Бог є всемогутній icon

Бог є всемогутній




Скачати 248.27 Kb.
НазваБог є всемогутній
Дата02.07.2012
Розмір248.27 Kb.
ТипДокументи

«Не можна знайти щастя поза собою; істинне щастя перебуває всередині нас. Безперервно думай, щоб пізнати себе. І оце-то є молитва, тобто розпалювання твоїх думок до цього. Це – крик твій, крик таємний…Оце ж і є бути щасливим – пізнати, знайти самого себе.

Голова всього в людині – людське серце. Воно є найточніша людина в людині, а все інше околиця…А що таке серце, як не душа? Що таке душа, як не бездонна думок безодня? Що таке думка як не корінь, насіння й зерно всієї нашої видимої натури і зовнішності? Тому-то бачиш, людина, яка втратила сердечний спокій, загубила свою голову і свій корінь.

Думка є таємною пружиною в нашій тілесній машині, голова й початок всього її руху, а за цією головою ідуть усі зовнішні органи, наче на налигачі, але думка ніколи не спочиває, наче полум’я чи ріка. Її безперервне стремління – це бажання. Куди ж вона прагне? – Шукає своєї насолоди й спокою…» (Г. Сковорода).


«Буття вочевидь не є реальним предикатом (властивістю – прим. укладача), себто поняттям чогось такого, що могло б додаватися до поняття речі. Воно є лише покладанням речі або деяких визначень самих по собі. У логічному вжитку воно є лише зв’язкою в судженні. Твердження Бог є всемогутній містить два поняття, що мають свої об’єкти: Бог і всемогутність; зв’язка є не становить тут додаткового предиката, а є лише те, що предикат встановлює відносно суб’єкта. Якщо я беру суб’єкта (Бога) разом з усіма його предикатами (до яких належить і всемогутність) і кажу: Бог є або є Бог, то я не додаю жодного нового предиката до поняття Бога, а тільки встановлюю суб’єкт сам по собі із усіма його предикатами, і притому як предмети у відношенні до мого поняття. Предмет і поняття мусять містити цілком одне й те саме, і тому до поняття, що виражає тільки можливість, нічого не може бути більше додано, бо я мислю його предмет просто як даний (через вираз він є)» (І. Кант)


«Третій світ – це людина, так його називають філософи і богослови. Ти, людино, побачиш дивну премудрість божу лише тоді, коли пізнаєш саму себе як дивне створіння боже і як скарбницю Його премудрості невимовної, яка в тобі знаходиться …створив Бог людину з двоякої сутності – небесної та земної. Тіло видиме – з землі, душа ж невидима – з неба. І тому людина – це світ та темрява, небо і земля, янгол і звір. І розмістив її (Бог) у межах смерті й життя, посеред величності і смиренності. Дивне поєднання – дух і плоть, смерть і життя… Повстає бо душа на тіло, і тіло воює з душею… Тіло ж нехай перебуває під владою душі розумної та навчається і пізнає… Як у тілі очі всю красу світу цього зрять, так і в душі ум – багатозоре око. Той (ум) бачить видиме і невидиме, небесну і земну красу, і тими чеснотами насолоджується…Межею смерті є тіло гріховне. Межею життя вічного – бажання з’єднатися з Богом душі безгрішної. Посеред них обох – ум, як цар і владний суддя і сторож життя вічного. Якщо душа знаходиться в смертельних межах, тоді тіло знаходиться в похоті і діла його з похоті походять, і душа виявляється відлученою від неба і світла божого. Сама ж у темряві блукає, як сліпець і вештається посеред сил темних» (Кирило Транквіліон-Ставровецький).


«Ми не знаємо, що означає “буття”, але коли ми запитуємо: “Що є буття?” – ми притримуємося деякого розуміння цього «є», яке не дозволяє нам концептуально фіксувати, що це «є» означає. Нам навіть невідомий горизонт, з якого нам треба було б схопити і зафіксувати його сенс. Це усереднене і тьмяне розуміння буття є факт

Але буття – що таке буття? Воно є само воно. Дослідити і виразити це повинно навчитися майбутнє мислення. «Буття» – це не Бог і не основа світу. Буття ширше за все суще, і все одно воно ближче до людини, ніж будь-яке суще, наприклад, скала, звір, мистецький твір, машина, ангел або Бог. Буття – це найближче. Однак, найближче залишається найвіддаленішим від людини. Людина вже наперед тримається за суще і лише за нього. Уявляючи суще як суще, думка, звичайно, вступає у відношення з буттям, але осмислює по-справжньому лише суще як таке і ніколи буття як таке.

Для того, щоб досягнути виміру буттєвої істини і осмислити його, нам необхідно з’ясувати, яке відношення має буття до людини…Суще, котре існує способом екзистенції, – це людина. Лише людина екзистує. Скала існує, а людина екзистує. Кінь існує, але він не екзистує…

Людина кинута самим буттям в істину буття, щоб екзистувати, зберігати істину буття, щоб у світлі буття явилося як суще, яким воно є…Для людини питання про те, чи збудеться вона, чи здійсниться її сутність так, щоб відповідати на події…бо людина покликана, екзистуючи, зберігати істину буття. Людина – це пастух буття» (М. Гайдеґґер)


“Людина – істота, яка не тільки є, але й знає, що вона є. Впевнена в своїх силах, вона досліджує довколишній світ і змінює його за певним планом. Вона вирвалась із природного процесу, який завжди залишався лише неусвідомленим повторенням незмінного; вона – істота, яка не може бути повністю пізнана як буття, але ще вільно вирішує, що воно є; людина – це дух, ситуація справжньої людини – її духовна ситуація…

Самоформування – це завжди дія у конкретному сьогоденні, матеріальною передумовою якої є зовнішня ситуація і те, чим ця особистість була донині і є тепер. Творення себе – це не просте бажання, коли кажуть: я хочу бути саме оцим типом людини, а це процес, що послуговується бажанням у безлічі окремих пунктів, куди він проникає, з установкою на ціле….Самоформування – це важкий процес, в якому людина стає тим, чим вона є, вдаючись за допомогою до рефлексії, але воно є і безлад насильницьких дій проти себе, яким воно є, внаслідок чого людина не може відповідати за наслідки своїх дій, тому тут немає ніякого становлення, а наслідки схожі на мильні бульбашки. Це процес, в якому людина надає певного стилю своєму цілком особливому емпіричному своє «Я» в особливій ситуації…” (К.Ясперс).


«Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі змінюється і ніщо не стоїть на місці, а друге – друге не таке певне, більше питання, ніж твердження: чи змінюється на ліпше, чи на гірше?...Люди йдуть вперед, то правда, знаходять по дорозі все щось нового, але й часто гублять не одно таке, за чим пізніше мусять жалкувати.

Поступ цілої людськості – це величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духові сили всіх людей на світі; ані жодній людині, хоч би якою сильною та здібною вона не була б, ані одній якійсь громаді годі запанувати над рухом тієї машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвитку людства керму держать два могутні кондуктори, то ті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Ґете, а то любов і голод. Голод – це значить матеріальні і духові потреби людини, а любов – це те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде» (І. Франко)


“Особливе положення людини може стати для нас ясним лише тоді, коли ми розглянемо всю будову біопсихічного світу. Я виходжу при цьому із ступенів психічних сил та здатностей. Найнижчу ступінь психічного створює несвідоме, позбавлене відчуттів та уявлень, “екстатичне” [направлене лише назовні] чуттєве поривання у рослин. Воно означає тотальну відсутність зворотної передачі станів органів до певного центру, повну відсутність звернення життя до самого себе. Другою сутнісною формою душі слід назвати інстинктивну поведінку, яка має наступні ознаки: вона повинна бути смисловою, здійснюватись у певному ритмі, часовій структурі, реагувати лише на такі типові ситуації, які є значущими для видового життя як такого. Інстинкт у своїх основних рисах є природженим та спадковим, і саме як специфікована здатність поведінки, а не як загальна здатність набування способів поведінки. Третя психічна форма, яку ми розрізняємо, є асоціативна пам`ять, і основу її складає (названий так Павловим) “умовний рефлекс”. Четверта сутнісна форма психічного життя – ще органічно скутий практичний інтелект. “Розсудок” або “інтелект” – це здатність організму, долаючи застиглий вроджений інстинкт та асоціативну пам`ять, осмислено пристосовуватись до нових ситуацій – раптово і незалежно від числа раніше зроблених спроб розв`язати задачу. Чого дійсно немає у тварини, так це надання переваги у виборі між власне цінностями – наприклад, корисного на шкоду приємному – незалежно від окремих конкретних речових благ. Тому далі ми виділяємо новий, інший інтелект - як бачення предметного та ціннісного стану справ в оточуючому світі, яке виникає раптово. Розумна поведінка викликається не стійкими, типовими, повторюваними образними структурами оточуючого світу, але скоріше предметними взаємовідношеннями в оточуючому світі, які мають своїм наслідком нове уявлення» (М.Шелер).


«Перш за все ми повинні звернути увагу на ту обставину, що всесвітня історія здійснюється в духовній сфері. Світ охоплює собою фізичну і психічну природу; фізично природа також впливає на всесвітню історію, але субстанційний є дух і хід його розвитку…Але дух на сцені всесвітньої історії, на якій ми його розглядаємо, з’являється перед нами в своїй конкретній дійсності…

…можна сказати про всесвітню історію, що вона є виявленням духа в тому вигляді, в якому він виявляє про себе самого знання, і так само як зародок містить в собі всю природу дерева, смак і форму плодів, так і перші прояви духу віртуально містять в собі всю історію. Східні народи ще не знають, що дух або людина свобідна; оскільки вони цього не знають, то вони не є свобідними; вони знають, що лише один свобідний, але саме така свобода виявляється сваволею, дикістю, тупістю пристрасті, або ж ніжністю, яка сама по собі виявляється лише випадковістю природи або випадком. Отже, цей один виявляється лише деспотом, а не свобідною людиною. Лише у греків з’явилася свідомість свободи, і тому вони свобідні, але вони, як і римляни, знали лише, що дехто свобідний, а не людина як така; цього не знали навіть Платон та Аристотель. Тому у греків були не лише раби, але й сама ця свобода виявлялася лише випадковою, недовговічною квіткою, частково вона була тяжким закабаленням людського, гуманного початку. Лише германці дійшли у християнстві до свідомості, що людина як така вільна, що свобода духу – це основна властивість її природи; ця свідомість з’явилася спершу в релігії, в сокровенній сфері духу, але використання цього принципу у світських справах було наступним завданням…Всесвітня історія – це прогрес в свідомості свободи…В тому, що світова історія є процесом розвитку і становлення духу, полягає теодицея, виправдання Бога в історії. Примирити дух з світовою історією і дійсністю може лише розуміння того, що те, що відбулося і відбувається повсякденно, не лише відбулося заради Бога, але й по суті є його справою» (Геґель).


«Ідеї, котрими в даний час заражена наша цивілізація в своїй вихідній формі відносяться до індустріальної революції. Їх можна резюмувати у такий спосіб: а) ми проти довкілля; б) ми проти інших людей; в) найперше значення має індивідуум (індивідуальна компанія чи індивідуальна нація); г) ми можемо в односторонньому порядку контролювати довкілля і повинні прагнути до такого контролю; д) межи середовища нашого проживання можуть нескінченно розширюватись; е) здоровий глузд полягає у економічному детермінізмі (у прагненні доходів); ж) технологія дасть нам усе. Ми свідчимо, що величні, проте у кінцевому підсумку – руйнівні, досягнення нашої технології за останні 150 років довели, що ці ідеї є хибними. Подібним же чином вони виявились хибними у світлі сучасної теорії екології. Істота, що перемагає своє життєве середовище, руйнує себе» (Г. Бейтсон).

«Нерівність є основою будь-кого космічного ладу, є виправданням існування людської особистості та джерело творчого руху у світі. Будь-яке народження світла у темряві є виникненням нерівності. Будь-який творчий порив є виникненням нерівності, виділенням якостей з неякісної маси. Саме богонародження є предвічною нерівністю. Від нерівності народився і світ, і космос. Від нерівності народилася людина. Абсолютна рівність залишила б

буття у нерозкритому стані, у байдужості, тобто, у небутті. Вимога абсолютної рівності є вимогою повернення до первісного хаотичного і темного стану, це є вимога небуття. Революційна вимога повернення до рівності народилася у небутті з небажання страждати і жертвувати…Пафос рівності є заздрістю чужому буттю, неспроможність до розвитку власного буття. Нерівність припускає утвердження буття в кожному, незалежно від іншого» (Н. Бердяєв).


“Бути людиною - значить завжди жити у визначеній культурі. Кожна людина сформована культурою, яку присвоює собі контактом з родиною і громадськістю, здобуттям освіти і завдяки найрізноманітнішим впливам середовища, а також своїм фундаментальним зв’язком з територією, на якій живе. У цьому немає жодного детермінізму, однак простежується діалектика між чинниками, що обумовлюють, і динамікою свободи. Любов до батьківщини є цінністю, яку необхідно культивувати, однак без духовної тісноти. Люблячи свою людську родину, слід запобігати патологічного вигляду, який з’являється тоді, коли почуття приналежності веде до піднесення себе над іншими, тобто набуває форми націоналізму, расизму і ксенофобії… Досить часто уважний проникливий аналіз різних культур показує, що під їх зовнішніми ознаками приховані істотні спільні елементи. Ці ж ознаки простежуються і в процесі історичного розвитку культур і цивілізацій… Отже, культурні відмінності слід вбачати в перспективі фундаментальної єдності людського роду, того першочергового історичного і онтологічного факту, у світлі якого можна зрозуміти глибоке значення самих відмінностей. По суті тільки розміщення у відповідному контексті елементів єдності і відмінності дозволяє зрозуміти кожну людську культуру ” (Іоанн Павло ІІ).


«У тій мірі, в якій твердження «свідомість є мозком» підлягає емпіричній фальсифікації, наприклад, шляхом заміни мозкової тканини неорганічними матеріалами або справжнім досвідом поза тілесного перебування, я згоден відмовитися від нього. Не зважаючи на це, свідомість на перший погляд, все ж є мозком.

Те, що свідомість є мозком не може вважатись апріорною істиною, оскільки те, що має властивість мислити, не може визначитися суто інтелектуальними засобами. (Дійсно, апріорі загалом не можливо встановити, що існує будь-який мозок. Апріорі наші черепи взагалі могли б бути пустими.) Те, що деякі свідомості за суттю є мозками можна вважати емпіричною істиною, але апріорі неможна виключити те, що деякі інші об’єкти окрім мозку, також є свідомостями.

Те, що свідомість є мозок, не може вважатися і необхідною істиною. Необхідною істиною можна вважати те, що свідомість є всім тим, що володіє здатністю мислити, але при цьому всьому необов’язково необхідною істиною є те, що саме мозок володіє даною можливістю. Відповідно, твердження «свідомість є мозок» не обов’язково необхідно істинне, навіть за умови, що наші свідомості за суттю мозок» ( С. Пріст).


«Кастова ієрархія (вищий закон) лише освячує порядок природи, первісний природний закон, над яким не мають влади ні свавілля, ні будь-яка «сучасна ідея». У будь-якому здоровому суспільстві розрізняються й обумовлюють одне одного три типи з різними у фізіологічному сенсі центрами тяжіння – у кожного своя гігієна, своя сфера праці, своя особлива майстерність та відчуття досконалості. Не Ману (міфологічний батько людей в Давній Індії), а природа розділяє людей на духовних, фізичних, з сильним темпераментом, і на посередніх, які нічим не виділяються. Третіх найбільше, а перші та другі – це еліта. Вища каста – називатиму їх тими, кого найменше – втілює на землі щастя, красу і благо. Лише найбільш духовним дозволена краса, дозволено прекрасне: лише в них доброта не є слабкістю… Порядок каст, ієрархія, лише формулює вищий закон самого життя, розрізняти три типи необхідно для того, щоб підтримувати життя суспільства, забезпечувати існування більш вищих і найбільш високих типів людини: нерівність прав – перша умова для того, щоб існували права… Право – означає привілей. У кожного своє буття – і свої права. Не будемо недооцінювати права посередностей. Чим вище, тим важче жити – холод посилюється, зростає відповідальність. Висока культура завжди будується як піраміда: основа широка, передумова цілого – консолідована, міцна і здорова посередність. Ремесло, торгівля, землеробство, наука, більша частина мистецтв, одним словом, вся сукупність професійної діяльності – все це узгоджується з середнім рівнем умінь та бажань; всі ці заняття будуть не доречними для виняткової людини – необхідний інстинкт суперечив би і аристократизму, і анархізму» (Ф. Ніцше).


«Власне, саме терміни “вигадувати” й “уявляти” попереджають мене про мою помилку, я справді вигадував би, якби уявляв себе чим-небудь, оскільки уявляти — це не що інше, як спостерігати форму або образ тілесної речі. Я ж напевно знаю, що я є, і цілком можливо, що всі образи й речі загалом, що їх відносять до тілесної природи, не що інше, як сни або химери. У зв'язку з цим я ясно бачу, що в словах “я напружую уяву, щоб чітко знати, хто я такий” так само мало глузду, якби я сказав: зараз я прокинувся й бачу щось реальне й істинне; та оскільки бачу ще не досить чітко, то я навмисно засну, аби в снах усе це уявлялося правдивішим і очевиднішим. Цим я цілком ясно визнаю, що ніщо з того, що я можу збагнути завдяки уяві, не належить моєму знанню про мене самого і розум слід старанно відволікати від подібного способу осягати, аби він сам міг точно визнати свою природу. Отож, що я таке? Річ, яка мислить? А що таке річ, яка мислить? Це річ, яка сумнівається, пізнає, стверджує, заперечує, бажає або не бажає, а також уявляє й відчуває. Звісно, це не так і мало, якщо все це властиве моїй природі. А чому б і ні? Хіба я надалі не той, хто сумнівається майже в усьому, хоча розуміє й пізнає певні речі, хто переконливо стверджує тільки їх істинність, заперечуючи всі інші, хто бажає й прагне пізнати ще більше, хто не хоче помилятися, хто уявляє багато речей, іноді всупереч тим, що має, і хто відчуває так само багато ніби завдяки органам тіла? Чи в усьому цьому є бодай щось, що було б настільки достовірним, як те, що я є й що я існую, навіть якщо я й надалі спатиму, а той, хто дав мені життя, усіляко ошукуватиме мене? Чи бодай один із цих атрибутів можна вирізнити з мого мислення, тобто, так би мовити, відокремити від мене самого?» (Р. Декарт).


«Людина – це частинка цього фізичного світу. Її тіло, подібно до всієї іншої матерії, складається із електронів та протонів, які, як ми знаємо, підпорядковані тим же законам, що й електрони і протони, які входять у склад тварин або рослин. Деякі вчені вважають, що фізіологію ніколи не можна буде звести до фізики, але їх аргументи не дуже переконливі. Те, що ми називаємо думками, залежить, напевне, від організації звивин у мозку… Явну хімічну природу має енергія, що використовується для мислення. Наприклад, брак води в організмі перетворює розумну людину на ідіота. Феномени свідомості, вірогідно, пов’язані із матеріальною структурою… У нас також немає підстав вважати, що індивідуальне мислення продовжує існувати після смерті тіла, адже смерть руйнує організацію мозку і розпорошує енергію, що споживається звивинами» (Б.Рассел).


«Хоча про суще говориться в декількох значеннях, але зрозуміло, що перше з них – це значення сущого як сутності речі, яка виражає її сутність (коли ми хочемо сказати, якою є ця річ, ми кажемо, що вона добра або погана, а не кажемо, що вона величиною в три сажні або що вона людина: коли ж ми хочемо сказати, чим вона є, ми не кажемо, що вона біла або тепла, а що вона людина або Бог), а все інше називається сущим, оскільки в окремих випадках – те, що відноситься до сущого у першому значенні кількість або якість, або стан, або ще щось інше. Тому можна задатися питанням: «ходити», «бути здоровим», «сидіти» і так далі – чи є кожне з них суще чи несуще? Бо жодне з них не існує від природи само по собі і не може відділятися від предмета (oysia); а якщо дещо тут є, то швидше те, що ходить, те, що сидить, і те, що здорове…Тому зрозуміло, що завдяки сутності відбувається кожна з цих дій або наявний той чи інший стан, так що сутність є в першому сенсі суще, тобто не в деякому відношенні суще, а безумовно суще…

І питання, яке з давніх давен ставилося, і сьогодні ставиться, і створює труднощі – питання про те, що таке суще – це питання про те, що таке сутність…

Таким чином, ясно, що буття кожної речі, котре позначується як первинне і само по собі суще, і сама ця річ - тотожні і складають одне» (Аристотель)


«Демо-ліберальна, космополітична, гуманітарна, братерсько-народна, соціалістична, федералістична пропаганда, яку принесла нашій знеможеній нації скалічена духом інтелігенція XIX віку, – намагалася за всяку ціну знищити в нас той шляхетний тип, витворений історією і традиціями. Щодо нашої інтелігенції – це їй у великій мірі вдалося. Витворився у нас тип Шевченкового "свинопаса", людини, яка вірила не в страшного, а в поблажливого і всепрощаючого Бога; яка взагалі ні в що не ставила слово "віра" і особливо "фанатична віра"; яка ніколи своє право на життя не спирала на тих "натуральних правах", які Бог дав кожному звірю і кожному птахові, лише – на ласці іншого; яка мусила те право аргументувати – "інтересами соціалізму", "поступу", чи якоїсь там "еволюції", і лише від них чекала здійснення того права; яка вірила в автоматичний похід людства до "щастя", в зникнення "хижацьких інстинктів", в утопію вічного блаженства, в магічну міць намовляння і напоумлення, яка всі мужські чесноти – ненависть до своїх "єретиків" і перебіжчиків, відвагу, суворість до себе, карність, безпощадність…Наші ліберали з їх традиціями драгоманівщини, Тагора і Толстого зробили в нас те саме, що – з меншим успіхом – деінде зробили "європейські нігілісти". Вони "знеславили найцінніші по своїй якості чесноти". Вони прищепили нашій верхівці – "підозріння і огида до всього гарного, блискучого, багатого, гордого, самовпевненого, могутнього"... Всі "сильні почуття – зухвальство, насолоду, тріумф, гордість, відвагу, плямували вони як щось гідне осуду". Їх наміром було – "забрати чисту совість" у представників героїчного типу давніх часів, принизити його в його власних очах, знецінити, викликати моральну огиду до шляхетного кодексу життя..». (Д. Донцов).


«Між виявами волі різних людей існують різноманітні стосунки, і кожен із таких стосунків являє собою обопільний вплив, який справляє або чинить одна сторона й терпить або сприймає інша. Впливи ці, однак, такі, що скеровуються чи то до збереження, чи то до руйнації іншої волі чи життя, тобто вони є ствердними або заперечними. Наша теорія буде спрямована виключно на стосунки обопільного ствердження – саме вони будуть предметом її дослідження. Кожний з таких стосунків являє собою єдність у множинності або множинність у єдності. Його сутність становлять обопільні сприяння, полегшення, здійснення, що розглядаються як вияви волі різних людей та сил. Група, утворена такими позитивними стосунками, сприймається як істота або річ із єдиним внутрішнім і зовнішнім впливом і називається об’єднанням [Verbindung]. Саме ці стосунки, а відтак, і це об’єднання, розуміються чи то як реальне й органічне життя – це є сутністю спільноти [Gemeinschaft], – чи то як ідеальне та механічне утворення – це є поняттям суспільства [Gesellschaft].

Будь-яке близьке, потаємне, неповторно сумісне життя треба розуміти як життя у спільноті. Суспільство – це публічність, це світ. У спільноті зі своїми близькими ми перебуваємо від народження, усіма своїми радощами та прикрощами пов’язані з нею. Вихід же в суспільство є ніби виходом в чужину.

…Однак людське суспільство розуміється як просте співіснування незалежних одна від одної осіб… Натомість будь-яка хвала сільському життю завжди пов’язана з тим, що там спільність між людьми є сильнішою й живішаю: спільнота – це тривале й достеменне сумісне життя, суспільство ж – лише скороминуче й позірне. Відповідно до цього саму спільноту треба розуміти як живий організм, а суспільство – як механічний агрегат і артефакт» (Ф. Тьоніс)


«Наскільки ми залишаємося у колі ідентичності-тотожності, іншість іншого не являє нічого оригінального: «інший» постає, як ми мали змогу це побіжно зазначити, у переліку антонімів «тотожного» поряд із «протилежним», «відмінним», «різним» тощо. Усе матиме зовсім інший вигляд, якщо зведемо до пари іншість із самістю…«Сам як інший» - вже одразу визначає, що самість самого до такої міри глибоко імплікує іншість, що перша виявляється немислимою без другої і постає через другу, якщо скористатися гегелівським зворотом. Сполучникові «як» ми хотіли б надати посиленого значення, не тільки пов’язаного з порівнянням – самого як подібного іншому, - але й з імплікацією: самого в якості іншого…

…Мені здавалося, що коротке зіставлення з подвійним спадком – позитивним і негативним – філософій суб’єкта могло б слугувати за належну передмову, необхідну для того, аби зрозуміти, чому саме суперечність щодо Cogito розглядатиметься згодом як пройдений етап. Ось чому я визнав за краще говорити тут скоріш про передмову, ніж про вступ. Звичайно, можливі й іншого роду дебати у тій царині, де діалектика ідентичності ipse та ідентичності idem, тобто діалектика самого та його іншого, відіграватимуть перші ролі. Однак, та полеміка, до якої ми будемо тоді причетні, лежатиме по той бік межі, де наша проблематика відокремиться від проблематики філософій суб’єкта.

Я вважаю тут за парадигматичне для філософій суб’єкта те, що суб’єкт має бути в них сформульованим у першій особі – ego cogito і, що «я» визначається як емпіричне «я»,або ж як «я» трансцендентальне, а також те, що «я» має бути означене абсолютно, тобто без візаві в позиції іншого, якщо б егологія потребувала внутрішнього доповнення інтерсуб’єктивністю». (Поль Рікер)


«Я називаю тварину - рід, індивідуум - зіпсованою, коли вона втрачає свої інстинкти, коли вона вибирає, коли вона надає перевагу тому, що їй шкідливе. Історія "високих почувань", "ідеалів людства" - можливо, саме мені треба нею зайнятись - була б тільки майже з'ясовуванням того, чому людина так зіпсована. Саме життя ціниться мною, як інстинкт росту, стійкості, накопичення сил, влади: де не вистачає волі до влади, там занепад. Я стверджую, що всім найвищим цінностям людства не вистачає цієї волі, що під найсвятішими іменами панують цінності занепаду, нігілістичні цінності.

Християнство називають релігією співчуття. Співчуття протилежне тонічним афектам, що підвищують енергію життєвого відчуття; воно діє пригнічуючим чином. Через співчуття втрачається сила. Співчуття ще збільшує і ускладнює спад у силі, який завдає життю страждання. Саме страждання робиться заразливим через співчуття; за відомих обставин через співчуття завдається така велика шкода життю і життєвій енергії, що її сила перевищує величину причини. Ось головна точка зору, але є ще важливіша. Якщо міряти співчуття цінністю реакцій, які воно зазвичай викликає, то небезпека його для життя ще ясніша. Співчуття взагалі суперечить законові розвитку, який є законом відбору» (Фрідріх Ніцше).


«Але це помилка..., коли хто, перемішавши рабську та панську природу в єдність, обирає собі за провідницю скотську і сліпу природу». Але «божественна», «панська», «пророцька» природа говорить у кожній людині! Ми вже чули, що каже Сковорода про обидва — темне та ясне — серця людські. «Бути щасливим — пізнати себе або свою природу, взятися за свою долю та перебувати в собі спорідненій частині загального обов’язку. Ця участь у обов’язку є чеснота або послуга Найліпша душа тим неспокійніше та нещасливіше живе, чим важливішу посаду несе, коли не є для неї народжена». Бо вона не має «дійсної дбайливості та невтомної праці...», — «відкіля праця, коли нема охоти та дбайливості. Відкіля охота без природи? Природа є перша всьому причина та саморухлива пружина. Вона є мати охоти. Охота є горіння, нахил та рух... Вона змагає до праці й радіє з неї... Праця є живий та невсипущий хід цілої машини до того часу, поки не зродить досконале діло, що сплітає для Творця вінець радості. Коротко сказати, природа запалює до діла та укріпляє в праці, роблячи працю солодкою. А що ж є природа, як не блаженний дух у людині...». Пізнати своє покликання — «коли людина не зі своїх бажань та не за чужими порадами, але, зрозумівши себе саму та послухавши Святого Духа, що живе в ній та її кличе, береться за обов’язок та залишається при тому обов’язку, для якого вона народилася на світ, та самим Богом до нього призначена...». «Пізнай себе. Слухай себе та послухай Бога твого. Шукай його та послухай його. Він лише знає, що тобі споріднене; те є й корисне…» (Дм. Чижевський)


«Вісь світової історії, якщо вона взагалі існує, можна виявити лише емпірично, як факт, який має значення для всіх людей…Цю вісь необхідно шукати там, де виникли передумови, які дозволили людині стати такою, якою вона є; де з надзвичайною продуктивністю тривало таке формування людського буття, котре, незалежно від певного релігійного змісту, стало настільки переконливим, що тим самим для всіх народів були б знайдені спільні рамки розуміння їхньої історичної значущості. Цю вісь світової історії необхідно віднести до 500 року до н. е., до того духовного процесу, який тривав між 800 і 200 роками до н. е. Тоді відбувся різкий поворот в історії. З’явилася людина такого типу, яка зберігається до сих пір. Цей час ми називатимемо осьовим часом.

В цей час відбувається багато незвичного. В Китаї жили Конфуцій і Лао-Цзи, виникли усі напрями китайської філософії…В Індії з’явилися Упанішади, жив Будда; в філософії – Індії та Китаї – були розглянуті усі можливі філософські теорії осягнення дійсності, включно з скептицизмом, матеріалізмом і нігілізмом; в Ірані Заратустра вчив про світ, в якому триває боротьба між добром і злом; в Палестині проповідували пророки Ілія, Ісая, Єремія; в Греції - це часи Гомера, Парменіда і Геракліта, Платона, трагіків, Архімеда. Все, що виникло разом з цими іменами, виникло майже одночасно протягом небагатьох століть в Китаї, Індії і на Заході незалежно одне від одного.

Те нове, що виникло в дану епоху в трьох зазначених культурах, зводиться до того, що людина усвідомлює буття в цілому, саму себе і свої межі. Перед нею відкривається жах світу і власна безпорадність. Усвідомлюючи власні межі, вона ставить перед собою вищі цілі, пізнає абсолютність в глибинах самопізнання і в глибинах трансцендентного світу» (К. Ясперс).


«Сучасна людина занадто пишається наукою, яку вона створила. В ній, безперечно, світ набуває нових форм. Однак такі інновації відносно не такі вже й глибокі. Вони полягають у тонкій плівці, якою ми вкрили інші фігури цього світу, які інші покоління людства збудували і які ми вважаємо нашим здобутком. Щоразу ми використовуємо це колосальне багатство, але не віддаємо йому належне, адже ми не здобули це багатство, а лише успадкували його. Як добрі спадкоємці, ми зазвичай доволі дурні. Телефон, двигун внутрішнього згорання, перфоратори — це геніальні відкриття, але вони не стали б можливими, якби 20 тисяч років тому людський геній не винайшов способу, як добути вогонь, зробити сокиру, молоток і колесо. Те саме стосується наукового тлумачення світу, що базується на інших попередніх тлумаченнях, і живиться від них здебільшого, від найдавніших, первинних, яким і є власне мова. Сучасна наука була б неможливою без мови, не тільки і не стільки тому, що це прописна істина: науку творити без мови неможливо — але й тому, що, навпаки, мова і є найпершою, примітивною наукою. Саме тому сучасна наука перебуває у постійній полеміці з мовою. Чи мала б наука якийсь сенс, якби мова не була джерелом для її пізнання, знанням, яке нам видається недостатнім і яке ми хочемо розширити? Ми не звикли бачити такі очевидні речі, бо давно вже, дуже давно людство, принаймні західне, «не говорить серйозно». Я не розумію, чому лінгвісти глибоко не зосередились на цьому дивовижному феномені. Сьогодні, коли ми розмовляємо, то не говоримо згідно з тим, що мова нам мала б підказати, а навпаки за усталеною звичкою і ніби жартома розмовляємо так, що наші слова говорять самі за себе, ми спілкуємося такою собі говіркою нашої мови, маючи на увазі те, що хочемо сказати» (Хосе Ортега-і-Гассет).


«Історія не являє собою розповідь ні про послідовність подій, ні описом змін. На відміну від природодослідника історик взагалі не займається подіями як такими. Він займається лише такими подіями, які являють собою зовнішнє вираження думки… По суті він зайнятий лише думками; їхнє зовнішнє вираження – події – цікавлять його постільки, оскільки вони можуть розкрити перед ним думки.

В певному сенсі ці думки самі являють собою події, які відбулися в часі, але оскільки єдиним способом, за допомогою якого історик може відкрити їх, є відтворення цих думок в ньому самому, то в іншому сенсі, важливому для історика, вони знаходяться поза часом. Якщо теорема Піфагора про гіпотенузу як суму квадратів катетів – думка, яку ми можемо сьогодні відтворити самі, думка, яка являє собою вічний вклад в математичне пізнання, тоді і відкриття Августа, що монархія може бути перенесена на ґрунт республіканської конституції Риму завдяки можливостям, які містяться в конституційних нормах повноважень проконсулів та влади трибунів, також виявляються думкою, яку дослідник римської історії може відтворити в собі, є вічним вкладом у сферу політичних ідей. Якщо Вайтхед цілком правомірно вважає прямокутний трикутник вічним об’єктом, тоді так само можна класифікувати і римську конституцію. Історичне знання – це знання того, що дух здійснив в минулому, і той же самий час відтворення його дій, увіковічення діянь минулого в теперішньому. Тому його об’єкт – це не просто об’єкт, тобто дещо, що лежить поза свідомістю, яка його пізнає; це діяльність мислення, яка може бути пізнаною в тій мірі, в якій розум, що пізнає, відтворює її в собі і усвідомлює себе так, ніби він чинив теж саме» (Р. Дж. Коллінгвуд).


«Щоби краще зрозуміти природу речей, треба розглянути питання різноманітності нашого пізнання. Якщо я можу вирізнити одну річ серед інших, не будучи в змозі сказати, в чому полягають її відмінні властивості чи особливість, тоді пізнання буває смутним (confuse). Так, іноді ми ясно (clairement), тобто а ні скільки не сумніваючись, судимо, хороші чи погані такий-то поетичний твір чи картина, тільки тому, що в них є щось таке, чого ми не знаємо, але воно або подобається нам, або неприємне. Якщо ж я можу пояснити ознаки, які я спостерігаю, пізнання називається виразним (dictincte). Таким є, наприклад знання пробірника, який відрізняє справжнє золото від підробленого за допомогою відомих проб чи ознак, що утворюють визначення золота. Але виразне пізнання має ступені... Коли ж усе, що входить у визначення чи виразне знання, пізнане виразно, аж до первинних понять, то таке знання я називаю адекватним. А коли мій розум відразу і виразно розуміє всі первинні складові частини якогось поняття, то він має пізнання інтуїтивне (intuitive), що буває надзвичайно рідко, оскільки більшість людських знань буває смутним або припустимим (suppositive). Слід також відрізняти номінальні і реальні визначення. Я називаю визначення номінальним (nominale), коли ще можна сумніватися, чи можливе визначуване поняття; так, наприклад, коли я говорю, що безкінечний гвинт є тілесною лінією, частини якої конгруентні, чи можуть вступати одна на місце іншої, то той, хто не знає з інших джерел, що таке безкінечний гвинт, може сумніватися, чи можлива така лінія... Коли ж аналіз речі продовжується в ньому (визначенні) аж до первинних понять, не припускаючи нічого, що потребує доведення апріорі своєї можливості, тоді визначення буває досконалим чи сутнісним (essentiele) ...Лише тоді, коли наше пізнання буває ясним (при невиразних поняттях) чи інтуїтивним (при виразних), саме тоді ми спостерігаємо повну ідею ”(Г.Лейбніц).


“Ми живемо в епоху… найбільшого перелому. Філософська думка виявилась безсилою у справі запровадити в людстві духовну єдність. Духовна єдність релігії виявилась утопією… Релігійна думка розпалась на множину течій. Безсилою виявилась і державницька думка… І як раз в цей час… з’явилась у ясній реальній формі можлива для створення єдності людства сила – наукова думка, що переживає надзвичайний вибух творчості. Вона виявилась… у новій формі: з однієї сторони, у формі логічної обов’язковості та логічної незаперечності її основних досягнень, та, по-друге, у формі … охоплення нею всього людства. Мене вже давно дивує відсутність прагнення охопити природу як ціле, ми нерідко даємо просте зібрання фрагментів спостережень там, де ми можемо дати ціле…Сьогодні біосфера ХХ ст. перетворюється на ноосферу, яка створюється передовсім ростом науки, наукового розуміння, і основаною на ній соціальною працею людства” (В.Вернадський).

«. Коли ми хочемо позначити особистість, то поєднуємо індивідуальні атрибути й природні ознаки, які, все ж, не є “особистісними”, тобто унікальними й неповторними, навіть якщо вони схоплюють найтонші кількісні риси, характерні для окремих індивідів. Ми говоримо наприклад: те-то і те-то є людина; ця людина така-то на зріст, з таким-то обличчям, таким характером, такою фізичною статурою, тощо. Але хоч би якими детальними були описи, до яких ми вдаємося, вони придатні й для багатьох інших індивідів, бо екзистенційну унікальність і неповторність особистості неможливо окреслити об’єктивно, за допомогою слів і виразів звичайної мови. Особистісна неповторність виявляється і пізнається лише в царині безпосередніх особистих стосунків, взаємин та єдності, лише тією мірою, якою реалізується принцип особистісного безпосереднього самовияву, тобто любовної і творчої сили, яка виокремлює особистість із загалу природи. І це розкриття та пізнання особистої неповторності стають повнішими, коли факт єдності та взаємин сягає своєї повноти в любові. Любов – істинний шлях до пізнання особистості, оскільки передбачає повне прийняття іншого. Вона не переносить на іншого індивідуальні вподобання, потреби чи бажання, але приймає його таким, як він є, у всій повноті особистісної неповторності. Ось чому пізнання неповторної особистості сягає своєї повноти в еросі, який є самотрансценденція і самопожертва, через що у мові Біблії еротичні стосунки ототожнюються з пізнанням особистості» (Христос Яннарас).


«Практично кожна людина в будь-якій частині світу сьогодні має або принаймні може мати доступ до точної та актуальної інформації. Вільний приплив образів і слів з усього світу змінює не тільки відносини між народами в політичній і економічній площинах, а й саме розуміння світу. Така ситуація відкриває різноманітні можливості раніше недоступні, але має також певні негативні і небезпечні аспекти. Той факт, що невелика кількість держав посідає монополію в галузі культурної промисловості і розповсюджує її продукцію в усіх частинах світу, доходячи до щораз ширших кіл споживачів, може стати серйозною загрозою для специфіки різних культур. Ця продукція передбачає безпосередньо вписані в неї системи цінностей, які можуть викликати у споживачів викорінення і втрату ідентичності» (С.Хантінгтон).


“…Розвиток людської культури йшло повсюдно майже однаковим шляхом… Зародки найперших інституцій та технічних мистецтв розвинулись вже у той час, коли люди були ще дикунами. Досвід наступних періодів варварства та цивілізації був спрямований у вельми значній мірі на розвиток цих початкових понять… Період [дикунства] починається станом дитинства і закінчується споживанням риби та використанням вогню, винаходом луку та гончарного мистецтва… Використання гончарного мистецтва… є точною ознакою для встановлення межі між дикунством і варварством… Приручення диких тварин у східній півкулі, культивування рослин за допомогою зрошення у західній, а також використання для будівлі домів неопаленої цегли та каменя – середня стадія варварства… Обробка заліза, винахід звукової абетки та використання шрифту для літературних творів, - цим починається цивілізація…” (Л.Морган).


“Але як невдячно, як загалом короткозоро прагнути до знищення культури! Тоді залишиться тільки природний стан, а його виносити складніше! Правда природа не вимагала б від нас обмежень первинних потягів, вона дозволила б нам все, але вона застосовує свій особливо ефективний спосіб, щоб обмежити нас, - вона вбиває нас – холодно, жорстоко, як нам здається, немилосердно, і вбиває нас тоді, коли на лице привід до задоволення. Саме через таку небезпеку, якою загрожує нам природа, ми і об’єднались і створили культуру, яка поряд з іншим повинна створити можливим і наше існування. Адже головне завдання культури, дійсна причина її існування в тому і полягає, щоб захищати нас від природи...

Якщо узагальнити, то... життя в цьому світі служить деякій вищій меті, яку, правда, нелегко розпізнати, але яка безумовно означає удосконалення людської істоти. Мабуть, духовне в людині – її душа, яка з часом так повільно і з таким опором відокремилась від тіла – повинна стати об’єктом цього удосконалення і піднесення. Все це проходить в цьому світі, є здійснення намірів далекого не передбачуваного нами розуму...

… Термін “культура” позначає усю сукупність досягнень та інституцій, що відрізняють наше життя від життя наших предків із тваринного світу та що служать подвійній меті: захисту людини від природи та врегулюванню відношень між людьми… Зазирнувши досить далеко у минуле, можна сказати, що найпершими діяннями культури були: застосування знарядь, приборкання вогню, побудова житла… За допомогою усіх своїх знарядь людина вдосконалює свої органи… та розширює рамки своїх можливостей” (З.Фройд).

Схожі:

Бог є всемогутній iconЗакон І благодать про Закон, Мойсеєм даний, І про Благодать та Істину, в Ісусі Христі втілених, І як закон відійшов, І як Благодать та Істина всю землю наповнили, І віра на всі народи розпростерлася
Благословен Господь Бог Ізраїлів, Бог християнский, що навістив і дарував спасіння людям своїм, що не дав до останку творіння своєму...
Бог є всемогутній iconПритча о неверующем парикмахере
Если Бог существует, откуда столько больных людей? Откуда беспризорные дети и несправедливые войны? Если бы Он действительно существовал,...
Бог є всемогутній iconУложение Тимура
Магомета (да даст ему Бог мир) и могущественным ходатайством потомков и сподвижников его. Пусть эти правила послужат им руководством...
Бог є всемогутній iconЗоя Козоріз (Переяслав-Хмельницький) лихослів’Я – як різновид підліткових девіацій
Бог, мати, батько, син, донька. Однак сьогодні в усіх мовах світу з'явилися так звані «інтернаціональні» слова, котрі прийнято називати...
Бог є всемогутній iconГосподи, исцели душу мою
Гафт почувствовал себя значительно лучше. «Произошло чудо, благодаря молитвам священника, говорит актер. – Отец Евмений потрясающий...
Бог є всемогутній iconКлінічна задача 1
Ванею жити треба І з Богом я чорт, я не Бог Ви всі з розуму зійдете у мене гальмування, аміназин, а потім в магазин ”. З тугою, розгублено...
Бог є всемогутній iconДокументи
1. /ВНУШЕНИЕ ГИПНОЗ МАНИПУЛИРОВАНИЕ/~$индер Бендлер Наведение транса.DOC
2. /ВНУШЕНИЕ...

Бог є всемогутній iconДокументи
1. /ВНУШЕНИЕ ГИПНОЗ МАНИПУЛИРОВАНИЕ/~$индер Бендлер Наведение транса.DOC
2. /ВНУШЕНИЕ...

Бог є всемогутній iconДокументи
1. /ВНУШЕНИЕ ГИПНОЗ МАНИПУЛИРОВАНИЕ/~$индер Бендлер Наведение транса.DOC
2. /ВНУШЕНИЕ...

Бог є всемогутній iconДокументи
1. /ВНУШЕНИЕ ГИПНОЗ МАНИПУЛИРОВАНИЕ/~$индер Бендлер Наведение транса.DOC
2. /ВНУШЕНИЕ...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи