О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми icon

О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми




Скачати 138.75 Kb.
НазваО. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми
Дата12.07.2012
Розмір138.75 Kb.
ТипДокументи


Висоцький О.Ю. «Помаранчева» революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади // Гуманітарний журнал. – Д., 2004. - №3 (23). – С.95-101.


О.Ю.Висоцький

Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади

Постановка проблеми. Українська "помаранчева" революція належить до неоднозначних явищ, які викликають широкий спектр різноманітних оцінок як в сучасному науковому, так і політичному дискурсах. Її оцінюють і як демократичну революцію, продукт народного протестного руху, і як переворот, організований західними спецслужбами, і як прояв боротьби хижацького капіталу на завершальному етапі приватизації, і як початок нового етапу перерозподілу зон впливу між Заходом та Росією. Безумовно, всі ці погляди на події, що потрясли Україну та сколихнули активну громадськість світу, мають раціональне зерно і частково відображають їх підтекст. Проте, треба вказати, що більшість з них - це спроба відстояти інтереси певних політичних груп, довоювати на сторінках друку та телевізійному ефірі, а не розібратись у суті явища.

Відійти від тенденційності, зайняти нейтральну позицію в аналізі подій, які отримали назву "помаранчева революція", дозволяє більш-менш вдалий методологічний інструментарій, незалежний від ідеологічної заангажованості. В якості такого інструментарію щодо дослідження "помаранчевої" революції може бути використаний легітимаційний підхід. Він передбачає, що будь-яке явище соціального або політичного життя може бути розглянуто з точки зору того, наскільки воно і яким чином виправдане та суспільно визнане. Відповідно до цього принципу, соціальні та політичні явища та дії оцінюються в контексті легітимаційних процесів, тобто з позицій того, наскільки ті чи інші явища та дії сприяють або заважають легітимаційній політиці суб'єктів, що борються за вплив та владу в суспільстві, за право визначати і здійснювати політику держави. Виходячи з евристичних можливостей, що дає легітимаційний підхід, його переважне застосування в даному дослідженні уявляється цілком виправданим.

Розгляд "помаранчевої" революції як зміни парадигм легітимаційної політики української влади має не лише наукове значення, яке полягає в отриманні нового знання про досліджувані явища, а й практичне - в удосконаленні захисних механізмів свідомості, формуванні критичного мислення, що є необхідним в добу інформаційного суспільства.

^ Стан розробленості проблеми. На даний момент розгляду проблеми "помаранчевої" революції присвячена велика кількість робіт, серед авторів яких А.Гев'юк, О.Литвиненко, В.Малинкович, С.Марков, І.Мельничук, А.Мігранян, А.Мошес, В.Ніконов, М.Погребинський, О.Попов, О.Рар, С.Рябов, М.Стриха, О.Толпиго, В.Фесенко, А.Фінько, Л.Шевцова, С.Шведюк, П.Шульце. Проте у вказаних статтях дуже мало уваги було приділено легітимаційним процесам, в контексті яких уявляється найбільш релевантним осмислення "помаранчевої" революції.

^ Метою даного дослідження є визначення місця та ролі явища, що отримало назву "помаранчева" революція, в світлі легітимаційно-політичних практик, пов'язаних зі здійсненням державної влади в Україні.

^ Виклад основного матеріалу. Події 22 листопада - 8 грудня 2004 року на Майдані Незалежності в Києві стали, насамперед, підсумком невдалої, помилкової легітимаційної політики української влади.

Під легітимаційною політикою ми розуміємо діяльність з управління легітимаційними процесами в суcпільстві, або інакше: управління процесами обґрунтування, визнання та виправдання складових соціального світу. Знаходячи найбільше застосування в політичній практиці, легітимаційна політика не обмежується лише нею, пронизуючи всі соціальні дії, тобто такі, згідно з М.Вебером, які орієнтовані на інших. Легітимаційна політика конструює, перерозподіляє й надає смисли та значення управлінню політичними й соціальними процесами і практиками, будь-якій соціальній діяльності.

Сам факт кризи легітимаційної політики української влади констатувався вченими ще задовго до того, як "назрів революційний момент". Так, ще в 2001 році в статті "Десятирічна криза легітимності правлячих кіл" відомий соціолог С.Макеєв, що базувався на даних опитувань Інституту соціології НАН України, зазначав, що більшість українських громадян не довіряє владі, яка не здатна до проведення ефективної легітимаційної політики [4, 5-7]. У цілому легітимаційна політика української влади до "помаранчевої" революції характеризувалась швидше як пасивна, реактивна: вона примушувалась обставинами і була спрямована не на звільнення, розширення потенціалу політики, а на збереження соціальних, політичних, економічних та інших позицій правлячих груп [див.: 2, 32].

Які ж були причини і з чого складалась сама криза легітимаційної політики української влади? У чому була фатальна дефектність парадигми легітимаційної політики доби режиму Кравчука-Кучми, який характеризують політологи як номенклатурно-олігархічний?

Будь-яка політика має, так би мовити, два вектори розгортання. По-перше, це здійснення власних інтересів правлячими групами суспільства, та, по-друге, піклування про суспільне благо. На полі реалізації суспільного блага суб'єкти заробляють свій легітимаційний капітал (за термінологією П.Бурдьє, символічний), який легко може конвертуватись у будь-який інший, у тому числі фінансовий капітал. Проте неможливо перетворити політику лише в інструмент здійснення власних інтересів економічно та політично пануючими групами. Це як мінімум проблематизує утримання ними домінуючих позицій у суспільстві, як максимум - загрожує їм знищенням. Той факт, що без легітимності влада існувати не може, дуже добре усвідомлюють на Заході. Але це ще не зовсім зрозуміли на пострадянському просторі. Свідченням тому є вдалі або невдалі революції та антиурядові виступи - в Грузії, Арменії, Киргизстані, Узбекистані. Головною причиною цього є панування серед переважної більшості представників влади думки, що якщо влада отримана за формально діючим правом, вона є абсолютно законною, навіть якщо державні посади використовуються у власних інтересах та з брутальним порушенням закону. А тому кожен громадянин повинен поважати представників влади, підтримувати або, принаймні, не протидіяти реалізації ними своїх цілей. Можна констатувати, що впевненість у цьому дала поштовх провладним силам в Україні до фальсифікації результатів спочатку парламентських виборів 2002 року, потім виборів мера в Мукачеві (2004 р.) та, насамкінець, останніх президентських виборів (і це лише найбільш відомі випадки, з менш відомих - вибори мера Одеси). Коло замкнулось. Влада на очах ставала кримінальною не лише за здійсненням, а й за шляхом зайняття вищих державних посад. Легітимність правлячого режиму, яка трималась в основному на законності процедури виборів, зникла. Вагомою причиною делегітимації режиму було те, що втративши фактично право на реалізацію політичних прав, внаслідок практики нечесних виборів, люди загубили надію на можливість покращення життя через вплив на політику за допомогою демократичних інститутів. Проте при цьому правлячі сили остаточно не втратили б легітимність, якщо б в Україні не сформувалась сильна опозиція. У цьому зв'язку відзначимо, що одним з важливих завдань легітимаційної політики є боротьба з опозицією, ідейна, економічна, правова або силова. І саме така боротьба допомагає триматись зараз правлячим режимам у Білорусі, Росії та Молдові.

Отже, парадигма легітимаційної політики режиму Кравчука-Кучми будувалась на припущенні, що існуюча влада є легітимною, тому що є законною з точки зору видимого додержання формальних правових процедур її здобуття. Така парадигма була дуже вигідною та успішною з точки зору реалізації власних інтересів владно-бюрократичною верхівкою та наближеним до неї олігархічним угрупуванням, проте вона сприяла настроям розчарування в суспільстві, фактично делегітимації влади, особливо на фоні демократичних процесів в країнах Європейського Союзу. В рамках цієї парадигми реалізація легітимаційної політики планувалась та здійснювалась переважно як вплив на громадян за допомогою контрольованих засобів масової інформації. Як зазначає А.Гев'юк, "уявлення про те, що ЗМІ є могутнім інструментом впливу на установки й позиції громадян є досить поширеним у нашому суспільстві" [3, 31]. Однією з провідних тез, яка нав'язувалась неуважної та мовчазної аудиторії України через ЗМІ владою, полягала в тому, що лише піднесення економіки, але ніяк не політика, вирішить проблему бідності більшості українських громадян. Цікаво, що саме піднесення економіки (зростання темпів економічного розвитку) в Україні в останній час та гучні заяви про це, розвіяли міф про пряму залежність рівня життя більшості населення від розвитку економіки країни. Як ще у ХІХ столітті влучно зазначив А.Лінкольн, "можна весь час ошукувати декого, можна деякий час ошукувати усіх, але не можна весь час ошукувати всіх" [7, 623]. Легітимаційна політика, що покладається в основному на вплив ЗМІ, може досягти успіху лише у тому випадку, якщо влада монополізує всі джерела інформації, тобто в ідеальних умовах тоталітарної, закритої від іншого світу держави. В Україні 2004 року була інша ситуація. Опозиція мала свої газети, два телеканали ("5 канал", "Ера"), активно справляла вплив через Інтернет. Тому використана владою парадигма легітимаційної політики була дефектною і мала бути корінним чином зміненою. Її дефектність у цілому полягала в її авторитарному характері.

Треба відзначити, що деякі політологи зараз визначають режим, що існував до подій листопада-грудня 2004 року, як неототалітаризм, вважаючи його головною причиною цих подій. Так, наприклад, С.Рябов зазначає: "Неототалітаризмом називаємо суспільство, в якому в обставинах нових, демократичних інститутів (парламент, президент, конституційний суд, періодичні вибори, референдуми тощо) культивується парадигма влади як нічим і ніким не обумовленої спроможності одних на власний розсуд впливати на поведінку й саме життя інших. Отож, справжньою причиною масових виступів громадян України стало намагання влади остаточно закріпити в державі неототалітарний режим володарювання, непідзвітного народу й необмеженого законом" [8, 8-9]. Проте, не можна погодитись з тим, що режим Кучми був неототалітарним, тому що тоталітаризм, тим більше з приставкою "нео" (тобто новий), за визначенням передбачає тотальний контроль над усіма сферами суспільства з боку влади. У випадку України контроль влади постійно обмежувався під тиском олігархічних угрупувань, що борються за сфери впливу. Однією з причин "помаранчевої" революції як раз і була неконтрольованість багатьох процесів у суспільстві. Слід наголосити, що неототалітаризмом (тоталітаризмом інформаційно-фінансового типу) скоріше можна вважати американський політичний режим, де провідною формою соціального контролю стали інформаційні інститути, і перш за все електронні ЗМІ, що спираються на олігархічну фінансову владу. Інформаційні інститути в Україні, навіть і контрольовані олігархами, не мають ще ні інтелектуальних, ні технічних можливостей запровадити контроль над умами. Якщо б неототалітаризм насправді вдалось встановити, якщо б легітимаційна політика старої влади розгорталась за тоталітарними принципами, ніяких революцій відбутись не могло б. Так, режими у Білорусі та Росії мають більше тоталітарних тенденцій, ніж їх мав режим старої влади в Україні, а відтак вони застраховані від подібного роду революцій.

Всі прорахунки легітимаційної політики української влади, яку для багатьох уособлювали Л.Кучма, В.Янукович та В.Медведчук, були успішно використані опозицією, яка в ході боротьби за державну владу сформувала свою парадигму легітимаційної політики. Так, використавши уявлення серед широких кіл населення про кримінальність влади (яскравими, але не єдиними, підкріпленнями якого слугували вбивство Г.Гонгадзе, судимості В.Януковича, отруєння В.Ющенка), опозиція протиставила кандидату від "кримінальної" влади на президентських виборах "морального", незаплямованого політичного суперника. Тим самим як би почалось змагання легітимаційних політик на парадигмальному рівні. Кримінальне правління пропонувалось змінити правлінням моральним, що знайшло відображення у вислові: "треба розчистити "авгієви конюшні" кучмізму". Проте головним моментом парадигми легітимаційної політики опозиції стає сам термін - "помаранчева" революція. Слово "революція", особливо для вихованих на радянській історії, означає набагато більше, ніж зміна еліт при владі, моральне оновлення влади або підвищення соціальних виплат, це пряме вказування на можливість існування принципово нової реальності, іншого, більш гідного, життя. Можна констатувати, що у випадку вживання терміну "помаранчева" революція маємо справу з владою номінації (уселяння через називання), якій була відведена особлива роль в реалізації легітимаційної політики опозиції. Як зазначає П.Бурд'є, "одна з найпростіших форм політичної влади полягала в багатьох архаїчних суспільствах у майже магічній владі: називати і викликати до існування за допомогою номінації" [1, 66]. Підхід до подій на Майдані як до революції давав велику перевагу опозиції у легітимаційному плані. Виходило, що "біло-сині" виступали лише за перемогу свого кандидата, тоді як "помаранчеві" боролись за встановлення нового, справжнього порядку в суспільстві.

Показово, що саме на полі номінації розгорнулась запекла дискусія між прибічниками В.Ющенка та його опонентами. Останні оцінювали події кінця листопада - початку грудня 2004 року не як революцію, а як політтехнологію. Безумовно, суперечка про терміни тут має політичне значення. Прихильники найменуванням подій на Майдані революцією прагнули на рівні масової свідомості підвести жирну риску під "епохою Кучми", задати радикальний імпульс діям нової влади. За їх логікою революційний прихід до влади мав забезпечити і революційний характер дій нового політичного режиму. Це передбачало і апеляцію до Майдану (революційної маси), і тотальне оновлення кадрового складу органів влади, і відкритість до преси, і дії в інтересах соціально незахищених шарів населення.

Прибічники терміну "політтехнологія" намагались заперечити легітимність дій опозиції. Можна частково погодитись, що це була реалізація певної політтехнології, оскільки реалізація політики на сучасному рівні не може обходитись без застосування різноманітних технологій. Проте, наявність стихійного моменту, певна неконтрольованість суспільного невдоволення, мас, які прийшли на Майдан, не дозволяє зводити все лише до реалізації певної політтехнології. В цілому ж, оцінка подій листопада-грудня 2004 року залежить від аксіологічних позицій, ціннісних переваг. Як зазначає В.Фесенко, "якщо політичним подіям такого кардинального характеру дається позитивна соціально-політична оцінка, то, відповідно до традиції, яка встановилась ще з кінця XVIII століття, їх можна називати революцією. Якщо ці події оцінюються негативно - то це вже бунт, повстання, переворот, все що завгодно, але тільки не революція. Тому для тих, хто пов'язує з подіями листопада-грудня 2004 року в Україні позитивні очікування, вкладає в них позитивний смисл, це, звичайно, революція; для тих же, хто ставиться до них негативно, ці події ніколи не стануть революцією" [9, 172].

Одним з основних принципів легітимаційної політики опозиції, а потім і нової влади, стала апеляція до закону, піднесення його значення. Це випливало перш за все з брутальних порушень законодавства, яких припускалась стара влада, а тому мало особливе значення в легітимаційній політиці режиму В.Ющенка. Реалізація цього принципу вимагала від представників нової влади найшвидшого розслідування справи Г.Гонгадзе, відкриття справ на порушників виборчого законодавства, перевірку законності приватизації.

Не менш важливою в парадигмі легітимаційної політики нової влади було деклароване прагнення діяти у відповідності з волею народу. Це і обіцянка радитись з Майданом, і реалізація ряду важливих соціальних програм на державному рівні.

Ще один момент парадигми легітимаційної політики нової влади - це орієнтація на встановлення (під час "помаранчевої" революції), а потім і утвердження, практично необмеженої медіакратії, становища, при якому вищу владу в суспільстві мають ЗМІ. Це була одна з причин, яка обумовила протест журналістів та перехід низки ЗМІ на бік "помаранчевих" сил. Сам В.Ющенко відчув дію медіакратії не лише, коли завдяки трансляції подій на Майдані, у Верховній Раді та у Верховному Суді прийшов до влади, а й коли ЗМІ повідомили про образ життя його сина. До речі, стара влада всіляко і до останнього моменту пручалася утвердженню медіакратії. Так, наприклад, Л.Кучма був проти трансляції засідань Верховного Суду за скаргою довіреної особи В.Ющенка про визнання недійсними результатів повторного голосування з виборів Президента України, але під тиском О.Кваснєвського вимушений був погодиться на це [11 ,87].

Важливою в парадигмі легітимаційної політики нової влади є орієнтація на шоу, на хеппенінг (подію як твір мистецтва), на естетичну привабливість самого процесу прийняття рішень, вчинків представників влади. "Справжніми хеппенінгами стало само стояння - сидіння - лежання на Майдані. Сотні тисяч людей ходили на Майдан як на спектакль. Вони з інтересом і співчуттям дивились цей спектакль і потроху брали участь у ньому самі" [6, 61],- відмічає С.Марков. Як шоу було організована офіційна інаугурація Президента В.Ющенка, а також утвердження першого уряду нової влади в Верховній Раді України. Ретельно, принаймні з естетичної точки зору, готувались "виходи" представників нової влади до народу, спільні походи до театру або поїздки в гори.

Одним з ключових моментів парадигми легітимаційної політики нової української влади є курс на вступ до Європейського Союзу (ЄС) за моделлю Польщі та інших східноєвропейських країн. Якщо режим Л.Кучми орієнтувався на пріоритетний розвиток відносин з Росією та іншими колишніми радянськими республіками, зокрема в рамках реалізації ідеї створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП), то В.Ющенко виступив як політик чіткої орієнтації на приєднання України до ЄС. Як вірно зазначає А.Фінько, "позиціювання В.Ющенка як політичного діяча, з яким пов'язана європейська перспектива України, відіграло велику роль у мобілізації коло нього значної частини соціально активних виборців, що побоювались реставрації в країні авторитарних порядків квазірадянського зразка у випадку приходу до влади В.Януковича. (При цьому проєвропейські домагання В.Ющенка спирались на явну підтримку, яка виражалась йому з боку суспільної думки, засобів масової інформації і ряду лідерів США та ЄС)" [10, 183-184]. З приходом до влади В.Ющенко почав активно відпрацьовувати, безумовно, один з виграшних моментів у реалізації легітимаційної політики. До найбільш помітних кроків у даному напрямку можемо віднести і виступ "помаранчевого" президента перед європейськими парламентаріями, і "продавлення" прийняття закону про захист інтелектуальної власності. Проте і досі Україна з огляду на вимоги ЄС до неї залишається не готовою до інтеграції в європейські структури.

В останній період спостерігаємо загострення кризи легітимаційної політики нової влади. Перші прояви кризи можна було спостерігати відразу після офіційної інаугурації Президента В.Ющенка, коли довгий час головні діючі особи Майдану сперечались щодо посад, зокрема поста голови уряду. Це був перший сигнал суспільству, що боротьба піде не за "світлі ідеали Майдану", а за конкретні політичні та економічні інтереси. Звинувачення в корупції оточення В.Ющенка, а також підписання "помаранчевим" Президентом Меморандуму з В.Януковичем, свідчить як мінімум про політичну непослідовність нового режиму та означає публічну відмову від революційних амбіцій. Разом з тим варто відзначити, що і за іншими головними напрямками здійснення легітимаційна політика нової влади фактично не спрацьовує. Це означає, що її реалізація або буде зосереджена лише на окремих моментах - таких, як забезпечення законності та євроінтеграція, - або буде корінним чином переглянута.

Висновки. Якщо оцінювати "помаранчеву" революцію в світлі легітимаційно-політичних процесів в Україні, то вона, починаючи з самої своєї назви (революція) та закінчуючи ідейним змістом, з одного боку, виступає як певна технологія остаточного позбавлення суспільної довіри та впливу режим Л.Кучми, щоб зробити прихід до влади В.Януковича неможливим. З іншого боку, "помаранчева" революція стає засобом приходу до влади кандидата від опозиційних сил В.Ющенка, інструментом для здобуття нечуваних владних можливостей нового керівника країни та реалізації ним радикального політичного курсу. Парадоксально, але, як показує час, більшість організаторів та керівників подій на Майдані сприйняли їх лише як технологію приходу до влади, але аж ніяк не революцію з її специфічної задачею корінного оновлення відносин у суспільстві. У відношенні "помаранчевої" революції, можливо, має рацію В.Малинкович, коли пише: "її організатори хотіли лише поміняти політичну еліту, а учасники масових виступів хотіли радикальної зміни всієї системи політичної влади, часто самі того не підозрюючи" [5, 29].

Якщо оцінювати "помаранчеву" революцію в контексті легітимаційно-політичних процесів в світі, то вона істотно послабила політичну легітимність Росії на міжнародній арені, та, навпаки, зміцнила позиції Польщі. Сама Україна, хоча і отримала більше легітимності від європейської спільноти, але ця легітимність поки що ніякими знаковими кроками з боку ЄС не підтверджується, а тому скоріше носить ситуативний, мінливий та очікувальний характер.

Список використаної літератури:

  1. Бурдье П.Социология политики: Пер. с фр./Сост., общ. ред. и предисл. Н.А.Шматко./ — M.: Socio-Logos, 1993. — 336 с.

  2. Висоцький О. Сутність легітимації політики // Політичний менеджмент.- 2004.- № 4.- С.24-34.

  3. Гев'юк А. Вибори 2004: огляд інформаційних технологій // Форум.- 2005.- № 1.- С.31-34.

  4. Макеєв С. Десятирічна криза легітимності правлячих кіл //Політична думка.- 2001.- №3.- С.5-9.

  5. Малинкович В. О причинах "оранжевой" революции в Украине // "Оранжевая" революция. Версии, хроника, документы.- К.: Оптима, 2005.- 19-51.

  6. Марков С. "Оранжевая" революция - пример революции глобального сообщества ХХІ века, революции неправительственных организаций // "Оранжевая" революция. Версии, хроника, документы.- К.: Оптима, 2005.- С.52-75.

  7. Основи демократії.- К.: вид-во "Ай Бі", 2002.- 684 с.

  8. Рябов С. Вибори як дзеркало протиріч українського суспільства // Форум.- 2005.- № 1.- С.7-11.

  9. Фесенко В. Выборы пополам с революцией // "Оранжевая" революция. Версии, хроника, документы.- К.: Оптима, 2005.- С.171-181.

  10. Финько А. Выборы 2004 года: основные конфликты и их последствия // "Оранжевая" революция. Версии, хроника, документы.- К.: Оптима, 2005.- С.182-203.

  11. Шведюк С. Помаранчева революція і українсько-польські відносини // Форум.- 2005.- № 1.- С.82-92.


Схожі:

О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми iconС. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми
Висоцький О. Ю. Демократія як інструмент легітимаційної політики // Грані. Д., 2006. № С. 113-117
О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми iconС. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики
Висоцький О. Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми iconС. 241-249. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України)
Висоцький О. Ю. Міф як інструмент легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми iconВисоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227

О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми iconРозвиток освітніх парадигм у сучасній педагогічній науці Постановка проблеми
В педагогіці найшли своє місце методи та засоби психології, кібернетики, математики, логіки тощо. Почався процес поступового зростання...
О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми iconДержава І право у період відродження української державності (1917-1920 рр.)
Лютнева революція 1917 р у Росії. Розпад Російської імперії І встановлення влади Тимчасового уряду
О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми iconО. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема
Висоцький О. Сутність легітимації політики // Політичний менеджмент. К., 2004. №4 (7). С. 24-34
О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми iconТема 10. Держава І право у період відродження української державності (1917-1920 рр.) (4 год.)
Лютнева революція 1917 р у Росії. Розпад Російської імперії І встановлення влади Тимчасового уряду
О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми iconУдк 378. © 2007 Кулешова В. В
Постановка проблеми. Зміна пріоритетів в економіці України зумовлює необхідність змін в процесі діяльності викладачів вищих навчальних...
О. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми icon"Помаранчева революція" крізь призму
У статті заперечується поширене трактування подій листопада-грудня 2004 року в Україні як революції. Натомість пропонується їх альтернативне...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи