“Затверджено” icon

“Затверджено”




Скачати 440.75 Kb.
Назва“Затверджено”
Сторінка1/2
Дата12.07.2012
Розмір440.75 Kb.
ТипДокументи
  1   2




Додаток 4

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

Буковинський державний медичний університет


Затверджено”


на методичній нараді кафедри

нервових хвороб, психіатрії та

медичної психології ім. С.М.Савенка

“___” ___________ 200__р. (Протокол №___)

Завідувач кафедри


Професор В.М.Пашковський


“___” ___________ 200__р.


МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

студентам _3__ курсу медичних факультетів № 1, 2


(спеціальність “Лікувальна справа”)

ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

^

Під час ПІДГОТОВки ДО ПРАКТИЧНОГО ЗАНЯТТЯ


Тема заняття 7. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХВОРИХ З РІЗНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХВОРИХ ПРИ ТУБЕРКУЛЬОЗІ, СНІДІ, ОНКОПАТОЛОГІЇ, ЕНДОКРИННИХ, НЕРВОВИХ ТА ПСИХІЧНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ. ВПЛИВ НА ПСИХІКУ ЛЮДИНИ ВРОДЖЕНИХ ТА НАБУТИХ ФІЗИЧНИХ ДЕФЕКТІВ.
^
Модуль І. Медична психологія

Змістовий модуль ІІ. Практичні аспекти медичної психології


Чернівці – 2007


Тема ІІ.4. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХВОРИХ З РІЗНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХВОРИХ ПРИ ТУБЕРКУЛЬОЗІ, СНІДІ, ОНКОПАТОЛОГІЇ, ЕНДОКРИННИХ, НЕРВОВИХ ТА ПСИХІЧНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ. ВПЛИВ НА ПСИХІКУ ЛЮДИНИ ВРОДЖЕНИХ ТА НАБУТИХ ФІЗИЧНИХ ДЕФЕКТІВ.


^ 1. Актуальність теми: Для успішної лікувально-діагностичної діяльності окрім усіх вузькопрофесійних знань лікаря необхідно цілісне розуміння людини, в основі якого складні взаємовідношення між її психічним станом і хворобою. Психічне напруження, конфліктні ситуації можуть відображатися на соматичному стані хворого і викликати психосоматичні захворювання. Соматичні ж захворювання, у свою чергу, впливають на настрій, сприйняття оточуючого світу, поведінку, плани і психічний стан людини в цілому. Окрім особливостей особистості хворого на внутрішню картину хвороби і реакцію особистості на хворобу найбільш значимий вплив здійснюють такі фактори самої хвороби, як: важкість у визначенні характеру, локалізації патологічного процесу, виразність больового процесу; порушення функції органу чи системи, наявність інтоксикації, гострота початку захворювання, тривалість захворювання і його можлива хроніфікація, виліковність, наявність супутніх шкідливих факторів тощо. Враховуючи зростання впливу психологiчних набутків на роботу лiкарiв загального профiлю слiд пам’ятати про важливість урахування основних психологiчних закономiрностей, необхiдних для лікувальної взаємодії у практичнiй дiяльностi лiкаря; соціально-психологічного континууму взаємин лiкаря та пацiєнта та їхнього впливу на ефективнiсть лiкувального процесу.

Відомо, що при інфекційних захворюваннях можуть виникати психічні розлади як непсихотичного так і психотичного рівня. Їх розвиток зумовлений станом макроорганізму, вірулентністю мікроорганізму. Деякі інфекційні захворювання вимагають тривалого перебування хворого в умовах закритого інфекційного стаціонарного відділення із забороною контакту з родичами.

Тому лікареві важливо знати особливості психології хворих на інфекційні, шкірно-венеричні захворювання та туберкульоз та уміти надати їм та їх родичам медико-психологічну допомогу.

Почуттєва сфера жінки в період вагітності набуває амбівалентну емоційну тональність. Це обумовлено як зміною зовнішньої, соціальної ситуації в житті жінки, так і внутрішніми ендокринно-соматичними і психофізіологічними змінами. Тому в період вагітності важливим є психологічний супровід жінки, проведення психопрофілактичних занять та вміння вчасно визначити психопатологічні розлади, надати медико-психологічну допомогу.

^ 2. Тривалість заняття: 2 (год.)


3. Навчальна мета (конкретні цілі):

Знати:

психологічні особливості хворих з різними видами патології:

- при захворюваннях серцево-судинної системи, бронхів та легень, травного тракту, нирок;

- при інфекційних захворюваннях, туберкульозі, СНІДі;

- ендокринних, нервових та психічних захворюваннях;

- психологічні зміни у жінок в гінекологічному стаціонарі;

- психологічні особливості жінок у період вагітності та пологів;

- особливості психології хворих дітей та людей похилого віку;

- психологічні особливості хворих в хірургічному стаціонарі в до- і післяопераційному періоді.

- психологічні особливості хворих в стоматології, офтальмології, отоларингології, ортопедії і травматології, в онкології.

- вплив на психіку людини вроджених та набутих фізичних дефектів.

Вміти:

  • визначати особистісно-преморбідні особливості пацієнта при різних захворюваннях з урахуванням вікових відмінностей;

  • діагностувати психологічні порушення у хворих при різних захворюваннях;

  • діагностувати психологічні порушення у хворих з ЧМТ;

  • діагностувати психологічні порушення у онкологічних хворого;

  • проводити медико-психологічну допомогу хворим на хірургічні, онкологічні захворювання, вмираючому.

Засвоїти практичні навички:

  • діагностики психічних і психологічних порушень у хворих на хірургічну, акушерсько-гінекологічну патологію, з на інфекційні хвороби, туберкульоз, СНІД;

  • діагностики психічних і психологічних порушень у хворого на онкологічне захворювання;

  • медико-психологічної допомоги хворим різного профілю.




  1. Базові знання, вміння, навички, що необхідні для вивчення теми (міждисциплінарна інтеграція)

Назви попередніх дисциплін

Отримані навики

1. Анатомія, гістологія


2. Загальна психологія


3. Нормальна фізіологія


4. Біохімія

Описувати будову головного мозку, аналізаторів, різних органів і систем

Застосовувати знання основних психічних процесів та їх властивостей у людини.

Класифікувати психічні функції здорової людини.

Визначити свідомість і самосвідомість.

Визначати функції різних мозкових структур.

Фізіологія вищої нервової діяльності, функціональних систем органів

Механізм дії біологічно активних речовин на психічну діяльність




  1. Поради студенту.

^ 5.1. Зміст теми:

Психогенні розлади, що позначаються терміном «нозогенії», обумовлені впливом психотравмуючих подій, пов'язаних з соматичним захворюванням. Структура нозогеній детермінується психологічними, соціальними, конституціональними (характерологічні особливості особи) і біологічними (соматичне захворювання) чинниками.

Серед психологічних і соціальних впливів першорядну роль грає відношення пацієнта до власного захворювання, яке, відповідно до концепції внутрішньої картини хвороби, може бути зведеним до двох полярних позицій: гіпернозогнозія (висока суб'єктивна значущість переживання тілесного неблагополуччя) і гіпонозогнозія (низька значущість відповідних переживань). Певну роль у формуванні нозогеній грають і такі чинники, як формулювання діагнозу (небезпека для життя, з яким він асоціюється), можливість впливати на прояви хвороби («контрольованість» симптомів), обмеження, що накладаються соматичним стражданням на побутову і професійну діяльність. Серед клінічних проявів, що впливають на утворення нозогенних реакцій, необхідно виділити особливості динаміки соматичного захворювання з гострими порушеннями життєво важливих функцій (ішемія міокарду, явища бронхоспазму та ін.), які супроводжуються вітальним страхом і панічними атаками. Важливу роль у формуванні картини хвороби грають і часті загострення основного захворювання, особливо в тих випадках, коли ці загострення зв'язуються в свідомості хворих з несприятливими зовнішніми (і у тому числі емоційними) діями. При сукупній дії ряду несприятливих чинників реакція на хворобу може набувати такого вираженого характеру, що її корекція на перших етапах терапії представляється не менш важливим завданням, ніж безпосереднє лікування соматичного страждання.

Виділяють ^ 3 основні групи синдромів нозогеній — невротичні, афективні і патохарактерологічні, клінічні прояви яких диференціюються залежно від переважання гіпер- або гіпонозогнозії. Крім того, окремо розглядаються нозогенії, що розвиваються у психічно хворих.

Невротичні синдроми поділяються на 2 варіанти.

Гіпернозогнозичний варіант виявляється нав’язливими станами та істероіпохондрією. Страхи і тривожні побоювання з приводу свого хворобливого стану і неможливості повної соціальної реабілітації поєднуються із загостреним самоспостереженням, гіпертрофованою оцінкою наслідків захворювання, що загрожують здоров'ю. Переважання істероіпохондричних розладів виражається демонстративністю поведінки, яскравістю і образністю скарг, що супроводжуються конверсійними симптомокомплексами. При затяжних реакціях на перший план виступають явища ригідної іпохондрії з ретельною реєстрацією щонайменших ознак тілесного неблагополуччя, встановленням ощадного, «оберігаючого» від можливих ускладнень або загострень соматичної хвороби, режиму. Гіпонозогнозічний варіант — представлений дисоціацією між проявами латентної соматизованої тривоги (тахікардія, тремтіння, пітливість) і демонстративно-зневажливим відношенням до лікування, проблем прогнозу і результату захворювання, пов'язаних з патологією уяви (нарцисичний комплекс ідеального фізичного здоров'я). Нарочите заперечення якої-небудь турботи з приводу втрати здоров'я і працездатності поєднується з інтерпретацією захворювання як тимчасовою, ситуаційно обумовленою реакцією на стрес, результату «перевтоми». Проте за фасадом награного оптимізму є страх порушення життєво важливих функцій організму. Відповідно пацієнти охоче погоджуються виконувати лікувальні процедури, дотримуються рекомендацій, що стосуються допустимих меж фізичної активності. В психологічних і психодинамічних дослідженнях такі реакції розглядаються як прояви «невротичного заперечення».

Афективні синдроми також мають два варіанти:

Гіпернозогнозичний варіант — синдром іпохондричної депресії. Він визначається гіпотимією з тривогою і відчуттям безнадійності, що поєднується з астенією, зниженням фізичної активності, алгіями, іншими патологічними тілесними сенсаціями, конверсійними розладами. На першому плані в клінічній картині — комплекс депресії, що включає песимістичне сприйняття хвороби, тривожні побоювання і іпохондричні фобії, тісно пов'язані з актуальним соматичним станом. Домінують уявлення про небезпеку (звичайно перебільшену) порушень діяльності внутрішніх органів через хворобливий процес, про його несприятливий результат, негативні соціальні наслідки, безперспективність лікування.

^ Гіпонозогнозичний варіант — синдром «ейфоричної псевдодеменції», що характеризується підвищеним афектом, неадекватно-оптимістичною оцінкою як справжнього стану, так і наслідків хвороби (такі явища нерідко спостерігаються при туберкульозі і розсіяному склерозі). При формальній констатації реальної небезпеки, пов'язаної з патологією внутрішніх органів, пацієнти виявляють прагнення до нівелювання негативних аспектів захворювання, мало стурбовані важкими, часом такими, що загрожують життю порушеннями діяльності організму; не сприймають себе в ролі «серйозного хворого». Ігноруючи домовленості родичів і медичного персоналу, порушують режим, «забувають» про необхідність прийому ліків. Не дивлячись на несприятливий прогноз будують багатобарвні плани на майбутнє.

Патохарактерологічні синдроми представлені наступними варіантами: гіпернозогнозичним у вигляді понадцінних ідей і синдромом «патологічного заперечення хвороби».

Гіпернозогнозичний варіант — синдром «іпохондрії здоров'я». В цих випадках усвідомлення пацієнтом патологічних змін, що відбулися, в діяльності організму супроводжується не тривогою і страхом, а прагненням до подолання недуги з відчуттям подиву і образи. Хворі постійно задають собі питання, як могла відбутися катастрофа, що уразила тіло, і поглинені думками «за всяку ціну відновити» свій фізичний і соціальний статус. При цьому вони відчувають в собі потенційні можливості зусиллям волі «переламати» хід подій, позитивно вплинути на перебіг і результат соматичного страждання, «модернізувати» лікувальний процес наростаючими навантаженнями або фізичними вправами, які вони виконують нерідко всупереч медичним рекомендаціям. Психологічними корелятами даного типу реакцій є «долаючий стиль поведінки».

Синдром «патологічного заперечення хвороби» зустрічається переважно у хворих із патологією, що загрожує життю (злоякісні новоутворення, гострий інфаркт міокарду, туберкульоз). При цьому повне заперечення захворювання, зв'язане з переконаністю в абсолютному збереженні функцій організму, зустрічається відносно рідко. Частіше спостерігається тенденція до мінімізації тяжкості проявів соматичної патології. В цьому випадку пацієнти заперечують не захворювання як таке, а лише ті його аспекти, які мають загрожуючий сенс. Так, виключається можливість летального наслідку. Пацієнт знає, що при недузі, якою він страждає, смерть можлива, але переконаний, що саме його це не торкнеться (завдяки «чуду», «чарівній дії» нового, невідомого раніше засобу неодмінно наступить зцілення). Іноді виявляється схильність до «перенесення» хворобливих відчуттів з уражених на здорові органи. Пацієнти уникають говорити і навіть думати про хворобу, але разом з тим охоче «експлуатують» тему здоров'я. Будучи місяцями прикованими до ліжка, говорять, що найближчим часом «встануть на ноги», займуться спортом, почнуть «нове життя».

При ІХС найбільш частими є тривожний, ейфоричний та ергопатичний типи відношення до хвороби, при бронхіальній астмі – сензитивний, при виразковій хворобі – іпохондричний і неврастенічний, при злоякісних новоутвореннях – тривожний та обсесивний типи. У хворих на ГХ в постінсультному періоді переважають неврастенічний, сензитивний і тривожний варіанти.

Інфекційна лікарня за своєю організацією та особливостями контингенту хворих якісно відрізняється від усіх інших лікувальних установ, перш за все внаслідок контагіозності інфекційних захворювань. Найбільшу частину госпіталізованих в інфекційний стаціонар пацієнтів складають хворі на вірусний гепатит. Не дивлячись на тенденцію до збільшення хворих, які лікуються амбулаторно, частіше за все дана патологія потребує стаціонарного лікування.

Більшість хворих на вірусний гепатит складають особи молодого віку. Крім того, хвороба триває відносно короткочасно, переважають легкі форми її перебігу. У багатьох випадках відновлення самопочуття передує клінічному одужанню. Все це зумовлює певну специфіку психологічних труднощів, з якими все частіше зустрічається лікар-інфекціоніст при лікуванні таких хворих.

Розповсюдженими є різні варіанти неадекватного ставлення пацієнтів до свого захворювання та лікування. Іноді при цьому спостерігають невротичні реакції, схильність до перебільшення важкості хвороби, побоювання щодо її «заразності». Проте більш розповсюдженим є недооцінка небезпеки захворювання, відмова від терапії та від перебування в стаціонарі. Мають місце і своєрідні погляди хворих на лікування – впевненість у необхідності більш широкого застосування медикаментів чи навпаки – думки про згубну побічну дію деяких ліків. В любому випадку, коли сприйняття хворим ситуації, пов’язаної з хворобою не відповідає реальності, існує загроза взаєморозуміння між лікарем та пацієнтом, що негативно впливає на повноту лікування та збільшує ризик виникнення ускладнень та неблагоприємних наслідків.

Особливої уваги потребують хворі з психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання психоактивних речовин, питома вага яких серед хворих на ВГ в останній час значно збільшилася.

Психологічні реакції хворих на шкірні захворювання обумовлені важкістю захворювання, характером ураження шкірних покривів (відкриті ділянки, обличчя, руки), впливом на професійну діяльність (артисти, викладачі, лікарі), преморбіними особливостями хворого).

Такі поширені захворювання, як псоріаз, екзема, кропив’янка, нейродерміт, відносять до психосоматичних захворювань. Простежується зв’язок хронічних шкірних захворювань з тривалими психічними травмами. При виникненні захворювання створюється характерне для психосоматичних розладів замкнене коло: прояви кожного захворювання сприяють виникненню емоційних реакцій як на саму хворобу, так і на оточуюче, а емоційні реакції, в свою чергу, підсилюють шкірні прояви.

У хворих з ураженням відкритих ділянок тіла часто спостерігається гіпернозогнозична реакція. Зовнішні прояви шкірного захворювання, помітні для оточуючих, виступають в ролі естетичного фактору в структурі внутрішньої картини хвороби. Вони викликають у хворих відчуття ніяковості, соромливості, в зв’язку з чим вони відчувають боязкість і скутість у спілкуванні з людьми. При цій же причині вони намагаються обмежити власну присутність в людних місцях, так як їх вигляд викликає відразу.

У деяких хворих можуть з’являтися надцінні ідеї відношення. Хворі можуть відказуватися від улюблених занять (спорт, хореографія та ін.), залишати навчання, змінювати місце роботи.

Найбільш виражені реакції на шкірні захворювання спостерігаються в підлітковому та юнацькому віці. У хворих можуть виникати депресивні стани, які часто не відповідають характеру ураження, але викликають серйозні порушення адаптації.

При хронічному перебігу таких захворювань, як нейродерміт, екзема, псоріаз, не властиві хворим раніше риси реагування і форми поведінки можуть закріплюватися і посилюватися, що в кінцевому випадку призводить до патохарактерологічного розвитку особистості. Основні варіанти такого розвитку: істеричний, сенситивний і експлозивний.

Певна роль у формуванні внутрішньої картини хвороби належить свербінню, особливо що турбує хворих вночі. Внаслідок цього у таких осіб виникає емоційна лабільність і виражена дратівливість, що потім призводять до вибуховості, протесту і опозиції. Виникаючі пари цьому часті конфлікти хворі і пов’язані з ними емоційні прояви хворі намагаються заглушити з допомогою алкоголю або інших психотропних засобів. Тому у них може виникати алкогольна або поєднана залежність (алкогольно-токсикоманічна, зокрема від транквілізаторів, що призначаються для зняття свербіння, а в подальшому приймаються хворими неконтрольовано у збільшуваних дозах).

Окрім хворих з власне шкірними захворюваннями, в полі зору лікарів-дерматологів можуть опинитися хворі з психічними розладами, клінічними проявами яких можуть бути зміни з боку шкіри (артефіціальний дерматит (патомімії) і трихотилломанія). В першому випадку має місце самонанесення пошкоджень шкіри у хворих на шизофренію і розлади особистості з порушенням потягів (звичайно в місцях, куди хворий може самотужки дотягнутися, в анамнезі – такі випадки траплялися і раніше). У випадку трихотилломанії, що починається звичайно в дитячому або підлітковому віці, відмічається непереборне бажання до висмикування волосся на голові і на тілі. Іноді хворі, крім того, ковтають висмикане волосся, що може призвести до утворення грудки в шлунку і непрохідності кишківника.

В останній час в молодіжному середовищі спостерігається повальне захоплення нанесенням різноманітних татуювань і пірсингом – проколюванням шкіри в області брів, носу, пупка, соска і т.д. з ціллю вдівання різноманітних металічних предметів. Являючись частиною молодіжної субкультури, ці захоплення приваблюють перш за все емоційно незрілих, інфантильних, навіюваних особистостей, що схильні до наслідування.

Наводяться особливості психології хворих на СНІД, венеричні захворювання, туберкульоз. Підкреслюється важливість надання медико-психологічної допомоги таким хворим як лікарями – інтерністами, так і лікарями – психологами, в тому числі з метою раннього виявлення психічних розладів та своєчасного їх лікування. Необхідність надання медико-психологічної допомоги родичам пацієнтів.

При органічному ураженні головного мозку на початкових стадіях, або при легкому перебігу незалежно від нозології характерним є формування психоорганічного синдрому, який проявляється церебрастенічними проявами. Генез вторинних невротичних симптомів в клініці органічних уражень головного мозку, особливо при енцефаліті з ураженнями проміжного мозку, тісно пов'язаний перш за все з генералізованими системними порушеннями сенсорної сфери. Для цих хворих характерні сенестопатії, часті порушення тілесної і особливо вісцелярної схеми тіла, яскраві психосенсорні розлади. Ці відчуття хворі переживають особливо гостро і важко, і у них з'являється переконаність в реальності життєвої катастрофи, яка може виникнути у будь-який момент всупереч завіренням лікаря. Реакцією на ці розлади, як правило, є невротичні страхи "збожеволіти", крововиливу в головний мозок, формування пухлини. Іпохондрична настроєність хворих з вказаними захворюваннями супроводжується стійкою фіксацією на своїх відчуттях, надмірною турботою про своє здоров'я.

При важкому ураженні головного мозку формується психоорганічний синдром, що проявляється тріадою Вальтер-Бюеля: 1) порушення пам’яті, 2) послаблення розуміння; 3) нетримання афектів. При цьому порушується критика хворих до свого стану внаслідок формування різноманітних форм деменції аж до глибокого недоумства або маразму.

Порушення психічної діяльності при гостро виникаючій патології головного мозку (мозкові інфекції, ЧМТ) виражається частіше за все у станах порушення свідомості від оглушення, деліріозного потьмарення до аменції, епілептиформного збудження. Після виходу з цього стану спостерігаються стійкі астенічні розлади у вигляді підвищеного виснаження, швидкої втомлюваності, зниженням активності, винахідливості. У таких хворих при незначному додатковому навантаженні виникають стани декомпенсації, які виражаються у розладах сну, коливаннях настрою. Під час праці вони потребують зниженого навантаження і скороченого робочого дня. При виникненні психотравмуючої ситуації на роботі чи дома на фоні астенічних порушень можуть з’явитися невротичні реакції чи стани.

У хворих з хронічними вертеброневрологічними больовими синдромами (наприклад, остеохондроз хребта) виявляються ознаки значної емоційної напруги, генералізованого тривожного розладу, змішаного тривожного і депресивного розладу, пролонгованої депресивної реакції.

За ЛОБІ (у кожного пацієнта можливо поєднання двох-трьох різних типів) у неврологічних хворих найбільш часто діагностується неврастенічний, сензитивний, гармонійний і паранойяльний типи. Гармонійний тип відношення до хвороби частіше спостерігається у пацієнтів з незначною емоційною напругою, неврастенічний - у хворих із значною емоційною напругою. Переважають такі особливості особистості, як зниження пошукової активності, спонтанності і можливості переключення на різні види діяльності; прихильність загальноприйнятим нормам поведінки і достатній самоконтроль, зниження мотивації досягнення, схильність до ригідності мислення і уповільнення вербалізації на фоні підвищеної тривожності, загостреної чутливості до невдач в наочній діяльності і спілкуванні. Характерною є слабка вираженість установки на одужання, перенесення пацієнтами відповідальності за своє здоров'я з себе на медичних працівників, часта умовна бажаність захворювання.

У хворих з початковими формами цереброваскулярної патології частіше виявляють неврастенічний, тривожний, сенситивний та обсесивно-фобічний типи відношення до хвороби. При значній емоційній напрузі - тривожний, апатичний, іпохондричний, егоцентричний типи реагування на хворобу зустрічаються частіше, ніж у хворих з незначною емоційною напругою. При проведенні теста Люшера у таких хворих є тенденції до зниження соціальної активності, необхідності у спілкуванні та емоційно насиченій міжособистісній взаємодії при схильності до обмеження контактів з оточуючими. Спостерігається більш виражена дезадаптація, ніж у вертеброневрологічних хворих; сповільнюється швидкість вербалізації, погіршується здатність до переключення на різноманітні види діяльності, підвищується чутливість до невдач і підвищеного самоконтролю.

В основі особливостей особистості хворих на дитячий церебральний параліч (ДЦП )лежить тривожність, яка виникає у більшості пацієнтів внаслідок дії механізму розщеплення Его. Самосвідомість пацієнтів може бути розколотою на два Его: внутрішнє, нерозвинуте та зовнішнє, захищено-грандіозне.

В роботі з неврологічними хворими лікар може стикатися з ятрогенією, яка може виникнути не тільки на ґрунті того, що сказав лікар, але і на ґрунті того, чого він не сказав, хоча повинен був. В походженні ятрогенії треба вбачати дві нерозривні сторони: неправильна поведінка лікаря і особливості особистості хворого (підвищену тривожність, недовірливість і т.п.).

Прояви ятрогеній різні - від відносно легких, короткочасних, самостійно повністю зникаючих невротичних реакцій до реактивних станів з вираженими депресивними проявами і суїцидальними спробами (у тому числі і завершеними), затяжних невротичних станів або патологічний розвиток особистості.

В період знаходження хворого в реанімації він розглядається швидше не як об'єкт, а як предмет впливу, все спілкування з ним полягає в проведенні медсестрами медичних процедур. Але динаміка протікання процесу активації мозку не лінійна, тому в цей період хворий повинен бути оточений найпильнішою увагою, необхідно заповнювати потребу спілкування з середовищем, і тут добрі всі відомі психології засоби дії і спілкування, як на вербальному рівні, тобто в розмовах, направлених до пацієнта, в частому звертанні до нього на ім'я і т.д., так і на невербальному - спілкування на тілесному рівні: доторкання, різні види масажу і т.д.

Клініко-психологічна робота з хворими, які мають незначну вираженість емоційної напруги, обмежується корекцією негармонійних типів реагування на хворобу.

Психічний стан інвалідів з наслідками спинальної травми є істотним чинником, багато в чому визначаючим ефективність медико-соціальної реабілітації. Тому в індивідуальних реабілітаційних програмах необхідно широко використовувати методи психологічної корекції, психотерапії (загальну і спеціальну), навчання основам аутотренінгу. При цьому переслідується мета добитися реальної оцінки хворим стану свого здоров'я і перспектив відновлення втрачених функцій. Необхідно добиватися активної участі хворого в реабілітаційному процесі і адекватної оцінки свого нового соціального статусу, широко використовуючи при цьому методи переконання і роз'яснення.

Психотерапія виявляється корисною при травматичних пошкодженнях хребта і спинного мозку, з вторинними невротичними і неврозоподібними розладами і неврологічними порушеннями, характерними для цієї групи хворих (порушення функцій кишечника, сечового міхура, розладів ходи і чутливості).

Одне з найпоширеніших психічних захворювань - це шизофренія. В клініці шизофренії можуть виявлятися, з одного боку, продуктивні (психотичні і непсихотичні) симптоми, такі як марення, галюцинації, кататонія, афективні порушення, неврозоподібні і психопатоподібні синдроми, з іншого — негативними, вказуючими на більш менш виражений дефект, недостатність психічних функцій (аутизм, апатія, абулія, редукція енергетичного потенціалу).

Труднощі в спілкуванні з хворим на шизофренію, які звернулися до лікаря загального профілю з скаргами соматичного характеру, можуть виникати вже на етапі збору скарг і анамнестичних відомостей. Це пов'язано з характерними для хворих на шизофренію розладами асоціативної діяльності, внаслідок чого вони не можуть (незалежно від старання обох сторін) зібрати свої думки для послідовного викладу необхідних лікарю відомостей. Хворі при цьому справляють враження розсіяних, нетямущих, занурених у свої переживання.

У разі грубих розладів мислення мова таких хворих часто стає не цілком зрозумілою через розірваність асоціацій, тобто втрати логічного зв'язку при збереженні граматичного зв'язку між окремими елементами мови. Слідством порушення процесу мислення може з'явитися втрата єдності думки і досвіду.

Часто в спілкуванні з хворим можна спостерігати своєрідну формальність мислення. Так, хворий при повторному надходженні в лікарню стверджував, що вона ніколи в цій лікарні не лікувалася. Ніякі доводи не діяли. Потім вона пояснила лікарю: «Ви ж самі говорили мені, що я так добре видужала, що можу забути про свою хворобу, ось я і забула».

Лікарі повинні також знати, що часто поведінка хворих на шизофренію є незрозумілою для оточуючих, іноді неадекватною, навіть якщо відсутні продуктивні психопатологічні прояви (галюцинації, марення і т.д.). Це може бути пов'язано з такими порушеннями в емоційній і вольовій сферах, як амбівалентність і амбітендентність. Можливі нічим не провоковані, деколи полярні, афективні реакції: недоброзичливість, яка супроводжується захопленістю, обожнюванням, а потім глухою тривогою, незадоволеністю оточуючими. Вчинки хворих також можуть носити зовні імпульсний характер. Характерні для хворих на шизофренію амбівалентність і пасивна підпорядкованість можна спостерігатись при переведенні їх з соматичного відділення в психіатричне або при госпіталізації з дому. Хворий, що чинив опір словесно або чинив фізичний опір під час госпіталізації, потім по вказівці лікаря йде у відділення, пасивно підкоряється і виконує всі призначення.

Разом з тим, необхідно пам'ятати, що хворий може дисимулювати наявні у нього розлади і при щонайменшій нагоді самовільно піти з відділення, ухилятися від прийому ліків, вдаючись до обману медперсоналу. Тому в таких випадках необхідне посилене спостереження і контроль за прийомом ліків. Такі хворі часто звертаються до студентів з проханням подзвонити родичам і повідомити їх, що випадково опинилися в психіатричній лікарні, відправити написані ними листи до адміністративних органів, прокуратуру з проханням або вимогою розібратися в ситуації і вирішити питання про виписку.

Під спостереження лікаря психіатра хворі частіше потрапляють тоді, коли вказані особливості психічної діяльності супроводжуються продуктивними симптомами, на які в першу чергу звертають увагу лікарі загального профілю. З терапевтичного відділення (стаціонару) в психіатричний диспансер (лікарню) можуть бути направлені хворі з неврозоподібними, іпохондричними, депресивними станами. У зв'язку з тим, що картина хвороби у таких хворих досить часто викликає діагностичні утруднення, для уточнення діагнозу і подальшого лікування необхідна консультація психіатра, а іноді і госпіталізація в психіатричний стаціонар. Саме уточненням діагнозу і необхідністю підбору адекватної терапії слід аргументувати направлення хворих до установ психіатричного профілю.

Утруднення можуть виникати у лікарів в роботі з хворими, які страждають маячними розладами. Припустивши у пацієнта на основі його висловів і поведінки наявність маячних розладів, лікар повинен перш за все пригадати стародавній вислів: «Сто мудреців не переконають божевільного», і тому не говорити з хворим в категоричній формі про неправомірність і невірогідність його тверджень. В інакшому випадку хворий прагнутиме дисимулювати наявність у нього хворобливих переживань, приховувати свої наміри, пов'язані з маячними ідеями. Для того, щоб хворий розкрив лікарю свої переживання, вимагається встановити з ним тісний контакт і добитися довіри, що вдається далеко не кожному фахівцю і вимагає професійної підготовки і досвіду роботи з психічно хворими.

Серйозну соціальну небезпеку можуть представляти хворі з маяченням ревнощів. Так само як і будь-яке інше паранойяльне маячення, спочатку маячення ревнощів грунтується як би на реальних фактах. Небезпека цих хворих в тому, що вони можуть робити замах по маячних мотивах на життя своєї дружини (чоловіка), уявного суперника, коханки, а також на своє власне життя. Іноді такі дії можуть спостерігатися в рамках розширеного суїциду, коли, хворий, який розправився з «невірною дружиною», скоює самогубство. Враховуючи небезпеку хворих для оточуючих, іноді доводиться вдаватися до їх недобровільної госпіталізації. Лікар поліклініки, до якого в першу чергу можуть звертатися за допомогою, повинен уміти пояснити дружині (чоловіку) і родичам, наскільки небезпечне захворювання і чому необхідно направити хворого в психіатричну лікарню. При подальшому розвитку маячних розладів, появі галюцинацій, псевдогалюцинацій, психічних автоматизмів хвороба стає більш явною і помітною для оточуючих.

На взаємостосунки лікаря з хворим на епілепсію можуть накладати відбиток зміни особистості, обумовлені хворобою. Особливості особистості і поведінки хворих на епілепсію описані лікарями ще з давнини. Найхарактернішими рисами особистості епілептика вважаються улесливість, догідливість, з одного боку, і злісність, злопам'ятність — з іншого.

Поведінка хворих часто визначається емоційною насиченістю переживань і схильністю до експлозивних реакцій. Причому реакції хворого на епілепсію характеризуються саме вибуховістю, а не просто дратівливістю, що може призвести до вербальної загрози, а іноді прямої агресії відносно оточуючих. Треба пам'ятати, що хворим на епілепсію, крім образливості і злопам'ятності, через особливості мислення властива нездатність диференціювати серйозну образу і дрібниці, тому вони можуть давати однозначні реакції гніву на різні по значущості ситуації. Про таких хворих говорять, що вони можуть принижуватися через дрібницю і через дрібницю убити людину.

Іноді в стані афекту хворі можуть скоювати аутоагресивні дії. Схильність хворих до тривалого застрявання на дрібних образах, сварках, егоцентризм домагань сприяють виникненню у них сутяжних тенденцій.

Контакт лікаря з хворими нерідко утруднений у зв'язку з наявними розладами мислення у формі в'язкості, всебічності, неможливості відділити головне від другорядного, що робить малопродуктивною бесіду з пацієнтом, збор скарг і анамнестичних відомостей.

Депресія – це стан зниженого настрою з домінуванням емоцій астенічного полюса (апатія, тривога, страх, смуток). Депресивний стан вважають патологічним тоді, коли не виявлено його специфічної психологічної причини або коли сам стан триває надто довго і його симптоми є важкими. Розглядати депресію як хворобу правомірно лише в тому випадку, коли зміна настрою відносно фіксована, є стійкою протягом 2-х і більше тижнів, коли зміна настрою позначається на поведінці, мисленні, діяльності всього організму.

Звернути увагу на варіанти маскованої депресії, яка найчастіше зустрічається у практиці і перебігає під маскою різноманітної соматовегетативної симптоматики, а прояви депресії є нетиповими.

Часто психічно хворі приховують свої хворобливі переживання (дисимуляція), а їх родичі, не здатні оцінити стан хворого, і не помічають наявних розладів, починають переконувати лікаря якнайскоріше виписати своїх близьких з психіатричного стаціонару, мотивуючи це тяжкістю перебування серед інших психічно хворих. При цьому вони «психологізують» ситуацію, посилаючись на морально-етичні і інші позитивні якості свого близького: «Вона цього ніколи не зробить, вона така добра мати».

Реакції «заперечення» хвороби, протесту і опозиції можуть спостерігатися у підлітків і хлопців при раптовому захворюванні одного з батьків, особливо якщо госпіталізація була недобровільною і проводилася в їх присутності. В цих випадках велике значення мають психотерапевтичні бесіди лікаря з підлітком, роз'яснення в доступній формі суті психічних порушень, можливих причин хвороби їх близького, існуючих небезпек і необхідності у зв'язку з цим лікування в умовах стаціонару.

Серед родичів психічно хворих зустрічаються і такі, у яких виявляються розлади мислення, паранойяльна нааштованість і інші психічні відхилення. При повідомленні про хворобу близьких вони не тільки не приймають доводів лікаря, але і намагаються довести зворотне, для чого збирають факти, знаходять свідків, які, на їх думку, можуть підтвердити психічне здоров'я родича. Вони звертаються до адміністративних органів зі скаргами на лікарів, підкреслюючи при цьому, що родича умисно «роблять божевільним», хочуть «заховати» в психіатричну лікарню. Подібна неправильна поведінка і тлумачення стану здоров'я хворого його родичами може бути обумовлена як гострою психогенною реакцією, пов'язаною з механізмом психологічного захисту по типу «заперечення» або «витіснення», так і із загостренням психічного захворювання (шизофренія), яке до цього протікало латентно без грубих ознак хвороби. У зв'язку з цим іноді доводиться вдаватися до госпіталізації родичів хворих в психіатричну лікарню.

Складність ситуації, коли родичі не розуміють хворобливості психічного стану своїх близьких, полягає і в наданні власне лікувальної і реабілітаційної допомоги хворим, включаючи видачу психотропних препаратів, контроль за їх прийомом, необхідність госпіталізації, проходження хворим огляду в ЛТЕК і ін. Успіх амбулаторного лікування, попередження загострень психічного захворювання, небезпечних дій хворих багато в чому залежать від того, наскільки добрий контакт встановлюється у хворого з лікарем і медичною сестрою психоневрологічного диспансеру.

Перед лікарем загального профілю в його роботі з хворими, страждаючими на психічні розлади, виникає ряд задач і серед них, перш за все — виявлення симптомів психічних захворювань, уміння їх правильно оцінити і переконати пацієнта звернутися по допомогу до психіатра. В практиці лікаря поліклініки або соматичного стаціонару можуть зустрічатися хворі з різними психічними порушеннями — від межових невротичних і особистісних розладів до виражених психотичних станів, включаючи розлади свідомості, маячні розлади, депресивні стани і т.д.

Перший обов'язок персоналу при роботі з хворим на депресію полягає в тому, щоб уберегти його від самогубства. Від такого хворого не можна відходити ні на крок ні вдень, ні вночі, не давати йому ховатися ковдрою з головою, необхідно проводжати його в туалет, ванну кімнату і т.д. Хворий повинен приймати ліки обов'язково у присутності сестри, щоб він не міг приховати і накопичити ліки з метою самогубства. Якщо наступає помітне поліпшення в стані хворого, то, не дивлячись на це, пильність при догляді за ним повинна бути повністю збережена. Такий хворий в стані деякого поліпшення навіть може бути ще більш небезпечним для себе.

Хворі з вираженою тугою не звертають уваги на себе, тому за ними потрібен особливий догляд: допомагати їм одягатися, умиватися, прибирати ліжко і т.д. Потрібно стежити за тим, щоб вони їли, а для цього їх часом треба довго, терпляче і ласкаво умовляти. Часто доводиться умовляти їх йти на прогулянку. Тужливі хворі мовчазні і занурені в себе. Їм важко вести розмову. Тому не треба їх турбувати своїми розмовами. Від лікаря вимагається психологічно підтримувати таких хворих, навіть коли вони не реагують на слова лікаря.

Депресивним хворим потрібен спокій. Всякі розваги можуть тільки погіршити його стан. У присутності тужливих хворих недопустимі сторонні розмови, оскільки ці хворі схильні пояснювати все по своєму. Треба стежити за відправленнями кишечника у таких хворих, оскільки у них звичайно бувають закрепи. Серед хворих з пригніченим настроєм є тужливі, і туга супроводжується сильною тривогою і страхом. У них іноді бувають галюцинації, вони виказують маячні ідеї переслідування. Вони не знаходять собі місця, не сидять і не лежать, а ходять по відділенню, заламують собі руки. За такими хворими потрібне пильне спостереження, бо вони теж прагнуть самогубства.

Хворі на маніакальні стани вимагають від лікаря зважати на наявність переоцінки власної особистості, формальну (або відсутність) критику до свого стану, підвищену рухову активність. Під час бесіди звертається увага на особливості формування особистості, характеру пацієнтів даної групи. Необхідно контролювати прийом таблетованих лікарських препаратів – за відсутності критики хворі можуть приховувати таблетки і не вживати їх.

В літературі наголошується характерна для вагітності перебудова самосвідомості жінки з поступовим включенням в нього образу дитини («симптом ухвалення нового життя в собі»). На певному етапі вагітності відбувається перенесення домінанти з себе на майбутню дитину.

Порушення здоров'я жінки, що ускладнює вагітність і реалізацію материнських функцій може бути двох форм:

1) Акушерська патологія. В цьому випадку звичайно йдеться про порушення зачаття і перебігу вагітності (невиношування і гестози), а також пологів. На реалізацію материнських функцій це може вплинути лише повторно, як ускладнення в здоров'ї жінки. Не дивлячись на те, що останнє виникає далеко не завжди, порушення материнського відношення і реалізації материнських функцій спостерігається практично завжди.

2) Ектрагенітальная патологія. В цьому випадку зачаття, вагітність і пологи виявляються ускладненими внаслідок порушення соматичного здоров'я жінки. Часто це ускладнює реалізацію материнських функцій.

В обох випадках вагітність і поява дитини є істотним чинником, який можна розглядати як додатковий стресовий фактор ситуації адаптації.

У разі акушерської патології цей чинник зв'язаний, а можливо є прямим наслідком порушення материнської сфери жінки, що в першу чергу буде відображатися ускладненням материнсько-дитячих відносин після народження дитини (навіть в тих випадках, коли після пологів здоров'я жінки і дитини не порушено).

У разі екстрагенітальної патології порушення здоров'я жінки створює складність не тільки зачаттю, виношуванню вагітності і пологів, але головним чином реалізації материнських функцій і можливостям всього її подальшого життя.

^ Ускладнення у сфері сімейних і соціальних відносин, катастрофи і інші стресові обставини.

Цей чинник також повинен розглядатися з погляду готовності особистості до подолання стресових ситуацій. Проте, висока цінність дитини і материнства нерідко є згладжуючим, допомагаючим чинником, сприяючим подоланню позбавлень і втрат, навіть під час вагітності. Більш того, висока цінність дитини і материнства може вести до перебудови в ієрархії цінностей, появі нових особистих значень, кращої адаптації до ситуації. В протилежному випадку дія цих фруструючих чинників посилюється і несприятливо діє на і так неадекватні цінності дитини і материнства.

^ В І триместрі вагітності можуть спостерігатись нестійкість емоційного стану з підвищеною капризністю, образливістю, бажанням отримувати більше уваги і догляду. Можливі тривожні розлади які виникають із-за ситуацій, які раніше здавалися не образливими. Дані розлади пов’язані з переживанням вагітної з приводу факторів, які можуть негативно вплинути на розвиток дитини, перебіг вагітності. Особливо характерні дані розлади для тривожних і емотивних особистостей. Для деяких жінок актуальні переживання з приводу втрати жіночої привабливості, втрати жіночості, що може вплинути на стосунки з чоловіком.

Крайнім ступенем розвитку афективних порушень є депресивні прояви, які частіше виникають внаслідок неблагоприємної сімейної ситуації або під впливом психотравмуючих обставин.

Крім цього для даного періоду характерні прояви токсикозу, про які ви зможете прочитати в підручнику.

Середина вагітності (ІІ триместр) вважається найбільш спокійною з точки зору психічних розладів.

^ В ІІІ триместрі психологічна напруга у вагітної як правило збільшується і частішають психічні розлади.

Психозів, пов’язаних безпосередньо з процесом пологів не спостерігається. Відомими є післяпологові психози, в клініці яких можна спостерігати ознаки екзогенно-органічних, афективних і шизофреноподібних розладів. Всі вони супроводжуються астенією. Звернути увагу на сучасний стан. Найбільш характерними психічними розладами в післяпологовому періоді є депресивні розлади. Вони частіше починаються на 10-14 день після пологів. Можуть бути ендогенні та реактивні психогенні депресії. В останньому випадку причинами є смерть дитини під час пологів, народження дитини з вадами або вродженими хворобами, складні сімейні та побутові ситуації та ін. В таких випадках хворі потребують активної психологічної допомоги для подолання ними кризової ситуації і створення нової життєвої домінанти з урахуванням своїх можливостей.

Можуть спостерігатись і маніакальні стани.

Програма психологічного супроводу вагітної повинна бути направлена на надання підтримки і допомоги жінці в мобілізації фізичних і психічних сил для благоприємного перебігу вагітності і народження здорової дитини.

В процесі реалізації програми необхідно вирішувати ряд задач:

•  адаптація жінки до вагітності, ухвалення нового образу себе;

•  розвиток власної чутливості через довіру до природних процесів в організмі, підготовка до природніх пологів;

• формування відповідального відношення до зачаття, народження, виховання і розвитку дитини;

• гармонізація пари, що приводить до єдності етичного і фізичного зростання всієї сім'ї.

Керуючись принципом цілісного відношення до вагітності психологічну роботу з вагітною жінкою необхідно вести на декількох рівнях: когнітивному, поведінковому, емоційному, особистісному, психофізіологічному. А також використовувати широкий спектр методів і форм групової, сімейної, індивідуальної, тілесноорієнтованої психотерапії, методи саморегуляції і арттерапії, ролеві ігри, лекційні заняття.

^ Психологічні особливості жінок з порушенням репродуктивної функції

Дослідження психологічних особливостей вагітних жінок з медичним діагнозом гестоз, невиношування вагітності, страждаючих безплідністю і тих, які мали екстрагенітальні захворювання, що впливають на фізіологічний перебіг вагітності показали, що вагітні жінки з порушенням перебігу вагітності в порівнянні з жінками з фізіологічним перебігом вагітності, мають ряд психологічних особливостей, що характеризують їх як особливо незрілих, з порушенням статево-рольової ідентифікації, дезадаптивними формами переживання стресових ситуацій у формі соматизації. Вагітність і материнство, ускладнене сучасними соціально-політичними і екологічними умовами, стають для цих жінок складною життєвою ситуацією, в якій гостро виявляються властиві їм дезадаптивні форми реагування.

При дослідженні жінок до вагітності, під час вагітності і матерів з дітьми виділяють три групи показників, які характеризують жінок з порушеннями репродуктивної функції:

1. Властивості особистості, які визначають неадекватні механізми подолання стресових (і взагалі кризових) ситуацій: особиста незрілість і не сформованість адекватних адаптаційних механізмів

2. Дезадаптивний спосіб вирішення внутрішнього конфлікту, що виявляється в соматизації або особливій формі тілесного відреагування.

3. Психологічна неготовність до материнства, що виявляється в конфлікті між гострим бажанням мати дитину і несформованістю материнської позиції.

Виділяють симптомокомплекс психологічних особливостей жінок з порушенням репродуктивної функції. Ці особливості можна представити у вигляді шести шкал, кожна з яких є двополюсною і може бути оцінена за ступенем вираженості кожного з різнополюсних показників:

1. Спрямованість агресії (гетероагрессия і аутоагрессия);

2. Вираженість складової тривоги (емоційна і функціональна)

3. Схильність до переживання фрустрації (реактивно-вибухова і депресивна)

4. Співвідношення вербальних і невербальних образів дитини, себе і своєї матері (позитивний - негативний)

5. Відношення до вагітності і дитини (реальна цінність і декларація надцінності)

6. Характер внутрішнього конфлікту в материнській сфері (по типу «Конфліктність» і «Тривожність»).

В кожному випадку буде своя картина поєднання цих особливостей, яка і визначить конкретну спрямованість і зміст психологічної допомоги.

^ В гінекологічній клініці перед лікарем дуже часто встає проблема спільно з лікуванням соматичного захворювання надати і психологічну допомогу своїм підопічним. Для хворих більш істотні не самі по собі гінекологічні захворювання (їх тяжкість, можливість інвалідизації і хронізациї), а уявлення про те, як ці хвороби відображаються на відношенні до них близьких, родичів, товаришів і іншого оточення.

^ Психологія жінки в клімактеричному періоді. Визначення фізіологічного, патологічного клімаксу. Клімактеричний синдром, що виникає переважно у віці 45-55 років, представляє собою складний симптомокомплекс, що включає вегетосудинні, обмінно-ендокринні і нервово-психічні розлади. Наводяться симптоми перерахованих розладів, особливо звертається увага на психологічні, невротичні та депресивні розлади, які зустрічаються в клімактеричному періоді.

Звертається увага на психологічні особливості спілкування лікаря-гінеколога з пацієнтками.

При дефіциті спілкування дитини (внаслідок тривалого перебування в медичному стаціонарі, раннього розлучення дитини з матір’ю – будинок дитини – а також в сім’ї, де дитині не надають необхідної уваги) в перший рік життя можуть виникати явища госпіталізму. Для їх попередження необхідно в максимально можливій ступені зберегти контакт матері або іншої близької людини з дитиною під час перебування її в стаціонарі, дозволити догляд і спілкування.

Якщо така можливість відсутня (дитина з будинку-дитини), то дітям крім власне медичної допомоги, необхідна допомога лікувально-педагогічна. Догляд за немовлям крім годування обов’язково має включати емоційно-ігровий контакт з лікарями, середнім і медичним медперсоналом, роботу педагога.

Реакція на хворобу у дітей старше 1 року залежить від індивідуального досвіду дитини і умов, в яких вона виховувалася, а також від етапу розвитку психіки і ступеня зрілості його особистості.

У дітей молодшого віку внаслідок того, що самосвідомість повністю не сформована, немає диференційованого ставлення до хвороби. В зв’язку з цим, скарги дитини дуже бідні. Крім скарг на біль про захворювання можна судити по зміні поведінки дитини – вередування, відмова від їжі, вимагання постійної присутності мами та ін. може змінюватися активність дитини – вона стає млявою, перестає грати, весь час намагається лягти. Невротичні та інші психогенні реакції на саму хворобу у дітей дошкільного та молодшого шкільного віку зустрічаються рідко.

Найбільш травмуючим моментом для багатьох дітей, особливо тих, які не відвідували раніше дитячих дошкільних установ, є госпіталізація, яка для дитини є проявом відриву від звичайної обстановки, рідних, перспективою болючих процедур.

Маленька дитина живе за принципом тут і тепер, минуле і майбутнє для неї не мають конкретного значення. Для неї важлива відсутність мами в даний час і не має значення обіцянка, що мама прийде. Свідома реакція на присутність матері у здорової дитини виявляється вже в кінці першого року життя, з цього часу можна спостерігати психогенні реакції на «відрив» від матері.

Діти, які виховуються в дитячих колективах (яслі-сад) краще адаптуються до змін обстановки і легше переносять хворобливі і неприємні маніпуляції. При госпіталізації у дитини можуть виникати патологічна реакція протесту; невротичні розлади , в тому числі з афективними проявами.

Невротичні та депресивні розлади у дітей молодшого віку як реакція на госпіталізацію проявляються частіше вегетативно-соматичними порушеннями, а саме: розладами дефекації, енурезом, блювотою, підвищенням температури, запамороченнями Депресивних розладів – нічними страхами, моторним неспокоєм, анорексією, зудом, дисфорією.

Реакції дітей залежать від домінуючих рис характеру дитини і особливостей його виховання в сім’ї. найбільш важкі реакції спостерігають у дітей, яких батьки часто наказують, б’ють, лякають лікарем або уколами. Тоді маніпуляції і перебування в клініці вони сприймають як покарання.

Якщо батьки завжди показували підвищений неспокій за стан здоров’я дитини, зі страхом говорили про лікарню, то госпіталізація такої дитини завжди викликає у нього почуття страху.

До пубертатного періоду скарги дітей формуються більш чітко, з’являється почуття усвідомлення хвороби. В цьому віці значно підвищується готовність до іпохондричних переживань, що, напевно, обумовлене характерним для цього віку посиленням інтерн- і пропріоцептивної імпульосації і гормональною перебудовою.

Реакції на хворобу можуть проявлятися дисморфофобічними і дисморфоманічними розладами, явищами нервової анорексії.

При тривалому і несприятливому перебігу хвороби можливі відхилення у формуванні особистості, які називаються «аномальним розвитком особистості» (невротичні або патохарактерологічні), при якому на фоні стійких астенічних розладів виникають істероїдні, істерозбудливі, ананкастні, епілептоїдні риси характеру.

Перші і наступні реакції дитини на хворобу залежать від особистісних особливостей батьків, рівня їх інтелекту, культури і освіти, ситуації, в якій вони дізнаються про хворобу дитини і емоційного стану при цьому.

Реакція батьків на хворобу дитини залежить також від характеру хвороби, її важкості і небезпеки для життя. Найбільш частою є тривога, страх за життя дитини, переймання станом дитини.

Може бути і протилежне ставлення батьків до хвороби дитини – коли вони не звертають уваги на стан дитини, його скарги, результатом чого можуть бути запущені варіанти хвороби. Частіше це спостерігається в несприятливих сім’ях як прояв захисної реакції заперечення батьками хвороби дитини.

Для попередження розвитку психічних розладів, реакцій дезадаптації у дітей в дитячих лікувальних установах необхідно створення не тільки особливо чистого медичного режиму, але й чітка організація медико-педагогічної роботи.

Обов’язковим є уважне, доброзичливе, ласкаве ставлення і турбота під час надання допомоги дітям. Для дітей з хронічними захворюваннями важливим також є організація ігрової та навчальної діяльності, розвиток навичок самообслуговування, бажання допомогти один одному, корекція поведінкових відхилень.

Дитину свідомого віку необхідно готувати до госпіталізації поступово, розповідаючи про лікарню, про інших дітей, намагаючись зменшити страх перед людьми в білих халатах, перед маніпуляціями.

Для дітей дошкільного віку велике значення має ігрова ситуація, тому необхідно створювати умови в палатах, від забарвлення стін до іграшок, ігрового куточка.

В дитячій медичній установі лікарі і медичний персонал повинні вміти займатися з дітьми – грати з ними. В грі дитина знаходить радість і заспокоєння, проявляє свої творчі здібності, виражає свої почуття. Для лікаря гру можна використовувати як можливість вивчити особистісні властивості дитини, його бажання, потреби, які вона часто не бажає розкривати.

В одну палату госпіталізують дітей з одним рівнем розвитку.

В підлітковому віці іноді спостерігається симуляція і агравація хворобливих проявів. Часто це є проявом психологічного захисту внаслідок конфліктів в сім’ї, школі, або засобом звернення уваги в групі.

Фізіологічне старіння – це зміни загальної життєдіяльності, адаптаційних та компенсаторних резервів організму, окремих органів та сенсорних функцій.

Психологічним старінням називають розвиток характерних здібностей та навичок людини у когнітивній, повсякденно-практичній та соціальній сферах. Особливість психічного розвитку в похилому віці полягає в одночасному поєднанні переваг та недоліків. Переваги, перш за все, проявляються в сфері досвіду і знань (кристалізований та практичний інтелект), а недоліки – у тих сферах, які пов’язані з нейропсихологічними функціями та процесами (наприклад, оперативна пам’ять).

Під соціальним старінням розуміють зміни соціальних ролей та функцій, що виникають під час досягання певного віку. В існуючому суспільному образі похилої людини домінують уявлення про виникнення недостатності в багатьох сферах: хвороби, безпомічність, старі уявлення, які заважають прогресу суспільства. Проте погляди змінюються, цьому сприяє те, що більшість старих людей ведуть самостійне життя, все більше приймають до уваги той факт, що здібності, навички та досвід похилих осіб може використовуватися на користь суспільству, більш активно залучаються похилі люди до участі у політичному житті.

Збереження здоров’я та здатності самостійно жити в похилому та старечому віці – це завдання реабілітації. До завдань клінічної психології відносять проведення індивідуальних та групових терапевтичних заходів з метою сприяння тому, щоб хворий впорався із захворюваннями, які виникли, або порушеннями функцій. Також консультування родичів з метою орієнтації їх на підтримку самостійності та мотивації пацієнтів.

Медико-психологічна допомога полягає у застосуванні психотерапевтичних методик з метою підвищення психічних ресурсів, зниження почуття одинокості, засвоєння або удосконалення навичок та вмінь, необхідних у повсякденному житті (наприклад, у чоловіків, які після смерті дружини втратили певну самостійність).За допомогою методів поведінкової психотерапії похилі пацієнти можуть краще впоратись з хронічним больовим синдромом: їм пропонують вести щоденники, що фіксують болі протягом доби; відслідковувати ситуації, в яких біль сприймалась сильніше або слабше; а також навчання технікам, що редукують концентрацію уваги на болю. У похилої людини змінюється локус контролю, що дає людині відчуття, що вона може краще управляти ситуацією.

Поряд з психологічними змінами особистості з віком змінюється і функціонування органів чуття. У людей похилого віку з роками зменшується акомодаційна здатність, часто розвивається стареча далекозорість, зменшується поле зору, знижується гострота слуху. Помітно змінюється функція вестибулярного апарату і з’являється хитка хода і їхня моторика в цілому.

У 70 – 80 років зменшується кількість нейромоторних одиниць, цей процес починається в 45 50 років, а в інших м’язах – пізніше, що позначається на міміці і в спокої, і при усмішці. Загально-функціональне старіння і соматичні хвороби залишають свій відбиток на відношенні хворих похилого та старечого віку до хвороби. У них виникає боязкість самотності у хворобі, страх смерті. Вони ототожнюють себе із своїми однолітками, чекають, що прийшла їх черга. Слідкують за поведінкою, виразом обличчя лікаря. Тому знання психології хворих похилого та старечого віку необхідне для успішного діагностичного і лікувального процесу, вжиття запобіжних своєчасних профілактичних заходів і застосування методів догляду та нагляду за пацієнтами даної групи.

В хірургічній клініці розрізняють декілька етапів ведення хворого.

На діагностичному етапі лікар повинен думати про те враження, яке складеться у хворого внаслідок його повідомлення про діагноз. Для цього він повинен враховувати особистісно-преморбідні особливості пацієнта (вразливість, емоційну нестійкість, тривожність, ригідність і т.п.). Інформація про діагноз повинна доводитися до хворого в доступних для нього висловах, без надмірного вживання медичної термінології, заключати в собі деякі прогностичні вказівки і нагадування про можливі ускладнення (швидкість загоєння, інфекція і т.п.)

В передопераційний період особливості психологічного стану і типи психічних реакцій хворого поділяють на два етапи: перший – включає обстеження, уточнення діагнозу і необхідності операції, отримання згоди пацієнта на операцію. Психологічний стан хворих на цьому етапі визначається переважно емоційними реакціями, характер і ступінь вираженості яких може бути різноманітним і набувати тенденції до коливання (напр.: страх може мати відтінки від незначного неспокою і тривоги до жаху і навіть ейфорії). Другий етап передопераційної підготовки включає безпосереднє очікування операції, коли прийнято остаточне рішення про її проведення і повідомлені строки. Психологічні порушення, що мали місце на першому етапі, можуть компенсуватися, а іноді, навпаки, підсилюватися.

Частіше всього в клінічній практиці лікаря-хірурга у хворих спостерігаються варіанти нормосоматонозогнозії: вони, відчуваючи хвилювання, адекватно відносяться до майбутньої операції як найбільш прийнятного виходу з хворобливого стану, правильно оцінюють ступінь операційного ризику і можливих ускладнень.

Найбільш типові варіанти гіперсоматонозогнозії виділені М.В.Виноградовим:

  1. Переоцінка значущості операційного ризику. Може виражатися:

      • зниженням настрою з переважанням тривоги, страху смертельного виходу, побоювання приєднання післяопераційних ускладнень;

      • повним зовнішнім спокоєм, байдужістю, за якою може ховатися відчуття безнадійності, пасивне очікування поганого або смертельного виходу.

  2. Недовіра до лікарів, діагнозу, обґрунтованості хірургічного втручання, що супроводжується зниженим настроєм і злістю по відношенню до оточуючих.

  3. Заперечення необхідності операції з свідомим покриттям симптомів хвороби з метою запобігання її.

Гіпосоматонозогнозія або анозогнозія, проявляється в недооцінці хворим важкості свого стану. Зустрічається рідко, типова для алкоголіків, наркоманів з вираженими змінами особистості.

Напередодні і в день операції, окрім лікуючого лікаря-хірурга, важлива роль відводиться лікарю-анестезіологу та медичним сестрам.

В післяопераційному періоді особливості реакцій, їх вираженість і тривалість залежать від характеру захворювання, протікання післяопераційного періоду (порушень, пов’язаних безпосередньо з операцією і подальших ускладнень), особистісного преморбіду. На психічний стан хворого також може впливати больовий синдром. Психотичні стани можуть виникати у хворих похилого віку з явищами атеросклерозу, а також у хворих, що раніше зловживали алкоголем або страждали на алкоголізм, із захворюваннями печінки і нирок, при панкреонекрозі (деліріозний синдром, галюцинаторно-маячні порушення

Психічні прояви у хворих з ЧМТ визначаються характером пошкодження головного мозку (струс, забій, гематома, відкрита травма черепа з ушкодженням структур мозку і т.п.). В залежності від типу психологічного захисту у хворих можна спостерігати як варіанти нормонозогнозії, так і гіпернозогнозії.

У хворих на онкологічні захворювання особлива роль у виникненні психічних розладів належить нозогенним (психогенним) механізмам. Це пов’язано з самим фактом діагностики пухлини або підозри на неї (викликає у більшості хворих потрясіння, шок, страх за власне життя). Другий механізм впливу онкологічного захворювання – соматогенний, що зумовлений характером самого захворювання: тривала пухлинна інтоксикація, що призводить до астенії і кахексії; локалізація процесу, що викликає порушення в різних системах та органах; метастазування, що включає життєво важливі системи. Б.Е.Петерсон в протіканні онкозахворювання виділив чотири періоди: передмедичний, амбулаторний, стаціонарний і період диспансерного спостереження.

Окремо розглядають типи реагування хворих на повідомлення про результати обстеження і підтверджений діагноз онкологічного захворювання. Етапи психологічного прийняття фізичної недуги, що при гармонійному розвитку закінчується прийняттям власної долі, переоцінкою життя і гармонійними стосунками з рідними і оточуючими.

Наводиться визначення хоспісів і особливостей медико-психологічного супроводу умираючого хворого.




^ 5.2. Теоретичні питання до заняття:

  1. Психологічні зміни при захворюваннях серцево-судинної системи, бронхів та легень, травного тракту, нирок.

  2. Психологічні зміни при інфекційних захворюваннях, туберкульозі, СНІДі.

  3. Психологічні зміни при ендокринних, нервових та психічних захворюваннях.

  4. Психологічні зміни у жінок у період вагітності та пологів.

  5. Психологічні особливості жінок в гінекологічному стаціонарі.

  6. Особливості психології хворих дітей та людей похилого віку.

  7. Психологічні особливості хворих в хірургічному стаціонарі в до- і післяопераційному періоді.

  8. Психологічні особливості хворих в стоматології, офтальмології, отоларингології,

  9. Психологічні особливості хворих в ортопедії і травматології, в онкології.

  10. Вплив на психіку людини вроджених та набутих фізичних дефектів.

  1   2

Схожі:

“Затверджено” icon"затверджено" "затверджено"
Ректор Національного університету на спільному засіданні профкому та адміністрації
“Затверджено” icon"затверджено" "затверджено"
Ректор Національного університету на спільному засіданні профкому та адміністрації
“Затверджено” icon"затверджено" "затверджено"
Ректор Національного університету на спільному засіданні профкому та адміністрації
“Затверджено” iconПоложення про організацію методичної роботи у Луцькому національному технічному університеті Луцьк-2010 Затверджено Затверджено
Порядок підготовки та поліграфічного виготовлення методичних видань у редакційно-видавничому відділі лнту
“Затверджено” icon«Затверджено» Начальник управління освіти І науки, молоді та спорту Запорізької обласної ради О. Г. Вєрозубов „ ” 2011р. «Затверджено»
Програма допрофільної та профільної підготовки учнів загальноосвітніх навчальних закладів на засадах інформаційно-комунікаційних...
“Затверджено” iconМіністерство охорони здоров'я україни національний медичний університет імені о. О. Богомольца кафедра ортопедичної стоматології затверджено затверджено
Одна бригада екзаменаторів працює на одній з кафедр І приймає іспит у 6-ти студентів протягом 1 екзаменаційного дня
“Затверджено” iconМ. П. Драгоманова інститут соціології, психології та управління Кафедра (назва кафедри) затверджено затверджено на засіданні кафедри на засіданні Вченої ради протокол
move to 0-15181910
“Затверджено” iconПоложення про академічні відпустки та повторне навчання в вищих навчальних закладах освіти (Затверджено наказом Міністерства освіти України І Міністерства охорони здоров'я від 06. 06. 96 №191/153.) Затверджено
Затверджено наказом Міністерства освіти України І міністерства охорони здоров'я від 06. 06. 96 №191/153
“Затверджено” iconПоложення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах (Затверджено наказом Міністерства освіти України від 06. 93 №161. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23. 11. 93 за №173) Затверджено
Затверджено наказом Міністерства освіти України від 06. 93 №161. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23. 11. 93 за №173
“Затверджено” iconЗатверджено на засіданні кафедри Інженерної механіки Протокол №6 від 26. 12. 2004 Затверджено на учбово-видавничій раді Дон нту протокол №1 від 14. 03. 2005р
Взаємозамінність, стандартизація та технічні вимірювання., Типова програма. Методичні вказівки та контрольні завдання для студентів...
“Затверджено” iconЗатверджено затверджено голова профспілкового Ректор комітету студентів та двнз «кнеу імені Вадима аспірантів двнз «кнеу гетьмана»
Підготовка проекту Угоди між адміністрацією та університету та профкомом студентів та аспірантів та внесення змін до Правил внутрішнього...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи