С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми icon

С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми




Скачати 153.59 Kb.
НазваС. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми
Дата28.07.2012
Розмір153.59 Kb.
ТипДокументи


Висоцький О.Ю. Демократія як інструмент легітимаційної політики // Грані.- Д., 2006.- № 4.- С.113-117.


О.Ю.Висоцький


ДЕМОКРАТІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЛЕГІТИМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ


Постановка проблеми. Демократія в багатьох своїх проявах має величезний легітимаційний потенціал щодо різноманітних соціальних і політичних практик та порядків. Недарма всі політичні режими прагнуть об’явити себе демократичними, втім як і велика частина політичних організацій, що борються за владу. Також можна з впевненістю стверджувати, що будь-які виступи, революції, прояви насильства, конфлікти в сучасному світі є наслідком відсутності або браку демократії, якою зневажили при проведенні легітимаційної політики. Слід відмітити, що демократія як інститут та як світогляд (система ідей, цінностей та смислів) є одним з інструментів легітимаційної політики, але далеко не єдиним. Крім демократії, інструментами легітимаційної політики можуть виступати міфологія, релігія, мистецтво, наука, реклама, право, ритуали, телебачення, преса та багато інших систем конструювання смислових універсумів. Але демократія в своєму перспективному розвитку має набагато більше ресурсних можливостей для легітимації соціальних та політичних суб’єктів та їх програм діяльності, ніж будь-які інші. Це пояснюється тим, що в основі демократії лежить ряд ідей, які надають життєві смисли соціальним суб’єктам як на індивідуальному, так і на колективному рівні. До таких ідей безумовно належать ідеї свободи, рівності та визнання людської гідності.

Попри велику легітимаційну роль демократії в утвердженні той або іншої соціальної та політичної реальності, її дослідження саме в легітимаційному аспекті, як інструмента легітимаційної політики, досі не здійснювалось. Усвідомлення же легітимаційного значення демократії створює ґрунт для її швидкого розвитку та ефективності функціонування її інститутів. А саме це так необхідно зараз Україні, щоб стати легітимним суб’єктом європейської політики.

^ Мета дослідження – осмислити умови та особливості функціонування демократії як інструменту легітимаційної політики.

Викладення основного матеріалу. Демократія – поняття вельми багатозначне. Етимологічно воно означає ніщо інше, як влада народу. Але різні теоретики, ідеологи та політики під ним розуміють достатньо широкий спектр явищ, які намагаються зробити прийнятними та соціально визнаними. Це дає можливість через його використання легітимізувати будь-яку соціально-політичну реальність, утверджуючи її як позитивну. Як відомо, в Конституції СРСР 1977 р. проголошувалось, що існуюче в Радянському Союзі розвинуте соціалістичне суспільство є суспільством справжньої демократії.

Один з офіційних ідеологів політичного режиму США Ф.Фукуяма ключовим завоюванням демократії, що визначає її сутність, вважає «звільнення бажання від всіх обмежень на жагу наживи» [6, с.497]. Парадоксом демократії, яку пропагує американський теоретик, є те, що будуючись на цінностях свободи та рівності, навіть у своєму тріумфі, вона не дає ні необхідної рівності, ні належної свободи. «Незадоволеність виникає саме там,- відмічає Ф.Фукуяма,- де тріумф демократії найбільш повний: це незадоволеність свободою і рівністю» [6, с.498]. Насправді ніякого парадокса немає. Те, що американський автор намагається назвати демократією, є лише набором або системою символів, за якими ховається жорстка тоталітарна система управління, в основі якої жага наживи як основний принцип, мотив, критерій оцінки, спосіб підпорядкування та інструмент обмеження соціальної діяльності. Поняття демократії у Ф.Фукуями, як і в радянській Конституції 1977 року, застосовується для легітимації соціального та політичного порядку та утвердження його як, в основному, позитивного. Проте на відміну від радянських ідеологів, демократія для західних лібералів – це не лише поняття, в яке треба вірити, а це ще принцип та розвинута система процедур і ритуалів, які повинні засвідчити реальність та оптимальність наявної демократії та підтримати віру в її існування. Показово, що саме демократичному принципу Ф.Фукуяма відводить в своїй теорії провідну роль щодо легітимації влади, наголошуючи на його велетенському потенціалі в цьому значенні: «І комуністичні ліві, і авторитарні праві опинились банкротами. В них немає серйозних ідей, здатних підтримати внутрішню політичну спаяність сильних урядів, заснованих на «монолітних» партіях, чи на воєнних хунтах, чи на особистих диктатурах. Відсутність легітимності у влади – це значить, що коли режим зазнає невдачі в якісь царині політики, в нього немає більш високого принципу, до якого можна було б звернутись» [6, с.80].

Дійсно, звернення до формальних демократичних принципів та процедур створює ілюзію, що непопулярна влада може бути змінена на кращу, принаймні більш прийнятну, в ході виборів. Періодичні вибори, символізуючи керовану «знизу» зміну майбутнього, легітимують політичну систему в цілому, роблячи непотрібною позасистемну, революційну боротьбу проти неї. По суті, формальна демократія - демократія за процедурами, ритуалами та символами – є формою контролю над суспільством за рахунок легітимації таких соціальних практик, які в своєму здійсненні орієнтовані на підтримку існуючого стану речей, та, відповідно, самим фактом свого здійснення слугують легітимації наявної соціально-політичної системи. Найбільш показовою з таких практик є вибори вищих органів влади в державі.

Саме легітимація системи управління суспільством (існуючої чи бажаної) є основною функцією демократії (формальної чи справжньої). Тому слід вияснити, чому, при яких умовах та наскільки демократія стає засобом легітимації, інструментом легітимаційної політики. Перш за все відзначимо, що ідея демократії має велику мобілізуючу та мотивуючу силу впливу на маси. Прагнення до демократії як свободи самим управляти своїм життям було однією з головних передумов багатьох революцій. Демократія дає масам надію, що, по-перше, буде обмежено свавілля різного роду влади, зокрема бюрократичних структур, на суспільне та приватне життя, по-друге, буде більш справедливо проведений розподіл соціальних благ, по-третє, будуть ліквідовані привілеї (окремих соціальних груп або категорій громадян), що породжують соціальну нерівність.

Легітимність ідеї демократії може бути пояснена її суспільною архетиповістю. Як форма політичної організації суспільства, демократія відома ще в додержавницький період: пряма первісна, общинна демократія, військова племінна демократія преддержавницьких етапів політичного розвитку людства (наприклад, у давніх германців та слов’ян). Державницькі форми демократії існували в Давній Греції, в Давньому Римі (протягом декількох століть до монархії імперського типа), в середньовічній Європі у вигляді демократичних міст-держав з народними зборами (Голландія, Венеція, Женева, Генц, Новгород, Псков). Демократичні інститути місцевого самоврядування існували в добу середньовіччя в Західній Європі та в XIV-XVI ст. в Україні. Серед українських міст, де існували виборні органи місцевого самоврядування (магістрати, ратуші), можна назвати Львів, Коломию, Теребовлю, Перемишль, Дрогобич, Галич, Кременець, Луцьк, Житомир. Поборниками демократичних відносин певною мірою були українські козаки, завдяки яким у 1710 р. побачила світ Конституція П.Орлика.

Легітимність ідеї демократії пояснюється також її щільним зв’язком з реалізацією ідеалів свободи, справедливості, чесності, рівності, єдності та взаємоповаги. Будучи інструментом легітимаційної політики, демократія одночасно виступає засобом досягнення соціальної справедливості, свободи від примушення та утисків, рівності перед законом та в соціальних можливостях, єдності суспільства на принципах толерантності та взаємоповаги до вибору іншого. «Демократія, за своєю суттю, протистоїть владі та авторитаризму, - пише І.Валлерстайн. – Вона втілює собою прагнення до рівного впливу на політичний процес на всіх рівнях та до рівної участі в системі соціально-економічної винагороди» [1, с.44].

Для правлячих суспільних груп демократія завжди містить в собі небезпеку для збереження їх соціального домінування, разом з тим вона є кращим ідеологічним обґрунтуванням, легітимацією їх панівного становища. Справа в тому, що, як відомо, послідовно реалізована демократія приводить до соціалізму (звісно, не радянського зразка, якому більше підходить характеристика «казармений», а демократичного). Тому демократія з точки зору домінантних груп смисл свого існування має лише, по-перше, в формальному або демонстраційному модусі як набір ритуалів, що живлять вірування мас в наявність демократичного управління та/або можливість кращого майбутнього, по-друге, як система гарантій та процедур, які обмежують претензії держави та будь-яких соціальних і політичних сил на обмеження їх владних можливостей та панівного становища.

Виходячи з вищенаведеного, гасло демократизації як подальшого розгортання демократії може грати як легітимаційну, так і делегітимаційну роль щодо існуючого стану речей в суспільстві. Якщо маси продовжують вірити в демократичні процедури і символи, які покликані замаскувати собою ієрархічну та патерналістську реальність, засвідчити справжність влади народу, демократія продовжує слугувати інструментом легітимаційної політики для захисників наявного політичного режиму. При цьому необхідно, щоб правлячи групи діяли за принципом Дж.Лампедузи: «Все повинно змінюватись, щоб нічого не змінилось». Лише демонструючи проведення демократичних реформ, сьогодні можна добитися суспільної згоди на подальшу ієрархієзацію суспільства та зростання привілеїв для певних соціальних груп та осіб, тобто на ескалацію соціальної поляризації та, відповідно, на посилення нерівності у впливі на прийняття політичних рішень. Як відомо, нерівномірне розподілення економічного добробуту передбачає нерівномірне розподілення на ділі політичної влади [1, с.109]. Якщо маси припиняють сприймати демократичні гасла та декларації за реальність демократії та починають вимагати їх дійсного втілення на практиці, демократія стає засобом або механізмом делегітимації існуючого політичного режиму в руках тих політичних сил, які бажають його зміни.

Сьогодні можна з повною впевненістю стверджувати, що демократія є найбільш досконалим механізмом легітимації політичних та соціальних систем. У відношенні легітимації політичної влади вона набагато ефективніше, ніж міф, релігія або ідеологія. Будучи одночасно і міфом, і релігією, і ідеологією, демократія використовує всі засоби легітимації, які властиві міфологічним, релігійним та ідеологічним системам. Як міф, вона використовує образи-символи: боротьби (передвиборчої), героїв або рятівників (переможців на виборах), драконів (представників старої влади або політичних опонентів), циклів (періодів правління та зміни політичних угрупувань чи еліт), хаосу (під час зміни правління). Як релігія, вона проголошує всіх рівними (звичайно, не перед Богом, а перед законом), має свої ритуали (референдуми, вибори, сесії, засідання, наради парламентів, фракцій, уряду), що мають на меті вироблення суспільного консенсусу, а в своєї граничності – єдність суспільства; використовує проповіді (звернення офіційних осіб, які покликані засвідчити демократичність режиму, його відповідність волі народу); замість Бога, суб’єктом легітимації державної влади проголошує народ; дає надію на майбутнє (індивідуальний [у вигляді особистого збагачення] або колективний рай [як побудова соціальної держави чи держави загального добробуту]); погрожує пеклом у вигляді авторитаризму чи тоталітаризму; вимагає віри і поклоніння (що передбачає участь у святкуванні ухвалення конституції, клятви у вірності інтересам народу політичних діячів, публічні виступи на захист свободи слова в ЗМІ). Як ідеологія, демократія стверджує суб’єкта соціальних перетворень (теоретично – народ, а практично – партію, парламент [іноді – недержавні організації]); визначає ворогів – різного роду порушників прав людини; захищає систему існуючих соціальних та політичних відносин (як даність, що склалась внаслідок демократичних процедур та може бути змінена); має свій ідеал – суспільство рівних за життєвими можливостями та вільних від будь-якого примушення індивідів.

Осмислюючи демократію як ідеологію, треба зазначити, що було б невірно ототожнювати ліберальну ідеологію та демократичну. Як зазначає І.Валлерстайн, «демократія і лібералізм — це не поняття-близнюки, скоріше це поняття один одному протистоять. Лібералізм виник як засіб для протистояння демократії. Своїм виникненням він був зобов’язаний прагненню приборкати небезпечні класи спочатку у провідних країнах, а потім в рамках світосистеми в цілому. Ліберальне рішення проблеми полягало в тому, щоб надати їм обмежений доступ до політичної влади і обмежену частку економічної доданої вартості, в тих межах, які б не загрожували процесу постійного накопичення капіталу чи державній системі, на яку він спирався» [1, с.43]. Якщо виходити з цих позицій, вислів «ліберальна демократія» звучить як «обмежена демократія» та нагадує щось на кшталт «рабовласницька демократія» чи, точніше, «буржуазна демократія», іншими словами – «демократія панів суспільства». Тут, можливо, слід детальніше розглянути, що саме (зокрема, за словами її теоретиків) обмежує ліберальна демократія. Звернемось до вже цитованого нами сучасного ліберального ідеолога Ф.Фукуями, який стверджує, що виконання таких соціальних прав як право «на працю, на житло, на медичне забезпечення» не сумісне з громадянськими правами [6, с.85]. Симптоматично, що американський теоретик демократію розуміє сугубо формально, лише як наявність інституту багатопартійних виборів. Причому він прекрасно усвідомлює те, що формальна демократія «не гарантує рівної участі та рівні права», що «демократичними процедурами можуть маніпулювати еліти, і ці процедури не завжди вірно відображають волю чи істинні інтереси народу» [6, с.86]. Формальна демократія, за уявленням Ф.Фукуями, є ліберальною, якщо держава захищає права приватної власності і вільної економічної діяльності та не керується принципом, який може загрожувати постійному накопиченню капіталу, наприклад, принципом соціальної справедливості. Цікаво, що попри всю обмеженість ліберальної демократії, американський теоретик стверджує, що «не існує ідеології з претензією на універсальність, яка могла би кинути виклик ліберальної демократії» [6, с.89]. Насправді ж, формальна або ліберальна демократія як легітимаційне забезпечення політичної влади давно вже знаходиться в стані глибокої кризи. Про це свідчать хоча б нещодавні успішні виступи протесту у Франції проти нового, більш ліберального трудового законодавства, які аж ніяк не вписуються в систему ритуалів та процедур ліберальної демократії. Тому дедалі більше та радикальніше демократія повинна звільнятись від пут ліберальної ідеології з її прихованим аристократизмом, відкритим технократизмом, диктатом політичних та економічних еліт, щоб ефективно грати легітимаційну роль, принаймні у відношенні державної системи. Інакше, приховане невдоволення існуючими політичними режимами погрожує періодично та з різною мірою інтенсивності виливатись в різноманітні акти насильства. Причому, в епоху постмодерну насильство проти системи надійно легітимується саме нелегітимністю існуючих соціальних та політичних інститутів і їх практик та вже розуміється не як злочин, а як єдино можливий шлях звільнення особистості від системи технологій підкорення та поневолення, покликаної забезпечити процес постійного накопичення капіталу.

Більший легітимаційний потенціал, ніж ліберальна демократія, має проект соціальної демократії, що передбачає розповсюдження демократії на всі сфери суспільства, а також реалізацію всіх прав людини без жодних виключень та обмежень. Концепцію соціальної демократії як вищої стадії реформування сучасного капіталістичного суспільства відстоюють європейські соціал-демократи, шляхом та критерієм втілення якої виступає надійне забезпечення гарантій як негативних (громадських та політичних), так і позитивних (соціально-економічних та культурних) прав людини. За соціал-демократами, в інтересах людської гідності права людини не можуть бути ні чимось зумовлені, ні протиставлені одне одному – вони неподільні. Права і свободи особи, демократичне право брати участь у прийнятті рішень та права на со­ціальний захист взаємообумовлені, і лише їх сума спроможна гарантувати свободу людині. «Лише там, де реалізовані соціальні права людини, всі члени суспільства мо­жуть реально користуватися індивідуальними правами. Лише там, де пошана індиві­дуальних прав людини припускає плюралізм думок та політичну активність, люди можуть скористатися своїм правом на достатнє харчування, житло, роботу та освіту. Лише сукупність індивідуальних та соціальних прав людини робить можливим ство­рення достойних людини життєвих умов» [4, с.235].

Людина завжди дуже болісно реагує на обмеження чи порушення своїх прав, оскільки це безпосередньо стосується її гідності. Ось чому, як достатня реалізація, так і зневажання прав людини, незмінно впливають на долю легітимності політичного режиму, в першому випадку – позитивно, в другому – негативно.

Проте, треба зазначити, що ідеали соціальної демократії входять в конфлікт з інтересами інвесторів, які виступають першоджерелами забезпечення державою соціальних прав людини. Тобто реалізація соціальної демократії має певні проблеми та обмеження. Це певною мірою пояснює недостатню успішність політики європейських соціал-демократів та соціалістів під час перебування при владі щодо втілення власної програми.

Великий легітимаційний потенціал має зараз ідея альтернативної демократії, яка поєднує різноманітні демократичні концепції, що орієнтовані на звільнення особистості від будь-якого контролю, примушення, підкорення та звертають увагу на мікропростори влади. Одним з ідейних натхненників альтернативної демократії є ідеолог ситуаціоністського руху та автор твору «Суспільство спектаклю» Гі Дебор, а одним з її головних теоретиків можна вважати французького філософа М.Фуко. Останній стверджував, що влада не локалізується лише в політичній сфері, а переслідує нас скрізь: у сім'ї, в апаратах виробництва, в лікарні, в навчальних закладах та соціальних групах [5, с.194]. За концепцією М.Фуко, досягнення альтернативної демократії можливо на шляху викриття прихованих проявів та стратегій влади, яка легітимуючи себе через піклування про життя, обмежує свободу особистості.

Із діючих, реалізованих концепцій альтернативної демократії можна навести «третю світову теорію» лідера лівійської революції Муаммара Каддафі, яка знайшла теоретичне відображення в його творі «Зелена книга», а практичне – в соціально-політичній реальності Лівії. М.Каддафі, вказуючи на перманентну кризу легітимації державної політики в країнах з парламентсько-демократичним правлінням, до яких, як відомо, належить і Україна, пропонує універсальну стратегію успішної легітимації державної політики. Одним з ключових, відправних пунктів цієї стратегії є те, що суверенітет народу («суверенна воля мас») в державі має не лише формально визнаватись, як це робиться в більшості демократичних країн, але й фактично стверджуватись. Саме його фактичне ствердження в державі є передумовою успішності легітимації державної політики [2, с.220-221]. Це можливо, за М.Каддафі, лише внаслідок радикальної відмови від представницьких форм демократії як авторитарно небезпечних та таких, що загрожують суспільству деспотизмом. «Маси, - зазначається в «Зеленій книзі»,- повинні боротись за знищення усіх авторитарних форм правління, що лицемірно іменуються різними формами демократії – як-то правління парламентів, кланів, племен, класів чи правління однієї, двох чи декількох партій» [3, с.46].

Орієнтуючись на звільнення особистості від авторитарних та патерналістських практик мислення і дії, реалізація ідеї альтернативної демократії через залучення бажань, емоцій, інтуїції, природного прагнення людини до самоствердження та легітимації, здатна піднести ефективність людської діяльності в усіх сферах суспільства: в політиці, в управлінні, у виробництві та в бізнесі. В ході реалізації альтернативної демократії, модель вертикальної легітимації (керівник-підлеглі), повинна поступово змінитись моделлю горизонтальної легітимації (партнер-партнер). Альтернативна демократія як інструмент легітимаційної політики діє через максимальне використання творчого потенціалу людини, внаслідок чого будь-які соціальні стратегії (політичні, державно-управлінські, бізнесові, комунікативні) здобувають більше можливостей для прискореної та ефективної реалізації. Політичний курс, що приймається та здійснюється в умовах альтернативної демократії, стає легітимним як принципово відкритий для змін в кожну мить з боку будь-якого соціального суб’єкта, якщо його проект чи думка є достатньо легітимними. Альтернативна демократія – це фактично політична самоорганізація суспільства за процедурами, які не порушують рівність та свободу інших.

У повній мірі до концепцій альтернативної демократії можна віднести проект деліберативної (від лат. deliberatio – обговорення) демократії німецького філософа Ю.Габермаса. Вона базується на ідеї суспільного консенсусу, що постійно досягається в процесі вільного обговорення важливих для його учасників питань соціального та політичного життя. Легітимаційні можливості деліберативної демократії залежать від умов та принципів функціонування її механізмів, які здатні зробити вимоги та очікування громадянського суспільства обов’язковими для виконання державним апаратом [7, с.391-392, 395-396]. Серед ваг концепції деліберативної демократії Ю.Габермаса слід відзначити перебільшення значення раціональних аргументів та, відповідно, недооцінку ірраціональної чи позараціональної основи (віри, емоцій, бажань, інтуїції) різноманітних цінностей особистостей в процесі обговорення та прийняття рішень.

Легітимаційна сила концепцій альтернативної демократії базується на принципової можливості їх втілення в життя в найближчому майбутньому, завдяки чому існуюча формальна, ліберальна демократія більшості країн світу (до яких відносимо й Україну) не може ствердитись як структурно легітимна, остаточна, як «кінець історії», що відповідно, ініціює боротьбу проти будь-яких проявів авторитаризму та патерналізму за справжню демократію. Причому, якщо реалізація концепції деліберативної демократії можлива, головним чином, через ініціативу «зверху», то концепція М.Фуко дозволяє стверджувати демократію «знизу» через неформальні техніки влади. Яскравим прикладом застосування таких технік в Україні є діяльність кримських татар, які знаходять можливості тиску на офіційну владу, її використання та ігнорування, використовуючи переважно легальні методи.

Висновки. Таким чином, демократія як інструмент легітимаційної політики має широкий простір та неосяжні перспективи для застосування. Будучи засобом легітимації соціально-політичних порядків, вона може виступати в різноманітних модусах (як ідея, гасло, система формальних ритуалів, ідеологія протесту чи перетворень, програма дій або реальне забезпечення прав людини) маючи при цьому різний легітимаційний потенціал. Найбільшого легітимаційного ефекту демократія досягає, коли стає формою інтеграції суспільства, тобто створює умови для формування народної волі не як символа, фантома, об’єкта для легітимуючих апеляцій політиків, а як реального чинника або суб’єкта політики. Фактичне досягнення демократією статусу інституту формування народної волі, перетворює її з засобу легітимаційної політики правлячих груп в інструмент легітимаційної політики суспільства в цілому. Проте для досягнення демократією такого статусу на ділі необхідно створити умови для вільної комунікації (полілогу) соціальних суб’єктів щодо важливих для них питань суспільного життя та виробити механізми забезпечення досягнутих в ході публічних обговорень рішень та проектів обов’язковою силою для виконання державним апаратом. При цьому, неодмінною базою розвитку демократії та головним чинником посилення її легітимаційного ефекту є прогресуюче забезпечення прав людини без виключень та обмежень.

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Валлерстайн И. После либерализма: Пер. с англ. / Под ред. Б. Ю. Кагарлицкого. М.: Едиториал УРСС, 2003. — 256 с.

  2. Высоцкий А.Ю. Теоретико-концептуальное значение «Зеленой книги» Муаммара Каддафи в осмыслении проблемы легитимации политики // XXI століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теория. Збірник наукових праць / Ред.: Г.П.Балабанова.- К.: Фенікс, 2004.- С.211-228.

  3. Каддафи М. Зеленая книга.- М.: Международные отношения, 1989.- 160 с.

  4. Новая программа принципов Социал-демократической партии Германии (Бонн, 1989 г.) // Современная социал-демократия: теория и практика.- М.: НИИВО-ИНИОН, 1993. - С.229-249.

  5. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. Пер. с франц.- М.: Касталь,1996.- 448 с.

  6. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек.- М.: АСТ, 2004.- 588 с.

  7. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории.- СПб.: Наука, 2001. – 417 с.


Схожі:

С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconО. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми
Висоцький О. Ю. «Помаранчева» революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади // Гуманітарний журнал. – Д.,...
С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconС. 241-249. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України)
Висоцький О. Ю. Міф як інструмент легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconС. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики
Висоцький О. Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconВисоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227

С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconО. Ю. Висоцький м. Дніпропетровськ Демократія, постдемократія та легітимаційна політика
Висоцький О. Ю. Демократія, постдемократія та легітимаційна політика // ХХІ століття: альтернативні моделі розвитку суспільства....
С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconО. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема
Висоцький О. Сутність легітимації політики // Політичний менеджмент. К., 2004. №4 (7). С. 24-34
С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconНаукові публікації О. Ю. Висоцького
Висоцький О. Соціал-демократія у мінливому світі //Вісник Національної академії наук України. 1994. №9-10. С. 150-159
С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconІгсн основи демократії
Політичні еліти як суб`єкти політики в сучасних державах. Політична еліта та демократія
С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconСтан дослідження проблеми формування професійної готовності майбутніх вчителів інформатики до оцінювання навчальних досягнень учнів постановка проблеми
Постановка проблеми. Одним з основних шляхів, запланованих державою в програмі реформування освіти, є підготовка нової генерації...
С. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми iconПостановка проблеми та аналіз останніх досліджень
Узагальнено особливості еволюції Основних засад грошово-кредитної політики в контексті трансформації визначення монетарного та валютного...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи