Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави icon

Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави




НазваДуховна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави
Сторінка1/4
Дата03.08.2012
Розмір0.5 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4






Духовна столиця України


23 вересня ─ День міста

Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави

899 ─ першопоселення на території сучасної Полтави

1174 ─ засноване місто.

Населення ─ 315.268 (1.01.2003)

Площа ─ 103,0 км²

Перша письмова згадка про літописну Лтаву знайдена на сторінках Іпатієвського списку “Повісті минулих літ” 1173 року. Саме від цієї дати було прийнято розпочинати відлік “віку” Полтави. У 1974 році вперше урочисто було відзначено 800-річчя Полтаві. Та пізніші археологічні дослідження простежили безперервне проживання людей у Полтаві аж до рубежу VIII - IX ст.


Засноване слов'янами-сіверянами в IX ст. укріплене першопоселення на Івановій горі поклало початок розвитку давньоруського граду Х-ХІІІ ст., поселенням XIV, XV віків. Сіверянський племенний союз, Хазарський каганат, Київська Русь — ось перші етапи історичних кроків поселення в складі державних утворень на Полтавських теренах. У ХІ-ХVІІ ст. Полтава існувала на порубіжжі між Руссю й Диким Полем кочівників, згодом — між Великим Князівством Литовським і Золотою Ордою, між Річчю Посполитою й Московським царством, була укріпленим форпостом на Ворсклі упродовж ХVI-ХVIII ст. У численних війнах місто зазнавало неодноразових руйнувань, але постійно відроджувалося. Історичний документ 1641 р. вперше засвідчив існування Полтави як міського центру.

Топонімічні відголоски віддалених епох знайшли відображення і в особливостях назви міста, яка поступово змінювалася: Лтава-Олтава-Полтава. Найбільш розповсюдженими є кілька версій. Дослідники вбачають можливі значення цієї назви як похідні від слов'янських слів “огорожа”, “огороджене тином місце”, а ще пов'язують із давньоруською традицією найменування поселень за ім'ям найближчої водної артерії — струмка Лтави — правої притоки Ворскли. Походження назви останньої виводять навіть до давнього арійського словосполучення “заболочена річка”.


Очолена козацтвом всенародна Визвольна війна проти Польщі перетворила Полтаву понад 350 років тому на військово-адміністративний центр Полтавського полку в складі Гетьманської України (з 1648 до 1775 р.). У загальному соціально-політичному піднесенні Лівобережжя Дніпра того часу Полтава вирізнялася пісенним злетом М. Чурай, побудовою Хрестовоздвиженського монастиря як духовного символу народної перемоги над поневолювачами, появою найзначніших творів козацького літописання С. Величка і Г. Грабянки, поезій І. Величковського.

До поч. XIX ст. Полтаву, завдяки пам'ятній Полтавській битві 1709 р., відвідали цариця Катерина II, полководці О. Суворов, М. Кутузов. Маленьке містечко з чепурними побіленими будиночками, козацькими храмами залишилося на віки в аналах подорожніх записів. Розширення Росії суттєво змінило геополітичне місце Полтави: вона перестала бути прикордонною фортецею.

У 1802 р. 8-тисячне місто стало губернським центром. Спершу в складі Полтавської губернії було 10, згодом 12, а з 1803 — 15 повітів: Гадяцький, Зіньківський, Золотоніський, Кобеляцький, Костянтиноградський, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський, Прилуцький, Роменський, Хорольський.

У зв'язку зі 100-річним ювілеєм Полтавської битви столиця губернії почала забудовуватися кращими зодчими як “малий Петербург”. Відтоді Полтава успадкувала свою центральну частину — унікальний всесвітньо відомий ансамбль Круглої площі. Полтава перетворилася на унікальний осередок духовного життя. Тут зароджувалися таланти, ідеї, проекти, події, реалізація яких вплинула на розвиток української і всесвітньої історії XIX - XX ст.

У першій чверті XIX ст. творчий геній полтавця І. Котляревського дарував Україні літературну мову й започаткував нову українську літературу.

До середини XIX ст. у Полтаві були відкриті повітове училище, чоловіча гімназія, інститут шляхетних дівиць, духовне училище при Хрестовоздвиженському монастирі, кадетський корпус, школи садівництва та краснописців, а також губернська публічна бібліотека й газета “Полтавские губернские ведомости”. До початку 1860 р. у місті з 30-ма тисячами жителів, було відкрито також жіночу гімназію, щоденну та 5 суботніх і недільних шкіл. Для них місцеві вчителі видали граматику й український правопис, а Т. Шевченко надіслав 1000 примірників свого “Букваря”. В українських Афінах, як називали тоді Полтаву, вчилися й формували свій майбутній творчий геній математик В. Остроградський, письменники Л. Глібов, М. Старицький, М. Гоголь, вчений і громадський діяч М. Драгоманов та ін.

У другій половині XIX - поч. XX ст. місто не стало індустріальним, головним здобутком Полтави було нарощування духовного потенціалу: тут оселилися чи періодично працювали такі видатні інтелектуали, як П. Мирний, І. Нечуй-Левицький і В. Короленко, В. Докучаєв і В. Вернадський, М. Вавилов і М. Скліфосовський, М. Кропивницький та ін. Освітні заклади поповнилися учительським інститутом, 6 гімназіями, 5

училищами, 2 духовними, 6 земськими, 27 церковнопарафіяльними та 19 єврейськими школами, 5 клубами і 8 бібліотеками, 4 друкарнями і 2 видавництвами (в яких уперше в Україні побачили світ повне видання “Кобзаря” та різноманітна педагогічна література), Природничо-історичним музеєм Полтавського губернського земства, відділенням Російського музичного товариства з власним симфонічним оркестром і музичним училищем. У Полтаві активно працювали Вчена архівна комісія, Церковно-археологічний комітет. Широкого розголосу набула діяльність чи не найпрогресивнішого в Україні полтавського губернського земства, у якому працював і П. Мирний.

У 1917-1920 рр. шлях до сердець дітей торували в Полтаві видатні педагоги А.Макаренко і Г.Ващенко

З 1935 р. розпочалася реконструкція міста й до 1941 р. у ньому було збудовано 25 багатоповерхових будинків, розширено водопровід, споруджено електростанцію й каналізацію, на вулицях з'явилися автобуси, а в будинках зазвучало радіо. Полтавці були забезпечені доступною системою охорони здоров'я: 7 поліклініками та більш ніж 40 іншими медичними закладами. Було створено національну державну систему освіти з 5 інститутів (2,5 тис. студентів), 8 технікумів і 38 середніх шкіл (понад 17 тис. учнів) та ін. Крім того, працювало 35 бібліотек, 11 клубів, 4 музеї, 2 театри й 2 кінотеатри, капела бандуристів на чолі з Г. Хоткевичем (на її основі у Києві згодом створили капелу бандуристів України), 2 науково-дослідних інститути (кормів і свинарства) та гравіметрична станція астрономічних досліджень. Місто прикрасили пам'ятники Т. Шевченку (1926 р.) і М. Гоголю (1934 р.).

Лихо фашистської окупації Полтави, яка стала штабним центром групи армій “Південь” і яку відвідав сам Гітлер, перетворило значну частину досягнень в руїни. Було знищено всі 83 підприємства, електростанцію, водогін, каналізацію, 2/3 житлового фонду, навчальні й медичні заклади, театри, бібліотеки... Розстріляно й закатовано 18200 полтавців, в т. ч. 5087 дітей. До Німеччини вивезено 20800 чол. Звільнення Полтави від фашистів Червоною Армією сталося 23 вересня 1943 р. Післявоєнне відновлення Полтави відбувалося в 1950-х рр., пізніше — почалася газифікація міста, з'явилося телебачення. З 1962 р. вулицями закурсували перші тролейбуси. Символами відродженої духовності полтавців стали нова будова театру ім. М. Гоголя (1958 р.) і відбудова з руїн, залишених фашистами, унікального будинку краєзнавчого музею (1964 р.).

Державну незалежність України в 1991 р. Полтава зустріла в сучасному вигляді економічно розвинутого культурного центру з понад 315 тис. жителів. У місті створена сучасна промисловість (заводи штучних алмазів і алмазного інструменту, газорозрядних ламп, турбомеханічний і автоагрегатний, хімічного машинобудування, “Електромотор” та ін.).

Полтава пишається іменами своїх літераторів — О.Ковіньки, Л. Бразова, О. Чучі, Ф. Гаріна, М. Казидуба, Б. Левіна, В. Мирного, П. Ротача, В. Котляра, Л. Вернигори та ін.

У місті діє сім державних музеїв: краєзнавчий, художній, музей-заповідник “Поле Полтавської битви”, літературно-меморіальні музеї І. Котляревського, П. Мирного, В. Короленка, музей авіації і космонавтики ім. Ю. Кондратюка.

Великим успіхом користуються вистави Полтавського музично-драматичного театру ім. М. Гоголя ─ як класичного репертуару, так і доробку сучасних драматургів. У Полтаві плідно працює ляльковий театр. Музичну славу Полтавщини примножують колективи обласної філармонії: пісенно-танцювальний ансамбль “Полтава”, гурт “Краяни”. У Полтаві жила й творила велика співачка, котра вже відійшла за вічну межу, ─ Раїса Кириченко.

У прекрасному місті живемо ми з вами, плекаймо й примножуймо його славні традиції та історію!

^ Екскурс в історію міста підготувала Ю.Волощук



Старовинний герб

Полтавської губернії




^ Герб сучасної Полтави




Прапор Полтави


Полтаві

Серед ланів, лісів дрімучих,

Де спів пташок і шелест трав,

Де сонечко встає з-за кручі,

Струмок веселий протікав.


Всі милувалися струмочком,

Всіх привертав увагу він.

Він татом був берізкам-дочкам

І дужих мав дубів-синів.


Ішли дощі, і бігли роки.

Усе мінялось навкруги ─

Струмочок був уже глибокий,

Струмочок збільшив береги.


Розкішна, гарна річка стала

І чарувала зір людський.

Назвали річку просто ─ Лтава.

Стікались люди до ріки.


Спочатку двоє, потім троє,

А потім сім′ї, племена…

Не знала Лтава вже спокою ─

Човнами повнилась вона.


Оселі будували люди.

Туди, де Ігор проїжджав,

Народ стікався звідусюди,

І град новий життя почав.

─ Де проживаєте?

─ По Лтаві!

─ Тоді, полтавці ви, мабуть…

Так і лишилась назва славна:

Полтавою це місто звуть.


^ Катерина Стрєльнікова, У-22

Свіча пам’яті





З 9 на 10 вересня у київській

приватній лікарні помер український

письменник, перекладач, науковець, кандидат філологічних наук, голова міжнародного відділу Спілки письменників Юрко Покальчук. Йому йшов 68-й рік. Класика української еротичної прози поховали 11 вересня на Байковому кладовищі.

— Він пішов як святий — уві сні, — розповідає двадцятидворічна донька письменника Оксана. — Тиждень спав. А опівночі відійшов. Іще потримав у руках новий роман ”Озерний вітер” — мав його повезти на львівський книжковий ярмарок 11–14 вересня. Радів як дитина. Писав продовження під робочою назвою ”Просто любов”. Написав близько ста сторінок. Більше не встиг.

Кілька місяців тому Києвом поширилася чутка, що Покальчук помер. Юрій зі сміхом потім сказав, що так його ”ховають” уже третій раз. Уперше — у 28 років, коли на відпочинку в Сухумі в нього прихопило нирки. Тоді в його лікарняній палаті помер дід із прізвищем Покальчук, а друзям передали, що не стало Юрія. Удруге його ”поховали” 10 років тому: радіо повідомило про автоаварію на карпатській дорозі, в якій загинув письменник Покальчук. З’ясувалося, це був однофамілець.

─ Ненавидів розмовляти про свої болячки й вік, — згадує письменник Юрко Винничук, 56 років. — Востаннє ми бачилися в червні на якійсь київській презентації. Я ще йому сказав: ”Гарно виглядаєш”. А він усміхнувся, і я зрозумів, що не добре пожартував. Хоча виглядав він дійсно молодо. І завжди шаленів, коли в газетах вказували його справжній рік народження. Якось я робив із ним інтерв’ю для львівського ”Поступу”. Він мене цілий день видзвонював, нагадував, щоб я написав, що йому 40 років, хоча йому було 60. Молодь його обожнювала. Особливо, коли під музику наспівував власні вірші та вірші Ґарсіа Лорки, Поля Елюара.

Письменник знав 11 мов. Двадцять років допомагав дітям із колонії в Прилуках на Чернігівщині. Учив їх читати, малювати, друкував їхні вірші у журналі ”Горизонт”. Часто повторював: ”У мене 350 дітей плюс Оксана”. Значна частина життя Юрія Покальчука була пов’язана з телебаченням. Він працював на телеканалі «1+1», був членом Національної ради з питань телебачення й радіомовлення, а останнім часом – головою Громадської ради при Національній раді.

Для тих, хто нічого не знає про Юрія Володимировича, наводимо біографічну довідку. Вважаємо такожсвоїм обов’язком перед світлою пам’яттю письменника надрукувати на сторінках «Філолога» бодай одну його новелу ─ із книги «Те, що на споді».

Август

Скло шиби приємно холодило обличчя, розсилаючи промені прохолоди далі, по всьому тілу. Август стояв біля вікна, притулившись до скла щокою. У дворі рожево цвіла яблуня. Яскрава ніжність у кольорі квіток. Заплющив очі. Весна зникла, і залишилась нескінченна втома, яка давно не полишала його, лише відступала час від часу десь у глибінь. Щоденно — клубок беззмістовностей. Суцільна ніч. Війна. Єдине — Марія.

Боже, де ж цьому кінець? Чи існує він узагалі? Убивати людей. Професія солдата, якої він ніколи не збагне до кінця. Що таке людина? Шмат матерії, що став на задні кінцівки, сформований у якісь обриси. Тимчасове, перехідне. Де ж береться в людей бажання убивати собі подібних?

Коли все почалось, навіть важко сказати. Ворожі холодні погляди Марії й матері, коли він ставав до них на квартиру. Йому було байдуже. До всього байдуже. Повсякчасне розуміння безглуздя всього, що відбувається навколо, і болюче відчуття власної неспроможности хоч чимось зарадити якось зупинити, відняло у нього, здавалось, усі почуття. Ні, таки не цілком було йому байдуже, але погляди Марії й матері ставали в ряд зі всім, що спричинилось до його апатії. Скільки бачив він таких поглядів, сповнених ненависти, спрямованих на нього, чужинця, загарбника, сіяча руїни й смерти. Хіба це він? Але як частка, таки і він теж. Фатум.

Він мовчки пройшов у кімнату, яку йому показали, і того вечора більше не бачив господарів хати. Лежав на ліжку І дивився в стелю.




Юрій Покальчук народився ^ 24 січня 1941 року в Кременці (Тернопільська область) у родині діалектолога, краєзнавця Володимира Покальчука.

Дитинство та юність провів у Луцьку, де закінчив школу й Луцький педінститут. Потім навчався в Ленінградському університеті.

З 1976 р. — член Спілки письменників України.

З 1994 до 1998 рр. — голова іноземного відділення Спілки письменників України.

У 1997—2000 рр. — президент Асоціації українських письменників.

У 2000—2002 рр. — член Національної ради по телебаченню і радіомовленню.

Написав ^ 17 художніх книг.

Твори: «Те, що на споді» (2001), «Час прекрасний» (2002), «Озерний вітер» (2002), «Таксі-блюз» (2003), «Окружна дорога» (2004), «Заборонені ігри» (2005)…





Так і повелося. Проходив мовчки у свою кімнату і майже не появлявся. Минув місяць.

Робив різні дрібні послуги господиням дому, не питаючи, що треба і чи треба. Майже механічно. Але навіть механічно добро було робити легше, приємніше, І він йшов до колонки по воду, коли бачив, що немає у відрах води. Клав частину свого продуктового пайку, не звертаючи уваги на реакцію жінок. Стара дякувала. Марія мовчала.

Одного разу він спитав у старої, як вимовляти по-україн­ському якесь слово. Вирішив вивчити ще одну слов'янську мову. Все-таки фах. Колишній філолог-славіст. Це теж виглядало безглуздо. Філологія у військовій формі. Але все-таки. І він взявся за мову. Це займало час і увагу, чого він і хотів. Мати тоді не могла второпати, чого він хоче, і відіслала його до Марії.

Перша з нею розмова. Вона пояснила спокійно, чітко і холодно. Подякував і пішов. Але відтоді звертався до неї часто. Згодом вже балакав з жінками по-українському. Вони сміялися з його вимови й помилок, але це йому подобалось і він сміявся разом з ними. Просив виправляти його помилки в мові.

Мати дивувалась. Чудний німець. Але добрий, слава Господу. Хоч німець, але добрий... Він чув, як стара балакала з сусідками. Хоч гаспид, а добрий, нічого проти не можу сказати... не зреагував на ці слова старої, але в душі щось заворушилося знов. Хоч німець... Парадокси життя. Парадокси сприймання людиною світу. Хоч німець, а добрий. Хоч слов'янин, а розумний. І таке доводилось йому чути.

Відтоді він став ще уважніший до жінок. Йому подобалось в цьому місті. Обличчя людей, навіть захмарені війною, були приємні. Інші, ніж німецькі, зовсім по-іншому сформовані риси, інші вирази лиць. Але йому подобалось.

Він завжди любив дітей. Колись на вулиці простягнув цукерку малюкові років семи. Але тільки він хотів погладити русяву голівку, малий злякано рвонувся від нього вбік, і рука на мить зависла в повітрі й упала. Більше ніколи не дозволяв собі зробити такого жесту. Часто бачив перед собою очі того хлопчика — великі, сірі, сповнені жаху. Німець.

Бувало, Маріїна мати нездужала, та раптом заслабла всерйоз, так що не могла й устати. Він приносив ліки, продукти, але стара танула як віск. Марія чергувала день і ніч біля ліжка матері, беззвучно плакала, коли мати спала, і всміхалась до неї, коли та прокидалась. Август теж переймався недугою старої. Біда в хаті. Це несподівано лягло і на нього.

Марія гейби й звикла до нього. Тепер при хворобі матері, радилась з ним, коли не було сусідок, не бридила вже його допомогою. Навіть часом просила щось зробити. Колись спитала, навіщо він вивчає українську мову. Август усміхнувся. Я — філолог. Фахівець зі слов'янських мов. А тепер є нагода вивчити українську. Та й просто мені цікаво спілкуватися з людьми тією мовою, яку вони вживають між собою. Так легше зрозуміти народ, як щось ціле, і людину, як особистість, конкретну з'яву.

Август говорив довго й запальне, і йому чомусь хотілось говорити й говорити. Хотілось пояснити цій чорноокій українці, що він і війна — це різні речі.

Вночі він прокинувся й зрозумів, що закохався в неї. Осягнувши це, він заплакав. Вперше за роки мовчання, притлум­лених почуттів, апатії. Плакав довго й важко, але сльози звільнили. Транс закінчився.

Маріїна мати вмерла одного спокійного ранку, несподівано, бо перед тим почула себе значно краще й хотіла навіть встати.

Поховали. Допоміг, щоби викопали могилу, дістав труну. На цвинтарі, коли ховали, не міг бути. Не вільно німцям бути серед місцевих. Сидів у хаті, чекав Марію.

Вона в той вечір ночувала у сусідки. І наступний. Потім пішли з Марією на цвинтар, до невисокої купки землі з дерев'яним хрестом. Він у цивільному костюмі. Стояв поряд з нею, з її невиліковним горем, безпорадний допомогти, боячись ненароком образити. Мовчав, зціпивши зуби. І коли вона припала до нього, захлинаючись у плачі, у пориві відчаю, гаряча хвиля співчуття, кохання й болю поглинула його, і сльози самі потекли з очей.

Нічого, — сказав він, — нічого, — таке життя, бідна Марійка...

Він не знав, що сказати, як її втішати й знову замовк розгублено, лише міцно обійнявши однією рукою дівчину за плечі. Холодний листопадовий вітер куйовдив його біле кучеряве волосся, єдину світлу пляму серед темно-сірої понурости цвинтаря в пізню осінь.

З того дня Марія якось відчужилась від Августа знов. Вони, майже не розмовляли. Август часто сидів довгими неспокійними вечорами сам у кімнаті, несамохіть прислухаючись до розмов Марії із сусідкою, чи до кроків дівчини, до звуку її рухів у сусідній кімнаті.

Вона заговорила до Августа перша, попросила допомогти нарубати дров. Август радо відгукнувся, і ввечері знову заточилась розмова. А за два дні вона послизнулась на порозі, впала з двома повними відрами, боляче вдарилася й розлила воду. Від болю й досади заплакала. Август щойно зайшов у хату і саме роздягався. Він кинувся до неї, підхопив з підлоги, пригорнув, щось казав, втішаючи, і несподівано для себе поцілував мокре від сліз смагляве обличчя. Марія різко шарпнулась від нього, і в Августа все захололо всередині.

Але вона не вирвалась з обіймів. Раптом напруження її тіла ослабло, і обличчя знову притулилось до обличчя Августа.

Щастя.

Август тепер знав, що воно коротке, як мить, що воно зникає, і зникне й тепер. Це знання жило в ньому десь далеко в глибині глибин, інтуїтивне, напівсвідоме, воно повнило його страхом, що сон ось-ось закінчиться, що все зламається, як ламалось завжди в цьому світі, а надто зараз, І прийде ніщо, прийде зло. Бо навколо була війна. А він був однією зі складових частин війни. Солдат армії окупантів.

  • Боже мій, але ж ти — німець, Боже мій, чому ж ти ─ німець, Августе, — плакала Марія тієї першої ночі.

— Я люблю тебе більше за життя, я люблю тебе, як тільки можна щось любити, я кохаю тебе, — казав Август у відповідь. — Кохаю тебе. Ніколи й нікого ще не любив так і не любитиму. Гадав, що загубив вже спроможність любити будь-кого з роду людського. Бо люди сіють зло, обман, лицемірство,

смерть. Утомлений, вичерпаний, геть я волів умерти. Ти — моя єдина втіха, ти — моє життя, сенс мого існування віднині й назавжди. Скільки тебе любитиму, стільки житиму. Маріє, єдина моя, єдине моє щастя!

— Я кохаю тебе, Августе, — казала Марія, — що б не стояло попереду, чого б не було позаду, я кохаю тебе одного, тебе. Назавжди!

Похмурі дні і щасливі ночі. Він міг собі сказати — я йду додому, і знати, шо це не фальш. Бо там була Марія.

Він розповів їй все про себе... Один на світі. Батьки й сестра загинули разом від однієї бомби. Двадцять вісім років життя. Десять — поступового накопичення образи, втоми, зневіри. Країна у фашизмі. Єдиний світлий промінь — Марія.

Тримав її в обіймах, заплющував очі й хотів, щоби ця мить продовжувалась назавжди. Все його життя. Хай нічого, нікого, тільки б так. Але ранок приходив, і він знову йшов на службу.

Міркували вдвох, що ж робити? Як жити далі? Август казав ─ вирішуй ти, Маріє. Для мене немає іншого шляху, тільки з гобою. Вирішили, що він залишиться тут. Німці відступали, і швидко вже Радянська Армія повинна була зайняти й це місто. Августа мучили сумніви й ставало страшно, але він вирішив — залишиться. Будь що буде. Відбуде полон, а тоді матиме змогу повернутись сюди чи кудись, але бути разом з нею, з Марією. Зрештою, буде якась визначеність. Якийсь кінець цьому безглуздому існуванню.

Прийшов день ─ німці відступили. Август не поїхав. Переховався. Це було вчора. Остання ніч, повна тривоги, пристрастей, почуття й страждання. Ранок. Сьогодні радянські війська займають місто.

— Я піду сама скажу, хто ти, який ти, і тебе не займатимуть... Я знаю. Наші не такі. Роздивляться, зрозуміло, попитають там все, перевірять і відпустять. Ти ж не чинив нічого поганого. Всі це знають. І сусіди наші. І взагалі. Це ж наші радянські солдати. Ти побачиш, Августе, все буде добре. Але я таки піду, а то ще зопалу хтось наскочить, не добравши толку... Краще я сама розкажу... Так буде краще...

─ Почекай, — Август підійшов і обняв її. — Я тебе благаю, почекай ще одну мить. — Він притиснув її до себе. Запах її волосся, дотик її щоки. Моє примарне щастя, куди ти тікаєш? Він заплющив очі. Боже мій, що ж далі? Невже таки все скінчиться? Як скінчиться?

Вони стояли так довго. Час зупинився, і вже не залежало — мить, година чи вічність. Десь стріляли ще й рвалися снаряди. Вже далі, за містом. Обоє мовчали.

— Я піду, — сказала Марія, — я мушу. Так буде краще. — Вона зблідла. Видно було, що їй страшно. — Я піду.

Він провів її поглядом до дверей, не сходячи з місця. Потім підійшов до вікна і стояв, притулившись лицем до скла. Дивився, як вона йде стежкою до хвіртки, виходить на вулицю, бліда, але повна рішучости. Потім зникла її фігура, і вулиця спустіла. Зараз ніхто не ризикував там з'явитись.

Десь не дуже далеко раптом вибухнув снаряд, і в шибах затремтіло скло. Як там вона? Хоч би її не зачепило ненароком якимось осколком. Стріляють. Вбивають. Війна. Беззмістовність вбивства людини людиною. Любити й убивати. Як це різно для людини.

А зараз життя — суцільна ніч. Війна. Єдине — Марія. На вулиці з'явилось двоє радянських солдатів. Так близько Август бачив радянських солдатів уперше.

Ось вони. Вороги. Так нас учив фюрер. Так було. А тепер вони вороги чи ні? Для мене? Значить, ні. Бо Марія. І взагалі — досить війни.

Він побачив Марію, яка швидко йшла поруч з ними й щось говорила. Вони вже підійшли близько до будинку, і Август міг побачити добре їхні обличчя. Невисокий, зовсім юний солдатик зі світлими вусиками й кремезний червонолиций, значно старший за першого. Всі троє завернули у двір і пішли стежиною до будинку. Страх.

Враз кров кинулась Августові в обличчя, і він схопився за пістолет. Але в ту ж мить опустив руку від кобури. Що він може зробити? Що він повинен робити? Себе захищати? Як? Перед ким? Переплутаність вимірів моралі й правди, збочений сенс. Що робити? Все попливло перед Августом, заповільнене й відсторонене. Думка ворушилась поволі, на поверхню спливала знайома апатія, транс беззмістовности. Навіщо все це в житті людини? Що ж це ми робимо, мізерні люди, коли нам одмірено жити всього від і до? Зрештою, яке має: значення одне життя? Моє життя ─ Марія. Що я можу їй подарувати? Славу запроданки, що жила з колишнім окупантом? Зрадниця — їй скажуть. А може, ні? Таки так.

Він дивився у вікно, вже не зовсім сприймаючи, як реальність, те, що солдати йдуть по стежці до хати, і Марія з ними.

Вони були вже на ґанку. Август чув якісь слова. Несилий був підірвати щоку від холодного віконного скла. На дворі світило сонце. Цвіла яблуня. Весна. Кінець.

Двері відчинились різко, і червонолиций солдат рвучко заскочив у кімнату з вигуком:

— Руки вгору! Руки вгору! Вгору!

Август лежав долі, незграбно підігнувши ноги. Голова, похилена трохи вбік, повернута до вікна. Довгі пасма кучерявого білого волосся розкинулись в безпорядку на лоб, на підлогу. Широко розплющені очі дивились блакитними льодинками в безвість. Він був в акуратному мундирі із старано відрізаними погонами. На лівій кишені мундира розповзлася велика червона пляма, що все збільшувалась і багряніла, недалеко від непорушної руки, вузької, довгої долоні з тонкими пальцями.

— Ну ось, ─ сказав червонолиций. \ замовк, розгубившись. Марія йшла до Августа мовчки, спокійно проминула солдатів, що зразу відсторонилися й дали їй дорогу. Вона йшла довго й рівно, та наближалась до нього повільно-повільно. Денне світло раптом розбилось на міріади кристалів, і вона йшла крізь них, шукаючи Августа. Колючі кристали-зірочки сліпили й заважали йти, створювали нереальний світ. Все завмерло. А вона йшла.

Світло нарешті вибухнуло цілісним потоком і вона побачила його перед собою. Прекрасного юнака, що лежав долі нерухомий. Сина людського. Людину, її коханого.

Спустилась тихо на коліна й припала до його холодної щоки обличчям. Завмерла. Зовнішній світ перестав існувати для неї. Не чула голосів солдатів, кроків. Вони пішли.

А Марія стояла на колінах біля Августа, пестила біляве волосся й бачила собі, як серед зірчаного світу правди, добра й вічного миру йдуть вони з Августом відкрито й радісно. Навколо усміхнені людські обличчя, доброзичливі погляди сусідів, радісно сміється мама. Нікому не залежить — хто ти, з ким ти, чому. Щастя. Людина людині...

А потім прийшла ніч. Він вмер. Це була правда.^ Київ, серпень 1979




Моє життя має дуже пряму лінію.

Це моя найбільша радість і моя найбільша віра.

Діюча віра є ознакою творчого життя, чи не так?В.Стус

  1   2   3   4

Схожі:

Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави iconІнформація про Японію Площа 372 тис кв км. Населення 125 млн чол. Столиця Токіо
Японія конституційна монархія. Сучасний державний устрій визначається конституцією 1947 року. В адміністративному відношенні Японія...
Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави iconРоку 33-10-39
Велич подвигу народного / До 65-річчя визволення міста Суми від німецько-фашистських загарбників. Перегляд періодичних видань
Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави iconЩо означає День Перемоги для молоді?
День Перемоги великий І значний день в житті кожного українця І мешканця снд. Це свято є особливим, тому що воно стосується кожного...
Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави iconЕкономічна оцінка територіальних ресурсів історичних міст україни (на прикладі історичного міста Полтави) Спеціальність 08. 10. 01 Розміщення продуктивних сил І регіональна економіка
Захист дисертації відбудеться ” ” 2004 р., о годині, на засіданні спеціалізованої вченої ради д 64. 089. 01 в Харківській національній...
Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави iconМетодичні рекомендації щодо проведення свята Першого дзвоника та першого уроку: «Ми діти твої, Україно» у 2011/2012 навчальному році Перше вересня День знань, який
Це самий довгоочікуваний день для тих, хто вперше переступить шкільний поріг. Цьогорічне свято знаменне тим, що Україні, як незалежній...
Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави iconКонкурс на найкращу групу.Історія від 33 дпр(«Про янгеликів») 6-7ст. Вихователь має бути сильним 8ст. Відомі люди про кохання. Вітаємо
Сердечно вітаю всіх Вас з Днем святого Валентина – днем кохання, яке оселилося в нашому житті без будь-яких законів і правил. Після...
Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави iconКриворіжжя в роки Великої Вітчизняної війни
Бухтіяров, В. Визволення, 1943-1944: до 50-річчя визволення Криворіжжя від німецько-фашистських загарбників [Текст] : розповідь про...
Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави icon92 від 4 березня 2011 року
Щиро вітаємо всіх жінок університету зі святом весни, любові та краси – Міжнародним жіночим днем
Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави iconВітаємо всіх переможців та учасників відкритого конкурсу робіт з нобелівської тематики у 2012 році!
Нобелівська премія по фізіології та медицині за технологію екстракорпоральногоопліднування
Духовна столиця України 23 вересня ─ День міста Вітаємо всіх з 65-ю річницею визволення Полтави icon«затверджую» Зав кафедрою хірургії №1
Виявити скарги з боку всіх органів та систем, які є у хворого на день курації, а не на день вступу в клініку. Викласти спочатку головні...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи