Лекція Виробничо-організаційна й економічна icon

Лекція Виробничо-організаційна й економічна




НазваЛекція Виробничо-організаційна й економічна
Сторінка3/5
Дата02.07.2012
Розмір1.32 Mb.
ТипЛекція
1   2   3   4   5

^ Лекція 3. Внутрішні ціни й методи їх формування


Внутрішні ціни лежать в основі внутрішньовиробничих відносин і являють собою умовно-розрахункові ціни, за якими підрозділи передають один одному товари або надають послуги. При цьому ніякі реальні платежі не здійснюються.

У практиці внутрішнього обігу внутрішня ціна виконує ті самі функції, що й ринкова ціна. Серед цих функцій найбільш вагомими є вимірююча та стимулююча. Вимірююча функція виявляється через облік витрат виробництва, стимулююча – через формування частки прибутку згідно зі структурою внутрішньої ціни. Кожне підприємство формує свою власну систему внутрішніх цін. У практиці внутрішньовиробничих відносин внутрішні ціни можуть формуватися на рівні ринкових цін, на базі фактичної ціни готової продукції, на договірній основі та на основі витрат виробництва.

^ Внутрішні ціни, визначені за ринковими цінами, базуються на поточних або усереднених ринкових цінах на внутрішньовиробничі матеріали та комплектуючі вироби, які з точки зору підприємства є проміжною продукцією. Такі ціни застосовують тоді, коли підприємства не вважають за доцільне витрачати час і кошти на збір поточної цінової інформації. Проте внутрішні ціни, визначені на базі ринкових, не є оптимальним інструментом внутрішніх розрахунків, – за відомими оцінками, розбіжність між опублікованими й фактичними ринковими цінами становить 10-15% і більше. Вибір бази ціни значно ускладнюється, якщо ринок монополізований.

^ Внутрішні ціни, визначені на базі фактичної ціни готової (кінцевої) продукції, базуються на фактичній ціні реалізації готової продукції підприємства. При визначенні внутрішніх цін на проміжні продукти з фактичної ціни готової продукції віднімають витрати виробництва та прибутки підрозділів-постачальників. Процес розрахунку здійснюється у зворотному порядку послідовності технологічного процесу виробництва. За оцінками фахівців, у цьому разі структура внутрішньої ціни така: витрати підрозділу-постачальника – 22, прибуток – 15, різні ринкові надбавки – 34, торговельні націнки – 19, інші – 10%.

При формуванні внутрішніх цін на базі ринкових цін на кінцеву продукцію підприємства виникає проблема визначення величини прибутку у внутрішній ціні. Вирішуючи цю проблему на практиці, орієнтуються на галузеву норму прибутку або здійснюють це пропорційно витратам виробництва або обсягу товарообігу.

^ Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі. При визначенні внутрішніх цін на основі угоди між підрозділами-постачальниками й підрозділами-споживачами слід дотримуватися таких правил:

  • підрозділам-партнерам за взаємною угодою надається свобода вибору в реалізації або придбанні продукції як у внутрішнього підрозділу, так і на стороні;

  • допускається мінімальне втручання арбітражного комітету підприємства;

  • сторони повинні інформувати одна одну про можливі альтернативні закупівлі та продаж.

Досвід практичної діяльності вказує на певний суб’єктивізм договірного підходу до встановлення внутрішніх цін, тому що вибір необхідної ціни значною мірою залежить від особистих якостей керівників підрозділів, які здійснюють переговори. Крім того, як і будь-яка договірна форма прийняття рішень, процедура визначення внутрішніх договірних цін - це дуже тривалий процес, пов’язаний з великими втратами часу й ризиком виникнення конфліктних ситуацій між керівниками підрозділів.

^ Внутрішні ціни, визначені на основі витрат виробництва. Цей метод внутрішнього ціноутворення найбільш широко використовується на вітчизняних підприємствах. В його основу можуть бути покладені повні, виробничі, прямі (непрямі), змінні й граничні витрати. З теоретичної точки зору оптимальним визначається варіант ціноутворення на базі граничних витрат. Модифікацією витратного методу ціноутворення є внутрішні ціни з надбавкою на прибуток. У такому вигляді внутрішня ціна наближається за своєю структурою до ринкової.

^ Комбіновані методи внутрішнього ціноутворення застосовують з метою поєднання переваг різних методів внутрішніх розрахунків. У всіх існуючих методах внутрішніх розрахунків нижньою межею ціни є витрати (повні, виробничі, прямі, додані) підрозділу-постачальника, а верхньою межею - ринкова ціна. З погляду партнерів внутрішніх угод такий діапазон внутрішніх цін загалом виправданий. Використання показника прибутку у внутрішніх відносинах має об’єктивне підґрунтя. Прибуток вважається дійовим показником оцінки ефективності роботи структурної одиниці підприємства.

Використання прибутку як основного інструмента фінансового контролю створює стимули для збільшення ефективності роботи підрозділів, чітко визначає прибуткові й неприбуткові дільниці внутрішньовиробничої діяльності. Таким чином, внутрішні ціни базуються на конкурентній ринковій інформації про витрати на прибуток і слід очікувати зрушення основного масиву внутрішніх цін у бік використання ринкової розрахункової бази.

Існують різні способи розподілу прибутку підприємства між його підрозділами. Але такому розподілу може підлягати тільки частина прибутку від реалізації, що залишається після всіх розрахунків підприємства з державним бюджетом, державним і комерційними банками, іншими кредиторами, виплати дивідендів і створення фондів на рівні підприємства.

Залишковий принцип розподілу прибутку підприємства дає змогу акумулювати частину коштів на рівні підприємства з метою централізованого розв’язання деяких важливих проблем перспективного розвитку підприємства (реконструкція та технічне переозброєння, освоєння нових видів продукції, розширене відновлення виробничих потужностей, здійснення заходів у соціальній сфері та ін.).

За критерій розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами можна брати виробничу собівартість або додані витрати даного виробничого підрозділу й витрати (додані витрати) допоміжних, обслуговуючих та забезпечуючих підрозділів, що співпрацюють на договірній основі з підрозділом.

Зі свого чистого прибутку підрозділи можуть створювати власні фонди накопичення та споживання, а також резервний фонд. Кошти з фонду накопичення можуть спрямовуватися на фінансування розвитку виробництва; кошти фонду споживання, як правило, використовують для фінансування соціального розвитку й матеріального заохочення трудового колективу; кошти резервного фонду необхідні підрозділам, наприклад, для формування оборотних виробничих фондів понад централізовано встановлені ліміти. Збільшення цих фондів проти встановлених лімітів здійснюється за рахунок прибутку підрозділу.

Такий підхід до формування прибутку виробничих підрозділів дає змогу:

  • на рівні планування розподіляти між виробничими підрозділами частину прибутку підприємства від реалізації пропорційно доданим витратам виробництва, що встановлює пряму залежність валового та чистого прибутку підрозділів від результатів роботи підрозділу з виконання планових і договірних зобов’язань;

  • формувати планово-розрахункові ціни на продукцію (роботи, послуги) підрозділів, що дає змогу впроваджувати елементи товарно-грошових відносин на внутрішньовиробничому рівні.

При формуванні внутрішніх цін можна застосовувати різні коригуючі коефіцієнти, які дають змогу враховувати специфіку кожного підрозділу та об’єктивно відображати її в рівні внутрішньої планово-розрахункової ціни на продукцію.

При визначенні внутрішніх цін адміністративно-управлінському апарату підприємства необхідно об’єктивно оцінити в рівні ціни основні параметри виробничого потенціалу кожного підрозділу. Одним з таких параметрів є фондоозброєність праці, яка залежить від наявності машин та обладнання в окремому структурному підрозділі. Рівень фондоозброєності праці в багатьох випадках залежить від технологічних умов виробництва, тому в підрозділах підприємства може бути неоднорідним. Через це при встановленні внутрішніх цін часто відображають виробничі можливості структурного підрозділу.


Розділ 2. ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

^ ПІДРОЗДІЛІВ ПІДПРИЄМСТВА


Лекція 4. Система і порядок планування


Планування являє собою процес визначення завдань на майбутнє, умов і засобів їх виконання. Планування діяльності підприємства має два аспекти – зовнішній і внутрішній.

Зовнішній аспект планування стосується підприємства як юридичної особи і суб’єкта ринку, що функціонує в певному мікро- і макросередовищі. У цьому випадку підприємство розглядається як ціле, за допомогою планування програмується його поведінка на ринку, напрямки розвитку та їх результати.

Внутрішнє планування, хоча органічно поєднане із зовнішнім, є більш вірогідним і значною мірою формалізованим, оскільки стосується роботи підрозділів, які утворюють єдину виробничу систему і мають між собою усталені технологічні зв’язки. Ця обставина дещо спрощує розробку внутрішніх планів.

Проте складна система внутрішньокоопераційних зв’язків між основними, допоміжними і основними підрозділами, вплив кон’юнктури ринку через зміну попиту на продукцію підприємства, цін на продукцію та фактори виробництва ставлять високі вимоги до організації внутрішнього планування. Воно має бути гнучким, придатним до оперативної реакції на зміни загальних планових показників та умов діяльності підприємства. При цьому такі зміни мусять бути збалансованими по всій системі взаємозв’язків.

Зміст внутрішніх планів залежить від вибраної схеми внутрішнього економічного управління, передусім від ступеня економічної самостійності підрозділів. Для підрозділів внутрішньої кооперації, особливо за умов технологічної їх спеціалізації основними розділами плану є план виробництва і план витрат. Саме вони характеризують мету та ефективність діяльності і контролюються з боку апарату управління. Плани ресурсного забезпечення і розвитку для таких підрозділів взагалі самостійного значення не мають, оскільки кадрова, постачальницька, науково-технічна та інвестиційна політика за цих умов строго централізована і має перспективну спрямованість.

Більш широкою є сфера планування предметно-спеціалізованих підрозділів, що виготовляють продукцію як для внутрішніх потреб, так і для поставки на ринок, мають статус центрів прибутку і суб’єктів ринку (але не є юридичними особами).

Важливою особливістю внутрішніх планів є їх орієнтація на вирішення тактичних завдань у межах короткострокового періоду (року). Довгострокові (перспективні) плани стратегічного розвитку розробляються і реалізуються на рівні підприємства. Але слід мати на увазі, що таке розмежування горизонту планування не є абсолютним і значною мірою залежить від економічного статусу структурних одиниць підприємства і розділів плану.

Для внутрішньокоопераційних підрозділів, діяльність яких не виходить за межі підприємства, основний акцент робиться на поточні плани виробництва і витрат.

Підрозділи, що самостійно діють на ринку, мають більш розвинену структуру плану, розробляють власну маркетингову стратегію і можуть тією чи іншою мірою впливати на розподіл фінансових ресурсів, звичайно, не обмежуючись поточними планами роботи. Вони розробляють систему планів, близьку до планів самостійних підприємств.

Систему внутрішнього планування на підприємстві умовно поділяють на два види: техніко-економічне і оперативно-календарне. Техніко-економічне планування є комплексним. Воно охоплює всі основні сфери діяльності підприємства. Оперативно-календарне планування стосується тільки виготовлення продукції і передбачає календарну ув’язку виробничих процесів, що виконуються в структурних підрозділах підприємства аж до робочих місць, з урахуванням послідовності виробництва продукції та її основних частин, тривалості циклів обробки і складання (кінцевого виготовлення).


Лекція 5. Виробнича програма та її ресурсне обґрунтування


^ Виробнича програма підрозділів основного виробництва це сукупність продукції (послуг) певної номенклатури та асортименту, а також належної якості, яка має бути виготовлена в плановому періоді у визначених обсягах згідно зі спеціалізацією і виробничою потужністю підрозділів.

^ Номенклатура продукції – це перелік найменувань виробів, завдання з випуску яких передбачено планом виробництва продукції.

Асортимент – це сукупність різновидів продукції кожного найменування, що різняться за відповідними техніко-економічними показниками (за типорозмірами, потужністю, продуктивністю, дизайном тощо).

В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні й вартісні показники.

^ Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції (послуг) в натуральних одиницях за номенклатурою і асортиментом.

Натуральними показниками є

- фізичні;

- умовно-натуральні;

- нормативно-трудові.

Фізичними вимірниками в комунальному господарстві по різних підгалузях є:

1) водопровідно-каналізаційне господарство – куб. м води;

2) міськелектротранспорт – кількість пасажирів;

3) газове господарство – куб. м газа;

4) теплове господарство – Гкал;

5) пральні – тонни випраної сухої білизни;

6) готельне господарство – ліжко-доба;

7) лазні – кількість помивок.

Умовно-натуральні вимірники застосовують в деяких галузях комунального господарства. Для обчислення в умовно-натуральних одиницях використовують відповідні коефіцієнти приведення.

Нормативно-трудові вимірники застосовують у комунальному господарстві для визначення обсягу виробничо-експлуатаційної роботи у нормативних людино-годинах. Нормативно-трудові показники застосовують у тих випадках, коли перелік робіт, що виконуються, великий, а самі види робіт, як правило, неодноразово повторюються за розрахунковий період на одних і тих же територіях.

^ Вартісними показниками виробничої програми є обсяг товарної, валової, реалізованої, чистої продукції, вартість роботи або послуги.

Кожна галузь міського господарства має свій перелік показників виробничої програми. Крім того, виробнича програма обчислюється на рік, за кварталами (з відображенням сезонної нерівномірності споживання послуг) і на короткі періоду часу – місяць, декада, для окремих виробничих підрозділів.

Виробничу програму підприємства можна розраховувати двома методами: балансовим; оптимізаційним.

^ Балансовий метод передбачає узгодження розрахунків споживання і виробничих можливостей підприємства.

Алгоритм складання виробничої програми наступний:

1) визначається величина попиту на продукцію (для комунальних підприємств – за допомогою норм і нормативів споживання комунальної продукції);

2) оцінюється виробнича можливість реалізації продукції з урахуванням існуючої виробничої потужності, руху основних фондів, покращання якості обслуговування тощо;

3) порівнюються дві отримані розрахункові величини і встановлюється кінцева величина виробничої програми.

^ Оптимізаційний метод передбачає розрахунок обсягу виробництва, якому відповідає отримання найбільш можливого прибутку.

Використання цього методу вимагає урахування таких припущень:

  • метою діяльності підприємства є максимізація прибутку;

  • підприємство виробляє і реалізує один вид продукції;

  • оптимізації підлягають тільки ціна та обсяг продукції;

  • обсяг виробництва дорівнює обсягу реалізації.



Лекція 6. Планування витрат


Затрати ресурсів підприємства – це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції.

Відображаючи рівень витрат на виробництво, ми комплексно характеризуємо ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва.

Витрати включають:

  • дослідження ринку;

  • виявлення потреби в продукції на ринку;

  • підготовка та освоєння нової продукції (послуги) на ринку;

  • виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів і нематеріальних активів, оплату праці персоналу;

  • обслуговування виробничого процесу та управління ним;

  • збут продукції;

  • охорона природних ресурсів;

  • набір, підготовка, перепідготовка кадрів;

  • поточна раціоналізація виробництва.

Класифікація витрат:

1) за ступенем залежності від обсягу виробництва:

  • постійні витрати;

  • змінні витрати.

2) за методом віднесення на одиницю продукції:

  • прямі витрати;

  • непрямі витрати.

3) за участю в технологічному процесі:

  • основні витрати;

  • накладні витрати.

4) за участю у виробничому процесі:

- виробничі витрати;

- позавиробничі витрати.

5) за місцем утворення:

- витрати структурного підрозділу;

- витрати підприємства в цілому.

6) за ступенем однорідності:

- одноелементні статті витрат;

- комплексні статті витрат.

7) за економічними елементами:

- матеріальні витрати;

- витрати на оплату праці;

- відрахування на соціальні заходи;

- амортизація основних фондів;

- інші витрати;

8) за конкретними видами витрат:

- сировина й матеріали;

- паливо для використання з технологічною метою;

- енергія для використання з технологічною метою;

- покупні ресурси;

- роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;

- зворотні відходи;

- витрати на оплату праці;

- відрахування на соціальні заходи;

- витрати, пов`язані з підготовкою і освоєнням нових потужностей виробництва;

- витрати на утримання і експлуатацію машин та устаткування;

- загальновиробничі витрати;

- загальногосподарські витрати;

- комерційні витрати.

Основною формою планування витрат є калькулювання собівартості, що являє собою визначення витрат за статтями собівартості.

Об`єктом калькулювання є продукція чи послуги, чия собівартість обчислюється. Калькуляційною одиницею є одиниця кількісного виміру продукції (робіт, послуг):

1) готельне господарство – 1 ліжко-доба,

2) газове господарство – 1 куб. м реалізованого природного чи зрідженого газу;

3) теплове господарство – 1 Гкал теплової енергії;

4) електропостачання міст – 1 кВт /ч електричної енергії;

5) водопровідне господарство – 1 куб. м реалізованої води;

6) каналізаційне господарство – 1 куб. м стічних вод;

7) санітарна очистка міст – 1 куб. м побутових відходів;

8) зелене господарство – 1 га зелених насаджень, шт.;

9) житлове господарство – 1 кв м загальної площі житла;

10) міський електротранспорт – 1 перевезений км, 1 вагоно-км.

Калькуляція на підприємствах складається за статтями:

  1. ^ Сировина і матеріали

До цієї статті належать такі витрати:

- на сировину;

- на основні й допоміжні матеріали;

- на куповані вироби та напівфабрикати.

Усі ці витрати можна обчислити на одиницю продукції (робіт, послуг), виходячи з діючих норм і цін:

S м = ? М н * Ц м - ? М відх * Ц р.відх. ,

де М н - норма витрат матеріалу на одиницю продукції (послуги);

Ц мціна придбання сировини і матеріалів;

М відх витрати сировини і матеріалів, що пішли у відходи;

Ц р.відх – ціна реалізації відходів сировини і матеріалів.

  1. Енергія технологічна

Ця стаття охоплює витрати на всі види енергії, необхідної для виробництва продукції (послуги): паливо; електроенергія; пара; газ.

S ен= ? S н. ен * Ц т ,

де S н. еннорми витрат енергії;

Ц тціна-тариф на застосування енергії.

  1. Основна й додаткова заробітна плата виробничих робітників

До цієї статті належать витрати на оплату праці робітників, які безпосередньо виготовляють продукцію (послуги). Величина таких витрат обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції та виготовлення одиниці продукції. До цієї статті також належать доплати і надбавки робітникам за кваліфікацію, за перевиконання плану, за роботу у святкові і вихідні дні, за виконання державних обов`язків, оплата відпусток.

  1. ^ Утримання та експлуатація машин і механізмів

Стаття є комплексною. Вона охоплює витрати на :

- амортизаційні відрахування на відтворення машин і устаткування (Ам.уст.);

- електроенергію, пальне, мастильні матеріали для машин та устаткування (С ел);

- придбання технологічного інструменту, запасних частин та агрегатів для устаткування (С інс);

- ремонт та технологічне обслуговування ( С р.т.о);

- заробітну плату обслуговуючому персоналу ( С з.н.об.):

S екс = А м.ус + С ел + С інс + С р.т.о + С з.н. об.

  1. ^ Загальновиробничі (накладні) витрати

Стаття являє собою комплексну статтю, до якої входять витрати на:

- управління, виробниче і господарське обслуговування у межах виробництва;

- заробітну плату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління, спеціалістів, службовців;

- амортизаційні відрахування по будівлях і спорудах;

- охорону праці;

- техніку безпеки, охорону, протипожежну охорону;

- досліди, випробування, винахідництво;

- підготовку кадрів, адміністративні та канцелярські витрати;

- відрядження;

- обов`язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення навколишнього середовища);

- придбання патентів, ліцензій тощо.

Розподіляються накладні витрати пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників, крім амортизаційних відрахувань. Вони обчислюються окремо і додаються до визначеної суми:

S накл = q* S з.н.осн + А б.с.

Тут q – відсоток загальновиробничих витрат у заробітній платі основних виробничих робітників;

S з.н.оснвитрати на основну заробітну плату виробничих робітників на одиницю продукції (послуг);

А б.с. – амортизаційні відрахування по будівлях і спорудах на їх повне оновлення.

  1. Підготовка й освоєння виробництв

До цієї статті належать витрати:

- освоєння нових підприємств, виробництв, цехів;

- підготовка та освоєння нової продукції (послуги);

- підготовчі роботи.

Такі витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їх відшкодування.

  1. ^ Позавиробничі витрати

До позавиробничих витрат відносять витрати на:

- маркетингові дослідження;

- рекламу продукції;

- заходи щодо стимулювання збуту.

Деякі з цих витрат є прямими, їх можна обчислити безпосередньо на окремі вироби, а деякі – непрямими (аналіз та дослідження ринку, комісійні витрати, проведення ярмарок, презентацій).

Методи обчислення собівартості продукції (робіт, послуг) є такими:

- метод питомих витрат;

- баловий;

- кореляційний;

- агрегатний.

^ Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним:

С н = С п * Р н,

де С ппитома собівартість аналогічної (базової) продукції (послуги);

Р н параметр нової продукції.

Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів продукції (послуг) на його собівартість. Кожний параметр продукції (послуги) оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базової продукції (послуги) ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала ( Сб):

С н = С б * ? б н ,

де б н – кількість балів за параметром нової продукції (послуги).

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості продукції (послуги) від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічної продукції (послуги). Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним та поширеним.

^ Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість продукції (послуг) визначається як сума собівартості конструктивних його частин або простіших складових.

1   2   3   4   5

Схожі:

Лекція Виробничо-організаційна й економічна iconПрограма виробничо-економічної практики для студентів IV курсу факультету менеджменту
Вимоги до складання та оформлення звіту про проходження виробничо-економічної практики
Лекція Виробничо-організаційна й економічна iconРішення на морському транспорті» зі спеціальності «Менеджмент організацій» 5 курсу денної форми навчання та 6 курсу заочної форми навчання
У чому полягає економічна, організаційна, соціальна, правова І технологічна суть управлінських рішень?
Лекція Виробничо-організаційна й економічна icon1. Роль організації в житті сучасного суспільства. Види організації
Поняття організації. Цілі організації. Організаційна структура та організаційна культура. Мистецтво управління. Організація та зовнішнє...
Лекція Виробничо-організаційна й економічна iconТема організаційні відносини в системі менеджменту поняття організаційної структури
Організаційна структура одна з основних елементів управління організацією. Вона характеризується розподілом цілей І задач управління...
Лекція Виробничо-організаційна й економічна iconТема: “Організаційна структура управління підприємством невиробничої сфери”
Дана структура вважалася ідеальною І ефективною. В той же час, зовсім не бралися до уваги, що організаційна структура І її управління...
Лекція Виробничо-організаційна й економічна iconЛекція 2 "Економічна інформатика" Тема Теоретичні основи економічної інформатики
Экономическая информация, это сведения об экономических процессах, имеющих место в обществе
Лекція Виробничо-організаційна й економічна iconЛекція фінансова система внутрішня будова фінансової системи > Організаційна структура фінансової системи
Фінансова система визначається як сукупність окремих сфер І ланок фінансових відносин, що мають особливості у створенні та використанні...
Лекція Виробничо-організаційна й економічна iconЛекція 1 "Економічна інформатика"
Складено відповідно галузевому стандарту віщої освіти "Освітньо-професійна програма підготовки бакалавра за спеціальностями напряму...
Лекція Виробничо-організаційна й економічна iconЛекція бюджет І бюджетна система соціально-економічна сутність Державного бюджету
Державний бюджет є централізованим грошовим фондом, являє собою загальнодержавні фінансові ресурси
Лекція Виробничо-організаційна й економічна iconСхема аналізу лекції
Тип лекції (вступна; інформаційна (тематична); заключна (підсумкова); оглядова; нетрадиційна (наприклад, лекція-брифінг, лекція-конференція,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи