С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики icon

С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики




Скачати 202.58 Kb.
НазваС. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики
Дата12.07.2012
Розмір202.58 Kb.
ТипДокументи


Висоцький О.Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія. Вип.14.- Дніпропетровськ: ДНУ, 2006.- С.276-285.


О.Ю.Висоцький (Національна металургійна академія України)


Ідеологія як форма легітимаційної політики


Розглядається одна з найактуальніших тем сучасної політичної науки – ролі ідеології у здійсненні легітимаційної політики. Досліджуються функції, механізм дії та значення ідеології у контексті управління легітимаційними процесами у суспільстві.


^ Постановка проблеми. Незважаючи на великий інтерес до ідеології багатьох видатних фігур наукової думки, насамперед, у зв’язку з її неабиякою роллю в підтримці та зміні політичних режимів, механізм її функціонування, вплив на організацію легітимаційного простору та структура інструментарію мобілізації підтримки на користь той чи іншої політики залишаються до кінця нез’ясованими. У різні моменти історії роль ідеології або намагались посилити за рахунок таких міфів як «загострення класової боротьби», «комуністична загроза» або нівелювати, створюючи концепції «кінця ідеології» (Д.Белл) чи «кінця історії» (Ф.Фукуяма). Разом з тим, ідеологія майже не розглядалась як постійна необхідна практика, що забезпечує проведення будь-якого політичного курсу, як засіб управління через вироблення контекстів, смислів, цілей, критеріїв, ідеалів, стратегій, вірувань, деконструкцію символічного універсуму та створення структур значень для повсякденної діяльності, як когнітивно-ціннісна та стратегічно-операціональна система, що формує легітимне сприйняття соціально-політичної реальності, - іншими словами - як форма легітимаційної політики.

Отже, метою даної статті є з’ясувати роль та механізм функціонування ідеології як форми легітимаційної політики.

Виклад основного матеріалу. З падінням ролі релігії на зміну їй у формуванні життєвих смислів та виробленні «бачення світу», а, відповідно, й легітимації політичних та соціальних відносин, приходить ідеологія. Це не означає, що релігія повністю позбавляється свого легітимаційного значення в країнах, де і коли на зміну їй приходить ідеологія. Вона лише втрачає монополію на легітимне тлумачення світу. У добу Відродження та Нового часу в Європі передумовами цього були діяльність гуманістів, Реформація, наукові відкриття, пов’язані з іменами Коперніка, Кеплера, Галілея, Ньютона, Просвітництво з одного боку, та надмірна бюрократизація, формалізація, догматизація церковного життя з іншого.

На величезний легітимаційний потенціал ідеології вказували такі вчені як М.Вебер, К.Мангейм, Д.Істон [16, р.287-297], П.Бергер, Т.Лукман, І.Валлерстайн, П.Рікер, К.Гірц, Ю.Габермас [14, с.162], С.Кара-Мурза [6], С.Рябов [12].

М.Вебер вважав, що ідеологія поряд з прагненням до влади як такої конституює політичні інтереси та політику загалом як справу гри інтересів («a matter of the play of interests») [17, р.408].

Виходячи з Марксової думки, що ідеї – це зброя інтересів, П.Бергер та Т.Лукман специфікують поняття ідеології через легітимаційно-владний принцип. «Коли приватне визначення реальності з'єднується з конкретним владним інтересом, його мож­на назвати ідеологією – зазначають вони. …Ледь ідеологія приймається даною групою (точніше, ледь конкретна доктрина стає ідеологією даної групи) і вона змінюється у відповідності з інтересами, які відтепер повинна легітимувати» [1, с.201-203]. З цього можна зробити висновок, що будь-яке визначення реальності стає ідеологією, якщо дозволяє конкретній групі керувати реальністю, досягаючи практичних успіхів в легітимації та реалізації власних інтересів.

Пов’язуючи виникнення ідеології як державної легітимаційної політики з Просвітництвом, К.Мангейм писав: «коли почався процес демократизації, значні групи людей, що стояли за межами владних структур, стали цікавитись процесом управління і кинули виклик авторитету владарюючих. Громадська думка вимагала від властей звіту щодо їх дій, причому абсолютно реальне пояснення, яке визнавало, що все було лише питанням влади і нічим іншим, нікого вже не задовольняло. Виникла необхідність представити управління державою як процес, спрямований на досягнення певних ідеалів, і надати владі ідеологічного обґрунтування. Саме в цей час була розроблена теорія держави як органу розвитку цивілізації, що відповідало потребі в здійсненні функцій влади, яка з'явилася у буржуазного середнього класу і професійної бюрократії, причому не як знаряддя голого примусу, а як інструменту загального блага» [9, с.203].

Відносячи ідеологію до одного з трьох джерел та типів легітимності режиму чи влади, Д.Істон вважав, що ідеологія, щоправда не кожна, а лише легітимаційна (legitimating ideology), на відміну від вузькопартійної (partisan ideology), складає «основу самого режиму», «забезпечує контекст, у рамках якого влада, а також політична структура та пов’язані з нею норми можуть перевірятись на їх легітимність» [16, р.289, 291].

Найбільш яскраво та виважено зробив спробу визначити роль ідеології як форми легітимаційної політики П.Рікер: «Ідеологічне мислення посідає привілейоване місце в політиці; там, де і виникає питання про легітимність… Роль ідеології полягає в тому, щоб легітимізувати авторитет… Сама структура легітимізації впевнює нас у необхідності тієї ролі, яку відіграє ідеологія. Ідеологія покликана перекинути місток між різними прагненнями, що властиві процесу легітимізації – між претензією авторитету на власну легітимність і вірою в таку легітимність з боку громадян» [11, с.20-21].

Досить переконливо окреслює значення ідеології як легітимаційної політики К.Гірц: «Завдання ідеології – зробити можливою автономну політику, створюючи авторитетні концепти, які б надавали їй сенсу, і переконливі образи, які б зробили її доступною для сприйняття. І дійсно: вперше ідеології у власному значенні слова виникають і стають панівними саме в той момент, коли політична система починає звільнятись від безпосередньої влади успадкованих традицій, від прямого й детального керування релігійних і філософських канонів з одного боку і від прийнятих на віру настанов традиційного моралізму з другого. Цьому, зрозуміло, зовсім не суперечить те, що подібні ідеології можуть закликати до відродження традиційних звичаїв або до повернення релігійної гегемонії, як, наприклад, у Берка або де Местра. Доказ на захист традиції починають наводити тільки тоді, коли її довірчі грамоти поставлені під сумнів. Тією мірою, якою ці заклики можна вважати вдалими, вони ведуть не до нативного традиціоналізму, а до ідеологічної ретрадиціоналізації – різниця тут величезна» [5, с.257].

Вже гуманісти починають розхитувати традиціоналістські уявлення та центральний організуючий принцип політичного життя – божественне право королів, знищуючи ключові засади західного християнства, які мали першорядне значення для нього як форми легітимаційної політики. Головною з таких засад була концепція людини. Ідеал пасивної людини, яка покладається на милость Божу, змінюється концепцією активної, діяльної людини. При цьому гуманісти розуміння людини як активного початку в перетворенні соціальної та політичної реальності вдало вписують в християнську доктрину: «сотворивши світ, Бог віддав Землю під владу людині, давши йому надалі самостійно, як богу на Землі, творити історію і цивілізацію» [цит. за: 15, с.230]. Утвердження нового розуміння людини привело до Реформації, наукової революції XVI-XVII ст., Просвітництва та утворення ідеології як форми легітимаційної політики.

Ґрунт для підриву легітимаційної ролі церкви в Європі підготувало те, що церковні ієрархи не були бездоганним прикладом духовного удосконалювання та духовної сили для віруючих, борючись не за їх души, а за збільшення доходу церковних організацій. Багато в чому саме останній момент, який входив в протиріччя з інтересами буржуазії, що тоді почала ставати вагомою соціальної та політичною силою, а головне – прагнула будувати свою діяльність на раціональній основі, став поворотним в зародженні ідеологічної форми легітимаційної політики. Як відомо, бажання католицької церкви збільшити свої доходи за рахунок продажу індульгенцій стало блискучим приводом для виступу Мартіна Лютера в 1517 р. з Віттенбергськими тезами, фактично спрямованими проти легітимності католицької релігії в інтерпретації світу, включаючи Біблію, соціально-політичний порядок та спосіб здобуття спасіння. Борючись проти авторитету та посередництва католицької церкви, Лютер фактично стверджує нову структуру легітимаційної політики. Її елементами виступають віра як залог спасіння та достатня внутрішня легітимація індивіда в його інтерпретації Біблії і світу, а також священний текст як основа для зовнішньої легітимації соціальної поведінки віруючого. «На початку Нового часу,- писав К.Мангейм,- протестантське учення замінило віру в гарантоване об'єктивним інститутом церкви спасіння через одкровення суб'єктивною упевненістю в спасінні» [8, с.35]. Виключну роль католицького духовенства конструювати смисловий універсум Лютер передає індивіду, наділяючи його свободою тлумачення світу на основі біблейського тексту. Починаючи з Лютера особливу роль в легітимаційній політиці почало відігравати друкарство, яке дозволило розповсюдити священне писання. Парадокс Лютера полягав в тому, що виступаючи проти розуму у вигляді доктринальних спекуляцій, він раціоналізує релігію через спрощення відправлення культу, відмову від багатьох обрядів та пристосування її до потреб життя. Популярності та легітимності діяльності Лютера надало також те, що він втілив на практиці ідеї свободи та рівності, а саме - свободи та рівності особистості в інтерпретації святого писання. Він звільнив віруючих від духовного диктату та соціального примусу католицьких ієрархів, що значно втратили легітимність як представники Бога. Не випадково, що в ході реформи католицької церкви Тридентський собор звернув особливу увагу на викорінення пороків католицьких священників. В одному з канонічних документів собору зазначалось: "Немає нічого, що більш настійно спонукувало би інших до побожності і поклоніння Богу, ніж життя і приклад тих, хто поклав на себе зобов'язання служіння Богу… І абсолютно необхідно, тому, щоб духовні особи, що покликані зв'язати з Богом свої долі, в своїх звичках, манерах триматися, ходити, говорити не торкалися того, що не серйозно, не помірно, і не повно релігійності" [цит. за: 10, с.307]. Заслугою Лютера в контексті історичного розвитку легітимаційної політики, її переструктуруванні була боротьба за «право індивідуума відкинути всі авторитети, крім Бога…» [цит. за: 15, с.154], що означало на практиці культ тексту (спочатку біблейського) як джерела легітимності, створення протестантських церковних систем, встановлення відносної монополії держави на легітимне тлумачення соціально-політичної реальності, поступове утвердження вільної та рівної особистості, і, згодом, розгортання просвітництва та буржуазних революцій в Європі та Америці.

З початку активної реформаторської діяльності Лютера, ідеї свободи, рівності, неприйняття авторитетів настільки швидко та радикально оволоділи свідомістю людей та стали матеріальною силою, що Лютеру довелося «наступити на горло своїй пісні», ставши непримиримим догматиком, виступивши проти радикальних протестантських реформаторів, створивши державну церков та ввіривши політичній владі обов’язок контролю над додержанням відправлення релігійного культу [10, с.297]. Багато в чому, завдяки Лютеру релігія втрачає об’єктивність в інтерпретації соціально-політичної реальності, оскільки розуміння світу та місця людини у ньому стає особистою справою кожного індивіда на шляху пізнання Біблії. Переважно з цього моменту бере старт історичний процес, за виразом Р.Нісбета, «руйнування тих груп, інститутів і непорушних істин, які були фундаментальними в Середні віки» [цит. за: 4, с.77].

Попри те, що ще декілька століть тому релігія як форма легітимаційної політики почала втрачати силу свого впливу на маси, сьогодні навіть в надзвичайно раціоналізованих країнах Заходу релігійна форма легітимаційної політики зберігає серйозні позиції, в основному за рахунок символічної ролі релігії в суспільстві. Мова йде про відвідування церкви як символ соціального статусу. Так, наприклад американський соціолог і філософ П.Бергер відзначає: «кур'єр-баптист,… ставши молодшим адміністратором, переходить до єпископальної церкви»; «представнику робочого класу, що бажає піти до церкви, яку відвідують вищі шари середнього класу, недвозначно дадуть зрозуміти, що “йому краще звернутись в інше місце”» [2, с.52, 79]. Крім символічно-легітимаційної ролі, релігійні організації в суспільстві можуть мати значення субкультурної, альтернативної легітимації, коли через вступ до різноманітних релігійних сект, прийняття їх смислових інтерпретацій світу, людина звільняється від впливу легітимаційної політики традиційних соціальних інститутів, хоча при цьому стає залежною від сектантських духовних лідерів та смислових систем інтерпретації світу таких сект.

Становлення ідеології як форми легітимаційної політики - це відповідь на падіння церкви як інстанції, гарантуючої смисл світу та існування людини в ньому з її надією на спасіння у потойбічному майбутньому. Ідеологія формується в процесі пошуку нової гарантованості майбутнього, правильності, об’єктивності, істинності розуміння світу в добу після Французької революції, коли, за словами І.Валлерстайна, «вона [революція.- О.В.] вперше зробила припустимою думку про «нормальність», а не винятковість таких явищ на політичній арені… як зміни, нововведення, перетворення і навіть революції» [4, с.76]. За своєю суттю ідеологія – це оптимістична концепція майбутнього та оптимального шляху його досягнення. Це міф навиворіт, оскільки еталонне значення надається не минулому, а майбутньому. На відмінну від релігії, ідеологія оптимістичніше, оскільки обіцяє щасливе майбутнє вже у поцейбічному житті. Обґрунтована обіцянка майбутнього з посиланням на об’єктивність, істинність існуючого стану речей та природності тенденцій, наслідків, що з нього випливають, або стратегія досягнення бажаного майбутнього є суттю будь-якої ідеології як форми легітимаційної політики. Як зазначає І.Валлерстайн, «ідеологія, перш за все, є політичною стратегією» [4, с.84]. Отже, ідеологія – це синтез систематизованої, всеохоплюючої оцінки реальності з позиції обґрунтованого уявного майбутнього, яка або змушує захищати існуючий соціально-політичний порядок або змінювати його, та програми дій, спрямованої на досягнення прийнятного чи ідеального стану організації суспільства суб’єктом соціальної та політичної активності, творцем історії. Як майбутнє, так і суб’єкт соціально-політичних перетворень, творець історії – результати конструкції на основі упорядкування емпіричних даних, повсякденного досвіду. Їх легітимність базується на етичних, естетичних та прагматичних підставах, яка посилюється апеляціями до наукових даних. Прилучаючись до ідеології, становлячись її прибічником та втілювачем, індивід набуває вибраності й особливого покликання, раціонально аргументована віра в які надає виправданість та смисл життю, індивідуальній біографії, діяльності людини.

За допомогою ідеології людина формує свою ідентичність, асоціюючи себе з певною нацією, класом, державою, партією, соціальною групою, приписуючи цим утворенням особливі етичні, естетичні, месіанські, технологічні й інші значення, вірячи в їх чудодійну силу, як дикун вірить в свої амулети. Іншими словами, наділивши предмет публічного соціального поклоніння вищою чи значною цінністю, пов’язавши себе з ним через надію, довіру, очікування, життєву стратегію та відповідну діяльність, людина сама набуває цінності, наповнюється почуттям власної гідності та самоповаги, особливо, коли знаходить схвалення, підтримку тих, хто поділяє її уявлення, переконання, аргументи та віру відносно предмета ідеологічного поклоніння та історичних надій.

За своєю структурою та принципом впливу, ідеологія дуже схожа на релігію. Як релігія неможлива без міфу як допоміжної підсистеми дії на свідомість, так й ідеологія будується на міфологічному та релігійному фундаменті. Очевидно, міф пронизує всю ідеологію починаючи з одномірної, загрозливої чи негативної оцінки наявної ситуації, демонізації винуватців чи ворогів, героїзації суб’єкта соціальних перетворень та ідеалізації бажаного майбутнього чи апокаліпсизації небажаного. З релігії ідеологія абсорбує ідею спасіння та її структуру, що включає такі елементи: 1) негативна ситуація 2) жертва; 3) винуватець, лиходій; 4) герой, спаситель; 5) програма принципів та дій; 6)спасіння.

Основу легітимності ідеології складає низка функцій, які вона виконує. По-перше, людина потребує віри, вона є істотою віруючою, homo credens, а ідеологія як раз і пропонує та вимагає повірити в «неможливе», в ідеальний справедливий порядок. По-друге, ідеологія за рахунок мейнстрімінга, уніфікації колективних уявлень, ціннісних орієнтацій, ідеалів, інтересів, емоцій та символів згуртовує, солідаризує суспільство. По-третє, ідеологія наділяє своїх прибічників особливим значенням, певним легітимним статусом (наприклад, пролетаріат – рушійна сила революції та гегемон), вона надає особливий смисл їх індивідуальній біографії, виводячи його за рамки останньої. По-четверте, впливова ідеологія має потенціал пояснення світу, подій та вчинків, є мотивуючою та мобілізуючою силою. По-п’яте, ідеологія – це бажане пророцтво, виправдана надія, спасіння в принципово іншій, ідеальній реальності; це неминуче майбутнє, у наближенні якого кожний обернутий стає богом-творцем соціального світу чи зливається з ним в фанатичному екстазі, якщо роль бога повністю узурпована харизматичним лідером чи ідолом поклоніння виступає якась соціальна спільність – нація, клас, партія.

Ідеологія багато в чому запозичає релігійні механізми легітимаційної політики. Якщо релігія обіцяє людині потойбічну нагороду у вигляді спасіння, входження до Царства Божого чи досягнення нірвани, то ідеологія обіцяє нагороду вже у поцейбічному житті у вигляді щасливого суспільства, раю на Землі (міста Сонця, суспільства вільних індивідів, громадянського суспільства, правової держави, комунізму, світового панування вищої раси чи нації, держави добробуту, суспільства вільної від примушення комунікації). Так, будь-яка ідеологія на елементарному рівні будується на осудженні, критиці дійсності (для офіційної ідеології: негативні явища існуючого порядку – підступи ворогів режиму) та звеличуванні ідеалів іншого життя, іншої реальності. Вона апелює до активного, дієвого початку в людині та пропонує покращити дійсність у відповідності з прекрасними, вічними ідеалами, прилучення до яких в їх реалізації робить людину творцем вічного, тобто обіцяє свого роду подолання смерті, соціальне безсмертя. Ідеологія дає рецепт подолання душевного страждання через усунення його причини – існуючої соціальної реальності, досвід несправедливості якої символізується та структурується у вигляді винуватців (конкретних груп та осіб, які здобувають вигоду з несправедливого стану речей) та можливостей її зміни. Вже залучення людини до діяльності з втілення великих ідеалів за рахунок надії на їх втілення дає почуття звільнення від душевного страждання.

Як міф, релігія та інші форми легітимаційної політики, ідеологія пропонує людині здобути силу, стати сильною, переможцем, героєм. В основі прагнення людини до сили лежить досвід безсилля, безпорадності, розгубленості перед силами природи, грізним ворогом, загрозою насильства, нестабільністю світу, невизначеністю майбутнього, невідворотності смерті. Наслідування зразків поведінки героїв, богів, святих, пророків, вождів, харизматичних лідерів чи підпорядкування себе їм дає почуття сили, вселяє впевненість в боротьбі, робить невідворотним бажане прийдешнє, яким би утопічним, незбутнім воно не здавалося. М.Бердяєв писав: «Утопії набагато більше здійсненні, ніж це здається. Найбільш крайні утопії виявлялися актуальніше й у відомому сенсі реалістичніше, ніж помірковано-розумні плани організації людських суспільств» [3, с.124]. Можна стверджувати, що людина, почуваючи себе об’єктом з боку різноманітних соціальних і політичних інститутів, ворожих сил, непередбачуваних проявів реальності, весь час прагне стати господарем свого життя, керівником своєї долі, творцем, активним початком перетворень світу, суб’єктом діяльності у всіляких сферах дійсності, надлюдиною (Ф.Ніцше) або боголюдиною (М.Бердяєв). Саме це прагнення людини максимально використовує ідеологія, пропонуючи проекти легітимних суб’єктів як образи, вписуючи себе в які, індивіди конституюють свою ідентичність, підпорядковують себе смисловому порядку соціальної спільноти та інтегруються в неї з певним статусом, легітимність якого повинна підтверджуватись у взаємовідносинах з іншими суб’єктами через виконання їх релевантних очікувань. Наприклад, якщо індивід вписує себе в образ лідера партії, однопартійці вправі очікувати від нього успіху в здобутті влади, а виборці чи активні прибічники – виправдання своїх надій, пов’язаних з програмними цілями партії. Або якщо людина вписує себе в образ комуніста, вона не може голосувати за закон про приватну власність на землю. Скажімо, ідеологія ліберальної демократії передбачає, що індивід може конституювати себе як легітимного суб’єкта, якщо продемонструє та успішно реалізує свою жагу наживи, стане міліонером чи мільярдером. За словами Ф.Фукуями, ліберальна демократія намагається вирішити проблему мегалотімії, бажання людини бути визнаною краще за інших, «звільнивши бажання від обмежень на жагу наживи і поєднавши його союзом з розумом у вигляді сучасної науки» в динамічному та безкінечно багатому економічному світі [13, с.497].

Кожна ідеологія пропонує та стверджує свою систему цінностей. Суб’єкт, якого проектує ідеологія, повинен максимально вірити в безперечність, безсумнівність цих цінностей, бути затятим їх прихильником та втілювачем. Цінності в ідеології повинні виправдовувати, легітимувати будь-які жертви, лише в обмін на які можливо отримання сили. Лише готовність заради цінностей іти на жертви, відкриває в людині внутрішню силу, дає нагоду знайти в себе надприродну, божественну силу. Страждання виправдовує винагороду як справедливу відплату за мучення. Отже, кожна ідеологія пропонує індивіду вписати себе в образ спасителя, довести свою унікальність, свою гідність бути визнаною в своєї величі людиною, героєм, потрапити до реальності обраних, вищих істот. Ідеологія виявляється інстанцією самоствердження людини в світі, яка погоджується в боротьбі за ідеали віддати все, навіть життя, щоб засвідчити цінність, смисл свого існування через доведення на ділі істинності своєї віри та сподівань. Кожна ідеологія – це свого роду гностицизм, вона вимагає спасіння світу від гріховності чи спасіння обраних від гріховного світу.

В ідеологічному сприйнятті світ приховує свою істинну сутність, яка повинна бути розкрита шляхом не спостерігання, а активної перетворюючої діяльності та одночасно доведена нею. Індивід засвідчує свою реальність, конституюючись як суб’єкт, що відкриває та доводить на практиці істину світу. Таким чином, легітимність ідеології, її потенціал як форми легітимаційної політики зберігається, доки її прихильники вірять в можливість реалізації її ідеалів на практиці, доки суспільні умови дозволяють втілювати її ідеї, підтверджуючи тим самим їх істинність. З цього випливає, що легітимність ідеології детермінується інтересами суспільних груп та сприятливими умовами їх реалізації. В ідеології соціальні інтереси вступають в резонанс з цінностями, посилюючи автономність соціального суб’єкта, який звільняється від обмеженості в партикулярності та сходить до всезагального рівня, підпорядковуючи свою життєдіяльність цінностям, які подібно до святинь освячують його існування, життєвих шлях як священнодійство. Справа в тому, що успішна реалізація лише своїх приватних матеріальних інтересів індивідом виглядає як позбавлена смислу, егоїстична і нелегітимна практика, та виявляється навряд чи можливою та достатньо ефективною. Лише вписана в певний ціннісний контекст як соціально значуща та корисна, практика стає легітимною, а здійснюючий її індивід – легітимним (неважливо – внутрішньо або зовнішньо) суб’єктом. Таким чином, людина за допомогою ідеології, перш за все, задовольняє свої легітимаційні інтереси, які є підставою реалізації інших, зокрема, економічних та політичних інтересів.

Ідеологія починається з цінностей, через цінності усвідомлюється, з переоцінкою (загибеллю) цінностей закінчується. Оскільки без цінностей людина не існує, вона не може існувати і без ідеології. Але відносини між індивідом та ідеологією, якої він додержується, можуть бути різними: від фанатизму (некритичної віри у вірність та всесильність ідеологічних постулатів) до нігілізму (заперечення значення будь-яких цінностей та ідеологій як суцільних ілюзій). Причому нігілізм не відміняє ідеологію взагалі як систему цінностей і шляхів їх реалізації. Він виступає проти однієї ідеології з позиції іншої, або проти всіх існуючих ідеологій з позицій прихованої ідеології. Саме заперечення існуючого неможливо без ствердження іншого, без опори на інше. Наприклад, постмодернізм як свого роду нігілістична та ідеологічна критика спирається на іншу якість та цінність раціональності, раціональність без насильства та у гармонійному поєднанні з почуттями, бажаннями та інстинктами. Абсолютним постмодерністським суб’єктом виступає ас спокушення, симуляції, мультикультурної толерантності та деконструкції, який дуже нагадує трикстера. Постмодерністський суспільний ідеал – це світ гри, розваг, видимості чи віртуальності, в якому досягнення безсмертя, вічного життя гарантується засобами теле- і кіноіндустрії та спокусливістю, привабливістю, видовищністю, значущістю і легітимністю образа, який може продовжувати життя і після смерті свого носія. Стати значущим, легітимним образом (кажуть, секс-символом, брендом чи просто символом епохи чи соціальної, а може - політичної групи) означає здобути спасіння у мінливому світі постмодерна, отримати безсмертя у віртуальної реальності як у новому створеному раєві. Пафос постмодерністського нігілізму чи ідеології полягає в тому, що вона не приховує, на відміну від традиційних ідеологій, ілюзорність ідеалів та цінностей, а стверджує світ ілюзій як справжню реальність, навіть як гіперреальність (надреальність), що є більш реальною, ніж сама реальність. Отже, людина не існує, якщо вона не вписана в цю гіперреальність.

У гіперреальності цінності здобувають більшу доступність щодо їх досягнення. Через залучення образного мислення людини відбувається вселяння: бажаєте стати щасливим, вільним, успішним чи сміливим – будь ласка! Лише слідуйте моделям поведінки героїв реклами, телепередач чи фільмів! Навіть якщо індивід не буде слідувати сприйнятим моделям, вони, багаторазово розмножені засобами масової комунікації, будуть уявлятися йому правильними, обґрунтованими, допустимими, доречними, тобто легітимними, навіть якщо вони викликають не симпатію, а шок. І, відповідно, якщо хтось буде діяти за цими моделями, він буде вчиняти легітимно і може оцінюватись як легітимний соціальний чи політичний суб’єкт. У постмодерністську добу лише той, хто поразив уяву, здивував, став моделлю, зразком для наслідування, став частиною гіперреальності, - саме той здобув справжнє життя.

Багато в чому ідеологи виступають творцями та керівниками легітимаційної політики. «Ідеологи намагаються навчити і привчити людей бачити і розуміти оточуючий світ і самих себе не такими, якими вони є самі по собі (об’єктивно, в силу законів буття),- зазначає В.Кривошеїн,- а так, як це вимагається згідно апріорним вченням самих ідеологів… Ідеологи продукують певного роду інтелектуальні (мовні) схеми, штампи, кліше, етикетки, ярлики, образи, узагальнені приклади та зразки, притчі, афоризми, лозунги тощо» [7, с.43]. У добу постмодерну, ідеологами стають ті, хто створює привабливі образи-цінності. Привабливість цих образів базується на їхній властивості бути прийнятними для представників якомога більшої кількості різноманітних культурних спільнот, соціальних та ідеологічних груп та втілювати в собі ледь не абсолютну модель поведінки чи стратегії життєтворчості. Як форма легітимаційної політики, ідеологія з системи підпорядкування та панування над світом поступово перетворюється на стратегію легітимної комунікації із світом. Сучасна ідеологія переважно навантажена ідеалом оптимальної комунікації як смислом або засобом своєї реалізації. Ідеологічні питання дедалі більше стають питаннями не класових, національних чи суспільних відносин, а проблемою умов, принципів та норм комунікації, її мети, засобів, меж, стратегії та відповідальності. У даному зв’язку, масштабні теракти в США, Іспанії, Великобританії, Росії можуть розглядатись як наслідки помилок комунікації, іншими словами – провалу легітимаційної політики у сферах міжнародних, міжнаціональних, міжрелігійних та міжкультурних комунікацій.

Висновки. Розглянувши ідеологію як форму легітимаційної політики, відзначимо таке. Ідеологія, приходячи на зміну міфу та релігії як домінуючим формам легітимаційної політики в архаїчному та традиційному суспільствах відповідно, асимілює їх та використовує при організації свого впливу. Разом з тим, на відміну від міфу та релігії, ідеологія апелює до діяльної, активної людини, що стратегічно планує своє життя і у забезпеченні свого майбутнього покладається в основному на себе, на свій розум. Саме у цьому і виявляється «хитрість» ідеології, оскільки апелюючи до розуму, вона спрямована на ірраціональне в індивіді та черпає силу свого впливу у вірі, емоціях, надіях та бажаннях своїх прибічників. Ідеологія як форма легітимаційної політики діє принаймні у двох іпостасях: по-перше, як виправдання, обґрунтування та пояснення проводжуваного політичного курсу (експліцитний рівень) та, по-друге, як принципи, норми, значення, що не проблематизуються і є визнаними як звичайні, традиційні, прецедентні, зрозумілі (імпліцитний рівень). Найбільшу силу свого впливу як форма легітимаційної політики ідеологія набуває, коли діє сховано, коли заперечує себе як ідеологію, виступаючи під маскою та від імені науки (соціології, економіки), філософії, моралі, естетики чи прагматики.

Бібліографічні посилання:

  1. Бергер П., Лукман Т. Конструирование социальной реальности. Трактат по социологии знания.- М.: «Academia-Центр», «МЕДИУМ», 1995.- 323 с.

  2. Бергер П.Л. Приглашение в социологию: гуманистическая перспектива.- М.: Аспект Пресс,1996.- 168 с.

  3. Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека // Бердяев Н.А. Царство Духа и царство Кесаря. — М.: Республика, 1995. — С.4-163.

  4. Валлерстайн И. После либерализма: Пер. с англ. / Под ред. Б. Ю. Кагарлицкого. М.: Едиториал УРСС, 2003. — 256 с.

  5. Гірц К. Ідеологія як культурна система // Інтерпретація культур: Вибрані есе.- К.: Дух і Літера, 2001.- С.227-273.

  6. Кара-Мурза С.Г. Идеология и мать её наука. - М.: Алгоритм, 2002.

  7. Кривошеїн В.В. Системологія політичного світосприйняття: структурно-компонентний аспект. Монографія.- Дніпропетровськ: ДНУ, 2004.- 146 с.

  8. Манхейм К. Идеология и утопия // Манхейм К. Диагноз нашого времени. – М.: Юрист, 1994.- С.7-276.

  9. Манхейм К. Избранное: Социология культуры. - М.; СПб.: Университетская книга, 2000. - 501 с.

  10. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Том 2. Средневековье. — СПб.: ТОО ТК "Петрополис", 1994. — 368 с.

  11. Рікер П. Ідеологія та утопія.- К.: Дух і літера, 2005.- 386 с.

  12. Рябов С.Г. Легітимація влади як соціально-філософська проблема (концептуально-методологічний аналіз): Дис... д-ра філософ.н.: 09.00.03.- К.,1997.- 424 с.

  13. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек.- М.: АСТ, 2004.- 588 с.

  14. Хабермас Ю. Политические работы. — М.: Праксис, 2005. — 368 с.

  15. Элиаде М. История веры и религиозных идей. В 3 т. Т. 3. От Магомета до Реформации. Перев. с фр. — М.: Критерион, 2002. — 352 с.

  16. Easton D. A Systems Analysis of Political Life.- Chicago: The University of Chicago Press, 1979.- 507 р.+ XV.

  17. Weber M. The Theory of Social and Economic Organization.- N.Y.: The Free Press; London: Collier-Macmillan Limited, 1968.- 436 p.

 Симптоматичні та показові в цьому зв’язку слова Президента Росії В.Путіна: «Моє зображення та ім'я в сучасних умовах є розкрученим брендом…».


Схожі:

С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconС. 241-249. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України)
Висоцький О. Ю. Міф як інструмент легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconС. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми
Висоцький О. Ю. Демократія як інструмент легітимаційної політики // Грані. Д., 2006. № С. 113-117
С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconО. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми
Висоцький О. Ю. «Помаранчева» революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади // Гуманітарний журнал. – Д.,...
С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconМіністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни о. Ю. Висоцький, О.Є. Висоцька, Ю. П. Шаров Основи державного управління
Висоцький О. Ю., Висоцька О.Є., Шаров Ю. П. Основи державного управління: Конспект лекцій. У двох частинах. Частина ІІ. – Дніпропетровськ:...
С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconМіністерство освіти І науки україни національна металургійна академія україни о. Ю. Висоцький, О.Є. Висоцька, Ю. П. Шаров Основи державного управління Частина І
Висоцький О. Ю., Висоцька О.Є., Шаров Ю. П. Основи державного управління: Конспект лекцій. У двох частинах. Частина І. – Дніпропетровськ:...
С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconВисоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227

С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України Ідентифікаційний код за єдрпоу
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України Ідентифікаційний код за єдрпоу
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України Ідентифікаційний код за єдрпоу
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
С. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи