Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни icon

Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни




НазваМіністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни
Сторінка1/3
Дата26.06.2012
Розмір0.69 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ





С.В. Савченко


ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА

ТА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ

ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ


Дніпропетровськ НметАУ 2008


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ


С.В. Савченко


ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА

ТА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ

ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ


Затверджено на засіданні Вченої ради академії

як конспект лекцій


Дніпропетровськ НметАУ 2008


УДК 65.012.8


Савченко С.В. Інформаційна безпека та організаційно-правовий захист інформації: Конспект лекцій. Дніпропетровськ, НМетАУ, 2008. ? 52 с.


Праця знайомить студентів з основними поняттями, проблемами, підходами, що стосуються інформаційної безпеки та захисту інформації (ІБ та ЗІ). Засвоєння дисципліни дасть змогу зорієнтуватися у складній та суперечливій законодавчій базі ІБ та ЗІ держави, кваліфіковано оцінювати законодавчі ініціативи та нововведення у цій галузі, розробляти власні інноваційні пропозиції.

Призначений для студентів спеціальності 6.020100 ?

документознавство та інформаційна діяльність.

Бібліогр.: 26 найм.

Друкується за авторською редакцією


Відповідальний за випуск Британ В.Т., канд. іст. наук, проф.


Рецензенти: А.В. Портнов, канд. іст. наук, с.н.с. (Інститут європейських

досліджень НАН України, м. Київ)

О.В. Михайлюк, канд. іст. наук, доц. (НМетАУ)


© Національна металургійна академія

України, 2008


ВСТУП


Важливе значення в структурі підготовки спеціалістів-документознавців відіграє курс “Інформаційна безпека та організаційно-правовий захист інформації“. Він поєднує два аспекти: інформаційну безпеку як теоретико-методологічну проблему та правовий (організаційно-правовий, технічно-правовий) аспект захисту документації через надання їй грифу обмеження доступу, регламентацію процедур доступу, умов зберігання та використання інформації тощо. Приділяється певна увага і питанням захисту інформації в автоматизованих системах, зокрема аналізуються і засвоюються основні положення відповідного закону, розглядається проблема статусу інформації в мережі Інтернет.

Курс має синтетичний характер. Дисципліна тісно пов’язана з такими суміжними галузями знання як інформаційне право, конституційне право, історія України, діловодство, документознавство, інформатика, політологія та ін. В чому полягає важливість цього курсу для підготовки документознавців?

1.Без спеціальних знань про структуру ІзоД (інформацію з обмеженим доступом) випускник не зможе працювати з документами, які містять гриф обмеження доступу. Йдеться про такі грифи як “таємно“, “цілком таємно“, “особливої важливості“ (див.: Закон України “Про державну таємницю“) та гриф “Для службового користування“ (поки що не має законодавчого обґрунтування). Документи з такими грифами створюються та обертаються в усіх державних установах.

2.Знання про інформаційну безпеку, її критерії, структурні частини ? це неодмінна умова роботи державного службовця, оскільки інформаційна безпека ? це складова національної безпеки держави. Роль та значення інформаційної безпеки зростає у зв’язку з входженням в епоху інформаційних війн, в яких безпрецедентно зростає цінність інформації. Інформація в інформаційному суспільстві стає не лише головним товаром, а й найефективнішим інструментом маніпулювання суспільством, громадською думкою, предметом конфліктів тощо. Очевидно, що інформація потребує захисту від людини, так само як і людина потребує захисту від інформації.

При вивченні курсу студента очікують несподіванки. Виявляється, українське законодавство про інформаційну безпеку існує лише в зародковому стані. В кращому разі, можемо говорити лише про низку законопроектів, які потрібні для держави і є важливими для її інформаційної безпеки, але вони мало цікавлять українських парламентаріїв. Відтак важливим для підготовки студента є уміння аналізувати, порівнювати різні проекти законів, розробляти власні інноваційні пропозиції.

Постає перед студентом і викладачем маса інших проблем, пов’язаних з юридичним хаосом у законодавстві. Наприклад, в Україні є кілька проектів закону, який має захищати персональні дані. Але жоден з них не набув чинності, крім Закону України “Про інформацію“, який побачивши світ ще на початку 90-х років, встиг застаріти, до того ж, він не відповідає цілому ряду міжнародних правових актів, до яких Україна приєдналася декларативно, не запровадивши імперативні норми цих актів у власне законодавство.

Виникає також низка проблем “делікатного“ характеру: як, наприклад, узгодити міжнародні правові акти, що гарантують особі право вільного доступу до інформації, з українськими законами, що приймалися без врахування цих актів? Як узгодити Закони України та, насамперед, Основний Закон з низкою підзаконних актів, відомчих інструкцій, які їм суперечать? Як керуватися у практиці державної служби “Інструкцією про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави“, якщо вона не підкріплена відповідними законами (“Про конфіденційну інформацію, що є власністю держави“, або “Про службову таємницю“). Тож державний службовець не застрахований від судового оскарження своїх дій з боку представників громадськості.

Отже, студент-документознавець, починаючи вивчення дисципліни повинен зважати на кілька чинників: ситуацію правового хаосу в законодавстві, невідповідність багатьох українських законів міжнародним нормам, законодавчу необґрунтованість багатьох відомчих практик (наприклад, безпідставне засекречення інформації різними грифами, що не мають законодавчого визначення), хитке балансування між потребою суспільства володіти інформацією про владу та іманентною потребою будь-якої влади тримати у таємниці непривабливі сторони своєї діяльності.


^ ЛЕКЦІЯ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ


1. Поняття “інформаційна безпека“ (ІБ): проблема визначення, об’єкт, напрямки державної політики щодо забезпечення ІБ

2. Поняття “інформаційне право“ та загальні недоліки українського інформаційного законодавства

3. Інформаційний суверенітет: визначення, дискусії

4. Проблема доступу до інформації, що не становить державної таємниці

5. Інформаційна відкритість влади: стан, проблеми та перспективи


1.1. Предметом курсу є інформаційна безпека та захист документованої інформації. Актуальність вивчення різних аспектів інформаційної безпеки пов’язана із входженням України в глобалізаційні процеси, в яких постійно зростає значення інформації. По суті, йдеться про становлення інформаційного постіндустріального суспільства, однією з найголовніших ознак якого є перетворення інформації на найцінніший товар і продукт. В інформаційному суспільстві інформаційний вплив на державу, суспільство, громадянина є ефективнішим, ніж політичний, економічний, військовий. Значення інформації зростає в міру зникнення національних кордонів між державами, подолання наслідків інформаційної ізоляції пострадянського суспільства (хоча ці наслідки в багатьох сферах, зокрема науковій, не подолані дотепер). Разом з тим, суспільство не може не турбувати інша проблема ? інформаційне перенасичення, надмір недостовірної та шкідливої інформації, не зникає і загроза національній безпеці держави через інформаційне шпигунство, інформаційну агресію іноземних держав тощо.

В таких умовах Конституція України проголошує ІБ “справою всього українського народу“. Звісно, це декларація, оскільки захист ІБ держави не може бути загальнонародною справою, для цього існують спеціальні державні органи. Однак прогалини та недоліки чинної системи ІБ можуть негативно позначитися на матеріальному та духовному становищі народу. 1997 року ВР України ухвалила “Концепцію національної безпеки України“, яка до загроз у національній безпеці відносить «інформаційну експансію з боку інших держав, витік інформації, що становить державну таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави». ІБ заявлена як одна з головних цілей “Національної програми інформатизації“ (1998 р.) Цим питанням опікується комісія з питань ІБ при Президенті України.

Що ж таке ІБ? На жаль, жодні нормативні акти не дають визначення ІБ, поняття не має законодавчого оформлення. Є кілька неофіційних визначень, які не завжди узгоджені між собою. Одне з них можна знайти в проекті Закону “Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України“. В ньому ІБ розглядається як «захищеність життєво важливих інтересів суспільства, держави і особи, якою виключається заподіяння шкоди через неповноту, несвоєчасність, недостовірність інформації, через негативні наслідки функціонування інформаційних технологій або внаслідок розповсюдження інформації, забороненої для розповсюдження законами України». На думку фахівців, це визначення демонструє надмірний патерналізм держави, яка бере на себе готовність визначати, яка саме інформація є “недостовірною“, “зіпсованою“, “достовірною“, і яку треба заборонити. Демократична держава не повинна мати монополії на інформацію та її тлумачення, а сприяти інформаційному плюралізму.

Існують інші визначення ІБ. За “Концепцією інформаційної безпеки України“, ІБ ? це «стан захищеності національних інтересів України в інформаційній сфері, за якою не допускається завдання шкоди особі, суспільству, державі». Б. Кормич визначає ІБ як «захищеність встановлених законом правил, за якими відбуваються інформаційні процеси в державі, що забезпечують гарантовані Конституцією умови існування і розвитку людини, всього суспільства і держави». В цих визначеннях ми можемо спостерігати зміну акцентів та пріоритетів: якщо проект Закону “Про інформаційний суверенітет та ІБ“ на перший план ставить інтереси суспільства та держави, то в останніх визначеннях на перший план виходять інтереси особи.

Дослідники пропонують такі характеристики ІБ:

? ІБ балансує на стику національної безпеки та інформаційної функції держави;

? питання ІБ має екстериторіальний характер, не замикається на національних кордонах;

? протистояння між бажанням держави “засекретити“ якомога більший масив інформації і невід’ємним правом людини та громадянина мати вільний доступ до інформації;

? державне регулювання інформаційної сфери відбувається лише на правовій основі.

Зважаючи на це, об’єктом ІБ є інформація, важлива для функціонування держави, демократичного розвитку суспільства, інформаційні стосунки між особою, державою та суспільством, інформаційні права людини як невід’ємна складова загальнолюдських прав.

Якою ж є політика держави у сфері ІБ? Україна ? посттоталітарна країна, яка ніколи не розвивалася відповідно до західної демократичної моделі. Відтак, чимало проблем, що постають у сфері ІБ, вкорінюються у т.зв. “синдром тоталітаризму“, який полягає у намаганні держави, попри демократичні декларації, побудувати таку модель стосунків між державою та суспільством, за якої суспільство матиме мінімальні відомості про державу, і відповідно мінімальний вплив на прийняття політичних рішень. І при цьому держава знатиме про суспільство практично все. Якщо конкретніше, йдеться про дві небезпечні тенденції. З одного боку, ми маємо дуже низький рівень законодавчого забезпечення інформаційної сфери. Так, Закон України “Про інформацію“ 1992 року, навіть з доповненнями до 2005 р., застарів і не відповідає цілому ряду демократичних засад. Єдиним законом, який регулює сферу ІзоД (інформації з обмеженим доступом), є чинний Закон “Про державну таємницю“ в редакції 1999 р. Тож з іншого боку, існують величезні масиви інформації, які під дію цього Закону не підпадають, а власної законодавчої бази або не мають, або вона вкрай незадовільна. Йдеться про службову таємницю (“конфіденційна інформація, що є власністю держави“), комерційну таємницю, охорону персональних даних та ін. Коли доступ до інформації обмежується не законом, а особистим рішенням посадової особи, це відкриває шляхи для чиновницького свавілля, порушення інформаційних прав громадян, необґрунтованих засекречень тощо.

Щодо державної таємниці (ДТ), держава проводить політику поступового збільшення обсягу засекреченої інформації, хоча, на думку фахівців, це навряд чи є доцільним. Наслідком такої політики можуть бути зниження якості прийняття політичних рішень через недоступність потрібної інформації, криза влади, інформаційна ізоляція, застій в економічному, політичному та науковому житті. Наприклад, абсолютно недоречним кроком учені вважають віднесення до сфери ДТ інформації «про наукові, науково-дослідні, конструкторські, проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва продукції, технологічних процесів, які мають важливе оборонне чи економічне значення чи суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність і національну безпеку України», оскільки держава не повинна безпідставно засекречувати інформацію “про всяк випадок“, бо те, чи матиме така наукова інформація оборонне чи економічне значення ще невідомо. Але це істотно обмежує науково-інформаційні контакти наших учених з їхніми колегами з-за кордону, не сприяє вільному обігу наукової інформації. А без свободи, поза сферою інформаційного багатоманіття, інформація існувати не може.


1.2. Інформаційне право ? це відносно молода галузь права, предметом якої є інформаційні відносини, що виникають в процесі обігу інформації в інформаційній сфері. За останні роки сформувався певний масив законодавства, що регулює інформаційну сферу, зокрема сферу ІБ та захисту інформації. Отже, до предмету вивчення інформаційного права потрапляє ІБ та нормативно-правова база, яка її гарантує. Якими ж є недоліки українського законодавства у сфері ІБ та захисту інформації?

? невідповідність більшості законів та нормативно-правових актів, ухвалених до 1996 року, Конституції України та міжнародним нормативно-правовим актам;

? надмірна декларативність українських законів, певні положення декларуються без вказівок на механізми їх реалізації;

? нерідко трапляються посилання на посилання, або посилання на такі норми, які неможливо застосувати;

? відсутність чіткої ієрархічної структури у нормативно-правовій базі (Конституція ? закони ? підзаконні акти та відомчі інструкції);

? велика кількість підзаконних актів ускладнює можливості їх застосування;

? випадки суперечностей між законами та відомчими інструкціями, міжнародними правовими актами та українськими законами, колізії між різними законами тощо;

? неузгодженість нових законів з попередніми, що спричиняє правовий хаос;

? перебування величезного масиву засекреченої інформації поза законодавчим полем;

? широкі можливості для посадових осіб безкарно і безпідставно засекречувати інформацію;

? незадовільна правова основа доступу громадян до інформації, що перебуває в руках державних органів;

? термінологічна неузгодженість (наприклад, в законодавстві відсутнє однозначне тлумачення таких підставових термінів як “документ“, “інформація“, “державні секрети“, “таємна інформація“, “таємниця“, “інформаційна безпека“, “інформаційний суверенітет“, “документована інформація“, є 5 різни визначень “конфіденційної інформації“, з визначення “захисту інформації“, 2 ? “таємної інформації“ тощо).

? невизначеність механізмів забезпечення відповідальності за порушення інформаційного законодавства;

? нерозробленість, точніше відсутність законодавчої бази для таких сфер як захист персональних даних, доступ до конфіденційної інформації, що є власністю держави, комерційна таємниця та ін.

? відсутність інституцій, які б спеціалізувалися на питанні захисту інформації, форм запиту на отримання інформації, невизначеність механізму надання державних документів.

За подібних умов інформація про діяльність державних органів може фактично перетворитися на “державну таємницю“, що суперечить принципам України як демократичної, правової, соціальної держави, та міжнародним демократичним нормам стосунків влади та громадян.


^ 1.3. Інформаційний суверенітет: визначення, дискусії

Важливе значення у контексті ІБ має поняття “інформаційний суверенітет“, для якого відсутнє однозначне тлумачення. Наприклад, Закон “Про національну програму інформатизації“ подає таке визначення: «Інформаційний суверенітет ? здатність держави контролювати й регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки». Однак це визначення суперечить ст. 53 Закону “Про інформацію“ та ст. 23 Закону “Про науково-технічну інформацію“, згідно з якими, основою інформаційного суверенітету є національні інформаційні ресурси, а не “здатність держави контролювати“. Під “національними інформаційними ресурсами“ розуміють «результати інтелектуальної діяльності в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксовані на відповідних матеріальних носіях як окремі документи і масиви документів, бази і банки даних, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та ін., що містять дані, відомості і знання, які є об’єктом права власності будь-якого суб’єкта України і мають споживчу цінність».

Для розв’язання цієї проблеми підготовлено законопроект “Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України“, в якому інформаційний суверенітет визначено як «право держави на формування і здійснення національної інформаційної політики відповідно до Конституції України і законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України». Фахівці вважають таке визначення незадовільним, оскільки воно не враховує глобального і динамічного характеру інформації, розвитку міжнародної інформаційної співпраці. Крім того, проблемним є саме поєднання термінів “інформація“ та “суверенітет“. Хіба інформація може бути суверенною? Адже цінність і продуктивність інформації зростає не в міру її консервування, а в міру її поширення, трансформації. Як показує досвід, втручання держави в інформаційну сферу, наприклад, у галузі наукового обміну, часто є некомпетентним і призводить до сумних наслідків. Результатом надмірної опіки держави над інформацією може бути інформаційна ізоляція українських науковців від світової науки, що формує негативний образ України на міжнародній арені.


^ 4. Проблема доступу до інформації, що не становить державної таємниці

Єдиною сферою ІзОД, яка має чітке законодавче оформлення, є державна таємниця (ДТ). Усі інші види інформації з обмеженим доступом регулюються не законами, а постановами органів виконавчої влади та відомчими інструкціями. З точки зору пріоритету права, така ситуація не є нормальною, бо таким чином різні грифи, які використовуються для службових документів (напр., “Службова таємниця“, “Не для друку“, “Для службового користування“ та ін.) є незаконними, а подекуди і самочинними. Для подібних грифів повинна існувати чітка, законодавчо виписана процедура їх надання, зняття, з критеріями обмеження доступу тощо. Для користування документами з грифом “ДСК“ (Для службового користування) існує урядова “Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави“ від 27 листопада 1998 року. Інструкція надзвичайно детальна, у ній беруться до уваги найменші подробиці користування документами. До речі, саме ця Інструкція тривалий час застосовувала відсутній у законодавстві термін “конфіденційна інформація, що є власністю держави“ (КІВД). Наприклад, у Законі України “Про інформацію“ говорилося, що «конфіденційна інформація ? це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні, розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюється за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов». Лише у 2004 році до Закону України “Про інформацію“ було внесено доповнення, за якими КІВД визначалася як інформація, що «знаходиться в
користуванні органів державної влади чи органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм
власності
», і якій з метою її збереження може бути надано статус конфіденційної. Характерно, що в законі не зазначаються критерії, за якими інформація може набути статусу КІВД. Навпаки, пропонується кілька негативних критеріїв, за якими інформація не може бути віднесена до КІВД. Це значно розширює інформаційний простір, який підлягає засекречуванню. Порядок обліку, зберігання та використання документів, що містять КІВД, закон не регламентує, вважаючи цю практику компетенцією Кабінету Міністрів України (КМУ).

Інструкція КМУ, на базі якої формуються інструкції в установах та підприємствах, далека від досконалості, викликаючи нарікання правників. Наприклад. У пункті 2 йдеться про те, що центральні і місцеві органи виконавчої влади і місцевого самоврядування повинні в 6-ти місячний термін розробити і ввести в дію переліки КІВД. Це породжує такі запитання: хто конкретно і за якими критеріями визначає, яка інформація зараховується до конфіденційної у власності держави? Чи будуть доступні ці переліки для широкого загалу, як це робиться в демократичних країнах шляхом опублікування спеціальних бюлетенів?

З точки зору інформаційного права доцільно опублікувати “Звід відомостей, які відносяться до конфіденційної інформації, що є власністю держави“, як це зроблено у випадку з державною таємницею. Згідно з пунктом 3 до переліку може потрапити не тільки інформація, створена органом державної влади, а й інформація, яка потрапила до державного органу з інших, наприклад, приватних джерел. При цьому власник інформації може й не здогадуватися про те, що його приватна інформація є службовою таємницею.

Особливе застереження викликає пункт 5, за яким державні документи, створені 1991 року і пізніше і не були опубліковані, не містили ніяких грифів обмеження доступу, відтепер отримують гриф ДСК. При цьому жодної експертизи змісту ці документи не проходять, а засекречуються за суто формальною ознакою.

Пункт 32 відносить справу з несекретними документами до документів з грифом ДСК, якщо у справі є хоч один документ з таким грифом. Відтак, це привід засекретити усю справу. До справ ДСК практично не мають доступу журналісти та громадяни. Керівник, згідно з Інструкцією, має право на власний розсуд вирішувати, надавати журналісту інформацію чи ні. Про це говориться в 29 пункті. Таким чином, доступ громадян до КІВД слід визнати незадовільним, а низку положень Інструкції ? такими, що не відповідають принципам демократичної та правової держави.


^ 1.5. Інформаційна відкритість влади: стан, проблеми та перспективи

З цього випливає проблема демократизації української політичної системи, важливим аспектом якої є інформаційна відкритість влади. Рівень відкритості влади є критерієм демократичності державної влади. Термін “інформаційна відкритість“ означає:

а) свободу доступу до інформаційних ресурсів держави на наявність ефективних процедур її забезпечення;

б) наявність механізмів обов’язкового інформування громадян про свою діяльність.

Міра відкритості влади обумовлена чинним політичним ладом. За тоталітаризму та авторитаризму громадяни одержують від держави не інформацію, а пропаганду; держава культивує секретність. Особливе значення інформаційна відкритість має за умов переходу від тоталітаризму до демократії. Ефективність інформування суспільства про дії влади визначаються такими вимогами до інформації: актуальність, достовірність, достатність, доступність, якісність. До принципів інформаційної відкритості влади відносять:

1. максимальне оприлюднення;

2. обов’язковість опублікування;

3. стимулювання відритого уряду;

4. обмеження сфери винятків і їх вмотивованість;

5. чітка процедура отримання доступу;

6. принцип безкоштовного надання інформації громадянам.

У демократичних країнах до найефективніших механізмів захисту права громадян отримувати доступ до державної інформації ? це право звернення до суду в разі необґрунтованої відмови в наданні інформації. Громадяни навіть не зобов’язані обґрунтовувати свою правоту, такий обов’язок покладено на державні органи. До основних причин обмеження доступу громадян до інформації в західних країнах належать: обмеження в інтересах національної безпеки, з метою захисту економічних інтересів держави, дотримання правопорядку, захисту міжнародних відносин.

В Україні поки що не існує закону, який би гарантував інформаційну відкритість держави. Є лише проекти законів. Наприклад, «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України». Проект визначає перелік органів влади, які підпадають під дію закону, формулює поняття “інформаційна відкритість“, що полягає «у створенні для громадян та юридичних осіб України можливості вільно отримувати інформацію про ці органи та їхніх посадових осіб в обсягах та порядку, встановлених законом». Відкритість має забезпечуватися шляхом опублікування інформації, повідомлення по радіо та телебаченню, видання спеціальних бюлетенів, надання платних довідок.

Дослідники мають ряд зауважень до цього законопроекту. Наприклад, не витримує критики положення про “платну основу“ надання довідок, оскільки держава і так існує на кошти громадян; викликає сумніви стаття про те, що «не підлягають оприлюдненню відомості, які можуть зашкодити безпеці особи, держави, суспільства», оскільки до цих відомостей може потрапити будь-яка інформація (розклад робочого дня, кількість працівників і т.д.) Дія закону має поширюватися лише на вищі органи влади, але до переліку органів, які мають оприлюднювати інформацію про свою діяльність, не входять місцеві органи влади. Також викликає заперечення стаття про “обмеження щодо відомостей, які не можуть бути оприлюднені“. Список таких відомостей є недоцільним, бо ця сфера чітко визначена Законом “Про державну таємницю“ та “Переліком відомостей, що становлять державну таємницю“. Демократична держава не повинна діяти за принципом максимального засекречення, у тому числі, засекречення “про всяк випадок“. Цей законопроект порушує ст. 10 “Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод“, не врегульовує баланс між потребою держави засекречувати інформацію про свою діяльність та інтересом суспільства до інформації про державні органи.

^ ЛЕКЦІЯ 2. НОРМАТИВНІ АКТИ ПРО ІНФОРМАЦІЙНУ БЕЗПЕКУ ТА ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ


1. Права людини в інформаційному суспільстві: міжнародні правові акти, що стосуються інформаційних прав особи. Принцип верховенства права в інформаційній політиці держави

2. Конституція України про інформаційні права громадян та інформаційну безпеку

3. Основні положення Закону України “Про інформацію“. “Концепція національної безпеки України“ про загрози в інформаційній сфері

4. Державні стандарти та нормативні документи, що стосуються технічного захисту інформації (ТЗІ)


2.1. Права людини в інформаційному суспільстві: міжнародні правові акти, що стосуються інформаційних прав особи. Принцип верховенства права в інформаційній політиці держави

Важливим аспектом інформаційної діяльності демократичної держави є ієрархія пріоритетів, серед яких на першому місці стоїть міжнародне право, на другому національне законодавство разом з Основним Законом, і вже далі ? підзаконні акти, які не повинні суперечити міжнародному та національному законодавству. Як відомо, в українському законодавстві з дотриманням цієї ієрархічності не все гаразд. Часто підзаконні акти та відомчі інструкції стоять на першому місці в діяльності окремих державних органів та посадових осіб.

Які міжнародні правові акти гарантують інформаційні права та свободи людини і громадянина, зокрема право на конфіденційність та право на вільне отримання інформації? Передусім, це “Загальна Декларація прав людини“ (1948 р.) Відповідно до неї, «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя“. (Ст.12) За ст.19, «кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Важливим документом є “^ Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод“ (1950 р.), яка про інформаційні права людини говорить наступне: ст.10 «Кожен має право на вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів». У цій же конвенції міститься перелік винятків, коли права громадян можуть бути обмежені на законних підставах: «Здійснення цих свобод може бути обмежене в інтересах громадської безпеки, запобігання злочинам, охорони здоров’я, моралі, запобігання розголошенню конфіденційної інформації».

Розвиток комп’ютерних технологій призвів до масової практики автоматизованої обробки інформації в комп’ютерних мережах, в тому числі інформації персонального характеру. Виникла потреба додатково захисту інформаційних прав людини. Цій меті має служити “Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру“ (Страсбург, 28 січня 1981 р.) В Преамбулі Конвенції зазначено, що її головною метою є гарантування свободи інформації незалежно від кордонів, безперешкодного обігу інформації між народами. Зміст Конвенції можна проілюструвати через окремі статті.

Стаття 1 гарантує право людини на недоторканість особистого життя, яке підлягає ризику під час автоматизованої обробки персональних даних. Стаття 5 визначає якість обробки даних про особу: «Дані особистого характеру, що підлягають автоматизованій обробці: а) отримуються та обробляються сумлінно та законно; б) зберігаються для визначених та законних цілей; в) мають бути адекватними, відповідними і ненадмірними з точки зору цілей, заради яких вони зберігаються; г) мають бути точними і поновлюватися (на вимогу особи); д) зберігатися не довше, ніж це потрібно цілям збереження». Стаття 6 виокремлює особливу категорію персональних даних, які одержали назву “вразливі“ або “делікатні“. Це «дані особистого характеру, що свідчать про расову належність, політичні або релігійні та інші переконання, а також дані особистого характеру, що стосуються здоров’я, статевого життя, не можуть піддаватися автоматизованій обробці. Це правило стосується також особистих даних, що стосуються кримінального засудження». Стаття 8 встановлює додаткові гарантії для суб’єкта даних: « а) особі надається можливість встановлювати існування файлу особистих даних для автоматизованої обробки, особу і місцезнаходження контролера файлу; б) отримувати без затримки чи витрат підтвердження чи спростування інформації про зберігання даних особистого характеру; в) вимагати виправлення і знищення незаконно одержаних даних; г) гарантується правовий захист персональних даних». Звісно, європейське право передбачає чітке окреслення сфери винятків, їх обґрунтованість і зрозумілість. Обмежити інформаційні права громадян можна в кількох випадках: в інтересах захисту державної та громадської безпеки, валютно-кредитних інтересів держави, боротьби з кримінальними структурами, а також в інтересах захисту прав і свобод інших громадян (Ст.9) Крім того, особисті дані можна використовувати в статистичних підрахунках та наукових дослідженнях (як правило, в знеособленому вигляді).

Важливим міжнародним документом є також “Директива Європарламенту та Ради Європи стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному секторі“ від 15 грудня 1997 року, метою якої є «забезпечення невтручання в особисте життя при обробці персональних даних в телекомунікаційному просторі та для забезпечення вільного переміщення таких даних». Сфера винятків будується за аналогією з попередніми європейськими актами: це громадський порядок, оборона, державна безпека (включаючи економічний добробут держави), кримінальне право.

Імплементація положень європейського права щодо захисту інформаційних прав людини та громадянина вважається необхідною умовою демократизації політико-правової системи України, її наближення до стандартів ЄС та формування громадянського суспільства.


^ 2.2. Конституція України про інформаційні права громадян та інформаційну безпеку

Конституція (1996 р.) у статті 17 проголошує, що «захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу». Йдеться про те, що від інформаційної безпеки держави залежить доля народу, його матеріальний добробут та духовне благополуччя. Стаття 19 однозначно стверджує пріоритет Закону та Конституції перед іншими нормативними актами: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Відтак, громадяни мають право апелювати до Конституції як закону прямої дії, у випадку, коли посадова особа відмовляє у задоволені запиту громадянина, керуючись підзаконними актами чи внутрішніми інструкціями.

32-га стаття гарантує, що «ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації».

34-та стаття говорить про право «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір», а також встановлює перелік винятків, коли право громадян може бути обмежено: «Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Як бачимо, поряд із винятками, визначеними європейськими документами, згадується кілька специфічно українських, а саме: запобігання розголошенню конфіденційної інформації та “підтримання авторитету правосуддя“. При цьому найменш зрозумілим є останній виняток.

Так чи інакше, Конституція є найважливішим юридичним актом, що забезпечує інформаційні права громадян України, право на недоторканість приватного життя, та закладає основи для розробки спеціального законодавства з охорони інформаційної безпеки держави.


^ 2.3. Основні положення Закону України “Про інформацію“. “Концепція національної безпеки України“ про загрози в інформаційній сфері

Базовим чинним законом, що регулює інформаційну сферу є Закон України “Про інформацію“, прийнятий 2 жовтня 1992 р. Доцільно викласти основні положення закону. Під терміном “інформація“ закон розуміє «документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві». (Ст.1) Основними принципами інформаційних відносин вважаються: гарантованість права на інформацію; відкритість та доступність інформації; свобода інформаційного обміну; об’єктивність та вірогідність інформації; законність її одержання, використання, поширення та збереження. (Ст.5)

Статті 17 та 18 визначають галузі та види інформації: основними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна. До видів належить: статистична інформація; адміністративна інформація (дані); масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

Стаття 27 дає законодавче визначення терміну “документ“: «Документ - це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. Первинний документ - це документ, що містить в собі вихідну інформацію. Вторинний документ - це документ, що являє собою результат аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів».

Стаття 28 поділяє інформацію на відкриту та інформацію з обмеженим доступом (ІзОД), а стаття 30 роз’яснює, що таке ІзОД, встановлює режими доступу до інформації: Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

«Конфіденційна інформація - це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Стосовно інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ - надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України. До конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені відомості:

про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень;

про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до закону про цю інформацію.

^ Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених цим Законом.

Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист».

Ця стаття є засадничою для роботи державних службовців з документами, що належать до категорії ІзОД, громадян, які зацікавлені в отриманні “суспільно важливої“ інформації та захисті своїх інформаційних прав, в тому числі права на конфіденційність. У наступній статті 31 якраз йдеться про право громадян на доступ до інформації:

Громадяни мають право: «знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються; доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

Державні органи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист громадян від завданої їм шкоди використанням такої інформації.

Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.

^ Зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети.

Всі організації, які збирають інформацію про громадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних.

Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети.

^ Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду».

Усі ці положення відповідають європейським правовим нормам. Держава не має право безпідставно відмовляти громадянину у задоволенні його інформаційного запиту, а термін вивчення запиту не повинен перевищувати 10 днів. Задоволення ж запиту повинно відбутися упродовж 30 днів. Громадянин має право оскаржувати в суді відмову державного органу задовольнити інформаційний запит, при цьому саме держава повинна доводити в суді законність такої відмови. Якщо суд встановив, що запитувачу відмовили незаконно, винні посадові особи притягуються до дисциплінарної та іншої, передбаченої законодавством, відповідальності.

37-ма стаття роз’яснює обмеження на доступ до тієї чи іншої інформації. Не всі інформаційні запити громадян можуть бути задоволені. До інформації, що не надається та не оприлюднюється відносять: інформацію, визнану державною таємницею; конфіденційну інформацію; інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи; інформацію, що стосується особистого життя громадян; документи, що становлять внутрішньовідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, переписка між підрозділами та інше), якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю; інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами. Установа, до якої звернуто запит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення; інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.

Закон забороняє державну цензуру: «забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації». (Ст. 45-1) Разом з тим, інформацією та інформаційною свободою не можна зловживати: «інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини» (Ст.46).

Закон гарантує рівність усіх учасників інформаційних відносин (громадяни, юридичні особи та держава), розглядає інформацію з точки зору права власності. Крім того, закон визначає низку термінів, важливих в процесі інформаційних відносин: це поняття “інформація як товар“, “інформаційна продукція“, “інформаційна послуга“.

Важливим моментом є встановлення відповідальності за розголошення інформації, яка розголошенню не підлягає (Ст.47). Однак у цій статті є важливий елемент, пов’язаний з формуванням громадянського суспільства: громадянин звільняється від відповідальності за розголошення ІзОД, якщо він у суді зміг довести “суспільну важливість“ такої інформації, тобто потреба суспільства знати цю конкретну інформації визнана важливішою за можливі негативні наслідки її розголошення. На цьому пункті, до речі, ґрунтується легітимність роботи журналістів.

Закон “Про інформацію“ 1992 (з доповненнями до 2005 р.) року безумовно є прогресивним у плані забезпечення демократичних прав та свобод громадян, вільного обігу інформації, але деякі його положення викликають зауваження фахівців. Наприклад, законові закидають відсутність концепції офіційної інформації, неконкретність положень про секретність, розмитість сфери прав та обов’язків громадян і обов’язків державних органів. До осіб, що володіють правом доступу до інформації пропонують включити також жителів держави, які ще не отримали громадянства. Концепція “авторського контролю“ за доступом до конфіденційної інформації вважається застарілою, принаймні, вона зникає з європейського права (йдеться про те, що власник конфіденційної інформації самостійно визначає режим доступу до неї, спосіб отримання, коло осіб, що мають доступ, захист і т.д.) Закидається також брак критеріїв гіпотетичної шкоди від розголошення інформації та суспільного інтересу до цієї інформації. Дослідники пропонують створити доступний реєстр усіх документів, на які поширюються положення закону, для того, щоб допомогти громадянам у пошуку потрібної їм інформації. Нарешті, найбільшу критику викликає положення 29-ї статті про переважне право доступу до інформації службовців під час виконання службових обов’язків. На думку фахівців, це положення суперечить принципові рівності усіх осіб у доступі до інформації. Отже, Закон “Про інформацію“ потребує істотних змін та доповнень, враховуючи демократичний поступ нашої держави та вимоги часу.

Україна ? суверенна держава. Ця обставина ставить на порядок денний проблему захисту її інформаційного простору від негативних впливів. Це не означає запровадження цензури, мова йде лише про те, що держава, яка існує на кошти платників податків, повинна забезпечити для них належні умови для інтелектуального, фізичного, духовного розвитку. Про захист інформаційного простору держави йдеться у документі під назвою “Концепція національної безпеки України“ (1997 р.) У 3-му розділі концепції визначаються загрози національній безпеці України в інформаційній сфері:

? відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері;

? повільне входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об’єктивного уявлення про Україну;

? інформаційна експансія з боку інших держав;

? витік інформації, що становить державну та іншу таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави;

? запровадження цензури;

“Концепція“ формулює основні напрямки державної політики у сфері національної безпеки України:

? вжиття комплексних заходів щодо захисту інформаційного простору та входження України у світовий інформаційний простір;

? усунення причин інформаційної дискримінації України, інформаційної експансії інших держав;

? розробка засобів і режимів отримання, зберігання суспільної цінності інформації, створення розвиненої інфраструктури в інформаційній сфері.

“Концепція“ є, по суті, декларацією про наміри, а здійснення цих заходів, їх конкретизація покладається на органи державної влади, зокрема, силові структури. Але найголовніше: суспільство має усвідомити важливість інформаційної політики, яка поки що недооцінюється.


^ 2.4. Державні стандарти та нормативні документи, що стосуються технічного захисту інформації (ТЗІ)

До них відносяться такі документи: “Державний стандарт України. Захист інформації. Технічний захист інформації. Основні положення“ (ДСТУ 3396.0-96); Державний стандарт України. Захист інформації. Технічний захист інформації. Порядок проведення робіт“ (ДСТУ 3396.1-96); “Державний стандарт України. Захист інформації. Технічний захист інформації. Терміни та визначення“ (ДСТУ 3396.2-96).

Ці стандарти установлюють об’єкт, мету, основні організаційно-технічні положення забезпечення технічного захисту інформації (ТЗІ), неправомірний доступ до якої може завдати шкоди громадянам, організаціям (юридичним особам) та державі, а також категорії нормативних документів системи ТЗІ. Вимоги стандарту обов’язкові для підприємств та установ усіх форм власності і підпорядкування, громадян - суб’єктів підприємницької діяльності, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин усіх військових формувань, представництв України за кордоном, які володіють та користуються інформацією, що підлягає технічному захисту.

^ Об’єктом технічного захисту є інформація, що становить державну або іншу передбачену законодавством України таємницю, конфіденційна інформація, що є державною власністю чи передана державі у володіння, користування, розпорядження. Об’єкт, мету і завдання ТЗІ визначають і встановлюють особи, які володіють, користуються, розпоряджаються ІзОД у межах прав і повноважень, наданих законами України, підзаконними актами та нормативними документами системи ТЗІ. Цими стандартами визначаються носії ІзОД, середовище поширення, мета ТЗІ (див. далі), джерела загроз.

До джерел загроз відносяться діяльність іноземних розвідок, а також навмисні або ненавмисні дії юридичних і фізичних осіб. Далі йдеться про канали поширення загроз, розроблення і реалізацію системи захисту інформації, контроль за ТЗІ та функції нормативних документів у сфері ТЗІ. До таких функцій, зокрема, належить: проведення єдиної технічної політики; створення і розвиток єдиної термінологічної системи; функціонування багаторівневих систем захисту інформації на основі взаємопогоджених положень, правил, методик, вимог та норм; функціонування систем сертифікації, ліцензування й атестації згідно з вимогами безпеки інформації; розвиток сфери послуг у галузі ТЗІ; установлення порядку розроблення, виготовлення, експлуатації засобів забезпечення ТЗІ та спеціальної контрольно-вимірювальної апаратури; організація проектування будівельних робіт у частині забезпечення ТЗІ; підготовка та перепідготовка кадрів у системі ТЗІ. Нормативні документи системи ТЗІ поділяються на: нормативні документи із стандартизації у галузі ТЗІ; державні стандарти та прирівняні до них нормативні документи; нормативні акти міжвідомчого значення, що реєструються у Міністерстві юстиції України; нормативні документи міжвідомчого значення технічного характеру, що реєструються уповноваженим Кабінетом Міністрів органом; нормативні документи відомчого значення органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

  1   2   3

Схожі:

Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України Ідентифікаційний код за єдрпоу
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України Ідентифікаційний код за єдрпоу
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України Ідентифікаційний код за єдрпоу
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни iconМіністерство освіти і науки України Національна металургійна академія України Кафедра

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи