Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення icon

Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення




Скачати 178.67 Kb.
НазваН. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення
Н.Г. - доцент кафедри історії, документознавства та інформаційн
Дата12.07.2012
Розмір178.67 Kb.
ТипРішення

МОСЮКОВА Н.Г.


ЕТАПИ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОГЕНЕЗУ


Мосюкова Н.Г. – доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності НМетАУ.


Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішенням етнополітичних проблем. Етнополітика України, як і будь-якої цивілізованої країни, повинна оптимально враховувати інтереси всіх етнічних спільнот, сприяти формуванню міжетнічної злагоди. Одним із пріоритетних напрямів державної етнополітики на сучасному етапі є забезпечення гармонійного співіснування громадян України різних національностей, їх етнокультурного розвитку. Знання про виникнення, розвиток, специфіку етносів допоможуть у вирішенні етнополітичних завдань.

Ще у радянські часи вчені висвітлювали ті чи інші аспекти вказаних вище проблем, але здебільше вони лише констатували факти, які мали місце в етнічних процесах, а не пояснювали їх. Обґрунтовану, аргументовану відповідь на поставлені питання дає Л. Гумільов, пропонуючи свою теорію пасіонарності. Ця теорія є продовженням наукових розробок М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі. Особисто я поділяю теорію пасіонарності, вважаю її вірною. Доказом правильності висновків Л. Гумільова буде аналіз історії України з позицій вказаної теорії.

Причину появи нового етносу Л. Гумільов бачить у зміні психічних якостей невеликої кількості осіб, які були народжені у ареалі, що перебував під дією космічних променів. При цьому космічні промені були деформовані магнітним полем Землі і прийняли вигляд геодезичних ліній, які не залежать від наземного ландшафту. Така мутація суттєво змінює стереотип поведінки людей – збільшує абсорбцію ними енергії із зовнішнього середовища у порівнянні з нормальною ситуацією. Саме цей надлишок енергії і формує новий стереотип поведінки. Таких людей Л. Гумільов називає пасіонаріями. Самим фактом свого існування пасіонарії порушують звичну ситуацію. Необхідність чинити опір оточуючому середовищу змушує їх об’єднуватися. Так виникає перша консорція, яка набуває певні соціальні форми у відповідності до рівня суспільного розвитку даної епохи. Етногенез, за Гумільовим – це втрата пасіонарності системою внаслідок опору оточуючого середовища ( етнічного і природного ), він поділяється на фазу підйому, акматичну фазу, надлом, інерційну фазу, фазу обскурації. Л. Гумільов вважає, що фази етногенезу переходять одна у одну повільно і для сучасників, як правило, не помітні, але ці переходи співпадають із важливими подіями, значення яких зрозуміло тільки на відстані. При цьому інтенсивність процесу етногенезу вимірюється кількістю подій в одиницю часу [ 4, 5, 6, 8 ].

Таким чином, проаналізувавши кількість і якість подій, які відбувалися на території України, можна довести правильність або спростувати теорію Л. Гумільова. Перш ніж почати підрахунок подій, треба ці події класифікувати. Так, на мій погляд, події, пов’язані з війною, військові походи, повстання ( з ХІХ ст. – страйки, виступи робітників, профспілкові збори ), політичні події ( внутрішні та зовнішні ) є показником активності етносу. Чим більше відбувається таких подій у житті етносу, тим більша його активність. Збільшення подій, пов’язаних із розвитком культури та господарства свідчить про те, що етнос заспокоївся, про збільшення пасивності етносу. Для підрахунку подій було використано хронологічний довідник [ 2 ].

Л. Гумільов відзначає, що пасіонарні поштовхи, які і є «відправною крапкою» етногенезу, не пов’язані з певними постійними регіонами Землі і виникають досить рідко – двічі чи тричі за тисячу років і майже ніколи не проходять по одному і тому ж місцю. Він називає таку хронологію пасіонарних поштовхів: XVIII ст. до н.е., ХІ ст. до н.е., VIII ст. до н.е., ІІІ ст. до н.е., І ст. н.е., VI ст. н.е., VIII ст. н.е., ХІ ст. н.е., ХІІІ ст. н.е.

Пасіонарний поштовх, який відбувся на початку ХІІІ ст. пройшов між Вільно та Смоленськом, через Мінськ та Київ [ 4 ], у зоні поштовху опинилися долина Прип’яті та Придніпров’я [ 6 ].

Наведений матеріал дає підстави почати підрахунок часу існування українського етносу приблизно від 1200 року, з цього часу починається інкубаційна фаза його розвитку. Цей період не є помітним і тільки приблизно через 150 років, коли починається період підйому і етнос заявляє про своє існування, стає зрозумілим, що процес етногенезу почався і почався раніше, ніж це стало помітним. Таким чином, дату початку фази підйому етногенезу українського народу слід шукати у середині XIV ст. На мій погляд, цією датою є 1362 р. – рік приєднання Великим князівством Литовським частини земель Чернігово-Сіверщини, розгрому ординського війська литовсько-руським у битві біля Синіх Вод і вигнання їх з українських земель, остаточного приєднання до Великого князівства Литовського Київщини, Переяславщини, Волині і Поділля зі збереженням Київського і Волинського князівств як державно-політичних утворень.

Слід зазначити, що ще за часи існування Київської Русі ( в епоху феодальної роздробленості ) на її території окреслилися такі групи земельно-територіальних утворень: новгородсько-псковська й володимиро-суздальська на північному сході, полоцько-мінська – на заході, середньодніпровська та галицько-волинська на південно-західних землях. У ХІІІ ст. на українських землях поширюється етнонім «українці» ( перша згадка назви «Україна» стосовно земель Південної Київщини та Переяславщини відноситься до 1187 р. ). За часи феодальної роздробленості князі Галицько – Волинського князівства намагалися об’єднати українські землі. Так, у 1202 – 1205 рр. Роман Мстиславич об’єднав Волинь, Галичину, Київську землю, у 1240 р. це ж саме зробив Данила Галицький, тобто на українських землях ще за часи існування Київської Русі формувалася певна окрема спільнота. Названі факти, на мій погляд, свідчать про початок українського етногенезу.

У 1362 р. більша частина українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Князі українських земель брали активну участь у всіх зовнішньополітичних акціях Литви, налагоджуючи в міру можливого самостійні міжнародні відносини ( Андрій Полоцький уклав договір з Тевтонським орденом, Київ вів боротьбу з монголо-татарами, Волинь – з поляками) [ 12, с.60 ]. Таким чином, у складі Великого князівства Литовського утворився етнос, який не можна ототожнювати з литовцями і який відрізнявся від спільноти, що існувала у межах Київської Русі. Цей етнос – український і у 1362 р. він, подолавши інкубаційний період свого розвитку, увійшов у фазу підйому.

З 1200 р. по 1362 р. ( інкубаційний період ) кількість подій по всіх вказаних вище показниках була невеликою ( військові події – 9; повстання – 1; політичні події – 10; події культури – 13; подій, пов’язаних з розвитком господарства не відзначалося ). Велика частка підрахованих подій свідчить про намагання Польщі, Литви, Угорщини, Золотої Орди закріпити свій вплив на українських землях, а більшість військових походів князів українських земель пов’язана не з бажанням захопити землі інших держав, а з метою захисту своєї землі.

З 1362 р. почалася фаза підйому українського етногенезу. У цей період активність етносу зростає, з’являється певна кількість людей, які не сприймають обмежень і вимагають собі місце у житті не те, що їм пропонується за походженням, а те, що відповідає їх талантам, енергії, подвигам і т. ін.

Цій характеристиці відповідають події, які відбувалися на теренах України у ІІ половині XIV – XVI ст. і перш за все – виникнення українського козацтва. Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст. проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується протягом XV – XVI ст. Козацтво виникло як опозиція існуючий системі, як нова еліта, що претендувала на роль політичного лідера і владу. Козак, безумовно, став репрезентативним типом свого народу. І. Лисяк-Рудницький зауважує, що навіть у тих областях України, наприклад, Галичині, що фактично не були охоплені козацьким рухом, знаходимо незчисленні народні пісні, що прославляють козаків [ 10, с.5 ]. Називає запорожців новим етносом і Л. Гумільов [ 4, с.497; 6, с.241 ]. Він вважає, що при зміні ландшафту змінюється і етнос. Саме це відбувалося і з українським етносом, бо козаки засвоювали вільні землі, так зване «Дике поле». Як пише Д. Дорошенко, найбільш приваблював до себе «Низ» Дніпра, та частина його нижче порогів, де Дніпро розливається безконечним числом рукавів, дрібних річок і озер в так званих плавнях, де риболовство й звіроловство давало найбільш здобичі [ 9, с.153 ].

Таким чином, не тільки зміна ландшафту, але й зміна основних занять (землеробство на риболовство й звіроловство) сприяли формуванню нового етносу.

Завершилася фаза підйому, на мій погляд, у 1556 р. Саме у цьому році була заснована Запорізька Січ на о. Мала Хортиця. Мури побудованої фортеці не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва, нової козацької організації, що формувалася вже не на старих місцях понад середнім Дніпром, а серед дикого степу нижче порогів, далеко від контролю й втручання королівської адміністрації. На Запорожжі сформувалася нова українська ( козацька ) державність, тобто почався новий етап українського етногенезу.

Викладені висновки підтверджуються і підрахунком подій, які відбувалися у період, що його було охарактеризовано. Підрахунок і аналіз подій, зроблений по століттях показав, що перехід до акматичної фази відбувся між 1500 і 1600 рр. (збільшення показників, що характеризують активність етносу ). При цьому події, які відбувалися між 1500 і 1600 рр., розташовані нерівномірно. Хоч проміжок часу між 1500 і 1555 та 1556 і 1599 рр. майже однаковий, подій, які свідчать про зріст активності етносу у період з 1556 по 1599 рр. значно більше, ніж у період з 1500 по 1555 рр. Так, кількість військових подій у 1500 – 1555 рр. – 4, у 1556 – 1599 рр. – 11; кількість повстань у 1500 – 1555 рр. – 4, у 1556 – 1599 рр. – 12; політичних подій у 1500 – 1555 рр. – 7, у 1556 – 1599 рр. – 9. Збільшилась також кількість подій, пов’язаних з розвитком культури і господарства. Представлені розрахунки підтверджують, що новий етап українського етногенезу почався у 1556 році.

Таким чином, фаза підйому українського етногенезу відбувалася з 1362 по 1555 рр. і продовжувалася 194 роки. Ця цифра приблизно співпадає з кількістю років, відведених Л. Гумільовим на фазу підйому – 200 – 250 років. Під час фази підйому відбулося збільшення майже всіх запропонованих показників у порівнянні з попередньою фазою ( кількість військових подій – 9, повстань – 11, політичних подій – 31, подій культури – 30, господарства – 5 ). Важливо також те, що сукупність подій, які відбивають активність етносу більша, ніж сукупність подій, які характеризують пасивність етносу, співвідношення цих сукупностей на фазі підйому становить 1,46:1.

Акматична фаза українського етногенезу почалася у 1556 р. У цей період, за Л. Гумільовим, відбувається «перегрівання», коли надлишок енергії розриває етнічну систему, відбуваються війни, у пасіонарних людей акматичної фази принцип особистої відповідальності цінувався дуже високо.

Така характеристика у повній мірі відповідає подіям української історії, що відбувалися з 1556 року. Як було вказано вище, на Запоріжжі утворилася своєрідна форма державності. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва. У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали через призму усталених звичаїв та традицій. Відношення козацтва до авторитетів також відповідає характеристиці, наданій Л. Гумільовим акматичній фазі – у цей період кожен хоче бути самим собою.

Запорізька Січ із самого початку свого існування вела самостійну зовнішню політику і, на думку автора монографії «Зовнішня політика України» І. Овсія «…поводилась як незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи й величаючи себе «королівським військом», козаки насправді тримаються досить незалежно, здійснюють походи, втручаються до справ сусідніх держав, підтримують дипломатичні зносини з чужими урядами, беруть субсидії від чужих монархів, тобто ведуть себе як суб’єкти міжнародного права [ 12, с.70 ]. Козацтво стає основною перешкодою турецько-татарській агресії на українські землі. Військо козаків було не тільки захисником від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. О.Д. Бойко вважає, що у критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах [ 1, с.147 ].

Про ріст активності українського етносу свідчить збільшення кількості повстань на землях України ( особливо наприкінці XVI – на початку XVII ст. ). Народні повстання, серцевиною яких були козаки, завжди завершувалися підписанням угод, під час укладення яких козаки виступали самостійною стороною на засадах міжнародного права. У 1572 р. було видано універсал польського короля Сигізмунда ІІ Августа про формування із запорозьких козаків загону в 300 чоловік і взяття його на військову службу. Це було початком реєстрового козацького війська. При цьому відбувалося подальше ускладнення соціальної структури суспільства, що за Л. Гумільовим, також свідчить про перехід до нової фази етногенезу [ 7, с.9 ]. Аргументом на користь росту активності українського етносу є і Визвольна війна українського народу, що розпочалася у 1648 р. і точилася до 1676 р. ( існують різні думки вчених з приводу дати закінчення Визвольної війни, але суть самого факту від цього не змінюється ).

У XVIII ст., не дивлячись на тотальний наступ російського царату на українські землі, обмеження українських прав і вольностей, посилення тенденцій централізації, русифікації, Україна чинила опір. Про це свідчать: повстання І. Мазепи, боротьба за визволення Батьківщини з-під влади Москви прихильників Мазепи за межами України, намагання українських гетьманів відновити українську автономію і т. ін. Але поступово Україна втрачала залишки своєї автономії – у 1764 р. було ліквідовано гетьманство, у 1775 р. – знищено Запорозьку Січ. Тим самим зникла остання надія на відновлення автономії України. Саме цей рік я вважаю роком закінчення акматичної фази і початком фази надлому українського етногенезу.

Підрахунок подій дає змогу стверджувати, що надлом відбувся у період з 1700 по 1799 рр. За цей проміжок часу зменшилася кількість подій, що характеризують активність етносу у порівнянні з попереднім періодом. Аналіз подій дозволяє зробити висновок, що надлом відбувся у 1775 р.: по-перше, саме з цього року припинилася будь-яка самостійна зовнішня політика українців, кількість військових подій після 1775 р. дорівнює нулю ( зменшення цього показника відбувалося протягом всього XVIII ст., але після 1775 р. знижується до нуля ); по-друге, за 1775 – 1799 рр. зменшується показник кількості повстань у порівнянні з 1700 – 1775 рр., він дорівнює 4 ( якщо б події було розподілено рівномірно, то цей показник мав би дорівнювати приблизно 8, бо 25 років – від 1775 до 1799 рр. – це ј від століття, а загальна кількість повстань за 1700 – 1799 рр. – 31, тобто ј від 31 приблизно буде 8 ); по-третє, показники розвитку культури та господарства значно збільшуються у 1775 – 1799 рр. і складають майже половину загальної кількості подій з цього напряму за вказане століття.

Досить високий показник політичних подій за 1775 – 1799 рр. ( 13 подій при загальній кількості за сторіччя – 43 ), на мою думку, свідчить про перебудову внутрішньої структури українського суспільства, пов’язану із остаточною ліквідацією української автономії.

Таким чином, акматична фаза українського етногенезу продовжувалася з 1556 по 1775 рр. і тривала 219 років. Це відповідає даним Л. Гумільова, який відводить на акматичну фазу 200 – 300 років. У межах акматичної фази спостерігається збільшення усіх показників, що їх було запропоновано для класифікації у порівнянні з попередньою фазою підйому ( кількість військових подій – 118, повстань – 95, політичних подій – 137, подій культури – 155, господарських подій – 36 ). Співвідношення сукупності подій, які характеризують активність і пасивність також збільшується на користь активності і становить 1,83:1.

Фаза надлому українського етногенезу почалася у 1775 р. За Гумільовим, у період надлому зменшується пасіонарність системи, а для її підтримки не вистачає справжніх патріотів, люди намагаються жити для себе за рахунок того, що було накопичено їх батьками та дідами. Відбувається перебудова структури поведінки людей.

Така характеристика фази надлому повністю відповідає історичному розвитку України після 1775 р. Наприкінці XVIII ст. українські землі перейшли під владу двох імперій – Російської і Австрійської. Більша частина українських земель перебувала у межах Російської імперії. Російська імперія зробила все можливе, щоб перетворити Україну на звичайну провінцію імперії. І. Лисяк – Рудницький підкреслює, що відрубність українства в ХІХ ст. позначується майже виключно в етнічних прикметах народної гущі, без ніякої активної національної свідомості мас. Освічені прошарки суспільства – дворянство, молода буржуазія та велетенська більшість інтелігенції – стояли на платформі російської державно-національної та культурно-національної приналежності. Навіть т. зв. українофіли, які становили дрібну меншість серед тодішньої інтелігенції, розуміли українство лиш як регіональну різновидність у рамках усеросійщини. Такі капітальні події, що торкалися життя нашої країни, як опанування берегів Чорного моря українською стихійною народною колонізацією та індустріальна трансформація Донбасу сталися без свідомого впливу на них українського чинника [ 10, с.18-19 ].

Дійсно, українському руху ХІХ ст. були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв’язок з масами, але ж він існував. Це доводить діяльність «Товариства об’єднаних слов’ян», Кирило-Мефодієвського товариства, «Руської трійці», громад та ін. Правда, навіть за цих обставин, активність українського етносу у ХІХ ст. була значно меншою, ніж у акматичній фазі розвитку. При цьому активність у плані розвитку науки та культури зростає. Так, наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. відбувалося збирання та публікація історичних джерел і пам’яток історичної думки, видання журналів та альманахів, написання узагальнюючих праць з історії України тощо. У пореформений період розвитку набула наука ( М. Костомаров, В. Антонович, П. Юркевич, О. Потебня та ін. працювали саме у цей час ). ХІХ ст. подарувало Україні цілу плеяду видатних письменників – Т. Шевченко, П. Куліш, Л. Глібов, Л. Українка, П. Мирний, І. Франко, І. Нечуй – Левицький та ін. У ХІХ ст. виникають театральні аматорські колективи, розвиваються музика, живопис та архітектура.

На рубежі ХІХ і ХХ ст. діяльність українського національного руху помітно активізувалася, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними.

Лютий 1917 р. приніс в Україну надії на національне відродження, спробу встановлення власної державності, самостійності, суверенітету. 1917 – 1919 рр. були надзвичайно бурхливими – на території України в період революції та громадянської війни діяли Центральна Рада, уряд Української держави гетьмана Скоропадського, Директорія, уряд ЗУНР. Ці органи влади видавали закони, вели дипломатичну діяльність з іноземними державами, мали армію. У 1919 р. було зроблено спробу реалізувати мрії українців про соборність – об’єднати ЗУНР та УНР в одну державу. Як пише І. Лисяк – Рудницький «держави не вдалося закріпити, але Україна вийшла з революції як політична нація. Це факт, що з ним мусіли рахуватися навіть окупанти» [ 10, с.25 ].

Перехід до інерційної фази розвитку відбувся, на мій погляд, наприкінці 1919 – у 1920 рр. Протягом 1919 р. «злет» українського етносу поступово «ліквідується». О. Бойко назвав рубіж 1919 – 1920 рр. своєрідним піком громадянської війни [ 1, с.359 ]. У ІІ половині 1919 р. збройні формування ЗУНР та УНР потерпіли поразку під час боротьби за контроль над Україною, Східна Галичина опинилася під польською окупацією, ЗУНР втрачає контроль над власною територією.

Україна знову не змогла зберегти свою державність. Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно – патріотичних сил та територіальний розкол українських земель. Крім того, після вказаних подій відбуваються якісні зміни українського народу. Він поступово втрачає національні риси, відбувається його трансформація у «радянський народ».

Підрахунок кількості подій дозволяє зрозуміти, що період з 1900 по 1920 рр. значно відрізняється і від попереднього, і від послідуючого. Політичні події починаючи з 1900 р. варто поділити на загальноросійські та суто українські. Збільшення кількості політичних подій відбувалося ще у 1800 – 1899 рр., але якісно вони відрізнялися від подій попередніх періодів. Це були виключно внутрішньополітичні події, їх переважна більшість не мала національного забарвлення. Таке ж саме можна сказати і про характер повстань ( здебільше страйки ) – вимоги цих виступів були суто економічні або загальнодемократичні ). У період з 1900 по 1909 рр. зростає кількість суто українських політичних подій, але кількість загальноросійських політичних подій на українських землях була значно вищою ( відповідно 36 та 139 подій ). У послідуюче десятиліття показники змінюються і вже кількість політичних подій, які мають національне забарвлення, значно перевищує загальноросійські показники по вказаному напряму.

Розглядаючи період 1917 – 1920 рр., треба розділити і показник військових подій – на загальноросійські та національні. До національних відносяться активні військові дії українських органів влади – Центральної Ради, уряду гетьмана Скоропадського, Директорії, уряду ЗУНР. У 1910 – 1920 рр. доля активних подій значно перевищує кількість подій культурних та господарських, при цьому кількість військових і політичних суто українських подій значно перевищує кількість відповідних загальноросійських подій. Особливо це стосується періоду революції та громадянської війни. Підраховані дані дають підстави класифікувати 1917 -1920 рр. як період зміни фаз. Останнім роком фази надлому українського етногенезу я вважаю 1919 рік. Поясню: у 1917 і 1918 рр. кількість активних суто українських подій значно перевищувала кількість аналогічних загальноросійських подій, у 1919 р. ці показники майже зрівнялися, але українських подій було більше, а у 1920 р. кількість загальноросійських активних подій перевищила кількість суто українських активних подій. У 1920 р. почалася нова фаза українського етногенезу – інерційна.

Таким чином, фаза надлому українського етногенезу продовжувалася з 1775 по 1919 рр. і тривала 144 роки. Це майже відповідає кількості років, яку відводить Л. Гумільов на цей період ( 150 – 200 років ).

Незважаючи на те, що на початку ХХ ст.. частина подій, які відбувалися на теренах України, отримала національне забарвлення, збільшується їх кількість, співвідношення активних і пасивних подій змінюється на користь пасивних (активних – 663, пасивних – 723 ) і становить 1:1,09. Але 1917, 1918 і 1919 рр. вносять значні корективи у перебіг подій і суттєво впливають на означені показники. Якщо врахувати і національні події 1917 – 1919 рр., то показник співвідношення активних і пасивних подій буде складати 1,72:1. Це, на мій погляд, вимагає більш детального аналізу періоду революції і громадянської війни в Україні і уточнення його суті.

Порівняння кількісних показників означених фаз українського етногенезу свідчить про те, що у період підйому співвідношення комплексів активних і пасивних подій становило 1,46:1, у ході акматичної фази цей показник збільшується і дорівнює 1,83:1. У період надлому він зменшується до 1,72:1, а якщо не враховувати 1917, 1918 і 1919 рр., то вказане співвідношення змінюється на користь пасивних подій і становить 1:1,09.

У 1920 р. український етногенез переходить у інерційну фазу свого розвитку. За Гумільовим, інерційна фаза характеризується зменшенням пасіонарності етнічної системи, інтенсивним накопиченням матеріальних та культурних цінностей, переселенням багатьох людей із натуральних ландшафтів у міста. У цей період люди хочуть не успіху, а спокою.

Саме це відбувалося з українським народом. Україна повертається під владу Росії, український народ поступово втрачає риси свого національного характеру. Зменшується рівень його самооцінки, котра характеризується на цей час «комплексом меншовартості українців, який за часи радянської історії набув крайніх форм, що стало, зокрема, основою повного неприйняття власної культури та своєї етнічної приналежності значною частиною населення України [ 3, с.68 ]. Якоюсь мірою цьому намагалася зашкодити Західна Україна ( більша частина суто українських військових і політичних подій після громадянської війни відбувалася саме тут ), але і вона не спроможна була зупинити цей процес. У радянські часи швидкими темпами відбувалася урбанізація, ідеологічний диктат гальмував духовний розвиток суспільства.

У період з 1921 р. співвідношення показників активності і покою етносу збільшується в бік покою етносу. Виключення складає лише період ІІ світової війни. В цей проміжок часу вказані дані майже рівні за рахунок великої кількості бойових дій. Слід зауважити, що при підрахунку подій за 1940 – 1949 рр. до напряму «військові події» входять тільки наступальні операції радянських військ (оборонні операції не є показником активності етносу ), діяльність підпільних організацій, партизанських загонів ( у тому числі ОУН – УПА ). До господарського напряму були зараховані дії, пов’язані з евакуацією підприємств промисловості.

Підрахунок подій проводився до 2000 р. ( для підрахунку подій з серпня 1995 р. було використано підручник «Новітня історія України» [ 11 ] ).

Інерційна фаза українського етногенезу ще не закінчилася ( Л. Гумільов відводить на її розвиток 300 років ). Але якщо підрахувати події, що вже відбулися за час дії інерційної фази 1920 – 2000 рр. ), то можна зробити висновок про подальше зменшення активних подій у порівнянні з пасивними. У зазначений період їх співвідношення склало 1:1,42 ( кількість активних подій – 1586, пасивних – 2252 ), тобто тенденція зменшення активності етносу зберігається.

Деяке зростання активності українського етносу відбувалося з 1990 по 2000 рр. ( показник суто українських політичних подій значно перевищує і показники попередніх років, і культурні та господарські показники названого періоду ).

Проголошення незалежності у 1991 р. не привело в Україні до кардинальної зміни влади, до «злету» духовності українського народу, але воно дає надію на якісні зміни, на відродження, на можливість сформувати український етнос нової генерації. Є також і інший варіант розвитку – продовжувати рухатись до завершення інерційної фази і переходити до фази обскурації. Вибір варіантів подальшого розвитку України залежить тільки від нас.

Підводячи підсумок, слід відзначити, що наведений матеріал з історії України підтверджує теорію пасіонарності Л. Гумільова. За допомогою аналізу подій, які відбувалися на теренах України, а також підрахунку подій визначено, що український етнос у ході свого розвитку пройшов такі фази: підйом – 1362 – 1555 рр., акматична – 1556 – 1775 рр., надлом – 1775 – 1919 рр. Зараз триває інерційна фаза розвитку, яка почалася у 1920 р. Необхідно враховувати, що у даній статті процес українського етногенезу окреслено схематично, бо не було розглянуто вплив інших етносів на український етногенез, зміщення етногенезу, особливості переходу від однієї фази до іншої і т. ін. Більш детальне вивчення названих питань може привести до деяких уточнень хронологічних меж етапів українського етногенезу.


Література.


  1. Бойко О.Д. Історія України. – Академвидав, 2003. – 656с.

  2. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К.: Наукова думка, 1995. – 688с.

  3. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру // Сучасність. – 1998. - №5. – с.58-70.

  4. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. – СПб.: Кристалл, 2001. – 768с.

  5. Гумилев Л.Н. Конец и вновь начало. – СПб.: Кристалл, 2003. – 416с.

  6. Гумилев Л.Н. От Руси до России. – М.: Айрис-пресс, 2004. – 320с.

  7. Гумилев Л.Н. Тысячелетие вокруг Каспия. – СПб.: Кристалл, 2002. – 416с.

  8. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – СПб.: Кристалл, 2001. – 640с.

  9. Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х томах. Том 1. – К.: Глобус, 1991. – 238с.

  10. Лисяк – Рудницький І. Історичні есе. В 2т. Том 1. – К.: Основи, 1994. – 554с.

  11. Новітня історія України ( 1900 – 2000 ) / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.П.Дрожжин та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 663с.

  12. Овсій І.О. Зовнішня політика України ( від давніх часів до 1944 року ). – К.: Либідь, 1999. – 240с.

Схожі:

Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconНМетау гуманітарний факультет Кафедра документознавства та інформаційної діяльності питання до іспиту з документознавства І частина
move to 0-3909477
Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconМосюкова н. Г. Особливості українського етногенезу
Мосюкова Н. Г. – к.І. н., викладач кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ
Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconНМетау гуманітарний факультет Кафедра документознавства та інформаційної діяльності питання до іспиту з документознавства І частина
Поняття “інформація“ з погляду теорії інформаційної комунікації. Структура процесу соціальної комунікації. Поняття “соціальна інформація“....
Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconКафедра документознавства та інформаційної діяльності питання до іспиту з документознавства
Визначення документа у стандартах І словниках з діловодства та архівної справи, інформатиці, бібліотекознавстві
Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconТеми наукових семінарів кафедри «Документознавство та інформаційна діяльність» на 2011/2012 н р
Актуальні проблеми сучасного документознавства, методології та практики фахівців з документознавства та інформаційної діяльності
Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconКафедра документознавства та інформаційної діяльності питання до іспиту з документознавства
Сутність поняття “документ“. Генеза і розвиток поняття. Визначення документа у стандартах і словниках з діловодства та архівної справи,...
Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconТеми дипломних робіт доцента кафедри документознавства та інформаційної діяльності Савченка С. В
Раціоналізація діловодства в державних установах (1991-2012 рр.): теорія та пракика
Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconПоложення «науки про тести» в аспекті переходу до нових стандартів освіти. (доц. Ткач Л. М.) Алгоритм розроблення тестових завдань. (ст викл. Бруй Т. О.)
Актуальні проблеми сучасного документознавства, методології та практики фахівців з документознавства та інформаційної діяльності
Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconМетодичні рекомендації щодо виконання дипломної роботи студентами за напрямом 0201 «Культура»
Програма розглянута та ухвалена на засіданні кафедри документознавства та інформаційної діяльності. Протокол №8 від 18. 04. 2013
Н. Г. доцент кафедри історії, документознавства та інформаційної діяльності нметАУ. Утворення незалежної України поставило на порядок денний нові питання, пов’язані з вирішення iconОхріменко Г. В. викладач кафедри документознавства та інформаційної діяльності
Термін «медіакілер» застосовують не лише по відношенню до окремих журналістів-постатей, але І до видань в цілому, які займаються...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи