх сферах діяльності нововведення із отриманням певного комплексу ефектів, зокрема комерційного.


УДК 330.101.

Н.М. Краус, к.е.н., доцент

Полтавський національний технічний

університет імені Ю. Кондратюка

^ ЕКОЛОГІЧНИЙ ІМПЕРАТИВ – ОБ’ЄКТИВНА ВИМОГА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ


На межі тисячоліть людство стикнулось зі значними проблемами, які дістали назву “глобальні” і які означають сукупність суперечливих процесів, що є змістом сучасної кризи світової цивілізації. Глобальні проблеми створюють загрозу нормальному розвиткові і навіть існуванню країн світу, потребують для відвертання цих катастрофічних наслідків спільних зусиль, мають всеохоплююче, планетарне, глобальне значення [1, с. 78].

Усі глобальні проблеми можна поділити на політичні, економічні, демографічні, соціальні та екологічні. Найнебезпечнішими для людства є екологічні проблеми.

Глобальними загрозами сучасності стають виснаження матеріально-енергетичних ресурсів, демографічний вибух, забруднення біосфери як безальтернативного середовища існування людства. Включення екологічної проблеми в систему національної безпеки визначається наступним:

  • глобальна екологічна криза, пов’язана зі зростаючим навантаженням на життєзабезпечуючі системи та на природні ресурси планети, з деградацією навколишнього середовища і підривом стійкості біосфери. Загострення екологічної ситуації в регіонах світу стає причиною соціальної та політичної нестабільності, міждержавних протиріч. Розвиток таких процесів дає підставу розглядати екологічну загрозу в контексті реальних загроз національній безпеці;

  • існують зв’язки між деградацією навколишнього середовища, виснаженням природних ресурсів, з одного боку, і політичною нестабільністю та міжнародними конфліктами в країнах, що розвиваються, - з другого. Виснаження глобального екологічного потенціалу слаборозвинені країни пов’язують не лише зі зростанням населення, а й з надмірним споживанням природних ресурсів і виробництвом відходів індустріальними державами;

  • знаходять все більше обґрунтування концептуальні положення, відповідно до яких екологічна безпека є основою економічної безпеки держава [1, с. 84].

Всі глобальні проблеми перетинаються в одній точці, фокусом якої є людина. В епоху ж НТР проблема людини стала не лише глобальною, але й загальнонауковою, і це зобов’язує науку постійно приділяти цій проблемі належну увагу. Одне з найважливіших питань комплексу глобальних проблем – роль потреб у соціальному механізмі. Адже до загострення проблем екологічного характеру найчастіше призводить надмірне виробництво, метою розширення якого є саме задоволення невиправдано великих потреб [2, с. 9].

Перед системою державної влади в Україні зараз все більш чітко постає проблема узгодження процессу екологізації громадської думки в країні та стратегічних завдань розвитку і забезпеченя національної безпеки. Необхідне активнее й цілеспрямоване формування екологічних проблем в Україні та у всьому світі українськими громадянами в контексті національних інтересів, що стимулювало б масову підтримку з боку громадськості екологічної політики держави, спрямованої на ліквідацію та запобіганя екологічних погроз, яка відповідала б національним потребам та пріорітетам розвитку [3, с.76].

Отже, сьогодні ми можемо з впевненістю сказати, що екологічна безпека – це сукупність природних, соціальних та інших умов, що забезпечують безпечне життя і діяльність населення, яке проживає на певній території. Разом з тим екологічна безпека – це процес забезпечення захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства, природи, держави і всього людства від реальних або потенційних загроз, що створюються антропогенним чи природним впливом на навколишнє середовище.

Література

  1. Загорський В., Ліпенцев А., Борщук Є. Глобальна екологічна проблема в системі національної безпеки. / В. Загорський, А. Ліпенцев, Є. Борщук. - // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 1/ 2011 рік. – Видавництво НАДУ. – С.78-87.

  2. Туниця Ю.Ю., Семенюк Е.П., Туниця Т.Ю. Екологізація економіки: теоретико-методологічний аспект. / Ю.Ю. Туниця, Е.П. Семенюк, Т.Ю. Туниця // Економічна теорія. Науковий журнал. – №2, 2011 рік. – Київ. – С.5-15.

  3. Балашов А.М. Міжнародні чинники та проблеми екологізації державного управління в Україні. / А.М. Балашов // Інвестиції : практика та досвід. Науково-практичний журнал. – № 23/2009 рік (грудень). – С.74-77.


УДК 337.08.

Д.А. Бунецька, С.Г. Коваленко

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

^ ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ПРОДУКТИВНІСТЮ ПРАЦІ ПЕРСОНАЛУ


Кожне підприємство прагне до одержання максимально можливого прибутку. Найважливішими факторами збільшення прибутку підприємства, у традиційному представленні: збільшення ефективності використання трудових і матеріальних ресурсів.

У нових умовах господарювання керівникам підприємств необхідно приймати рішення в ситуації невизначеності. Оцінка ситуацій повинна займати важливе місце при інтерпретації економічних явищ та їх передбаченні.

Незважаючи на численні дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців в Україні не вистачає системних досліджень у сфері управління продуктивності праці, що зумовлює втрату керованості процесами регулювання продуктивності праці на різних економічних рівнях, призводить до загострення кризових явищ в економіці [1].

За сучасних умов, все більш важливим є ефективність використання трудового ресурсу, яка виявляється через управління продуктивністю праці [2].

Управління продуктивністю праці – це складне комплексне завдання, однаково важливе для організацій і підприємств будь-якої сфери діяльності й будь-якого розміру, якщо вони планують досягти успіху в ринковій конкуренції. Реалізація цього завдання залежить від грамотної та скоординованої роботи економістів і менеджерів на всіх етапах виробничого та організаційного процесу.

Мета управління продуктивнісю праці полягає в досягненні максимального результату від її зростання та оптимізації витрат підприємства, що виникають на різних стадіях економічної діяльності з розробки та реалізації продукції, а в останньому підсумку – у підвищення конкурентоспроможності підприємства [3].

Процес становлення ринкової економіки в останні десять років зумовив в економіці України складні трансформаційні процеси. Знову ж таки виникнення кризової ситуації підтверджує неможливість старими засобами і методами управління підвищувати і навіть зберігати досягнутий соціально-економічний рівень життя населення.

У теперішній час, коли важливість гнучкості та інноваційності виробництва усіма суб'єктами ринкового простору усвідомлена як головна особливість ринку покупця, знову настає час продуктивності праці і якості, як оновленого інтегрованого фактору конкурентної переваги.

Порівняння рівня продуктивності праці за різні роки дозволяє на підприємствах різних форм власності приймати управлінські рішення щодо підвищення рентабельності, оцінки конкурентоспроможності, управління персоналом, визначення пріоритетності галузей тощо [1].

Управління продуктивністю праці як складова процесу управління охоплює планування, організацію, керівництво, контроль і регулювання, які засновані на співвідношенні кількості продукції, що випускається виробничою системою, та витрат на виготовлення цієї продукції. Цей процес такий же важливий, як і інші контрольні функції.

Управління продуктивністю вимагає ефективних контактів і розуміння ролі різних служб у створенні обсягів виробництва. Воно також потребує розгляду системи з позицій як великих, стратегічних, так і дрібніших, тактичних і навіть поточних завдань, вміння обґрунтувати зміни та оцінити їх наслідки для підприємства і що, найважливіше здатності поєднати підвищення продуктивності з її вимірюванням.

Основними завданнями дослідження підвищення продуктивності праці на підприємстві є [4]:

  • визначення місця продуктивності праці, її засобів оцінювання;

  • сприяння розвитку здібностей, наукової організації праці та її нормування;

  • розкритття роль держави у регулюванні економічного зростання;

  • узвгальнити загальний аналіз рівня та динаміки продуктивності праці на підприємстві;

  • прогнозування продуктивності праці з її оцінкою;

  • розробка заходів підвищення та управління продуктивністю.

У сучасних умовах господарювання управління персоналом здобуває особливу значущість, оскільки дозволяє реалізувати творчий потенціал кожного працівника і створити умови для високопродуктивної праці.

Таким чином, ефективне управління продуктивністю праці в сучасних умовах господарювання для підприємств будь-якої форми власності являється єдиним джерелом економічного зростання.

Література

  1. Максюта В.В. Управління продуктивністю праці в січасних умовах господарювання [Текст] / В.В. Максюта // Міжнародна науково-практична інтернет-конференція «Актуальні проблеми сучасної науки». [Електронній ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://intkonf.org/maksyuta-vv-upravlinnya-produktivnistyu-pratsi-v-suchasnih-umovah-gospodaryuvannya/

  2. Кучинський В.А. Підвищення ефективності процесу управління продуктивністю праці на підприємстві [Текст] / В.А. Кучинський // Науковий журнал. – 2012. – С. 162-167.

  3. Буга М.В., Іваницька О.П. Управління продуктивністю праці на підприємстві в умовах кризи [Текст] / М.В. Буга, О.П. Іваницька [Електронній ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=13872

  4. Алєксєєнко В.І. Вплив продуктивності праці персоналу на ефективність роботи підприємства [Текст] / В.І. Алєксєєнко // Збірник наукових праць. – 2012. – С. 80-93.


УДК 331.101.262

Л. Б. Волошко, к.пед.н., доцент

Полтавська державна аграрна академія

А.О. Волошко

Полтавський національний технічний університет

імені Ю. Кондратюка

^ КАПІТАЛ ЗДОРОВ'Я ЯК СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ ТА ФАКТОР ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ


Кризова демографічна ситуація, погіршення соціально-економічних умов життя, забруднення навколишнього середовища, низька якість медичного обслуговування в цілому негативно позначилися на стані здоров’я громадян України, близько 80% якого мають проблеми зі здоров’ям. Усе це значно актуалізує проблему покращення якісних характеристик людського капіталу, зокрема капіталу здоров'я .

Значний внесок у вивченні теорії людського капіталу, соціально-економічних проблем здоров'я населення внесли С. Гаспарян, А. Добринін, С. Дятлов, С. Ільїнський, Л. Кравчук, Е. Лібанова, І. Чекан та ін. Зокрема, А. Добринін визначає людський капітал як сформований у результаті інвестицій та накопичений людиною певний потенціал здоров'я, знань, умінь, навичок, які цілеспрямовано використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва та сприяють зростанню продуктивності праці, впливаючи таким чином на зростання заробітків певної особи [1].

Економічна інтерпретація капіталу здоров'я вперше була здійснена М. Гроссманом. В його моделі здоров'я характеризується як довгостроковий запас капіталу, що визначає ресурс часу, який можна ефективно використати для продуктивної праці. Здоров'я – це інвестиційний товар, оскільки задовольняє потреби споживачів побічно, через меншу кількість днів на лікарняному, підвищення продуктивності праці та заробітної плати. Однак, аналіз наукової літератури свідчить, що питання економічних аспектів збереження та примноження капіталу здоров'я висвітлено недостатньо, остаточно невизначеним залишається зміст поняття «капітал здоров'я».

На нашу думку, головною складовою людського капіталу є саме капітал здоров'я, тому що якісні та кількісні показники здоров'я визначають стиль життя людини, рівень її соціально-економічної активності, характер і способи проведення відпочинку, міграційну здатність, відтворення ресурсів праці. Серед факторів, що впливають на капітал здоров’я, науковці виділяють: стан навколишнього середовища, генетичні фактори, спосіб життя, якість послуг охорони здоров'я.

Саме від рівня здоров'я залежить можливість участі людини в трудовій діяльності, продуктивність її праці. У поняття «капітал здоров'я» включають працездатність, фізичну силу, функціональні можливості працівника (силові, швидкісні, енергетичні, інші), а також протилежні характеристики, такі як захворюваність, інвалідність, тимчасова недієздатність, що об’єднуються в термін «глобальний тягар хвороб». Урбанізований і технократичний стиль життя, з повсякденним постійним стресом, цейтнотом на роботі, браком часу на відпочинок, сприяє невротизації та підвищує ризик соціально-психологічних небезпек, ризик розвитку синдрому хронічної втоми. За даними досліджень американського Національного інституту проблем здоров’я і професійної безпеки (NIOSH), нині понад 40 мільйонів осіб у всьому світі страждають на клінічну форму синдрому хронічної втоми (СХВ). Про небезпечні наслідки СХВ свідчать такі дані: у тих, хто проводить на роботі більше 10 годин на день, у три рази знижується імунітет; постійна перевтома на роботі збільшує ризик виробничої травми на 60%. СХВ частіше загрожує трудоголікам. Найбільш частим побічним ефектом від надмірної роботи є емоційне вигорання – процес поступової втрати емоційної, когнітивної, фізичної енергії, що проявляється в симптомах емоційного, розумового виснаження, фізичного стомлення, особистої відстороненості, зниження задоволеності роботою. Отже, у сучасному динамічному світі затребуваність на ринку праці, просування по кар’єрній щаблині, як правило, не примножує, а навпаки зменшує капітал здоров'я.

Напрямами інвестування в капітал здоров'я можуть бути: витрати на лікування та профілактику захворювань, витрати на здоровий відпочинок і підтримку стану власного здоров'я, витрати на техніку безпеки та охорону праці. Усі інвестиції в капітал здоров'я спрямовуються на збільшення продуктивного періоду життя, збереження працездатності працівника, уповільнюючи фізичний знос людського капіталу. На мікроекономічному рівні (на рівні особистості) здоров'я впливає на ймовірність зайнятості, і відповідно на дохід, оскільки втрата здоров'я підвищує ризик залишитися без роботи. На макроекономічному рівні здоров'я впливає на зростання добробуту населення та прискорення темпів економічного розвитку.

Збільшення капіталу здоров'я забезпечує зростання продуктивності праці, збільшення пропозицій робочої сили, що в кінцевому рахунку стає підґрунтям для економічного зростання. Цей процес має обернено пропорційну залежність. З одного боку, зростання економічних показників веде до підвищення добробуту, покращення стану охорони здоров'я, як наслідок, до підвищення суспільного та індивідуального капіталу здоров'я. Однак такий вплив може бути обернений: несформований капітал здоров'я стає фактором погіршення якісних функціональних можливостей працівників, зниження продуктивності праці, недостатньої потреби на ринку праці, що призводить до зменшення людського капіталу та уповільнення економічного зростання.

Отже, одним із найголовніших активів людського капіталу та базою його формування виступає здоров'я населення. Капітал здоров'я відіграє важливу роль не тільки як складова людського капіталу, але й як вагомий фактор економічного зростання.

Література

1.Добрынин А. И. Основы теории человеческого капитала / А. И. Добрынин, С. А. Дятлов. – СПб.: СПБ УЕФ, 1994. – С. 17, 26.


УДК 332.14

І.В. Міняйленко, здобувач

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

^ ПЕРЕДУМОВИ ПЕРЕХОДУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
НА МОДЕЛЬ ПРОСТОРОВОГО РОЗВИТКУ



Перехід до просторового розвитку − це глобальний процес, в якому кожна країна повинна скоординувати з усім світовим співтовариством заходи, вжиті в напрямку реалізації цілей і принципів нової цивілізаційної моделі. У довгостроковому плані успішне вирішення завдання просторового розвитку буде залежати від нових підходів, що приведуть до зміни звичної практики на всіх рівнях життя суспільства.

Просторовий розвиток будь-якої країни означає, зрештою, таке функціонування її народногосподарського комплексу, коли одночасно забезпечуються: задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб населення; раціональне та екологобезпечне господарювання й високоефективне використання природних ресурсів; підтримання сприятливих для здоров'я людини природно-екологічних умов життєдіяльності, збереження, відтворення і примноження якості довкілля та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва. Інакше кажучи, просторовий розвиток − це насамперед забезпечення економічної безпеки, яка є мірою гармонізації просторово - часових характеристик, за якої ефективно розв'язуються найважливіші проблеми життєзабезпечення суспільства без виснаження, деградації і забруднення довкілля.

Перспективи реалізації принципів просторового розвитку не можна розглядати у відриві від здійснюваних у державі ринкових реформ. Перехід до просторового розвитку як країни загалом, так і окремих її регіонів, має відбуватися у тісному взаємозв'язку з радикальною структурною і техніко-технологічною перебудовою суспільного виробництва на основі прискорення темпів НТП, зокрема у напрямі всебічної екологізації не лише базових галузей економіки, а й усіх сфер людської діяльності. Все це має бути враховано при розробці стратегії просторового розвитку регіонів держави.

Вирішальне значення для розвитку держави має розвиток її регіонів. Він регулюється як на державному рівні, так і на регіональному. В Україні діє Закон «Про стимулювання розвитку регіонів» [1], в якому наводиться порядок визнання територій депресивними та порядок їх стимулювання та розвитку; Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» [12], яка є основою для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевих бюджетів для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.

Важливими передумовами переходу регіонів України на модель просторового розвитку є:

− ефективне та екологічно безпечне функціонування економіки, що дасть можливість досягти вищих показників життєвого рівня населення, цілеспрямовано розв'язувати соціальні та ресурсо-екологічні проблеми розвитку регіону;

− стабілізація демографічної ситуації та чисельності населення і встановлення у суспільстві принципів соціальної справедливості, тобто створення системи правових гарантій та ефективної демографічної політики для досягнення економічного, соціального та екологічного благополуччя кожної сім'ї;

− розширення масштабів міжрегіонального та міжнародного співробітництва у сфері ефективного розв'язання ресурсо-екологічних проблем і завдань просторового розвитку, підвищення його результативності та ефективності.

У короткостроковій перспективі стратегічною метою просторового розвитку регіонів України повинно бути подолання економічної та структурної кризи, що розвинулась в період переходу до ринкової економіки та демократичного громадського суспільства. Для досягнення просторового розвитку, як вже зазначалось, є необхідним комплексний підхід, який поєднує:

а) економічну стабільність − метою є створення соціально й екологічно ефективної економіки, що забезпечує гідний рівень життя населення, конкурентноздатність продукції;

б) соціальне благополуччя − основною метою є збільшення середньої тривалості життя населення, планування родини та раціоналізація особистого споживання, поліпшення середовища існування людини, розвиток його соціальної активності, забезпечення рівних можливостей в одержанні медичної допомоги, соціальний захист уразливих груп населення;

в) екологічну безпеку − стратегічною метою якої є збереження і відновлення природних екосистем, стабілізація та поліпшення якості навколишнього середовища, зниження викидів шкідливих речовин і т.д.

У довгостроковій перспективі акценти просторового розвитку будуть зміщуватися з економічних на еколого-соціальні та з матеріальних на духовно-моральні й інформаційні. Почне формуватися нове суспільство, що є першим етапом становлення ноосфери, думки про яку висловлював В.І. Вернадський.

Отже, можна зробити висновок, що модель просторового розвитку дозволить координувати динамічний процес кількісних і якісних змін економіки регіону, врахувати всі взаємозв’язки її складових, отримати новий якісний стан у вигляді певного співвідношення елементів, що забезпечить отримання синергетичного ефекту (підвищення рівня економічної безпеки регіону та зростання валового регіонального продукту). Оптимальне поєднання економічної, соціальної, екологічної, інноваційної сфери регіону, їх взаємодія та збалансований взаємовплив є пріоритетним завданням регіональної політики просторового розвитку та державного регулювання економіки України.

Література

1.Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 28.03.2008 р.// http: // zakon1.rada.gov.ua/laws/show/3275-17.

2.Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів» від 24 грудня 1999 року № 1359-XIV// http: // zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1359


УДК 330(075)

Е.Д. Матвиенко, аспирант

Донецкий национальный университет

^ Особенности формирования экономических интересов в условиях глобализации мировой экономики


Современное экономическое развитие в масштабах мирового сообщества определяется сочетанием двух противоречивых тенденций. Первая, выражается в подчинении мировой экономики интересам транснационального капитала. Вторая, ростом и разнообразием форм конкуренции национальных экономических систем. Эти тенденции взаимосвязаны и взаимообусловлены, их переплетение формирует и обуславливает множество процессов, в том числе специфику реализации новых черт экономических моделей национальных экономик. Разнообразие этих сочетаний простирается от форм полной зависимости внутренних рынков стран не имеющих защитных протекционистских барьеров, в экономике которых безраздельно доминирует транснациональный капитал, до независимых национальных экономических систем Японии, США, Франции, Англии, Германии. Вторая группа стран это государства, четко отстаивающие интересы национального товаропроизводителя и своеобразие поведения национального потребителя.

Транснациональный капитал стремится к тотальному контролю над мировым рынком и каждой его составляющей, стиранию экономических, культурных и политических границ между нациями, подчиняя своим интересам конкурентные преимущества каждой из них, формируя удобную для себя глобальную информационную, правовую и даже силовую инфраструктуру. Обслуживающие его интересы международные институты стремятся к доминированию над национальными государственными институтами, устранению каких-либо препятствий на путях международного движения капитала, товаров, рабочей силы. Повсеместным политическим требованием структур, обслуживающих ядро мировой экономической системы, является полная либерализация и дерегулирование экономики, устранение инструментов государственного контроля, исключение самой возможности проведения целенаправленной структурной, промышленной, инвестиционной политики.

Такие тенденции в развитии формируют особую потребность в совершенствовании методологических основ экономических исследований национальных экономик и мирового рыночного пространства. Расширение инструментария экономических исследований предполагает формирование информационно-аналитических подсистем изучающих поведение субъектов ведения хозяйственной деятельности с позиции экономических интересов.

Современные экономические системы и формы организации общественного производства, как составные специфических моделей развития формируют экономические интересы и их реализация осуществляется в проявлении и выражении экономических, социальных и управленческих законов. В системе практики экономические интересы всех групп будут реализованы как потребность, нужда, выгода.

В современной экономической теории принято подразделять интересы на три большие группы:

  1. Личностные (частные) формируют основу для активного развития любого бизнеса.

  2. Коллективные (отраслевые, транснациональные). Являются интересами трудовых коллективов, фирм, организаций, предприятий, корпораций и всевозможных форм их объединений.

  3. Общенациональные (государственные), в идеале общенациональные и государственные интересы должны совпадать. Это экономические интересы в развитии и повышении эффективности общественного производства страны, росте реального производства и соответственно уровня доходов населения.

Все интересы в своем активном взаимодействии обеспечивают действие синергетического эффекта и направлены как на развитие бизнеса, так и прямо и косвенно на развитие государственного сектора. Хотя в таком взаимодействии обязательно имеют место конфликты и формируются группы проблем, которые при их прогрессивном разрешении и должны обеспечивать реализацию социального, экономического, технического, технологического и управленческого прогресса.

Исключительно важной стороной в развитии современной мировой экономики позиционирует себя системный интерес. Это новый феномен в тоеории ипрактике экономических интерсов, который получает свое развитие и реализацию в активном действии закона замещения интересов. Данный закон обеспечивает конъюнктурное, стихийное, конкурентное действие рыночной стихии по замещению одних интересов на другие с помощью ценового механизма. А вот с переходом к постиндустриальному этапу развития следует констатировать отсутствие действия данного закона как регулятора в системе отношений «спрос-предложение» и появление нового феномена – капитала влияния. В системе существующих трансформаций особой острой отличается борьба за контроль над институтами мировой и государственной власти, а соответственно между представителями транснационального и национального капитала, международными институтами и национальной элитой.


УДК 316.334

Поддубняк В.В., здобувач ДонДУУ

інституціоналізація ПРОЦЕСІВ Соціальної трансформації в українському суспільстві


В Україні поступово, вже понад двадцять років, відбувається формування нового типу суспільних відносин. Це суперечливий, досить складний процес, який до того ж доповнюється негативними явищами і проблемами, які як залишились від колишнього суспільства, або сформовані під впливом нових чинників, що виникають у процесі трансформації економічних, соціальних, культурних, інформаційних і політичних відносин. Серед них – падіння реальної влади і авторитету державних структур управління, розбіжність інтересів владної верхівки і значної частини населення, неузгодженість в цілях і завданнях розвитку між місцевими органами управління й урядом країни. Є також багато інших чинників, які поглиблюють комплекс суперечностей, гальмують соціальний прогрес і струмують формування соціально орієнтованої економіки. Перехід до ринкових відносин виявив суперечливий характер створення економічних і соціальних механізмів в управлінні державою і регіонами.

На думку видатного українського науковця В. Геєця вісімнадцять років незалежного шляху розвитку України, у тому числі й реформ, що одержали назву трансформаційних змін, пройшли під прапором лібералізації цін і зовнішньоекономічних відносин, формуванням інституту приватної власності, макроекономічної стабілізації – основи ідеології так званого Вашингтонського консенсусу. Як відомо, зміни бажаних результатів не дали, оскільки внаслідок реформ, що називалися політикою лібералізації, в Україні спостерігалося не процвітання, а масове зубожіння населення, що спричинилося до масового безробіття в країні, що й змусило значну частину громадян покинути її в пошуках кращого життя» [1].

У процесі розвитку господарського комплексу України формуються своєчасні етапи та їх складові, знання про котрі дуже необхідні для вивчення комплексу факторів, що їх зумовили, для корегування траєкторії розвитку реформ, діагностування нових ринкових форм економіки та соціальної сфери та їх удосконалення через інструментарій державного, галузевого та регіонального регулювання.

Соціальна трансформація в українському суспільстві відбувається під активним впливом певних процесів економічного, правового, інформаційного, культурного характеру. Трансформаційні зміни одержують своє визнання й реалізацію в системі соціальних інститутів, у своїй більшості ринкового характеру й за наявності підтримки такого загального процесу як інституціоналізація нових форм життєдіяльності. Ці процеси дуже різноманітні й різноспрямовані, вони викликані безліччю факторів і мають свої особливості в розвитку й формах результативності. Але в цілому вони спрямовані на активний перехід у системі суспільних відносин - від формування й використання соціального потенціалу як базової категорії соціального розвитку будь-якої адміністративної державної моделі до більш динамічної й ринково орієнтованої – соціального капіталу.

У даній системі змін слід виділяти, аналізувати, регулювати й контролювати різні стадії соціальних трансформацій. Слід перелічити їх за принципом складності соціального процесу:

  1. Структурні зміни – процес, пов'язаний зі зміною внутрішніх характеристик. Можуть мати позитивну спрямованість, а можливо, руйнівний характер. За суттю зміни можливо корегувати, міняти їхню програму дій і цільову спрямованість. Можуть бути природного (екологічні, кліматичні) і штучного (створені людиною) характеру.

  2. Структурні зрушення – уже здійснені зміни, рухи. Можуть бути результатом як процесів розвитку, так і певних конфліктів. Виражаються в системі кількісних та якісних параметрів соціальних процесів, їх локалізації, мають управлінську оцінку й систему зовнішніх і внутрішніх факторів впливу, оцінюються певними ефектами. Мають позитивні й негативні характеристики й певну систему передумов розвитку. Можуть бути результатом не тільки природного (екологічні, кліматичні) і штучного (створені людиною) характеру, але дії законів і закономірностей суспільного характеру.

  3. Структурні перетворення - цільові зміни структурного і загальносистемного характеру, що змінюють форму, зміст соціальних процесів і організацій. Це в першу чергу результати процесів еволюціонування й цільових великомасштабних проектів. Їхній опис можливий лише у динаміці, у модифікаціях систем і тимчасових трендів.

  4. Структурна перебудова - перетворення в системі суспільного відтворення під впливом державного, галузевого, регіонального, або корпоративного управління. Це процеси здійснення соціальних модернізацій, створення й трансформації суспільних соціальних структур та організацій. Мають якісні й кількісні характеристики аналогічні пункту.

  5. Структурні конфлікти – наявність, що дозволяються, що накопичуються не, що викликають певні зміни в системах і процесах. Викликають збої в позитивній динаміці, стагнацію й деградацію в соціальних процесах. Не мають чіткої дислокації й науково обґрунтованих показників оцінки. Накопичуючись можуть викликати як позитивні зміни, так і переходити в більш складні стани - кризи.

  6. Структурні кризи – різкі зміни в розвитку соціальних процесів значні погіршення в системі суспільного відтворення й станах соціальної сфери. Специфічна фаза розвитку суспільства, яка характеризує системи в цілому, а не тільки її окремі складові.

Таке складне, системне розуміння соціальних трансформацій припускає наукове обґрунтування даних процесів, їх поступову інституціоналізацію в теорії й практиці вітчизняного менеджменту.

Література

1. Геєц В. Либерально-демократические основы: курс на модернизацию Украины// экономика Украины. - 2010. - №3- С. 6.


УДК 330.338

О.О. Калініченко, аспірант

ДУ «Інститут економіки

природокористування та сталого

розвитку НАН України», м. Київ

^ ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ


Соціальна сфера та сфера матеріального виробництва складають не тільки економіку нашої держави, а й економіку інших держав. Однак дисбаланс переливання ресурсів у постійно привабливі сфери зростає, що призводить до уповільнення динаміки продукції на макрорівні.

Соціальна сфера є однією із складових соціально-економічного комплексу. Розуміння збалансованого і цілісного розвитку комплексу передбачає взаємну обумовленість як соціальних так і економічних параметрів. Протягом останніх десятиліть економічна база розвитку соціальної сфери пізнала значних руйнацій. Здебільшого це було зумовлено спадом виробництва валового внутрішнього продукту, зупинкою багатьох виробництв, дефіцитом бюджету і зменшенням фінансового забезпечення соціальної сфери, збільшенням безробіття, зниженням інвестиційної привабливості виробництва, (вкладенням коштів посередницьку і фінансову діяльність); руйнування науково-технічного потенціалу, моральним старінням технічної бази; збільшенням майнової диференціації населення; низькою конкурентоспроможністю національної продукції; зростанням корупції, ослабленням системи державного контролю, скороченням доходів значної частини населення.

В економічній літературі склалася думка, що соціальна сфера може розвиватись тільки за рахунок функціонування інших сфер економіки та, що для соціальної сфери характерні застійні явища, тобто соціальна сфера не самодостатня.

Однак ці твердження спростовані багаторічним досвідом розвинених країн. Так як економічні процеси, що відбуваються в країні є змінними, то під впливом науково-технічного прогресу відбуваються зміни і в соціальній сфері. Тобто, окремі ланки соціальної сфери, що не мають попиту відмирають. На зміну з’являються нові, більш сучасні, та такі яких вимагає нинішня економічна ситуація країни.

Необхідність збільшення обсягів і підвищення ефективності витрат на розвиток соціальної сфери, активно обговорюється вітчизняними науковцями. Досягнення які властиві індустріально розвиненим країнам відбулися після перегляду обсягів, а головне напрямів витрат на навчання населення в умовах зниження рівня державного споживання.

Ключовим є аспект щодо необхідності вирівнювання умов життя населення, в аспекті забезпечення рівних передумов для всебічного розвитку особистості. Вдосконалення організації, якості та обсягу наданих послуг соціального призначення поліпшить рівень життя населення, як в кожній окремій сім’ї так і регіоні, а це сприятиме покращення якісних характеристик кадрового потенціалу. А кадровий потенціал в сою чергу – важлива інвестиційна перевага, додатковий поштовх розвитку господарського комплексу, підвищення платоспроможного попиту населення.

Коливання які відбуваються в економіці країни не можуть не вплинути на соціальну сферу. Тобто якщо для економіки країни характерний кризовий стан, то це і позначається на стані соціальної сфери. За такої ситуації не забезпечувалось єдине трактування продуктивної і непродуктивної праці, і не враховувались результати праці. Далі негативним було те, що соціальну сферу відносили до одного із відомств, заздалегідь недооцінюючи суспільну значимість характеру праці.

Соціальна сфера має забезпечувати населення у відповідних послугах, послуги мають свої особливості. Тобто, метою охорони здоров’я є збереження та відновлення здоров’я населення країни. Транспорт в, сою чергу, підтримує зв’язки між окремими ланками поділу праці, виконує роботу щодо переміщення людей. В цілому функціонування соціальної сфери сприяє створенню умов для забезпечення повної зайнятості економічно активного населення, поліпшення кваліфікаційної структури кадрового потенціалу, раціонального використання робочого часу.

Організаційна структура соціальної сфери, не є достатньо гнучкою, а це не дозволяє їй адаптуватись до змін які обумовленні високою змінністю економічного середовища. Тобто на рівні регіонів відсутні підходи які б забезпечували ефективне функціонування соціальної сфери.

У даному контексті актуального значення набуває визначення меж соціальної сфери як самостійного підрозділу економіки та обґрунтування основ наукової класифікації і соціально-економічного групування окремих видів послуг. Послуга – це діяльність суб’єктів результати якої не набувають матеріально-речової форми, набувають прояв у корисному ефекті, задовольняють певні потреби замовників. Послуги надаються як державними так і недержавними підприємствами та організаціями.

Отже, за останні роки у структурі соціальної сфери з надання послуг, помітно збільшилась питома вага нових видів послуг. Це такі послуги яких вимагає економічна ситуація сьогодення, наприклад – фінансові, інформаційні, аудиторські, ріелторські та інші види послуг.

УДК 331.101

К.О. Пацалюк, асистент

Житомирський державний університет

імені Івана Франка

^ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ


Будь-яка діяльність, у тому числі управлінська, повинна бути спрямована на отримання конкретних результатів. Основними завданнями управлінців усіх рівнів є розроблення дієвих способів та прийомів впливу на працівників, вибір найоптимальніших управлінських інструментів та створення механізмів впровадження їх у життя. Такі інструменти заведено називати методами управління.

На практиці методи управління є сукупністю способів і прийомів впливу на колектив працівників та окремих виконавців з метою виконання місії організації та досягнення її цілей. Вони спрямовані на працівників різних видів діяльності. Їх зміст проявляється через особливості прийомів і способів впливу, а головною метою є забезпечення гармонії, органічного поєднання індивідуальних, колективних та суспільних інтересів.

Розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємств. Названі методи повинні функціонувати не як окремі, розрізнені та самостійні способи впливу, а як цілісна система, що складається із взаємодоповнюючих та взаємопов’язаних елементів. Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів. Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства.

Економічні методи управління - це такі методи, за допомогою яких досягається колективне та індивідуальне задоволення потреб на всіх рівнях. Ефективне використання економічних методів потребує певних передумов: здатності підприємства реагувати на зміни економічних умов функціонування, розвинутого економічного середовища, ефективних фінансово-кредитних інститутів тощо. Вони шляхом матеріальної зацікавленості стимулюють ініціативу та відповідальність працівників за результати прийнятих рішень. До економічних методів належать економічні плани, економічні стимули та бюджет.

Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівня працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації трудової діяльності людей. Традиційні на даний момент часу форми матеріального заохочення працівників поступово вичерпують себе. На їх зміну приходять такі чинники, як змістовність і творчий характер праці, можливість для прояву ініціативи, суспільне визнання, моральне заохочення тощо. Тому розуміння закономірностей соціальної психології та індивідуальної поведінки працівника є необхідною умовою ефективного управління виробництвом чи будь-яким іншим видом діяльності.

Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування й практичне застосування зумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управління - це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні й розпорядчі.

Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств. Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розподіл цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань поточної діяльності підприємства.

Уміле застосування та поєднання методів управління є передумовою ефективного впливу керуючої системи на всі ланки керованої, на трудову діяльність працівників підприємств.

Отже, результати управлінської діяльності залежать від конкретних способів та прийомів впливу некеровану систему, які у просторовому, часовому та ресурсному аспектах визначають сфери та напрями діяльності працівників, створюють механізми зацікавленості у виконанні завдань та досягненні цілей.


УДК 336.54

Л.М. Болдирєва, к.е.н, доцент

О.В. Глушач, В.В.Зубченко

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

Напрями вдосконалення системи^ ОРГАНІЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ


За сьогоднішніх умов господарювання організація управління підприємством залежить від складності його структури, масштабу й виду діяльності, наявності зв'язків з іншими суб'єктами господарської діяльності. Для більшості підприємств характерні три основні види управління їх діяльністю: виробничий, організаційний й економічний.

Актуальність даної теми полягає в тому, що ефективне управління в сучасних умовах ринку – необхідна умова підвищення ефективності бізнесу, створення, розвитку і реалізації конкурентних переваг підприємства.

У ринкових умовах господарювання набуває особливого значення вивчення проблеми відповідності організаційної структури управління цілям і задачам підприємства, а також внутрішнім і зовнішнім факторам, які впливають на неї. У цих умовах важливо запропонувати дієві засоби підвищення ефективності управління підприємством, які відповідали б, з одного боку ринковій ситуації в країні, а з другого – особливостям конкретного виробництва.

Об’єктом наших досліджень обрано будівельно-монтажне підприємство ТзОВ «Амстор».

У даному досліджені було проведено аналіз кількісної та якісної оцінки елементів системи управління, проаналізовано організацію процесу управління, визначено сильні і слабкі сторони підприємства та визначено шляхи підвищення ефективності діяльності.

Організація управління підприємством повинна бути всебічно динамічною, здатною до перетворень, що є головним фактором успіху будь-якої організації. Із розвитком демократизації управління, що спостерігається в усьому світі, організація підприємства повинна приводити до використання керівниками органів самоврядування як такої ланки, яка є найбільш чутливою до будь-яких змін як у зовнішньому, так і внутрішньому середовищі.

Головною метою такої співпраці є врахування керівництвом знань, досвіду, пропозицій трудового колективу, оскільки самоврядування як організаційна ланка підприємства здійснює більш практичне вирішення завдань і проблем. На досліджуваному ТзОВ «Амстор» недостатньо використовуються думки і пропозиції робітників для покращення організації роботи.

Демократизація управління є одним з найважливіших принципів, що базується на корпоративній організації власності. Широке залучення співробітників у процес прийняття управлінських рішень базується на тому, що за участі в даному процесі працівників різних рівнів прийняте рішення є більшим бажанням і більш легко виконується, ніж те, що шляхом наказу спускається від керівництва.

На підприємстві ТзОВ «Амстор» керівники підрозділів і тим більше рядові працівники мало впливають на прийняття управлінських рішень, які часто спускаються згори без обговорення

Удосконалення організації управління підприємством має відбуватися за такими основними напрямами:

  • удосконалення організаційної структури управління підприємством;

  • оптимізація організації менеджменту і бізнес-процесів через поліпшення системи планування, обліку та контролю за основними показниками діяльності підприємства;

  • удосконалення управління виробничими ресурсами і запасами;

  • підвищення ефективності управління інноваційними процесами на підприємстві;

  • поліпшення якості вироблюваної продукції.

Проаналізувавши організацію управління на ТзОВ «Амстор», можна визначити основні недоліки на цьому підприємстві, а також визначити напрями вдосконалення організації процесу управління:

  1. на ТзОВ «Амстор» функціонує лінійно-функціональна структура управління, яка неспроможна пристосуватися до мінливого ринкового середовища. Подолати цю ваду можна шляхом радикальної реорганізації існуючої системи управління, формування замість лінійно-функціональних - командних структур та обмеження кількість ланок управління;

  2. на підприємстві існує недотримання деяких з основних принципів управління підприємством. Для успішного керівництва потрібно враховувати думку керівників підрозділів при виробленні рішень, більше поєднувати централізоване керівництво та самоуправління. Необхідне чітке дотримання співвідношення прав, обов’язків і відповідальності – щоб працівник отримував не тільки завдання, а й засоби для його виконання;

  3. необхідно підвищити рівень еластичності підприємства. Цьому сприятиме створення в компанії групи розвитку, ротація кадрів, резервування і страхування ключових елементів компанії.


УДК 658.012.32.330.342

Л.М. Каращук, к.п.н., доцент

Миколаївський національний аграрний університет

^ СУТТЄВІ ОЗНАКИ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ


Теорію систем вперше було застосовано до управління організаціями представниками школи науки управління наприкінці 50-х років ХХ сторіччя. Застосування теорії систем дозволило керівникам побачити організацію у єдності складаючи її елементів, що нерозривно переплітаються з зовнішнім світом. Загальна модель організації, як відкритої системи, виглядала як певний зв'язок входів, їх перетворення за допомогою організаційних операцій та виходів, як результату операційної діяльності. Організаційна система, як сукупність керуючої та керованої підсистем розглядалася як безпосередній прямий та зворотний зв'язок цих системних елементів. В свою чергу, біхевіористський напрямок в менеджменті пов’язав організаційну ефективність з ефективністю її людських ресурсів. Головний постулат поведінського підходу полягає в тому, що правильне застосування науки про поведінку буде сприяти підвищенню ефективності як окремого працівника, так і організації в цілому.

Поведінські норми, правила, моделі є складовою певного соціального поля організації, яке отримало назву організаційної культури. Найбільш повне, системне означення організаційній культурі дав Едгар Шейн. Він вважав, що культура організації це паттерн колективних базових уявлень, які набула група під час вирішення проблем адаптації до змін у зовнішньому середовищі та внутрішньої інтеграції. Їх ефективність виявляється достатньою для того, щоб вони визнавалися цінними та передавалися новим членам групи в якості правильної системи сприйняття та розгляду організаційних проблем [1, с 18].

Будь-яка взаємодія керуючої та керованої підсистем реалізується через організаційну культуру, як носія базових уявлень, проголошуваних цінностей та видимих організаційних структур і процесів (артефактів). Таким чином взаємодія керуючої та керованої підсистем має бути доповнена підсистемою організаційної культури (рис.1).

полотно 60

Рис. 1. Взаємодія керуючої та керованої підсистем


Розуміння суттєвих ознак організаційної культури дозволить менеджерам створити та реалізувати модель її розвитку відповідно до вимог зовнішнього середовища та можливостей організації.

Перш за все, необхідно зрозуміти, що саме відноситься до організаційно культури. До оргкультури, як і культури взагалі, відноситься все, що пройшло через перетворюючу людську діяльність. Таким чином виникає система відносин «природне – свідомо змінене»; «природне – соціальне». Для соціально-економічних систем ці відносини можуть бути як злагодженими, так і досить конфліктними.

Друга суттєва ознака вводить нас у технологічний аспект організаційної культури – це технологія виробництва, як спосіб культуротворчої діяльності. За цією ознакою ми можемо вести розмову про організаційні культури ефективні та неефективні, інноваційні та ретроградні, розвинені та примітивні. Ця ознака дозволяє також визначити місце працівників у культуротворчому процесі: активні діячі, прості виконавці чи, навіть, агенти (жертви) даного процесу.

Крім того організаційна культура є носієм сукупності духовних цінностей, які поділяє більшість членів організації. Саме в її межах відбувається боротьба між старим та новим, між справжньою культурою та псевдокультурою в організації, певне протистояння субкультур.

Ще однією суттєвою ознакою організаційної культури є те, що до неї входять також способи збереження та наслідування проголошуваних в організації культурних цінностей. Процес виникнення та розвитку організаційних цінностей досить складний, тому важливо забезпечити їх передачу новим поколінням працівників, а за необхідності, – зміну та розвиток.

Створення організаційної культури, її розвиток, здійснення впливів на членів організації було б неможливе поза спілкуванням. Тому наступна суттєва ознака полягає саме в особливостях комунікацій в організації, їх відкритості, доступності інформації, диспаритету прямого та зворотного зв’язку, реакції на критику та інакомислення.

Нарешті, ми не повинні відривати організаційну культуру від працівників, що є носіями даної культури. В цьому сенсі культура – це певна поведінка членів організації, а також правила, норми, способи її впорядкування.

Таким чином, керуюча підсистема, забезпечуючи безпосередній процес виробничої, господарської, комерційної та інших видів діяльності, повинна враховувати можливу деформацію управлінського впливу на керовану підсистему за рахунок організаційних культур та субкультур окремих організаційних підрозділів, особливо, якщо вони розташовані в різних країнах світу. Унікальність персоналу організації, та неоднорідність впливу на організацію зовнішнього середовища в умовах глобалізації, формує унікальний характер окремих організаційних культур та їх впливу на організаційну систему.

Література

  1. Schein E.H. Organizational Culture and Leadership / E.H. Schein - San Francisco, CA : Jossey-Bass, 2010 - 436 p.



УДК 338.06

Л.М. Болдирєва, к.е.н., доцент,

Г.П. Козел, С.С. Клименко

Полтавський національний технічний

університет імені Юрія Кондратюка

^ ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА УПРАВЛІННЯ ЗБУТОМ ПІДПРИЄМСТВА


Сучасна система збуту товарів – ключова ланка маркетингу і свого роду фінішний комплекс у всій діяльності фірми по створенню, виробництву і доведенню товару до споживача. Власне, саме тут споживач або визнає, або не визнає всі зусилля фірми корисними і потрібними для себе і, відповідно, купує або не купує її продукцію чи послуги.

Необхідність збутової мережі обумовлена тим, що виробник неспроможний прийняти на себе всі обов’язки і функції, витікаючи з вимог вільного обміну відповідно до очікувань потенційних споживачів. Звернення до посередників означає для фірм втрату контролю над певними елементами процесу комерціалізації.

Для більшості ринків фізична і/або психологічна відстань між виробниками і кінцевими користувачами така, що ефективне узгодження попиту і пропозиції вимагає наявності посередників.

Організаційна структура управління збутом підприємства – це сукупність управлінських і виробничих підрозділів, що організовують і здійснюють комплекс збутових операцій по доведенні готової продукції споживачам відповідно до їх вимог.

Враховуючи, що збут – це діяльність по забезпеченні реалізації продукції, відзначимо межі організування збуту, які охоплюють:

- організування інформаційного забезпечення щодо стану ринку;

- проведення маркетингових досліджень і складання прогнозів збуту;

- підписання договорів на постачання продукції;

- вибір форм і методів збуту, організування системи розподілу;

- створення маркетингової комунікації та організування правового забезпечення;

- організування сервісного та після продажного обслуговування.

Домінантними факторами мікросередовища, які чинять вплив на збутову діяльність промислових підприємств являються:

- споживачі – їх ставлення до торгівельної марки підприємства-виробника,

- майбутні наміри щодо купівлі, мотивація та поведінка під час купівлі

(кількість, частота, з якої нагоди здійснюється купівля);

- ринок досліджуваного товару – місткість, насиченість, тенденції змін на ринку, товари-замінники;

- конкуренти – частка їх на ринку, характеристики товару: якість, упаковка, престижність торгівельної марки, ціна, розподіл, частота придбання продукції споживачами.

До функцій структури управління збутом підприємства відносять:

- планування і організування збуту;

- організування після продажного обслуговування;

- мотивування працівників, які займаються збутом продукції;

- контролювання за процесом збуту продукції.

Досліджуване підприємство «Гребінківське будівельно-монтажне експлуатаційне управління Південної залізниці» є відокремленим структурним підрозділом Статутного територіально-галузевого об’єднання «Південна залізниця». «Гребінківське будівельно-монтажне експлуатаційне управління Південної залізниці» отримує прибуток від таких видів діяльності:

1. Надання послуг з виконання всіх видів загально-будівельних та ремонтних робіт на об’єктах підприємств та організацій різних форм власності.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconПолтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка електромеханічний факультет вас вітає провідний вищий навчальний заклад центрального регіону України Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка
move to 928-10859
Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconПолтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка
Онищенко Володимир Олександрович завідувач кафедри фінансів, банківської справи та державного управління, д е н., професор, ректор,...
Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconЗаявка на участь у роботі іі-ї міжвузівської науково-практичної конференції «Інформаційно-аналітичне забезпечення стратегій інноваційного розвитку»
Полтава, проспект Першотравневий, 24, Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка
Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconУкраїна міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни полтавський національний технічний університет імені юрія кондратюка
України від 18. 11. 2011 року №1324 «Про проведення Всеукраїнської студентської олімпіади у 2011/2012 навчальному році» Полтавський...
Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка Кафедра залізобетонних І кам’яних конструкцій та опору матеріалів інформаційне повідомлення ІІ етап Всеукраїнської олімпіади з опору матеріалів Полтава,
України від 23 січня 2013 року №46 “Про проведення Всеукраїнської студентської олімпіади у 2012/2013 навчальному році” базовим вищим...
Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconОбсяг державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою у 2012 році Код 250 Назва : Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка Набір 2012 року на окр магістр
Код 250 Назва : Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка
Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconОбсяг державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою у 2012 році Код 250 Назва : Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка Набір 2012 року на окр бакалавр
Код 250 Назва : Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка
Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconОбсяг державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою у 2012 році Код 250 Назва : Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка Набір 2012 року на окр спеціаліст
Код 250 Назва : Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка
Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconПолтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка електромеханічний факультет вас вітає провідний вищий навчальний заклад центрального регіону України Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка
Наш навчальний заклад створений 18 серпня 1930 року як інститут інженерів сільськогосподарського будівництва. У 1961 році він перетворився...
Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка сучасна економічна наука: теорія І практика матеріали Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції iconІмені юрія кондратюка
України від 18 листопада 2011 року №1324 "Про проведення Всеукраїнської студентської олімпіади у 2011/2012 навчальному році" базовим...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи