Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  icon

Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти 




Скачати 303.36 Kb.
НазваРозвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти 
Дата30.06.2012
Розмір303.36 Kb.
ТипДокументи

РОЗВИТОК ЗВ’ЯЗНОГО ОПИСОВОГО МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ ЯК ПРОБЛЕМА ДОШКІЛЬНОЇ ЛІНГВОДИДАКТИКИ


Панакова Наталія

магістр педагогічної освіти 


Без мовленнєвого спілкування неможливий повноцінний розвиток дитини. Тому завдання навчання рідної мови, розвитку мовлення постає як одне з провідних у всебічному розвитку дошкільника.

Засвоєння дітьми рідної мови охоплює формування практичних мовленнєвих навичок, удосконалення комунікативних форм і функцій мовної діяльності (на основі практичного засвоєння засобів мови), а також формування усвідомлення мовної дійсності, яке може бути названим лінгвістичним розвитком дитини.

Загальна проблема навчання рідної мови, розвитку мовлення як засобу активізації людського фактору може виступати по відношенню до дітей дошкільного віку у двох планах.

У першу чергу – це значення оволодіння рідною мовою для всебічного розвитку дитини, повноцінного формування особистості майбутнього. Адже відомо, що мова виступає знаряддям формування мовної свідомості, провідним чинником інтелектуального розвитку дитини, сприяє усвідомленню людиною власного ”Я”, самовираженню й саморегуляції. Через мову дитина усвідомлює норми моралі, моральні оцінки, які при правильному вихованні стають еталоном особистісної поведінки, ставлення до світу, до себе. Саме завдяки рідній мові дитина може відчути свою приналежність до народу, його культурно-історичних цінностей.

З іншого боку, засвоєння рідної мови, розвиток мовлення є засобом навчальної діяльності – як її початкових форм у дошкільному закладі, так і більш розвинених – у 1-4 класах. Тому не випадково серед важливих завдань, які стоять перед закладами дошкільної освіти, значне місце посідає формування мовленнєвої культури дітей, якість підвищення рівня володіння ними рідною мовою, розвитку мовлення. У зв’язку з цим зростає роль досліджень, спрямованих на пошук шляхів оптимізації процесу мовленнєвого розвитку дошкільників.

В оволодінні мовленням дитина іде від частини до цілого: від слова до поєднання двох-трьох слів, далі – до простої фрази, ще далі – до складного речення. Кінцевим етапом мовлення, як вважав відомий психолог Л.Виготський, є зв’язне мовлення, яке – складається з розгорнутих речень. Зв’язне мовлення – це не просто послідовність слів і речень, це послідовність пов’язаних одна з одною думок, які передані точними словами у правильно побудованих реченнях.

Проблема розвитку зв’язного монологічного мовлення має достатнє теоретичне та методичне забезпечення. У дослідженнях вітчизняних психологів та педагогів (Д.Б.Ельконін, Г.М.Лєушина, Ф.О.Сохін, О.С.Ушакова, А.М.Богуш, Т.Г.Постоян, С.В.Ласунова, Л.І.Фесенко та ін.), визначено зміст роботи з розвитку мовлення дітей в умовах організованого навчання та виховання. У ньому передбачено формування в дошкільників практичних мовленнєвих навичок, удосконалення комунікативних форм і функцій, елементарного усвідомлення мовних та мовленнєвих явищ, засвоєння найважливіших етичних норм спілкування тощо.

Оволодіння рідною мовою – це не тільки вміння правильно побудувати речення, хоч і складне. Дитина має навчитись розповідати: не просто називати предмет (це яблуко), а й описувати його, розповідати про якусь подію, явище, послідовність дій. Така розповідь складається з низки речень. Вони характеризують суттєві сторони та властивості того явища, яке описується, мають бути логічно пов’язані один з одним і розгортатися в певній послідовності, щоб слухач повно й точно зрозумів мовця. У цьому випадку ми будемо мати справу із зв’язним мовленням, тобто з мовленням змістовим, логічним, послідовним, досить зрозумілим, яке не потребує додаткових запитань і уточнень.

У формуванні зв’язного мовлення відчутно діє взаємозв’язок мовленнєвого й розумового розвитку дітей, розвитку їхнього мислення, сприймання, спостережливості. Щоб гарно, зв’язно розповісти про щось, потрібно чітко уявити собі об’єкт розповіді (предмет, подію), вміти аналізувати, відбирати основні (для певної ситуації спілкування) властивості і якості, встановлювати причинно-наслідкові, часові та інші відносини між предметами та явищами.

Зв’язне мовлення – це процес, результат мовлення, а не процес мислення, не міркування, не просто „думки вголос”. Тому, для досягнення зв’язності мовлення, необхідно вміти не тільки дібрати зміст, який потрібно передати мовлення, а й використати необхідні для цього мовні засоби. Необхідно вміло використати інтонацію, логічний (фразовий) наголос (виділення найбільш важливих, ключових слів), добирати найбільш влучні для вираження даної думки, вміти будувати складні речення, використовувати різні мовні засоби для зв’язку речень і переходу від одного речення до другого.

Зв’язне мовлення – це не просто послідовність слів і речень – це послідовність пов’язаних одна з одною думок, які передані точними словами у правильно побудованих реченнях. Дитина вчиться мислити, навчаючись говорити, вона також вдосконалює своє мовлення, коли вчиться мислити.

Зв’язне мовлення ніби вбирає в себе всі досягнення дитини в оволодінні рідною мовою, в засвоєнні її звукової сторони, словникового складу, граматичної будови. Це не означає, однак, що розвивати зв’язне мовлення дитини можна лише тоді, коли вона досить добре засвоїла звукову лексичну та граматичну сторони мовлення. Формування зв’язного мовлення починається раніше. Малюк може ще не володіти великим обсягом словника й складними синтаксичними конструкціями (наприклад, складнопідрядними реченнями), але робота з розвитку зв’язного мовлення вже має починатися.


Найпростіші завдання на побудову зв’язного висловлювання ставлять до мовлення дві важливі вимоги:

  1. Зв’язне мовлення має будуватися довільно, передбачене значною мірою більше, ніж, скажімо, репліка в діалозі;

  2. Воно має плануватись, мають накреслюватися віхи, за якими буде розгортатись розповідь.

Формування цих здібностей у простих формах зв’язного мовлення слугує основою переходу до складніших її форм (наприклад, творчому розповіданню, опису).

Зв’язна усна мова дітей виступає в двох формах: діалогічній та монологічній. Зв’язність монологічного мовлення починає формуватися у надрах діалогу як провідної форми мовленнєвого спілкування. Характеристика діалогічного та монологічного мовлення дається в багатьох роботах (Богуш А.М., Бородич А.М., Винокур Т.Г., Луценко І.О., Пентилюк М.І., Сказкіна В.Л., Ушакова О.С., Федоренко Л.П., Фомічова Г.А., Щерба Л.В. та і.). На думку М.І.Пентелюк, діалог характеризується короткими висловлюваннями, простотою синтаксичної будови його частин, використанням неповних і незакінчених речень. Особливістю діалога, як зазначає вчена, є взаємозумовленість синтаксичної будови реплік співбесідників, яка об’єднує діалог в єдине ціле.

Діалогічна розмовна мова – найпростіша ситуативна та емоційна форма усного мовлення. У діалозі зв’язність залежить від здібностей та вмінь не однієї людини, а двох. Обов’язки щодо його забезпечення виконує, передусім, дорослий, але поступово вчиться їх виконувати й дитина. Діалог складається із запитань i відповідей, незакінчених речень, окремих слів, коротких повідомлень, проте співрозмовники добре розуміють один одного, оскільки їм відомий предмет обговорення, вони є учасниками спільної справи, перебувають в однакових умовах. В діалозі кожний із співбесідників відповідає на запитання іншого; в монологічному мовленні мовець, який послідовно висловлює свої думки, немовби відповідає самому собі. У розмові з дорослим дитина вчиться ставити запитання до самої себе. Діалог – найперша школа розвитку зв’язного монологічного мовлення дитини (і загалом активізації її мовлення).

Усне діалогічне мовлення має своєрідну граматичну структуру. Усне діалогічне мовлення відрізняється від монологічного тим, що воно може й не випливати з готового внутрішнього мотиву, задуму чи думки, оскільки в усному діалогічному мовленні процес висловлювання розподілений між двома людьми – тих, хто запитує, і тих, хто відповідає. Мовець може обходитись й без власного особистого мотиву висловлювання.

Монолог на відміну від діалогу – складніша у плані психологічному i лінгвістичному форма усної мови. Монологічна мова більш розгорнута, потребує детального запам’ятовування, більшої уваги до змісту й форми, спирається на мислення. Для того щоб монолог був зрозумілий слухачам, у ньому повинні використовуватися повні поширені речення, точна лексика.

За А.М. Богуш, „монологічне мовлення – це смислове, розгорнуте висловлювання, що забезпечує спілкування та взаєморозуміння людей. Монолог – це мовлення однієї людини, повідомлення про якість факти дійсності”. Монологічне мовлення, на думку Д.Х.Баранника, це одностороннє говоріння, нерозраховане на негайну відповідну словесну реакцію.

За словами О.М.Лешенко, монологічне мовлення – це мовлення одного, тоді як всі інші тільки слухають, а прямої участі в ньому не беруть, тобто мовлення спрямоване на слухача, але слухач пасивний, він не бере активної участі в розгортанні змісту мовлення.

Усне монологічне мовлення – складна мовотворча діяльність, якою діти починають оволодівати в дошкільному віці під впливом організованого навчання та на основі збагачення власного життєвого досвіду.

Діти оволодівають монологом поступово. Залежно від вікових особливостей дітей спершу навчають розуміти розповідь вихователя, потім – розповідати самостійно: переказувати невеликі оповідання та казки, описувати іграшку, предмет, картинку, складати розповідь за сюжетною картиною, про події з власного життя, виконувати мовотворчі завдання (наприклад, придумувати розповідь на запропоновану вихователем тему).

Під час навчання дітей побудові розгорнутого висловлювання необхідно формувати в них необхідні знання про структуру тексту (початок, середина кінцівка), уявлення про зв’язки між реченнями і структурними частинами висловлювання. Саме цей показник (засоби зв’язку між реченнями) є одним з важливих умов формування зв’язності мовленнєвого висловлювання.

У будь-якому закінченому висловлюванні існують типові варіанти сполучення фраз. Найбільш поширений спосіб сполучення речень – ланцюжковий зв’язок. Основними засобами цього зв’язку є займенники („Прибіг зайчик. Він любить моркву”), лексичний повтор („Зайчик стрибає. Зайчику холодно”), синонімічна заміна („Зайчик скаче. Пушок веселиться”).

Ланцюжковий зв’язок робить мовлення гнучкішим і різноманітним, оскільки водночас діти вчаться уникати повторень одного й того самого слова.

Речення можуть сполучатися і з допомогою паралельного зв’язку, коли вони не з’єднуються, а зіставляються чи навіть протиставляються (Дув сильний вітер. Заєць сховався у норку).

Вченими виділено три типи висловлювань, якими оволодівають дошкільники: розповідання, опис та пояснення – це функціонально-змістові типи мовлення (О.М.Нечаєва), структурні частини яких по-різному сполучаються між собою. Та будь-якому з цих типів мовлення притаманні заголовок, змістова завершеність, тематична єдність, інформативність (повнота і точність викладу), цілеспрямованість, інтеграція (підпорядкування кожного компонента загальній думці), структурна організація тексту, наявність логічної схеми побудови, схеми розташування компонентів між частинами тексту, між реченнями та в середині них самих, відпрацьованість мовлення з погляду стилістичних норм мови.

Уміння чітко, логічно і грамотно описати об’єкт чи подію, донести до співрозмовника певну думку, відстояти у словесній суперечці свою позицію – це справжнє мистецтво, яким володіє далеко не кожен з нас. Причину слід шукати ще на етапі дошкільного розвитку дитини. Адже саме в цьому віці в малюка активно формується мовлення і пов’язані з ним мислитель ні процеси. Тож якщо на цьому етапі дитина не опанує механізм побудови будь-якого усного висловлювання, пізніше в неї виникнуть значні труднощі, пов’язані з розвитком мовлення взагалі.

Відомо, що до семи років у дитини поступово формуються досить розвинуте вміння висловлювати власні думки та розуміння мовленнєвого повідомлення в різних ситуаціях і умовах спілкування. Загальний обсяг активного словника дошкільника становить у середньому близько 3,5 тисяч слів, пасивний словник приблизно втричі більший. У сучасних умовах соціального розвитку більшість дітей старшого дошкільного віку вміють читати прості тексти, писати букви, навіть нескладні слова. Шести річки здатні досить зв’язно викладати власні думки, можуть установити причиново-наслідкові та інші зв’язки. Суттєвим є й те, що у старшому дошкільному віці дитина може будувати фонетично, лексично і граматично правильне висловлювання. Вона вже здатна цілеспрямовано й усвідомлено добирати слова для оформлення власних думок, переходить від ситуативного до контекстового мовлення.

У чотирирічному віці малята вже намагаються самостійно описувати предмети, осіб та явища, що їх оточують. Тому на цьому етапі дітей починають навчати опису. Проте досвід показує: педагоги самі не досить усвідомлюють, що являє собою опис як функціонально-смисловий тип мовлення, які його композиційні та мовностилістичні особливості. А відтак задовольняються тим, що дитина спроможна утворити хоча б декілька фраз стосовно обговорюваного об’єкта. І мало хто з вихователів замислюється над тим, чи є в словах дитини логіка, чи багата та різноманітна її мова. І нарешті – чи можна вважати описом ті кілька речень, які промовила дитина.

Під час описування предметів діти вчаться виділяти характерні ознаки предметів, знаходити для опису точні слова і вирази, знаходити відмінне і однакове в процесі порівняння предметів. Заняття-вправи на описування предметів та зображення їх готують дітей до проведення дидактичних ігор на описування. Такі заняття запропонувала у свій час Є.І. Тихєєва, вона надавала їм великого значення в розвитку точності і логічності словника, зв’язної мови, мислення, у збагаченні кругозору дітей.

Заняття на описування предметів проводять в усіх групах дитячого садка. У молодшій та середній групах дітей вчать описувати предмети, дивлячись на них, за допомогою вихователя, а у дітей старшого дошкільного віку завдання ускладнюється: діти описують предмети не лише маючи їх перед очима, а й по пам’яті, самостійно. Діти повинні навчитися складати „загадки” про предмет або його зображення – описувати найбільш характерні ознаки, не називаючи предмет, впізнавати його за описом.

Протягом року проводяться 2-3 заняття на описування, щоб підготувати дітей до наступних дидактичних ігор, до придумування сюжетних розповідей. Надалі завдання на описування входять до складу інших занять з розвитку мови.

На перших заняттях вихователь використовує загальний наочний матеріал (6-8 досить великих предметів або іграшок). Потім можна проводити заняття з індивідуальним роздавальним матеріалом. Для цього треба добирати невеликі іграшки, різного типу (але приблизно однакової складності).

Добираючи матеріал для описування і порівняння, слід пам’ятати про його доступність для дітей даного віку, відповідність знанням про навколишнє; у програмі визначено обсяг знань для кожної вікової групи.

На початку заняття з навчання дітей складати описові розповіді вихователь нагадує дітям про те, що вони розглядали багато іграшок, предметів, картинок. Повідомляє, що сьогодні вона також принесла іграшки (предмети, картинки). Далі ставить перед дітьми мету – розглянути іграшки (предмети, картинки) і розповісти про них все, що дитина знає. У середній групі дається зразок опису. Наприклад: „Послухайте, діти, спочатку розповім я про іграшку, о потім розповідатимете ви. Це стіл. Він дерев’яний. Зробили його на меблевій фабриці. За ним можна обідати, працювати, писати, малювати”; або: „Це лялька Оксана. У неї чорні коси, а в них червона стрічка. Одягнена Оксана в плаття – біле з синіми смужками. На ногах біленькі шкарпеточки й сині черевички. Ляльку Оксану можна годувати, вкладати спати, возити в колясці”.

Після цього вихователь пропонує дітям описати аналогічну іграшку чи предмет (наприклад, ляльку Таню в іншому вбранні), що дасть їм змогу скласти свою розповідь, легко наслідуючи зразок. Викликана дитина виходить до столу вихователя, бере в руку іграшку, розглядає її і, повернувшись обличчям до групи, починає описувати.

Крім зразка застосовується також план. У середній групі діти спочатку не можуть утримати в пам’яті весь план опису. Тому в ході описування виникає потреба нагадувати їм питання плану, допомагати навідними запитаннями. Робити це треба спокійно. У старшій i підготовчій групах дітей треба привчати до самостійного описування. Вони повинні будувати свою розповідь логічно, послідовно, відповідно до питань плану.

У другому півріччі в старшій та підготовчій групах зразка вже можна не давати, а обмежитися лише планом: як називається іграшка, якого вона кольору, форми, з чого зроблена, як з нею можна гратися?

Протягом заняття треба викликати i тих дітей, що вміють описувати, i тих, що не вміють. Якщо викликана дитина не зможе скласти розповідь-опис, можна запропонувати цю ж іграшку для описування іншій дитині. Якщо й для інших це буде важко, варто в ході заняття дати свій зразок опису.

На заняттях слід підтримувати спроби дітей привносити в опис свій досвід. Для описування добирають знайомі предмети, i діти можуть в описі передавати свої враження від них.

Описані іграшки спочатку залишаються на столі вихователя, якщо вони потрібні для порівняння, для класифікації, а потім їх треба сховати, щоб вони не відволікали увагу дітей. Добирати для описування предмет діти можуть як за вказівкою вихователя, так i самостійно. Тут треба враховувати інтереси дітей, їхні уміння. В процесі заняття можна використати хорове звуконаслідування, читання віршів, загадування загадок, гру дітей з іграшкою. Це зробить заняття цікавішим.

Для ускладнення завдання дітям 5 років (друге півріччя) можна давати для описування групу іграшок. Діти повинні не тільки описати їх, а й точно визначити, як вони стоять (спереду, ззаду, зліва, справа). Можна також запропонувати дитині поставити іграшки так, як вона хоче, а потім розповісти про них. З метою ускладнення дітям старшого дошкільного віку можна давати завдання описати за уявленням, по пам’яті, – наприклад, описати свою собаку або кішку, свої іграшки, кімнату, одяг.

Розвитку логічного мислення, спостережливості, пам'яті, уваги, зв'язної мови значною мірою сприяє порівняння, яке використовується в ході описування на шостому-сьомому роках життя. К. Д. Ушинський зазначав, що порівняння є основою будь-якого розуміння i мислення, що все в світі ми пізнаємо не інакше, як через порівняння.

Старші дошкільники описують два предмети, порівнюючи їх i відзначаючи в описі їхню відмінність та схожість. Можна й окремо описати один предмет, а в другому визначити лише відмінності, спільне.

Природно, що під час навчання дошкільників будувати зв’язні описові тексти необхідно враховувати особливості структури цього виду висловлювання, вчити дітей додержуватися цієї структури, показати їм, що в будь-якому описі говориться про ознаки предмета, які допомагають слухачам уявити цілісний образ описуваного об’єкта.

Особливості описового мовлення дітей дошкільного віку (за Л.Калмиковою):

  1. Відсутність (повна чи часткова) у мовленні дітей логіко-синтаксичних зв’язків.

Найчастіше на прохання описати певний об’єкт дитина називає перші-ліпші його зовнішні ознаки: ”Мій песик гарний. Він уміє гавкати. А хвостик коротенький”.

  1. Підміна описових характеристик.

Замість того, щоб описати об’єкт, дитина:

  • лише називає його або перелічує елементи, з яких цей об’єкт складається. Наприклад: „Це котик. Це собачка. Це дерево. А ось ліс. У лісі зайчик”;

  • повідомляє своє ставлення до об’єкту опису. Наприклад: „Це собачка... Я його дуже люблю”;

  • розвиває розповідь через використання однорідних членів речення (найчастіше підметів і присудків), які самі собою не утворюють судження (адже стосовно об’єкта нічого не стверджується і не заперечується). Наприклад: „На столі лежали зошити, кольорові олівці та альбом для малювання”, „Автомобіль повертає і світить”;

  • розвиває розповідь через використання складнопідрядних конструкцій часу, умови та причини, тобто логічно віддаляється від опису об’єкта. Наприклад: „Качечка мені дуже подобається. Коли я купаюся, вона плаває разом зі мною”, „Я люблю свого зайчика, тому що мені його подарували на день народження”.

  1. Діти майже не використовують описові прислівники для характеристики дії, на зразок: „Бігає швидко. Сидить рівно. Покотився далеко”.

  2. Вживають надмірну кількість однотипних конструкцій, найчастіше прості непоширені, рідше – поширені речення: „Ведмедик біленький. Очки чорненькі. Ротик червоний, а сам – біленький”.

  3. Рідко вживають означення при додатках, адже не можуть вчасно вибудувати цю конструкцію подумки і зв’язно викласти на словах. Тому, якщо і вживають, то в постпозиції: „Мені подарували ляльку з очима. Голубими”.

  4. Рідко використовують у складносурядних реченнях сполучники „а” та „але”. Найчастіше замінюють їх сполучниками „і”, виділяючи зміст лише інтонаційно: „Ведмедик маленький, і він у мене заводний”.

  5. Майже не вживаються дітьми для опису номінативні („Весна. Ніч.”) та безособові („Мете”. „Морозить”.) речення.

  6. Майже не відбиті в мовленні дітей відношення належності (сукня сестри), суб’єктивності (плач дівчинки) та означальності (картинка з дерева), що виражаються граматичним зв’язком керування.

  7. Нерідко дитина не спроможна дібрати необхідні слова для описування об’єкта та підміняє їх жестикуляцією та мімікою. Наприклад, розводить руки, демонструючи ширину об’єкта: „Він був отакий”.

Такі особливості мовлення дітей свідчать насамперед (на думку Л.Калмикової) про недостатню роботу науковців і педагогів-практиків.

По-перше, у методиці розвитку мовлення досі не сформовані лінгвістично й психологічно коректні підходи до розвитку монологічного мовлення дітей. По-друге, в дошкільних закладах не приділяється достатньо уваги створенню розвивального потенціалу мовленнєвого середовища.

Робота з формування описового мовлення готує дошкільників до школи, де слово вчителя, його розповідь виступає одним із провідних методів навчання. Повідомлення вчителя може включати різні прийоми викладу: розповідь, опис, міркування, діалог. При цьому, на думку М.Скаткіна, опис і міркування сприймаються значно складніше, ніж прості розповіді, оскільки вимагають більшого аналітичного підходу до матеріалу, який викладається. Ознайомлення дітей, починаючи з дошкільного віку, з описом, сприятиме більш повному розумінню дітьми пояснень учителя, чіткішому виконанню ними його завдань.

^ 1.3 Розвиток зв’язного мовлення дітей в процесі ознайомлення з українським народознавством.

Час перебудови, утворення самостійної незалежної держави Україна викликав небувале зростання інтересу до проблем вітчизняної національної історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого.

Сьогодні здається майже неймовірним, що не зовсім недавно ми могли жити відірваним від рідного слова, ходити по землі своїх предків, не помічати її краси і неповторності річок та озер, гірських масивів, безмежних ланів та чудових краєвидів. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці виховання підростаючого покоління.

Народ із покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, свої історичні надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну культуру. Народ – це перший історик, перший письменник, перший поет, перший вихователь, перший педагог. Образно про народну мудрість написав відомий український поет М.Рильський:

Немає мудріших, ніж народ учителів,

У нього кожне слово – це перлина.

Це праця, це натхнення, це людина.

Усна народна творчість, різноманітні звичаї, традиції, обряди, декоративно-ужиткове мистецтво, зразки народних ремесел – це той благодатний матеріал, що за його допомогою дитина має змогу збагатити свої знання про особливості та характер народу, його духовне багатство і культуру. Вони вчать дитину мислити, розвивають уяву, фантазію, сприяють формуванню моральний якостей та розвитку зв’язного описового мовлення.

Народознавство – історична наука, яка вивчає культуру народів світу, їх походження, розселення та культурно-побутові взаємовідносини, які відображають багатогранне життя народу, нації.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група, в тому числі й сім’я, мають свої традиції, звичаї, обряди, культуру, духовно-моральний досвід та власну історію. Національний спадок містить у собі багатовікову систему виховання, що базується на національній системі цінностей і здатна сформувати національний характер, національну вдачу людини, національні звички та специфічний спосіб життя, притаманний тій чи іншій національній спільноті.

Народознавство – це система фундаментальних знань про конкретний народ, особливості його побуту й трудової діяльності, національний характер, психологію, світогляд, історико-культурний досвід, у тому числі й виховний, а також про свій родовід, що є органічною частиною народу, про спосіб життя й виховання в родині, про отчий край і все, що пов’язане з ним.

Народні традиції зберігають досвід народу, що формувався тисячоліттями, і віддзеркалюють специфіку світорозуміння українського народу, його духовність та морально-етичні норми співжиття.

Традиція – це усталене передання знань, уявлень, виховних засобів, які використовували наші предки упродовж багатьох століть. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Але багатство та розмаїття українських народних традицій свідчать про духовну культуру народу, його світогляд та віру – найважливіші чинники буття людини.

Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей, зазначає І. Суханов. Традиція як поняття, що визначає різноманітні форми впливу минулого на сучасне та майбутнє, здійснює значний вплив на формування системи цінностей і світоглядних переконань людини.

Традиції і звичаї народу становлять нерозривну єдність, звичай є соціокультурною формою традиції. Звичаї становлять складову духовної культури народу і пов’язані з усною народною творчістю. У простому розумінні звичай – це те, що стало звичним, засвоєним, насущним.

У створених людиною традиціях, звичаях, обрядах, народних святах віддзеркалилася педагогічна культура народу, що формувалася впродовж багатьох віків і має безцінний виховний потенціал. Народні традиції та обряди виконують важливу функцію, а саме – забезпечують зв’язок минулого і сучасного, а на цій основі зберігають національні та загальнолюдські цінності, ідеали, смаки, уподобання народу, через які кожна нація здатна відтворити власний національний дух та національний характер.

Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони є результатом виховних зусиль багатьох поколінь і є важливим засобом виховання. Через систему традицій та звичаїв український народ відтворює себе, свою духовну, народну культуру, свій характер і національну психологію у своїх дітях.

Перлини виховної мудрості народу, його досвіду, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки.

Обґрунтування принципу народності у навчанні та вихованні неподільно пов’язана з педагогічною діяльністю К.Д.Ушинського. Найважливіше місце в системі його педагогічних поглядів посідає ідея народності виховання. Така ідея базується на переконаності в тому, що кожен народ має право на школу рідною мовою, побудовану на народних звичаях і традиціях.

Проблеми української народної педагогіки та її місце у вихованні і навчанні дітей досліджував академік М.Г.Стельмахович. Він виділяв такі провідні ідеї народної педагогіки.

Українська народна педагогіка – це багатотомний усний підручник навчання й виховання, який зберігається в пам’яті народу, постійно ним використовується, систематично збагачується й удосконалюється.

Народна педагогіка наймудріша. Оскільки вона створювалася впродовж століть, шліфувалася, перевірялася досвідом мільйонів людей багатьох поколінь.

Біля витоків національного виховання стояв О.Ольжич, який виклав свої погляди на місце українського дошкілля в цьому процесі у низці публіцистичних статей („Українське дошкілля”, „Дошкілля”). На думку вченого, розбудову національного виховання як молоді, так і всього народу започатковує дошкілля. Це вимагає особливого ставлення до розроблення методів, форм і змісту виховної роботи з наймолодшими громадянами країни. Він стверджує, що в основі дошкільного виховання має бути народність. Дошкільне виховання, на думку О.Ольжича, повинно бути національним, а його змістом і виховним матеріалом має стати українська народна культура.

На практиці ідеї національного виховання втілюються сучасними науковцями та педагогами. Особливе місце в національному вихованні дітей дошкільного віку витокам народознавства займає праця Богуш А.М., ЛисенкоН.В. „Українське народознавство в дошкільному закладі”. В цій праці висвітлено теоретичні засади народознавства, історію розвитку етнопедагогіки, зміст і методику ознайомлення дітей з українською національною культурою, літературою, мистецтвом; розкрито методичні прийоми ознайомлення дітей з державними і національними символами, побутом, святами, звичаями, обрядами, іграми, народним промислом.

Проблемами морального та трудового виховання засобами народних ремесел, зокрема української вишивки, займалася Калузька Л.В. у своїй праці „Народні ремесла як засіб морально-трудового виховання старших дошкільників”. Нею була розроблена система роботи „Народні ремесла в дитячому садку”. Метою цієї праці є ознайомлення дітей з деякими видами народних ремесел, організація трудової діяльності на основі набутих знань, вироблення постійного бажання працювати, робити щось корисне, навчити сприймати працю як радість.

В українській лінгводидактиці проблема розвитку зв’язного мовлення і навчання розповідання дітей в процесі ознайомлення з українським народознавством досліджувалася як педагогами (Русова С.Ф., Сухомлинський В.О., Захарченко В.Г.), так і методистами (Володага Н.В., Гавриш Н.В., Ласунова С.В., Постоян Т.Г., Луцан Н.І., Фесенко Л.І. та ін.).

Привертають увагу рекомендації С.Ф.Русової щодо навчання дітей творчого розповідання, тобто вміння самостійно складати казки, оповідання. За С.Ф.Русовою, творити – це означає, що людина своїм власним розумом, власним натхненням фантазії відшукує щось нове, власними засобами виявляє його і утворює тим самим новий духовний скарб.

Основна мета розвитку мовлення, за В.О.Сухомлинським, – озброїти дітей умінням правильно, з дотриманням високої мовленнєвої культури зв’язно висловлювати свої думки. Для досягнення цієї мети необхідно постійно працювати над усіма компонентами мови: звуком, словом, словосполученням, реченням, текстом.

Значне місце у розвитку мовлення дітей відводив В.Сухомлинський розповідям на лоні природи. Розповіді вихователя – обов’язкова умова повноцінного розумового розвитку дитини, її багатство духовного життя. „Вітер, лани, верби, степи, яри – кожне із цих слів хвилює дітей, поетичні струни дитячих душ починають звучати – дітям хочеться сказати про красу навколишнього світу щось своє, вилити у слові свої почуття й думки. Саме в ці хвилини, під час подорожей до джерел рідного слова, діти починають творити – складати коротенькі твори про навколишній світ, природу” 92,15.

Методику розвитку діалогічного мовлення та збагачення словника дітей старшого дошкільного віку за текстами українських народних ігор дослідувала Н.Луцан. Ґрунтовний лінгвістичний аналіз текстів народних ігор свідчить про наявність у них загальновживаної, професійної, специфічно побутової лексики, діалективізмів та історизмів. Вивчення діалогічної структури ігор дало можливість поділити їх на групи, які охоплювали різний діапазон діалогічних єдностей, що сприяло формуванню діалогічного мовлення старших дошкільників.

Предметом дослідження Т.Постоян був процес навчання дітей старшого дошкільного віку зв’язного мовлення під час продуктивно-творчої діяльності. Особистість розвивається у різних напрямах діяльності, що тісно взаємодіють між собою. Отже, розвиток зв’язного мовлення дітей дошкільного віку залежить від того, наскільки раціонально поєднуються різні напрями діяльності в мовленнєвій практиці й наскільки дитина є активною у процесі їх виконання. Автором було розроблено методику комплексного розвитку зв’язного мовлення дітей у різних напрямах діяльності – продуктивно-творчій, художньо-мовленнєвій, мовленнєвій, ігровій.

О.Трифонова досліджувала процес виховання звукової культури мовлення дітей середнього дошкільного віку засобами українського фольклору. У процесі дослідження визначено, що темпи розвитку звукової культури мовлення зумовлюються адекватним використанням малих фольклорних жанрів відповідно до типових помилок кожного із чинників звукової культури мовлення; чітка артикуляція і темпи оволодіння правильною звуковимовою залежать від індивідуальних особливостей будови мовного апарату і стану розвитку фонематичного слуху; засвоєння інтонаційної виразності мовлення зумовлюється комунікативно-ситуативним характером виховання відповідних чинників звукової культури мовлення; ефективність запам’ятовування дітьми малих форм фольклору залежить від ознайомлення дітей з різними напрямами діяльності, що стимулюють художньо-мовленнєву активність дошкільників.

Предметом дослідження С.Ласунової був розвиток описового мовлення старших дошкільників засобами української народної іграшки. Вона окреслила конгнітивно-афективні аспекти української народної іграшки як засобу розвитку описового мовлення старших дошкільників; визначила критерії, показники, рівні обізнаності дітей з українською народною іграшкою та розвитку їхнього описового мовлення; встановила залежність процесу розвитку описового мовлення від емоціогенного потенціалу української народної іграшки; виявила педагогічні умови та стадії оволодіння дітьми навичками творчого опису.

При всій різноманітності досліджуваних проблем з розвитку зв’язного мовлення дошкільників засобами народної педагогіки, проблемою розвитку описового мовлення дітей старшого дошкільного віку засобами української вишивки ніхто не займався. Не дивлячись на те, що вишивка є одним з поширених і доступних для дітей видів українського декоративного мистецтва. Українська народна вишивка може виступати одним із засобів розвитку мовлення дошкільників, вона є прикладом традиційного мистецтва та художніх ремесел, що становлять виняткову цінність. Багатство та різноманітність орнаменту, кольорової гами, символіки робить українську народну вишивку неоціненним засобом формування мовленнєво-описовим навичок у дошкільників.


Список використаних джерел

  1. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1992.

  2. Артемова Л.В. Національний дитячий садок на Україні // Дошкільне виховання. – 1991. ? № 6.

  3. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990.

  4. Базовий компонент дошкільної освіти // Дошкільне виховання. – 1999.? №1.

  5. Білан О.І. Навчання дітей старшого дошкільного віку розповіді за ілюстраціями: Монографія. – Львів: Аверс, 2007. – 180 с.

  6. Білан О.І. Організація роботи з навчання дошкільників розповідання засобами ілюстрації: Навчально-методичний посібник. – Вид. 2-ге, доп. – Львів: Аверс, 2007. – 152 с.

  7. Богуш А.М., Гавриш Н.В. Дошкільна лінгводидактика: теорія і методика навчання дітей рідної мови: Підручник / За ред. А.М. Богуш. – К.: Вища школа, 2007. – 542 с.

  8. Богуш А.М., Гавриш Н.В. Методика ознайомлення дітей з довкіллям у дошкільному навчальному закладі. Підручник для ВНЗ. – К.: Видавничий Дім „Слово”, 2008. – 408 с.

  9. Богуш А., Гавриш Н., Котик Т.Методика організації художньо-мовленнєвої діяльності дітей у дошкільних навчальних закладах. Підручник для студентів вищих навчальних закладів факультетів дошкільної освіти. – К.: Видавничий дім „Слово”, 2006. – 304 с.

  10. Богуш А.М. Діяльність. Активність. Мовлення. Дошкільна лінгводидактика. – Запоріжжя: Просвіта, 2000.

  11. Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Навч. посіб. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К.: Вища школа, 2002. – 407 с.

  12. Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Практикум: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2003. – 206 с.

  13. Богуш А.М., Луцан Н.І. Мовленнєво-ігрова діяльність дошкільників: мовленнєві ігри, ситуації, вправи. Навч.-метод. посібник. – К.: Видавничий дім „Слово”, 2008. – 256 с.

  14. Богуш А.М. Методика навчання дітей української мови в дошкільних навчальних закладах. Підручник. 2-ге вид., доповнене і перероблене. – К.: Видавничий Дім „Слово”, 2008. – 440 с.

  15. Богуш А.М. Методика навчання дітей української мови в дошкільному закладі. – К.: Вища школа, 1993. – 327 с.

  16. Богуш А.М. Мовленнєвий компонент дошкільної освіти. – Одеса: Ярослав, 2004.

  17. Бородич А.М. Методика развития речи детей. – М.: Просвещение, 1974. – 119 с.

  18. Выготский Л.С. Собр. Соч.: В 6 т. – М.: Педагогика, 1982.

  19. Витоки мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку: Програма та методичні рекомендації / Укл. А.М.Богуш. – К.: ІЗМН, 1997. – 112 с.

  20. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Під ред. В.Т.Бусел. – К.: ВТФ Перун, 2001. – 1440 с.

  21. Вознюк Л. 1000 загадок. ? Тернопіль: Підручники і посібники, 2005.

  22. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1991.

  23. Ворошнина Л.В. Обучение творческому рассказыванию детей дошкольного возраста. – Пермь, 1991. – 43 с.

  24. Гавриш Н. Методика стимулювання мовленнєвої активності дошкільнят у процесі ознайомлення з художнім словом // Рідні джерела. – 2002. -№3.

  25. Гасюк О.О., Степан М.Г. Художнє вишивання. Альбом. 2-е изд. – К: Вища школа, 1983. – 136 с.

  26. Горленко В.Ф., Наумко В.І. Народні звичаї і світоглядні уявлення українців // Рад. шк. – 1991. ? №1. – С.29.

  27. Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. ? К.: Либідь, 2006.

  28. Гурська А. Мова та граматика українського орнаменту: Навч.-метод. посібник – К.: Альтернативи, 2003. – 144 с.

  29. Дзюбишина-Мельник. Н.Я. Розвиток українського мовлення у дошкільників. –К., 1991.

  30. Дитина в дошкільні роки. Програма розвитку, навчання та виховання дітей дошкільного віку. – Запоріжжя: ТОВ „ЛІПС” ЛТД, 2000.

  31. Дитина: Програма виховання і навчання дітей дошкільного віку (Наук. кер. Проскура О.В.). – К.: Освіта, 1993. – 270 с.

  32. Дитина. Методичні рекомендації до програми виховання і навчання дітей від 3 до 7 років. (Наук. кер. Проскура О.В., Кузьменко В.У.). 2-ге вид., доопрацьоване, доповнене. – К.: Богдана, 2004. – 232 с.

  33. Дмитренко М. Українські символи. – К.: Редакція часопису „Народознавство”, 1994.

  34. Дошкільна лінгводидактика. Хрестоматія. Упорядник Богуш А.М. Частина І та ІІ. – К.: Видавничий Дім „Слово”, 2005. – 720 с.

  35. Еременко Т.И. Вышивка: Техника. Приемы. Изделия. – М.: АСТ – ПРЕСС КНИГА, 2001. – 192 с. – (Энциклопедия).

  36. Закон України про дошкільну освіту. – Київ // Дошк. виховання. 2001.

  37. Знаки 155 стародавніх українських вишиванок / Упор. Ї.Островська. – К.: Б-ка журн. «Соняшник», 1992. – 71 с.

  38. Золотий колосок. Збірник фольклорних і літературних творів. Частина І. – К.: Освіта, 1994. – 621 с.

  39. Калуська Л. Дивокрай. Вибрані дидактично-методичні матеріали у 2-х книгах для працівників дошкільних закладів. Книга перша. ? Тернопіль: Мандрівець, 2005. – 320 с.

  40. Калузька Л.В. Народні ремесла у дитячому садку: методичний посібник для вихователів дошкільних закладів. – Харків: Видавництво „Ранок-НТ”, 2005. – 64 с.

  41. Калмикова Л., Порядченко Л. Розвиток описового мовлення: психолінгвістичний аналіз //Дошкільне виховання. – 2003. - №4.

  42. Кара-Васильєва Т.В. Полтавська народна вишивка. – К.: Либідь, 1983.

  43. Кара-Васильєва Т.В. Українська вишивка. – К.: Либідь, 1993.

  44. Кара-Васильєва Т., Чорноморець А. Українська вишивка. – К.: Либідь, 2002. – 160 с.

  45. Карпинець І.-І.І. Кептарі українських карпат. – Львів: Видавничий дім „Панорама”, 2003. – 56 с.

  46. Квітуче народне мистецтво / Упор. В.А. Маланчук. – Львів, 1964.

  47. Кириченко М.А. Український народний декоративний розпис. – К: Знання-Прес, 2006.

  48. Китова С. Полотняний літопис України: Семантика орнаменту українського рушника. – 2-ге вид., доповн. – Черкаси: БРАМА, Вид. Вовчок О.Ю., 2003. – 224 с.

  49. Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні: Наук.-метод. посіб. /Наук. ред. О. Л. Кононко. – К.: Ред. Журн.// Дошкільне виховання, 2003.

  50. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997.

  51. Концепція дошкільного виховання в Україні (проект). – К.: Освіта, 1993.

  52. Короткова Э.П. Обучение детей дошкольного возраста рассказыванию. М.: Просвещение, 1982.

  53. Короткова Э.П. Обучение рассказыванию в детском саду (Из опыта работы). – М.: Просвещение, 1978.

  54. Кулич-Стахурська О. Мистецтво української вишивки. Техніка і технологія. – Львів: Місіонер, 1996. – 176 с.

  55. Культура і побут населення України. / В.Наулко та ін. – К.: Либідь, 1992.

  56. Лаврентьєва Г. Джерела доброти. Навчально-методичний посібник ? К: А.С.К., 1998.

  57. Лаповик М., Лаповик З. Українська усна народна творчість. – К., 2001.

  58. Ласунова С.В. Когнітивно-афективний аспект народної іграшки як засіб розвитку описового мовлення старших дошкільників //Наука і освіта. – 1998. -№ 1-2.

  59. Ласунова С.В. Розвиток описового мовлення старших дошкільників засобами української народної іграшки: Автореф. дис...канд.пед.наук // Південноукраїнський дерд. пед .ун-т ім. К.Д. Ушинського. – Одеса, 2000.

  60. Лещенко О.М. Методика навчання рідної мови і грамоти. – К.6 Вища школа, 1972.

  61. Луцан Н.І. Українські народні ігри як засіб розвитку мовлення дітей дошкільного віку. Методичний посібник. ? Івано-Франківськ, 2004.

  62. Луценко І.О. Моя країна – Україна: українське народознавство для дошкільнят. – К.: Аконіт, 2008. – 64 с.

  63. Малиновська Ж. Я візьму той рушник // Освіта. – 1991.

  64. Матейко К. Український народний одяг. – К., 1977.

  65. Малятко. Програма виховання дітей дошкільного віку/ науковий керівник авторського колективу З.П.Плохій – К: 1999. – 286 с.

  66. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. К., 1992.

  67. Методика розвитку мови в дитячому садку. /за ред. Богуш А.М. – К.: Вища школа, 1977.

  68. Мої улюблені вірші. / Уклад.: В.І.Паронова – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. – 196 с.

  69. Народні ігри. Для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку/ Упоряд. Ю.Є.Бардакова ? Х.: Вид. Група Основа, 2007.

  70. Новий тлумачний словник української мови в 4-х томах / Укл. В.В.Яременко, О.М.Сліпушко. – К.: Аконіт, 1998. – 941 с.

  71. Огієнко І. Вчимося рідної мови: Нариси про мову вкраїнську. – К.: Вид-во книгарні Є.Черепановського, 1918. – 48 с.

  72. Огієнко І.І. Українська культура. К., 1991.

  73. Орел Л. Український рушник // Рад. жінка. – 1989. -№1. – С. 31-32.

  74. Павлуцький Г. История украинского орнамента. – К.: Украинская академия наук, 1927.

  75. Пенькова О. Розвиток мовлення у дітей.// Психолог. ? 2005. -№42(186). – С. 5-7.

  76. Порядченко Л. Описове мовлення: методи розвитку та активізації. // Палітра педагога. – 2003. -№2. – С. 5-9.

  77. Постоян Т.Г. Розвиток зв’язного мовлення дітей старшого дошкільного віку в процесі продуктивно-творчої діяльності: Автореф. дис... канд.пед.наук //Південноукраїнський дерд. пед .ун-т ім. К.Д. Ушинського. – Одеса, 1998.

  78. Потебня А.А. Мысль и язык.// Полн. собр. – Одесса, 1922.

  79. Програма „Дитина”. Методичні рекомендації до програми – К: Богдан, 2004. – 232 с.

  80. Психология / Под ред. В. А. Крутецкого. ? М.: Просвещение, 1986.

  81. Развитие речи детей дошкольного возраста / Под ред. Ф.А.Сохина. – М.: Просвещение, 1979.

  82. Развитие речи детей / Под ред. Ф.А.Сохина. – М.: Просвещение, 1981.

  83. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2т. – М.: Педагогика, 1989.

  84. Русова С.Ф. Вибрані педагогічні твори: У 2 кн. / За ред. Е.І.Коваленко. – К.: Либідь, 2001.

  85. Сачик Р.И. Рушник „Полевые цветы”. // Вышиванка. – 2008. -№51(11). – С. 14-15.

  86. Синиця І.О. Психологія усного мовлення. – К.: Рад.шк., 1974.

  87. Скиданова Л.Я., Сірченко Л.І. Декоративне малювання та аплікація в дитячому садку. – К: Радянська школа, 1981.

  88. Скуратівський В. Берегиня. – К.: Рад. письменник, 1988.

  89. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка.? К.: Радянська школа, 1985.

  90. Сухенько Є.К., Косма Т.В., Лещенко О.М. Методика розвитку рідної мови в дитячому садку. – К.: Радянська школа, 1964.

  91. Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. ? К.: Рад. шк. 1981.

  92. Сухомлинський В.О. Слово рідної мови. // Українська мова і література в школі. – 1965, №5. – С. 15.

  93. Тихеева Е.И. Развитие речи детей. – М.: Просвещение, 1967.

  94. Українознавство у дошкільному виховному закладі: Методичні вказівки / Укл. М.І. Тютюнник, Є.П. Данилюк. – Чернівці: Рута, 2002. – 32 с.

  95. Українські перекази / Зібр. М. Возняк. – К.: Абрис, 1993. – 120 с.

  96. Українське дошкілля: Програма виховання та навчання дітей в дошкільних закладах / Укл. О.І.Білан, О.В.Дідух. – Львів: Простір-М, 1999. – 195 с.

  97. Українське народне мистецтво. Вбрання. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1961.

  98. Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1960.

  99. Українське народознавство в дошкільному закладі: Програма та довідковий матеріал вихователям навчальних закладів. /За ред. Богуш А.М. – Запоріжжя: ЛІПС. Лтд, 2001. – 84 с.

  100. Усова А.П. Обучение в детском саду. – М.: Просвещение, 1981.

  101. Ушакова О.С. Розвиток Зв’язного мовлення дітей дошкільного віку. – К.: Вища школа, 1993. – 127 с.

  102. Фесбкова Л.Б., Макаренко О.В., Володарська М.О., Гріднєва О.Ю., Якубов О.Й. Я живу в Україні. Методичний матеріал для дітей 4-8 років. – Х.: Веста: ТОВ Видавництво „Ранок”, 2008. – 128 с.

  103. Цвіте терен. Українські народні пісні. Пісенник./ Упорядник В. Страхова. 2-е видання. К.: Музична Україна, 1988. – 262 с.

  104. 1400 загадок для дітей /Упорядник В.І.Паронова ? Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2006.

Схожі:

Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconРозвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти
move to 0-16367188
Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconРозвиток образного мовлення як проблема дошкільної лінгводидактики орищенко Алла магістр педагогічної освіти
move to 0-16367180
Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconРозвиток образного мовлення як проблема дошкільної лінгводидактики орищенко Алла магістр педагогічної освіти
До восьми-десяти місяців слово залишається лише звуковим сигналом.[8] М. М. Кольцова дослідила, що у кінці першого року життя слово...
Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconVІ. завдання для самостійної роботи змістовий модуль 1 Теоретико-методологічні засади та історичний огляд становлення І розвитку дошкільної лінгводидактики як науки Тема 1 Дошкільна лінгводидактика як наука – 1 год
Опрацювавши методологічні засади дошкільної лінгводидактики, визначити який взаємозв’язок має мова і історія народу, мова і поезія;...
Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconОсвітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр»
Комунікативно-діяльнісний підхід до розвитку зв’язного мовлення дітей засобами гри
Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconПоложення Закону „Про дошкільну освіту", „ Базовий компонент дошкільної освіти в Україні про музичний розвиток дітей дошкільного віку", планування педагогічної роботи музичних керівників днз. План
Діагностичне обстеження музичного виховання й розвитку дітей молодшого дошкільного віку
Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconРозвиток дрібної моторики дітей дошкільного віку із знм у процесі декоративного малювання
Проблема розвитку дрібної моторики у дітей з порушенням мовлення сьогодні посідає одне з перших місць серед праць і досліджень провідних...
Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconТкаченко О. Мова І мислення. // Українська мова. 2007. №2. С бадер В.І. Розвиток зв’язного мовлення молодших школярів
Бабич Н. Д. Психологічні умови викладання і вивчення української мови //Українська мова і література в школі. 1990.№8. С. 26-31
Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconІнститут педагогіки І психології Кафедра дошкільної та початкової освіти Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Адреса, телефон
Дошкільна педагогіка, методика дошкільної освіти, сучасна українська мова, методика формування елементарних математичних уявлень...
Розвиток зв’язного описового мовлення дітей як проблема дошкільної лінгводидактики панакова Наталія магістр педагогічної освіти  iconПрограма з дошкільної педагогіки пояснювальна записка
України “Про дошкільну освіту”, Базового компонента дошкільної освіти в Україні, Примірного статуту дошкільного навчального закладу,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи