Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 icon

Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227




Скачати 182.41 Kb.
НазваВисоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227
Дата12.07.2012
Розмір182.41 Kb.
ТипДокументи

Висоцький О.Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна. «Питання політології».- Х.,2006.- № 737.- С.219-227.


УДК 159.9 Олександр Юрійович Висоцький,

Національна металургійна академія України


Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики


У статті аналізується легітимаційна роль релігії та особливості механізму її легітимаційного впливу на суспільно-політичну реальність. Автор розглядає релігію як модель легітимаційної політики, яка в модернізованому вигляді знаходить застосування в сучасній політичній практиці


^ Актуальність проблеми легітимаційної політики як системи управління легітимаційними процесами в суспільстві викликана необхідністю виробити ефективну модель запобігання та подолання негативних явищ і тенденцій в умовах глобальної нестабільності соціального, економічного, політичного та етнічного плану, невизначеності та підвищення ризиків в усіх сферах соціальної взаємодії, відсутності чи кризи позитивних ідеалів та орієнтирів, що можуть виступати чинниками міцної та довготермінової інтеграції соціальних та політичних сил. Теракти в США, Росії, Іспанії, Великобританії лише симптоми повсюдної розгубленості, безпорадності, безсилля перед обличчям глобальних змін світу, керованість яких, особливо щодо наслідків, є міфом, в котрий поки що вірять, щоб не викликати ще більшу нестабільність. На наш погляд, така ситуація є продуктом звуження чи розмивання смислових основ теперішнього суспільства, головними, магістральними мотивами розвитку та аутопойезіса якого дедалі більше стають економічні, матеріальні та розважальні цінності. Духовний потенціал людини, її потреба в фінальних, кінцевих смислах ігнорується чи використовується для здобуття економічного прибутку. Яскравим прикладом цього є книга Дена Брауна «Код да Вінчі» та однойменний фільм, знятий на її основі. Діяльність багатьох політичних інститутів в суспільній свідомості швидше асоціюється з інтересами їх керівників, лобістів чи фінансових донорів, ніж з реалізацією загального блага. Отже, можна відзначити, що розв’язання проблеми легітимаційної політики безпосередньо пов’язано з вирішенням питань дефіциту чи обмеженості смислу соціальної діяльності, оновлення смислових основ діяльності політичних інститутів як запоруки їх ефективності. Це можливо, у тому числі, на шляху дослідження різноманітних моделей легітимаційної політики, які помітно проявили себе на певних відрізках історії людства. До таких моделей безумовно відноситься релігія, яка і зараз в певних випадках здатна відігравати та відіграє роль інструмента легітимаційної політики.

^ Стан дослідження проблеми. Вагомий внесок у вивчення релігії як інструменту та моделі легітимаційної політики зробили М.Вебер, Т.Парсонс, У.Джеймс, З.Фрейд, К.Юнг, П.Бергер, Т.Лукман, Е.Фромм, Л.С.Васильєв та інші.

^ Мета статті – дослідити легітимаційну роль релігії та особливості механізму її легітимаційного впливу, осмислити релігію як модель легітимаційної політики.

^ Виклад основного матеріалу. Релігія знаходиться в щільному зв’язку з міфами. Міфи були покликані пояснити та виправдати особливе значення об’єктів релігійного поклоніння, тобто легітимувати фігури релігійного культу. Як і міф, релігія являє собою інструмент організації легітимаційного простору, певним чином структурує свідомість та організовує поведінку учасників політичного процесу. Всі відомі ідеології багато в чому за своєю структурою нагадують релігійні системи. Цікаво, що і самі релігійні системи давнини сучасними істориками осмислюються як ідеології, що мали конкретні політичні завдання - завоювання, збереження та використання державної влади. Симптоматично, що навіть така на перший погляд аполітична релігійно-філософська доктрина як даосизм в 184 році стала інструментом політичної боротьби в Китаї та була використана тайпінами, вождями та учасниками руху «жовтих пов’язок», проти режиму правління династії Хань [1,с.263].

Є підстави стверджувати, що релігія є продуктом розумової, раціональної, інтелектуальної діяльності, системою пояснення світу [2,с.5]. Раціональність більшості розвинутих релігій головним чином проявляється в послідовності побудови концепції спасіння [3,с.175]. Це не виключає того, що релігія має ірраціональне коріння, тобто знаходить благодатний ґрунт для свого існування в людських почуттях, емоціях та вірі. Як зазначав М.Вебер, «чисто психологічні умови ірраціоналізації релігії перехрещуються з природною раціональною потребою інтелектуалів осягнути світ як осмислений космос» [3, с.175]. Можна сказати, що, з одного боку, будь-яка релігія є системою ідей, що пояснюють та надають певний смисл як індивідуальному існуванню, так і колективним соціальним практикам. З іншого боку, це спосіб емоціонально-чуттєвого сприйняття світу. Суб’єктами легітимаційної політики через релігію, релігійне осмислення (або конструювання) світу, виступають, по-перше, пророки, автори релігійних творів, батьки церкви, які спираються в набутті власної легітимності на свою особистість, харизму, практику, по-друге, священнослужителі, що виступають творцями, а також захисниками легітимності релігії та її пророків-засновників, й отримують свою легітимність як від церкви, так і шляхом вдалого, оригінального обґрунтування релігійних постулатів [4, с.167].

В процесі здійснення легітимаційної політики релігія займає величезне місце. Навіть сьогодні, коли розколдовування світу, його раціоналізація, досягла величезних масштабів, релігія залишається основою здійснення влади та чинником політичної творчості. Особливо це помітно в країнах ісламського світу. Релігійний чинник як легітимаційний засіб був використаний в колишній Югославії на початку 1990-х років. Велику роль відіграє релігія як спосіб культурної ідентифікації та, відповідно, як підстава для інтеграції або розколу. На релігійне питання як детермінанту політики, в тому числі легітимаційну, вказує С.Хантінгтон, коли пише, що «Україна – це розколота країна» [5, с.255].

Утворення та удосконалення національних та світових релігій стало поворотним моментом в історії розвитку легітимаційної політики як системи управління суспільством. Саме завдяки релігії держава досягає нечуваних можливостей упорядкування соціальних відносин та контролювання процесів в суспільстві без використання насильства або з його істотною мінімізацією. Будь-яка держава прагне монополізувати як право на насильство в рамках підвладної території, так і право легітимізувати різноманітні соціальні практики та відносини. На певному етапі історії (до речі, дуже тривалому) державна релігія виступає як своєрідна форма легітимаційної політики. Саме через релігію здійснюється освячення, легітимація права одних претендувати на владу й управляти та обов’язку інших підпорядковуватись правителям та чиновникам. З раціоналізацією світу релігійна модель береться на озброєння різного роду політичними ідеологами, які починають самі претендувати на роль пророків, провісників раю на Землі.

Релігія як інструмент та форма легітимаційної політики істотно удосконалює механізм останньої. Тому треба детально розглянути, яким чином та завдяки чому релігія виступає інструментом легітимаційної політики, як саме здійснює легітимаційну функцію.

Перш за все, визначимось з тим, що собою уявляє релігія як феномен. Існує дуже багато версій, що слід розуміти під релігією. На наш погляд, достатньо узагальнюючим, хоча і не зовсім досконалим, є розуміння релігії, по-перше, як віри в існування надприродної сили (імперсональної або уособленої Богом чи богами) та її щільний зв'язок зі світом і людьми, по-друге, як відповідної діяльності поклоніння (культ у вигляді обрядів та ритуалів) або специфічної практики (аскеза, додержання принципу у-вей і т.п.), спрямованої на звільнення від страждань, здобуття особливої чудесної сили (в християнстві – благодаті, в даосизмі – де) та досягнення спасіння. Недосконалість визначення, яке ми запропонували, в тому, що воно вказує лише на специфічне світопочуття, світосприйняття та практику, між тим, релігія як різного роду віра і поклоніння та очікування від цього певних дивідендів, завжди присутня в суспільній свідомості, навіть й максимально секуляризованій та раціоналізованій.

Значення релігії, яке і визначає, з нашої точки зору, її сутність та призначення, полягає в тому, що вона є механізмом продукування граничного, фінального – всезагального та індивідуального – смислу. Релігія, у будь-якій формі, покликана визначати смисл існування як світу в цілому, так і його різноманітних складових, в тому числі окремих індивідів, держави, політики, влади, зла, різного роду нещасть. Як вірно зазначав М.Вебер, «вона дає не інтелектуальне знання про суще чи нормативно значиме, а найбільш глибинне сприйняття світу шляхом безпосереднього осягнення його «смислу». І відкриває вона цей смисл не засобами розсудку, а завдяки харизмі осяяння, доступної лише тому, хто за допомогою даної йому техніки здатен звільнитись від сурогату знання, що веде на хибний шлях, від створеного сприйняттям чуттєвого світу, від непотрібних для спасіння порожніх абстракцій розсудку, та підготуватись до єдино практично важливого осягнення смислу світу і власного існування» [6, с.32]. Іншими словами, релігія легітимує соціальний та політичний порядки з їх ієрархією, нормами, принципами, розподіленням владних потенціалів. Релігія уявляє собою систему інтерпретації реальності через розгортання ідеї надприродного, що виступає джерелом (іноді – гарантом та інженером) усього існуючого, та покладання ідеї спасіння, що може осмислюватись як в посюстороньому, так й потустороньому плані. Отже, інтерпретуючи реальність та наділяючи нерівновеликою цінністю або, краще сказати, сакральністю різноманітні її складові, релігія виступає модусом легітимаційної політики.

Незалежно від того, наскільки релігія підпорядкована або слугує інтересам державної влади, вона незмінно залишається формою здійснення легітимаційної політики. Наприклад, в Стародавній Індії брахманізм не стільки був спрямований на збереження існуючої політичної влади, скільки на ствердження свого впливу через жорстке закріплення соціальної структури суспільства. Крім іншого, це дозволяло брахманам довгий час зберігати власне панівне становище в суспільстві. Своє панування брахмани здійснювали за рахунок монопольного права на спілкування з богами, проведення релігійних обрядів, складання та пояснення священних текстів, виконання ролі радників царів та вчителів грамотності. Іншими словами, жерці-брахмани підвищували та підтримували легітимність свого високого статусу в індійському суспільстві за рахунок багатоаспектного впливу на формування та зміцнення колективних уявлень, прагнучи добитись ставлення до себе як до земних богів. Зокрема, цю мету переслідували автори-брахмани, коли у «Шатапатхі» (коментарях до «Білої Яджурведи») писали: «Є два види богів – ті, що є богами, та ті, що поють гімни в їх славу. Між ними слід розділити жертву: богам – жертвенні дари, а людським богам – ученим брахманам - нагороду» (Шат., 2,2,6; 4,3,4). Таким чином, релігійна легітимація була націлена не лише на надання високого соціального значення жерцям-брахманам, а й на їх збагачення. Крім соціальної пошани та отримання постійного доходу завдяки митецькій легітимаційній політиці, брахмани добились недоторканості власного життя та майна, навіть з боку царя. Як і творці інших релігій, у відбудові легітимаційної політики жерці-брахмани використовували почуття страху, насамперед страх перед стражданням або смертю, та надію на спасіння, в здобутті якого для віруючих відводили собі провідну роль. Так, досягнення довголіття та безсмертя ставилось брахманами у прямий зв'язок з кількістю та якістю жертвоприношення, а, наприклад, обряд дикши давав право людині на друге народження.

Закономірним для легітимаційної політики, притаманній офіційної релігії, є виправдання нерівності, ієрархічності, особливих привілеїв для окремих соціальних груп та надзвичайно поважного ставлення до осіб, причетних до управління суспільством. Навпаки, для легітимаційної політики творців опозиційних релігійних систем характерним є прагнення до принципу соціальної рівності та неприйняття практик, які її порушують. Це справедливо для раннього християнства, що виступало проти офіційного іудаїзму та знецінювало культи елліністично-римського світу, для даоської секти «Тайпіндао» («Шлях великої рівності») у Китаї, для буддизму в Індії. Саме гасло соціальної рівності давало надію всім знедоленим і стражденним на зростання свого значення, достоїнства, цінності, отже, на більшу легітимність своєї особи та свого існування. Змінюючи колективні уявлення та, відповідно, структуру очікувань певної частини суспільства, неофіційні релігії корінним чином переформовували ціннісно-нормативну та символічну базу існуючих соціальних відносин. Стверджуючи себе як дієві практики спасіння, вони волею-неволею користувались недостатньою ефективністю, затухаючим впливом або зменшенням переконливості офіційних релігій, зниженням їх легітимаційного потенціалу. Тут треба особливо зазначити, що як поява, так і подальше розширення впливу новонароджених релігій, як правило, відбувалось в час соціальних, економічних, політичних, моральних та інших криз, коли старі релігії вже не могли в достатній мірі задовольнити організаційні та духовні запроси суспільства (умиротворити маси, легітимізувати владу, консолідувати суспільні сили). І Гаутама Шакьямуні, і апостол Павло, і Мухаммед, і Мартін Лютер кожен в свій час та у відповідному соціальному середовищі зуміли запропонувати альтернативну концепцію спасіння, яка краще задовольняла легітимаційні або матеріальні інтереси значної, а, головне, активної частини суспільства. Концепція спасіння, що передбачала вдалу констеляцію матеріальних та легітимаційних інтересів, створювала підґрунтя для росту популярності відповідної релігійної системи. Під інтересами ми розуміємо умови, засоби та шляхи реалізації потреб соціального суб’єкта. Якщо врахування матеріальних інтересів передбачало можливість спасіння без відмови від господарської діяльності, то реалізація легітимаційних інтересів передбачала виправдання соціального становища, багатства або бідності віруючих, їх покірності, страждань або активної боротьби. Розглядаючи зв'язок між інтересами та релігією як системою ідей, М.Вебер писав: «інтереси (матеріальні і духовні), а не ідеї безпосередньо панують над діяльністю людей; але і «образи світу», що створюються «ідеями», дуже часто слугували віхами, котрі вказують шлях, яким слідувала динаміка інтересів» [7, с.55]. Серед інших, легітимаційні інтереси завжди були ключовий моментом, без глибокого та стратегічного врахування яких будь-яка ідейна концепція (особливо релігійна) не могла розраховувати на розповсюдження, захоплення та підтримку. Так, права на багатство, почесті, владу, насолоди, щастя завдяки легітимаційної ролі релігії могло осмислювалась як нагорода Бога, а нещастя, бідність, хвороба, страждання – як наслідок божого гніву або одержимості демонами. Разом з тим, релігії могли легітимувати страждання як шлях до просвітління, до набуття надлюдської сили [7, с.47]. Цікаво, що і зараз різні політики прагнуть використати при проведенні легітимаційної політики стереотип теодицеї страждання у суспільній свідомості, коли шукають причини бідності громадян в їх прихильності до «не тих» політичних сил чи ідей, чи вимагають страждань («затягування поясів») заради майбутнього процвітання.

Системоутворюючим, універсальним моментом будь-якої релігії є ідея надприродної сили, сакрального, що проявляє себе в різній мірі, як в явищах і речах (небо у стародавніх китайців, дерево Ашваттха у індійців), так і в людях (святі, герої, пророки, вожді, царі, священики). Сакральне, будь-який його прояв дуже часто слугував для традиційної людини свідченням легітимності влади, тобто її визнання та підтримки з боку потойбічних сил. Використання та культивування переживання надприродного, сакрального як такого, що, з одного боку, викликає страх, трепет (і, відповідно, формує потребу поклоніння), а, з іншого боку, захоплює, зачаровує, осліплює, одушевляє людину, - було і залишається головним механізмом легітимаційної політики релігійних організацій. Основними складовими цього механізму є ритуали, молитви, медитації, аскетичні практики, оргії, демонстрація чудес (поява божественного вогню, плачучі ікони), надзвичайних здібностей та якостей (пророки, йоги), незвична поведінка (юродиві, суфії), величні споруди (храми, єгипетські піраміди), мистецтво, що викликає сильні переживання (церковна музика, спів, іконопис, зодчество), дискурс, мовна практика (афоризми, притчі, проповідь, метафоричність). В релігійної свідомості, переживання сакрального є свідченням іншого плану буття, священного топосу, потойбічного світу, іншої реальності, інобуття (Царствія Божого, нірвани, Сукхаваті, джани, дзаната, Потали, Едему, полів Іалу, островів Пенлай чи Дильмун), досягнення якого можливо через спасіння. Речи, явища, люди з позаповсякденними характеристиками, що втягуються в процес переживання надприродного, сакрального, стають символами божественного, позамежного, в силу чого в свідомості віруючих наділяються надприродною силою та здібністю викликати відповідні переживання. Прямо пропорційно тому, наскільки інтенсивно сакральні символи викликають переживання у віруючих, вони стають носіями божественної сили. Під символом ми розуміємо знак, що має певне значення, цінність в очах реципієнтів завдяки його безпосередньому зв’язку з достатньо значущою, легітимною ідеєю або інстанцією, яка проявляє себе через цей знак. Іншими словами, символ осмислюється людиною як знак-атрибут реальності або будь-якого її прояву, включаючи соціальні та політичні відносини. Саме через символи засвідчується присутність (наявність чи реальність) соціальних відносин, формами яких є політика, держава, суспільство, соціальні ролі та страти. Так, сакральні символи є проявом чи продовженням такої легітимної інстанції як Бог або могутня надприродна сила. Отже, символи виступають носіями переживання. В ході свого спрямованого, систематичного впливу на сприйняття та оцінку реальності людиною, вони організують ірраціональну легітимацію (яка апелює до почуттів), на відміну від раціональної (формулювання концепції раціонального упорядкування життя з метою спасіння, яка апелює до розуму). Релігія як форма легітимаційної політики, вдало поєднуючи в своєму арсеналі ірраціональну та раціональну складові впливу, здобуває можливість керувати уявленнями, настроями, очікуваннями та діями як широких, неосвічених мас, так й інтелектуалів. В даному зв’язку є закономірним, що розвинуті релігійні системи добились вагомого значення через те, що увібрали й асимілювали народні, язичницькі вірування та магічні практики. Особливо це характерно для православ’я, якому властиве двовірство. Цікаво, що попри те, що християнство є монотеїстичної релігією, в православної його версії існує практика поклоніння іконам святих, які замінили ідолів часів язичництва.

Незважаючи на значну раціоналізацію світу в теперішній час, релігія на повсякденному рівні суспільної свідомості залишається дієвою легітимаційної інстанцією, що надає смисл всім областям дійсності, обґрунтовує і пояснює світ в його упорядкованості. Особливе значення легітимаційної функції релігії проявляється в моменти соціальних та політичних криз, коли вона може ставати принципом інтеграції, політичної мобілізації, основою для прийняття ключових політичних рішень та ствердження суспільно-політичного ідеалу. У багатьох країнах світу релігія не має сьогодні монопольного права на легітимність когнітивного та ціннісно-нормативного визначення соціально-політичної дійсності, цілей та шляхів її перетворення. Проте релігійна традиція побудови та здійснення легітимаційної політики була продовжена у створенні ідеологій, технологій пропагандистського впливу, психологічної дії на маси, організації комунікації в суспільно-політичному просторі. Навіть функціонування політичних режимів латентне фундується на релігійних за походженням механізмах легітимації. Так, світські владні структури ініціюють ритуали поклоніння (покладання квітів до пам’ятників, співання гімну, помпезні зустрічі високопосадовців). Субститутами Бога та одночасно джерелами легітимності політики в теперішньому політичному дискурсі виступають народ, закон, держава, віра в яких може підноситись як шлях до колективного соціального спасіння – досягнення загального добробуту. Субститутом відплати в секуляризованому світі виступає система судів та покарань або роздача нагород, вручення символів пошани, увічнення (свого роду надання соціального безсмертя) через побудову пам’ятників, барельєфів, найменування вулиць. Імітація релігійних практик в політиці не випадкова, оскільки вони актуалізують колективні уявлення людини, архетипічні образи, що мають велику емоційну і стимулюючу силу та, відповідно, здатні спрямовувати соціальні зусилля на підтримку політики та політичних інститутів чи протидію їм. Американський соціолог Т.Парсонс вважав, що, хоча в складних суспільствах крім релігійного існує багато інших систем обґрунтування та пояснення світу, легітимація за допомогою релігійних символів має основоположне значення, оскільки забезпечує консенсус з приводу загальних цінностей суспільства (колективних уявлень), які, в свою чергу, легітимують соціальні та політичні інститути та їх практики. «В кінцевому рахунку, - відмічає Т.Парсонс, - цінності легітимуються головним чином у релігійних термінах. У контексті культурної легітимізації, таким чином, суспільство є самодостатнім у тій мірі, в який його інститути легітимовані цінностями, що розділяються його членами з відносною згодою і які у свою чергу легітимовані завдяки відповідності членів суспільства іншим компонентам культурної системи, особливо її конститутивному символізму» [8, с.22].

Виводячи релігію з індивідуальної психіки людини, з емоцій, почуттів, переживань, американський філософ У.Джеймс звернув увагу на таку особливість легітимаційного механізму релігії як здатність викликати специфічні почуття (радісне, експансивне збудження), що освіжають життєві сили людини, перемагають меланхолію, надають життю нову принадність, смисл та зачарування. На відміну від релігійних теоретичних постулатів, на думку У.Джеймса, такі почуття грають першорядну роль у формуванні ставлення до того, що людина вважає божеством. Крім того, сильні, збуджуючі почуття легітимують, наповнюючи смислом, релігійні доктрини, переконання, ідеї, символи, ритуали, інші настанови. У. Джеймс пише: «Стан віри може майже не містити в собі інтелектуального змісту... Цей стан може містити в собі лише примітивні, неясні, напівдуховні, напіворганічні збудження, які підвищують темп життя, й породжує впевненість, що навколо тебе існують великі й чудесні речі. Коли ж зі станом віри асоціюється який-небудь інтелектуальний зміст, то останній глибоко просочується в нього, і цим пояснюється жагуча педантичність ставлення всіх релігійних людей до найменших дріб'язків їхніх релігійних переконань» [9,с.393-394]. Згідно з У.Джеймсом, хвилюючий імпульс, «почуття, яке підказує, що область можливого набагато більше, ніж світ дійсності» є джерелом та основою легітимності усілякої вищої віри, віри «у здійснення наших затаєних особистих мріянь чи у велич доль нашої батьківщини» [9, с.393].

Релігійна модель легітимаційної політики ґрунтується на прагненні людини до самозбереження та на необхідності прилучення до вищих сил, що володарюють світом, та підпорядкування їм з тим, щоб здобути звільнення від почуття душевного страждання, яке є відправним пунктом будь-якої релігії. По суті, акцентування на почутті душевного страждання та проповідь звільнення від нього є універсальним моментом релігійної моделі легітимаційної політики, яку запозичають згодом політичні ідеології. Почуття страждання та почуття звільнення від нього дозволяють змінювати переконання, перетлумачувати смисли речей, явищ та зв’язків між ними. Отже, якщо акцент на почутті душевного страждання є засобом делегітимації, то почуття звільнення від страждання – засобом легітимації.

Дуже цікаву інтерпретацію релігії в контексті її розуміння як системи легітимаційної політики дав австрійський психолог З.Фрейд. Він звернув увагу на те, що релігія відповідає на глибинні бажання людини, черпаючи свою легітимаційну силу в їх виконанні чи обіцянні їх виконання [10, с.94-142].

Особливе значення у легітимаційному впливі релігії на людську свідомість швейцарський психолог К.Г.Юнг відводив архетипам (від грец. “архе” — “початок” и “типос”— “образ”) — потужним психічним першообразам, схованим в глибинах безсвідомого, що уявляють собою споконвічні моделі сприйняття, мислення та переживання. Це свого роду первісні уявлення про світ та життя, які стимулюють та мотивують людину на безсвідомому рівні незалежно від її знань та переконань. Створені релігіями в результаті переробки архетипів образи, які об’єднувались в символічні системи, повинні були приваблювати, переконувати, зачаровувати, потрясати, або, іншими словами, оживляти та посилювати психічну енергію людини. К.Г.Юнг писав: «архетипи завжди були і як і раніше залишаються живими психічними силами, які вимагають, щоб їх сприйняли всерйоз й які дивним чином стверджують свою силу: Вони завжди несли захист і порятунок, а їхнє руйнування приводить до «втрати душі», відомої нам із психології дикунів» [11, с.92].

Німецько-американський філософ, соціолог та психолог Е.Фромм широко трактував релігію, вважаючи, що до релігії можна віднести не лише системи, в центрі яких знаходиться Бог та надприродні сили, а й світські системи, побудовані на служінні будь-яким ідеалам, незалежно від того, поклоняється людина ідолам, богам і святим, чи вождям, класу, нації і партії, чи успіху, багатству і силі. «...Під "релігією", - писав Е.Фромм, - я розумію будь-яку систему поглядів і дій, якої додержується якась група людей та яка дає індивіду систему орієнтації і об’єкт поклоніння» [12, с.236]. З цієї точки зору, авторитаризм, націоналізм, лібералізм чи демократія також є релігіями. Згідно з позицією Е.Фромма, будь-яка релігія (у тому числі і світська) в розгортання легітимаційної політики виходить з універсальної для всіх людей потреби в системі орієнтації та об’єкті поклоніння як найбільш могутнього джерела енергії. Інакше кажучи, якість, ефективність управління легітимацією залежить від глибини привабливості ідеалів (від їх здатності до мобілізації та інтеграції), які обґрунтовує і виправдовує легітимаційна політика та на які спирається в своєму здійсненні. Переосмислюючи слова Е.Фромма стосовно релігійних систем в контексті осмислення проблеми легітимаційної політики, можна зазначити, що істинна, гуманістична легітимаційна політика має сприяти розвитку людини та її життю у рівновазі та гармонії з оточуючим світом.

Висновки. У ході проведеного дослідження нами була розглянута релігія як модель та інструмент легітимаційної політики. Все вищенаведене дозволяє зробити наступні висновки. По-перше, дієвість релігійної моделі легітимаційної політики ґрунтується на її здатності відповідати як на глибинні, так й на повсякденні потреби людини в осмисленні індивідуального буття. По-друге, недоліки релігії як моделі легітимаційної політики пов’язані з нездатністю швидко адаптуватись до змін соціальної реальності та, відповідно, до трансформації матеріальних і легітимаційних інтересів людини. По-третє, релігійна модель легітимаційної політики уявляє собою матрицю, яка знайшла плідну реалізацію в політичній пропаганді, коли релігійні символи та ритуали, що мають архетипічну природу, перетлумачуються в світському дусі та використовуються в політичній практиці. По-четверте, ідея-символ спасіння та образ спасителя мають найбільший легітимаційній потенціал в сучасній політиці, особливо в Україні. По-п’яте, релігійна модель легітимаційної політики має двохфазную конструкцію: перша фаза – актуалізація душевного страждання щодо існуючої суспільно-політичної реальності; друга фаза – звільнення від страждання шляхом включення в політичну боротьбу на боці «праведних» політичних сил. По-шосте, релігійна модель легітимаційної політики актуалізує архаїчне сприйняття соціального світу як поле боротьби сил добра та зла. По-сьоме, релігійна модель легітимаційної політики має два рівні впливу: перший – теоретичний, раціональний для інтелектуалів та другий – повсякденний, чуттєво-емоційний, орієнтований на широкі маси. По-восьме, поєднання символів з емоціями та особливими переживаннями є одним з провідних методів релігійної моделі легітимаційної політики.


Список літератури:


1. Малявин В.В. Китайская цивилизация. - М.: АСТ, 2003.- 627 с.

2. Дюмезиль Ж. Предисловие // Элиаде М. Избранные сочинения. Очерки сравнительного религиоведения. Перев. с англ. — М.: Ладомир, 1999. — 488 с.

3. Вебер М. Социология религии (Типы религиозных сообществ) // Вебер М. Избранное. Образ общества. – М.: Юрист, 1994.- С.78-308.

4. Бурдье П. Начала. Choses dites: Пер. с фр. — M.: Socio-Logos, 1994. - 288 с.

5. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций.- М.: АСТ, 2003.- 603 с.

6. Вебер М.Теория ступеней и направлений религиозного неприятия мира // Вебер М. Избранное. Образ общества. – М.: Юрист, 1994.- С.7-42.

7. Вебер М. Хозяйственная этика мировых религий // Вебер М. Избранное. Образ общества. – М.: Юрист, 1994.- С.43-77.

8. Парсонс Т. Система современных обществ /Пер. с англ. Л.А.Седова и А.Д.Ковалева. Под ред. М.С.Ковалевой. — М.: Аспект Пресс, 1998.- 270с.

9. Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. Пер. с англ. - М.: Наука, 1993.- 432 с.

10. Фрейд З. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов.- М.: Политиздат, 1990.- С.94-142.

11. Юнг К.Г. Душа и миф: шесть архетипов. Пер. с англ.— К.: Государственная библиотека Украины для юношества, 1996.— 384 с.

12. Фромм Э. Психоанализ и религия // Фромм Э. Иметь или быть? – М.: Прогресс, 1990.- С.217-308.

Схожі:

Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconС. 241-249. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України)
Висоцький О. Ю. Міф як інструмент легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconС. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми
Висоцький О. Ю. Демократія як інструмент легітимаційної політики // Грані. Д., 2006. № С. 113-117
Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconС. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики
Висоцький О. Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconІ. О. Маляренко // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна №896. Серія «Романо-германська філологія. Методика викладання іноземних мов» / ред кол. І. С. Шевченко, докт філол наук Харківс
О. Маляренко // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна №896. Серія «Романо-германська філологія. Методика...
Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconВерховод О. В. Вторинна номінація в тематичній групі лексики „Жива природа в українських східнослобожанських говірках // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна №910. Серія Філологія. Вип. 60
Верховод О. В. Вторинна номінація в тематичній групі лексики „Жива природа” в українських східнослобожанських говірках // Вісник...
Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconВерховод О. В. Вторинна номінація в тематичній групі лексики „Жива природа” в українських східнослобожанських говірках // Вісник Харківського національного університету імені В.
Верховод О. В. Вторинна номінація в тематичній групі лексики „Жива природа” в українських східнослобожанських говірках // Вісник...
Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconО. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми
Висоцький О. Ю. «Помаранчева» революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади // Гуманітарний журнал. – Д.,...
Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconХарківського національного університету міського господарства та Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна буде проведено планові відкриті лекції по курсу «Protected Areas Governance»
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна буде проведено планові відкриті лекції по курсу «Protected Areas Governance»...
Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconВісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна №838 монографія «лінгвокогнітивні аспекти малих текстів»
move to 0-17690726
Висоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227 iconХарківський національний університет імені В. Н. Каразіна Філологічний факультет Рух «Простір свободи» кзк «Харківський літературний музей» запрошують Вас до участі у Всеукраїнських наукових читаннях, присвячених творчості Миколи Хвильового
Читання відбудуться 13 травня 2013 року на філологічному факультеті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи