Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету icon

Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету




Скачати 299.65 Kb.
НазваГрудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету
Дата03.08.2012
Розмір299.65 Kb.
ТипДокументи









Грудень Газета факультету філології та журналістики

2007 рік Полтавського державного педагогічного університету

10 імені В. Г. Короленка





Калейдоскоп думок з приводу свят і буднів


Скільки коштує життя в Україні?

Кожного дня чуємо гіркі новини про вибухи, аварії, катастрофи, злочини… Без кінця зростає кількість людських жертв, і ситуація дедалі нагнітається. Особливо трагічно й ганебно вона виглядає на фоні нахабства й розкошування так званої «еліти нації» – тих людей, які б мусили відповідати своїм високим посадам, а не постфактум гасити пожежі й влаштовувати публічні похорони… Кажуть, життя – найдорожча цінність, але що воно коштує – чуже життя – владним магнатам (якихось 100 тисяч!), коли приносить мільярдні капітали... Гірко, й – немає ради? Коли вийде країни із чорної смуги трауру, почне, нарешті, жити? Ми співчуваємо всім постраждалим, адже чужих бід не буває.

Олена Артюшенко, Катерина Тараненко (У-11)


Що таке СНІД духовний?

120 тисяч хворих на СНІД в Україні. Насправді, кажуть, утричі більше – кожен сотий із нас. Щоденно помирає семеро людей. П’ятеро вперше дізнаються про своє захворювання. Половина вражених хворобою людей навіть не здогадуються про неї, а отже, мимоволі стають джерелом поширення вірусу імунодефіциту. Ніхто з нас і наших рідних не застрахований від цього лиха. Більше того, навряд чи ми зможемо точно встановити свій діагноз і статус, якщо й захочемо перевіритися: в державі бракує лабораторій і технологій, тож похибка можлива 50:50. Але зі СНІДом можна жити, якщо підтримувати організм: терапія коштує від 300 до 8 тисяч гривень у рік. Носії навіть здатні народити здорових дітей. Тож мусимо усвідомити: СНІД – це не найстрашніше, його маємо сприйняти, як інші тяжкі й непоправні речі, підтримувати тих, кому потрібна допомога і розуміння. Будьмо людяними, терпимими, толерантними. Набагато страшніший вірус СНІДу морального, коли обкрадають хворих, спекулюють на їхніх проблемах, підсувають замість ліків підробку, злочинно торгують честю і совістю в найвищих кабінетах, поганячи ім’я цілої нашої держави. Адже світові банки пропонують нам велику фінансову підтримку для подолання епідемії, проте наші професори-чиновники, ескулапи – новітні бізнесмени – як не вкрадуть, то не знають, що ж з тими грішми робити… Друзі, значно страшніша чума, яка руйнує душу людини. Остерігаймося стати її жертвами.

Діана Васюта, Юлія Злепко (У-11)


***

Набридли фрази pretending,

Застиглі в медійній культурі,

А ми живі ще напевно,

Та злі чомусь і похмурі.

Стелиться смог по асфальту,

Б’ється у шибки вітер,

А може, уже не варто

Туди іти або звідти.

Навколо лише лаконічність,

Короткість, стервозність, байдужість.

Ті, хто хотів жити вічно,

Покинуті і недужі…

І все це іде по колу.

Нікому немає діла.

Ґвалтують країну голу,

Шматки відривають від тіла.

Отак і сьогодні з’явився

Короткий і лаконічний

Звіт про життя у світі,

Який уже народився.

Олена Маляренко (У-11)




2 Життя-буття




Хто шукає – той знайде!

(репортаж-анонс)


25-го жовтня гостями нашого міста були працівники телеканалу "Інтер", які знімали передачу "Жди меня – Украина". Зйомки в Полтаві відбувалися в межах туру «Містами України», організованого з метою полегшити жителям регіонів доступ до ефіру та допомогти віднайти їм рідних і знайомих. Учасниками передачі стали полтавці, які попередньо надіслали листи до редакції із своєю трагічною історією.

Особливого розголосу про дату і місце зйомок не робилося, щоб не створювати ажіотажу, напливу «цікавих» і забезпечити більш тісну, спокійну атмосферу, адже люди розповідали про своє горе, зверталися до адресатів пошуку. Саме ж дійство розпочалося неподалік Білої альтанки о 14-й годині.

Присутніми на запису передачі були і студенти нашого факультету – журналісти й редактори. Їх офіційно запросили для того, щоб продемонструвати фаховий майстер-клас, ознайомити з нюансами роботи режисера, редактора, оператора. Відбулася надзвичайно цікава розмова. Ми почули важливі професійні настанови щодо того, як спілкуватися з інтерв’юером, готувати його до ефіру; довідалися про таємниці запису, техніку зйомки і монтажу, зрештою – поспілкувалися з дуже приємними, творчими і відкритими людьми.

Режисер програми, як виявилося, є ще й відомим драматургом: кілька років тому він був у Полтаві на прем’єрі своєї п’єси «Сезон полювання за коханням» в театрі імені Миколи Гоголя… А ведуча Світлана Тихонова сама розплакалася, коли розповідала глядачам одну з «історій» (довелося робити «дубль»)… Ми були в захопленні, перейнявшись і змістом, і формою передачі, тим більше, що майже всі вперше перебували на знімальному майданчику. Сподіваємось, що передача принесе добру звістку всім, хто на неї сподівається, запити наших земляків знайдуть відгук. А творчому колективу бажаємо успіхів та натхнення.

Дивіться «Жди меня – Полтава» 10 грудня о 17.40 на телеканалі «Інтер».

Юрій Іванов (У-51)


Не маємо права забути!

(репортаж)


У суботу, 24 листопада, о 15-й годині представники різних факультетів нашого університету – студенти і викладачі – зібралися біля “нового” корпусу і вишикувались у велику колону. Ми вирушили до будинку обладміністрації, де зійшлися вже кілька таких самих колон з інших організацій та навчальних закладів. Були там і військові, які тримали в руках свічки. Можливо, мені так тільки здалося, але в їхніх очах я побачила непідробний смуток, переживання, і цим настроєм невдовзі перейнявся кожен присутній. Люди гомоніли, але тільки-но розпочався мітинг – умить затихли, запалили свої свічки й схилили голови. Після хвилини мовчання розрізнені людські потоки об’єдналися й попрямували центральною вулицею міста до Успенського собору. Ходу супроводжували гіркі свідчення про Голодомор 1932–1933 років та звучання мелодій реквіюму.

Відчуття були неймовірні! Такого людського моря Полтава не бачила вже кілька років… Ішли навіть люди похилого віку, несучи в руках запалені свічки… Було багато школярів… Хтось просто спішив у справах, а побачивши цю колону, приєднувався до неї… Ніхто не залишивсь байдужим!

Молитва за упокій душі невинно убієнних жертв Великого Голоду відлунювала в серці кожного: очі людей іскрилися очисною сльозою, панувало загальне піднесення, відчувалося об’єднання спільною ідеєю…

Ми з друзями вперше пережили такі глибокі емоції! І, мабуть, вперше так гостро відчули свою причетність до єдиного народу – такого, яким він є: з усім багажем історичних трагедій і звитяг, із шансом на краще майбутнє. Я тепер точно знаю: наша молодь свідома, патріотична, людяна, нам вистачить волі та сил дбати про Україну! І все пам’ятати.

Юлія Обелець (Ж-11)





7 млн. українців заморено голодом у 1932–1933 роках. Ти міг бути одним із них!

От що таке ГЕНОЦИД!


3

Життя-буття

^ Як ми читаємо …полтавську пресу

(«неофіційний рейтинг»)


Періодика – це насамперед джерело інформації: семантичної, емоційної, естетичної. Читаючи газети і журнали, ми довідуємося про новини, різного роду події (історії), поглиблюємо свої знання і переживання, розмислюємо та відпочиваємо. «Молодець, допитливий студент!», – кажуть про того, хто багато читає, веде інформаційний пошук, докопується істини. «Ерудований» – цим титулом наділяють того, хто знає про все на світі, є цікавим співрозмовником. «Патріот і громадянин» – це про людей, які читають місцеву пресу. Роль її, таким чином, у житті людини немала: це вагомий пізнавально-формуючий фактор впливу на маси, за умови, що преса справді справляється зі своїми прямими обов’язками. Ми поцікавились, чи долучаються студенти і викладачі нашого факультету до читання полтавських газет, і які є для них улюбленими?

Тож до Вашої уваги трохи статистики.

На запитання «Які газети Ви знаєте?», 98% опитаних відповіли не задумуючись – «Полтавський Вісник»; 60% – додали «Зорю Полтавщини» та «Вечірню Полтаву»; 20% студентської начитаної громади назвали ще і «Коло».

Пропонуємо пряму мову.

^ Юлія Крамська (У-14):

Серед полтавських газет мені відомі «Полтавський Вісник», «Вечірня Полтава» та «Зоря Полтавщини». Віддаю перевагу «Вечірній Полтаві», яка цікава своїми кримінальними історіями, гарним викладом політичних подій в Україні, програмою ТБ, а також сторіночкою знайомств.

^ Ольга Олександрівна Пономаренко, викладач:

Із полтавських газет знаю лише «Полтавський вісник», «Полтава і полтавці» та «Зорю Полтавщини». Читаю «Полтавський Вісник», де в першу чергу шукаю гороскоп, потім спортивні та культурні новини, ну і на останок сторіночку цікавих фактів про історію нашого міста.

^ Ольга Пляшечник (У-11):

На мою думку, найпопулярнішими та найвідомішими газетами є «Коло», «Полтавський Вісник» та «Жовта газета». Сама віддаю перевагу газеті «Коло», де знайомлюся з основними подіями в області та культурно-масовими заходами в місті на наступний тиждень.

^ Руслана Григорівна Шрамко, викладач:

Читаю «Полтавський Вісник», «Полтава і полтавці», «Зорю Полтавщини» та «Коло». Найчастіше купляю «Зорю Полтавщини», що цікава мені своєю культурною рубрикою, новинами про життя міста та кросвордами.

Ірина Домненко (У-23):

Знаю «Вечірню Полтаву», «Зорю Полтавщини», «Полтавський Вісник», «Коло», «Молодь Полтавщини». Намагаюся читати всі по черзі, в першу чергу – гороскоп, потім спортивні і культурні новини, а ще в них цікаво знаходити орфографічні помилки.

Тож, провівши опитування, ми дійшли висновку: студенти та викладачі нашого факультету цікавляться пресою Полтавщини, хоч, очевидно, не всіма виданнями. Насамперед вони знайомляться з культурним та громадсько-політичним життям міста. Дівчата віддають перевагу гороскопам і кросвордам. Ну, а хлопців (у них ми теж брали інтерв’ю) захоплюють спортивні новини та кримінальна хроніка.

Тому, шановне товариство, не цурайтеся одного з найпотужніших джерел інформації нашого рідного міста. Читайте і насолоджуйтесь!!! А ми запрошуємо всіх до розмови про медіа-простір Полтавщини і можливості його поліпшення.

Підготували Ольга Бречко та

Ірина Денисовець (У-11)


Знай наших!


Філологічний факультет – справжня кузня журналістських кадрів для Полтави та області. Навіть і без спеціальної освіти наших випускників і студентів радо беруть на роботу телерадіокомпанія «Лтава», студія «Місто», редакції газет, видавництва тощо. Діана Литвиненко, Сергій Осока, Есміра Інзик, Артем Лобанов, В’ячеслав Джиган, Інна Безугла, Олена Орлова, Оксана Кошова; Марина Сорока, Галина Кустол, Олександр Лазеба; Ніна Король, Юлія Чугуєвець, Вікторія Курочка, Андрій Іванов; Надія Діденко; Олена Буряк та багато-багато інших зробили крок до мас-медіа із філологічної лави. Значить, тут нас учать на славу, дають і знання, і вміння працювати. Успіхів усім і натхнення. І – високо несімо прапор рідної Альма-Матер.

Оксана Кошова (У-52)

4 Тема номера


^ Студентське здоров’я

(актуальне інтерв’ю)


Навчання – нелегка праця, яка потребує чимало сил та енергії. На жаль, зима доволі часто втручається в нормальний плин нашого життя, порушуючи і робочий ритм, і плани на відпочинок, натомість відволікаючи до речей мало приємних – хворіти та лікуватися. Як свідчить статистика, навіть без снігу та холоду здоров’я наших студентів не вельми богатирське: майже кожен другий має захворювання внутрішніх органів, артеріальну гіпертонію, неврологічні проблеми… Крім того, ми не завжди узгоджуємо поняття мода і погода. А ще дівчата «грішать» низькокалорійною їжею, забуваючи, що організму потрібна певна кількість енергії, щоб належно функціонувати і, тим більше, протистояти захворюванню. Про ці та інші проблеми з нами ласкаво погодилася поспілкуватися лікар-терапевт 4-ї поліклініки Людмила Іванівна Шевченко.


^ Людмило Іванівно, чи часто студенти ПДПУ звертаються в поліклініку по допомогу?

– Їх ми бачимо найчастіше.

І з якими проблемами?

– Проблем, на жаль, у них дуже багато. Це простудні захворювання, порушення кишково-шлункового тракту, невралгія…

^ Чи траплялися випадки, коли студенти намагалися симулювати?

– Бувають випадки. Та це відразу помітно. Тому я поважаю тих студентів, які відразу кажуть правду. Якщо їм важко зізнатися, допомагаю вийти на вірний шлях (сміється).

^ Які заходи пропонує поліклініка для поліпшення студентського здоров’я?

– Передусім це огляди і постійний контроль ситуації зі здоровям. Крім того, читаються лекції, які найчастіше проводить Лариса Іванівна Тупік. Теми різноманітні: «Боротьба зі СНІДом», «Гострий вірусний гепатит», «Забруднена вода», «Онкозахворювання» тощо. Часто студенти соромляться при аудиторії запитати про щось, тож приходять на індивідуальні консультації.

^ Хто є ініціатором проведення лекцій?

– Найчастіше – самі студенти. Також і ми, якщо того вимагає ситуація.

А що таке «лікарняна каса»? І чи є студенти, які вступили до неї?

– Сьогодні для всіх є очевидним, що потреби споживачів медичних послуг не можуть бути забезпечені тільки за рахунок бюджетного фінансування, без залучення додаткових джерел. Керівники лікувальних закладів, усвідомлюючи це, вдалися до пошуків альтернативних джерел


фінансування, зокрема впроваджують суспільно-солідарні системи організації медичної допомоги. Один із видів такої системи – лікарняна каса. За рахунок каси забезпечується медикаментозне, діагностичне обслуговування хворих в умовах стаціонару та надання невідкладної допомоги.

^ Скільки сплачується до «лікарняної каси»?

– Щомісячні внески становлять здебільшого 5% від розміру заробітної плати.

Що Ви порадите нашим студентам при настанні холодів?

– По-перше, треба зробити щеплення та підтримувати імунну систему. По-друге, споживати калорійну їжу, правильно харчуватися, їсти більше фруктів.

^ Пані Людмило, як працівника студентської поліклініки, що Вас сьогодні непокоїть найбільше?

– Дуже непокоїть те, що молодь мало розвинена, у всіх відношеннях цього слова. Мало цікавиться і власним здоров’ям, нехтує важливими речами, не думає про своє майбутнє. Зокрема, харчується всякими півфабрикатами, а потім «букет хвороб». Пам’ятайте, проблему краще застерегти…

^ Які плани ставить перед собою поліклініка?

– Плануємо зміцнити нашу медичну службу, матеріально-технічну базу. Сьогодні для цього вже є передумови. І, звичайно, турбота та допомога нашим студентам.

^ Дякуємо Вам за цікаве спілкування.


Розмову вели Ніна Ракша, Аліна Верещака (У-51)


5 Тема номера







^ Візит до студентської поліклініки страшніший за хворобу

(точка зору)


Те, що медицина в нашій державі офіційно визнана безкоштовною, незаперечний факт. Проте якість такого безкоштовного обслуговування не завжди належного рівня. Студентство, як відомо, досить числений і чи не найменш забезпечений прошарок сусупільства. Тож саме йому часто доводиться звертатися до послуг безкоштовної медицини. Ми вирішили дізнатися, як часто і з якою метою наші товариші відвідують студентську поліклініку? Хочете вірте, хочете ні, але їхні відповіді не стали для нас несподіванкою.

Зазвичай про сильну недугу та слабкість, яка була, може, й місяць тому, студенти аврально «згадують», коли деканат раптом цікавиться відвідуваністю занять. Ось тоді й починається масова епідемія хитрощів. Хтось божиться терапевту, що справді хворів у цей час і мав таку високу температуру, що не міг навіть доїхати до лікарні; а хтось обирає інший шлях – дістає всі свої заначки та поспішає до магазину кондитерських виробів, аби смачним призентом засолодити душу лікареві. Як ми почули з відвертих розповідей студентів, останній спосіб більш ефективний та популярний. А досвічений у цих справах «хворий» уже знає, хто які ласощі полюбляє та як краще їх піднести, щоб у довідці і числа необхідні стояли, і з терапевтом залишитись у гарних стосунках (очевидно, такий візит не останній).

Коли ж і насправді щось заболить, більшість студентів намагаються оминути цей «наш рідний» медичний заклад. Свою недовіру до персоналу студентської поліклініки вони пояснюють дуже просто: вже мають гіркий досвід неправильно встаносленого діагнозу та відповідного «лікування». З цього приводу народ говорить – «безкоштовний сир буває тільки в мишоловці». Тож «бідні» студенти, розуміючи, що на здоров’ї краще не економити, переважно звертаються до приватних поліклінік: там до тебе і поставляться з повагою, і в чергах стояти не треба, а головне – більше впевненості, що лікувати будуть дійсно наявне захворювання, а не все підряд (а раптом і вгадають?)…

Найбільш надійною опорою під час хвороби для студентів стають батьки та родичі; інколи куратор, який вчасно підкаже і відведе до хорошого лікаря; також друзі та одногрупники.

Частина опитаних студентів взагалі воліє не переступати поріг жодного медичного закладу. А при виникненні хвороби, читає відповідну літературу та займається самолікуванням, упевнена, що таким способом піддає свій організм меншому ризику, ніж, довіряючи приписам «дипломованих медпрацівників», випробовуватиме на собі новомодні препарати. Було б непогано, коли б до ініціативи студентства самим контролювати своє здоров’я долучилися й лікарі. Вони, наприклад, могли б провести ознайомлюючі лекціі (не мріємо вже про постійно діючий лекторій з попереднім розписом тем!) з профілактики найпоширеніших хвороб чи розповісти про перші симптоми цих недуг. Тоді, може, і довіра до нашої медицини зросла б, і ми зверталися б до лікарні з упевненістю, що тут нам нададуть кваліфіковану допомогу. Та на сьогодні факт залишається фактом – найчастіше в поліклініку студенти йдуть не стільки за лікуванням, скільки просто отримати довідку, яка б дозволила не ходити на пари і при цьому не бути покараним. На думку більшості студентів, cаме це і є головним «позитивом» безкоштовного медичного обслуговування. Що далі?

Спілкувалася Ольга Лазаренко (У-51)


Чому ми прогулюємо пари?

(рейтинг найщиріших зізнань)


1. Не подобається пара.

2. Не подобається викладач.

3. Приїхали батьки.

4. Передача від батьків.

5. Не встигаю на маршрутку.

6. Не з тієї ноги встав.

7. Сон важливіший за пари.

8. Дуже захворів.

9. Лікую зуби.

10. Працюю, і це важливіше за пари.

«Яка різниця – не хочу і не йду!», – сказали окремі студенти. За таких прикро…

Дослідила ситуацію Настя Щасливець (У-53)

6 Культура

^ Мандрівка із задоволенням і не без моралі


Один за іншим минають роки навчання…

Книжки, зошити, конспекти – усе це, зазвичай, на першому плані. Але хочеться й культурно зростати, додаючи до розумового збагачення ще й емоційне, естетичне…Тим більше, що випала така нагода в межах нашого спецкурсу із зарубіжної літератури. Обирали маршрут усією групою й зупинилися на «козацьких шляхах Полтавщини».

Подорож була цікавою, хоч осіннє тепло майже здало свої позиції перед холодним вітром, першими заморозками. Проте це не зашкодило нам відкрити для себе досі невідомі і, як виявилося, надзвичайно цікаві куточки нашої області.

Спочатку ми завітали в славетну Козельщину, де відвідали жіночий монастир. Нас вразила чудотворна ікона Божої Матері Милосердної. Знаючи про її дивовижну здатність зцілювати від хвороб, кожному захотілося побачити святиню і схилитися перед нею.

У Комсомольську ми побували в Миколаївській церкві, прослухали службу, перейнялися думками про високе і вічне. І, звичайно, зауважили прекрасну архітектуру споруди.

У такому душевному окриленні ми нарешті прибули на козацьку землю – в селище Григоро-бригадирівка. І тут сталося диво – якась подорож у часі: ми на кількасот років перенеслись у минуле, відчули себе козаками й козачками. Ви лише уявіть, сучасне покоління ходить по землі та слідах славетного Івана Мазепи. Заплющиш очі, і здається, що він поряд… Напевно, кожен мріє не тільки знати, але й побачити своїми очима знаряддя праці, зброю та інші речі наших предків.

Перше, що ми зробили, – це відвідали курені на місці уявної козацької стоянки, спробували виконувати всі ті вправи, що колись робили козаки. Хтось швидко ужився в роль козака Мамая, хтось став великим Байдою, ще хтось – Мартином Пушкарем. Переконана, що відчуття, які ми пережили на козацькій землі, не забудуться ніколи. Було цікаво, навіть трішки смішно, побачити знаряддя, якими козаки користувалися в побуті. А козацька капличка була зовсім не такою, як ми її собі уявляли; тут усе просто, доступно, затишно.

Потім козаки продемонстрували нам свою зброю, показали, як її використовувати, навіть дозволили пальнути. Ми накидали аркан на шию «коня», молотили ціпом, примірялися до булави… А потім були ще жвавіші розваги (це один із найвеселіших і найцікавіших моментів подорожі): катались на конях, «боролися» з мішками, стріляли з лука.

Після розваг козаки традиційно відвідували корчму. То й ми не порушили звичаю і посмакували козацький куліш та кашу – таку смачну, що хотілося ще і ще…

На стайні, яку ми теж відвідали, побачили багато коней, серед яких були й лошата, веселі, життєрадісні, рухливі… Нам зовсім не хотілося покидати світ козацтва, світ єднання з нашою минувшиною, з нашою історією. Але – кликала дорога. Тож подякували козакам за гостинність і попрямували далі.

Ще одна кульмінація подорожі – зустріч із батьківщиною видатного українського письменника Олеся Гончара. Це – село Суха Кобеляцького району, де розташований музей-садиба митця і громадського діяча. Відреставрована колишня бабусина хата тепер стала державним літературно-меморіальним музеєм. У двох скромних кімнатах зібрано чимало експонатів, які пам’ятають письменника. Експозиція говорить, що його улюблені герої – трудівники і воїни, мислителі і творці, люди з розвинутим почуттям прекрасного, високих духовних поривів і активної життєвої позиції. У них – працьовитих, чесних, мужніх, справедливих – живе любов до чистого неба і золотої пшениці, до культури та історії нашого народу, повага до народів інших країн. Героям Гончара притаманний високий ідейно-естетичний ідеал сучасної людини.

Взагалі, талант письменника був помічений ще в школі. Учителі прищепили хлопцеві любов до художнього слова. І юний Олесь поринув у чарівний світ образів. Та в житті трапилася кардинальна подія – він добровольцем пішов на фронт. Після війни починає писати твори, що змальовують ті криваві бої, які й досі боляче ранять наші серця. Війна стала другим університетом для Гончара. Все бачене і пережите просилося на папір.

7 Культура

Кращі твори Олеся Гончара – справді народного письменника – стали окрасою українського мистецтва слова, збагачують вони й скарбницю літератури світової.

Можна сказати з упевненістю, що слово письменника торкнулося не лише нас, а й усього людства. Із такими думками ми поверталися з таких необхідних, цікавих, пізнавальних мандрів.

Ось так закінчилася подорож у ті роки, коли жив і працював Олесь Гончар…

Прикро, але це був останній наш пункт екскурсії. Потрібно повертатися додому, до рідного університету.


Культура

Час спливає так швидко. Проте ми переконані, що ця подорож запам’ятається.

Аудиторні заняття при опануванні спецкурсу, звичайно, потрібні, необхідні, збагачують нас, розвивають. Але такі форми їх проведення, на нашу думку, корисніші й цікавіші – слугують вихованню студентів як особистостей, громадян України.

Тож рекомендуємо всім відвідати історичні місця нашого Полтавського краю.

Не пошкодуєте! Уперед…


Від імені студентів групи ІН-28, котрі відвідали заняття спецкурсу із зарубіжної літератури, Катерина Палій



^ 285 років від дня народження

Григорія Савовича Сковороди





3 грудня мої рідні Чорнухи, як і вся Полтавщина та Україна (хочеться в це вірити), відзначили незабутню дату – 285-й день народження Великого Сковороди. «Перший розум наш», «український Сократ», «філософ-любомудр» – по-різному називають цього насправді видатного українця дослідники безцінного скарбу його душі: байок, віршів, трактатів, епістолярію. Але й усі погоджуються на думці: він увібрав найкращі риси своєї нації; такого рівня людиною пишалися б найрозвиненіші країни світу; Сковорода – це символ нескореної душі, сам вільнолюбивий дух.

У самому центрі Чорнух стоїть пам’ятник Сковороді – височіє могутня постава мудреця, яка споглядає наше «бренне» буття і кличе до самопізнання, вибору правильного шляху в житті, учить любові до ближнього… Із таким духовним наставником чорнушани не пропадуть – він оберігає їх від усякого лиха та нечистих помислів, нагадує про неперехідні цінності…

У святковий день біля пам’ятника людно: приносять квіти, читають твори поета, виголошують промови. Особливий наплив прихильників споглядає мислитель під час щорічних наукових читань його імені… Однак і в будень він не самотній – «буйні вітри повівають», «вербочки шумять», щось щебече «жовтобока птичка»; осяяний благодаттю, він кличе новітніх митців і мислителів на пораду, на благословення…

Чорнухи приваблюють мандрівників. І найперше тих цікавлять «сліди Сковороди», а зокрема його музей. Хто, як не директор музею Микола Соляник, знає все про Сковороду, так само, як і про проблеми збереження його пам’яті, різні скрути та лиха, з якими стикається музей щоденно. Державі не до всього доходять руки, а місцевих «меценатів» хвилюють інші речі. Та, як не прикро, з цим уже потроху починаєш миритися і шукати самостійно вирішення проблем. Страшніше інше: молодь, студентство, майбутнє вчительство забуває про Сковороду, а їм світоглядно формуватися і розбудовувати нашу країну, їм жити завтра. У Сковороди є чому повчитися, не сумнівайтесь.

Ми поцікавилися в студентів факультету, чи були вони в музеї нашого славетного земляка. Здебільшого відповіді звучали негативні. А студенти-«переяславці», каже пан Микола, майже всі тут побували, і навіть по кілька разів… Коли ж нам, друзі, «мандрівочка запахне»? Він – Сковорода – нас чекає…

Наталія Бибик (У-51), ред.


Мюзикл «Містер Сковорода»

1 грудня в міському Будинку культури було представлено цю дивовижну виставу за мотивами базарної містерії «Містер Сковорода» Я.Верещака та О.Вратарьова. Композитор, автор лібрето – Г.Татарченко, автор сценічної версії та постановник – М.Краснитський. На сцені були прекрасні виконавці: В.Веспер, А.Гнатюк, О.Берест, Астрая, А.Шпак та ін. Дійство захоплювало живим і проникливим втіленням образів, глибиною змісту, майстерною грою акторів…

Тільки нас там чомусь було мало…

Ред.





12 Я+Ти


^ Як дівчата готуються до Дня української армії





День української армії, який ми будемо відзначати 6 грудня, прийшов до нас зі здобуттям Україною незалежності. Це свято справжніх воїнів, мужніх захисників свого народу. І наш переважно жіночий філологічно-журналістський факультет також долучиться до відзначення цієї яскравої дати: ми вітатимемо своїх одногрупників, друзів, коханих, братів, батьків, дідусів. А також декана і всіх інших шанованих викладачів-чоловіків. Адже так хочеться відчувати спокій та затишок за вашим сильним плечем, вірити, що маємо надійну опору і підтримку, що край наш не збіднюється на героїзм та завзятість.

Але напередодні свята ми адресували хлопцям факультету досить провокативне запитання: «Як ви ставитеся до української армії та до самого свята?» Як і сподівалися, відповідь розділилася на дві частини.

Перша – щодо армії. 1.Служити має той, хто планує пов’язати життя з військовою спеціальністю, тобто ми підтримуємо професійне військо. 2.Служба в армії додає досвіду, вчить бути сильним, витривалим – справжнім чоловіком. Її не треба боятися і будь-яким способом прагнути уникнути. Просто необхідно готувати себе до цього, займатися спортом, гартувати волю та характер. 3.Військова служба – це «марна трата часу», який доцільно було б використати на щось інше (навчання, професійне становлення тощо).

А от святкувати хлопці люблять, тим більше – отримувати подарунки!

Пам’ятаючи про це, дівчата заметушилися: чим порадувати наших «козарлюг»? Адже ми дуже їх любимо і хочемо привітати якнайкраще. Тому ми провели ще одне опитування з метою підказати «берегиням» чоловічого серця, як цей день відзначати і який подарунок придбати для свого героя.

Отже, найпоширеніші презенти такі: сорочка, парфуми, гаманець, рукавички, сувеніри, фоторамки , картини. Дехто цього дня подарує в’язаний светр , шарф або шкарпетки, власноруч виготовлені. Також дівчата вважають, що дня молодого, енергійного хлопця приємним сюрпризом стане диск із улюбленою музикою чи фільмом. Зрештою, можна просто піти з коханим в кіно на перегляд романтичної мелодрами або ж разом порозважатися в нічному клубі. Приємно, що в рейтингу очікуваних подарунків книги, до того ж, здебільшого українських авторів – їм будуть раді багато хлопців…

Готуючись до свята, дівчата прагнуть бути оригінальними, якось вирізнитись: наприклад, створити щось своїми руками, хоча б фантастичну листівку. Але єдиним жіноцтво факультету виявилося в такому питанні: треба щось смачненьке приготувати, адже відомо, як пролягає шлях до чоловічого серця… Тож будуть торти і печиво, вареники та багато іншої смакоти. Так само панни одноголосно збираються якнайліпше причепуритися, бо це не може не тішити їх галантних кавалерів. У декого є й інші, ще більш романтичні плани на це свято…

Добре, що день 6 грудня сприймається нашими студентами як чудова можливість зробити дорогій людині приємність. Дедалі більша кількість людей так думає, і це прикрашає наше життя.

Бажаю усім хорошого свята, веселої забави, щоб набратись енергії на цілу сесію, надійної компанії, порозуміння.

Від імені всього факультету і зокрема групи У–51 вітаю з Днем української армії всіх студентів і викладачів. Бажаю Вам мужності і відваги, щастя, здоров’я, справжньої чоловічої дружби і взаємної підтримки. Нехай Вас люблять, цінують, поважають.


Лілія Таран (У-51)



Засновник: філологічний факультет Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

Видавець: творча група факультету

Відповідальний редактор:

Галина Білик

^ Адреса редакції: Газета «Філолог»

вул. Остроградського, 2

36000, м. Полтава, Україна
1 0 НашПарнас



Насінина

На обличчі

Налитому по самі очі

Зеленим легким убивчим трунком

Еліксиром життя і смерті

На обличчі

Запеленаного у хакі

Невпокореного віковічного

Немовляти

Проростали зелені краплі

Мертвих озер

Що струменіли у землю

Червону чорну барвисту землю

Випрану і стеризовану

Але здатну виносити байстря

Безсоромного міста

На обличчі сміялися

Барвисті краплі

Що струмочками плакали

У землю

Під асфальтом

Асфальтом і байдужістю

Плакали

………………………………..

А під панцером асфальту

Стугонить зелене бузкове серце

І іскристим срібним фартом

Вся душа його сміється

А за дверима бузкової долі

Висить сокира спокійна і строга

Адже розсунуті камені зорі

І розірвана навпіл дорога

Не судіте його строго не судіте

Проривав він асфальтове небо

Не для слави не для пісні лише жити

Лише жити після смерті йому треба

Ви не вірте божевілля не страта

Страта то залізо й кров бузкова

Ми не хочем смерті після смерті

Адже смерть то лише кома перед Словом.

Руслан Каднай(У-51/з.в.)


Наш Парнас

***

Десь кохання у світі блукає,

Серед смутку і темряви зрад,

Хтось радіє в цю мить, хтось страждає,

Хтось шукає у долі порад.


Десь розлука у снах притаїлась

І чатує на тих, хто іде,

І мелодія серця втомилась…

Вже й немає тієї тебе…


Десь образа і страх переповнить,

І зламає все світле, що є,

І кохання оте не повторить,

Ані Бог, ані серце моє....


***

Стало морозно якось без тебе,

І від мене тікаєш ти в ніч,

Стало серце твоє якесь темне,

І не йдеш ти, як завжди, навстріч.

І твої поцілунки ніякі,

Не такі вже солодкі й п’янкі,

Та не буду журитись і плакать,

І питання до тебе які?

Стало пусто і тісно в кімнаті,

Не збагнути мені погляд твій,

І тебе вже мені не здогнати,

Ти вже з іншим в танку нових мрій.





***

Поламані крила моєї надії,

Розпалене серце коханням змарнілим,

І те «прощавай» є моїм божевіллям,

Моїм забуттям у безсилому тілі.


Розбита душа на промоклій бруківці,

І тільки «люблю» на порожній сторінці,

Безбарвні слова у холодному вірші,

І дощ восени мене знову утішить…

Юрій Іванов (У-51)

11 Наш Парнас


^ Біля пам’ятника Шевченкові


Яскраве березневе сонце

Своє проміння посилало

На гурт людей у кілька сотень,

Що до Шевченка завітали.

В
они прийшли, щоб знов відчути

Себе нащадками Тараса,

Що крізь літа не міг забути

Садок вишневий, рідну хату.


На чужині, в степах далеких

Він мріяв лиш про Україну,

Про її ріки, гори, небо,

Про мову рідну, солов’їну.


Заповідав поет нам волю,

Братерство, єдність і любов,

І ми в сім’ї великій, новій

Його пригадуємо знов.


В дар Кобзареві, що прославив

Вкраїну нашу на весь світ,

Гвоздики, кали і тюльпани

Лягали щедро на граніт.

***

Ой, Тарасе, рідний батьку,

Встань із домовини,

Порятуй Вкраїну-неньку,

Бо вона загине.

Здобули ми врешті волю,

Без крові, без битви,

Та тепер не дамо ради,

Що з нею робити.

Роздирають Україну

Українці нові,

Що зреклися батька й неньки,

Батьківщини й мови.

Чи для того ти, Тарасе,

Відбував заслання,

Терпів муки солдатчини

І царські знущання,


Щоб чужого ми навчились,

А своє забули,

Чужим ідолам молились,

А гідність заснула?!

Уставай, Кобзарю славний,

Показуй дорогу

Нам до сильної держави

І святого Бога!


***

Усі шляхи, дороги і стежини

З країн близьких й віддалених країв

Ведуть до тебе, ненько Україно,

Твоїх залюблених і відданих синів.


Де б не були – на заробітках чи гастролях,

З яких причин не їхали б на чужину,

Куди б не слала українців гірка доля,

Та в серці бережуть лише тебе одну.


І навіть ті, що на чужій землі родились,

Про Україну знають лиш від мами й тата,

Старанно мову свою рідну вчили,

Щоб в Україні хоч разочок побувати.

Хоч по яких світах би доля не водила,

Запам’ятаймо назавжди: насправді рідна

Лиш тільки та земля, де прадідів могили,

Чи рай вона, а чи пустеля бідна!




Україна


Україно, рідна земле,

Моя Вітчизно дорога,

У ясні дні і ночі темні

Твоє тепло нас зігріва.


Милують очі річка й поле,

Зелений гай і яблунь цвіт,

І живить серце рідна мова,

А душу кличе у політ.


Яскраве сонце й синє небо,

Ланів колосся золоте.

Нам іншої землі не треба,

Бо все тут рідне і святе!

Роман Миколаєць (У-13)




8 VIP-UA

Слово Патріарха

(зустріч для вас)




Юрій Андрухович – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор поетичних книг «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для мертвого півня» (2004), романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця» (2007), збірок есеїв «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Центрально-східна ревізія» (2001), «Диявол ховається в сирі» (2006). Патріарх літгурту «Бу-Ба-Бу». Живе в Івано-Франківську. Ми поставили кілька запитань улюбленому письменникові під час його творчого візиту до Полтави.


^ Те, що сьогодні багато людей приходять на Ваші вечори, свідчить про популярність літератури чи це елемент шоу-бізнесу?

– У нас просто склалася нерозривна пара – шоу-бізнес, а насправді вони існують кожне само по собі. І, можливо, елемент якогось шоу очікується від спілкування з митцем. Тобто зали можуть заповнювати люди, які книжок не читають, а приходять, власне, на відоме ім’я – отримати враження чи разом сфотографуватися.

^ Ви вже давно розпочали поетичні концерти, ще в епоху «розвинутого бубабізму»...

– І ще навіть «зародкового».

Ви пам’ятаєте, які тоді були акції – і в Молодому театрі, і в Львівській опері, коли ставилили поезоперу «Крайслер Імперіал». Яка відмінність між тодішньою і нинішньою публікою?

– Як тоді переважали молоді люди, у середньому 20–21-річного віку, так і сьогодні. Назагал принципова відмінність полягає у тому, що набагато більше свободи стало в країні з тих часів. Через те не всі речі, які тоді «вистрілювали» на публіку, «вистрілюють» зараз. Безумовно, щось інше працює, але є такі тексти, які однаково добре сприймаються досі.

^ Цікавим і приємним моментом письменницької праці є роздача автографів. Який найнесподіваніший надпис Вас просили зробити?

– Одного разу я показував Франківськ друзям із Німеччини. Йдемо центром міста, і тут я бачу, що за нами женеться якийсь юнак із блокнотиком і олівцем у руках. Я жартома кажу друзям: «Бачите, я вже підлаштував сцену». Хлопець підбігає до мене, справді просить автограф, а потім запитує щось таке, з чого я дізнаюся, що він мене не за того має: «Як Вам у Франківську? У Вас сьогодні, здається, концерт?» Тобто насправді юнак брав автограф у Тараса Чубая із «Плачу Єремії». Я відігрався на Чубаєві через кілька років, коли повертався потягом із Києва: через піввагона «шурує» до мене студент із підручником біології чи органічної хімії і запитує: «Перепрошую, Ви лідер гурту «Плач Єремії»?» Кажу: «Ні». – «А тоді Ви Юрій Андрухович!»

^ Ви часто виступаєте в Німеччині та Польщі. Чим відрізняється західноєвропей-ська публіка від української?

У Польщі спілкування за темпераментом і тональністю майже таке саме, як у нас. Мабуть, там більше запитують про якісь специфічні речі в Україні. А Німеччина – це інша історія. Дуже часто доводиться виступати репрезентантом України і відповідати на запитання, які насправді не повинні ставити письменникові, але через те, що це взагалі перший українець, якого вони в житті бачать, німці хочуть дізнатися найелементарніші речі. Іноді доводиться вступати в суперечку, тому що трапляються люди, котрі приходять із тим, щоб тебе розвінчати: «І це Ви серйозно стверджуєте, що пишете якою-небудь такою українською мовою?» Кажу: «Насправді я так стверджую, я пишу українською мовою». – «Ви знаєте, у мене багато друзів з України, які переїхали сюди жити, і вони говорять, що українську мову вигадали в 1991 році, а насправді всі в Україні розмовляють російською».

І як Ви це спростовуєте?

– Я ніяк не спростовую і відповідаю: «Так, Ви мене піймали на дрібному шахрайстві. Ваша правда».


9 VIP-UA


Ви пишете есеї про ситуацію в Україні для німецькомовних видань. Якісь реакції, сигнали до Вас доходять?

– Власне кажучи, як мені відповісти? Так, реагують, я відчуваю! Мабуть, найбільш ефективним був виступ перед аудиторією в три тисячі осіб під час вручення премії «За європейське порозуміння» в Ляйпциґу. Подія була страшенно розтиражована в медіа. В усіх інших випадках – іноді реагують, іноді ні. Залежно від того, де саме це опубліковано, хто читає.

^ Ви відчуваєте відповідальність за те, що пишете?

– Я замало відповідальності відчуваю, тому що насправді містифікую, дезінформую, користуюся тим, щоб маніпулятивно створювати вигідну ситуацію.

^ Питання про гроші. Чи можна сьогодні прожити з літератури?

– Особисто в мене цей момент уже настав. Тому що відразу, здається, вісім або дев’ять моїх книжок продаються в Україні. Тобто це вже такий нескінченний потік грошових надходжень. Окрім того, я не допускаю монополії видавця на мене. Але ця ситуація в мене склалася недавно, три або чотири роки. Насправді дуже серйозним чинником були гонорари від виступів на Заході. Тепер, у принципі, я від цих заробітків незалежний. Це просто додаток.

^ Зараз поширеним явищем для письменників стало ведення рубрик у різних виданнях. Ви багато писали в газеті «Дзеркало тижня». Наскільки це все-таки тенденційно?



– У середині 1990-их це була зовсім невідома практика для нашого газетярства, і якщо не помиляюсь, то пов’язую появу «жанру колонок» із газетою «День». Це дуже цікаво, коли ти щось робиш уперше і цього мало навколо (це нове!), а коли сотні письменників


VIP-UA


по всій Україні пишуть колонки і всі пишуть їх добре, тоді якось уже не «вставляє».

^ Чи сподобалося Вам співпрацювати з польськими музикантами Міколаєм Тшаскою (альбом «Andruхоїd») і гуртом «Karbido» (альбом «Samogon»)?



– Сподобалося дуже по-різному. Тшаска – це людина, з якою важливіше бути другом, і те, що потім записується, не так важливо. До «Andruхоїdа» в мене є якийсь спротив, об’єктивно мені не подобається, а Тшаска мене переконує, що це до сьогодні залишається однією з його найулюбленіших робіт. Але зовсім інший випадок «Karbido». Я можу сказати, що це друзі, але то зовсім різний рівень дружби і цілком інший підхід до творчості як музикантів: вони все намагаються довести до досконалості, запис диска для них – це свята справа, яку треба вивірити до мікрона. Тому я поїхав дописувати, можна сказати, на готове. Те, що ми зробили «Козака Ямайку» і народну пісню «Зеленая ліщинонько», – це вже виключно на мою вимогу, тому що мені було нудно, а хотілося якогось ризику творчості. Слава Богу, що вони на це повелися, і я думаю, що ми будемо робити подібний альбом із збірки «Екзотичні птахи і рослини», яка незабаром вийде польською в перекладах Яцка Посядла. А там уже римовані вірші, можна пісні починати писати...

Дякую Вам за цікаву розмову! Чекаємо Ваших нових творів!


Спілкувався Сергій Шебеліст (аспірант)


Схожі:

Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету iconБерезень Газета факультету філології та журналістики 2008 рік Полтавського державного педагогічного університету
Харківського університету, який розцінювався як перша ланка майбутнього полтавського вишу. Саме ця подія стала колискою двох братніх...
Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету iconЛютий Газета факультету філології та журналістики 2008 рік Полтавського державного педагогічного університету
Але рано чи пізно воно стає покаранням для закоханих, тому що зберегти його неможливо. А наш світ, переповнений людьми, надто тісний...
Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету iconІнформаційне повідомлення
Факультет філології та журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка
Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету icon0.? Cічень Газета факультету філології та журналістики
Виникли знамениті її центри – Шумер, Вавилон, Ассирія, які прославилися культурними здобутками та найбільшими винаходами людства,...
Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету iconПоложення про приймальну комісію Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Полтава 2012
Приймальна комісія Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (далі – Приймальна комісія) – робочий...
Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету iconПоложення про приймальну комісію Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Полтава 2012
Приймальна комісія Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (далі – Приймальна комісія) – робочий...
Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету iconПоложення про приймальну комісію Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Полтава 2012 І. Загальна частина
Приймальна комісія Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (далі – Приймальна комісія) – робочий...
Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету iconЗ в І т про проведення регіонального науково-практичного семінару
Семінар організовано на базі психолого-педагогічного факультету Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г....
Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету iconЗвіт про роботу гуманітарного факультету за 2007 рік
Окремо слід відзначити роботу кафедри філології та журналістики та завідувача кафедри Ткаченко О. Г. За останні 2 роки по цій кафедрі...
Грудень Газета факультету філології та журналістики 2007 рік Полтавського державного педагогічного університету iconНаукові записки сумського державного педагогічного університету ім. А. с макаренка
Друкується згідно з рішенням вченої ради природничо-географічного факультету Сумського державного педагогічного університету ім....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи