Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 icon

Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9




Скачати 132.97 Kb.
НазваВісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9
Дата11.07.2012
Розмір132.97 Kb.
ТипДокументи

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ

Серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9

VISNYK LVIV UNIV.

Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9





УДК 821.161.2.09"18/19" І.Франко: 398.21


"ЦАРІВНА РОДОМ ІЗ ВИСОКОГО, БЛИСКУЧОГО ЗАМКУ".
іван Франко про естетичну сутність народної казки

Михайло ЧОРНОПИСКИЙ


Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української фольклористики імені академіка Філарета Колесси,
вул. Університетська, 1/345, 79602 Львів, Україна,
тел.: (+38032) 296 47 20, e-mail: folklore@franko.lviv.ua



З’ясовано Франкову концепцію народної казки в контексті українського і зарубіжного казкознавства ХХ ст., акцентовано на морально-етичному ідеалі як головній прикметі народної казки та на Франковому визначенні її сутності як самодостатньому естетичному феномені народної творчості.

^ Ключові слова: народна казка, казкознавство, морально-етичний ідеал, первинні і вторинні прикмети казки, народна і літературна казка.


Казка – один із найпопулярніших видів усної народної словесності, проте в ук­ра­їн­­ській фольклористиці вона найменше вивчена. У той час як у багатьох країнах Єв­ро­пи національний казковий епос ще з ХІХ ст. прагнули видавати багатотомними кор­пу­сами, у розшматованій Російською та Австро-Угорською імперіями Україні тільки зрідка з’являлися окремі публікації записів ентузіастів-збирачів. Першу спробу змі­ни­ти цей стан зробив Іван Рудченко, бо дуже вже контрастно виглядало те, що росій­ський фольклорист Олександр Афанасьєв упродовж 1855-1864 рр. видав такий кор­пус аж у 8 ви­пусках, в яких опублікував близько 600 текстів, у т.ч. чимало україн­ських. І.Руд­чен­ко­ві досадно було, що на українські казки російські та польські літе­ра­то­ри звертали увагу "набагато раніше і в певному розумінні більше, ніж на російські", вико­рис­то­ву­ва­ли їх у своїх творах, переробках і при цьому "керувалися майже завжди своїми по­лі­тичними тенденціями" [1, c. VI], трактуючи їх як різновид свого націо­наль­ного фонду. Фольклорист усвідомлював, що українська усна словесність над­зви­чай­но багата на твори цього та інших жанрів. Він критично ставився до таких пере­кла­дів і переробок, бо при цьому втрачалася їхня естетична і науково-етнографічна цінність. І.Рудченко наголо­шу­вав, що вартісними є тільки автентичні записи з народ­них уст, зі збереженням фо­не­тич­них і лексичних особливостей, що, дотримуючись цієї вимоги, він змушений збе­рі­га­ти навіть наслідки штучного зросійщення – по­твор­не суржикове підлаштування окремих оповідачів у мові казкових персонажів.

Перед І.Рудченком постала проблема недосконалості наукової класифікації творів фольклору, зокрема казок – казки міфічні, героїчні, пастуші, зооморфні, антро­по­морфні і т. ін. Такий поділ він цілком слушно вважав зовсім штучним, а тому віддав перевагу народному, тематичному групуванню – про звірів, про птиць, нечисту силу, зміїв, богатирів, про билицю, бувальщину. Та й виділення власне казки серед опо­від­них творів виявилося досить хитким, тому він пішов тим самим шляхом, що й інші ви­давці того часу, і поруч з казками помістив різні оповідки інших жанрів. Заува­жи­мо: через неглибоке теоретичне осмислення жанру казки таке трапляється і те­пер навіть в академічних виданнях.

І.Рудченко, український патріот, прагнув якомога більше і сумлінніше видати "цих дорогоцінних пам’ятників народної творчості як джерел для вивчення народного життя. Це і є моєю справжньою метою і бажанням" [1, c. VIII], – писав він. Та саме цьо­му заповітному бажанню, крім методологічних труднощів, особистих обставин та, головне, впливу імперського антиукраїнства (заборона 1876 р. емським указом укра­їн­ського друку, цензорський донос про женевське видання роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" та ін.) не судилось здійснитися. Другий випуск став ос­тан­­нім, хоч у кінці книжки стояло повідомлення: "Третій випуск готується до друку" [2]. Зібрані І.Рудченком у другій половині ХІХ ст. записи українських народних казок, які він планував видати щонайменше у п’яти книгах, досі лежать у відділі рукописів і рід­кіс­них книг Бібліотеки Російської Академії наук у Санкт-Петербурзі. Щоб уявити собі, який унікальний скарб українського казкового епосу було по­хо­ро­не­но, досить ска­за­ти, що О.Афанасьєв у восьми випусках російських та українських казок зміг набрати менше 600 текстів, а І.Рудченко мав тільки самих українських більше 1800!1

У другій половині ХІХ ст. у підросійській Україні поруч з І.Рудченком над ви­вчен­­­­ням скарбів української словесності інтенсивно працювали Володимир Антонович, Михайло Дра­го­ма­нов. У передмові до збірника "Малорусские народные предания и рассказы" (Ки­їв, 1876) М.Драгоманов запропонував досконалішу на той час класи­фі­ка­цію тво­рів фольк­­­лору, його доповнив Павло Чубинський, який у другому томі "Трудов этногра­фи­чес­ко-статис­ти­ческой экспедиции в Западно-Русский край" (СПб, 1878) помістив велику добірку нових записів творів фольклорної прози, та це не за­до­воль­няло потреб пу­блі­ка­ції зібраного матеріалу таких талановитих записувачів, як Андрій Димінський, Іван Ман­жу­ра, Степан Руданський та ін. У збиранні та публікації свого винятково багатого й естетично цінного казкового епосу поневолена Україна на кінець ХІХ ст. залишалася далеко позаду від багатьох країн Європи.

Німецькі філологи брати Якоб і Вільгельм Ґрімм своїми працями "Дитячі і ро­дин­ні казки" (1812-1814), "Німецькі легенди" (1816-1818), "Німецька міфологія" (1835) та інші збудили вчених Європи до замилуваного вивчення народних казок, з’ясування їх подібності у різних народів від єдиного предка "праміфа", започаткувавши цим мі­фо­ло­гічну школу у фольклористиці їхньої доби. Їхній співвітчизник філолог Теодор Бенфей цілим томом передмови до перекладу знаменитих староіндійських оповідок "Панчатантра" (1859) через порівняння казкових сюжетів доводив, що їх подібність – це результат запозичень з Індії і цим спонукав до з’ясування шляхів міграції сюжетів у світі не тільки казок, а й інших жанрів фольклору. Так зі щабля на щабель рухалася теоретична думка і методологія у європейській фольклористиці, а порівняльно-істо­рич­ні студії національних фондів вимагали все повнішого і досконалішого їх зі­бран­ня та публікування. Уже у другій половині ХІХ ст. у зв’язку з цим процесом по­ча­лися спроби каталогізувати казкові сюжети (І.Ган, С.Барінг Голд, Ф.Стіл, Р.Темпл, Е.Кос­кен, Г.Гомм, І.Якобс, В.Шовен, Л.Колмачевський, П.Владіміров та ін.). У працях більшості фольклористів увагу сконцентровано на збіжності фор­маль­них ознак казок, проте ці твори також викликали зацікавлення у філософів, психо­ло­гів, соціологів, не кажучи вже про літераторів. Визначний німецький уче­ний В.Вундт на основі казок написав 250-сторінкову монографію "Vцlker­psycho­lo­gie" (перевидана 1900 р. у трьох томах). Ви­зрівав черговий етап поступу у європей­ській фольк­лористиці. Саме на початку 1890 років, Літературне товариство імені Тараса Шев­ченка у Львові пере­фор­му­валося у На­у­ко­ве товариство імені Тараса Шевченка (НТШ) за зразками подібних народознавчих наукових інституцій у європейських країнах, а центр таких україно­знав­чих студій через по­лі­тич­ні репресії з підросійської України перемістився до Львова – у підавстрійську займанщину.

Саме у цей час Іван Франко, який вже пройшов своєрідний фольклористичний ви­ш­кіл під впливом М.Драгоманова і мав досвід успішних студій над українською ро­дин­но-побутовою та суспільно-громадською лірикою, стає в НТШ чоловою фігурою у дослі­дах фольклору і як голова Етнографічної Комісії гуртує біля себе плеяду молодих талановитих фольклористів й етнографів – Володимира Гнатюка, Осипа Роз­дольського, Філарета Колес­су, Остапа Ни­жанківського, Дениса Січинського, Зенона Кузелю, Іларіона Свєнціцького та ін. В осередку НТШ, де згуртувалися такі визначні корифеї українознавства, як Омелян Огоновський, Федір Вовк, Олександр Колесса, сприятливим фактором для успішної праці фольклористів стало і те, що по­руч з І.Фран­­ком був ще один вихованець київської школи Антоновича-Драгоманова – Ми­хай­ло Грушевський. Так сформувався продуктивний, високо­про­фесій­ний загаль­но­­український тандем талановитих науковців, який розпочав якісно новий етап ук­ра­ї­нознавчих студій, зокрема фольклористичних, в окремій Етнографічній Комісії, що заопікувалася виданням "Етнографічного Збірника" з 1895 р. та "Матеріа­лів до ук­ра­їн­ської етнології" з 1899 р.

Виняткова роль у формуванні та професійному вишколі молодих фольклористів-ет­нографів належала І.Франкові. Свій журнал "Житє і слово" він зробив їхньою три­­бу­ною, очолив Етнографічну Комісію, його заступником став Федір Вовк. Ви­в­ча­­ти фольк­лор у Комісії почали відповідно до новітніх досягнень і вимог тогочасної євро­пей­ської народознавчої методології: фольклорно-етногра­фіч­ні матеріали фіксували з повним збереженням усіх їхніх особливостей, публіку­ва­ли комплексно і системно в площині порівняльно-етнічних зіставлень і паралелей, з’ясовуючи їхню наукову, ес­тетич­ну та суспільну цінність. Маємо всі підстави стверджувати, що то була Фран­кова школа новітньої української фольклористики. Доктор І.Франко разом зі своїми мо­лоди­ми однодумцями, фольклористами і літераторами – Остапом Нижан­ків­ським, Філаретом Ко­лес­­сою, Денисом Січинським, Осипом Роздольським, Михайлом Пав­ли­ком, Богданом Леп­ким, Силь­вестром Яри­­чев­ським, Єронімом Ка­ли­тов­ським – виправ­ляє одне з суттєвих упу­щень українських фольклористів ми­ну­ло­го: вимогу збирати і публікувати пісенні твори з мелодіями, про що у 1894 р. подає відозву в галицькій українській та польській пресі (у газетах "Діло", "Kurjer Lwowski" і журналах "Житє і слово", "Зоря", "Народ").

Водночас І.Франко прагне надолужити й інше важливе упущення українських фольк­лористів – обмаль записів і публікацій оповідних творів фольк­лору – казок, анек­дотів, легенд, переказів, оповідань тощо. Це упущення зумовили різні причини. В умовах тривалої національної неволі, коли панівна влада через ни­щен­ня націо­наль­ної школи тримала народ у темряві, денаціоналізувала освічену верству (світську і ду­ховну), горстці свідомої патріотичної інтелігенції було не до ка­зок та анекдотів. Бу­ди­ти національну свідомість, історичну пам’ять, почуття націо­нальної гідності най­біль­ше міг історичний ліро-епос та ще перекази. Тому саме із великого зацікавлення до цих жанрів починалася українська фольклористика у першій половині ХІХ ст., зрештою, як і в інших поневолених народів. До речі, стереотипне тлумачення цього явища як прикметної риси тільки доби романтизму є не чим іншим, як універсальним шаблоном, узятим із загальної характеристики явищ романтизму – певного історич­но­го етапу культурного процесу.

Іншою причиною послабленої уваги фольклористів до збирання оповідних тво­рів, зокрема казок, були труднощі їх повноцінної фіксації. Ці проблеми яскраво опи­сав у спогадах І.Рудченко: "Нічого про те казати – яке нелегке це діло. Ко­ли співають тобі пісню, то ти сяк-так, а її приспієш записати, – або, як уже про­спі­ває, просиш розказати – і записати. Не таке з казками буває. Казка кажеться швидко; той, що роз­ка­зує, по двічі вам одного казати не стане. Оце, було, просиш розказати казку. Роз­ка­зує тобі, ти й слухаєш. Як розкаже вже до кінця, то ти береш мерщій піро та па­пір і давай списувати, щоб чого не забути. Списуєш-списуєш – аж утомишся. Про­чи­та­єш сам собі: ні! здається, мов не так. Просиш знову розказати. Марна праця! Удру­ге, під­ряд, одну казку і не прохай, щоб тобі розказали. От ти одкладаєш ту казку до іншого часу: колись, думаєш, попрошу, то ще цю саму розкаже. Жди ж того часу! От і ді­ж­деш його. – Розкажи, Остапе! – прошу, було, – отаку-то казку. "Оце! Я вже ка­зав то­бі!" – Та я пройду: чи я так записав, як казано, чи, може, де помилився. – "Казать-то, – каже, – казать, – та де того кбзника взять?" – Та там у тебе в голові пошукай! – кажу. "Так-то його й знайти одразу!..". А далі Остап і згодиться і почне казать. Він каже, а я ди­влюся на записану казку: чи я так записав, та де не так, то вже й полагоджу. От з таких-то казок, часом на обірванім папірці писаних, склалась у мене чимала купка казок" [3, c. 339].

І.Франко на власному досвіді практично вчив молодих своїх вихованців В.Гнатю­ка, О.Роздольського, тоді ще студентів університету, як записувати фольклор, а його заступник в Етнографічній Комісії Ф.Вовк писав у листах докладні інструкції для збирання етнографічних матеріалів. Методичний аспект підготовки молодих фольк­лористів був досить актуальним. Зібраний у різні часи фольклорний матеріал, як писав пізніше В.Гнатюк, показував, що серед оповідачів, як і записувачів, були люди різного обдарування, у т.ч. й дуже примітивні, які, оповідаючи, спотворювали річ, а записувачі те редагували не кращим способом. "Доброго оповідача можна порівняти з артистом малярем, а злого – з малярем богомазом, – писав Гнатюк. – Як тут штука не винна, що до неї присусіджуються богомази, так і твори народної літератури не від­по­­відають за те, що їх обезображують злі оповідачі. Коли хочемо любуватися народ­ни­ми творами, звертаймося до добрих оповідачів і тільки від них записуймо" [4, c. VIII]. Не випадковий той факт, що В.Гнатюк з перших експедицій продемонстрував високий рівень наукової фіксації текстів, а О.Роздольський першим у фольклористиці для записів використав фонограф – такі результати мала школа І.Франка і Ф.Вовка.

Принагідно зауважимо, що в тодішньому осередку НТШ не всі з таким ентузіаз­мом ставилися до вивчення фольклору, як І.Франко та М.Грушевський. "Тов[ариство] ім[ені] Шевч[енка] заходжується збирати етнографічні матеріяли, та варто бачити ті гримаси, які роблять головачі того тов[ариства], особливо Верхратський, на саму згад­­ку про ті матеріяли, – писав І.Франко 25 січня 1895 року М.Драгоманову. – В їх очах усе те нічого не варто, – от поодинокі слова, се друге діло! Крім Грушевського і де­кіль­кох молодих студентів, ніхто не інтересується тими речами" [5, c. 17].

Офіційно тимчасову редакцію першого "Етнографічного Збірника" М.Грушев­сько­му довелося взяти на себе, для титулу видання "узяти притертий вже термін етно­гра­фіч­но­го збірника, хоч з програми його не виключаються ті сторони науки про нарід, які обіймає собою новий термін фольклору" [6, c. VIII]. Фактично видання збірника го­ту­вав І.Франко. У листі 7 січня 1896 р. він писав Людмилі Драгомановій, дру­жині то­ді вже покійного вченого: "Тепер хоча "Ж[итє] і сл[ово]" перестане вихо­ди­ти, я маю змо­­гу вміщувати етнографічний матеріял в "Етнографічнім збірнику", що видає Тов[а­рист­во] ім. Шевченка і котрого редакцію (розуміється, негласно!) я проводжу" [5, c. 67].

Отже, І.Франко робив усе можливе, щоб змінити "сумне становище" в україн­ській фольклористиці, як висловився М.Грушевський в уже згаданій передмові до видання Етнографічного збірника, особливо щодо занедбання вивчення казок, анек­до­тів та ін­ших оповідних жанрів. Цю прогалину він прагне виповнити шляхом, по-перше, пу­блі­кації спеціальних збірників і нових записів текстів казок, анекдотів, легенд, по-друге, – через чіткіше визначення диференціації цих жанрів, по-третє, – через озна­йом­­лення з найвизначнішими працями про ці жанри у європейській фольк­ло­ристиці, по-четверте, – через їх творче використання у красному письменстві. У тому ж пер­шо­му томі "Етнографічного збірника", як повідомляє 17 листопада 1895 р., незва­жа­ю­чи на величезне завантаження власною науковою, журналістською, лі­те­ра­тур­ною і громадською працею, він "зредагував 25 казок Роздольського, додавши до кожної покажчик паралелів, кілько міг (оп’ять прихапцем, серед десяти інших праць) зібра­ти" [5, c. 58]. У передмові до цієї публікації він зазначає, що подає лише частину того фольклорного матеріалу, який "в остатніх роках згромадив молодий і вельми пильний та старанний збирач", а ще залишилися "на боці новели та гумористичні анекдоти, леґенди, оповідання про особи і події історичні і т. и." [7, c. 1].

У передмові до цих записів народних казок О.Роздольського І.Франко дає ви­зна­чен­ня жанрів оповідних творів, застерігши при цьому, що він залишає "на боці всякі фі­лософічні поділи сеї словесности після змісту", які вже уложив М.Драгоманов до своєї збірки "Малорусские народные предания и рассказы", а дотримується поділу скромнішого і простішого "по формам літературним" [7, c. 1], тобто І.Франко дає зро­зу­­міти, що його не задовольняло нечітке окреслення жанрів лише за тематично-зміс­то­ви­ми прикметами, що виразнішим у змісті кожного з оповідних жанрів є ви­ді­ле­н­ня структурно-композиційних елементів. Таких видів в усній народній словес­нос­ті він ви­ді­ляє 7: казка, легенда, новела, фацеція (анекдот), міфічні оповідання, "опо­ві­дан­ня про особи, події та місцевости історичні – німецьким терміном звані збґами (Sagen)" та "бай­­ки звірячі, притчі й апологи". До кожного з названих видів І.Франко подав стисле по­яс­нен­ня. "Коли до сего додамо ще такі твори, що стоять на границі між поезією і про­зою, як ріжні апокрифічні молитви, примови та формули, то будемо мати вичерп­ний увесь скарб усної прозової словесности людової" [7, c. 3], – завершу­вав свою кла­си­фікацію.

Безперечно, Франкова класифікація жанрів оповідних творів – а вона завжди до певної міри умовна! – це був крок до чіткості у визначенні розмаїття видів народної прозової словесності, і вона служила доволі стабільним орієнтиром для українських фольклористів у ХХ ст. поза московсько-більшовицьким режимом. Відзначимо, що власне народну казку він досить чітко розмежував з новелою, анекдотом, байкою, різ­ни­ми видами оповідань, наголосивши, що вважає "казку, т. є. оповіданє, в якім дій­с­ність перемішана з чудесним елементом, так що цілість являється свобідним випло­дом фантазії, без ніякої побічної, церковно-моралізуючої ціли" як самодостатній естетичний феномен. І.Франко відкинув повторювані з часів братів Ґрімм і до сьогод­ні твердження про міфічну основу народної казки. Тут же зауважив: "Оповідання сего роду, невірно названі деким "оповіданнями мітичними", майже всі завандрували до нас із далекої чужини, з Азії та Єгипту і являються, як про се легко переконатися з порів­няного досліду, калейдоскоповим переписуванням та комбінуванням досить нечис­лен­них мотивів" [7, c. 1-2]. Учений, очевидно, мав на увазі П.Чубинського, який окре­мим відділом подавав "казки міфічні" [8, c. 3-4], а його твердження про східне за­по­зичення казкових мотивів було даниною ще тоді неподоланих у Європі хибних стереотипів мислення "індіаністів".

І все ж Франкове визначення сутності власне казки як цілісного фантастичного художнього феномена, вільного від моралізаторства і прямого дидактизму, на ціле століття випередило погляди більшості фольклористів, які не змогли осмислити в казці ні сенсу чудесної фантастики, ні сенсу щасливої розв’язки конфлікту, ні причин відсутності алегоризму та подібності мотивів у казках навіть досить віддалених гео­гра­фічно і культурно-цивілізаційно етносів, які врешті розгубилися у домислах про час появи казок, підмінили осмислення філософії народного казкового епосу примі­тив­ним етнографізмом, вульгарним соціологізмом або розпорошили своє шукання естетичного сенсу мистецького витвору народного генія у фасетковому структурному членуванні та каталогізації його елементів...


______________________


  1. Рудченко И. Предисловие // Народные южнорусские сказки. Выпуск 1. Издал И.Рудченко. Киев, 1869. С. V-XI.

  2. Народные южнорусские сказки. Выпуск 2. Издал И.Рудченко. Киев, 1870.

  3. Сиваченко М.Є. Іван Рудченко як збирач і публікатор українських народних казок // Сиваченко М.Є. Літературознавчі та фольклористичні розвідки. Київ, 1974. C. 337-401.

  4. Гнатюк В. Народні байки. Львів, 1918.

  5. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1986. Т. 50.

  6. Грушевський М. Передмова // Етнографічний збірник. Львів, 1895. Т. І. C. VII-VIII.

  7. Франко І. Галицькі народні казки / В Берлині пов. Бродського із уст народа списав О.Роздольський. Впорядкував і порівняння додав І.Франко // Етнографічний збірник. Львів, 1895. Т. І. C. 1-3.

  8. Чубинский П. Малорусские сказки // Труды этнографическо-статистической экс­пе­диции в Западно-Русский край. Петербург, 1878. C. 3-5.

  9. Франко І. Коли ще звірі говорили. Казки для дітей. Оповів Іван Франко. Львів, 1899.

  10. Староруські оповідання. Вибрав і переповів І.Франко. Львів, 1900.

  11. Бодянський О. Наські українські казки запорожця Іська Матиринки. Видав і пояснив Іван Франко. Львів, 1903.

  12. Франко І. Національний колорит у казках Бодянського // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1982. Т. 34. С. 449-456.

  13. Франко І. Дві школи в фольклористиці // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1981. Т. 29. С. 416-424.

  14. Франко І. Коли ще звірі говорили. Передмова // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1979. Т. 20. С. 74-172.

  15. Гнатюк В. Українські народні казки. Переднє слово. Львів, 1913. Цит. за видан­ням: ЗНТШ. Нью-Йорк, 1981. Т. 201.

  16. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1979. Т. 20.

  17. Галицько-руські анекдоти. Зібрав Володимир Гнатюк // Етнографічний збірник. – Львів, 1899. – Т. VI.

  18. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1986. Т. 50. С. 328-329. Йдеться про друге видання 1884-1896 рр. праці американського літературознавця і фольклориста Ф.Чайльда (1825-1896).

  19. Українські народні байки: (Звіриний епос). Зібрав Володимир Гнатюк. Львів: На­кла­дом Наук. тов. імені Шевченка, 1916. Т. І-ІІ (Етнографічний збірник; Т. 37-38).



^

"TSARIVNA RODOM IS VYSOKOHO, BLYSKUCHOHO ZAMKU"

("THE PRINCESS WHO COMES FROM THE HIGH SHINING CASTLE").

Ivan Franko on the aesthetic sense of the folk tale




Mykhaylo CHORNOPYSKYY


Ivan Franko National University in Lviv,
Filaret Kolessa Ukrainian Folklore Studies Department,
Universytetska str., 1/345, 79602 Lviv, Ukraine,
tel.: (+38032) 296 47 20, e-mail: folklore@franko.lviv.ua



Franko’s conception of the folk tale in the context of Ukrainian and foreign tale studies of the 20th century is ascertained. The moral ethic ideal is emphasized as the main feature of the folk tale as well as Franko’s definition of its sense as individual aesthetic phenomenon of folk art.

Key words: folk tale, tale studies, moral ethic ideal, primary and secondary features of the tale, folk and literary tale.


Стаття надійшла до редколегії 11.11.2008

Прийнята до друку 20.12.2008

1 Докладнішу історію видання див.: Сиваченко М.Є. Іван Рудченко як збирач і публікатор українських народних казок // Сиваченко М.Є. Літературознавчі та фольклористичні розвідки. Київ, 1974. С. 337- 401.

© Михайло Чорнопиский, 2009




Схожі:

Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconВісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9
З’ясовано Франкову концепцію народної казки в контексті українського І зарубіжного казкознавства ХХ ст., акцентовано на морально-етичному...
Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconВісник львів. Ун-ту visnyk LVIV univ. Серія прикл матем. інформ. Ser. Appl. Math. Inform. 2009. Вип. 15. C.2 2009. Is. 15. P.2
Прізвище[, І. Прізвище…] Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, м. Львів, 79000, e-mail:...
Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconИк львів. Ун-ту серія філол. 2003. Вип. 31. С. 247-291 visnyk LVIV univ. Ser. Philologi. 2003. №31. P. 247-291 матеріали І публікації
Філарета Колесси, вул. Університетська, 1/345, 79602 Львів, Україна, тел.: (00380 322) 96 47 20, e-mail: folklore@franko LVIV ua
Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconВісник львів. Ун-ту visnyk LVIV univ серія географічна. 2004. Вип. 31. С. 56-65 Ser. Geogr. 2004.№31. Р. 56-65

Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconТеоретичні питання ландшафтознавчих досліджень
Вісник львів. Ун-ту visnyk LVIV univ серія географічна. 2004. Вип. 31. С. 43-55 Ser. Geogr. 2004. №31. Р. 43-55
Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconВісник львів. Ун-ту серія філол. 2003. Вип. 31. С. 192-201 visnyk LVIV univ. Ser. Philologi. 2003. №31. P. 192-201 етномузикологія
Кожен тип охарактеризовано на основі аналізу основоположних видань, вказано також на значення історичних типів народномузичних видань...
Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconВісник львів. Ун-ту серія філол. 2003. Вип. 31. С. 192-201 visnyk LVIV univ. Ser. Philologi. 2003. №31. P. 192-201 етномузикологія
Кожен тип охарактеризовано на основі аналізу основоположних видань, вказано також на значення історичних типів народномузичних видань...
Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconИк львів. Ун-ту серія філол. 2003. Вип. 31. С. 247-291 visnyk LVIV univ. Ser. Philologi. 2003. №31. P. 247-291 матеріали І публікації

Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconВісник львів. Ун-ту visnyk LVIV univ серія географічна. 2004. Вип. 31. С. 79-88 Ser. Geogr. 2004. №31. Р. 79-88
Ніша ландшафтознавства в полі культури та місце львівської ландшафтознавчої школи в ній
Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2009. Вип. 45. С. 3-9 Visnyk LVIV univ. Series Philol. 2009. Is. 45. P. 3-9 iconВісник львів. Ун-ту visnyk LVIV univ серія прикладна математика та інфор- ser. Applied Mathematiсs and Computer матика Вип C.1 Science. No. P.1
Ряди типу Фур’є в комплексній формі на “одиничних” криволінійних замкнутих лініях у площинах
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи